Крива IS. Сутність, графічна побудова. 
Фактори, що впливають на кут нахилу кривої

1. Крива IS. Сутність, графічна побудова. Фактори, що впливають на кут нахилу кривої.

Як зазначає Н. Грегорі Менк`ю, «крива IS відбиває взаємовідношення між ставкою проценту й рівнем доходу, яке виникає на ринку товарів і послуг» [4;366]. Між цими двома показниками існує обернений зв`язок: чим вище ставка проценту, тим нижче рівень доходу. Даний зв`язок можна зобразити графічно в наступному вигляді:

Кожна точка кривої IS показує рівень доходу за даної ставки проценту. Але рівень залежить від бюджетно-податкової політики. При зміні цієї політики крива IS зсувається.

Зростання державних видатків спричиняє зсув кривої IS вправо. Це показано на наступному графіку.

Інші зміни в бюджетно-податковій політиці також зсувають криву IS. «Позаяк зменшення податків призводить до збільшення видатків і доходу, воно зміщує криву IS вправо. Зменшення державних видатків або зростання податків скорочують доход, отже така зміна бюджетної політики зсуває криву IS вліво» [3;378].

Таким чином, найважливішим фактором, що впливає на розташування кривої IS є бюджетно-податкова політика держави.

Дійсно, «зростання державних видатків або скорочення податків зменшують національні заощадження за даного рівня доходу. Зменшення пропозиції ресурсів на ринку позичкових коштів збільшує ставку проценту, яка забезпечує рівновагу. Позаяк ставка проценту тепер вище за даного рівня доходу, крива IS зміщується вгору у відповідь на стимулюючу зміну в бюджетно-податковій політиці» [3;381].

2. Антиінфляційна політика держави: сутність, стратегія і тактика.

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцii антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це — заходи або безкомпромiсноi боротьби з iнфляцiєю, або адаптацii, пристосування до життя в умовах iнфляцiйноi нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування (як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий — це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцii та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцii. Адаптацiйна полiтика має своi недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцii. Як правило, в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити труднощi, що випали на долю економiки краiни.

а) Методи антиiнфляцiйного оподаткування.

В процесi стримування iнфляцii податки вiдiграють двоiсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчноi системи краiни до дiй в умовах iнфляцii не пристосований.

У разi, якщо податкова система краiни має труднощi з адаптацiсю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцii до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякоi проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своiх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивноi форми мас тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшус й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема є дуже складною, оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринковоi вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй краiнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацii наслiдкiв впливу iнфляцii на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцii полягас саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у виглядi вiдсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiдсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцii один до одного, як це й припускасться залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальноi вiдсотковоi ставки на 5 пунктiв реальна вiдсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюсться. Але, якщо номiнальний доход на вiдсотки оподатковується в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирас у виглядi податку 1,4 вiдсоткового пункту (0,28 помножити на 5%) з сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйноi надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дii iнфляцii, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв iнфляцii.

Слiд зазначити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсотковоi ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцii, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неi не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляції мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковусться iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцii на податкову систему, змусив багато краiн «iндексувати» податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання «стримуючоi» податково-бюджетноi полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцii. Державний бюджет на наступний рiк може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економiки. Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному положеннi AD, а економiчну систему — в станi стабiльностi.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податковоi системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Фiрмам повiдомляється, що рiвень сплачуваних iми податкiв залежить вiд зростання цiн на iх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає жодних штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшус ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацii такоi полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з’являсться стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцii скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення — забеспечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарноi i грошовоi мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцii на внутрiшньому ринку.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснус дуже тiсний взасмозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’сктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податковоi системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.

Скорочення податків у світлі «концепції пропозиції».

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривоi сукупного попиту вгору або змушує ii зсуватися вниз вiдносно кривоi сукупноi пропозицii буде стримувати темпи iнфляцii. Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчноi практики став вiдомим як «концепцiя пропозицii».

Основне питання полягас в тому, яким чином здiйснити бажане збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники «концепцii пропозицii» як один iз способiв досягнення цього результату розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те, що на протязi 70-х рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильникiв «концепцii пропозицii», стала дiюча в США податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацii i дуже заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Посднана дiя iнфляцii, прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою ставкою. Основою економiчноi програми прибiчникiв «концепцii пропозицii» стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд прирiсту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для пiдприємств, що збiльшують обсяги виробництва) — це стимулювало б накопичення та iнвестицii. По-третє, практика iндексацii мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiсю.

б) Регулювання цін за умов інфляційної нестабільності.

Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цiнами, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду заходiв — вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчноi полiтики.

Одним з пiдходiв с перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового заморожування цiн й надалi iх часткового перегляду. Вiн полягає у забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував на протязi базового перiоду перед «заморожуванням». При цьому пiдвищення цiн вважасться допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом цiн на iмпортнi вироби (тобто коли збiльшення витрат неможливо контролювати); недопустимим — якщо його причиною стало невиправдане пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприємцiв самим обмежувати зростання заробiтноi плати.

Заморожування цiн дозволяс долати iнфляцiйнi очiкування населення, господарюючих суб'єктiв, кредитноi cистеми, внести деяке заспокоєння в економiку.

В ролi альтернативи прямому державному регулюванню цiн iнодi розглядаються картельнi згоди про цiни, якi можуть зiграти позитивну роль, якщо однiєю зі сторiн, що беруть в них участь буде уряд, що забеспечує загальну узгодженiсть цiн.

МАКСИМАЛЬНИЙ РIВЕНЬ ЦIНИ являс собою законодавчо встановлену максимальну цiну, яку продавцю дозволястся запрошувати за свiй товар або послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi.Інфляція особливо небезпечна для тих споживачiв, чиi грошовi доходи не встигають за швидким зростанням цiн.

Тому, щоб протистояти iнфляцii й дозволити малозабеспеченим громадянам купувати необхiднi iм товари, уряд може встановити максимальний рiвень цiн. Причому, встановлення обмеження цiни мас сенс тiльки при умовi, що нова цiна буде нижчою за рiвноважну.

Якi ж будуть наслiдки введення цього обмеження? Спроможнiсть вiльного ринку нормувати споживання буде паралiзована. Iснування обмеження цiн створюс стiйкий дефiцит даних товарів.

Оскiльки введення цiнового обмеження призводить до виникнення стiйкого дефiциту даноi продукцii, уряду доводиться приймати на себе пiклування про нормування ii для споживачiв в iнтересах досягнення бiльш справедливого розподiлу.

Це здiйснюсться, наприклад, шляхом введення картковоi системи. Однак використання картковоi системи не вирiшус iншоi проблеми. На ринку залишається наявнiсть великоi кiлькостi покупцiв, що прагнуть купити товар по цiнi, що перевищус встановлений максимум. I, звичайно, для продавцiв вигiднiше реалiзувати його по бiльш високiй цiнi. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цiнами, в економіці набувають поширення нелегальнi «чорнi ринки» — ринки, на яких товари купуються й продаються по цiнах, вищих за встановленi межi.

Проблеми у реалiзацii полiтики контролю за цiнами можна також пояснити значними адмiнicтративними складнощами ii проведення. До органiв контролю постiйно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи iнших видiв товарiв або який-небудь галузi. Поступово, по мipi подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пiльги зростає, й, врешті-решт, це надзвичайно ускладнює контроль.

Iнша проблема полягас у тому, що уряд може спробувати зберегти цiновий контроль в силi вже пiсля завершення промiжного перiоду й початку нового пiдйому. В цей перiод контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погiршити ситуацiю.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний ефект i мас особливе значення в кризовi перiоди, ii реалiзацiя може призвести до дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацii нацiональноi економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi наслiдки централiзованоi моделi регулювання. «Заморожування» цiн i заробiтноi плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiловоi активностi, стримуватиме зростання доходiв.

3.Крива Лоренца. Децільний коефіцієнт.

Крива Лоренца подає графічне зображення розподілу сукупного доходу між сім`ями, згрупованими за рівнем доходів. Нижче подаються дані про такий розподіл в економіці США в 1984 р. та їхнє графічне зображення в вигляді кривої Лоренца.

При побудові кривої Лоренца на вертикальній осі відкладаються частки від нуля до 100%, що репрезентують частини сукупного доходу. На горизонтальній осі ставляться відсоткові позначки від нуля до 100%, що репрезентують окремі групи з загальної кіоїлькості сімей. Чим правіше знаходиться точка, тим більш вискодохідні сім`ї вона репрезентує.

Крива з написом «фактичний розподіл» побудована за даними таблиці, якщо пересуваючись зліва направо скласти числа в колонках. Ці суми являють собою частки в сукупному доході 20% найбідніших сімей, потім 40%, 60% тощо. Точкою, А позначена цифра 4,7, запозичена з першої колонки. Точка В відбиває цифру 15,7, одержану при додаванні даних перших двох колонок, тобто тобто вона відбиває той факт, що 40% найбідніших сімей мають 15,7% сукупного доходу. Відповідно, 60% сімей мають 32,7% (точка С), 80% сімей — 57,1% доходу (точка D). Позаяк верхні 5% сімей мають 16% сукупного доходу, частка решти 95% становить 84%, що відбивається у точці Е. Поєднуючи всі точки, ми здобуваємо криву Лоренца ОАВСDEF для американської економіки, якою вона була в 1984 р. Кожна точка на кривій Лоренца позначає частку сукупного доходу, одержану відповідною частиною сімей.

«Форма кривої Лоренца характеризує ступінь нерівномірності персонального розподілу доходу… Чим ближче крива Лоренца до діагональної лінії, тим вище ступінь рівномірності розподілу доходу» [6;364].

Математичний словник дає таке визначення поняття «деціль»: Деціль — значення, при якому безперевна строго монотонна функція розподілу F (х) приймають для j = 1, 2, 3,…, 9 значення, рівні j / 10.

4. Валютна система. Валютний курс.

За визначенням А. П. Румянцева і Н. С. Румянцевой, «валютна система — це форма организації й регулювання валютних відносин, закріплених національним законодавством і міжнародними угодами» [5,69].

Національна валютна система України перебуває в процессе становлення. Вона формуеться с урахуванням структурних принципів світової валютної системы, позаяк Україна взяла курс на інтеграцію в світове господарство і вступила в МВФ.

Основою валютної системи Украини є українська гривня, запроваджена в обіг 1985 року. Гривня є частково конвертованою валютою по поточних операціях платіжного балансу при збереженні валютних обмежень по ряду операцій. Украина, ставить за мету прийняття зобов`язань за статтею VIII Статуту МВФ про відміну валютних обмежень по поточних операциях платіжного балансу.

Курс гривні офіційно не прив`язаний до жодної західної валюти чи валютного кошику. В Украині введено режим плаваючого валютного курсу, который залежить від співвідношення попиту і пропозиції на валютних биржах країни, передовсім на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Офіційний курс долару США до гривні встановлюється Национальным Банком Украины за результатами торгів на УМВБ. Курс інших валют визначається на підставі крос-курсу. При цьому в якості проміжної (третьої) валюти застосовується курс цих валют до долару.

Елементом валютної системи України є регулювання міжнародної валютной ліквідності, яка визначає забезпеченість міжнародних розрахунків необхідними платіжними засобами.

Наступний елемент валютної системи — режим валютного ринку. Валютне законодавство України встановило, що операції на валютному ринку можуть здійснюватися тільки через уповноважені комерційні банки, що мають ліцензію НБУ. Але провідне місце посідає УМВБ.

Крім національної, існують і вищі рівні валютної системи: європейська та світова валютні системи.

Європейська валютна система (ЄВС) почала функціонувати з 13 березня 1979 р. у складі 8 країн «Спільного ринку» (Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Ірландія, Данія).

Механізм ЄВС утворюють три елементи: європейська валютна одиниця — ЕКЮ; режим спільного коливання валютних курсів — «суперзмія», Європейський фонд валютного співробітництва.

ЕКЮ — складна валюта, її підтримує кошик національних валют країн Співтовариства, причому частка кожного учасника залежить від питомої ваги країни в сукупному валовому продукті и взаємній торгівлі.

Щодня визначається розбіг між ринковим і центральним курсами кожної валюти в ЕКЮ. Ринковий курс валюти може досягти «порогу» відхилень по відношенню до ЕКЮ, не виходячи за межі допустимих коливань по відношенню до національних валют країн-членів ЄВС. Цей «сигнальний «механізм покликаний попереджати країни про наближення порушення двосторонніх співвідношень валютних курсів.

Чинний механізм обмінних курсів країн ЄВС обмежує зміни курсів валют в межах 2,25% відносно одна одної і в діапазоні не більше 15%.

Нарешті розглянемо світову валютну систему (СВС). «Світова валютна система є функціональною формою организації валютних відносин на рівні міждержавних зв`язків. Її розвиток регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, здійснення яких забезпечується створення на колективних засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ і організацій «[2,320].

Необхідною умовою функціонування валютної системи є конвертація національних валют, яка здійснюється за валютним курсом. За визначенням В.М.Іванова, «валютний курс — це ціна одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, при угодах купівлі-продажу. Така ціна може встановлюватися виходячи зі співвідношення попиту й пропозиції на певну валюту в умовах ринку або буду суворо регламентованою рішенням уряду чи його головним фінансово-кредитним органом» [2;103].

У зв`язку з відсутністю золотого паритету за сучасних умов валютні курси визначаються на підставі паритетів їхньої купівельної спроможності (ПКС). Розрізняють абсолютний і відносний ПКС.