Атрибути матерії. 
Рух. Простір і час

Реферат на тему:

Атрибути матерії. Рух. Простір і час Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди привертала увагу філософської думки. Вже філософи давнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Давньогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао-Цзи та інші).

Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої - механічної. Ця концепція була складовою частиною метафізичного й механістичного матеріалізму. Проте й у той час існувала ідея нерозривності матерії і руху (Дж. Толанд, французькі матеріалісти, М. Ломоносов та ін.).

У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум).

Природничо-наукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим вченням, рух є способом існування матерії, її загальним атрибутомматерія існує не інакше, як у русі. Як наголошував Ф. Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв’язок тіл, і те, що ці тіла перебувають у взаємозв'язку, означає, що вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія і є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й не-знищуване), то це означає, що рух нестворюваний і незнищуваний. Ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватись лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух — це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не «заглиблювалися» в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманний рух.

З іншого боку, немає й руху без матерії. Будь-який рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим енергетизмом, суть якого полягає в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму.

Нині ще існують деякі форми енергетизму, які ґрунтуються на сумнівних поясненнях певних відкриттів у фізиці. Так, формула Е = mc2, яка виражає взаємозв'язок і еквівалентність маси й енергії, тлумачиться енергетистами так, немовби виражає взаємоперехід останніх, причому маса ототожнюється з енергією. Насправді ж маса й енергія виражають певні властивості матерії: маса — міру інертності, а енергія — міру руху. Між ними існує певна залежність, але «перетворитися» одне в інше вони не можуть.

Представники енергетизму прагнуть також довести, що й проявом «перетворення» матерії на енергію є так зване явище дефекту маси у термоядерних реакціях. Суть цього явища полягає в тому, що синтез чотирьох ядер водню в одне ядро гелію призводить до зменшення маси, але при цьому не маса перетворюється на енергію, а речовина перетворюється на поле. Останнє, як відомо, не має маси спокою.

Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. У самому русі теж є суперечності, оскільки він є єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору). Рух є суперечність, єдність суперечностей.

Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю й стабільністю. У поняття «спокій» наукова філософія вкладає такий зміст:

• наявність упродовж певного часу незмінності, постійності, визначеності предметів властивостей і відношень, станів, процесів тощо;

• нерухомість одного тіла щодо іншого. Таким чином, у поняття спокою вкладають такий самий широкий зміст, як і в поняття руху.

Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди є лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди спостерігається відносно певної системи відліку, а також стосовно певної форми руху.

Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче веде до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх.

Відносність спокою, визнання його моментом руху не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом будь-якого руху, а останній — це зміна чогось визначеного. Вона здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху — необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення.

У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять «рух» і «розвиток». Безперечним є те, що «розвиток» — конкретніша, глибша й змістовніша категорія, ніж «рух». Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який містить кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії «рух» і «розвиток» є співвідносними категоріями. Спочатку виникло поняття рух, тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття «розвиток». Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, порівняння його даних, їх мислена обробка тощо.

Згідно з науковою філософією, рух є багатоякісним. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Вчення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття нагромадили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти й пояснити проблему єдності матерії та руху, різноманітності його форм.

Серед розмаїття різних змін можна виокремити й основні форми руху, кожна з яких охоплює сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф. Енгельс, наприклад, свого часу розрізняв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху необхідно зарахувати й соціальну.

Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) полягає в тому, що вона включена як момент у всі інші форми руху, хоча чим складнішою є форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.

Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо.

Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Те саме можна сказати й про біологічну форму руху (процеси, які відбуваються в живому організмі). Сучасна наука в самостійну форму виокремлює ще геологічну форму руху матерії.

Найвищою формою руху є суспільна. Вона охоплює всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.

Відмінність між формами руху, пов’язана з різними рівнями й типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обґрунтований ще Ф. Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень.

Форми руху, які розрізняються ступенем складності, пов’язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають в себе і механічні рухи, і фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо), і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами.

Соціальні процеси охоплюють в загальному вигляді біологічні моменти. Однак це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин — люди — є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми й способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами й закономірностями. Зв’язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою, у створенні й функціонуванні ноосфери, техносфери тощо.

З усього цього випливають важливі методологічні висновки: пізнання вищих форм руху повинно спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити з розгляду останні, тобто абсолютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, в її осягненні з’являються елементи ідеалізму та містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явищ, без розвитку відповідних суміжних галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної та хімічної основи — значить перетворити його якісну специфіку на щось невловиме, недосяжне. Це приведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу «життєву силу» (нематеріальну, містичну).

Неприпустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів — до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів тощо). У процесі пізнання потрібно виявляти якісну специфіку й закономірності цих вищих форм.

Простір і час

Простір і час є формами існування матерії. Як і матерія, вони дані нам в безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору й часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду.

Охарактеризувати їх можна шляхом посилання на те, що простір — це загальна форма протяжності й співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій проходження матеріальних процесів. Самі поняття «протяжність», «співіснування», «тривалість», «зміна» вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору потрібно зарахувати його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, одно-спрямованість та незворотність. Ці поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов’язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В. І. Ленін писав: «Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору…» .

Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, загальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі й вічний у часі.

Нерозривний зв’язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв’язок одержав природничо-наукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф. Енгельс зазначав: «…основні форми всякого буття є простір і часбуття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Далі він писав про те, що обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові.

Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньютонівській механіці. Згідно з її уявленнями, простір і час є вмістилищами матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, а й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору.

Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дальнодію, тобто миттєву передачу сигналів через «порожній» простір.

Проте в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв’язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція дістала всебічне обґрунтування й послідовне матеріалістичне пояснення в діалектико-матеріалістичній філософії.

Із визнання нерозривного зв’язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці «простори» й «часи» не відгороджені одне від одного непрохідними межами, а становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.

Звідси можна зробити висновок, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути «дані» людині від самого початку в ролі апріорних, тобто не залежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час по своїй суті завжди багатші від людських уявлень і понять, які є їх відображенням. В. І. Ленін писав: «У світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї» .

Вчення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії та форма її існування (руху, простору, часу) ґрунтується на сукупності природничо-наукових знань і дістає нові й нові підтвердження. Ще М. Лобачевський (1792−1856), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження продовжили німецький математик Г. Ріман та інші.

Особливо вагомим внеском у природничо-наукове обґрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, їх зв’язок з матерією стала теорія відносності А. Ейнштейна (1879−1955). У спеціальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показано відносність одночасності: події, одночасні щодо однієї системи відліку, можуть бути неодночасними щодо іншої системи. Суттєвим при цьому є й те, що коли одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.

Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу.

У загальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії певних об'єктів є великою середньою густиною й, отже, інтенсивним гравітаційним полем спричиняє викривлення простору та гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були підтверджені безпосередніми спостереженнями.

На основі висновків теорії відносності та інших сучасних природничо-наукових концепцій розробляються способи ідеалістичних спекуляцій щодо проблеми простору й часу. Вони намагаються довести, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто що він має скінченність. Ці спекуляції базуються на неправомірних припущеннях, пов’язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на «світ у цілому» .

Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безкінечна якісна різноманітність матеріальних об'єктів і систем виражається багатоманітністю «просторів» і «часів» .

І тільки з урахуванням цього можна сказати, що «наш простір» (простір Метагалактики) обмежений і «наш час» (в тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час «світу в цілому», хоча в пізнавальному плані саме поняття «світ у цілому» завжди залишається проблемою.

Література.

1. 1.Аскин Я. Ф. Проблема времени. Ее философское истолкование. — М., 1966.

2. 2.Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени. — М., 1982.

3. 3.Баращенков В. С. Кварки, протоны. Вселенная. — М., 1984.

4. 4.Баженов Л. Б., Морозов Е. К, Слуцкий М. С. Философия естествознания. — М., 1966.

5. 5.Войтенко В. П. Время и часы как проблема теоретической биологии // Вопр. философии. — 1985. — № 4.

6. 6.Гейзенберг В. Шаги за горизонт. — М., 1972.

7. 7.Диалектика в науках о природе и человеке: эволюция материи и ее структурные уровни. — М., 1983.

8. 8.Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

9. 9.Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

10. 10.Кедров Б. М. Классификация наук. — М., 1985.

11. 11.Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. — Т. 18.

12. 12.Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів. — Т. 29.

13. 13.Ленін В. І. Карл Маркс. Повне зібрання творів. — Т. 26.

14. 14.Лой А. Н. Социально-историческое содержание категорий «время» и «пространство». — К., 1978.

15. 15.Мостепаненко А. М. Пространство и время в микро-, мегаи макромире. — М., 1974.

16. 16.Молчанов Ю. В. Четыре концепции времени в философии и физике. — М., 1977.

1. 1.209.

1. 17.Пространство и время. — К., 1984.

2. 18.Розенталъ И. Л. Элементарные частицы и структура Вселенной. — М., 1984.

3. 19.Сучкова Г. Г. Социальное время и проблема его освоения // Философские науки. — 1988. — № 6.

4. 20.Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. — М., 1987.

5. 21.Уитроу Дж. Структура и природа времени: Пер. з анг. — М., 1984.

6. 22.Уитроу Дж. Естественная философия времени. — М., 1964.

7. 23.Хайдеггер М. Время картины мира. Новая технократическая волна на Западе. — М., 1980.

8. 24.Чернин А. Д. Физика времени. — М., 1987.