Юпітер

Особенности Юпітера. З чотирьох гігантських планет найкраще вивчений Юпітер — найбільша планета цієї групи і найближча з планет-велетнів вже питання Сонцю. Вісь обертання Юпітера майже перпендикулярна до площині його орбіти, тому сезонних змін умови висвітлення у ньому немає. В усіх планет-велетнів обертання навколо осі досить швидке, а щільність мала. Внаслідок цього вони значно стиснуті. Усі планети-гіганти оточені потужними протяжними атмосферами, і бачимо лише плаваючі у яких хмари, витягнуті смугами, паралельними екватору, унаслідок їх швидкого обертання. Смуги хмар видно на Юпітері навіть у слабкий, телескоп Юпітер обертається зонами—чем ближчі один до полюсах, то повільніша. На екваторі період обертання 9 год 50 хв, але в середніх широтах сталася на кілька хвилин більше. Так обертаються та інші планети-гіганти. Оскільки планети-гіганти перебувають далеке від Сонця, їх температура (по крайнього заходу за їхньою хмарами) дуже низька: на Юпітері —145°С, на Сатурні —180°С, на Урані і Нептуні нижча. Атмосфери планет-велетнів перебувають у основному молекулярний водень, є там метан СН4 і, очевидно, багато гелію, а атмосфері Юпітера і Сатурна виявлено що й аміак NНз. Відсутність смуг NH3 в спектрах далекі планет пояснюється лише тим, що він вимерз. При низької температури аміак вони вбирають, і потім із нього, мабуть, складаються видимі хмари Юпитера.

Інтенсивні руху, стали охоплювати хмарний і сусідні поруч з них верстви атмосфери, мають сталого характеру. Зокрема, таким стійким атмосферним «вихором» є знамените Червоне пляма, бачимо на Юпітері вже майже 300 років. Вивчення процесів, які у атмосферах різних планет, допомагає земної метеорології і кліматології. Теоретично побудовано моделі масивних планет, які з водню і гелію. Розрахунки моделі внутрішнього будівлі Юпітера показують, що в міру наближення до центра водень повинен послідовно проходити через газоподібну, газо-жидкую і рідку фази. У центрі планети, де температура може становити тисяч кельвін, перебуває рідке ядро, яка полягає з металів, силікатів і водню в металевої фазі, що при тисках порядку 10 «Па. У 1975 р. металеву фазу водню вдалося експериментально дістати Землі, що підтверджує справедливість теоретичних розрахунків внутрішнього будівлі планет-велетнів. Наявність магнітного поля Юпітер має пояса радіації, подібні земним, але значно переважали їх. Його магнітосфера має мільйони кілометрів, охоплюючи чотири найбільших супутника. Юпітер є джерелом радіовипромінювання. Космічні апарати зареєстрували у ньому потужні спалахи блискавок. З інших даних про планетах заслуговує на увагу особливість осьового обертання Урана, яке, як і в Венери, відбувається у напрямі, протилежному напрямку обертання решти планет. З іншого боку, він обертається хіба що лежачи при боці, тому впродовж року відбувається значних змін умов висвітлення поверхні планети. Найбільш далека планета — Плутон — перестав бути планетой-гигантом. Це дуже невелика й погано вивчена холодна планета, рік якої триває близько 250 земних лет.

Полеты космічних кораблів «Аполлон».

|№ корабля |Екіпаж |Дати польоту | |1 |Безпілотний |26.02.66 | |2 |Безпілотний |05.07.66 | |3 |Безпілотний |23.08.66 | |4 |Безпілотний |09.11.67 | |5 |Безпілотний |22.01 — 11.02.68 | |6 |Безпілотний |04.04.68 | |7 |У. Ширра, Д. Эйзел, У. |11 — 22.10.68 | |8 |Каннінгем |21 — 27.12.68 | |9 |Ф. Борман, Дж. Ловелл, |03 — 13.03.69 | |10 |У. Андерс |18 — 26.05.69 | |11 |Дж. Макдивитт, Д. |16 — 24.07.69 | |12 |Скотт, Р. Швейкарт |14 — 24.11.69 | |13 |Т. Стаффорд, Дж. Янг, |11 — 17.04.70 | |14 |Ю. Сернан |31.01 — 09.02.71 | |15 |М. Армстронг, М. |26.07 — 07.08.71 | |16 |Коллінз, Еге. Олдрин |16 — 27.04.72 | |17 |Ч. Конрад, Р. Гордон, |07 — 19.12.72 | | |А. Бін | | | |Дж. Ловелл, Дж. | | | |Суиджерт, Ф. Хейс | | | |А. Шепард, Еге. Мітчелл, | | | |З. Руса | | | |Д. Скотт, Дж. Ірвін, А.| | | |Уорден | | | |Дж. Янг, Ч. Дьюк, Т. | | | |Маттингли | | | |Ю. Сернан, Р. Еванс, | | | |Х. Шмитт | |.

«Происхождение Сонячної системи» Ви вже двоє століть проблема походження Сонячної системи хвилює видатних мислителів нашої планети. Цією проблемою займалися, починаючи з філософа Канта і математика Лапласа, плеяда астрономів і фізиків XIX і XX століть. І все-таки до цього часу досить далекі від розв’язання проблеми. Але за останні десятиліття прояснився питання про шляхи еволюції зірок. І хоча деталі народження зірки з газово-пылевой туманності ще не зрозумілі, ми тепер чітко уявляємо, що із нею відбувається протягом мільярдів років подальшої еволюції. Переходячи до викладу різних космогонічних гіпотез, сменявших одна іншу впродовж двох останніх століть, розпочнемо з гіпотези великого німецького філософа Канта і теорії, яку через кілька десятиріч незалежно запропонував французький математик Лаплас. Передумови до створення цих теорій склали іспит часом. Крапки зору Канта і Лапласа у низці важливих питань різко відрізнялися. Кант виходив з еволюційного розвитку холодної пилової туманності, під час якого спочатку виникло центральне масивне тіло — майбутнє Сонце, а потім планети, тоді як Лаплас вважав початкову туманність газової і дуже гарячої дуже швидко обертання. Стискуючись під дією сили всесвітнього тяжіння, туманність, внаслідок закону збереження моменту кількості руху, спілкувалась дедалі швидше і швидше. Зза великих відцентрових сил від цього послідовно відокремлювалися кільця. Потім конденсировались, створюючи планети. Отже, відповідно до гіпотези Лапласа, планети утворилися раніше Сонця. Проте, відмінності, загальної важливу особливість є уявлення, що Сонячна система виникла результаті закономірного розвитку туманності. Тому хоча й прийнято називати цю концепцію «гіпотезою Канта-Лапласа». Однак це теорія стикається з труднощами. Наша Сонячна система, що складається з дев’яти планет різних ж розмірів та мас, має особливістю: незвичне розподіл моменту кількості руху між центральним тілом — Сонцем і планетами. Момент кількості руху є одну з найважливіших характеристик будь-якої ізольованій від зовнішнього світу механічної системи. Саме як такий систему можна розгледіти Сонце і оцінили оточуючі його планети. Момент кількості руху можна з’ясувати, як «запас обертання» системи. Це обертання складається з орбітального руху планет і обертання навколо осей Сонця і планет. Левову частку моменту кількості руху Сонячної системи зосереджена орбітальному русі планет-велетнів Юпітера і Сатурна. З погляду гіпотези Лапласа, це зовсім незрозуміло. У період, коли від початкового, швидко обертовою туманності відмежувалося цілком кільце, верстви туманності, з яких сконденсировалось Сонце, мали (на одиницю маси) приблизно такою самою момент, як речовина відокремленого кільця (оскільки кутові швидкості кільця і залишилися частин були приблизно однакові), так як маса останнього було значно менше основний туманності («протосолнца»), то повний момент кількості руху кільця може бути набагато меншою, ніж в «протосолнца». У гіпотезі Лапласа відсутня якийабо механізму передачі моменту від «протосолнца» до кільцю. Тому впродовж доведена всією подальшою еволюції момент кількості руху «протосолнца», та був і Сонця може бути значно більше, ніж в кілець і які утворилися їх планет. Але це висновок суперечить з фактичним розподілом кількості руху між Сонцем і планетами. Для гіпотези Лапласа ця труднощі виявилася непереборної. Зупинимося на гіпотезі Джинсу, що отримала поширення першої третини нинішнього століття. Вона цілком протилежна гіпотезі Канта-Лапласа. Якщо воно малює освіту планетарних систем як закономірний процес еволюції від простого до складного, то гіпотезі Джинсу освіту таких систем є випадку. Вихідна матерія, з якому потім утворилися планети, була викинута з Сонця (яка того часу була досить «старим» і більш схожою на нинішнє) при випадковому проходженні поблизу нього деякою зірки. Це проходження був такий близьким, що можна розглядати практично як зіткнення. Завдяки приливним силам із боку налетевшей на Сонце зірки, з поверхневих верств Сонця викинуто струмінь газу. Ця струмінь залишиться у сфері тяжіння Сонця і по тому, як зірка відходитиме повністю від Сонця. Потім струмінь скондесується праці й початок планет. Якби гіпотеза Джинсу була правильної, число планетарних систем, які утворилися за ці десять мільярдів років еволюції, можна була перелічити на пальцях. Але планетарних систем фактично багато, отже, ця гіпотеза неспроможна. І нізвідки слід, що викинута з Сонця струмінь гарячого газу може сконденсироваться в планети. Отже, космологічна гіпотеза Джинсу виявилася непрацездатною. Видатний радянський учений О. Ю. Шмидт в 1944 року запропонував свою теорію походження Сонячної системи: наша планета утворилася з речовини, захопленого з газово-пылевой туманності, якою колись проходило Сонце, що тоді що мало майже «сучасний» вид. У цьому ніяких труднощів із обертанням моменту планет не виникало, оскільки спочатку момент речовини хмари то, можливо як завгодно великим. Починаючи з 1961 року цю гіпотезу розвивав англійський космогонист Литтлтон, зроблений ним у неї суттєві поліпшення. По обом гіпотезам «майже сучасне» Сонце стикається з більш-менш «пухким» космічним об'єктом, захоплюючи частини, його речовини. Тим самим було освіту планет пов’язують із процесом звездообразования.