Витоки українського народу

Реферат на тему:

Витоки українського народу та його державності.

У І тис. до н.е. на землях сучасної України відбувалися важливі події. Її територію заселяли різноманітні етнічні спільності, народи, племена, хвилями просувалися численні кочівники. Всі вони зали­шали свій слід в історії, вступаючи в контакти між собою, впливали на економічний, соціальний, культурний розвиток, у тому числі і ранньослов’янського населення Середнього Подніпров'я.

Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу і збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на теренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ­ного Причорномор’я, Боспорське царство. Виникали і розвивались сталі економічні і політичні взаємовідносини між цими державни­ми центрами і войовничими степовиками, а також землеробами українського Полісся та Лісостепу. Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або назавжди стаючи його частиною.

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов’ян з’явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх сло­в'ян класових відносин як умови становлення державності. До середини І тис. н.е. слов’яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причор­номор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'­янських племен пов’язаний і процес їхньої диференціації. З’явили­ся східні, західні та південні слов’яни.

В писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито рим­ським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит.

Складаючи в I ст. н.е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших в Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі Європи територія їх розселення досягала Лівобережжя Прип’яті, а на півдні - рубежів Лісостепу і Степу. Венеди вели осідлий спосіб життя і займалися орним землеробством. У них було розвинуте ремесло, в тому числі видобуток і обробка металів, що сприяло значному вдосконаленню знарядь землеробства. Розвиток господарства у сло­в'ян зміцнював зв’язки між їх племенами.

Дані про слов’янські племена Східної Європи у III-V ст. н.е. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський — візантійський історик, Іордан — готський історик та ін.), анти — східна частина слов’ян-венедів — проживали між Дніпром і Дністром на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво. В антів існували внутрішня торгівля, пов’язана з розвит­ком ремесла, і зовнішня торгівля (з Римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів.

У період становлення класового суспільства слов’янські пле­мена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають «рекси», «рикси» (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст.

Східнослов'янські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Картину розміщення схід­них слов’ян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньорусь­кий літописець кінця XI — початку XII ст. легендарний Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується інши­ми пам’ятками писемності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Киє­вомна північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип’ятю, — древляни з центром Корестенемна північ від полян і древлян на лівобережжі Прип’яті - дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани і волиняни, а ще далі на півден­ний захід, у басейні Дністра — уличі і тиверціу Закарпатті - білі хорватина лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, — сіверянина північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичіна північ від радимичів, у верхів'ї Волги, Дніпра і Двіни — кривичі з центром у Смоленськув басейні Західної Двіни по річці Полоті - полоча­ниу районі озера Ільмень — словенина самому сході регіону розміщення східних слов’ян — в’ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки.

Археологічні розкопки досить повно свідчать про рівень еко­номічного розвитку східних слов’ян в VII-VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство. Примітивні форми зе­млеробства (підсіки, перелоги) поступово витіснялися. На земле­робській основі розвивалося і скотарство, яке давало тяглову силу продукти харчування. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зростала. Стала можливою індивідуалізація виробництва, колективна праця переставала бути необхідною. Підготовлялися умови для переходу ло феодальних відносин.

VII-VIII ст. є часом розвитку інтенсивних зовнішніх еконо­мічних зв’язків східних слов’ян.

Економічний прогрес у східних слов’ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт ставав власністю виробника і міг бути джерелом його збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Появу у східних слов’ян антагоністичних класових елементів відобразила пам’ятка давньоруського права — Руська Правда, кіль­ка частин якої були укладені ще до початку утворення Давньорусь­кої держави. Основна увага у цій пам’ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді позначалася соціальна верхівка суспільства слов’ян.

На основі вказаних змін у соціально-економічному ладі схід­них слов’ян відбувалося утворення держави. Загальнослов’янський процес накопичення господарських і соціальних передумов держав­ності досить чітко позначився у VII-VIII ст.

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об'єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.

У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинно­го ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен. Названі у давньому літопису поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і склада­ли 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них порівнювалася декільком сучасним областям. Союзи племен об'єдну­вали до десятка племен, назви яких з часом забулися. Збереглася лише загальна назва союзу, яка могла одночасно бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління була військова демократія.

Процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він йшов шви­дше, в інших — повільніше. У VIII ст., коли слов’яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров'ї, відбулося об'єднання кількох союзів племен або князівств, у «союз союзів» під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великим об'єднан­ням східнослов'янських союзів племен був дулібо-волинський со­юз. Три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів — також створили велике об'єднання.

Про формування у східних слов’ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов’янські племена трьох політи­чних центрів — Куяби, Славії і Артанії. Куяба (Куява), напевно, була політичним об'єднанням південної групи слов’янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, — об'єднання північної групи слов’ян на чолі з новгородськими сло­венами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південно-східну групу слов’янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

" Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-кня­зівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII-ЇХ ст. придніпровський «союз союзів» Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов’янських племен: Русь, Поляни, Древ­ляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існує клас рицарів», тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців «правителям віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду», тобто розв’язання спірної спра­ви поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов’янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор’я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного ядра давньоруської державності - Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економіч­ного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії - «норманськими» або «варязькими» князями.

Сучасна історична й історико-правова наука виступила проти норманізму. Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, І.Рибін, С. Юшков, П. Толочко, М. Котляр, В. Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов’язана не з покликан­ням варягів, а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюрксь­кого походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Ха­зарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазарів було лише те, що вони змушували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східно­слов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла­лася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розши­ряти свої території. За князя Олега (882−912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж­ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912−945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965−972 pp.) і Володимир (978−1015 pp.) здійснювали походи у землі в’ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Дав­ньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході - до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основ­них етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер­шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігає­ться тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод­ження української, російської та білоруської державності.

Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М. Костомаров, концепція якого будувалася на протистав­ленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») народності, і «єдинодержав­ної», яку уособлювала великоруська народність. Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М. Грушевським, який часто заперечував зв’язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великорусь­кою. Проте у М. Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою». Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі про­тиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володимиро-Суздальському, а пізніше — у Московському князівстві. До них належали С. Соловйов і В. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою нових відносин в економічних, політи­чних і суспільних сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави по­зитивно позначилося на розвиткові східнослов'янських племен.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монар­хія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзереніте­ту-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі - його васали. Сформувала­ся і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувала­ся нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найваж­ливіших питань скликалися феодальні з'їзди.