Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Єдиний реєстр доручень

КонтрольнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Визначальним аспектом нотаріальної діяльності є інформаційний, тому впровадження комп’ютерних технологій у нотаріальний процес стало пріоритетним серед сукупності різних технологічних та організаційних рішень у Міністерстві юстиції. Першим проектом у цьому контексті стало впровадження в 1994 році Управлінням юстиції в м. Києві разом з Агентством нерухомості «Янус» на базі Першої київської… Читати ще >

Єдиний реєстр доручень (реферат, курсова, диплом, контрольна)

План

  • Функціонування єдиного реєстру доручень
  • Поняття правової інформації. Види правової інформації
  • Основні шляхи порушення безпеки інформації
  • Список використаних джерел

Функціонування єдиного реєстру доручень

Визначальним аспектом нотаріальної діяльності є інформаційний, тому впровадження комп’ютерних технологій у нотаріальний процес стало пріоритетним серед сукупності різних технологічних та організаційних рішень у Міністерстві юстиції. Першим проектом у цьому контексті стало впровадження в 1994 році Управлінням юстиції в м. Києві разом з Агентством нерухомості «Янус» на базі Першої київської державної нотаріальної контори комп’ютерного реєстру заборон на відчуження об'єктів нерухомого майна по місту Києву. На основі досвіду його використання та вивчення міжнародного досвіду в 1997 році реалізовано концепцію створення Єдиного реєстру заборон на відчуження об'єктів нерухомого майна.

В основу цієї концепції покладено такі принципові рішення:

· державна власність на банки даних, в яких здійснюється нагромадження та оброблення нотаріальної інформації;

· централізоване зберігання та оброблення інформації;

· оброблення запитів користувачів у реальному часі з реєстрацією запитів в електронному журналі;

· застосування програмних та технічних засобів, придатних для створення промислових систем (ОС UNIX, СКБД Оrасlе).

За цією концепцією організовані й інші реєстри, кількість яких постійно збільшується.

Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку — це комп’ютерна база даних, в якій здійснюється обов’язкова реєстрація посвідчених нотаріусами доручень на право користування та/або розпорядження майном, у тому числі транспортними засобами, а також реєстрація припинення їх дії.

Реєстр започаткований у травні 1998 року.

інформація система реєстр доручення Метою створення реєстру є профілактика злочинів проти власності завдяки нагромадженню та використанню нотаріусами, органами ДАІ та іншими правоохоронними органами відомостей про посвідчені доручення. Щоденно у реєстрі реєструється понад 7000 доручень.

Реєстратори вносять записи про посвідчені доручення, про припинення дії доручень та перевіряють дійсність доручень через запити до реєстру.

Користувачі реєстру — державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси та інші установи й організації, які уклали відповідні угоди з адміністратором, мають доступ до реєстру через комп’ютерну мережу, перевіряють дійсність доручень шляхом запитів до нього.

Установи та організації, яким може бути надано право користування реєстром (за умови, що перевірка дійсності доручень потрібна їм у зв’язку з виконанням покладених на них обов’язків і не порушує таємниці нотаріальних дій), визначаються Міністерством юстиції України.

Внесення запису до реєстру здійснюється реєстратором в день посвідчення доручення або отримання заяви про реєстрацію доручень від інших нотаріусів чи адміністратором в день отримання такої заяви. Заяви про реєстрацію доручень подаються державними та приватними нотаріусами не пізніше наступного дня після посвідчення доручень. Реєстраційний запис має містити: номер та серію спеціального бланка нотаріальних документів, на якому викладено текст доручення; дату посвідчення доручення; строк дії доручення; номер запису в реєстрі нотаріальних дій; посаду, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який посвідчив доручення.

До реєстру вносяться відомості про припинення дії доручення в разі одержання нотаріусами заяви від особи, яка видала доручення, про його скасування або заяви від особи, якій видано доручення, про відмову від нього, а також у разі одержання повідомлень про припинення діяльності юридичної особи, від імені якої видано доручення, або про смерть громадянина, який видав доручення, про визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісти пропалим. Відомості вносяться в день їх одержання.

Реєстраційний запис про припинення дії доручення має містити: підставу і дату припинення доручення; прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, якому надійшло повідомлення про припинення дії доручення; серію та номер спеціального бланка нотаріальних документів, на якому викладено текст цього доручення; дату його посвідчення; номер відповідного запису в реєстрі нотаріальних дій; посаду, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який посвідчив доручення.

На прохання особи, яка бажає припинити дію доручення, що було посвідчено відповідно до чинного законодавства до введення в дію Єдиного реєстру доручень або не було зареєстровано в цьому реєстрі з інших причин, нотаріус одночасно вносить до реєстру доручень реєстраційний запис та відомості про припинення дії такого доручення.

Нотаріуси при посвідченні угод за участю осіб, які діють на підставі доручень, користуються даними реєстру (за відсутності комп’ютерного доступу — за запитом до адміністратора або реєстратора, який містить серію та номер спеціального бланка нотаріальних документів, на якому викладено текст доручення), перевіряючи за їх допомогою дійсність цих доручень, строк їхньої дії тощо.

Висновок. Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку — це комп’ютерна база даних, в якій здійснюється обов’язкова реєстрація посвідчених нотаріусами доручень на право користування та/або розпорядження майном, у тому числі транспортними засобами, а також реєстрація припинення їх дії. Реєстр започаткований у травні 1998 року.

Метою створення реєстру є профілактика злочинів проти власності завдяки нагромадженню та використанню нотаріусами, органами ДАІ та іншими правоохоронними органами відомостей про посвідчені доручення. Щоденно у реєстрі реєструється понад 7000 доручень.

Поняття правової інформації. Види правової інформації

Складність завдань управління розвитком суспільства, вивчення соціально-правової реальності в даний час у зв’язку зі змінами, що відбуваються в соціальній структурі українського суспільства, а саме вибором курсу на ринкову економіку, інтеграцію до Європейського співтовариства, значні перетворення в політичній системі країни, постійно диктують необхідність принципових змін у функціонуванні системи органів виконавчої влади, якісного поліпшення в ній інформаційної взаємодії елементів. З огляду на викладене зростає значення узгодження діяльності органів виконавчої влади в інформаційній сфері.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Як один із видів інформації цей Закон виокремлює правову інформацію — сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

У системі органів виконавчої влади рух інформації здійснюється відповідно до сталих показників: дані про все розмаїття існуючих суспільних відносин використовуються в соціальному управлінні не в чистому вигляді, а проходять через державний механізм, де інформація перетворюється на форму закону або правозастосовних актів, здатних вплинути на навколишнє середовище. Здійснений вплив (реалізоване право) у перетвореному вигляді, одержаному шляхом узагальнення правозастосовної практики, повертається до правотворчого органу. Аспект взаємозв'язку держави і права може мати значення для уточнення поняття права, для визначення в ньому співвідношення об'єктивного і суб'єктивного моментів. З цих позицій право можна розглядати як частину інформаційної структури системи управління і відповідно застосовувати при його вивченні виявлені закономірності розвитку і функціонування даної структури.

Роль структурно-статичного аспекту для дослідження права визначається також і тим, що він дає змогу вимірювати кількість інформації, яка циркулює у правовій сфері. Проте це розуміння інформації не відображає змісту багатьох процесів, у тому числі й правового регулювання. Поведінка суб'єктів права в більшості ситуацій має не випадковий характер, а являє собою послідовне виконання визначених дій.

У загальному розумінні інформація, що передається в процесі спілкування між людьми, характеризується не тільки статистичними показниками, а й змістом. Для людини важливе, насамперед, значення інформації, розуміння того, що передається в нормативно-правовому акті. Таким чином, пріоритетними для управління напрямками залишаються дослідження семантичного і прагматичного аспектів інформації.

Основна ідея семантичного аспекту правової інформації полягає у можливості виміру предметного значення правових норм, розглянутих як судження. Можна виміряти зміст через форму, хоча такий вимір буде неповним, тому що фіксація форми не означає передачі в її межах змісту.

Розмір інформації, яку містить нормативний акт стосовно конкретної проблеми, визначається тим, наскільки цей акт зменшує міру труднощів її позитивного розв’язання, міру недостатності інформації, необхідної для цього. У свою чергу кількість інформації правозастосовного акту, що являє собою розв’язання проблеми, дорівнює сумі величин інформації всіх нормативних актів та інших суджень стосовно даної проблеми, на підставі яких вона отримана. Кількість семантичної інформації в тексті визначається ступенем змінюваності існуючого запасу знань під впливом розглянутого правового акта. Це дає змогу визначити новизну значеннєвого змісту того або іншого юридичного акта, його співвідношення з чинним законодавством. Будь-який прийнятий акт може інтерпретуватися як певне повідомлення, а чинне законодавство як тезаурус, тобто запас вже наявних зведень про моделі належної поведінки, про нормативні суспільні відносини. Окреслений аспект дає змогу вимірювати інформативність будь-якого правового акта тільки залежно від юридичної поінформованості конкретного суб'єкта права.

Вивчаючи статистичні й семантичні аспекти інформації, як правило, абстрагуються від її стосунку до одержувача, у той час як інформація має певну цінність та користь. Дослідження прагматичного аспекту є особливо важливим при розгляді процесів державного управління. З усього розмаїття сигналів система управління відбирає лише найціннішу, найкориснішу інформацію, що слугує здійсненню мети (збереженню системи в заданому стані, її розвитку, регулюванню тощо).

Оцінка здійснюється у двох напрямах: спочатку аналізується все розмаїття суспільних відносин, їх однорідні групи, а потім виділяються основні ознаки, на підставі яких формуються нормативні суспільні відносини. Вони містять нескінченну кількість ознак, властивостей і зв’язків, тобто необмежену кількість інформації для законодавця. У процесі правотворчості відбувається ретельний вибір, тобто інформація обмежується. При цьому законодавець виступає як виразник потреб та інтересів панівного класу.

Отже, правова інформація — це виражена в державно-владній формі інформація законодавця про зовнішнє (суспільні, виробничі відносини) і внутрішнє (потреби, інтереси, мета) середовище або в ширшому розумінні - про потреби й інтереси класу, що економічно — панує в суспільстві.

Таким чином, аналіз зазначених аспектів правової інформації дає змогу зробити висновок, що вона являє собою відображення розмаїття статистичних, семантичних і прагматичних аспектів суспільних відносин. Інакше кажучи, правова інформація, виступаючи об'єктивним фактором, виявляє себе лише в процесі взаємодії суб'єктів права. В останньому випадку ми отримуємо значущу інформацію, що завжди включена у прагматичні відносини: суб'єкт — інформація — ціль. Отже, соціально значуща правова інформація проявляється не сама по собі. Вона виникає в процесі пізнання, що являє собою єдність моментів відображення і прогнозування.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

Уся правова інформація, як зазначається у Законі України «Про інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи: офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних, її джерелом є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується історична практика, яка відображає об'єктивні умови розвитку українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.

Офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою, властивостями. Якщо для першої обов’язковою є повнота, то для другої ця властивість не є обов’язковою.

До неофіційної правової інформації можна віднести документи, які не містять правових норм, а отже, мають рекомендаційний та інформаційний характер. Її можна поділити на дві групи:

· інформація про дотримання прав і свобод людини, що міститься у звітах Уповноваженого з прав людини, офіційні дані про стан виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, матеріали комісій з прав людини;

· інформація про стан законності й правопорядку, ефективності прокурорського нагляду, що міститься в публікаціях засобів масової інформації, у періодичних виданнях правоохоронних і правозастосовних органів, інформація про форми і способи захисту прав громадян, про вжиті заходи з відновлення законності.

Інформація, пов’язана з розкриттям і розслідуванням правопорушень:

· кримінологічна — дані про злочинність та інші правопорушення, а також ефективність карних заходів;

· криміналістична — інформація, що використовується при доведенні факту злочину та ідентифікації особи чи групи осіб, які вчинили злочин;

· судово-експертна — інформація, що використовується під час судових експертиз для доведення (або спростування) факту злочину і вини обвинуваченого;

· оперативно-розшукова — інформація, що відбиває хід і результати проведення оперативно-розшукових заходів з установлення та розшуку осіб, які вчинили кримінально карне діяння і переховуються від правосуддя, а також інші відомості та матеріали.

Існують й інші підходи до класифікації правової інформації. Деякі з ознак класифікації є спільними для різних видів інформації.

Залежно від стадії виникнення розрізняють первинну інформацію, яка виникає безпосередньо у процесі юридичної діяльності, і вторинну, яка виникає в результаті оброблення первинної та (або) іншої вторинної інформації. До вторинної належить інформація проміжна і результатна. Одержання результатної інформації є метою функціонування ІС.

З позиції технології розв’язування задач розрізняють інформацію вхідну, проміжну і вихідну. Вхідною називають інформацію, що підлягає обробці - первинна і вторинна інформація, константи. Вихідна інформація є підсумком оброблення вхідних даних, але вона разом з результатною інформацією містить і деякі первинні дані. Проміжною є інформація, необхідна для розв’язування цих самих задач у наступних періодах.

За стабільністю інформація поділяється на постійну (сталу), яка не змінює своїх значень, умовно постійну, для якої це твердження може бути справедливим протягом тривалого періоду, та змінну, значення якої часто змінюються.

Різновиди інформації варто враховувати, організовуючи оброблення інформації, створюючи інформаційні системи, вибираючи варіанти технології розв’язування конкретних задач. Правова інформація має бути вірогідною — об'єктивно відбивати реальність, повною — достатньою для розв’язування правової задачі, своєчасною — надходити до користувача тоді, коли той матиме в ній потребу.

Деякі властивості інформації є об'єктом правового регулювання. Зокрема, установлюється правовий режим доступу до інформації - передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення та зберігання інформації. За цією ознакою розрізняють:

· відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується її систематичним публікуванням в офіційних друкованих виданнях («Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр»), поширенням її засобами масової комунікації, безпосереднім її наданням зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам;

· інформацію з обмеженим доступом — конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству, державі.

Конфіденційність (секретність) — це тільки одна з характеристик інформації, які мають розглядатись у контексті її автоматизованого оброблення. Вона є головною для важливої державної інформації. Для відкритої інформації не менш важливими вимогами є цілісність і доступність, у деяких випадках — захищеність від тиражування.

Висновок. Правова інформація — це виражена в державно-владній формі інформація законодавця про зовнішнє (суспільні, виробничі відносини) і внутрішнє (потреби, інтереси, мета) середовище або в ширшому розумінні - про потреби й інтереси класу, що економічно — панує в суспільстві.

Уся правова інформація, як зазначається у Законі України «Про інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи: офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних, її джерелом є державні органи й посадові особи. До неофіційної правової інформації можна віднести документи, які не містять правових норм, а отже, мають рекомендаційний та інформаційний характер.

Основні шляхи порушення безпеки інформації

Захист інформації є однією з вічних проблем. Протягом історії людства способи розв’язання цієї проблеми визначались рівнем розвитку технологій. У сучасному інформаційному суспільстві технологія відіграє роль активатора цієї проблеми — комп’ютерні злочини стали характерною ознакою сьогодення.

Комп’ютерними називають злочини, пов’язані з втручанням у роботу комп’ютера, і злочини, в яких комп’ютери використовуються як необхідні технічні засоби.

Серед причин комп’ютерних злочинів і пов’язаних з ними викрадень інформації головними є такі:

· швидкий перехід від традиційної паперової технології зберігання та передавання інформації до електронної за одночасного відставання технологій захисту інформації, зафіксованої на машинних носіях;

· широке використання локальних обчислювальних мереж, створення глобальних мереж і розширення доступу до інформаційних ресурсів;

· постійне ускладнення програмних засобів, що викликає зменшення їх надійності та збільшення кількості уразливих місць.

Сьогодні ніхто не може назвати точну цифру загальних збитків від комп’ютерних злочинів, але експерти погоджуються, що відповідні суми вимірюються мільярдами доларів. Серед основних статей втрат варто виокремити такі:

· збитки, до яких призводить ситуація, коли співробітники організації не можуть виконувати свої обов’язки через нероботоздатність системи (мережі);

· вартість викрадених і скомпрометованих даних;

· витрати на відновлення роботи системи, на перевірку її цілісності, на доробку уразливих місць тощо.

Варто також ураховувати й морально-психологічні наслідки для користувачів, персоналу і власників ІС та інформації. Що ж до порушення безпеки так званих «критичних» додатків у державному і військовому управлінні, атомній енергетиці, медицині, ракетно-космічній галузі та у фінансовій сфері, то воно може призвести до тяжких наслідків для навколишнього середовища, економіки і безпеки держави, здоров’я і навіть для життя людей.

Економічні та юридичні питання, приватна та комерційна таємниця, національна безпека — усе це зумовлює необхідність захисту інформації та ІС.

Згідно із Законом України «Про захист інформації в автоматизованих системах» захист інформації - це сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм для запобігання заподіянню шкоди інтересам власника інформації чи АС та осіб, які користуються інформацією.

У літературі вживаються також споріднені терміни «безпека інформації» та «безпека інформаційних технологій» .

Забезпечення безпеки інформаційних технологій являє собою комплексну проблему, яка охоплює правове регулювання використання ІТ, удосконалення технологій їх розробки, розвиток системи сертифікації, забезпечення відповідних організаційно-технічних умов експлуатації. Розв’язання цієї проблеми потребує значних витрат, тому першочерговим завданням є співвіднесення рівня необхідної безпеки і витрат на її підтримку. Для цього необхідно визначити потенційні загрози, імовірність їх настання та можливі наслідки, вибрати адекватні засоби і побудувати надійну систему захисту.

Базовими принципами інформаційної безпеки є забезпечення цілісності інформації, її конфіденційності і водночас доступності для всіх авторизованих користувачів. Із цього погляду основними випадками порушення безпеки інформації можна назвати такі:

· несанкціонований доступ — доступ до інформації, що здійснюється з порушенням установлених в ІС правил розмежування доступу;

· витік інформації - результат дій порушника, унаслідок яких інформація стає відомою (доступною) суб'єктам, що не мають права доступу до неї;

· втрата інформації - дія, внаслідок якої інформація в ІС перестає існувати для фізичних або юридичних осіб, які мають право власності на неї в повному чи обмеженому обсязі;

· підробка інформації - навмисні дії, що призводять до перекручення інформації, яка має оброблятися або зберігатися в ІС;

· блокування інформації - дії, наслідком яких є припинення доступу до інформації;

· порушення роботи ІС — дії або обставини, які призводять до спотворення процесу обробки інформації.

Причини настання зазначених випадків такі:

· збої обладнання (збої кабельної системи, перебої в електроживленні, збої серверів, робочих станцій, мережних карт, дискових систем тощо);

· некоректна робота програмного забезпечення (втрата або змінювання даних у разі помилок у ПЗ, втрати даних унаслідок зараження системи комп’ютерними вірусами тощо);

· навмисні дії сторонніх осіб (несанкціоноване копіювання, знищення, підробка або блокування інформації, порушення роботи ІС, спричинення витоку інформації);

· помилки обслуговуючого персоналу та користувачів (випадкове знищення або змінювання даних; некоректне використання програмного та апаратного забезпечення, яке призводить до порушення нормальної роботи системи, виникнення вразливих місць, знищення або змінювання даних, порушення інтересів інших законних користувачів тощо; неефективно організована система захисту; втрата інформації через неправильне зберігання архівних даних тощо);

· навмисні дії обслуговуючого персоналу та користувачів (усе сказане у попередніх двох пунктах, а також ознайомлення сторонніх осіб із конфіденційною інформацією).

Порушенням безпеки можна вважати і дії, які не призводять безпосередньо до втрати або відпливу інформації, але передбачають втручання в роботу системи.

Загалом найбільшу загрозу безпеці інформації становлять люди, тому саме їхні навмисні чи випадкові дії потрібно передбачати, організовуючи систему захисту.

Співробітники служб комп’ютерної безпеки поділяють усіх порушників на чотири групи стосовно жертви: сторонні, які не знають фірму; сторонні, які знають фірму, та колишні співробітники; співробітники-непрограмісти; співробітники-програмісти.

Межа між програмістами та простими користувачами з погляду небезпечності останнім часом стирається. Останні становлять більшість співробітників, звичайно мають базову комп’ютерну підготовку і можуть скористатися спеціальним програмним забезпеченням, яке має дружній інтерфейс і доступне на піратських CD-ROM, у спеціальних розділах BBS і на сайтах Інтернет та FidoNet. За твердженнями експертів, тільки чверть співробітників цілком лояльна, чверть настроєна до фірми вороже і не має моральних обмежень, лояльність решти залежить від обставин. Тому нелояльні співробітники, які мають доступ до комп’ютерів і знайомі з системою, становлять серйозну загрозу. Передусім це організаційна проблема, технологія тут може відігравати тільки допоміжну роль.

Для позначення різних категорій комп’ютерних злочинців використовуються різноманітні терміни: «хакери», «кракери», «пірати», «шкідники» .

Хакери (хекери) — це узагальнююча назва людей, які зламують комп’ютерні системи. У більш вузькому розумінні слово «хакер» позначає тих, хто одержує неправомочний доступ до ресурсів ІС тільки для самоствердження (див. приклад). Останнє відрізняє хакерів від професійних зламувачів — кракерів (або «крекерів», не плутати з печивом!), які є серйозними порушниками безпеки, оскільки не мають жодних моральних обмежень.

Найбільш криміногенною групою є пірати — професіонали найвищого ґатунку, які спеціалізуються на крадіжках текстів нових комерційних програмних продуктів, технологічних ноу-хау тощо. Така робота, природно, виконується на замовлення або передбачає реального покупця. За відсутності замовлень пірат може зосередитись на кредитних картках (таких називають «кардерами»), банківських рахунках, телефонному зв’язку (так звані «фрікери», «частотники») і т. ін., але в усякому разі його мотивацією є матеріальні інтереси, а не цікавість чи пустощі.

Шкідники (вандали) намагаються реалізувати у кіберпросторі свої патологічні схильності - вони заражають його вірусами, частково або повністю руйнують комп’ютерні системи. Найчастіше вони завдають шкоди без якої-небудь вигоди для себе (крім морального задоволення). Часто спонукальним мотивом є помста. Іноді шкідника надихає масштаб руйнівних наслідків, значно більший за можливі позитивні успіхи від аналогічних зусиль.

Слід також зупинитись ще на одній групі, яка посідає проміжне місце між хакерами і недосвідченими користувачами (до речі, ненавмисні дії останніх можуть призвести до не менш тяжких наслідків, ніж сплановані атаки професіоналів). Ідеться про експериментаторів («піонерів»). Найчастіше це молоді люди, які під час освоєння інструментальних та інформаційних ресурсів Мережі і власного комп’ютера бажають вчитися тільки на власних помилках, відштовхуючись від того, «як не можна». Основну частину цієї групи становлять діти та підлітки. Головною мотивацією у цій групі є гра. З експериментаторів виходять професіонали високого класу, зокрема й законослухняні.

Висновок. Отже, одними з основних причин порушення безпеки інформації є незапитаність творчого потенціалу в поєднанні з неусвідомленням усіх наслідків протиправних дій. Цей фактор існує незалежно від національності або сфери професійної діяльності. Звичайно, жодна з особистих проблем не може стати приводом для протиправної діяльності, але сьогодні суспільство тільки починає виробляти належне ставлення до комп’ютерних злочинців. Стають відомими колосальні збитки від їхньої діяльності. Розвінчується міф про хакера як про комбінацію Гудіні і Фантомаса, адже часто своїми успіхами вони завдячують не своїм навичкам, а банальним пропускам у захисті систем (звідси і нове прізвисько — «ламери»). Поширюється думка про те, що комп’ютерний злочин легше попередити, ніж потім розслідувати. Однак це не вирішує проблему повністю, адже, крім бажання розважитись і самоствердитись існує ще недбалість, холодний комерційний розрахунок, прояви садизму та хворобливої уяви. Тому комп’ютерні злочини залишаються об'єктом уваги фахівців.

Список використаних джерел

1. Про інформацію: Закон України вiд 02.10.1992 № 2657-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — № 48.

2. Буров Є. Комп’ютерні мережі. — Львів: БаК, 1999. — 468 с.

3. Денісова О.О. Інформаційні системи і технології в юридичній діяльності: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003. — 315 с.

4. Козье Д. Электронная коммерция: Пер. с англ. — М.: Русская редакция, 1999. — 272 с.

5. Компьютерные технологии в юридической деятельности: Учеб. пособие/ Под ред. проф.Н. Полевого, канд. юрид. наук В. Крылова. — М.: Изд-во БЕК, 1999. — 304 с.

6. Компьютерные технологии обработки информации: Учебное пособие/ С. В. Назаров, В. И. Першиков, В. А. Тафищев, Под ред. С. В. Назарова. — М.: Финансы и статистика, 1999. — 248 с.

7. Николаев А. Комплексная автоматизация офисной деятельности // Компьютер-Пресс. — № 4. — 2000. — С.144−147.

8. Рогач І.Ф., Сендзюк М. А., Антонюк В. А. Інформаційні системи у фінансово-кредитних установах: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 239 с.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою