Аналіз діяльності компанії міжнародного бізнесу

Розділ 1. Теоретичні засади зовнішньоекономічної діяльності промислових підприємств

1.1 Сутність та особливості зовнішньоекономічної діяльності промислових підприємств в сучасних умовах

Сьогодні відбуваються значні зміни в економіці України, які характеризуються посиленням процесів глобалізації, усуненням бар'єрів, стримуючих розвиток економічних зв’язків з іншими суб'єктами світової економіки. Це відкриває нові мож ливості для використання вітчизняними підприємствами зовнішніх чинників розвитку, залучення з-за кордону фінансових і технологічних ресурсів, застосування виробничого й управлінського досвіду, розширення ринків збуту.

Необхідність дослідження теоретичних і практичних особливостей ЗЕД промислових підприємств у сучасних економічних умовах викликає потребу у виробленні та реалізації нових підходів до організації управління ЗЕД промислових підприємств, орієнтованих на передбачення змін зовнішньої і внутрішньої середи, вироблення довгострокових стратегій розвитку з метою отримання переваг у конкурентній боротьбі.

Під зовнішньоекономічною діяльністю, відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», слід розуміти діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовідносинах між ними, та має місце як на території України, так і за її межами[10]. Зовнішньоекономічний договір є правовою формою реалізації цієї діяльності, таким чином, це контракт, що являє собою специфічний вид господарського договору.

Галузева приналежність цього виду відносин обумовлена тим, що міждержавне співробітництво у сфері зовнішньоекономічної діяльності й особисті майнові та немайнові відносини за участю іноземних громадян є предметом вивчення міжнародного публічного і приватного права. А відносини суб'єктів господарювання, що складаються в процесі здійснення господарської діяльності, пов’язаної з переміщенням через митний кордон товарів, капіталу, наданням послуг і виконанням робіт на території іноземних держав, є предметом вивчення господарського права. Його особливість полягає у регулюванні групи суспільних відносин, обумовлених подвійним характером, де присутні національний і приватний інтерес, поєднання яких є характерною рисою господарського права.

Кожна держава застосовує у сфері регулювання зовнішньоекономічних відносин з іноземним елементом не загальні для всіх держав норми (за винятком випадків використання уніфікованих норм міжнародних договорів і загальних начал міжнародного публічного права), а норми національні. Причому зовнішні публічні начала у вигляді різних міжнародних актів, міжнародно-правових норм у сфері господарського життя не можуть бути реалізовані тільки на рівні міждержавних відносин. Це досягається використанням механізму внутрішньогосподарського права за допомогою процесу трансформації міжнародно-правових норм у норми внутрішньодержавні[10].

З точки зору неоінституціональної теорії, ЗЕД підприємств є спільною діяльністю вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання, яка здійснюється під впливом ситуацій на міжнародному політичному ринку.

Неоінституціональна теорія не визначає поняття міжнародного або міжнаціонального ринку, але дозволяє вважати його за сукупність відносин щодо узгодження умов спільного існування учасників міжнародної спільноти. Вплив міжнародного політичного ринку на ЗЕД окремих підприємств є вагомим і посилює залежність результативності від політичної ситуації [11, c.23].

На перший погляд, досягнення фінансової незалежності підприємств є взагалі неможливим. Але в тактичній ЗЕД, тобто в процесі реалізації умов зовнішньоекономічних договорів, інколи складається ситуація послаблення залежності від політичних факторів. Так, наприклад, коли йдеться про реалізацію спільних проектів, припинення яких загрожує технічною або іншою катастрофою, вплив політичного середовища є взагалі незначним. Це стосується тільки окремих «спеціальних» напрямів Умови, які не припинять зовнішньоекономічні операції у разі негативного впливу міжнародного політичного ринку, можна відобразити у договорі та створити таким чином стратегічну основу фінансової незалежності ЗЕД підприємств від негативної політичної ситуації міжнародного масштабу.

З метою забезпечення своєчасного та якісного проведення розрахунків за договорами сторонами, які є суб'єктами підприємницької діяльності України, Наказом Президента України «Про заходи щодо упорядкування розрахунку по договорах, що укладаються суб'єктами підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. встановлено що, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил для документарних акредитивів і Уніфікованих правил по інкасо [45, с. 47].

У разі недотримання вищезазначених вимог договір може бути у встановленому порядку визнаний недійсним. За іншими договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, розрахунки здійснюються відповідно до Уніфікованих правил, якщо це передбачено такими договорами, тобто за відсутності застереження в цих договорах (не є зовнішньоекономічними).

Структура і порядок формування змісту зовнішньоекономічного контракту є організаційним елементом ЗЕД підприємств, оскільки саме подальша організація виконання цього контракту сприяє досягненню ефективності ЗЕД і посиленню фінансової незалежності підприємств (рис. 1).

Правове регулювання ЗЕД — це сукупність нормативних актів у рамках і на основі яких здійснюється її практика, в це поле регулювання входять і зовнішньоекономічні контракти. Ця сукупність представлена:

— міжнародними договорами з іншими країнами, договорами з державами членами СНД, міжнародними правилами і нормами, ратифікованими Україною;

— національним законодавством щодо ЗЕД, законами та підзаконними актами.

Рис. 1.1 Взаємозв'язок складових ЗЕД підприємств з позиції неоінституціональної теорії

Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України у 1991 р., декларації «Про державний суверенітет», Закону України «Про економічну самостійність України», міжнародних норм, з огляду на, те, що одним із завдань реалізації державного суверенітету України є самостійність при здійсненні та регулюванні зовнішньоекономічних відносин; звертаючи увагу на зобов’язання, взяті Україною в рамках міжнародних відносин з іншими державами на взаємовигідних умовах; прагнучи до правового регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні, включаючи зовнішню торгівлю, науку і техніку, економічні відносини у сфері будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, кредитних та інших банківських операцій ухвалила Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність"[10].

Принципи зовнішньоекономічної діяльності закріплює Закон України «Про ЗЕД», визначає її суб'єкти та види, встановлює основи правового й економічного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків, спеціальні правові режими, юридичну відповідальність. Закон вводить правові основи її державного регулювання, включаючи питання ліцензування та квотування зовнішньоекономічних контрактів розподілу виторгу в іноземній валюті.

З метою формування раціональної структури експорту та захисту внутрішнього ринку режим ліцензування та квотування в Україні встановлений відповідно до ст. 16 Закону «Про ЗЕД» і Декрету Кабінету Міністрів України «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» від 12 січня 1993 р.

Одночасно із загальними правилами ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій діють і спеціальні правила, що регулюють ліцензування експорту (імпорту) окремих видів товарів або у визначені країни.

Закон України «Про єдиний митний тариф» базується на міжнародно визнаних нормах, насамперед на рекомендаціях і рішеннях Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, і спрямований на максимальну відповідність загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи.

На підставі Закону України «Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах» здійснюються зовнішньоекономічні операції з давальницькою сировиною, порядок ввозу в Україну давальницької сировини і вивіз готової продукції, реалізація в Україні продукції, зробленої з давальницької сировини, покупка іноземним партнером давальницької сировини в Україні, вивіз давальницької сировини українською стороною за кордон і повернення в Україну готової продукції.

У процесі складання зовнішньоторговельного контракту рекомендовано викорис товувати Положення Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України «Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» і Постанову Кабміну та НБУ «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що передбачає розрахунки в іноземній валюті». Важливим нормативно-правовим актом є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. У цій Конвенції обговорюється сфера його застосування, тобто вона застосовується до договорів купівлі продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних країнах[11, c. 234].

Одним з основних регуляторів договірних відносин є Цивільний Кодекс України. У цілому він дає поняття двосторонньої угоди (договору), вимоги, які висуваються до такого договору і те, в яких випадках така угода підлягає обов’язковому нотаріальному засвідченню. А також власне поняття договору купівлі-продажу.

У Кодексі вказується на те, хто має право на продаж майна, якою повинна бути форма договору купівлі-продажу, як повинна встановлюватися ціна договору купівлі-продажу. Кодекс визначає мету і види підприємств; можливість їх об'єднання; створення підприємства та порядок його реєстрації; походження та використання майна і майнові гарантії; керування підприємством і самоврядування у трудовому колективі; господарську, економічну і соціальну діяльність, а також зовнішньоекономічну діяльність.

У главі 4 обговорюються умови реорганізації і ліквідації підприємства. Як регулятор ЗЕД законодавство визначає також контракти між безпосередніми учасниками ЗЕД. Насамкінець слід відзначити, що всі регулятори ЗЕДповинні діяти в системі, не суперечити один одному. Захист учасників ЗЕД, інтересів суспільства в цілому здійснюється через норми права.

Державне регулювання ЗЕД є інструментом взаємозв'язку її організаційної та макроекономічної складових (рис. 1). Міжнародний політичний ринок, який і виступає макроекономічною складовою, може виступати фактором як посилення, так і послаблення фінансової незалежності підприємств. Це відбиває інструмент дії ЗЄД — міжнародні економічні відносини, що складаються під впливом політичних відносин.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є суб'єкти господарської діяльності, що здобувають право на здійснення зовнішньоекономічних угод відповідно до положень діючого національного законодавства[20, c.233].

При цьому відносно фізичних осіб законодавство практично всіх держав надає такі ж цивільні права, як і громадянам своєї держави, встановлюючи при цьому умови для здійснення іноземними фізичними особами угод визначеної категорії. Причому стосовно здійснення разових міжнародних торгових угод зазвичай не потрібно дотримання різних формальних вимог.

У випадку, якщо дана особа планує займатися господарською діяльністю на території відповідної держави, більшість національних правових систем указує на необхідність одержання посвідчення на проживання (дозволу на постійне перебування) у даній країні і реєстрацію як комерсанта (купця).

Визнання державою правоздатності іноземних юридичних і фізичних осіб є необхідною умовою для укладання цими особами угод із суб'єктами цієї держави, а також для здійснення ними діяльності на її території.

У практиці зовнішньоекономічної діяльності досить часто юридична особа однієї держави планує здійснення діяльності на території іншої держави без створення в цій державі самостійної юридичної особи. Такі випадки часто підпадають під спеціальне регулювання національним законодавством такої держави. При цьому визнання правоздатності іноземних осіб не збігається з проблемами допущення їх до господарської діяльності на території визначеної держави.

Під об'єктом договору в зовнішньоекономічній підприємницькій діяльності варто розуміти те, з приводу чого вступають у правовідносини сторонни[45, c. 234].

Не можуть бути об'єктом договору в зовнішньоекономічній підприємницькій діяльності речі, вилучені з обігу. Їх відчуження не допускається. Вони не можуть бути предметом цивільно-правових угод.

Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів у випадках, не передбачених.

Законом, у тому числі й шляхом видання підзаконних актів, що створюють для її здійснення умови, гірші за встановлені Законом, є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності та забороняється як таке. Ніякі положення Закону не можуть тлумачитися як заборона фізичним, юридичним особам та іншим суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності здійснювати між собою будь-які відносини, що не підпадають під визначення зовнішньоекономічної діяльності.

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності може застосовуватися санкція у вигляді тимчасового призупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення діючих законів, що стосується цієї діяльності, згідно зі ст. 37 Закону[10].

Здійснення вищезазначених видів зовнішньоекономічної діяльності за межами України підлягає регулюванню також законами відповідних держав. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав відповідно до законів цих держав. Вони також мають право брати участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.

Поряд із загальними правилами, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, діє ряд спеціальних правил, що стосуються окремих видів зовнішньоекономічної діяльності, предметом яких є визначені товари.

Порядок здійснення державного контролю над міжнародними передачами озброєнь, військової і спеціальної техніки, окремих видів сировини, матеріалів, устаткування та технологій, що можуть використовуватися для їх створення, регулюється

Положенням про державний експортний контроль в Україні, затверджений Указом Президента України від 13 лютого 1998 р. Процедури застосування експортного контролю над міжнародними передачами таких товарів визначаються КабінетомМіністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про сприяння зовнішньоекономічної діяльності"[11] від 14 квітня 1999 р. Державній митній службі надане право при здійсненні окремо визначеними підприємствами-резидентами України зовнішньоекономічної діяльності не застосовувати на момент митного оформлення цілий ряд мір нетарифного регулювання й інших обмежень, установлених постановами Кабінету Міністрів і нормативно-правовими актами Державної митної служби України.

Для виконання цієї постанови Державною митною службою, Державною податковою адміністрацією України наказом від 7 липня 1999 р. затверджено:

— критерії оцінки підприємств-резидентів України, під час здійснення якими зовнішньоекономічної діяльності застосовується режим сприяння;

— порядок визначення підприємств-резидентів України, під час здійснення якими зовнішньоекономічної діяльності застосовується режим сприяння.

Відповідно до цього, для митної служби необхідно визначити перелік обмежень, що обмежував би зовнішньоекономічну діяльність за її видами. Ліцензування та квотування зовнішньоекономічних договорів здійснюється всіма країнами, митними союзами й економічними групами держав як одна з мір регулювання цього виду господарської діяльності, що спрямована на забезпечення захисту їх економічних інтересів, інтересів учасників.

Таким чином, фінансова незалежність підприємства як суб'єкта ЗЕД (фінансова складова ЗЕД), з одного боку, виступає одночасно елементом ЗЕД та вимірювачем ії результативності, а з іншого — наслідком ефективності ЗЕД. Якщо первісно фінансова незалежність є відсутньою, то вона утворюється через формування ефекту, як це передбачено у контракті, тобто через взаємозв'язок із організаційною складовою ЗЕД.

1.2 Основні фактори впливу на ефективність зовнішньоекономічної діяльності підприємства

Для українських підприємств створені певні умови для здійснення ЗЕД: вони самостійно визначають свій організаційно-правовий статус, форми та методи ЗЕД, а також формують підприємницьку стратегію, товарну, фінансову, цінову та іншу політику. Це надає можливість підприємствам комплексно та ефективно використовувати свої переваги та регіону в якому вони знаходяться, а також зовнішні фактори у вигляді інвестицій, нових технологій тощо; одужувати додаткові переваги від самостійної ЗЕД.

Фактори, що впливають на організацію зовнішньоекономічної діяльності, доцільно розбити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Такий підхід зручний тим, що дозволяє пов’язати їх із стратегічним менеджментом.

Масштаби зовнішньоекономічної діяльності. Кожна організація, що бере участь у міжнародному бізнесі, може проводити різноманітну кількість операцій. При невеликому їхньому масштабі і малій номенклатурі, як правило, на початковому етапі, не потрібно створювати додаткові структурні підрозділи, а тим більше засновувати зовнішньоторговельну фірму або ж купувати офшорну компанію. Як показує досвід, зручно скористатися матричною структурою[2, c. 13].

В рамках наявної організаційної структури підприємства виділяється тимчасова група управління проектом виходу на зовнішні ринки, що безпосередньо підпорядковується вищому керівництву. Такий підхід, по-перше, робить безболісною організаційну перебудову, а no-друге, дає змогу вищому керівництву тримати питання міжнародного бізнесу під своїм контролем. У випадку розширення ЗЕД можна створювати спеціальні підрозділи або офшорні компанії. Якщо ж вийти на ринок із даною продукцією не вдалося, можна створювати іншу проектну групу.

Витрати. Виробництво за кордоном або продаж продукції на зовнішніх ринках пов’язані з постійними витратами, тому при малому обсязі виробництва дешевше залучити до роботи сторонню фірму, що займається міжнародним бізнесом. Фірма, яка спеціалізується на міжнародних операціях, може перенести постійні витрати на послуги, надані більш ніж одній фірмі. Коли бізнес зростає достатньою мірою, дешевшим варіантом може стати ведення міжнародних операцій самотужки, а не придбання послуг зовнішньої фірми[16, c. 330].

Тому будь-якій фірмі варто періодично по-новому оцінювати проблему ведення міжнародних операцій власними силами.

Підключення за контрактом зовнішньої організації може обійтися дешевше, якщо вона має у своєму розпорядженні надлишкові потужності в сферах виробництва або збуту, і ці потужності легко використовувати. Такий варіант означає скорочення часу підготовки до ведення міжнародних операцій і прискорення початку надходження готівкових коштів. Більш того, місцева фірма-підрядчик може мати конкретні знання про ринок, наприклад про те, як діяти в умовах мексиканського законодавства і дешевої праці; одержання таких знань власними силами може обійтися фірмі-замовнику дуже дорого.

В той же час створення спільного підприємства іноді пов’язано з підвищенням витрат, обумовлених веденням переговорів із фірмою-партнером, появою додаткової штаб-квартири і неминучих витрат для підтримки відносин із партнером. Додаткові витрати можуть бути також викликані звітністю, що повинна задовольняти потреби більш ніж однієї фірми.

Складність продукції. Частина витрат пов’язана з передачею технології. Як правило, дешевше обходиться передача всередині «родини» фірм, наприклад від головної фірми — філії, ніж іншій компанії. Відмінності у витратах особливо суттєві, коли технологія складна, адже персонал філії добре знайомий з підходами, що використовує фірма в цілому.

З цієї причини, чим складніша технологія, що використовується, тим більш імовірно, що компанія здійснить експансію в інші країни шляхом створення свого підприємства, а не підписання контракту із сторонньою закордонною фірмою на виробництво продукції від свого імені.

Досвід. На початковому етапі виходу на міжнародні ринки лише деякі компанії готові витрачати значну частину ресурсів на міжнародні операції; фірми можуть просто не мати у своєму розпорядженні коштів, достатніх для швидкого розгортання діяльності за кордоном. Як наслідок, такі фірми нарощують свою участь у міжнародному бізнесі поетапно[16, c. 338].

На початкових етапах вони намагаються зберегти свої ресурси і зосереджувати їх, у першу чергу, в країні базування, а не за кордоном. Цим обумовлюється вибір таких операційних форм, що пов’язані з перекладанням тягаря власне міжнародних операцій на зовнішні організації.

З розширенням закордонної діяльності фірма починає розглядати свій міжнародний сектор окремо від внутрішнього. Потім виявляється тенденція до обслуговування міжнародних операцій власними силами і до зростання частки ресурсів, які розміщують за кордоном.

Ключову роль відіграє також наявність виробничих, управлінських, організаційних передумов, необхідних для міжнародного бізнесу, насамперед висококваліфікованих спеціалістів; добре знання кон’юнктури закордонних ринків (природно-географічних, економічних, політичних, національних, релігійних і культурних особливостей); наявність достатніх фінансових, в тому числі і валютних, ресурсів; доступ до сучасних засобів оперативного міжнародного зв’язку і т. ін.

Контроль. Чим більше угод фірма укладає з іншими фірмами, тим ймовірніше, що вона втратить контроль над прийняттям рішень, а це може відобразитись на оптимізації її діяльності на глобальному рівні, включаючи такі питання, як географія розширення виробництва, освоєння нових видів продукції або забезпечення якості.

Угоди із зовнішніми організаціями передбачають також розподіл прибутків, що має велике значення для підприємств із високим потенційним прибутком.

Фірма при цьому ризикує і тим, що її конфіденційна інформація стане відомою конкурентам. Деякі аналітики вважають, що втрата контролю над гнучкістю бізнесу, прибутками і поводженням у конкурентному середовищі - це найважливіша змінна, яка впливає на вибір того чи іншого режиму міжнародних операцій.

Далі розглянемо чинники що впливають на зовнішньоекономічну діяльність ззовні.

Економічна свобода включає такі чинники, як пряме заміщення окремих форм діяльності, визначення ставок податків, розміри коштів, що репатріюються, вимоги дотримання умов антимонопольного законодавства, висунення умов, за яких актив, що є приватною власністю, потрапляє в суспільний сектор і стає доступним для інших.

Індекс економічної свободи визначається кількістю балів, що набираються країною з урахуванням десятьох економічних чинників. Використовуються такі чинники, як торгова політика, податкова політика, втручання уряду в економіку, монетарна політика, потоки капіталу й іноземні інвестиції, банківська політика, контроль заробітної плати і цін, права власності, регулювання і чорний ринок.

По кожній із цих десяти категорій автори використовували близько п’ятдесяти незалежних економічних критеріїв для одержання емпіричної картини рівня економічної свободи в кожній країні. Дослідження недвозначно показує, що країни, у яких забезпечено найвищий рівень економічної свободи, мають і більш високий рівень життя.

Конкуренція. Коли фірма має дефіцитні, унікальні, важко відтворювані ресурси, їй набагато простіше вибрати бажану форму діяльності за кордоном. Якщо ймовірна гостра конкуренція, фірма може бути змушена вибрати не найефективнішу форму бізнесу, але якщо вона цього не зробить, конкурент захопить ринок. Можливість конкуренції може змушувати фірму вибирати стратегію прискореного розширення закордонних операцій, але тільки (через обмеженість ресурсів) шляхом укладення відповідних угод з іншими фірмами.

Зводити до мінімуму конкуренцію на конкретних ринках можна також за допомогою угод про співробітництво, що перешкоджають виходу нових конкурентів на ринок і визначальному частковому розподілу ресурсів або обсягів виробництва. Ефективність таких дій частково залежить від обраного різновиду міжнародних операцій, а також від прихильного ставлення державних органів до визначеної угоди[16, c. 289].

Присутність у країні. Коли компанія уже веде операції в якійсь країні, використання підрядної фірми стає вже не таким вигідним і втрачає зміст. Інакше кажучи, компанія знає, як діяти в чужій країні, і може розпоряджатися в ній надлишковими потужностями, достатніми для нарощування обсягу виробництва. Багато чого, проте, залежить від відповідності спеціалізації діючої закордонної філії тому виду продукції або послуг, що передається за кордон.

Коли така відповідність має місце, найвірогідніше, що нове виробництво буде освоєне власними силами. У компаніях із високим рівнем диверсифікації діючі іноземні підприємства можуть випускати продукцію, яка настільки відрізняється від переданої їм із центральної штаб-квартири, що простіше буде мати її з досвідченою сторонньою фірмою.

Ризики. У бізнесі існують найрізноманітніші ризики. Проте ризик, пов’язаний із можливістю політичних або економічних змін, що можуть знизити захищеність активів фірми та одержуваних прибутків, керівництво корпорацій часто ставить на перше місце у міжнародних операціях. Один із засобів зведення до мінімуму втрат від захоплення активів у подібних ситуаціях полягає в їх мінімізації за кордоном[20, c. 67].

Побоювання такого ж роду можуть обумовити вибір угод, заснованих на поділі активів з іншими фірмами. Ці ж обставини змушують уряди країн-реципієнтів обережно вводити обмеження будь-яких операцій через побоювання сутички з протидією з боку більш ніж однієї фірми.

Одним із засобів розподілу ризику є розміщення операцій у декількох країнах. Подібна стратегія зменшує можливість одночасного впливу на всі активи таких негативних подій, як конфіскація, введення валютного контролю або навіть скорочення збуту через спад виробництва в країні-реципієнті. Розосередженням операцій можна зменшити можливі втрати, а також річні коливання сукупних прибутків.

Для компаній, що не опанували міжнародних операцій повною мірою, ті форми діяльності, що дають змогу мінімізувати витрати власних ресурсів, Можуть одночасно сприяти прискоренню виходу фірми на більшу кількість ринків. Проте такі форми менш привабливі для компаній із розвинутою міжнародною діяльністю чи компаній, що володіють ресурсами, достатніми для самостійного проведення операцій за кордоном.

Можливі напрями реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва неоднакові за ступенем дії, використання і контролю. Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх чинників — економічної та соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій, розвитку ін-фраструктури і структурних змін у суспільстві[29, c. 64].

Істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробниц-тва справляють технологічні нововведення, сучасні форми ав-томатизації та інформаційні технології. Вони викликають сут-тєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів.

Провідне місце у програмі підвищення ефективності вироб-ництва належить устаткуванню. Зростанню продуктивності діючого устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного обслуговування, оптимальні строки експлуатації, забезпечення необхідної пропорційності в пропускній спромож-ності технологічно зв’язаних його груп, чітке планування завантаження у часі, підвищення змінності роботи, скорочення внутрішньозмінних витрат робочого часу. На промисловому підприємстві, яке має матеріаломістке й енергомістке виробництво, має місце проблема економії та зме-ншення споживання сировини, матеріалів та енергії, яка може позитивно розв’язуватися шляхом упровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, викори-стання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміни імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізації управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання[46, c.254].

Важливими чинниками ефективності є самі вироби (продук-ти), їх якість та дизайн. У цьому випадку ефективність виробництва повинна корелювати з корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної переваги у конкретних виробах, що користують-ся попитом на ринку. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні з’явитися на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за оптимальною ціною.

Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва і діяльності підприємства є працівники — керівники, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато в чому визначається методами, технікою, особистим умін-ням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту чи іншу роботу. Продуктивність праці робітників буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально за-охочує до використання творчих здібностей усіх категорій пра-цівників, сприяє створенню і підтриманню сприятливого соціа-льного мікроклімату, здійснює соціальний захист людей.

Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських про-цесів і, отже, вищий рівень ефективності та продуктивності дія-льності. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудо-містких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи в усіх підрозділах підприємства повинна зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві необхідно постійно аналізувати трудові операції та використання робочо-го часу, проводити систематичну атестацію робочих місць, вико-ристовувати позитивний досвід інших споріднених підприємств, навчати працівників прогресивних прийомів праці[19, c. 85].

Значний внесок у зростання ефективності виробництва може за-безпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і відносно кого застосовується відповідний стиль управління. Стиль управління, в якому поєднані професійна компе-тентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає на усі види і напрями діяльності підприємства.

Максимального впливу внутрішніх чинників на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженої взаємодії у часі і просторі.

Наприклад, можна використовувати найновіші технології та устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. У такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться.

Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність промислового виробництва через практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (пода-тки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів та ін.); установлювані та контрольовані економі-чні правила й нормативи (регулювання доходів та оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності; створення ринкової, виробничої та соціальної інфраструктури. Ефективність виробництва залежить не лише від створення державою економічних, соціальних, законодавчих і політичних умов, але й організаційних умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на визначення і розв’язання основних проблем підвищення ефективності різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому[19, c. 88].

Важливою передумовою зростання ефективності (продуктив-ності) виробництва на підприємствах є достатній рівень розвитку й активна діяльність різноманітних інституцій ринкової, виробни-чої та соціальної інфраструктури.

В сучасних умовах усі виробни-чі підприємства у процесі своєї інноваційної, виробничої і комер-ційної діяльності не можуть обходитися без відповідних послуг інноваційних фондів, товарно-сировинних бірж, бірж праці, фондових бірж, комерційних банків та інших інститутів ринкової інфраструктури. Результати діяльності та ефективність виробництва будуть залежати від розвитку і функціонування виробничої інфраструктури — комунікацій, транспорту, оптової та роздрібної торгівлі, спеціалізованих інформаційних систем.

Найбільш вирішальне значення для забезпечення динамічного й ефективного розвитку виробничого підприємства має потужна мережа організа-ційних структур і система постійно здійснюваних ними заходів, що у своїй сукупності складають соціальну інфраструктуру.

Треба приділяти особливу увагу розвитку і підвищенню ефективності різноманітних закладів освіти, науки, культури, систем житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення, його надійного соціального захисту.

1.3 Основні ризики ЗЕД та напрями їх хеджування

Як економічна категорія ризик являє собою подію, що може відбутися чи не відбутися. У випадку здійснення такої події можливі три економічних результати: негативний (програш, збиток), нульовий, позитивний (виграш, вигода, прибуток).

Ризиком можна управляти, тобто використовувати різні інструменти, що дозволяють деякою мірою прогнозувати настання ризикової події і вживати заходи щодо зниження ступеня ризику.

Ефективність організації управління ризиком багато в чому визначається класифікацією ризику[23, c. 416].

Під класифікацією ризику варто розуміти розподіл ризику на конкретні групи по визначених ознаках для досягнення поставлених цілей.

Науково обґрунтована класифікація ризику дозволяє чітко визначити місце кожного ризику в їхній загальній системі. Вона створює можливості для ефективного застосування відповідних методів, прийомів керування ризиком. [27, c.371]

Кваліфікаційна система ризиків включає групу, категорії, види, підвиди і різновиди ризиків.

У залежності від можливого результату (ризикової події) ризики можна поділити на дві великі групи: чисті і спекулятивні (рис 1.3).

Чисті ризики означають можливість одержання негативного чи нульового результату. До цих ризиків відносяться наступні ризики: природні, екологічні, політичні, транспортні і частина комерційних ризиків (майнові, виробничі, торгові).

Спекулятивні ризики виражаються в можливості одержання як позитивного, так і негативного результату. До цих ризиків відносяться фінансові ризики, що є частиною комерційних ризиків.

У залежності від основної причини виникнення ризиків (базисний чи природний) вони поділяються на наступні категорії: природні ризики, екологічні, політичні транспортні, комерційні ризики. [29, c. 91]

До природних ризиків відносяться ризики, зв’язані з проявом стихійних сил природи, землетрус, повінь, буря, пожежа, епідемія і т.п.

Екологічні ризики — це ризики, зв’язані з забрудненням навколишнього середовища.

Політичні ризики зв’язані з політичною ситуацією в країні і діяльністю держави.

Політичні ризики виникають при порушенні умов виробничо-торгового процесу з причин, що безпосередньо не залежать від господарюючого суб'єкта.

Спекулятивні ризики виражаються в можливості одержання як позитивного, так і негативного результату. До цих ризиків відносяться фінансові ризики, що є частиною комерційних ризиків.

У залежності від основної причини виникнення ризиків (базисний чи природний) вони поділяються на наступні категорії: природні ризики, екологічні, політичні транспортні, комерційні ризики. 29, c. 356]

До природних ризиків відносяться ризики, зв’язані з проявом стихійних сил природи, землетрус, повінь, буря, пожежа, епідемія і т.п.

Екологічні ризики — це ризики, зв’язані з забрудненням навколишнього середовища.

Політичні ризики зв’язані з політичною ситуацією в країні і діяльністю держави. Політичні ризики виникають при порушенні умов виробничо-торгового процесу з причин, що безпосередньо не залежать від господарюючого суб'єкта.

До політичних ризиків відносяться:

— неможливість здійснення господарської діяльності внаслідок воєнних дій, революції, загострення внутрішньополітичної ситуації в країні, націоналізації, конфіскації товарів і підприємств, введення ембарго, через відмовлення нового уряду виконувати прийняті попередниками зобов’язання і т.п.;

— уведення відстрочки (мораторію) на зовнішні платежі на певний строк через настання надзвичайних обставин (страйк, війна і т.д.);

— несприятлива зміна податкового законодавства;

— заборона чи обмеження конверсії національної валюти у валюту платежу. У цьому випадку зобов’язання перед експортерами може бути виконане в національній валюті, що має обмежену сферу застосування.

Транспортні ризики — це ризики, зв’язані з перевезеннями вантажів транспортом: автомобільним, морським, залізничним, повітряним і т.д.

Комерційні ризики являють собою небезпеку втрат у процесі фінансово-господарської діяльності. Вони означають невизначеність результатів від даної комерційної справи[30, c. 71].

По структурній ознаці комерційні ризики поділяються на майнові, виробничі, торгові, фінансові.

Майнові ризики — це ризики, зв’язані з імовірністю втрат майна підприємця через крадіжку, диверсії, недбалості, перенапруги технічної і технологічної систем.

Виробничі ризики — ризики, зв’язані зі збитком від зупинки виробництва внаслідок впливу різних факторів і насамперед з загибеллю чи ушкодженням основних і оборотних фондів, а також ризики, зв’язані з впровадженням у виробництво нової техніки і технології.

Торгові ризики являють собою ризики, зв’язані зі збитком через затримку платежів, відмовлення платежу в період транспортування товару.

Фінансові ризики зв’язані з імовірністю втрат фінансових ресурсів. Вони підрозділяються на два види: ризики, зв’язані з купівельною спроможністю грошей, і ризики, зв’язані з вкладенням капіталу (інвестиційні ризики)[34, c. 549].

До ризиків, зв’язаним з купівельною спроможністю грошей, відносяться наступні різновиди ризиків: інфляційні і дефляційні ризики, валютні ризики, ризики ліквідності.

Інфляція означає знецінення грошей і, природно, ріст цін. Дефляція — це процес, зворотний інфляції, виражається в зниженні цін і відповідно в збільшенні купівельної спроможності грошей.

Інфляційний ризик — це ризик того, що при рості інфляції одержувані грошові доходи знецінюються з погляду реальної купівельної спроможності швидше, ніж ростуть. У таких умовах підприємець несе реальні втрати.

Дефляційний ризик — ризик того, що при рості дефляції відбуваються падіння рівня цін, погіршення економічних умов підприємництва і зниження доходів[34, c. 550].

Валютні ризики являють собою небезпеку валютних втрат, зв’язаних зі зміною курсу однієї національної валюти стосовно іншої, при проведенні зовнішньоекономічних, кредитних і інших валютних операцій.

Ризики ліквідності - ризики, зв’язані з можливістю втрат при реалізації цінних паперів чи інших товарів через зміну оцінки їхньої якості і споживчої потужності.

Інвестиційні ризики містять у собі наступні підвиди ризиків: ризик упущеної вигоди, ризик зниження прибутковості, ризик прямих фінансових втрат.

Ризик втраченої вигоди — це ризик настання непрямого (побічного) фінансового збитку (неодержаний прибуток) у результаті нездійснення якого-небудь заходу (наприклад, страхування, хеджування, інвестування).

Ризик зниження прибутковості може виникнути в результаті зменшення розміру відсотків і дивідендів по портфельних інвестиціях. По внесках і кредитам.

Портфельні інвестиції зв’язані з формуванням інвестиційного портфеля і являють собою придбання цінних паперів і інших активів[36, c. 387].

Ризик зниження прибутковості включає наступні різновиди: процентні ризики і кредитні ризики.

До процентних ризиків відноситься небезпека втрат комерційними банками, кредитними установами, інвестиційними інститутами, селинговими компаніями в результаті перевищення процентних ставок, виплачуваних ними по залучених коштах, над ставками по наданих кредитах. До процентних ризиків відносяться також ризики втрат, що можуть понести інвестори в зв’язку зі зміною дивідендів по акціях, процентних ставок на ринку по облігаціях, сертифікатам і іншим цінним паперам.

Ріст ринкової ставки відсотка веде до зниження курсової вартості цінних паперів, особливо облігацій з фіксованим відсотком. При підвищенні відсотка може також початися масове скидання цінних паперів, емітованих під більш низькі фіксовані відсотки і за умовами випуску, достроково прийнятих назад емітентом. Процентний ризик несе інвестор, що вклав кошти в середньострокові і довгострокові цінні папери з фіксованим рівнем відсотка. Іншими словами, інвестор міг би одержати приріст доходів за

рахунок підвищення відсотка, але не може визволити свої кошти, вкладені на зазначених вище умовах.

Кредитний ризик — небезпека несплати позичальником основного боргу і відсотків, що належать кредитору. До кредитного ризику відноситься також ризик такої події, при якому емітент, що випустив боргові цінні папери, виявиться не в змозі виплачувати відсотки по них чи основній сумі боргу[36, c. 388].

Кредитний ризик може бути різновидом ризику прямих фінансових втрат.

Ризики прямих фінансових втрат включають наступні різновиди: біржовий ризик, селективний ризик, ризик банкрутства, а також кредитний ризик.

Біржові ризики являють собою небезпеку втрат від біржових угод. До цих ризиків відносяться ризик неплатежу по комерційних справах, ризик неплатежу комісійної винагороди брокерської фірми.

Селективні ризики — ризик неправильного вибору видів вкладення капіталу, виду цінних паперів для інвестування в порівнянні з іншими видами цінних паперів при формуванні інвестиційного портфеля.

Ризик банкрутства являє собою небезпеку в результаті неправильного вибору вкладення капіталу, повної втрати підприємцем власного капіталу і нездатності його розраховуватися по взятим на себе зобов’язанням.

Отже, як ми бачимо, фірма в своїй діяльності як на внутрішньому так і на зовнішньому рівнях стикається з великою кількістю різноманітних ризиків. Щоб забезпечити підприємству гідне функціонування керівництво повинно розробити дієву систему управління ризиками. Зараз, коли більшість вітчизняних підприємств працюють з перспективою виходу на зовнішні ринки, дуже актуальною є проблема управління валютними ризиками. Саме вони є причиною невизначеності дій.

Міжнародний менеджер, приймаючи рішення, повинен орієнтуватися в особливостях міжнародного валютно-фінансового середовища, в якому працює міжнародна фірма, уявляючи, як воно впливає на процес прийняття рішень в компанії і спонукає менеджера міняти способи, якими оцінюють та зрівнюють альтернативні варіанти дій.

Менеджер з валютних ресурсів фірми, яка займається зовнішньоекономічною діяльністю, має справу з великою кількістю валют держав, куди здійснюється експорт-імпорт товарів чи послуг, де працюють закордонні філії, дочірні компанії. А це в свою чергу дає підґрунтя до виникнення валютного ризику[44, c. 371].

Проблема валютного ризику в 80-х роках перетворилась у невід'ємну частину щоденної діяльності банків і підприємств, що орієнтуються на міжнародні операції. З одного боку, транснаціональні банки, підприємства і корпорації постійно розширяють свою закордонну діяльність і все більша частина їх операцій проводиться в іноземних валютах. З іншого боку, різко зросли коливання валютних курсів і ускладнилось їх прогнозування. В зв’язку з цим зросла залежність кінцевих фінансових результатів від валютного ризику.

Найкрупніші банки і ТНК вперше серйозно зайнялися проблемою валютного ризику на початку 70-х років, коли були введені плаваючі валютні курси. Але лише в останні роки амплітуда коливань валютних курсів (як і відсоткових ставок) досягла величин, що потребують прийняття практичних мір в цьому напрямку. Виникла ціла індустрія управління валютним ризиком — спеціальні установи, інструменти, методи, системи.

Головним чинником валютних ризиків є коротко та довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валютних ринках. У довгостроковому періоді визначальну роль відіграє загальний економічний стан країни, рівень виробництва, збалансованість основних макроекономічних пропорцій, обсяги зовнішньої торгівлі тощо, а в короткостроковому — збалансованість окремих ринків і загальний стан ринкового й конкурентного середовища. Коливання кількісних показників окремих чинників та їх певне співвідношення відіграють вирішальну роль у змінах валютних курсів, а тому можуть мати суттєвий вплив на характер виникнення і рівень валютного ризику.

Розрізняють «конверсійний» (готівковий) ризик валютних збитків по конкретним операціям в іноземній валюті і «трансляційний» (бухгалтерський) ризик збитків при переоцінці активів і пасивів, прибутку закордонних філій в національну валюту. В широкому плані валютний ризик складається в незбалансованості активів і пасивів в кожній валюті по термінам і сумам. Необхідно також враховувати, що зміна курсових співвідношень може призвести до довгострокових негативних наслідків через падіння конкурентоспроможності.

Тому на підприємстві необхідно приділяти неабияку увагу питанню управління валютними ризиками[44, c. 378].

Управління валютним ризиком передбачає визначення його степені, оцінку можливих наслідків та вибір методів страхування. Першочерговий етап у визначенні степені валютного ризику заключається в його ретельному аналізі і оцінці можливих збитків та інших наслідків, так як від цього залежить вибір конкретного методу захисту. Значна кількість ТНК і ТНБ сьогодні мають свої системи оцінки валютних ризиків і вибору методів захисту, які залежать від характеру діяльності і економічної стратегії, організаційної структури, складу активів і пасивів інституту. Для ТНК оцінка ризиків необхідна при включенні результатів діяльності закордонних компаній в баланс всієї групи.

Правильна оцінка валютного ризику в умовах крайньої неврівноваженості ризикової кон’юнктури приймає важливе економічне значення. Стихія ринку в котрий раз може звести нанівець довгострокові зусилля навіть крупної компанії і тому передбачення можливих валютних збитків має велике значення в внутрішньо фірмовому фінансовому плануванні, в підвищенні ефективності основної діяльності підприємства. Оцінка ризику завжди включає величину ризикового періоду, суму під ризиком, а також ризик втрат по зобов’язанням, які можуть виникнути в майбутньому (якщо, наприклад, будуть заключені контракти, про які початі переговори).

В короткостроковому плані корпорації оцінюють ризиковість кожної конкретної товарної або іншої угоди, при цьому стан сумарного балансу не відіграє великого значення. Але для банків або крупних ТНК з значним обсягом міжнародних операцій такий підхід неприйнятний.

Посилення валютної нестійкості зробило актуальним питання про централізацію управління валютним ризиком на рівні всього підприємства. По кожній іноземній валюті визначається непокрита (чиста) позиція під ризиком, яку центральна ланка монополії страхує тим чи іншим способом. Наприклад, французька автомобільна монополія «Пежо» ще в 1981 році створила спеціалізовану компанію, яка здійснює всі валютні і грошові операції групи[48, c. 156].

Взаємний залік ризиків по пасиву і активу — «метчінг» — один з самих ефективних методів обліку і оцінки валютного ризику (шляхом вирахування, наприклад, надходжень валюти з суми її відтоку можна виявити реальний розмір ризику). Багато ТНК і ТНБ активно використовують цей та інші методи, зокрема так званий «неттинг" — максимальне скорочення числа валютних угод шляхом їх укрупнення і узгодження дій всіх підрозділів банку або корпорації. Характерним прикладом є десять великих міжнародних банків в Лондоні, які в 1986 році організували компанію Форекснет для взаємозаліку і зменшення числа конверсійних операцій і зниження валютного ризику та операційних витрат.

Необхідно відзначити, що і при централізації захисту від валютного ризику відповідальність за валютні збитки з конкретних підрозділів знімається і переноситься на материнську компанію не повністю. Прийняття любих комерційних рішень в теперішній час обумовлено фактором валютного ризику. Крім того, в окремих випадках невиправдана централізація ризиків може ускладнити діяльність корпорації.

«Транснаціональний» валютний ризик виникає перед усім при перерахунку в національну валюту балансу компанії і її прибутків на якусь дату (це стосується в першу чергу закордонних дочірних компаній). Основне питання в даному випадку полягає в виборі валютного курсу, по якому проводиться «трансляція" — по поточному (на дату перерахунку) або по «історичному» (тобто на дату проведення операцій).

Управління валютним ризиком завжди полягає у виборі одної з декількох альтернативних стратегій[49, c. 232]

Більшість корпорацій і банків віддають перевагу проведенню селективного управління валютним ризиком, тобто страхувати тільки «неприйнятний» ризик (ризик, вірогідність якого досить велика). Частина валютного ризику може бути прийнята корпорацією в сподіванні на благополучний розвиток кон’юнктури — питання полягає лише в визначенні його рівня і оцінці вартості страхування. Якщо є реальна можливість отримати прибуток від зміни валютних курсів, то банк або корпорація від цього, як правило, не відмовляються.