Методи оцінки активів підприємства при реформуванні відносин власності

Методи оцінки активів підприємства при реформуванні відносин власності.

.

.

З переходом до ринкової економіки проблема оцінки об'єктів обліку набуває все більшого значення для всіх учасників ринку. Це пов’язано з тим, що оцінка дає можливість визначити те, чим володіє власник, а також співвідношення між окремими групами майна підприємства.

При створенні нових господарських формувань в процесі приватизації важливе значення має правильна оцінка вартості майна підприємств. На її підставі фізичні та юридичні особи можуть визначити доцільність участі у приватизації того чи іншого підприємства, оцінити власні можливості й вибрати форму участі.

Зазначимо, що оцінка є однією з найважливіших і разом з тим найскладніших проблем бухгалтерського обліку в ринковій економіці на відміну від планової, при якій методи оцінки були директивними, тобто встановлювалися централізовано. Тому в діяльності вітчизняних бухгалтерів і економістів склались досить спрощені погляди щодо оцінки. В більшості підручників з теорії бухгалтерського обліку в основному зазначалось, що оцінка і калькуляція є способом вартісного вимірювання об'єктів бухгалтерського обліку. При цьому суть і значення цього важливого прийому не розглядались. Необхідність проведення ринкових оцінок несправедливо ігнорувалась, і з часів становлення радянської влади за основу був прийнятий метод оцінки за собівартістю, запропонований Рудановським, що «дожив» до економічних реформ. Вперше про можливість використання в Україні різних методів оцінки майна вказується в ст. 20 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (4.03.1992 р.), а саме: «Визначення початкової ціни об'єкта приватизації або розміру статутного фонду господарського товариства, що створюється на основі державного підприємства, здійснюється, виходячи з оцінки у відновній вартості основних фондів за вирахуванням їх зносу, фактичної вартості оборотних фондів та врахування дебіторської та кредиторської заборгованості відповідно до методики, що затверджується Кабінетом Міністрів України. У випадках, передбачених Державною та місцевими програмами приватизації, початкову ціну майна державного підприємства може бути змінено з урахуванням потенційної прибутковості [1, с. 5].

Крім того, оцінка є найбільш важливою, відповідальною і трудомісткою ділянкою роботи при здійсненні приватизації підприємств. Відсутність відповідної інформації або неправильні практичні методи обліку (що було характерним для минулого) робить оцінку особливо ускладненою, майже неможливою. Це, в свою чергу, породжує проблеми забезпечення соціальної справедливості. Нерозуміння методів оцінки і концепцій обліку, а також відсутність транспарентності процесу можуть поставити під загрозу всі програми приватизації. Тому доцільно, на наш погляд, розглянути різні підходи щодо трактувань оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті. Це дасть можливість зробити певні висновки відносно вибору методики оцінки, що має велике значення в період економічних реформ, особливо — в умовах приватизації.

З теорії та історії практичної бухгалтерії відомі кілька концепцій вартісного вимірювання в обліку. Причому, кожна з них володіє своїм внутрішнім логічним підходом і цільовим спрямуванням. Система вартісних оцінок, що використовується в бухгалтерському обліку, має багатофункціональний характер. Цією обставиною пояснюється співіснування різноманітних грошових оцінок (від планових, облікових, стандартних, кошторисних та інших до ринкових цін, за якими ведуться реальні розрахунки між діловими партнерами) жодна з яких не може мати абсолютного значення. Оцінку як економічну категорію можна аналізувати з різних сторін і на різних рівнях абстракції. Зокрема, важливими є такі критерії: перший — точка зору суб'єкта, який оцінює майно; другий —на який момент часу така оцінка виконується; третій — продається чи купується цінність (мається на увазі призначення цінності). Звідси випливає безліч різноманітних трактувань щодо поняття оцінки як економічної категорії і методики її здійснення.

Оцінка як один з елементів бухгалтерського обліку відіграє досить важливу роль відіграє при приватизації. До речі, слід обережно підходити до питань оцінки підприємств, що приватизуються, оскільки в сучасних умовах (коли Україна лише входить у ринок) дуже важко визначити, скільки коштує об'єкт приватизації і якою є розумна ціна передачі активів із державної власності в приватну. Виникає ряд проблем щодо вибору методів оцінки, особливо -під час приватизації підприємств АПК. Тому важливе значення має аналіз трактувань методики оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті.

Довгий час теоретики розділялись на дві групи щодо питання оцінки роботи бухгалтерії. Наприклад, Ф. Ляйтнер дотримувався точки зору, що бухгалтерія не робить самостійно ніяких оцінок, а лише переймає їх, зокрема собівартість певних об'єктів, як визначений факт. Цю ж точку зору підтримував А. Гуляєв, який писав, що оцінка частин майна належить швидше до завдань політичної економії і господарської політики, ніж до рахівництва.

На наш погляд, оцінка безпосередньо визначається бухгалтерією. Щодо цього можна навести слова Е. Леоте і А. Гільбо, які вважали, що ціни отримуються внаслідок лічби, а не встановлюються довільно на основі більш або менш достовірних оцінок.

Серед теоретиків обліку, які в своїх роботах висвітлювали питання методів оцінки, можна виділити три групи. До першої належать дослідники, які пропагували так званий історичний метод оцінки, тобто за собівартістю. Перші відомості про цей метод ми знаходимо в знаменитому «Трактаті про рахунки і записи» італійського математика Луки Пачолі, з чиїм іменем пов’язують народження бухгалтерії як науки. Пізніше оцінку за собівартістю в своїх працях відстоювали Бюш, Аушпург, Гюглі, А. Шибе, К. Одерман, Байгель, А. Кальмес, Р. Фішер, П. Герстнер, В. Осбар та інші, які стверджували, що оцінка за собівартістю є найближчою до конкретних умов господарського життя. Е. Леоте і А. Гільбо так висловлювалися з цього приводу: «Оцінка за собівартістю або за ціною придбання є єдино реальною і в той же час справедливою, тому що поточний баланс не є ліквідаційним і неможливо встановити вартість предмета за іншою оцінкою, крім собівартості, поки цей предмет не продано» [ 4, ст. 98].

Рішуче підтримували за оцінку за собівартістю інституалісти-теоретики бухгалтерського обліку англо-американської школи (ХХ ст.) на чолі з англійцем Ф. Пісклеєм. На їхню думку, бухгалтер повинен підтримувати оцінку активів на первісному рівні, тобто за собівартістю. Це дасть змогу, в свою чергу, правильно вирахувати кінцевий фінансовий результат, оскільки створить умови для того, що у Франції називали перманентним інвентарем, а в Америці це вилилося у вимогу до активів — ні дооцінки, ні оцінки. Ф. Пісклей підкреслював, що незмінність оцінки (перманентність інвентарю) приводить до створення прихованих резервів, однак, це виправдовується оправдується з двох причин: 1) не можна вважати фінансовим результатом те, що не виявлено в грошах, і 2) підприємство має право користуватися автономією. [5, 163].

Доцільно також виділити погляди А.Ч.Літтлтона, Р. Антоні, Ю.Ідзірі, які відстоювали метод оцінки за фактичними витратами, а переоцінку щодо очікуваних прибутків відкидали як явно не коректну процедуру. До речі, в своїх працях А.Ч.Літтлтон розглядав категорію ціни з двох точок зору: 1) політекономічної, де вона визначається попитом і пропозицією, і 2) бухгалтерської, де вона вимірюється витратами. Р. Антоні вважав, що тільки так звана історична оцінка виділяється реалістичністю, простотою в роботі, позбавляє облік від суб'єктивізму і складних процедур, пов’язаних з переоцінкою засобів і фінансових результатів, оскільки: 1) збільшення прибутку за рахунок інфляції необхідно розглядати як реальну добавку (кон'юнктурну премію), і 2) продажна ціна залежить від кон’юнктури, а не від бухгалтерської калькуляції одиниці виробу.

Досить влучним, на наш погляд, є вислів Жана Бурнисьєна (1919) про те, що ціна речей не виражає їх цінності, а тільки відносини між цінностями у визначений момент. Отже, бухгалтерія не дає нам вартість по суті, а лише співвідношення вартостей облічуваних об'єктів. При цьому Ж. Бурнисьєн вносить суттєву поправка: ціни дають співвідношення вартостей на кожен момент, а в бухгалтерії поточні оцінки змішуються з оцінками минулих, інколи досить віддалених, періодів, коли співвідношення між цінами були іншими. Тому для практики Ж. Бурнисьєн рекомендував прийняти оцінку за собівартістю.

Серед вітчизняних вчених, які пропагували оцінку за собівартістю, слід виділити А. П. Рудановського Він визначав оцінку, як засіб виявлення фінансового результату, який може виникнути лише в процесі реалізації і не повинен виступати засобом довільних переоцінок, оскільки всі цінності показуються за собівартістю. Метод оцінки за собівартістю застосовується в нашій практиці з початку заснування радянської влади і залишається майже без змін до останнього часу.

Проте варіант оцінки за собівартістю не задовольняв багатьох бухгалтерів, бо не давав можливості для співставлення створених цінностей, збільшуючи активи на суму прихованих збитків, що інколи призводило до заниження прибутків.

Цю точку зору відстоювали спеціалісти обліку, які пропагували метод оцінки за поточними ринковими цінами. Початок так званій кон’юнктурній оцінці за продажними цінами поклав італійський вчений Анжело ді Пієтро (ХVІ ст.). Він писав: «Залишки будемо рахувати за тією ціною, за якою сподіваємося їх продати"[5, с.48]. Зазначимо, що тривалий період серед німецьких теоретиків кон’юнктурна оцінка у викладі Пасшье Гессенса (1954 р.) була най переконливішою. Такий підхід підкріплювався ще й авторитетом великого німецького математика і філософа Г. В.Лейбніца, який також займався проблемою оцінки, пропонуючи експертну оцінку, орієнтовану на продажну ринкову вартість. Метод оцінки за ринковою вартістю пропагували Ф. Фельдендорф, Ф. Штромбен, Р. Пассен, Р. Штерн, І.Кольверо та інші. Більш глибоко теорію методу оцінки за поточними цінами розглядав І.Кольверо (1912 р.). Він пропонував ліквідаційну оцінку, зауважуючи, що неможливо провести оцінку майна, передбачаючи, що воно неодмінно реалізується, і в той же час не брати до уваги тих змін в цінностях, які відбуваються внаслідок ліквідації. Разом з цим він пропонував таку класифікацію оцінок: 1) ціна покупки (фактична ціна); 2) ціна покупки на день складання балансу; 3) продажна ціна у випадку ліквідації; 4) звичайна продажна ціна; 5) мінімальна ціна (мінімальне значення або ціни придбання чи ціни продажу).

Серед теоретиків англо-американської школи ідею оцінки за реальними (поточними) цінами пропонували персоналісти. Послідовно відстоював такий підхід Вільям Ендрю Патон. Він пропонував переоцінювати кожен вид цінностей за поточними ринковими цінами, при цьому первісну оцінку рекомендував зберігати лише для довідок. Підхід В. Е. Патона підтримував також Рассел Стівенсон.

Представники другої течії, так званої конвертованої бухгалтерії Вімбла (Південно-Африканська Республіка) пропонували проводити переоцінку за співвідношенням валютних курсів. У сучасних умовах стабілізований варіант прийнятий в Німеччині, а конвертований — у Франції. На наш погляд, помилка конвертованої бухгалтерії полягає в підміні функції міри вартості функцією засобів обігу.

Отже, персоналісти, безумовно, виступали за переоцінку. Вони вважали, що реальність обліку досягається систематичною переоцінкою активів підприємства, і лише цей метод дозволяє уникнути прихованих резервів.

Серед вітчизняних вчених метод оцінки за ринковою вартістю в 20‑ті роки пропонував С. Ф. Глебов. На його думку, всі цінності доцільно показувати за цінами 1913 року з проведенням систематичної переоцінки.

Деякі вчені, співставляючи наслідки методики оцінки за собівартістю (так звана «історична» оцінка) і за поточною ринковою вартістю, намагалися знайти компромісне вирішення цієї проблеми. Це привело до виникнення нових підходів щодо оцінки, і відобразилося в працях представників англо-американської школи, зокрема Г. К. Дейниса, К. Гриіра, Джона Каннінга і Монтгомері.

Як бачимо вирішення проблеми оцінки, підтверджує висновок про те, що за кожним методологічним і методичним положенням стоять інтереси певних груп. Наприклад, персоналісти, пропонуючи переоцінку, виражали тим самим інтереси постачальників, кредиторів, акціонерів. Їх цікавило не те, скільки витрачає адміністрація, а те, скільки коштує реально сьогодні майно цього підприємства. Інституалісти, навпаки, відстоювали інтереси власника. За висловлюванням Ф. Пісклея, адміністрація підприємства повинна знати, скільки фактично затрачено на засоби, і який фактично отримано результат її господарської діяльності —прибуток чи збиток.

Крім трьох напрямів щодо методів оцінки, що розглянуті вище, доцільно зупинитися на суб'єктивістському підході до оцінки, який набув широкого розповсюдження в німецькій економіці. Початок цьому підходу поклав Б. Больцано, який стверджував, що суб'єктивне є реальним для певного випадку. І.П.Крайберг (також прихильник суб'єктивістського підходу до оцінки) з цього приводу писав: «Однією схематичною формулою питання про оцінку не вирішується. Взагалі існує лише передбачення закону, за яким частини майна (включаючи дебіторів) повинні оцінюватися за дійсною вартістю в момент складання балансу. Ця фактична вартість визначається на розсуд підприємця, беручи до уваги ту роль, яку окремі частини майна відіграють в торговому або промисловому підприємстві». І.П.Крайберг вважав, що кожна стаття балансу повинна оцінюватися за тими принципами, які найбільшою мірою підходять для неї.

Спробою вирішення проблеми оцінки була так звана потенційна оцінка запропонована Ж. П. Дюмарше. Суть її зводилася до того, щоб показати цінності за продажними цінами на момент складання балансу (дати реальність і співставність балансу) і визначити результати господарської діяльності за принципом перманентного інвентаря (відобразити результат, отриманий лише під час господарського процесу). Це досягалося шляхом ведення регулюючих оцінку рахунків (контрарних і доповнюючих). Зазначимо, що теорія Ж. П. Дюмарше мала вплив і на нашу облікову практику. Це проявилося в тому, що у практиці господарств колишнього Радянського Союзу, а тепер і України використовувалися такі рахунки, як «Вилучені кошти» і «Торгова знижка (націнка)» тощо; останній рахунок повинен трактуватися як потенційний (можливий) прибуток підприємства, але реальною величиною він стане лише в тому випадку, якщо товари будуть продані.

Суб'єктивні оцінки, які пропонувалися різними теоретиками, можна згрупувати за трьома напрямками: 1) експертна оцінка (спеціалісти оцінювали важливість конкретного об'єкта для підприємства); 2) оцінка, величина якої залежить від суми доходу, що приносить майно, яке оцінюється (цей напрямок відстоював у 1916 р. А.М.Галаган); 3) дворядна оцінка —для предметів, які призначені для продажу, і окремо для предметів, які залишаються для підприємства.

Досить важливим, як на наш погляд, є пропозиція Германа Рема, який стверджував, що оцінка прямо залежна від її мети. Наприклад, одна справа, якщо ви збираєтесь продати підприємство, і зовсім інша — якщо ви збираєтесь його розширити. У першому випадку в основі оцінки лежить оборот, у другому —прибуток.

Найбільше, на наш погляд, заслуговує уваги точка зору Л.І.Гуляєва, який зазначав, що «оцінка повинна бути не дорожчою від тієї вартості речей, за яку вони могли би бути продані в будь-який час». В його роботах визначені прийоми оцінки майна, зокрема він писав: 1) товари, призначені для продажу, оцінюються за своєю вартістю, а якщо ця вартість вища від ринкової, то за ринковою ціною; 2) земельні ділянки оцінюються за продажною ціною або методом капіталізації середнього доходу; 3) при оцінці процентних паперів з двох цін (біржової і покупної) беруть нижчу; 4) рухоме майно та інші предмети, призначені для використання, оцінюються за тією вартістю, за якою вони обійшлися нам самим, причому з цієї вартості робиться знижка на кількість років використання предметів; 5) будівлі оцінюються за вартістю придбання, якщо ми придбали їх в готовому вигляді, або за вартістю витрат на їх будівництво; 6) дебіторська заборгованість показується за фактичною ціною; 7) заборгованість кредиторам показується повністю".

Цю ж думку підтримував Флеймман, вважаючи, що грошовий вимір носить штучний, надуманий характер, оскільки значна частина продукції в сільському господарстві взагалі не продається, а споживається в своєму господарстві, а те, що призначене для продажу, до тієї пори, поки не буде продано, не може бути і оцінено в грошах.

Прихильники уніграфічної групи, бухгалтери-аграрники, зокрема Н. П. Заломанов, С. Н. Четверинов, А.Р.Ніппа вважали, що оцінка об'єктів (інвентарю, готової продукції, затрат) особливо в сільському господарстві не може бути точною і майже завжди носить умовний характер. А оскільки ця оцінка служить основою для нарахування амортизації і фінансових результатів, то і останні, безперечно, також стають умовними.

Таким чином, на підставі аналізу трактування оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті можна зробити висновок, що теоретично в бухгалтерському обліку можливі кілька варіантів оцінки цінностей. В свою чергу, всі варіанти розглядаються в трьох моментах: 1) на момент придбання цінностей (минулий); 2) на поточний момент самої оцінки (теперішній); 3) на будь-який момент в майбутньому.

Всі перераховані варіанти відрізняються в основному за первісним принципом оцінки. Для варіантів, орієнтованих на теперішній (поточний) момент, переважає оцінка за поточними продажними цінами; для варіантів, орієнтованих на минулий момент —оцінка за покупними цінами і собівартістю. Але на практиці кожен окремо взятий варіант в чистому вигляді не застосовується. Отже, питання щодо методів оцінки було і залишається актуальним, проблематичним і завжди в центрі уваги вчених, особливо в умовах приватизації підприємств та їх підрозділів.

Оскільки проблема оцінки є досить складною, дискусії щодо методики її здійснення існували з самого зародження бухгалтерії, про що йшлося в попередньому матеріалі, і продовжують залишатися в центрі уваги ріелтерів, юристів, бухгалтерів, вчених багатьох країн світу. Проблеми оцінки майна підчас розширенні макроекономічних зв’язків, інтеграції національних економік в окремі економічні співтовариства (союзи) стали передумовами створення спеціального Міжнародного Комітету по стандартах оцінки майна в 1981 році.

Враховуючи, що в світі накопичено великий досвід методик оцінки майна при приватизації, доцільно, на наш погляд, цей досвід ретельно вивчити з метою його творчого використання в Україні.

На оцінку впливає безліч факторів, які її безпосередньо формують. Визначення цих факторів є важливою умовою для правильного функціонування вільних ринків, що зароджуються в Україні. Зокрема, на ціну майна мають вплив фізичні, фінансово-економічні, соціальні і політико-правові фактори. Отже, для того, щоб оцінити майно, необхідно досить уважно вивчити фізичні характеристики нерухомості, ринок, на якому вона знаходиться на час оцінки і буде в майбутньому, можливості фінансування і правове середовище.

В майбутньому ринок нерухомості буде все більш ускладнюватися: з’являться нові фінансові інструменти, змінюватимуться закони, що регламентують систему оподаткування, передусім майна, виникнуть нові форми володіння. В міру подібної еволюції номінальна сума, що характеризує розмір вкладу буде мати все менше значення як показник вартості. Адже приватизується не лише нерухомість, а й визначений набір умов, тобто при визначенні оцінки об'єкта приватизації доцільно розглядати його як власність, що приносить дохід.

Перш ніж перейти до розгляду методів оцінки об'єктів приватизації, доцільно розглянути, на наш погляд, специфічні ознаки оцінки, характерні для бухгалтерського обліку, але недостатньо розкриті у вітчизняній літературі. До таких ознак належать: вартісна оцінка, собівартість і ринкова ціна.

Вартісна (грошова) оцінка —це особливий вид економічного вимірювання, при якому суттєве значення має вибір одиниці виміру. В Економічній Енциклопедії дається класичне визначення вартості, як уречевленої в товарі суспільної праці, тобто речовий вираз суспільної праці товаровиробників. З точки зору можливого покупця вартість слід розглядати як грошовий еквівалент, який покупець готовий обміняти на який-небудь предмет або об'єкт.

Собівартість —це міра грошових витрат, необхідних для того, щоб створити об'єкт власності, подібний до того, який оцінюється. Собівартість може бути виробнича, заготівельна або покупна.

Ціна —це грошова сума, яку одержують за конкретний товар, або в конкретному випадку, це сума, яку було витрачено на покупку подібних об'єктів в минулих угодах. Термін «ціна» також використовується для позначення «запропонована ціна продавця». Важливо проводити відмінності між поняттями собівартість, вартість і ціна.

Між собівартістю і ціною існують такі основні відмінності: а) собівартість визначається, «калькулюється» на самому підприємстві і включає всі витрати на виробництво або заготівлю; ціна —встановлюється на ринку в процесі обміну; б) собівартість означає господарські витрати; ціна —купівельну спроможність; в) за собівартістю предмети відображаються в балансі, а за ціною вони реалізуються, тобто «виходять з балансу».

Що стосується категорії вартості, то слід зазначити, що в практиці існує багато її видів, які залежать від потреб і функцій. Зокрема, можна виділити такі види вартості: балансова, ліквідаційна, відновна, поточна, страхова, позичкова, орендна, інвестиційна та інші.

Для того, щоб вияснити обґрунтовану оцінку вартості, необхідно зібрати інформацію на відповідному ринку нерухомості. Ринок нерухомості —це визначений набір механізмів, через які передаються права на власність і пов’язані з нею інтереси, встановлюються ціни і розподіляється простір між різними конкуруючими варіантами землекористування. Ринок нерухомості —це складна структура, мета якої —звести разом покупця і продавця.

Ринок нерухомості сегментований, оскільки різні користувачі володіють різними потребами і різними ресурсами. Це визначається такими параметрами: 1) за використанням —для власності житлового, комерційного, промислового і сільськогосподарського призначення існують різні ринки; 2) за географічним фактором —кожен район може бути окремим ринком з різними умовами; 3) за ціною —покупці диференціюються залежно від ціни, одні можуть купити дешевше, інші - дорожче; 4) за якістю продукції —об'єкти класу, А можуть належати до іншого сегменту ринку, ніж об'єкти класу Б, якщо вони знаходяться на одній вулиці; 5) за інвестиційною мотивацією —одні інвестори можуть бути зацікавлені у власності, яка потребує мінімального менеджменту і не приносить грошового потоку, проте має великий потенціал для приросту вартості; інших цікавить власність, для якої характерний позитивний грошовий потік; 6) за типом прав у власності — для різних видів прав на нерухомість існують різні ринки. Ці права можуть вимагати необмежені права власності, права на надра, на оренду та інше [6, с.6].

Як попередній крок до оцінки власності, що приносить доход, необхідно зібрати точну фінансову інформацію про використання нерухомості. Важливим джерелом такої інформації є дані бухгалтерського обліку, проте вони не завжди відображають реальність, і оскільки ці дані не обов’язково систематизовані зручним чином для оцінки, то вони повинні бути скореговані і проаналізовані таким чином, щоб їх можна було використати в процесі оцінки.

Теоретичним фундаментом процесу оцінки є єдиний набір оціночних принципів.

Принципи оцінки нерухомості можуть бути об'єднані у такі групи: 1. Принципи, засновані на вимогах користувача. 2. Принципи, пов’язані з землею, будівлями, спорудами. 3. Принципи, пов’язані з ринковим середовищем. 4. Принцип найкращого і найбільш ефективного використання.

Крім того, при визначенні оцінки необхідно брати до уваги: 1) оцінку активів і зобов’язань; 2) оцінку підприємства як функціонуючого підприємства; 3) визначення остаточної продажної ціни. Ці питання досить часто взаємопов'язані і лише у виняткових випадках аналогічні.

В цілому в процесі оцінки об'єкта приватизації можна виділити шість основних етапів, а саме: визначення завдання оцінки; планування процедури оцінки; збір даних і перевірка інформації; використання методів оцінки; складання і узгодження висновків; визначення статутної ціни.

При визначенні завдання оцінки береться до уваги те, з якою метою проводиться оцінка підприємства: приватизація (паювання чи аукціонування), продаж на аукціоні, ліквідація, оренда тощо, і обов’язково зазначається дата проведення оцінки.

Планування процедури здійснює безпосередньо оцінювач, який визначає вимоги до інформації, що має бути надана йому для проведення оцінки; встановлює методику оцінки відповідно до мети і завдання; оцінює витрати часу і трудозатрати; вносить пропозиції щодо умов виконання завдання.

Вихідні дані, необхідні для проведення оцінки, повинні надаватись адміністрацією підприємства. Вони обов’язково підтверджуються керівником і головним бухгалтером. Вихідна інформація, яка надається підприємствам для оцінки, досить ретельно перевіряється. При необхідності проводиться аудит звітних даних, а також додаткова інвентаризація.

Оцінюватись може цілісний майновий комплекс або окремий інвентарний об'єкт чи група інвентарних об'єктів залежно від того, що приватизується. Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому державою земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Крім того, цілісними майновими комплексами можуть бути структурні підрозділи підприємства (цехи, виробництва, дільниці тощо), які виділяються в установленому порядку в самостійні об'єкти приватизації з подальшим складанням розподільного балансу.

Найбільш проблематичним є питання вибору методики оцінки. Яку методику застосовувати в кожному конкретному випадку —вирішує оцінювач (ріелтер) залежно від мети і завдання щодо визначення вартості оцінюваного об'єкта. В світовій практиці використовуються три методи визначення вартості об'єкта в процесі його приватизації: 1) за собівартістю —затратний метод; 2) за поточними ринковими цінами —метод потенційної прибутковості або капіталізації доходу; 3) аналогів продажу.

На Україні історично склався і зараз використовується затратний метод. Проте з початком економічних реформ і переходом до ринкових відносин (зокрема, це пов’язано і з приватизацією), виникла необхідність застосовувати інші методи оцінки, що практикуються в зарубіжних країнах. Слід зауважити, що світовий досвід свідчить про неможливість застосування на практиці кожного окремо взятого варіанту оцінки. Тому пропонується при здійсненні оцінки об'єкта приватизації застосовувати паралельно всі методи з метою визначення більш реальної вартості.

Проте при використанні кожного з методів необхідно враховувати нормативно-законодавчу базу України, специфіку перехідного періоду до ринкових відносин, а що стосується оцінки об'єктів сільського господарства —особливості приватизації в цій сфері.

Для оцінки методом потенційної прибутковості необхідні: звіти про прибутки і збитки за період, що аналізується, і за квартали (місяці) поточного року; дані про затрати, які включаються в собівартість; дані про обсяги виробництва і реалізації продукції, що випускається підприємством; дані про ринкову вартість продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках; дані про маркетинг, конкурентоспроможність і перспективи реалізації продукції, що випускається підприємством.

Капіталізація доходу —це процес перерахунку потоку майбутніх доходів в єдину суму поточної вартості. Вартість майна, що оцінюється дохідним методом, визначається за формулою:

V = Д/k,.

де: V —вартість;

Д —чистий оперативний дохід;

k —коефіцієнт капіталізації.

При цьому необхідно враховувати такі дані: 1) суму майбутніх доходів; 2) ачс отримання доходів; 3) тривалість часу отримання доходів.

Поняття «коефіцієнт капіталізації», повинно включати дохід на капітал і повернення капіталу. Дохід на капітал —це компенсація, яка повинна бути виплачена інвестору за цінність грошей із врахуванням факторів часу, за ризик та інші фактори, пов’язані з конкретними інвестиціями. Іншими словами, це процент, який виплачується за використання грошових коштів. Його називають також віддачею.

Повернення капіталу означає погашення суми першопочаткового вкладу і називається заміщенням капіталу [6, с.71].

Теоретично коефіцієнт капіталізації для поточного доходу повинен прямо або частково враховувати такі фактори: 1) компенсацію за безризикові, ліквідні інвестиції; 2) компенсацію за ризик; 3) компенсацію за низьку ліквідність; 4) компенсацію за інвестиційний менеджмент; 5) поправку на прогнозоване підвищення або зниження вартості активу.

Розрахунки методом капіталізації прибутку досить складні та трудомісткі і вимагають від ріелтерів, що здійснюють оцінку досконалого вивчення і аналізу фінансового стану підприємства, передбачень на макрорівні. І сьогодні, і в недалекому майбутньому такий метод в Україні застосовувати, на наш погляд, неможливо через інфляцію, кризу економіки, недосконалу законодавчу базу.

З розвитком ринкових відносин і процесу приватизації досить широко буде використовуватись, на наш погляд, метод прямого порівняльного аналізу продаж (аналогів). Цей метод оцінки ринкової вартості базується на даних про недавні угоди.

Оцінювач аналізує реальні ринкові угоди і порівнює об'єкти, за якими вони проводились, з оцінюваним об'єктом. Цей підхід ґрунтується на принципі заміщення. Передбачається, що раціональний інвестор або покупець не заплатить за конкретну власність більше, ніж обійдеться придбання іншої подібної власності, яка має таку ж корисність. Тому ціни, заплачені за подібні або співставні об'єкти, повинні відображати ринкову вартість оцінюваної власності.

При прямому порівнянні розглядаються співставні об'єкти, які були продані на відповідному ринку; після цього вносяться поправки на можливі відмінності між оцінюваними і співставними об'єктами. У результаті визначається продажна ціна кожного із співставних об'єктів так, як би при продажі вони мали ті ж основні характеристики, що і оцінювана власність. Скоригована ціна і є можливою вартістю оцінюваного об'єкта на ринку.

Цей метод називають методом порівняльних продаж. При його реалізації можливі такі етапи:

1. Виявлення недавніх продаж співставних об'єктів на відповідному ринку. Дані про продаж співставних (аналогічних) об'єктів можуть знаходитись у власних досьє оцінювача, архівах кредитних інститутів, електронних базах даних, досьє брокерів з нерухомості, титульних компаній, адвокатів тощо. Якщо інформації достатньо, необхідно перевірити, чи дійсно продані об'єкти співставні з оцінюваною власністю.

2. Перевірка інформації про угоди. Дані продаж співставних об'єктів повинні бути підтверджені одним із основних учасників угоди (покупцем або продавцем) або уповноваженим агентом (брокером, кредитором, титульною компанією). Необхідно впевнитися в тому, що співставні об'єкти конкурентно спроможні з точки зору покупця, який володіє типовою для ринку інформацією. Продажна ціна повинна відповідати угоді «на відстані витягнутої руки». Це означає, що жодна із сторін не знаходилися в нерівних, обидві сторони володіли типовою для ринку інформацією, діяли раціонально і що оплата або фінансування відповідали нормальним ринковим умовам. З пересторогою треба ставитися до поспішних продаж.

3. Внесення поправок з урахуванням відмінностей між оцінюваним і кожним із співставних об'єктів. При коригуванні фактичних продажних цін порівняльних об'єктів поправки проводяться від співставного об'єкта до оцінюваної власності, а також з огляду на те, як ці відмінності будуть оцінені типовим покупцем на ринку.

Використання аналогового методу можливе при наявності аналога, ринкова вартість якого вже відома, з яким порівнюється об'єкт, що оцінюється. При цьому необхідно мати дані не менше, як за трьома аналогами. Сьогодні на Україні аналоговий метод використовується ріелтерами під час оцінювання жилих приміщень.

Отже, оцінюючи об'єкти, що приватизуються, необхідно враховувати три методи з метою визначення найбільш реальної ціни. При виборі методів оцінки (основних і додаткових) ріелтер повинен володіти інформацією не лише про підприємства, а й про ринок, законодавство та інші зовнішні дані на макрорівні.

На завершення можна зазначити, що із ростом обсягів приватизації і встановлення на Україні ринкових відносин роль оцінки буде все більшою. Це обумовлено тим, що приватизованим підприємствам необхідна об'єктивна оцінка вартості акціонерного капіталу (для інвесторів об'єктивна оцінка дасть можливість прийняти правильне рішення); при створенні спільних підприємств і розпайовуванні колективної власності всі сторони зацікавлені в справедливому визначенні своєї частки в Статутному фонді. Крім того, держава для захисту своїх інтересів і громадян зобов’язана встановити об'єктивну вартість майна, яке під час приватизації безпосередньо передається в руки трудових колективів і вітчизняних підприємців, а також іноземних інвесторів.

Література Про приватизацію майна державних підприємств: Закон України //Голос України. — 1992. — 6 трав.

Методика оцінки вартості майна під час приватизації, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1114 із змінами і доповненнями Гуляев А. И. Начало коммерческого счетоводства. — М., 1913. — 145 с.

Палий В.Ф., Соколов Я. В.

Введение

в теорию бухгалтерского учета. — М.: Финансы, 1989. — 304 с.

Соколов Я. В. Очерки по истории бухгалтерского учета. — М.: Финансы и статистика, 1991. — 398 с.

Фридман Дж., Ордут Н. Анализ и оценка приносящей доход недвижимости.- М.: Дело ЛТД, 1995. -461 с.

Анотація У статті доводиться актуальність проблеми оцінки активів підприємства, особливо під час його приватизації. Автором здійснено історичний екскурс щодо концепцій і теорій вартісного вимірювання об «єктів обліку. Розглянуть специфічні ознаки, принципи і методи оцінки об «єктів приватизації.

I.Sadovska.

Valuation methods of the enterprises assets at remaking property relations.

Annotation.