Забезпечення права на захист

Зміст Вступ

1. Загальна характеристика засад кримінального провадження

1.1 Поняття засад кримінального провадження

1.2 Класифікація засад кримінального провадження

1.3 Захист у кримінальному процесі

2.1 Поняття, мета та функції захисту

2.2 Сторона захисту

3. Забезпечення права на захист як один з головних принципів кримінального судочинства

3.1 Міжнародно-правове закріплення принципу забезпечення права на захист в кримінальному судочинстві

3.2 Регулювання національним законодавством принципу забезпечення права на захист Висновок Список використаної літератури право захист кримінальне провадження

Вступ Актуальність даної теми полягає в тому, що в сучасній Україні продовжується складний процес побудови правової держави, відбувається переусвідомлення цінностей та значення багатьох правових інститутів і механізмів. Одним із головних напрямів розвитку вітчизняної правової системи став пріоритет особи, її прав і свобод, що знайшло закріплення в Конституції України. Цей фундаментальний принцип по-новому розставив акценти в розвитку конституційного та усіх інших галузей законодавства, зокрема, законодавства кримінально-процесуального та законодавства про адвокатуру.

Але лише формальне проголошення прав і свобод людини не має суттєвої практичної значущості без наявності правового механізму забезпечення цих прав і свобод, без розвиненої системи конституційних та інших правових, у першу чергу процесуально-правових, гарантій їх реалізації.

У теорії кримінального процесу до проблематики його принципів зверталася значна кількість дослідників. Загальним питанням поняття та системи принципів кримінального процесу присвячені праці О.В. Агутіна, О. В. Гриненка, Ю. М. Грошевого, Т.М. Добровольської, З.Д. Єнікеєва, В. Т. Маляренка, Т.М. Мірошніченко, М.М. Михеєнка, П.І. Репешка, М. С. Строговича, І.В. Тирічева, В. М. Тертишника, Г.І. Чангулі, Р. Х. Якупова та ін.

В роботі детально розглянуті теоретичні та практичні аспекти питання про забезпечення права на захист в кримінальному судочистві, також розглянуто сутність принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист та особливості його реалізації у стадії досудового розслідування. Підтримано та додатково обґрунтовано точку зору, що принцип забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист має триелементну структуру: особистий захист, професійний захист, офіційний захист.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають при реалізації такого спеціального принципу як забезпечення права на захист.

Предметом дослідження є реалізація цього принципу на стадіях кримінального процесу.

Методологічну основу дослідження становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, логічний, системний аналіз тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового тощо). Так, діалектичний метод пізнання процесів, що відбуваються під час здійснення функції захисту та забезпечення права на захист у кримінальних справах, дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв'язку, виявити усталені напрями і закономірності в цілому, системно-структурний підхід застосовувався при визначенні системи суб'єктів захисту у кримінальних справах та зв’язків між ними, соціологічний метод застосований для з’ясування думки фахівців-практиків щодо питання, яке досліджується Теоретичною основою курсової стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі філософії, філософії права, теорії права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального права та інших галузей в аспекті теми курсової роботи.

Правову базу курсової роботи становлять приписи: Конституції України, Кримінально-процесуального кодексу України, Законів і постанов Верховної Ради України, постанов Кабінету Міністрів України, міжнародно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у сфері кримінального судочинства.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

І. Загальна характеристика засад кримінального провадження

1.1 Поняття засад кримінального провадження Принципи (засади) кримінального процесу — це такі основоположні засади, які закріплено в законі (М.Л. Якуб, Михеєнко М.М. та ін.)

Принципи (засади) кримінального судочинства — це керівні ідеї та відправні начала, які закріплені в законі, а також ті, які не дістали такого закріплення в правових нормах, але випливають з них (П.І. Репешко та ін.).

Принципи (засади) кримінального процесу — це такі положення та керівні ідеї, які не потребують обов’язкового законодавчого закріплення та оформлення (В.М. Савицький, В.Т. Томін та інш.).

Кримінальне судочинство як і будь-яка сфера людської діяльності підкорюється загальним, найбільш вагомим правилам, які, власне, не лише є регуляторами такої діяльності, а й значною мірою виражають її сутність та зміст. Вказані правила у кримінальному процесуальному праві іменують засадами. Їх характерною рисою є те, що вони мають наскрізний характер, а тому певною мірою набувають свого відображення на будь-якій стадії кримінального провадження. Маринів В. Особливості реалізації окремих засад кримінального провадження у судах апеляційної та касаційної інстанції//Право України*:Юрид. Журнал, 2013. — № 11

Найбільш поширеним у науці кримінально-процесуального права є розуміння принципів як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Загальна теорія права визначає принципи як засади, що випливають із ідеї справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найточніші риси чинної правової системи.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймається за порушення їх вимог, повинно підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних та обґрунтованих рішень, дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. Значну роль вони відіграють у ході подолання прогалин у законодавстві. Будучи ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією; вносять упорядкованість при субсидіарному застосуванні норм права (цивільний позов у кримінальному процесі). Крім того, вони є вихідними положеннями для тлумачення окремих норм кримінально-процесуального права. Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В, Капліної. — Х.: Право, 2010. 608 с.

У юриспруденції сформульовані багатоманітні визначення поняття принципу кримінального процесу.

Одні автори під принципами кримінального процесу розуміють юридично оформлені керівні положення, що закріплюють найбільш загальні та істотні властивості кримінального процесу, які виражають його природу і сутність (Н. С. Алексєєв, В. З. Лукашевич).

Інші автори трактують принципи кримінального процесу як закріплені в правових нормах положення, що визначають найбільш важливі сторони і напрямки діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, а також зміст всіх інших норм кримінально-процесуального права (М. І. Бажанов, Ю. М. Грошевий).

Треті стверджують, що принципи кримінального процесу — це основні правові положення загального і керівного значення, що виражають природу і сутність процесу (Л. М. Карнеєва, П. А. Лупінська, І. В. Тирічев).

Четверті принципами кримінального процесу називають закріплені в конституційному і процесуальному законодавстві основні правові ідеї, що визначають побудову кримінального процесу, його сутність і демократизм (В. П. Божбєв, К. Ф. Гуценко). Кримінально-процесуальне право України: Підручник / за загальною редакцією Ю. П. Аленіна. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. — 816 с.

На сьогоднішній день в галузі українського кримінального судочинства ще недостатньо дослідженими залишаються питання визначення ролі принципів кримінального провадження у механізмі прав забезпечення всіх його учасників як основи правозастосовної практики, особливостей застосування як кожного принципу окремо, так і системи принципів в цілому.

Вагомим внеском у дослідження цієї проблематики є монографічна робота О. Кучинської «Принципи кримінального провадження в механізмі забезпечення прав його учасників», яка стала результатом тривалого комплексного дослідження механізму принципів кримінального провадження у забезпеченні захисту прав всіх його учасників в світлі формування нової теорії кримінального процесу. Авторкою запропоновано наукову працю, в якій репрезентовано принципово нове для кримінального процесуального права визначення системи принципів кримінального провадження, під якою на її погляд слід розуміти як «інтегровану структурно упорядковану сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених принципів, кожен з яких характеризується змістовною визначеністю, відносною самостійністю та автономністю функціонування, а також можливістю взаємодії один з одним в середині системи та з іншими правовими явищами поза системою з метою забезпечення найбільш оптимального досягнення завдань судочинства (С. 103). Варто відзначити, що дослідником при формулюванні визначення використовується системний підхід, за допомогою якого досить вдало у межах дефініції поєднуються й розуміння про самостійність змісту окремих принципів кримінального процесу, й про їх взаємопов'язаність або, іноді, навіть, по їх взаємообумовленість. Новаторським з точки зору правової науки, взагалі, та теорії кримінального судочинства, зокрема, є висновок О. Кучинської про те, що для створення загальної системи принципів потрібно мати уявлення про цінність та значимість кожного з них як елементу системи, що, в свою чергу, виходячи із особливого значення принципів для правозастосовної практики та формування професійної правосвідомості має бути основою, з якої розпочинається викладення законів. Попелюшко В. О., Лук’янчиков Є.Д. // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». — 2013. — № 1(7)

1.2 Класифікація засад кримінального провадження Усі засади кримінального процесу тісно пов’язані між собою, взаємно обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. В свою чергу, в цій системі можна виокремити засади, що мають однакові ознаки. В процесуальній літературі залежно від певних ознак засади кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.

За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

— конституційні - в Конституції України (головним чином у розділі 2 та в ст. 129);

— спеціальні (інші) — в інших законах, передусім, у Кримінально-процесуальному кодексі (далі - КПК). Поділ засад процессу на конституційні та спеціальні зовсім не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) — другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі однакові юридичну силу і значення.

Залежно від поширеності на функціональні частини кримінально-процесуальної діяльності розрізняють засади:

— обвинувачення (переслідування);

— захисту;

— правосудця (вирішення справи).

Залежно від поширеності на галузі права засади поділяють на:

— загальноправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад, засада законності), але виявляються з певними особливостями в кримінальнопроцесуальному праві;

— міжгалузеві - діють у кількох галузях права (наприклад, засада змагальності) і також по-особливому — в кримінально-процесуальному праві;

— галузеві - діють лише в межах кримінального процесу (наприклад, засада розумності строків).

Залежно від організаційної побудови кримінального процесу засади поділяють на:

— суто організаційні (наприклад, призначення слідчих і прокурорів, централізація та єдиноначальність у системі органів прокуратури, виборність і призначення суддів тощо)

— організаційно-функціональні (наприклад, засада одноособовості і колегіальності, нагляду вищестоящих суддів за судовою діяльністю нижчестоящих)

— функціональні, суто кримінально-процесуальні (наприклад, засада презумпції невинуватості, змагальності тощо).

Засади кримінального процесу, як зазначав М. С. Строгович, це кримінально-процесуальні норми загального та визначального характеру, вони конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу.

Тільки реалізація всіх засад у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства. Можливість застосування кожної засади має бути так урегульовано в законі, щоб жодна засада не заперечувала інший. Необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими засадами, і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це зумовлює необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожної засади кримінального процесу (крім засад законності та презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють саму засаду, інакше вони перетворяться на загальне правило, на протилежну конкуруючу засаду. Курс лекцій з кримінального процесу за новим КПК України (особлива частина)/за заг. ред. Є.Д. Лукянчиков, М. А. Погоренький. — Київ:МВС України. Національна академія внутрішніх справ, 2012

Значення загальних засад кримінального провадження як норм вищого ступеня нормативності полягає у тому, що вони:

служать гарантією правосуддя;

є гарантією прав, свобод та законних та інтересів учасників кримінального провадження;

є підґрунтям для тлумачення норм кримінального процесуального права та подолання прогалин у правовому регулюванні кримінальних процесуальних правовідносин (ч. 6 ст. 9 КПК);

є гарантією постановлення законних та обґрунтованих рішень;

синхронізують усю систему норм кримінального процесуального права та забезпечують узгодженість кримінальних процесуальних інститутів та єдність процесуальної форми;

служать основою й вихідними положеннями для вдосконалення окремих кримінальних процесуальних інститутів та норм права, розвитку процесуальної форми, подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Кримінальний процес: підручник/Ю.М. Грошевий, Я.В. Тацій, В. П. Пшонка та ін.; за заг. ред. Я.В. Тація, В. П. Пшонки. — Х.:Право, 2013.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення. Знання принципів сприяє правильному розумінню змісту звичайних правових норм. Нерідко доцільність і порядок їх практичного застосування визначається через норму — принцип. У подібних випадках принцип виступає як оціночний критерій правильності реалізації правових норм і засіб для застереження від механічного застосування того чи іншого правового положення. Кримінальний процес України (новий):Навч. посіб. А. В. Молдован, С. М. Мельник. — К.:Центр учбової літератури, 2013.

Найбільш доцільною є така диференціація засад кримінального провадження: 1) конституційні; 2) спеціальні.

Конституційними засадами є: 1) законність; 2) недоторканність особи; 3) недоторканність житла; 4) охорона особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, банківських вкладів та рахунків; 5) здійснення правосуддя у кримінальних справах тільки судом; 6) колегіальний і одноособовий розгляд кримінальних справ; 7) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 8) здійснення правосуддя у кримінальних справах на засадах рівності громадян перед законом і судом; 9) гласність судового розгляду; 10) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права па захист; 11) державна мова судочинства; 12) презумпція невинуватості.

Спеціальні засади: 1) установлення обґєктивної істини; 2) публічність; 3) вільна оцінка доказів; 4) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їх законних інтересів; 5) безпосередність дослідження доказів; 6) усність процесу; 7) змагальність судового розгляду і диспозитивність.

Всі засади тісно повґязані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми цілком обґрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему засад кримінального провадження.

Лише реалізація всіх засад в їх сукупності, у системі, у взаємозвґязку і взаємодії може сприяти виконанню завдань кримінального судочинства. Кримінальний процес України:Навч. посібник/за ред. Назарова В. В., Омельченко Г. М. — К.:Атіка, 2008.

У своїй сукупності принципи кримінального провадження утворюють злагоджену систему єдиних за своєю спрямованістю на забезпечення правосуддя та таких, що не суперечать одне одному основоположних начал визначального характеру, в якій кожен з принципів має свою самостійність, виступаючи першоджерелом окремих правових інститутів, органічно поєднуючись з іншими засадами, а усі вони разом узяті визначають особливість процесуальної форми й складають основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості.Тертешник В. М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України:Монографія/Дніпропетровськ:Дніпрс, 2009.

ІІ. Захист у кримінальному процесі

2.1 Поняття, мета та функції захисту Деякі науковці поділяють поняття «захисту» на «захист в матеріальному смислі» та «захист в формальному смислі». Як поняттю позову в цивільному процесі відповідає поняття обвинувачення в процесі кримінальному, так поняттю відповіді в першому з них відповідає поняття захисту в другому. Захист в цьому смислі є відповідь на обвинувачення і утворює собою сукупність процесуальних прав та заходів направлених до огородження невинності обвинуваченого, підсудного та його прав та інтересів перед кримінальним судом. Це утворює зміст захисту, або «захист в матеріальному смислі», на відміну від «захисту в формальному смислі, означаючого право обвинуваченого, підсудного мати представника перед кримінальним судом».

На думку болгарського академіка С. Г. Павлова, «захист посилює законність, коли заперечує або послаблює позиції обвинувачення, коли відстоює правоту та законні інтереси обвинуваченого, підсудного коли застережує суд і органи попереднього слідства від порушень законності проти обвинуваченого». А. Р. Михайленко Расследования преступлений: законность и обеспечение прав граждан. — К, — 1998 ст. 297

Відношення до інституту захисту в кримінальному судочинстві не завжди було однаковим. В літературі особливо наприкінці 20-х років, виголошувалися цілком негативні думки відносного цього кримінально-процесуального інституту. В ті роки рішуче проти участі захисника в попередньому розслідуванні висловлював А. Я. Вишинський, мотивуя це «недостаточно высокой и совершенной техникой нашего следственного аппарата, с одной стороны, и невозможно ожидать идеально-общественного подхода в исполнении принятого на себя дома защиты с другой» Вышинский А. Я. Курс уголовного процесса.­ М., 1927.-ст. 163.

Позитивне рішення питання про участь захисника в попередньому розслідуванні в СРСР знайшло своє законодавче підґрунтя лише в «Основах уголовного судопроизводства Союза ССР и Союзных республик 1958 г. (ст. 22,23)». Ведомости Верховного Совета СССР.-1959,-№ 1,-ст.15

В час в Україні функція захисту проголошується на самому вищому рівні - в Конституції України (це підтверджує велике значення функції захисту) в ст. 63 закріплюється, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. В п. 6 ч.3 ст. 129 говориться, що забезпечення обвинуваченому цього права є однією з основних засад судочинства. Ч. 2 ст. 59 визначає що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє Адвокатура. В Конституції України також закріплено принцип презумпції невинності, згідно з яким особа вважається невинною у вчинені злочину і не може бути піддано кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не можу ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 1,2,3 ст. 62). Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист і презумпції не винуватості є важливою гарантією об'єктивного розслідуванню і судового розгляду справи та запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб.

Функція захисту — це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, зміст якого утворюють:

o заперечення по суті підозри і обвинувачення в цілому;

o заперечення окремих пунктів підозри і обвинувачення;

o заперечення кваліфікації кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку);

o давання іншого тлумачення дій підзахисного, не заперечуючи обвинувачення;

o звернення уваги органів досудового розслідування, прокуратури і суду на обставини, що пом’якшують вину;

o наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення. Лобойко Л. М. Кримінальний процес: підручник / Л. М. Лобойко. — К.: Істина, 2014. — 432 с.

2.2 Сторона захисту За новим КПК 2012 року до сторони захисту відносяться:

підозрюваний, обвинувачений виправданий, засуджений законний представник підозрюваного, обвинуваченого захисник Частиною 1 ст. 42 КПК передбачено дві підстави для визнання особи підозрюваним: 1) повідомлення про її підозру, яке здійснюється в порядку, встановленому статтями 276−279 КПК; 2) затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, порядок та підстави якого містяться у ст. 208 КПК. З інших обставин особа не може набути правового статусу підозрюваного, що має ваєливе значення для забезпечення правової визначеності у даному питанні.

Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК України.

Підозрюваний, обвинувачений має право:

знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують;

бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, а також отримати їх роз’яснення;

на першу вимогу: мати захисника і побачення з ним без обмеження їх кількості та тривалості; участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; відмову від захисника в будь-який кримінального провадження; отримати правову допомогу захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК України, або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, у тому числі у зв’язку з відсутністю коштів на її оплату;

давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати;

вимагати обґрунтованості затримання;

збирати та подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази;

брати участь у проведенні процесуальних дій;

під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу;заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім'ї, близьких родичів, майна, житла тощо;

заявляти відводи та ін.

Підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний:

прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а у разі неможливості прибути за викликом у призначений строк;

виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

підкоритися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду.

одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення;

оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді;

вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися;

користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача за рахунок держави.

Обвинувачений також має право:

брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

збирати і подавати суду докази;

висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження;

виступати в судових дебатах;

ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним записом судового процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені працівники суду, і подавати щодо них свої зауваження;

оскаржувати судові рішення та ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення.

Підозрюваний, обвинувачений мають також інші процесуальні права, передбачені КПК України.

Підозрюваний, обвинувачений, який є іноземцем і тримається під вартою, має право на зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення.

Підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний:

прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а у разі неможливості прибути за викликом у призначений строк — заздалегідь повідомити про це зазначених осіб;

виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судці, суду.

Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з ним залучається його законний представник.

Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а у випадку їх відсутності — опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки й піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий судця, суд постановляє ухвалу, копія якої вручається законному представнику.

У разі якщо дії чи інтереси законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду такий законний представник замінюється іншим з числа вказаних вище осіб. Законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена представнику.

Захисник — адвокат, який уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію) та надати їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 45 КПК України). Закон передбачає обмеження щодо кількості адвокатів, тобто одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше п’яти захисників одного обвинуваченого (ч. З ст. 46 КПК України).

Захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого в Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю. Крім того, захисник не має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу, якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або раніше надавав правову допомогу.

Захисник зобов’язаний використовувати засоби захисту, передбачені КПК України га іншими законами України, з метою забезпечення дотримання прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та з’ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність.

Захисник зобов’язаний прибувати для участі у виконанні процесуальних дій за участю підозрюваного, обвинуваченого. У разі неможливості прибути в призначений строк їахисник зобов’язаний завчасно повідомити про таку неможливість та її причини слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд, а у випадках, коли він призначений органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, — гакож і цей орган (установу).

Захисник без згоди підозрюваного, обвинуваченого не має права розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні і становлять адвокатську або іншу, охоронювану законом таємницю. Кримінальний процес: підручник. / За заг. ред. В. В. Коваленка, Л.Д. Удалової, Д. П. Письменного. — К.: «Центр учбової літератури», 2013. 96−97 с.

Адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів (ст. 4). Про адвокатуру та адвокатську діяльність //Верховна Рада України; Закон від 05.07.2012 № 5076-VI [електронний ресурс]

Визначаючи свою правову позицію, захисник не вправі ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред’явленого обвинувачення. Захисник не є вільним у визначенні позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовлює себе), але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики і методики захисту є незалежним. Варфоломеева Т. В., Криминалистика й профессональная деятельность защитника. К., 1987, с.48

ІІІ. Забезпечення права на захист як один з головних принципів кримінального судочинства

3.1 Міжнародно-правове закріплення принципу забезпечення права на захист Забезпечення права на захист знайшло своє відображення в ряді міжнародних актів.

Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права:

а) бути негайно i детально поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього;

b) мати достатньо часу і можливостей для пiдготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштiв для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають iнтереси правосуддя;

d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розумiє мову, яка використовується у судi, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача (ст. 6). Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод//Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₀₄

Підпункт с пункту 3 статті 6 об'єднує право на захист і право на безоплатну правову допомогу, якщо вона є необхідною, з вимогою «інтересів правосуддя», яка багато в чому збігається з дотриманням принципу змагальності, про що йшлося вище. В судовій практиці за цим положенням основним питанням було визначення різниці між захистом де-юре та де-факто. У справах Артіко проти Італії (1980) та Годді проти Італії(1984) італійські суди призначили заявникам захисників. Жоден із захисників, призначених у такий спосіб, насправді не представляв своїх клієнтів, яких було визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів (Годді - заочно). Суд відхилив аргументи уряду про те, що італійський закон дозволяє призначеним захисникам діяти від імені своїх клієнтів доти, доки їх не буде офіційно замінено або якимось іншим чином увільнено від виконання цих обов’язків. Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 в обох справах, зазначивши, що положення статті вимагає «допомоги захисника», а не його «призначення» (Протокол № 7). Донна Гом'єн Короткий путівник ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ З ПРАВ ЛЮДИНИ.- вид. «Short guide to the European Convention on Human Rights»; Осло, — 1999р.

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Загальна декларація прав людини (рос/укр) // ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₁₅

Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:

а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред’явленого йому обвинувачення; b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

с) бути судженим без невиправданої затримки;

d) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника;

е) допитувати свідків, які дають проти нього показання, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, і мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають показання проти нього;

f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;

g) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе виним (ст. 14). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // ООН; Пакт, Міжнародний документ від 16.12.1966 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₄₃

Одним з перших наповнених глибоко стичним змістом докумеггтів. в якому вперше було звернено особливу увагу на жертв злочинів, була Конвенція про відшкодувати шкоди жертвам насильницьких злочинів (підписана членами Європейської Ради 24 листопада 1983 р.)7. Вступ України до Ради Європи і можлива перспектива приєднання до Конвенції передбачає звернення до цього докумеггта. Стаття 2 Конвенції закріпила необхідність відповідальності держави за шкоду, заподіяну особі в результаті вчинення щодо неї навмисних насштьницьких злочинів.

Дещо пізніше 29 листопада 1985 року Генеральною Асамблсгю ООН була прийнята Декларація основних принципів правосуддя для жертв починів і зловживання владою*. У ній, зокрема, підкрсслюггься. що до жертв злочину спід ставитися із співчуттям і поважати їх гідність, вони мають право на доступ до механізмів правосуддя та якнайшвидшу компенсацію за заподіяну їм шкоду відповідно до національного законодавства (п. 4). Декларація досить широко трактує поняття «жертви злочинів». Під ними розуміють осіб, яким індивідуально або колективно була заподіяна шкода, включаючи тілесні ушкодження або моральну шкоду, емоційні страждання, матеріальну шкоду або істотні обмеження основних прав, у результаті дій чи бездіяльності, що порушують чинні національні кримінальні закони держав-членів, у тому числі закони, що забороняють злочинне зловживання владою (п. 1).

У Декларації узагальнені найбільш прогресивні досягнення в галузі захисту прав потерпілих. Державам пропонується створити і зміцнити судові і адміністративні механізми, щоб забезпечити жертвам можливість одержувати компенсацію з допомогою офіційних або неофіційних процедур, які малн б оперативний характер, були б справедливими, недорогими і доступними, сприяти тому, щоб судові і адміністративні процедури відповідали потребам жертв злочинів. Цс, зокрема, може буті досягнуто шляхом інформування потерпілих про їх права, обсяг і терміни проведення та хід судового розгляду кримінальних справ, а також шляхом забезпечення можливості висловлення і розглядудумок, побажань жертви на відповідних етапах судового розгляду у випадках, що стосуються особистих інтересів потерпілого; вжиття заходів по охороні його життя і забезпеченню безпеки його сім'ї, свідків з його боку, а також захисту від залякування і помсти (п. 6). Капліна О.В. Міжнародно-правові стандарти захисту прав потерпілих в кримінальному процесі: інтерпретація і проблеми імплементації в національне законодавство України // «Вісник» Хмельницького інституту регіонального управління та права, — 2004р, — 223стр.

3.2 Регулювання національним законодавством принципу забезпечення права на захист Одною із основних засад судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 129). Конституція України:Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К.:Україна, 1996, — с. 40

Будучи соціально-правовою цінністю, право на захист від обвинувачення посідає визначальне місце в системі гарантій особи у кримінальному судочинстві. Одночасно воно є передумовою правосуддя, оскільки використання усього аспекту юридичних засобів протистояння обвинуваченню слугує вирішенню йогозавдань. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х.: Право, 2011. — 1128 с.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Про судоустрій і статус суддів//Верховна Рада України; Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, — ст. 7 [електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2453−17/paran44#n44

Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом (ст. 20). Кримінальний процесуальний кодекс України.:Закон України від 13 квітня 2012 р.//Голос України. — 2012. — 19 травня (№ 90−91) [електронний ресурс] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651−17/print1391024548983269

Право підозрюваного (обвинуваченого), виправданого, засудженого на захист — це сукупність наданих йому законом повноважень для спростування підозри або обвинувачення, пом’якшення покарання, а також захисту своїх особистих інтересів.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист є однією з основних засад судочинства в Україні (див. п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Кримінально процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар/за ред. Тацій В.Я. — Харків:Право, 2012

Зміст принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та засудженому, виправданому права на захист складають такі положення:

закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, засудженому, виправданому такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм можливість особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (особистий захист);

закон надає підозрюваному, обвинуваченому право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов’язковим призначення захисника за рахунок держави (професійний захист);

слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника (офіційний захист). Кримінально-процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар/за заг. ред. С.В. Ківалова, С.М. Міщенкка, В. Ю. Захарченка; НУ «ОЮА», передм. С.В. Ківалова. — Х.:Одісей, 2013, — с. 65

Право на захист мають особи не тільки в кримінальному судочинстві, так цей принцип можна прослідити в таких законодавчих актах як: Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс про адміністративні проступки та ін.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський процесуальний кодекс України //Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 06.11.1991 № 1798-XII, — ст. 1 [електронний ресурс] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1798−12

Коментована стаття закріплює право на звернення до суду як специфічне процесуальне право. Це право може бути розглянуте у двох аспектах: 1) як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб'єктів на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або законного інтересу; 2) як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охоронювані законом інтереси порушено, на необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Крім цього, статтею закріплене право зазначених осіб на звернення до господарського суду не лише за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / за ред. О. І. Харитонова. — 2-ге вид., переробл. та допов. — К.: Істина, 2010. — 344 с.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Цивільний процесуальний кодекс України //Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV, — ст. 3 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618−15

Право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів закріплено безпосередньо у Конституції України (ст. 55), Цивільному кодексі України (ст. 16), Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 7) і, на перший погляд, закріплення аналогічної норми в ЦПК є зайвим.

Право на звернення до суду є невід'ємним особистим правом. Від цього права особа не може відмовитися. Це право не може бути обмежене правочином. В силу ч. 3 ст. 3 ЦПК така відмова є недійсною.

Особа має право звернути до суду за захистом саме своїх прав. Право на позов має особа, права, свободи або інтереси якої порушені. Іншими словами, особа не має права звернутися до суду у разі, якщо права, за захистом яких вона звернулася, їй не належать. Така особа є неналежним позивачем і у позові їй слід відмовити. Тому при зверненні до суду позивач повинен доводити свою юридичну заінтересованість у справі. Завдяки такому підходу реалізується принцип диспозитивності цивільного процесу, відповідно до якого кожна особа самостійно вирішує: звертатися їй до суду чи ні. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / Володимир Миколайович Кравчук, О.І. Угриновська. — Київ: Істина, 2006. — 944 с.

Порушення права на захист є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і тягне скасування судового рішення з призначенням судом апеляційної інстанції нового розгляду у суді першої інстанції. Виявлення порушення щодо захисту прав підозрюваного, обвинуваченого під час проведен ня слідчих дій або інших процесуальних дій, або під час прийняття рішень тягне за собою їх скасування відповідними органами. Кримінальний процес: підручник/Ю.М. Грошевий, Я.В. Тацій, В. П. Пшонка та ін.; за заг. ред. Я.В. Тація, В. П. Пшонки. — Х.:Право, 2013

Висновок На сьогоднішній день в галузі українського кримінального судочинства ще недостатньо дослідженими залишаються питання визначення ролі принципів кримінального провадження у механізмі прав забезпечення всіх його учасників як основи правозастосовної практики, особливостей застосування як кожного принципу окремо, так і системи принципів в цілому.

У найбільш загальному вигляді систему принципів здійснення судочинства визначає ст. 129 Конституції України. Основними засадами судочинства в Україні за Конституцією є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов’язковість рішень суду.

Право особи на захист належить до тих прав людини, які особливо ретельно охороняються відповідними міжнародними установами.

Для забезпечення реалізації цього принципу у стадії досудового розслідування необхідно, у разі відмови підозрюваного, обвинуваченого від захисника, надати йому комплекс процесуальних прав, які передбачені ст. 48 КПК для захисників; встановити обов’язок дізнавача, слідчого прокурора повідомляти захисника про проведення всіх слідчих дій у кримінальній справі; закріпити у КПК обов’язок фізичних та юридичних осіб, до яких направлено запити захисника про витребування документів, у разі наявності таких документів та якщо вони не стосуються передбаченої законом таємниці, надавати такі документи або їх копії захиснику; передбачити повторний розгляд клопотань захисника прокурором у разі, якщо слідчим було відмовлено у задоволенні клопотань; передбачити обов’язок захисника складати захисний висновок після ознайомлення з матеріалами справи.

Для забезпечення реалізації принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист у стадії досудового розслідування необхідно, у разі відмови підозрюваного, обвинуваченого від захисника, надати йому комплекс процесуальних прав, які передбачені ст. 48 КПК для захисників, тому ст. 43 КПК та ст. 47 КПК слід доповнити відповідним комплексом процесуальних прав обвинуваченому. Захисник повинен бути обов’язково повідомлений про провадження всіх слідчих дій, про що необхідно внести відповідні зміни до ст. 48 КПК та ч. 3 ст. 49 КПК. У КПК необхідно закріпити обов’язок фізичних та юридичних осіб, до яких направлено запити захисника про витребування документів, у разі наявності таких документів та якщо вони не стосуються передбаченої законом таємниці надавати такі документи або їх копії захиснику, про що внести доповнення до п. 13 ст. 48 КПК та п. 13 ст. 49 КПК.

Необхідно передбачити обов’язок слідчого передавати прокурору клопотання разом із матеріалами кримінальної справи у разі, якщо він відмовляє у задоволенні клопотання захисника, та зобов’язати прокурора самостійно вивчити заявлене клопотання та прийняти по ньому рішення: або скасувати постанову слідчого та дати йому вказівку про виконання дій, зазначених у клопотанні, або самостійно винести постанову про відмову у задоволенні клопотання (яка, у свою чергу, може бути оскаржена вищестоящому прокурору), про що внести відповідні доповнення до ст. 129 КПК та ст. 229 КПК. Доцільно у новому КПК встановити обов’язок захисника складати захисний висновок після ознайомлення з матеріалами справи. Цей захисний висновок повинен подаватися до суду і вручатися прокурору одночасно із врученням обвинувального висновку обвинуваченому.

Список використаної літератури Конституція України:Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К.:Україна, 1996, — с. 40

Загальна декларація прав людини (рос/укр) // ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₁₅

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод//Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₀₄

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // ООН; Пакт, Міжнародний документ від 16.12.1966 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995₀₄₃

Кримінальний процесуальний кодекс України.:Закон України від 13 квітня 2012 р.//Голос України. — 2012. — 19 травня (№ 90−91) [електронний ресурс] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651−17/print1391024548983269

Господарський процесуальний кодекс України //Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 06.11.1991 № 1798-XII, — ст. 1 [електронний ресурс] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1798−12

Цивільний процесуальний кодекс України //Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV, — ст. 3 [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618−15

Про судоустрій і статус суддів//Верховна Рада України; Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, — ст. 7 [електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2453−17/paran44#n44

Про адвокатуру та адвокатську діяльність //Верховна Рада України; Закон від 05.07.2012 № 5076-VI [електронний ресурс] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5076−17

А.Р. Михайленко Расследования преступлений: законность и обеспечение прав граждан. — К, — 2008 ст. 297

Варфоломеева Т.В., Криминалистика й профессональная деятельность защитника. К., 2007, с.48