Хімічна і нафтохімічна промисловість — одна з най­важливіших галузей важкої промисловості України.

Хімічна промисловість складається з таких головних підгалузей: гірничо-хімічної, основної хімії, хімії полімерів, лакофарбової промисловості.

Головні райони гірничо-хімічної промисловості — Передкарпаття і Донбас. У Передкарпатті добувають сірку (Новий Роздол і Новояворівськ Львівської обл.), калійну сіль (Калуш Івано-Франківської обл., Стебник Львівської обл.), в Донбасі — кухонну (кам'яну) сіль (Слов'янськ, Артемівськ) (мал. 1).

Основна хімія представлена виробництвом мінеральних добрив, кислот, соди. Невеликі підприємства мінеральних добрив були створені ще до Першої світової війни. Зокрема, в Одесі та Вінниці збудовані фосфатні заводи, в Калуші — завод калійних добрив.

Виробництво азотних добрив територіально тяжіє до коксохімічних підприємств і заводів переробки природних горючих газів (Горлівка, Сєверодонецьк, Дніпродзержинськ). Заводи азотних добрив, що працюють на основі переробки природного газу, знаходяться у Рівному, Черкасах, Лисичанську.

Виробництво фосфатних добрив організовано на базі привізної сировини в Одесі, Вінниці, Сумах і Костянтинівці (Донецька обл.). Передкарпаття (Калуш, Стебник) є центром виробництва калійних добрив. Виробництво цих добрив здійснюється на місцевій сировині. У хімічній промисловості та інших галузях.

широко використовуються кислоти. Найширше застосовується сірчана кислота, сировиною для виробництва якої є самородна сірка.

Кислоти її виробляють переважно в місцях споживання. Оскільки найбільшими споживачами її є підприємства з випуску фосфатних добрив, основні центри виробництва цих добрив є одночасно і центрами вироб­ництва сірчаної кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівна). Цю кислоту випускають також коксохімічні за­води, що розташовані в Донбасі та Придніпров'ї.

Україна — важливий регіон з виробництва соди. Винятково сприятливі умови для розміщення содового виробництва є в Донбасі (тут зосереджені необмежені поклади високоякісної кухонної солі — сировини для виготовлення соди). Соду виробляють у Слов'янську і Лисичанську. її випуск налагоджено також у Північному Криму на ропі Сиваша. Характерною особливістю содового виробництва в Україні є висока частка випуску кальцинованої соди.

До хімії полімерів належить виробництво хімічних волокон і ниток, синтетичних смол, пластмас, каучуку. Центрами виробництва штучних і синтетичних волокон є збудована ще в 1936 р. велика фабрика віскозного шовку в Києві, Сокальський (Львівська обл.) та Житомирський заводи хімічного волокна, а також виробничі об'єднання «Хімволокно» в Черкасах і Чернігові (мал. 2). Спеціалізовані підприємства, які виробляють синтетичні смоли і пластичні маси, знаходяться в Донець ку, Прилуках (Чернігівська обл.), Запоріжжі, Луцьку, в інших містах.

В Україні організовано випуск лакофарбових матеріалів. Центрами їх виробництва є Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Київ, Рубіжне (Луганська обл.).

Нафтохімічна промисловість в Україні представлена гумоазбестовою і сажевою галузями. Гумоазбестова продукція використовується переважно в автомобільній про­мисловості. Найбільшими центрами її виробництва є Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківський завод гутотехнічних виробів. Нитки для кордної тканини і технічних виробів виготовляють у Києві, Черкасах, Чернігові, Сокалі (Львівщина), Житомирі. Сажу

Мал. 2.  У цеху Чернігівського виробничого об'єднання «Хімволокно»

виробляє великий завод у Кременчуку.

Хіміко-фармацевтична промисловість набула значного розвитку у повоєнні роки. Підприємства галузі виробля­ють лікарські засоби — медикаменти синтетичні, з рослинної і тваринної сировини, антибіотики, вакцини, сироватки, дезинфікуючі засоби та ін. Ця галузь розвивалася в багатьох областях. У країні функціонує близько 40 хіміко-фармацевтичних підприємств. Найбільшими центрами розвитку цієї галузі є Миколаїв, Київ, Харків, Кременчук, Львів.

В Україні можна виділити три райони територіальної концентрації хімічної та нафтохімічної промисловості: Донбас, Придніпров'я і Передкарпаття. У Донбасі зосереджено близько третини випуску продукції галузі, причому більше її виробляється на Луганщині. В межах цієї області сформувалися найбільші в Україні вузли хімічної спеціалізації — Лисичансько-Рубіжанський (Сєвєродонецькі виробничі об'єднання «Азот» і «Склопластик», Ли-сичанський содовий завод, Рубіжанське виробниче об'єднання «Барвник»), а також Г'орлівсько-Донецький (Горлівське виробниче об'єднання «Стирол», Слов'янське виробниче об'єднання «Хімволокно», Донецький завод хімреактивів).

Високий рівень концентрації продукції цієї галузі у Дніпропетровській області (понад 10 %), де діє Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузол (Дніпропетровський лакофарбовий завод, Дніпродзержинське об'єднання «Азот»).

На заході України виробляється близько 8 % продукції І хімічної галузі країни. Тут функціонують Львівський, Новояворівський, Сокальський, Калуський та інші центри.

Значного розвитку набула хімічна промисловість на півночі Криму, в Одесі, у Сумській області.

За період з 1990 по 1997 pp. виробництво хімічної про­дукції скоротилося, зокрема хімічних волокон і ниток, кіноплівки, кальцинованої соди, сірчаної кислоти. Тим часом в останні роки помітно зріс випуск шин для вантаж­них і легкових автомобілів, залізної руди, коксу, цементу, азбестоцементних виробів.

Головними причинами, що стримують розвиток хімічних виробництв — обмеженість окремих сировинних ресурсів (фосфатів, нафти, газу), висока вартість готової продукції через зростання цін на паливо та електро­енергію. Більше завантажені підприємства, продукція яких йде на експорт.

Оскільки хімічні підприємства є значними забрудниками довкілля, у перспективі розвиток галузі в країні має здійснюватися без будівництва нових підприємств, за рахунок технічного переоснащення і реконструкції діючих з впровадженням ресурсозберігаючих мало- і безвідходних технологій, схеми замкнутого водообороту. Важливе значення також має перепрофілювання екологічно шкідливих виробництв на безпечні, виведення окремих підприємств за межі населених пунктів.

1.    Заставний Ф. Д. „Географія України” Львів „Світ” – 1994 р.

2.    Іщук С. І. „РПС” – 2002 р.