Переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК)

Реферат на тему:

Переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) Загальна характеристика Впродовж другої світової війни основним засобом протиповітряної оборони сухопутних військ з авіацією було ствольна зенітна артилерія. Масоване застосування воюючими сторонами спеціалізованих літаків-штурмовиків та пікіруючих бомбардувальників висунуло нові вимоги до засобів протиповітрядої оборони. В ході боїв виявилося, що малокаліберні зенітні автоматичні гармати, початково призначені для боротьби низьколітаючими повітряними цілями не в змозі у повній мірі забезпечити протиповітряну оборону сухопутних військ. Як правило буксуємі на шассі зеніті гармати не спроможні були вести миттєвий вогонь без попередньої установки, а розміщені на самохідному не могли вести вогонь з ходу. Це унеможливлювало їх застосування у бойових порядках військ. Окрім того технічні особливості обмежувало застосовання зеніток на важкодоступній місцевості та у особливих умовах (маневрений бій у населеному пункті, гірськопустельна місцевість, тощо). Суттєвими були й проблеми швидкості, точності відкриття вогню та розпізнавання державної приналежності цілі. Розрахунки зенітних гармат часто не були спроможні швидко розвернути і обстріляти швидкопролітаючі на бриючому польоті (близько 50 м над землею) цілі. Пришвидкому прольоті літака було просто неможливим точно розпізнати силует та розпізнавальні знаки літаки, що дуже часто призводило до обстрілу зенітниками власних літаків.

Радянський штурмовик другої світової війни Іл-2, на прізвисько «літаючий танк» — поява та масоване застосування спеціалізованих літаків-штурмовиків різко збільшила вразливість піхоти на полі бою.

Ситуація з протиповітряною обороною ще більш загострилася з появою у післявоєнні роки з появою реактивної штурмової та бомбардувальної авіації, спроможної атакувати цілі на малих та надмалих висотах на навколота надзвуковій швидкостях, а також бойових гелікоптерів. Паралельно з удосконаленням існуючих і розробленням якісно нових зразків засобів протиповітряної оборони виникла нагальна необхідність у переносному протиаваіційному озброєнні, спроможному уражати цілі на висотах до 2000 метрів, прикривати піхотні підрозділи на будь якій місцевості, а також прикривати від штурмових авіаударів малорозмірні важлива об'єкти. Технічні новації у царині ракетобудування та електронно-обчислювальної техніки призвели до створення переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК).

Надзвукові винищувачі-бомбардувальники стали серйозною проблемою для ППО сухопутних військ, що виявило нагальну потребу в удосконаленні існуючих та винайдення нових засобів протиповітряної оборони: ліворуч — радянський винищувач-бомбардувальник ОКБ Сухого Су-17- праворуч — американський винищувач-бомбардувальник МС Donnel Douglas F-105 «Thunderchief» .

Слід зазначити, що спроби розробити переносні протиавіаційні ракетні установки були здійснені ще німцями наприкінці другої світової війни. По суті першим дослідним переносним зенітно-ракетним комплексом стала німецька пускова установка «Fliegerfaust». Установка являла собою зблоковані разом дев’ять 20-мм стволів довжиною 1,25 метра, у яких було розміщено осколково-запалювальні ракети. Стрільба здійснювалася з плеча. Принатисканні на спусковий механізм запускалися спочатку 5 ракет, а через 0,1 секунди — ще 4. Ракети йшли до цілі двома ешелонами, не збиваючи одне одного з курсу струменями вихлопних газів. Діаметр розсіювання ракет складав близько 40 метрів. «Fliegerfaust» планувалося випускати з березня 1945 року, але налагодити його виробництво в умовах воєнної катастрофи вже не було можливим.

Першим ПЗРК, який застосовував керовану ракету став американський FIM43A «Redеye», прийнятий на озброєння армії США у 1965 році. Цей комплекс став родоначальником цілого класу ПЗРК, які мають систему наведення за допомогою інфрачервоної головки самонаведення (ІЧ ГСН), яка відстежує ціль по тепловому контрасту двигуна.

Перший у світі переносний зентіно-ракетний комплекс «Redeye» (США).

При використанні таких ПЗРК оператор за допомогою оптичного прицілу пускової установки виявляє, а потім супроводжує повітряну ціль доти, поки вона не буде захоплена головкою самонаведення (ГСН) зенітної керованої ракети (ЗКР). Як тільки інфрачервоне випромінювання цілі починає сприйматися приймачем головки самонаведення ЗКР, спрацьовують візуальний і звуковий індикатори, які повідомляють про фіксацію та захоплення цілі ІЧ ГСН. Оператор, продовжуючи стежити за ціллю, визначає момент її входу в зону ураження й здійснює пуск ракети. Політ ракети, переслідування і ураження цілі відбувається в автоматичному режимі без участі оператора. На теперішній час більшість ПЗРК використовують саме таку систему наведення (сімейство радянських ПЗРК «Стрела» та «Игла», американський FIM-92 «Stinger», французький SATCP «Mistral» .

Разом з ними існують і ПЗРК які мають напівавтоматичну систему наведення. Завдання оператора такого комплексу полягає у супроводженні повітряної цілі за допомогою оптичного прицілу, у той час як супровід ракети, вимір її відхилення від лінії візування, а також вироблення команд на борт ракети здійснюється автоматично. При цьому оператор протягом деякого, нехай нетривалого часу повинен сконцентрувати всю свою увагу тільки на одній цілі. Такими є британські ПЗРК «Javelin» та «Starstrike», шведський RBS-70.

Британський ПЗРК Blowpipe з ручним управлінням (ліворуч). На його базі розроблено ПЗРК Javelin (праворуч) з напівавтоматичною системою наведення.

Кожна з вищеперелічених систем наведення має як свої переваги так і недоліки. Система наведення за допомогою ГСН не вимагає участі оператора в процесі керування польотом ракети після пуску, реалізується принцип «вистрілив і забув» — робота оператора зводиться до прицілювання комплексу до захоплення цілі ГСН і здійснення пуску. Це дозволяє оператору швидше здійснювати обстріл нової цілі та міняти позицію у випадку нагальної необхідності. Прростота експлуатації істотно полегшує підготовку особового складу.

Разом з тим таким ПЗРК притаманні наступні недоліки: через те що основний тепловий контраст літака спостерігається у зоні двигуна стрільба з ПЗРК здійснюється навздогін. Ефективність ГСН знижується внаслідок застосування «теплових пасток». Теплова пастка являє собою вистрілюємий піропатрон, який після вильоту з літака впродовж деякого часу дає яскраву вогняну кулю дуже високої температури. Через більшу теплоконтрастність піропатрону у порівнянні з соплом двигуна літака ГСН перенацілюється і ракета, минаючи літак уражає хибну ціль. Теплові пастки особливо ефективні проти ПЗРК першого покоління, які застосовують моноспектральні головки самонаведення, працюючі у діапапзоні 1−2 мкм. Також ефективність ІЧ ГСН знижується при наявності природніх перешкод, таких як купчасті хмари, освітлені сонцем. При кутах між віссю ГСН і напрямком на сонце менш 20° наведення ракети на ціль практично не забезпечується.

Сімейство радянських ПЗРК «Стрела» широко розповсюджені по світу і застосовувалися у багатьох конфліктах:

на фото — стрілець-оператор Радянської Армії з ПЗРК «Стрела-2М» готовий до пуску ЗКР.

У середині 80-х років ХХ століття з’явилися ПЗРК другого покоління, які мають ряд суттєвих удосконалень. Задля ураження цілей на зустрічних курсах та стійкості до перешкод та хибних цілей у ЗКР вдосконалені ІЧ ГСН: головка самонаведення працюють у діапазоні 4−4,8 мкм, застосовуються системи глибокого охолодження ГСН, що багатократно збільшує їх чутливість. Таким чином окрім сопла двигуна літкак ракета реагувала й на інші ділянки теплового випромінення, такі як елементи силової установки у передній напівсфері, елементи конструкції, які зазнають аеродинамічного нагріву, поверхні осяяні сонячним світлом. Суттєвим проривом є застосування біспектральних головок самонаведення, які мають одночасно датчики інфрачервоного та ультрафіолетового діапазону. Такі ГСН одночасно відстежують ціль по тепловому контрасту та по перекриттю ціллю ультрафіолетового фону, водночас не реагуючи на сторонні, більш інтенсивні джерела тепла. Паралельно вдосконалюється обчислювальна апаратура ПЗРК, яка дозволяє відповідним чином налаштувати ракету відповідно до бойової обстановки.

Переносний зенітно-ракетний комплекс FIM-92A Stinger справедливо вважається найкращим ПЗРК у світі. ліворуч — бойовий розрахунок ПЗРК (стрілець-оператор та його помічник) готується до стрільбиправоруч — загальний вигляд ПЗРК FIM-92А Stinger та зенітної керованої ракети до нього.

ПЗРК з напівавтоматичою системою наведення на відміну від ПЗРК з ГСН можуть здійснювати пуск зенітної керованої ракети як навздогін, так і назустріч цілі. При командному наведенні полегшується селекція цілі в умовах перешкод і над самим обрієм, з’являється можливість вести вогонь і по наземним цілям. Ракети таких ПЗРК мають дуже високу швидкість (ракета ПЗРК «Starstrike» розганяється до швидкості 4000 км/год).

Але стрільба з ПЗРК з напівавтоматичою системою наведення вимагають тривалої підготовки операторів, які спроможні будуть у складній бойовій обстановки відстежувати високошвидкісні цілі. Зосередження лише на одній ціі погіршує у порівнянні з ПЗРК з ІЧ ГСН швидкість обстрілу цілей.

При польоті літака на надзвуковій швидкості практично неможливо розгледіти силует та відзнаки державної приналежності. Тому ще однією характерною рисою всіх ПЗРК стало їхнє оснащення запитувачами-відповідачами «свій-чужий», які повідомляють стрільця про державну приналежність літака та запобігають пуску по своїм.

У більшості ПЗРК передбачений пуск із плеча, що скорочує час розгортання комплексу, дозволяє робити пуски з підготовлених і непідготовлених позицій, з бойових і транспортних машин будь-яких типів. Також є ПЗРК, стрільба якими здійснюється з легкого верстата.

В зв’язку з подальшим зростом броньової захищеності цілей проводяться роботи по вдосконаленню боєголовок зенітних керованих ракет. Зокрема зенітні керовані ракети оснащуються бойовими частинами універсальної дії (осколково-фугасно-кумулятивної дії), які дозволяють або знищувати повітряні цілі, або завдавати їм таких тяжких ушкоджень які не дозволять виконувати бойове завдання. Ракети оснащуються одночасно контактними і неконтактними зривниками. Контактні зривники часто оснащуються сповільювачами підриву, тобто ракета вибухає після пробивання і проникнення у корпус літака. Неконтактні зривники забезпечують підрив ракети при близькому проходженні коло цілі. Найновіший британський ПЗРК «Starstrike» використовує ракету з трьома роздільними бронебійними суббоєприпасами, які після закінчення роботи маршового двигуна ракти відокремлюються та здійснюють атаку цілі по самостійним траекторіям.

Паралельно вдосконалюються конструкції ракет, які покликані забезпечити більш високу швидкість, маневреність та дальність польоту (покращення аеродинамічних схем ракет, вдосконалення двигунів, органів керування, тощо).

У 80-х роках ХХ століття до пріорітетних цілей ПЗРК додалися штурмовики та ударні бойові гелікоптери: ліворуч — радянський штурмовик ОКБ Сухого Су-25- праворуч — американський бойовий гелікоптер АН-64 «Apache» .

Наявність ПЗРК на озброєнні партизан різко підвищує бойову міць руху опору. ПЗРК дозволяють не тільки відбивати удари ворожої авіації, а й також здійснювати наскоки на летовища, уражаючи повітряні цілі під час злету або посадки. Водночас через дороговизну ПЗРК та ЗКР до них такі види озброєння дуже важко здобути, також труднощі виникатимуть при налагодженні навчання з стрільби. Але в будь якому разі кожен командант має докладати зусиль на здобуття ПЗРК в якості трофеїв (якщо є така можливість) та мати у складі партизанського загону вояків, навчених прийомам стрільби.