Відродження національної свідомості українців Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст

Відродження національної свідомості українців Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст.

ПЛАН Вступ

1. Імперська політика російського самодержавства в Україні

2. Відродження національної свідомості українців Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. Т.Шевченко.

3. Кирило-Мефодіївське братство: програмні засади, діяльність та його історичне значення Висновки Використана література

Вступ На початку XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську ментальність. Зі свідомості українців чиновники намагалися витравити пам’ять про їхнє походження, національну окремішність, славу предків й одночасно нав’язати уявлення про культурну меншовартісність порівняно з російським народом. Різні прошарки суспільства реагували на такі дії уряду неоднаково. В своїй більшості національна аристократія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втратила національну ментальність. Меншість вистояла. За її зовнішньою покірністю й вірнопідданством ховалися патріотизм, гордість за героїчну минувшину і жаль за втраченими правами. І досить було найменшого поштовху, щоб приховані почуття прорвалися назовні й проявились як у помислах, так і в діях конкретних осіб.

Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіченість не могли ініціювати й очолити процес національного відродження. Таку функцію взяв на себе середній стан українського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які зберігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та основних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить історична заслуга у відновленні національної свідомості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не найголовнішим у розвитку ментальності українського народу нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої половини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства. Аналізуючи ментальність українського народу, його духовні надбання, Гердер зробив вражаюче сучасників передбачення: «Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля». Справді, велике краще бачиться здалеку.

Пробудження національної свідомості українців почалося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій половині XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєднувався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі українознавства. Від загальноісторичних досліджень відгалужуються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство.

1. Імперська політика російського самодержавства в Україні

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

У земські полки набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним — одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.

Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч осіб, тобто 15 полків.

Проте, після повернення на батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку; надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.

У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817—1819 pp. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському.

В українському національному відродженні 1820−1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історії та граматики — зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Гулак-Артемовський тішився з перемоги російського війська над польськими повстанцями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ'яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм». Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як частину «загальноруського» культурного процесу. Після польського повстання 1830−1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи намір за його допомогою укріпити «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наголошувалося на розвитку історичних досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київського генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історичних документів, що доводили б безпідставність польських претензій на цей край і виправдовували б антипольську русифікаторську політику.

Свідоме використання українського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської Імперії. До повстання 1830−1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов’язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою. Повстання 1830−1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х роках, за правління Миколи І (1825−1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «самодержавство, православ’я, народність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій — «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Незрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де російською мовою розмовляє менше половини населення. Уваров пропонував розв’язати цю проблему простим й ефективним способом — русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було заступити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку професорського складу, а й відібрав молодих і найта-лановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування призначав їх на високі посади.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ’я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

У 1831 p. польські школи на Правобережжі обернено на російські. Закрито католицькі костели і Кременецький ліцей, де вчилися поляки. У 1834 р. відкрито Київський університет, що, на думку Миколи І, мав бути цитаделлю русифікації України. Скасовано також Литовський статут, який українці вважали своїм правом, та Магдебургське право в лівобережних містах. Після того як у Київському університеті також виникли таємні товариства, у 1839 р. заклад тимчасово закрито і виключено 191 польських студентів.

2. Відродження національної свідомості українців Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. Т. Шевченко Наприкінці XVIII — початку XIX ст., в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попереднії часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил" які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798), першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча «Енеїда» була новим явищем української культури, а все ж таки мала глибоке коріння у минулій козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія — римських героїв й богів Олімпу — в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво.

Козацький міф становить підвалину модерної української національної свідомості. На самих початках національного відродження пам’ять про козацьке самоврядування найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які мали різний ступінь політичної автономії аж до другої половини XVIII ст.

Поширення самостійницьких і антиросійських настроїв засвідчує популярність на українських землях переказів про козака Мусія Вернигору. Вернигора поширював серед народу думку про особливу опіку Бога над Україною, пророкував її відродження після великої битви, «коли людським трупом буде загачений Дніпро». У різних українських версіях за розповідями про Вернигору крився опоетизований образ самого Мазепи, Орлика або когось із козацьких ватажків-мазепинців.

Інкорпорація лівобережних поміщиків до складу російського дворянства не відбувалася гладко. Тривалий час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця ситуація була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв у тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла І, відомого своєю опозицією до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло І відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр І, хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж таки зберіг її особливі правові норми. Щодо питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у разі воєнної загрози для Російської імперії, як-от війна з Наполеоном 1812р., польське повстання 1830−1831 pp. чи Кримська війна 1853−1855 pp. Тільки-но загроза зникала, російські чиновники клали це питання «під сукно», побоюючись, аби ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов» — першій великій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її лишаються невідомими. Ймовірно, вона була написана на Новгород-Сіверщині, між 1815 і 1835р. «История Русов» закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відбилася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони, однак, не вимагали відокремлення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Автономісти відчували себе представниками нації, яка приречена зійти з історичної сцени. Цей фаталізм має першооснови в ототожненні всієї української «козацької» нації з інтересами лише її провідної верстви — козацької старшини. А оскільки остання добровільно й активно розчинялася у російському дворянстві, то песимізм автономістів не був безпідставним.

Іншим джерелом поповнення імперської еліти стали вихідці із Прикарпатської Русі, яка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переживала період культурного відродження. Традиції запрошення місцевих інтелектуалів до Росії сягають ще часів Петра Великого, який призначив закарпатського русина Івана Зейкана вихованцем свого сина, майбутнього царя Петра II. Найбільший наплив уродженців Підкарпатської Русі був пов’язаний з відкриттям між 1802 і 1820р. нових навчальних закладів — ліцеїв у Царському Селі, Одесі, Кременці та Ніжині й університетів у Дерпті, Вільні, Казані, Харкові і Санкт-Петербурзі. Василь Кукольник став першим директором гімназії Безбородька у Ніжині. На цій посаді його заступив Інший підкарпатський русин Іван Орлай, котрий пізніше був ще й директором Рішельєвського ліцею в Одесі. Михайло Балудянський став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, а Петро Лодій, прослуживши професором у Львові та Кракові, був призначений деканом юридичного факультету цього університету.

Для більшості нового українського дворянства між «малоросійським» і «великоросійським» патріотизмом не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже протягом XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу.

Подальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили в Україну із Заходу. Французька революція кінця XVIII ст. ліквідувала владу французького монарха і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природним і невід'ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Цей характер проявлявся передусім в культурі і мові. Стверджувалося, що французька мова є «мовою свободи», а всі інші мови, якими розмовляли на території Франції, — провансальська, баскська, корсиканська, ельзаськає мовами контрреволюції, мовами священиків й аристократів, отож, вони підлягали насильному викоріненню.

Вперше в історії етнічні відмінності набули такого великого політичного значення. Французька модель нації послужила прикладом наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі - німецького, італійського, польського та ін. Тоді італійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвісний принцип: «кожній нації - [своя] держава». Боротьба за національні права водночас стала боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вона надихала цілі покоління національних патріотів на героїзм і самопожертву.

Український рух також відчув сильний вплив французької революції. Автор «Замечаний до Малой Руси пренадлежащих» (1802−1803), — твору, написаного з проімперських позицій, -іронізував над «самозваним» українським патріотом, який, наслідуючи «французький приклад», вимагав відновлення Малоросії й ЇЇ армії, як це було за гетьманів. Ці вимоги українського патріота були співзвучні «Истории Русов», яка також вживає нових, французьких концепцій свободної нації, правди і справедливості. Поняття «свободної нації» анонімний автор «Истории Русов», як і французькі просвітителі, виводив із природних прав народів і окремих людей, країн і соціальних станів.

В Україні, як і в інших східнослов'янських землях Російської імперії, вплив Наполеонівської кампанії мав парадоксальний характер: з одного боку, перемога над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов’янське походження і зміцнила лояльність до імперії, з іншого — пробудила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білоруські будителі.

Окрім впливу Французької революції, іншим сильним збудником для українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Вони зруйнували старе зверхнє ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну цінність і по-своєму спричиняється до духовного збагачення світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, де кожний народ становить певну струну. Зникнення окремого народу порушувало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Романтизм особливо виділяв слов’янські народи, які більше за інших зберегли консервативні, патріархальні риси, а отже, були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту і культури. Європейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя, а серед слов’ян вирізняли специфічну роль українців.

Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим вважалася романтикам загубленим раєм, втраченою Аркадією. Українські сюжети, насамперед пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для багатьох європейських поетів, художників і композиторів. Авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була змальована Байроном, Делякруа, Лістом та іншими романтиками. Міцкевич називав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з-посеред усіх слов’янських народів. Польські і російські поети та фольклористи відкривали в українській народній культурі деякі жанри, наприклад, історичні думи тощо, яких не було у польській і російській народній творчості. Вони трактували українську культуру як різновид більшої, «всеросійської» чи «всепольської» культури, що доповнював і збагачував їхню власну культуру. Але, з другого боку, вони відкрили очі на цінність української культури для тих вихідців з України, які ладні були наслідувати польські чи російські зразки.

Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. «Приспані» і «змертвілі» нації треба було «пробуджувати» і «відроджувати» (хоча насправді перші національні будителі-романтики не так відроджували «старі», як будували цілком «нові» нації). Не менш важливим є й те, що ідеологія романтизму, з одного боку, збуджувала їх, з іншого — давала їм легітимацію виступати від імені усього українського народу, а не від його окремої верстви.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У 1805р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина, було відкрито університет. Харківський університет став першим значним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820−1830-х роках відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» — збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаний харківськими поетами.

На відміну від польської і російської літератури в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно з уявленням класиків, народна мова придатна лише для творів, написаних «низьким» жанром бурлеску і травестії (як «Енеїда» Котляревського), для досягнення спеціального ефекту комічності. «Котляревщина» як літературний жанр набула величезної популярності в Україні, породивши цілу армію менш талановитих послідовників і епігонів. І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали пробувати себе в усіх літературних жанрах.

Найвизначнішою постаттю на початку ХІХ ст. був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Кобзаря» виходило далеко за літературні рамки. Шевченкові поезії відрізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну самосвідомість.

Перша збірка його поезій «Кобзар» (1840 р.) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Поет на практиці довів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а значить може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Велике значення мав політичний аспект його творчості. Най-пліднішими з цього погляду були 1843−1845 pp., коли Шевченко написав свої найбільш революційні поеми — «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим…» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це має служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Для Шевченка російські імператори — це тирани, які позбавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свого голосу протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені козацької традиції - простолюдну і старшинську. Шевченкова ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливу українського дворянства, як писанням, так і особистим знайомствам. Шевченка могли читати всі - і селяни, і дворяни. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його вірші справляли величезний вплив на його сучасників.

3. Кирило-Мефодіївське братство: програмні засади, діяльність та його історичне значення український відродження національний свідомість Кирило-Мефодіївське братство (товариство) — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Вона діяла з кінця 1845 р. до березня 1847 р. у Києві. Названа на честь слов’янських просвітників, провідників християнської релігії східного обряду IX ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були: полтавський учитель Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора, дослідник історії права Микола Гулак, історик, професор Київського університету Микала Костомаров, письменник, згодом автор української абетки Пантелеймон Куліш, етнограф і фольклорист Опанас Маркевич. Пізніше до його складу увійшли: поет і публіцист Георгій Ан-друзький, поет-перекладач Олександр Навроцький, педагог Дмитро Пильником, педагог Іван Посяда, педагог і журналіст Микола Савич, педагог Олександр Тулуб.

У роботі товариства активну участь брав Тарас Шевченко. Майже всі братчики були молодими людьми віком від 19 до 25 років. Всі вони тією чи іншою мірою були пов’язані з Київським університетом.

Це об'єднання з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння у Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство було названо на честь відомих слов’янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і саму форму організації запозичено в українських церковних братств.

Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-ме-фодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності та братерства.

Основні програмні положення цієї організації сформульовані в «Книзі буття українського народу, або Законі Божому», і «Статуті Слов’янського братства св. Кири.іа і Мефодія» .

''Книга буття українського народу" стала надбанням українського національно-визвольного руху Х1Х—ХХ ст. У ній викладено програму товариства, 109 положень релігійно-повчального та історико-публіци-стичного характеру. Конкретне авторство цього твору не з’ясували ні слідство, ні пізніші дослідження істориків, хоча чимало їх схиляються до думки, що «Книгу» міг написати М. Костомаров.

" Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори.

Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального прогресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності.

Другий програмний документ братства — «Статут Слов’янського товариства Св. Карим і Мефодія». Статут складався з двох частин.

Перша частина — «Головні ідеї» :

* необхідність об'єднання слов’янських народів в одну федеративну держану, в якій на принципах добровільності й виборності кожен народ зберігав би свою свободу і самостійність;

* Київ — столиця федерації, де збирався б Загальний сейм (1 раз на 4 роки);

* досягнення Україною державної незалежності з демократичним ладом за зразком США або Французької республіки;

* для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося тримати невелике регулярне військо;

* кожен штат, окрім того, мав би свої збройні сили;

* кожна слов’янська держава становила б у цій федерації штат або поділялася б на кілька штатів.

Друга частина — «Головні правила» :

* визначалися організаційні принципи діяльності товариства, статутні права та обов’язки його членів;

* за взірцем масонських організацій встановлювалися таємні знаки членства у вигляді обручки або ікони із зображенням святих Кирила і Мефодія;

* вказувалося, що товариство утворюється з метою поширення ідей через виховання юнацтва, літературу і зростання кількості членів товариства;

* товариство мало усунути релігійну ворожнечу між слов’янами (православними і католиками);

* товариство прагнуло до викорінення рабства та всякого приниження бідних класів, до повсюдного поширення грамотності;

* кожний вступник до товариства складав присягу, згідно з якою, якшо довелося б «зазнати утисків і навіть мук за прийняті Товариством ідеї», то «…він не видає нікого з членів, своїх собратів» .

Один із членів братства Георгій Андрузький розробив навіть начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялась питанням caмовpядyвaння. Основою суспільного життя вважалась община, яка мала охоплювати понад 2 тис. родин. Автор описує особливості її функціонування, механізм діяльності області, округу, штату. Держава мала об'єднати 7 автономних штатів: Україну з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом; Польщу з Познанню, Литвою та Жмуддю; Бес-сарабію з Молдовою і Валахією та ін. Кожен із штатів повинен мати свого президента, віце-президента та сенат. У ній слов’янській конфедерації не було передбачено місця для Росії. Чітко визначався принцип виборності органів влади, простежувалася спроба окреслити функції виконавчих і судових інституцій.

У цілому, концепція кирило-мефодіївців передбачала:

* створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

* знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;

* утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;

* досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;

* поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов’янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства треба оцінювати на декількох рівнях і в декількох контекстах. У загальноєвропейському контексті товариство було українським відповідником націоналістичних організацій, що між 1830 і 1848 pp. виникали по всьому континенті під впливом наполеонівських воєн, антимонархічних революцій і поширення ідеології романтизму — «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Ірландія» та ін. Спільним для всіх цих організацій було поєднання національних гасел з ідеєю демократії. У специфічних обставинах Центральної і Східної Європи кирило-мефодіївці були одними з численних речників концепції слов’янської єдності. Однак порівняно з політичними вимогами інших всеслов’янських рухів (австрославізму, ілірійського руху, російського панславізму) київське товариство відрізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов’янської федерації.

У контексті Російської імперії діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій українській ідентичності серед місцевої еліти. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, а все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ці ніші, вони водночас вносили корективи у поняття «руськості». Вихідці з Малоросії першими поставили питання про російську національну ідентичність. Даючи широке («общерусское») трактування своєї ідентичності, «малороси» вводили росіян у ширший слов’янський світ і певною мірою, готували ґрунт для виникнення слов’янофільства і російського націоналізму.

Висновки Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст., в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попереднії часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил" які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Найвизначнішою постаттю на початку ХІХ ст. був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Кобзаря» виходило далеко за літературні рамки. Шевченкові поезії відрізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну самосвідомість.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Кирило-Мефодіївське братство (товариство) — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Вона діяла з кінця 1845 р. до березня 1847 р. у Києві. Названа на честь слов’янських просвітників, провідників християнської релігії східного обряду IX ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були: полтавський учитель Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора, дослідник історії права Микола Гулак, історик, професор Київського університету Микала Костомаров, письменник, згодом автор української абетки Пантелеймон Куліш, етнограф і фольклорист Опанас Маркевич. Пізніше до його складу увійшли: поет і публіцист Георгій Ан-друзький, поет-перекладач Олександр Навроцький, педагог Дмитро Пильником, педагог Іван Посяда, педагог і журналіст Микола Савич.

Це об'єднання з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство було названо на честь відомих слов’янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Використана література

1. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К., 1996. — 360.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Л., 1991.

4. Історія України: Курс лекції, У 2-х кн. — К.: Либідь. — Кн.2. — С. 432- 434.

5. Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997.

6. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.

7. Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1991. — С. 431−460.

8. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій.— К.: Либідь, 1999. — С. 409−445.