Дедуктивні умовиводи

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету «Юридична логіка»

тема № 6: «Дедуктивні умовиводи»

Слухача І-го курсу групи №

залікова книжка №

м. Київ-2008

ОПИС

ВСТУП

1. Загальна характеристика дедуктивного умовиводу

1.1 Безпосередні умовиводи

1.2 Простий категоричний силогізм

1.3 Аксіоми силогізму

1.4 Загальні правила категоричного силогізму

1.5 Фігури категоричного силогізму

1.6 Модуси категоричного силогізму

1.7 Характеристика І - ІV фігур

2. Роль формалізованої дедукції в законотворчості та законозастосуванні

Висновок

3. Список використаної літератури

4. Задачі

ВСТУП

Логіка — наука про мислення людини. Людина до якої б вона історичної цивілізації не належала, потребує знання істини. Питання пов’язані з пізнанням дійсності належать до найважливіших питань філософії. Отже логіка, що вивчає мислення і така, що застосовує метод пізнання є філософською наукою.

Логіка — філософська наука про форми в яких відображається та проходить людське мислення, про закони, яким воно підпорядковується.

Істина та логіка взаємопов'язані, тому значення логіки неможливо переоцінити. Логіка допомагає доводити істинні судження та спростовувати хибні, вона навчає мислити чітко, лаконічно, правильно. Логіка потрібна всім людям, робітникам самих різноманітних професій. Але особливе значення набуває логіка з її законами, у діяльності правоохоронних та судових органів, коли від правильності кваліфікації того чи іншого діяння, підчас залежить життя та здоров’я людей, встановлення істини у справі, віднайдення та покарання винних.

Судове дослідження, як і будь-яке пізнання, підлягає не тільки законам діалектики, діалектичної логіки, воно відбувається також за законами і правилами формальної логіки. З огляду на це знання законів формальної логіки і свідоме використання мають для судового пізнання виняткове значення. Предметом судового пізнання є, як правило, подія, що мала місце в минулому і недоступна безпосередньому сприйманню. Судове пізнання — це в основному пізнання опосередковане, вивідне. Головна роль тут належить логічним засобам пізнання, і насамперед — умовиводу. Щоб установити істину за справою, необхідно зібрати, факти (докази), що відносяться до злочинної події, логічно їх опрацювати, висунути версії, розвинути їх, перевірити істинність однієї версії і хибність останніх. Уся розумова діяльність слідчого і судді відбувається в певних логічних формах, підлягає законам і правилам логіки. Без дотримання правил логіки не може бути установлена об'єктивна істина за справою.

Наука логіка навчає, як правильно будувати умовиводи, прищеплює вміння оперувати поняттями й судженнями, застерігає від можливих логічних помилок. Незнання законів і правил логіки, невміння користуватися ними у процесі судового пізнання нерідко призводять до різноманітних логічних помилок, котрі в судовій практиці із логічних перетворюються в судові помилки. Помилки ж у судовій практиці, оскільки вони позначаються безпосередньо на долі конкретної людини, особливо неприпустимі. Мабуть, немає іншої сфери суспільного життя, де порушення законів логіки, побудова неправильних умовиводів, приведення хибних аргументів могли б заподіяти такої суттєвої шкоди, як у галузі права. Тому законодавець визнав за необхідне закріпити вимоги основних законів логіки в нормах права, перевести їх до рангу нормативних вимог.

Логічна грамотність — необхідна риса освіченості. Юрист у своїй діяльності широко користується такими логічними категоріями, як поняття, судження, умовивід, дедукція, індукція, аналогія, версія, доказ і заперечення, знання яких значно підвищують культуру мислення, професійний рівень дослідження правових явищ. У своїй роботі я намагатимусь приділи увагу лише одній з перелічених форм мислення, — дедуктивному умовиводу.

1. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів

В процесі пізнання дійсності ми набуваємо нові знання. Деякі з них безпосередньо, в результаті впливу предметів зовнішнього середовища на органи чуттів; але бульшу частину знань ми отримуємо шляхом виведення нових знань з тих, що вже є. Ці знання називаються опосередкованими, або виводами.

Логічною формою отримання вивідних знань є умовивід.

Умовивід — це форма мислення, за допомогою якої з одного чи декількох суджень виводиться нове судження.

Будь-який умовивід складається із засновків, виводу та висновку. Засновками умовиводу називаються вихідні судження з яких виводиться нове судження. Висновком називається нове судження, що було отримано логічним шляхом із засновків. Логічний перехід від засновків до заключення називається виводом.

Наприклад:

" Слідчий не може брати участь у розслідуванні справи, якщо він є потерпілим (1). Слідчий Т. — потерпілий (2).

Отже Т. не може брати участь в розслідцванні справи (3)" .

В цьому умовиводі 1-е та 2-е судження є засновками, 3-е судження — висновком.

Відношення логічного слідування між засновками та висновком передбачає зв’язок між засновками за змістом. Якщо судження не зв’язані за змістом, то й висновок з них не можливий. Наприклад, з суджень «Дерево є рослиною» й «Метан горить» — неможна отримати висновку, оскільки ці судження не мають спільного змісту, а звідси виплива, що вони не пов’язані логічно. При наявності предметного зв’язку між засновками ми можемо получити в процесі міркування нове істинне знання при умові дотримання двох правил: по-перше, повинні бути істинними вихідні судження засновки умовиводу, по-друге в процесі міркування слід дотримуватись правил виводу, які обумовлюють логічну правильність умовиводу.

В залежності від суворості правил виводу розрізняють два види умовиводів демонстративні (необхідні) і недемонстративні (правдоподібні). Демонстративні умовиводи характеризуються тим, що висновок у них з необхідністю випливає із засновків, тобто логічне слідування у такого роду висновках являє собою логічний закон. У недемонстративних умовиводах правила виводу забезпечують лише ймовірне заключення із засновків. Поряд з поділом умовиводів за строгістю виводу важливе значення має їх класифікація за направленістю логічного слідування, тобто за характером зв’язку між знанням різного ступеню спільності, що виражені в засновках та значенні. З цієї позиції розрізняють три види умовиводів: дедуктивні, (від загального до часткового), індуктивні (від часткового до загального), умовиводи за аналогією (від часткового до часткового).

Дедуктивні умовиводи — це умовиводи, у яких між засновками та заключеннями наявне відношення логічного слідування.

Наприклад:

" Всі риби дихають зябрами (1).

Всі карасі - риби (2).

Отже всі карасі дихають зябрами (3)."

Тут перше судження є загальноствердним та виражає більший ступінь узагальнення у порівнянні з висновком, що також є загальноствердним судженням. Ми будуємо умовивід від ознаки, що належить роду «риба», до його приналежності до виду «карась», тобто від загального до часткового, до підкласу. Правила дедуктивного виводу визначаються характером засновків, що можуть бути простими (категоричними) або складними судженнями. В залежності від кількості засновків дедуктивні виводи із категоричних суджень поділяються на безпосередні, в яких висновок виводиться із одного засновку, та опосередковані, в яких висновок виводиться з двох посилок.

1.1 Безпосередні умовиводи

Безпосередніми умовиводами називаються такі, що робляться із одного засновку. До них традиційно відносяться наступні: перетворення, обернення, протиставлення предикату та умовиводи за логічним квадратом. Виводи у кожному із цих засновків утворюються у відповідності до певних логічних правил, які обумовлені видом судження — його кількісною та якісною характеристикою. Перетворення — вид безпосереднього умовиводу, при якому змінюється якість засновку без змінення її кількості, при цьому предикат висновку є запереченням предиката засновку. За якістю зв’язку категоричні судження діляться на стверджувальні та заперечні.

Наприклад: 1) S є P. 2) S не є не-P.

При цьому загально ствердне судження перетворюється на частковозаперче та навпаки, а загально ствердне судження перетворюється в загально заперечне та навпаки.

Можна виділити два часткових способи:

1) Шляхом подвійного заперечення, яке ставиться перед зв’язкою і предикатом:

S є P —> S не є не-P.

Підмети — головні члени речення. —-> Ні один підмет не є не головним членом речення;

2. Заперечення можна переносити із предиката в зв’язку:

S є не-P. ——> S не є P.

Всі галогени є неметалами. ——-> Ні один галоген не є металлом.

Оберненням називається такий безпосередній умовивід, в якому у висновку (новому судженні) суб'єктом є предикат, а предикатом — суб'єкт вихідного судження, тобто відбувається заміна місць суб'єкта та предиката при збереженні якості судження. Наприклад: S є P. ——-> P є S.

Обернення підпорядковується правилу розподіленості термінів, згідно якому суб'єкт розподілений в заперечному і не розподілений в стверджуваному судженнях. У відповідності до цього правила розрізняють просте (чисте) обернення та обернення з обмеженням.

Простим (чистим) називають обернення без застосування кількості судження.

Так обертаються судження, обидва терміни яких розподілені або обидва не розподілені. Якщо ж предикат вихідного судження не розподілений, то він може бути розподілений і у висновку, де він є суб'єктом. Тому його об'єм обмежується.

Протиставлення предикату — це такий безпосередній умовивід, при якому (у висновку) предикатом є суб'єкт, суб'єктом — поняття, що суперечить предикату вихідного судження, і зв’язка змінюється на протилежну.

Наприклад: S є P. ——> не-P не є S.

Іншими словами, ми робимо таким чином: 1) замість P беремо не-P; 2) міняємо місцями S і не-P; 3) звязку міняємом на протилежну.

Наприклад, дано судження: «Усі леви — хижі тварини». В результаті протиставлення предикату отримаємо судження: «Ні одна хижа тварина не є левом» .

Протиставлення предикату можна розглядати як результат двох послідовних безпосередніх умовиводів — спочатку перетворення, потім обернення перетвореного судження.

1.2 Простий категоричний силогізм

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями.

Наприклад:

Будь-який злочин є діянням суспільне небезпечним.

Крадіжка є злочин.

Отже, крадіжка є діяння суспільне небезпечне.

Категоричний силогізм складається із трьох суджень:

двох засновків і висновку. Засновки і висновок, у свою чергу, складаються із понять. Ці поняття називаються термінами силогізму. У категоричному силогізмі розрізняють три терміни: менший, більший і середній.

Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. Менший термін позначається літерою S. У нашому прикладі менший термін — поняття «крадіжка». Термін, котрий займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. Позначається він літерою Р. У наведеному силогізмі більший термін — поняття «діяння суспільно небезпечне». Більший і менший терміни називаються крайніми термінами. Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. Позначається середній термін літерою М. У наведеному прикладі середнім терміном є поняття «злочин» .

Структуру наведеного силогізму можна записати так:

М—Р

S — М

S — P

Середній термін (М) виконує роль сполучної ланки між більшимі меншим термінами, завдяки йому стає можливим із двох суджень засновків вивести третє судження (висновок), котре є новим знанням.

Відношення S — Р, як видно зі схеми, не наявне у засновках, воно установлюється тільки у висновку. Висновок про наявність певного відношення між S і Р роблять на тій підставі, що обидва ці терміни пов’язані з одним і тим же поняттям (середнім терміном) у засновках. Із того факту, що S має відношення до М, а М, у свою чергу, пов’язаний із Р, роблять висновок, що існує відношення і між S та Р. За відсутності ж середнього терміна установити зв’язок між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Наприклад, із таких двох суджень:

" Будь-який злочин є діяння суспільне небезпечне" ,

" Право є надбудова"

— не можна здобути висновок, оскільки у цих засновках відсутнє загальне поняття (середнього терміна).

До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. Залежно від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) входить до засновку, розрізняють більший і менший засновки.

Засновок, у якому наявний більший термін Р, називається більшим засновком. У нашому прикладі засновком є судження: «Будь-який злочин є діяння суспільне небезпечне» .

Засновок, у котрому наявний менший термін S, називається меншим засновком. У розглядуваному прикладі ним є судження «Крадіжка є злочин». Більшим засновком категоричного силогізму є звичайне загальне положення або правило, а меншим — судження про конкретний предмет. Поширюючи загальне положення на частковий випадок, ми здобуваємо нове знання про нього висновок.

1.3 Аксіома силогізму

Аксіома силогізму — це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму.

Вона має два такі формулювання:

1. Все, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджувати (або заперечувати) про кожен предмет даного класу. Латинська формула нього правила така: гіісіит сіє отій еї сіє пиііо (буквально — сказане про все і ні про що), або коротше: сіісіит гіе отпі.

2. Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі.

Зміст цих речень полягає ось у чому. Якщо відомо, що клас предметів М має ознаку Р, то з цього випливає, що будьякий окремий предмет 6' цього класу має ознаку Р. Наприклад, якщо відомо, що всі громадяни зобов’язані дотримуватися законів держави, то це означає, що й Петренко зобов’язаний дотримуватися законів держави.

Мал. 1

Відношення між термінами S—М—Р категоричного силогізму прийнято відтворювати за допомогою кіл як відношення між обсягами понять, що входять до засновку. Відношення обсягів понять буде таким: якщо обсяг поняття М входить до обсягу поняття Р, а обсяг поняття S входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття S входить до обсягу поняття P (Мал. 1). Відповідно, якщо відомо, що клас предметів М не містить ознак Р, то й усякий окремий предмет S, що входить до класу М, не має ознак Р. Так, якщо відомо, що жодна людина не може бути притягнена до кримінальної відповідальності інакше як за рішенням суду, то це означає, що й громадянин Петренко не може бути притягненим до карної відповідальності інакше як за ухвалою суду.

Відношення між термінами S—М—Р за обсягом тут таке: якщо обсяг поняття М повністю виключається із обсягу поняття Р, а обсяг поняття S входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття S повністю виключається з обсягу поняття Р (мал. 2).

мал. 2

Аналогічно можна пояснити і другу формулу аксіоми: якщо річ, А має ознаку В, а ознака В, у свою чергу, має ознаку С, то це означає, що, А має також ознаку С.

1.4 Загальні правила категоричного силогізму

Для того, щоб із істинних засновків можна було робити істинний висновок, необхідно дотримуватися таких правил силогізму,

1. У кожному силогізмі має бути тільки три терміни — не більше й не менше.

Це правило випливає із сутності категоричного силогізму як умовиводу, в котрому відношення між двома крайніми термінами S і Р установлюють на підставі їхнього зв’язку із третім — середнім терміном М.

Якщо в засновках не три, а два терміни, наприклад: «Будьякий злочин є діянням суспільне небезпечним», «Деякі суспільно-небезпечні діяння не містять ознак складу злочину» , — тоді відсутнє те поняття, з котрим має зв’язуватися один із термінів силогізму. У такому випадку із засновків не можна вивести третє судження, яке було б відмінним від засновку, не будучи тавтологією і не суперечило б жодному засновку.

Якщо в силогізмі чотири терміни, тоді в ньому не буде середнього терміна, і, отже, установити відношення між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Висновок, зроблений із таких засновків, буде хибним: ми припустимося логічної помилки, яка матиме назву учетверення термінів. Ця помилка спостерігається досить часто у випадках, коли за середній термін беруть однакові за звучанням або написанням слова (омоніми), що мають різні значення.

Наприклад:

Закони об'єктивні, вони не залежать від волі й бажання людей.

Конституція є закон.

Отже, конституція не залежить від волі й бажання людей.

У цьому силогізмі не три, а чотири терміни, оскільки слово «закон» взято в засновках з різним значенням. У більшому засновку під законом ми розуміємо «закон науки», а в меншому — «юридичний закон». Отже, середній термін у цьому силогізмі відсутній, тому висновок є хибним.

2. Середній термін має бути розподіленим хоча б у одному із засновків.

Якщо середній термін розподілений, тобто взятий у повному обсязі, то установлюється єдине відношення між S і Р.

Якесь інше відношення між крайніми термінами (S і Р) неможливе.

Якщо ж середній термін не розподілений у жодному із засновків, то між S і Р може встановлюватися не одне, а кілька відношень, залежно від того, до якої частини обсягу відносяться крайні терміни. Наприклад;

Деякі соціальні норми (М) є правовими (Р).

Норми моралі (S) є соціальними нормами (М).

Тут середній термін («соціальні норми») не розподілений в обох засновках, тому між S і Р можливе різне відношення:

1) воно може бути таким, коли S, входячи в М, повністю виключається із обсягу Р (мал. 3). Тоді із наведених засновків слід було б зробити висновок: «Норми моралі не є правовими нормами» («Жодне S не є Р»);

2) відношення між S і Р може бути і таким, коли М повністю включається до Р (мал. 4). У такому випадку із наших засновків слід було б зробити висновок: «Усі норми моралі є правовими нормами» («Усі S є Р»);

3) відношення між S і Р може бути й таким, як відтворено на мал. 5. Тоді можна зробити такі два висновки: «Деякі норми моралі є правові» («Деякі S є Р») та «Деякі норми моралі не є правові норми» («Деякі S не є Р»).

мал. 3

мал. 4

Очевидно, при нерозподіленості середнього терміна із засновків можна вивести не один, а кілька висновків. Отже, істинного висновку здобути не можна.

3. Термін, не розподілений у засновку, не може бути розподіленим у висновку.

Це правило означає, що у висновку термін силогізму не може бути взятий у повному обсязі, якщо в засновку він узятий частиною свого обсягу. Візьмемо приклад:

Мова (М) не є надбудовою (Р).

Мова (М) — суспільне явище (S).

Отже,…

Тут менший термін S («суспільне явище») у засновку не розподілений, оскільки займає місце предиката у ствердному судженні, отже, він має лишатися не розподіленим і у висновку. У висновку можна сказати: «Деякі суспільні явища не є надбудовою» («Деякі S не є Р») і не можна сказати: «Жодне суспільне явище не є надбудовою» («Жодне S не є Р»). Зумовлено це ось чим. Відношення між S і Р, як уже говорилося, установлюється через М. У нашому прикладі обсяг М становить дише частину обсягу Р. Тому стійке положення до обсягу Р буде займати лише частину обсягу S, котру складав обсяг М. Остання частина обсягу S може знаходитися у найрізноманітнішому відношенні до обсягу Р (див. мал. 6).

мал. 5

мал. 6

4. Із двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку.

Розгляньмо приклад:

Жоден свідок у справі (М) не знав потерпілого (Р).

Іваненко (S) не був свідком у справі (М).

Тут обидва засновки заперечні. Зробити висновок із них не можна тому, що середній термін (М) не пов’язаний ні з меншим терміном (S), ні з більшим (Р). Жоден із крайніх термінів своїм обсягом не збігається в будь-якій частині з обсягом (М). У такому випадку встановити певне відношення між S і Р неможливо (мал. 7). Це означає, що з наведених засновків рівною мірою можна зробити два протилежні висновки:

1) «Іваненко не знав потерпілого» і 2) «Іваненко знав потерпілого» .

Істинним же, як говорилося, буде тільки такий висновок, котрий випливає із засновків як єдино можливий.

5. Якщо один засновок заперечний, то й висновок має бути заперечним.

мал. 7

Зміст цього правила полягає в тім, що із ствердних засновків не можна зробити заперечного висновку і, навпаки, якщо один із засновків заперечний, то висновок не може бути ствердним. Наприклад:

На обвинувачуваного (М) не може бути покладено обов’язок доведення своєї невинності (Р).

Петренко (S) — обвинувачуваний у справі (М).

Отже, на Петренка (S) не може бути покладено обов’язок доведення своєї невинності (Р).

Наявність у силогізмі одного заперечного засновку означає, ще обсяг середнього терміна виключається із обсягу одного з крайніх термінів. Тоді з обсягу одного крайнього терміна буде виключатися обсяг другого крайнього терміна, котрий входить до обсягу середнього терміна. У нашому прикладі обсяг М виключається із обсягу Р. Отже, і обсяг S, котрий становить частину обсягу М, неодмінно виключається із обсягу Р (мал. 8). Тому висновок може бути тільки заперечним, а не ствердним.

6. Із двох часткових засновків не можна зробити ніякого висновку.

Це правило випливає з інших перелічених нами правил.

мал. 8

Якщо обидва засновки є частковоствердними, то з них не можна зробити істинного висновку тому, що в жодному засновку не буде розподіленого середнього терміна.

Якщо ж один частковий засновок ствердний, а другий частковий засновок, у котрому М займає місце предиката, заперечний (тоді середній термін буде розподіленим), то в силогізмі порушується третє правило: термін, нерозподілений у засновку, стає розподіленим у висновку.

7. Якщо один із засновків частковий, то й висновок має бути частковим. Це правило забороняє робити загальні висновки, коли один із засновків силогізму є судженням частковим.

За одного часткового засновку середній термін відноситься лише до частини обсягу меншого терміна, а не до всього його обсягу. Тому з обсягом Р пов’язується не увесь обсяг S, а тільки та його частина, котру займає М. Тоді й у висновку ми можемо говорити тільки про деякі S, а не про всі.

Наприклад:

Деякі громадяни (М) не є дієздатними (Р).

Кожен громадянин (М) є правоздатним (S).

Отже, деякі правоздатні (S) не є дієздатними (Р).

Коли б із цих засновків ми зробили загальний висновок «Усі правоздатні не є дієздатними», то він був би хибним. У цьому неважко переконатися, відобразивши силогізм колами (мал. 9).

мал. 9

1.5 Фігури категоричного силогізму

Категоричний силогізм має різні види, котрі набули назви фігур силогізму.

Фігурами силогізму називаються форми силогізму, що відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках. Існує чотири фігури силогізму.

У першій фігурі середній термін займає місце суб'єкта у більшому засновку і предиката — в меншому. Схема першої фігури:

М — Р

S — М

S — Р.

У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках. Схема другої фігури:

P — M

S — M

S — P

У третій фігурі середній термін займає місце суб'єкта в обох засновках. Схема третьої фігури:

M — P

M — S

S — P

У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката у більшому засновку і суб'єкта в меншому засновку. Схема четвертої фігури:

P — M

M — S

S — P

Графічно фігури силогізму відображаються так (див. мал. 10).

М — P P — M M — P P — M

S — M S — M M — S M — S

І ІІ ІІІ ІV

1.6 Поняття про модуси силогізму

Кожна фігура силогізму має свої певні модуси (від латинського тогіиз, що означає «спосіб», «вид»).

Модусами силогізму називаються різновиди фігур, які відрізняються одна від одної кількістю і якістю суджень, котріскладають їх засновки й висновок.

Модуси категоричного силогізму позначаються трьома заголовними літерами тих суджень, із яких побудовано силогізм. Якщо більший і менший засновки і висновок є судженнями загальноствердними, то цей модус позначається так: ААА. Літери означають більший засновок, менший засновок і висновок. Оскільки кожен засновок теоретично може бути загальноствердним (А), загальнозаперечним (Е), частковоствердним (І) та частковозаперечним (О), то природно припустити, що кожна фігура силогізму має по 16 модусів. Проте не кожне сполучення засновків

дає істинний висновок. Дійсних, правильних модусів силогізму значно менше. Щоб установити, які модуси має кожна фігура, необхідно керуватися загальними правилами категоричного силогізму і особливими правилами фігур.

1.7 Характеристика ІІV фігур

Перша фігура. Її особливі правила і модуси Перша фігура силогізму має такі особливі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Менший засновок — судженням ствердним.

Ці правила випливають із структури першої фігури. Доводяться вони так. Якщо менший засновок взяти заперечним, то й висновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат (Р) розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. Щоб Р було розподілене, більший засновок має бути заперечним, але, як відомо, із двох заперечних засновків висновок неможливий. При меншому заперечному засновку більший має бути ствердним. Але тоді висновок стає неможливим через нерозподіленість Р, оскільки в ствердному судженні Р не розподілене. Отже, менший засновок не можна брати заперечним, він має бути тільки ствердним.

Більший засновок має бути загальним. Якщо більший засновок частковий, то середній термін, що займає у ньому місце суб'єкта, буде нерозподіленим. У меншому засновку, котрий має бути судженням ствердним, середній термін, займаючи місце предиката, також нерозподілений. Отже, якщо більший засновок частковий, то середній термін не буде розподіленим у жодному з засновків. Але якщо середній термін з обох засновках не розподілений, то висновок здобути не можна. Отже, більший засновок має бути загальним. Знаючи особливі правила першої фігури, не важко вивести її модуси. Більший засновок, згідно з цим правилом, може бути судженням загальноствердним (А), або загальнозаперечним (Е); менший засновок — загальноствердним (А) або частковоствердним (І). Отже, у першій фігурі можливі такі сполучення засновків: АА ЕА Керуючись загальними правилами категоричного силогізму, вкажемо, який висновок випливає із кожного сполусння засновків. Якщо обидва засновки є загальноствердними (АД), то висновок буде загальноствердним (А). Якщо більший засновок загальноствердний, а менший частковоствердний (АІ), то висновок — частковоствердний (І). Якщо більший засновок загальнозаперечний, а менший загальноствердний (ЕА), то висновок буде загальнозаперечним (Е). Якщо більший засновок загальнозаперечний, а менший частковоствердний (ЕІ), то висновок буде частковозаперечним (О).

Отже, перша фігура силогізму має такі модуси ААА, АІІ, ЕАЕ. ЕІО.

Перша фігура силогізму — це найтиповіша, класична форма дедуктивного умовиводу, її модуси ААА та ЕАЕ, котрі виражають у чистому вигляді аксіому силогізму, є типовими формами підведення часткового випадку під загальне положення. Тому у практиці мислення ми користуємося першою фігурою частіше, ніж другою і особливо третьою фігурою. До першої фігури ми вдаємося щоразу, коли сказане про клас предметів поширюємо на окремий, одиничний предмет цього класу, коли висновок про окреме робимо на підставі знання загального положення чи правила. Досить велике значення першої фігури силогізму в судовій практиці. За першою фігурою відбувається юридична оцінка (кваліфікація) правових явищ і фактів. Більшим засновком, що має загальне положення, служить норма права, стаття кодексу. Меншим засновком — судження про конкретний випадок. Висновок є вивід про це конкретне на основі загального положення.

Наприклад:

Таємне викрадення чужого майна є крадіжка Г. таємно викрадав чуже майно.

Отже, дії Г. є крадіжка.

За першою фігурою категоричного силогізму відбувається застосування норми права до окремого випадку і призначення покарання за скоєний конкретний злочин. У більшому засновку вказується санкція, визначена статтею кодексу. У меншому засновку йдеться про те, що цей конкретний злочин є елементом класу злочинів, передбачених статтею кодексу, про яку говориться в більшому засновку. Висновок є судженням про покарання, застосовуваним до цього конкретного випадку. Наприклад:

За ч. І ст. 296 КК України хуліганство карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк.

У діях Голубенка установлено склад хуліганства, передбачений ч. І ст. 296 КК України.

Отже, Голубенко може бути покараний строком до одного року або виправними роботами на той же строк.

По суті, будь-який обвинувальний вирок, як і будь-яка інша ствердна судова ухвала, як застосування норми права до конкретного випадку, за логічною структурою є умовиводом першої фігури силогізму.

Але застосування юридичного закону до конкретного явища — це не механічне підведення часткового випадку під загальне правило, а складний процес, що вимагає від юриста ґрунтовної спеціальної підготовки, високої культури, здорового глузду, життєвого досвіду і високорозвинутого почуття справедливості'. Судова діяльність не може розумітися так, що суддя, маючи перед собою заздалегідь запропоновану йому правову норму і готовий, установлений факт, має тільки «приладнати» їх один до одного, «підігнати» факт під правову норму. Щоб підвести частковий випадок під загальне правило (норму права), необхідно глибоко і всебічно дослідити цей випадок, виявити індивідуальні його особливості, дати правильну оцінку тощо. Тільки після цього судження про окремий факт, яке становить менший умовивід, буде відповідати цьому факту, правильно відображати його і до нього можна буде правильно застосувати загальне положення.

Друга фігура. Її правила і модуси Друга фігура силогізму має такі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Один із засновків —судження заперечне.

Доведемо спочатку, що один із засновків має бути заперечним. Якщо у другій фігурі обидва засновки ствердні, то середній термін, займаючи місце предиката в обох засновках, буде нерозподіленим. Як відомо, зробити висновок із таких засновків неможливо.

Щоб середній термін був розподіленим, один із засновків має бути заперечним. Але якщо один із засновків заперечний. то й висновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат Р завжди розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. Оскільки Р у другій фігурі посідає місце суб'єкта у більшому засновку, то він буде розподіленим тільки тоді, коли більший засновок загальний. Отже, у другій фігурі обидва засновки можуть бути ствердними, а більший засновок — частковим.

Друга фігура силогізму має такі модуси: ЕАЕ.АЕЕ. ЕІ, АОО.

Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища до того чи іншого класу предметів. До умовиводів другої фігури ми вдаємося щоразу, коли необхідно довести, що конкретний предмет, який нас цікавить, не може бути віднесений до класу предметом. про котрий ідеться в більшому засновку. Висновок робиться на підставі відсутності у предмета тих ознак, які належать класу в цілому.

Наприклад:

Спроба вбивства можлива тільки з прямим умислом.

У діях обвинувачуваного прямого умислу не установлено.

Отже, дія обвинувачуваного не може бути кваліфікована як спроба вбивства.

У судовій практиці друга фігура є логічною формою обґрунтування складу злочину в тому чи іншому конкретному випадку, доказом неправильності кваліфікації скоєного, засобом спростування різноманітних положень, які не узгоджуються із загальним правилом, і т. д.

Третя фігура. її правила і модуси Третя фігура має таке правило: менший засновок має бути ствердним. Висновок у третій фігурі завжди частковий.

Доводиться це правило так: якщо менший засновок взяти заперечним, тоді й висновок буде заперечним. У заперечному судженні предикат Р завжди розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. У засновку Р буде розподіленим лише тоді, коли більший засновок, в якому він посідає місце предиката, буде заперечним. Але з двох заперечних засновків здобути висновок не можна. Тому менший засновок має бути ствердним. Висновок має бути частковим тому, що менший термін займає в засновку місце предиката. Предикат у ствердному судженні нерозподілений, тому й у висновку ми можемо говорити тільки, про деякі S, а не про всі S.

Третя фігура має такі шість модусів: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО. АІІ, ЕІО.

Третя фігура силогізму у практиці мислення трапляється рідше, ніж перша й друга. Вона приймається для спростування загальних положень.

Четверта фігура. ЇЇ правила і модуси У четвертій фігурі діють такі правила: 1. Якщо більший засновок ствердний, то менший має бути загальним. 2. Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним.

Дійсно, якщо більший засновок є ствердним (судження, А або І), то середній термін (М) у ній не буде розподіленим, оскільки посідає місце предиката. Тоді середній термін має бути розподіленим у меншому засновку. Менший засновок, в якому М займає місце суб'єкта, має бути загальним. Якщо один із засновків заперечний, то й висновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат розподілений, отже, він має бути розподіленим і в засновку. І оскільки більший термін посідає в засновку місце суб'єкта, то він буде розподіленим лише в тому випадку, коли більший засновок є загальним судженням. Застосовуючи загальні правила категоричного силогізму і правила четвертої фігури, ми здобудемо такі п’ять ЇЇ модусів: ААІ.АЕЕ, ЇАІ, ЕАО, ЕІО. Перші три фігури були відкриті й описані Аристотелем. Четверта фігура виділена через 500 років Кл. Галеном. За всіма зовнішніми ознаками четверта фігура є правомірною формою категоричного силогізму. Проте унаслідок того, що рух думки у четвертій фігурі незвичайний, у практиці мислення нею користуються досить рідко. Прикладом умовиводу за четвертою фігурою може бути таке:

Деякі угоди (Р) — договори (М).

Усі договори (М) е цивільні правовідносини (S).

Отже, деякі цивільні правовідносини (S) є угодами (Р).

2. Роль формалізованої дедукції у законотворчості та законозастосуванні

Формалізована дедукція як форма мислення та спосіб пізнання істини відіграє надзвичайно важливу роль в законотворчості та законозастосуванні. Як уже зазначалось, дедукція це процес отримання виведення (умовиводу), роблячи висновок про часткове на основі знання загального.

На практиці це положення особливо широке застосування знайшло в діяльності правоохоронних та судових органів. Судове дослідження, підлягає не тількі законам діалектики, діалектичної логіки, воно відбувається за законами і правилами формальної логіки. Предметом судового пізнання є, як правило, подія, що мала місце в минулому і недоступна безпосередньому сприйняттю. Судове пізнання, здебільшого, пізнання опосередковане, вивідне. Головна роль тут належить логічним засобам пізнання, і насамперед — умовиводу, зокрема і дедуктивному. Оскільки дедуктивний умовивід складається з суджень, хоча б одне з яких має загальний характер (положення юридичного закону, закону природи тощо), це дає змогу, знаючи окремі ознаки предмета, зробити висновок про належність даного одиничного предмету до загального класу. Так знаючи загальне положення про те що «крадіжка — є таємне викрадення чужого майна», та беручи одного конкретного громадянина Т. який 1) таємно, 2) викрав 3) чуже майно, робимо висновок, що Т. — вчинив крадіжку. В процесі законотворчості дедукція теж має важливе значення. Зокрема в адміністративному, кримінальному кодексі (особливі частини) та інших нормативно — правових актах, положення конкретної статті виражено здебільшого по суті у логічній формі скороченого силогізму. Наприклад. «Крадіжка — тємне викрадення чужого майна… карається штрафом, обмеженням волі або її позбавленням строком від — до … «

Встановивши, що дії Т. — крадіжка, отримуємо:

1. «Крадіжка — тємне викрадення чужого майна… карається штрафом, обмеженням волі або її позбавленням строком від — до … «

2. Дії Т. — крадіжка

3. Т. може бути покараний штрафом, обмеженням волі або її позбавленням строком від — до … «Тобто знання загального положення з не тільки дає змогу правильно визначити (кваліфікувати) дії Т. але й поширює дію цього загального положення на конкретного Т.

Отже дедукція при вирішенні питання про кваліфікацію злочинної події має особливо важливе значення, оскільки у більшості випадків дає змогу чітко визначити до якого класу предметів вона (подія) відноситься. Непарвильне застосування логічних засобів та законів може призвести до логічних помилок, які свою чергу можуть обернутись судовими.

Висновок

Ціль пізнання дедуктивних умовиводів — отримання істинних знань та повноцінне їх використання у практичній діяльності. Знання дедуктивних умовиводів допомагає передбачати події і найкращим способом планувати діяльність, максимально передбачати можливі наслідки, висувати різноманітні гіпотези, бачити «логіку речей», вести ефективну полеміку і.т.д.

Конкретне застосування дедуктивних умовиводів вимагається від працівника міліції при роботі по розкриттю злочинів, воно допоможе чітко виявити логічну структуру злочину, правильно кваліфікувати дії підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного тощо.

3. Список використаної літератури

1. Жєребкін В.Є. «Логіка"К., 2006 с. 115−148

2. Бойко А. П., «Краткий курс логики», М., 1995 год. с 43

3. Гетманова А. Д., «Учебник по логике», М., Изд. «Владос», 1995 год.

4. Кирилов В. И., «Логика», М., Изд. «Высшая школа», 1987 год. с 102−106

5. Кобзарь И. М. «Логіка» СПб, 2001, с. 100−119

6. Гетманова А. Д., Панов М. И., Уемов А. И., Никифоров А. Л., Бузук Г. Л. Логика. М., 1992.

4. ЗАДАЧІ

1. Дати аналіз дефініції (визначити чи правильна вона чи ні, коли ні то, яке правило порушене) «Дільничний інспектор міліції - представник органу внутрішніх справ на обслуговуваній території, що проводить профілактику правопорушень «

2. Дати аналіз поділу (визначити чи є він правильним, коли ні, то яке правило порушено) «Просте судження може бути одиничним, частковим, загальним або стверджувальним»

3. Проаналізувати судження (визначити його вид та структуру) «Бувають випадки, коли замість виправних робіт призначається штраф» Записати судження, що суперечить йому.

4. Формалізувати судження «Алібі Р. — необхідна і достатня умова винності Л.»

5. Встановити дотримання основних закогів правильного мислення у міркуванні.

Закони не залежать від волі людей

Конституція — закон

Конституція не залежить від волі людей

6. За допомогою таблиць істинності визначити, чи є логічним законом формула: А В = В А

7. Яка з версій А, В, чи С може обґрунтовано вважатись істиною, коли відомо, що: 1) версію, А можна прийняти якщо і тільки якщо підтвердиться припущення В; 2) у разі спростування версії С справедливою можна вважати версію Д;

3) версії А і С не можуть бути одночасно прийнятими, але неодмінно одна з них повинна підтвердитись; виявлено несумісність версії Д з наявними фактами. Розв’язок формалізувати.

8. Наведьті приклад ІІІ фігури простого категоричного силогізму. Вкажіть його терміни та модус.

9. Побудуйте спростування тези Т. на підставі аргументів:

1) Т, А 2) А V В 3) В T

10. Якої помилки припущено при доведенні?

Теза Т істинна, оскільки вона логічно випливає з аргументів

1) Т C 2) B V C 3) В T