Перехід права власності шляхом приватизації

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ КРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

Кафедра цивільного права та процесу КУРСОВА РОБОТА З дисципліни «Цивільне право»

ПЕРЕХІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ ШЛЯХОМ ПРИВАТИЗАЦІЇ

Виконав Ст. гр. ПВз — 22

Місюра М.О.

Прийняла асист. Василів С.С.

Львів — 2013р.

ВСТУП

Як нам відомо приватизація як процес привласнення продуктів праці, місць розташування (земельних ділянок, житла, місць роботи) існує з часів появи людства. Звичайно, на початкових етапах даний процес регулювався тільки в усній формі… За різних обставин, різних причин, територіального положення, типології населення та з формуванням держав, процес вдосконалення способів та методів приватизації розвивався по різному. Зазирнувши не так далеко в історію, а саме в середньовічну Україну, добу Києво-руської держави, можна побачити досить розвинене врегулювання цивільно-правових відносин. Головна увага зосереджувалася на інституті права власності. «Руська правда» та інші юридичні пам’ятки дають нам певне уявлення про інститут власності періоду княжої доби. Уже тоді було чітко сформоване право власності й право володіння. У «Правді Ярославичів» були написані правила регулювання на рухома та не рухоме майно, передбачені покарання та стягнення у разі крадіжки, присвоєння чужого майна та його пошкодження.

Актуальність даного розділу полягає в тому, що необхідність роздержавлення та приватизації в Україні майже ні в кого не викликає сумніву і це обумовлюється, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, вродженою економічною активністю приватного власника; по-четверте, визнанням того, що приватна власність — це основа свободи громадянина.

На даний час існує цілий ряд законів, нормативно-правових та підзаконних актів, які регулюють процеси приватизації різноманітного майна: природніх ресурсів, державної власності, приватної власності…

Тому нижче описано способи та методи переходу права власності шляхом приватизації, а також висвітлено що таке приватизація, що являє собою приватна власність, та яким чином проводиться регулювання даного інституту цивільно-правових відносин.

РОЗДІЛ 1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

1.1 Право власності, характерні ознаки

Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов’язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов’язок не порушувати права власника.

Аналіз права власності вирізняє дві його сторони — позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій — його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).

Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України складають три правомочності - володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов’язки. Зокрема, він зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власності - це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередньо виключну й обов’язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнання свого права і видачі речі (ст. 316 ЦК України).

Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.

Право власності - це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характері права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Новий ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (ст. 2,318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Новий ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності - це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, але об'єкти права власності тут інші - майнові комплекси, підприємства тощо.

Що стосується права приватної власності, то її суб'єктами є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ в наслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До перехідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Одним із способів набуття права власності є виготовлення або створення нової речі. При цьому способі з’являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

Розглянемо первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи.

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України).

Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних тварин та скарб.

Одним із способів набуття права власності є набувальна давність.

Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. Набувальна давність пов’язана з фактами без титульного володіння майном. Взагалі відрізняють титульне і без титульне володіння майном. Титульне володіння — це володіння річчю, підставою якого служить будь-яка правова підстава або титул (наприклад, договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння — це фактичне володіння, яке не спирається на будь-які підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, володіння чужим майном.

Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння.

Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.

Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішенням суду.

За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування. Протягом строків набувальної давності фактичний володілець користується захистом свого володіння від усіх інших осіб.

1.2 Способи набуття та припинення права власності

Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності в одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб'єктного складу правовідносин власності.

Підстави набуття права власності та юридичні факти у цивільному праві не раз були предметом досліджень провідних українських та російських вчених-юристів (С. С. Алексеева [21], В. С. Толстого [41], О. А. Красавчикові [31], Є. О. Харитонова та ін.). Ціллю цієї статті є сучасний загальний аналіз підстав виникнення та припинення права власності.

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності належать норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб'єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад у Цивільному кодексі, а елемент правосуб'єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється право власності, також можуть бути як юридичні вчинки, так і юридичні акти, залежно від того, чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу — юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав виділяють: створення нової речі; привласнення загальнодоступних дарів природи; набуття права власності на безхазяйну річ; переробка речі; набувальна давність; знахідка; затримання бездоглядної домашньої тварини; знайдення скарбу [35, с. 98].

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників.

Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст. 337−339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст. 337. Стаття 338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст. 339 визначаються зобов’язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.

Питання, які пов’язані з набувальною давністю, актуальні не тільки з точки зору цивільного права, а й з позиції практики її правозастосування. Інтерес до даного правового інституту поясняється, по-перше, невизначеністю його правової природи, а по-друге, недостатньою врегульованістю у Цивільному кодексі України. Законодавець відніс вказаний інститут цивільного права до числа засобів виникнення права власності поряд з набуттям права на знахідку, схов, безхазяйне майно тощо. Однак існування набувальної давності настільки специфічно та відмінно від інших засобів набуття права власності, що ненароком звертає на себе увагу та викликає багато ускладнень. Аналіз історичних етапів розвитку набувальної давності показує, по-перше, багато суперечностей та недоліків, неповноту у правовій регламентації володіння за давністю, по-друге, кардинальні зміни сучасного ставлення до необхідності набувальної давності. Так, перші пам’ятки українського писаного права, що надали матеріально-правової сили давності, можна вже зустріти у «Руській правді», у нормах Литовських статутів, Псковській судній грамоті, Правах, за якими судиться малоросійський народ, Маніфесті Катерини II тощо. Проте найбільш повне закріплення володіння за давністю відбулось, на думку багатьох вчених, лише наприкінці XIX ст. у Зводі законів Російської імперії [34, с. 12].

Теоретичні опрацювання проблем набувальної давності здійснені переважно науковцями дорадянського періоду нашої історії і майже зовсім не розроблені сучасними українськими науковцями. У зв’язку з чим теоретичне підґрунтя вказаного інституту не здатне відповісти сучасним реаліям і потребує істотного доповнення для пристосування до нинішніх умов.

Таке «хибне» становище інституту набувальної давності у сучасній цивілістиці можна «виправдувати», по-перше, тим, що в радянській цивілістиці панувала презумпція «державної власності», вважалось недоцільним вести мову про набувальну давність, оскільки за допомогою неї можна набути право власності на річ [48, с. 319].

Зі здобуттям незалежності України, прийняттям Основного Закону України — Конституції, яка проголосила усіх суб'єктів права власності рівними перед Законом, суттєво змінились соціально-економічні фактори розвитку суспільства, що послужило причиною формування нових поглядів на інститут набувальної давності, а також на підстави для її нормативної регламентації у сучасному цивільному законодавстві. Проте сучасними російськими вченими-цивілістами Є. А. Сухановим, Ю. К. Толстим та українським науковцем В. І. Цікало неодноразово підкреслювалась необхідність законодавчого закріплення набувальної давності, що, безспірно, сприяє формуванню цивілізованого цивільного обігу.

Цивільним кодексом України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Поняття правочину визначено Цивільним кодексом України. Ним є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Чинне цивільне законодавство залежно від того, чи випливає дія, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від однієї, двох чи більш осіб, підрозділяє правочини на односторонні, двосторонні чи багатосторонні (договори).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Це правочин, для здійснення якого досить волі і дії тільки однієї сторони. Він може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Прикладом одностороннього правочину є договір дарування.

Двостороннім або багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Це найбільш поширений вид правочинів. Прикладом двосторонніх договорів є договори купівлі-продажу, довічного утримання тощо. Для цих договорів характерним є взаємоузгодження волі двох сторін. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею на підставах, не заборонених законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки), виникає з моменту завершення будівництва майна.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачу чи перевізнику, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачу майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито і безперервно володіти ним протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав виділяють: правочини, спрямовані на передачу майна у власність; спадкування; приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, заст. 770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність, є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування. У випадку спадкування спадкоємці після смерті спадкодавця отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту або навіть в його не укладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга шоста ЦК. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст. 345 ЦК. Згідно із законом, приватизація державного майна — це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, встановлюється однойменним законом. У ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На відміну від підстав виникнення, перелік підстав припинення права власності, встановлений у ст. 346, є невичерпним. Ця стаття встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при: відчуженні власником свого майна; відмови від права власності; знищенні майна.

Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави є кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника. Відповідно до ст. 347 ЦК, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши дії, які свідчать про її відмову від права власності. Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім об'єкт власності, без якого ці правовідносини не можливі.

Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови: викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи; смерть власника; припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі; викуп пам’ятників історії культури.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності, є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підстав, як припинення юридичної особи, смерть власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб'єкти приватного права.

Необхідно звернути увагу на такі випадки примусового припинення права приватної власності, як реквізиція і конфіскація. Реквізицією, виходячи із ст. 353 ЦК, є примусове відчуження майна з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії. Обов’язковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику [45, с. 113]. На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується.

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕХІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ В ПРОЦЕСІ ПРИВАТИЗАЦІЇ

2.1 Право власності на природні ресурси, суб'єкти приватизації, проблеми при приватизації

Право власності на природні ресурси — це сукупність юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють суспільні відносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об'єкти природно заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Як відомо, одним із способів набуття права власності на природні ресурси є приватизація — це безкоштовна передача в приватну власність природних об'єктів, що знаходяться в державній власності; це зміна правового статусу земель, за якої відбувається їх перехід з публічної (суспільної) власності, суб'єктами якої є держава та органи місцевого самоврядування, у приватну власність, суб'єктами якої є фізичні та юридичні особи.

Суб'єктами приватизації є: державні органи приватизації, покупці (їх представники) та посередники.

Безоплатна передача земельних ділянок здійснюється таким чином:

1. Розпаювання.

2. Приватизація земель, які раніше були надані в користування.

3. Передача земельних ділянок з земель державної та комунальної власності.

Перша проблема полягає в тому, що «передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян … провадиться один раз по кожному виду використання"[4; ст.116]. Постає питання: як співвідносити «одноразовість» приватизації із фактом приватизації земельних ділянок відповідно до попереднього ЗК України?Законодавство обходить дане питання стороною, що формально дає підстави для повторної безоплатної приватизації. Проблема законодавчо вирішена лише відносно земельних ділянок для ведення ОСГ: «Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства». [10; ст.4]

Друга проблема полягає в тому, що у випадку звернення до органу місцевого самоврядування передбачений законом місячний строк розгляду в більшості випадків порушується, зважаючи на сесійний порядок роботи рад (сесії можуть скликатися раз на квартал). Більш доцільним було б передбачити, що місцева рада зобов’язана розглянути заяву на найближчій сесії.

Спірним також залишається питання про те, чи може бути прийнято рішення про приватизацію земельної ділянки безпосередньо судом. За новим ЗК України «у разі відмови … у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку», що, на мій погляд, передбачає можливість вирішення питання про надання земельної ділянки безпосередньо судом. [4; ст.118] Але у судовій практиці та у правовій доктрині «за інерцією», продовжує переважати попередній підхід, за яким суд не може вирішувати питання про надання земельної ділянки по суті (або ж він повинен відмовити у задоволенні відповідного позову).

Наступною проблемою є забюрократизованість стадії видачі та реєстрації державного акту та, як наслідок, її дорожнеча і тривалість. Зокрема, технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку включає 11 документів, а також копію справи щодо підготовки рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність. Відповідно, така ситуація дає можливість землевпорядним організаціям збирати великі гроші лише за підготовкутехнічної документації із видачі державного акту, що перетворює безоплатну приватизацію на платну. Гострота ситуації зумовила прийняття 20.01.2005 спеціального Закону України «Про захист конституційних прав громадян на землю», який обмежив вартість землевпорядних робіт. Проте землевпорядні організації в таких умовах або змушують замовників до «доплат», затягуючи виконання робіт чи нав’язуючи надання «додаткових послуг», або взагалівідмовляються виконувати роботи.

Існує неузгодженість положень законодавства щодо реєстрації прав на землю. Зокрема, ЗК України передбачає державну реєстрацію земельних ділянок (державних актів про право власності на землю) у складі державного земельного кадастру. [4; ст. 125, 202] Так, при видачі державного акту він реєструється у Книзі записів реєстрації державних актів, після чого виникає право власності на землю. [4; ст.125] Натомість, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачає реєстрацію прав на нерухомість у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Закон передбачає обов’язковість реєстрації права власності, проте не передбачає правила, за яким право власності виникає з моменту реєстрації.

Цікавим є питання про те, яке користування — фактичне чи обов’язково правомірне (на підставі права) — є передумовою для застосування спрощеної процедури приватизації земельних ділянок. На мій погляд, враховуючи положення ЗК України, за якими рішення приймається «на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки» [4; ст.118], органи приватизації повинні виходити із презумпції правомірності фактичного користування, проте у разі виявлення відсутності у заявника права користування відповідною земельною ділянкою, спрощена процедури застосована бути не може, оскільки мається на увазі саме правомірне (на підставі права) користування земельною ділянкою. Останній висновок знаходить підтвердження й у судовій практиці, де зазначено таке: «технічний паспорт не посвідчує права користування земельною ділянкою, а лише відображає фактичний розмір земельної ділянки».

Поширеною є ситуація, коли присадибні ділянки надавалися в користування у відповідності із раніше чинним законодавством у розмірах, більших, ніж норми безоплатної приватизації земельних ділянок, встановлені ЗК України. Практика зазвичай йде шляхом приватизації такої земельної ділянки як двох ділянок — присадибної та ділянки для ведення ОСГ. Формально у цьому випадку необхідною є розробка проекту відведення, що автоматично перетворило б процедуру приватизації на повну. Практично ж проект відведення не розробляється, відповідні межі встановлюються в процесі здійснення робіт зі складання державного акту на право власності на землю. Така практика не знаходить заперечень з боку судових інстанцій, проте вважаю, що подібне вирішення не відповідає чинному законодавству. Очевидно також, що саме законодавство потребує змін.

Тісно пов’язана із попередньою і проблема застосування чи незастосування до спрощеної моделі приватизації ст. 121 ЗК України, яка передбачає норми безоплатної приватизації. ЗК України розрізняє приватизацію «земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян» і «одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації». 4; ст.116] На мою думку, це свідчить про намір законодавця не поширювати на «спрощену процедуру» норми безоплатної приватизації. Такий підхід дозволяє вирішити згадану вище проблему невідповідності норм безоплатної приватизації чинним раніше нормам надання земельних ділянок в користування.

2.2 Правове забезпечення приватизації земель в Україні: теорія, практика, шляхи вдосконалення

Одним із важливих напрямів розбудови української держави та розвитку її соціально­економічної бази — ринкової економіки — стала приватизація земель. Здобув­ ши незалежність, Україна отримала у спадок від колишньої радянської держави територію, всі землі в межах якої належали монопольному власнику — державі. Безперечно, така структура земельної власності не сприяла економічним перетворенням, започаткованим в першій половині 90­х років ХХ століття. Як слушно зазначає В. В. Костицький, перехід до ринкової економіки зумовлювався такими чинниками, як приватна власність і відповідні їй форми господарювання. Складовою частиною цього процесу стала приватизація [28, c. 309]. Саме тому в Україні розпочалася земельна ре­ форма, одним із основних завдань якої стало запровадження інституту права приватної власності на землю як важливого регулятора земельних відносин в умовах ринкової економіки.

Приватизація земель як один з провідних напрямів земельної реформи спрямована на забезпечення демонополізації земельної власності з заміною у механізмі правового регулювання земельних відносин принципу виключної власності держави на землю принципом плюралізму форм земельної власності. Для першого принципу характерний односуб'єктний склад інституту права власності на землю, що передбачає можливість перебування землі лише у власності держави (народу). Принцип плюралізму форм земельної власності передбачає можливість набуття земельних ділянок у власність різних суб'єктів, серед яких держава виступає лише одним з них.

Слід відмітити, що земельна реформа запроваджувалася в Україні за відсутності належного теоретико­правового осмислення суті, завдань та способів реформування земельних відносин. Як наслідок, законодавець досить часто змінював правові підходи щодо форм та змісту земельної реформи, нашаровуючи в правовому полі регулювання земельних відносин різні за метою та юридичною силою правові акти, які не тільки не були узгоджені один з одним, а й навіть містили суперечливі норми. Так, 31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду» [14], якою передбачалося надання кожному громадянину України можливості отримати у володіння засоби виробництва, житла та землю за допомогою відповідних іменних приватизаційних цінних паперів (сертифікатів, купонних чеків та бонів), що засвідчують право на безоплатне придбання більшої частини державного майна, що підлягало приватизації. Згідно з п. 8.1. Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, затвердженої зазначеною постановою, в Україні передбачалося проведення приватизації землі шляхом передачі громадянам України земельних ділянок у приватну, колективну власність або у довічне успадковуване використання. Однак, уже в грудні того ж року, з прийняттям 18 грудня 1991 р. постанови «Про земельну реформу"[15] та Земельного кодексу УРСР [16], Верховна Рада України по суті принципово змінила зміст земельної реформи, виключивши цими правовими актами можливість отримання громадянами України земельних ділянок у приватну власність.

Приватизація землі як напрямок земельної реформи розпочалася в Україні в 1992 р., коли були прийняті Закон України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р., постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р. та нова редакція Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 р. (редакція від 13 березня 1992 р.). Незважаючи на це термін «приватизація земель» залишається дискусійним у вітчизняній юридичній літературі до цього часу. Як вірно відмічає А.М. Мірошниченко, ні в законодавстві, ні в правовій доктрині остаточно не усталилося єдине розуміння приватизації земельних ділянок. Узагальнено їх можна поділити на дві групи: широке та вузьке розуміння приватизації землі. На його думку, широке розуміння передбачає розгляд приватизації як відчуження майна, що перебуває у державній (комунальній) власності, на користь фізичних та юридичних осіб. За вузького розуміння приватизації її розглядають як без­ платне, одноразове (в межах установлених норм) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам [36, c. 29].

В.І. Андрейцев під приватизацією земель пропонував розуміти юридично визначену процедуру (процес, порядок), за якої реалізується матеріальна і процесуальна право­ суб'єктність осіб, спрямована на виникнення права приватної чи колективної власності громадян на землю [22, c. 29]. Пізніше він дещо уточнив свою позицію, підтримавши ідею поділу приватизації земель на два види — у широкому і вузькому значенні. Причому приватизацію у вузькому значенні він фактично звів лише до безплатної приватизації земельних ділянок громадянами [24, с.255­256] .

Т. Ковальчук і О. Заєць. під приватизацією земель розуміють спеціальний різновид земельних процесуальних правовідносин, у яких за допомогою активної діяльності суб'єктів проводиться безоплатна передача земельних ділянок із державної власності у приватну власність громадян та у колективну власність їх об'єднань з метою створення умов для її ефективного використання в результаті здійснення земельної реформи [29, c. 29]. На нашу думку, таке визначення є методологічно невірним, оскільки звужує зміст правового регулювання приватизації землі лише до процесуальних норм. Однак, приватизація землі за своєю юридичною природою є реалізацією права на землю, яке визначається нормами матеріального права. А процесуальні правові норми, які, безперечно, входять у структуру інституту приватизації землі, є лише формою реалізації матеріально-правових норм цього ж інституту.

Зазвичай в теорії земельного права приватизацію земель пов’язують з проведенням земельної реформи. Так, З.С. Бєляєва зазначає, що приватизація землі як природного ресурсу, особливого об'єкта права власності здійснюється на підставі спеціальних правових нормативних актів, які регулюють проведення земельної і аграрної реформ [25, c. 5­18]. Такий науковий підхід до розуміння даного правового явища не є випадковим. Адже історично земельна реформа в Україні, Росії та багатьох інших країнах СНД роз­ починалася саме з введення в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, проведення демонополізації земельної власності та передачі значної частини земельного фонду країни у власність громадян та юридичних осіб.

Перед початком земельної реформи в Україні виникло питання про те, яку форму приватизації землі слід запровадити в Україні: платну чи безплатну. Враховуючи те, що до початку приватизації всі землі країни перебували у державній власності, яку ще називали загальнонародною, а також низький матеріальний стан переважної більшості громадян, основною формою приватизації земель стала безплатна приватизація. Суть її полягала в тому, що всі земельні ділянки, які на момент набуття чинності Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. були надані громадянам України у постійне користування, підлягали передачі їм у власність без будь-яких компенсацій. Право на безплатну приватизацію земельних ділянок було унормоване таким чином, що кожен громадянин України мав право на безплатне отримання у власність 6 земель­ них ділянок різного цільового призначення в межах норм безплатної приватизації, зокрема, для: ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Причому таким правом були наділені не тільки ті громадяни, які до початку приватизації отримали у користування земельні ділянки відповідного цільового призначення, а й громадяни, які таких ділянок не мали і зверталися до відповідних органів влади з заявами про відведення та надання їм у власність земельних ділянок із земель державної власності.

Крім того, до безплатної приватизації землі громадянами можна віднести і широкомасштабну приватизацію земель сільськогосподарського призначення, які перебували у користуванні колгоспів і радгоспів. І хоча в процесі такої приватизації землеволодіння цих господарств передавалися у так звану колективну власність їх правонаступників — колективних сільськогосподарських підприємств, громадяни ­ члени цих підприємств та пенсіонери з їх числа отримали виключне право на безплатне отримання спочатку середньої земельної частки, а після 1994 року — земельної частки (паю), на основі яких цим громадянам виділялися в натурі (на місцевості) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, право власності на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю.

Приблизно такий же підхід до безплатної приватизації земельних ділянок громадянами був сприйнятий і Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 р. Однак, цим Кодексом була надана можливість безплатної приватизації земельних ділянок і деяким несільськогосподарським юридичним особам. Зокрема, правом на безплатне отримання земельних ділянок у власність були наділені житлово-будівельні (житлові) і гаражнобудівельні кооперативи (ст. 41 Земельного кодексу України), а також юридичні особи, які виявили бажання отримати у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів (ст. 59 Земельного кодексу України).

Таким чином, безоплатне отримання громадянами та юридичними особами України земельних ділянок у власність стало основним видом приватизації земель як в 90­х роках ХХ століття, так і на початку ХХІ століття. До того ж держава стимулювала таку приватизацію, приймаючи відповідні нормативно­правові акти. Так, 26 грудня 1992 р. Кабінетом Міністрів України був виданий Декрет «Про приватизацію земельних ділянок» [20], згідно з яким право власності на земельні ділянки посвідчувалося не державними актами на право приватної власності на землю, а витягами з протоколів засідань відповідних рад, які приймали рішення про передачу земельних ділянок у при­ ватну власність громадян. А 20 січня 2005 р. був прийнятий Закон України «Про захист конституційних прав громадян на землю» [38], яким законодавець намагався істотно обмежити вартість послуг землевпорядних організацій, які виконували роботи щодо встановлення меж земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на землю. Очевидно, саме з цього виходили В.І. Андрейцев та деякі інші науковці, стверджуючи, що під терміном «приватизація земель» слід розуміти виключно безоплатне отримання земельних ділянок у власність громадянами України.

Суть безплатної приватизації землі громадянами України полягає в тому, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві користування, має виключне право на пере­ оформлення права користування такою земельною ділянкою на право власності на неї, за умови що зазначена особа не скористалася правом безплатної приватизації раніше. Реалізація даного права здійснюється у відповідності до переліку видів цільового при­ значення та норм безплатної приватизації земельних ділянок, які визначені у ст. 121 Земельного кодексу України. Згідно з цією статтею, кожен громадянин України потенційно може отримати безплатно у власність 6 земельних ділянок різного цільового призначення загальною площею (в середньому) до 6,38 га. Проте на практиці реалізація права громадян України на безплатну приватизацію землі є найбільш реальною тільки для тих громадян, яким земельні ділянки були надані у користування до 1 січня 2002 р. — дати введення в дію чинного Земельного кодексу України.

Для безплатного отримання громадянином України земельної ділянки у власність необхідно, щоб такий громадянин, по-перше, мав земельну ділянку у постійному або тимчасовому (крім оренди) користуванні? по-друге, раніше не використав надане законом право на безплатну приватизацію земельної ділянки відповідного цільового призначення у межах норми безплатної приватизації землі, та, по-третє, виявив бажання переоформити право користування ділянкою у право власності на неї шляхом подання заяви про безплатну приватизацію земельної ділянки до відповідного органу влади — ради, якщо земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту, чи районної державної адміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населених пунктів.

При наявності вищезазначених правових обставин право громадянина України на безплатну приватизацію земельної ділянки є безспірним і абсолютним. Це означає, що орган влади, до якого громадянин звертається з заявою про безплатну приватизацію земельної ділянки, зобов’язаний задовольнити таку заяву шляхом прийняття рішення про безплатну передачу земельної ділянки у власність громадянина-заявника у порядку, визначеному статтею 118 Земельного кодексу України. Пунктом 11 цієї ж статті встановлено, що у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Це означає, що громадянин України, якому відповідний орган влади відмовив у безплатній передачі у приватну власність земельної ділянки, може оскаржити відмову у суді, звернувшись з позовом про спонукання органу влади вчинити передбачені ст. 118 та іншими нормами Земельного кодексу України дії, необхідні для переоформлення права користування земельною ділянкою у право власності на неї. Суд в таких випадках, вирішуючи справу по суті, має винести рішення про зобов’язання органу влади вчинити зазначені дії.

Аналогічне рішення суд може ухвалити і у випадку, коли з заявою про безплатну передачу у власність земельної ділянки звертається громадянин України, який не володіє нею на праві користування, якщо: 1) такий громадянин доведе, що земельна ділянка, яку він хотів би отримати у власність, перебуває у державній чи комунальній власності і є «вільною», тобто, перебуває у запасі або ж у резервному фонді? 2) орган влади, у віданні якого перебуває земельна ділянка, не надасть обґрунтовану відмову у передачі громадянину такої земельної ділянки у власність.

Таким чином, у сфері безплатної приватизації громадянами України домінуючою стороною є особа, яка виявила бажання отримати відповідну земельну ділянку державної чи комунальною власності у свою власність. Відповідно власник земельної ділянки — держави чи територіальна громада в особі відповідного органу влади — зобов’язаний задовольнити бажання особи та передати земельну ділянку їй у власність. Тому безплатну приватизацію землі можна визначити як гарантовану. Важливою особливістю змісту правовідносин безплатної приватизації землі громадянами є те, що громадянину як суб'єкту таких правовідносин належить право вимагати передачі йому у власність земельної ділянки з земель державної (комунальної власності), а держава (територіальна громада) як власник такої ділянки зобов’язана передати безплатно відповідну земельну ділянку громадянину у власність. Отже, визначальна риса правового забезпечення безплатної приватизації земель громадянами полягає у домінуванні публічно-правових норм над приватноправовими.

Разом з тим, ще в 90­х роках ХХ століття законодавством України була передбачена можливість отримання земельних ділянок державної власності громадянами та юридичними особами у власність за плату. Спочатку відповідно до ст. 6 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. за плату передавалися у власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищував середню земельну частку. Згодом перелік випадків платної приватизації земельних ділянок був розширений указами Президента України від 14 жовтня 1993 р. «Про приватизацію об'єктів незавершеного виробництва» [49], від 29 грудня 1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливо­мастильні матеріали виключно населенню» та від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності». Нарешті у 1999 році був виданий Указ Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» [39], яким було дозволене набуття приватними юридичними особами у приватну власність за плату й незабудованих, вільних від об'єктів нерухомого майна земельних ділянок державної власності.