Класична школа розглядає модель макроекономічної рівноваги в короткостроковому періоді і за умов досконалої конкуренції. Основною тезою прихильників цієї концепції є: пропозиція товарів сама створює власний попит, вироблений обсяг продукції автоматично забезпечує отримання такого доходу, який є достатнім для повної реалізації всіх товарів.
Представники класичної школи в наш час стверджують, що ринкова економіка і сьогодні не потребує державного реголювання сукупного попиту та сукупної пропозиції . Ринкова економіка – це саморегулююча система, в якій автоматично забезпечується рівність доходів і витрат при повній зайнятості ресурсів. Втручання держави наносить лише шкоду.
Виробничі можливості економіки (її виробнича функція) визначаються наявними в економіці ресурсами виробництва: праці, землі , капіталу та застосованими технологіями. Обсяг ресурсу праці у свою чергу, визначається на ринку праці. Рівновага досягається за рахунок змінюваної величини реальної заробітної плати.
За класичною моделлю, економіці властива взаємозамінність факторів виробництва, як передбачає збільшення обсягів реального продукту в разі кількісного зростання одного з факторів. Але це зростання має об”єктивну межу, яка визначається законом спадної віддачі (продуктивності) ресурсів.
Макроекономічний оптимум у класичній моделі грунтується на поєднанні ринку робочої сили та виробничої функції.
Роль ринку грошей у забезпеченні макрорівноваги полягає у тому, що гроші, не впливаючи на реальний продукт, визначають обсяг номінального продукту, а отже, формують загальний рівень цін.
За класичною моделлю сукупний попит пристосовується до пропозиції . Ціни відіграють вирішальну роль при визначенні попиту.
Ринок заощаджень (інвестицій) регулюється взаємодією прпоозицією заощаджень та попиту на інвестиції. Вирішальною тут є ставка процента.
Остання відіграє особливу роль у формуванні макрорівноваги, визнаючи розподіл сукупного попиту на дві частини: споживання та інвестиції.
Головними інструментами макроекономічного самореголювання за класичною моделлю є: загальний рівень цін, як чинник попиту на ринку товарів; ставка процента, як чинник розподілу сукупного попиту(при його незмінній величині).
Представники класичної школи Адам Сміт, Томас Роберт Мальтус, Джеймс Міль, Джон Стюарт Міль, Жан Батист Сей не створили загальної, формалізованої і цілісної моделі рівноваги. Як нам уже відомо Ж.Б. Сей намагався деталізувати окремі елементи та механізми дії класичної “моделі” економічного кругообігу, вважаючи пропозицію товарів тим фактором, що визначає рівень доходу і зайнятості населення. Тому слід всіляко збільшувати пропозицію, нарощуючи виробництво. Пропозиція у моделі Сея породжує попит на товари, виробництво будь-якого обсягу продукту забезпечує доход, який необхідний для закупівлі всього продукту на ринку, тобто пропорційність забезпечується автоматично. При цьому усі заощадження населення дорівнюють інвестиціям: S=I. Отже, Сей сформулював закон ринку, на якому й будується класична схема економічного кругообігу; за ним обмін продукту на продукт автоматично веде до рівноваги між купівлею та продажем, а якщо певні товари не знаходять собі покупця, це означає, що “інші виробництва дали товарів менше, ніж необхідно”. Д.Б.Сей, як і Сміт та Рікардо,вважав, що глибокі диспропорції відтворення неможливі при нормальному функціонуванні ринкової економіки, він допускав лише часткове перевиробництво окремих товарів.