Ринок праці та соціальна політика

По2.

0 ЧЗ2 ЧЗ1 ЧЗ Рис. 2. «Добровільне» безробіття.

По-друге, існують сумніви, що зниження заробітної плати (навіть якщо зробити припущення, що це може бути здійсненним) справді зможе бути ефективним засобом проти безробіття. Справа в тому, що коли заробітна плата знижується, скорочуються витрати підприємства. Це створює потребу в найму більшої кількості працюючих. Але одночасно знижується купівельна спроможність тих, хто отримує заробітну плату і купує вироблені товари та послуги. Отже, на споживчий попит впливають два суперечливі фактори. Частково попит зростає внаслідок того, що більша кількість людей одержує роботу, а частково він зменшується, оскільки купівельна спроможність кожного з них знижується внаслідок зниження заробітної плати. Підсумковий результат зовсім не означає зростання сукупного попиту.

Головний висновок кейнсіанської теорії полягає в тому, що в ринковій економіці не існує такого механізму, який гарантував би повну зайнятість населення. Стверджується, що економіка може бути збалансованою щодо досягнення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією при значному рівні безробіття і відчутних темпах інфляції. Для досягнення рівноваги на ринку праці й повної зайнятості працездатного населення необхідне систематичне втручання держави в економічні процеси.

Проте кейнсіанська теорія, як було доведено пізніше, є характерною тільки для КП. У ДП різні варіанти втручання держави в економіку та ринок праці ведуть до інфляції. До цього висновку дійшли у 70-і роки, коли стало очевидним, що регулювання економіки та ринку праці відповідно до теорії Кейнса стало неефективним. Кейнсіанська теорія була піддана критиці з боку монетаристів.

Монетаристи та їх прихильники (М.Фрідман, Ф. Хайєк та ін.), спираючись на класичну теорію, відстоюють можливість досягнення макроекономічної стабільності та довгострокової рівноваги тільки в умовах повністю вільних та конкурентних ринків з гнучкими цінами і заробітною платою. Держава, за їхньою думкою, не повинна втручатися в ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. В іншому випадку починає розвиватися стагфляція, тобто одночасне зростання безробіття та інфляції. Відповідно до монетаристської теорії вихід з будь-якої кризи можливий тільки за умови проведення жорсткої фінансово-кредитної політики. При цьому враховується і роль держави. Проте вона стосується тільки макроекономічного регулювання, в тому числі і ринку праці, за допомогою податкового та грошово-кредитного механізму.

Ринок праці не є однорідним. Він складається із багатьох секторів і робочих місць, що формують різні вимоги до проблеми працевлаштування. Існує велика різноманітність спеціалізованих ринків праці - залежно від професійної категорії, кваліфікованого та освітнього рівня або регіону. Стикування спеціалізованих ринків праці пов’язане з певними труднощами. Зокрема може бути, що безробітний не має відповідної освіти чи достатнього рівня професійної кваліфікації, необхідних на ринку праці., котрий розширюється в даний час, або структура та рівень заробітної плати настільки жорстокі, що немає ніякої зацікавленості підвищувати кваліфікацію чи шукати нову роботу.

Становлення ринку праці в Україні відбувається дуже повільно, що є характерним для перехідної економіки.

Для нормального функціонування ринку має бути розроблений і впроваджений в життя комплекс правових, економічних та соціальних передумов, які формують ринкове середовище. Серед цих передумов найважливішими є такі:

Єдність правових умов функціонування ринку праці на основі вільно вибраної зайнятості і конкурентності.

Наявність єдиного економічного простору і забезпечення вільного переміщення в ньому громадян.

Відсутність обмежень на зарплату, що забезпечує працівнику відтворення його здатності до праці, можливість утримання сім'ї, а також наявність ринку житла і робочих місць.

Організація на всій території країни системи бірж праці (центрів зайнятості), що ефективно функціонують.

Створення широкомасштабної системи професійної орієнтації, навчання та перепідготовки кадрів.

Наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи, насамперед, системи працевлаштування, профорієнтації і перепідготовки кадрів.

2. Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збереження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, проте, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання.

Разом з тим, потрібно враховувати перехідний характер української економіки, який зумовлює неприйнятність для України лише орієнтації на механізм ринкового регулювання зайнятості. Такий механізм не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, а також у зв’язку з необхідністю вкладення значних коштів на охорону здорові та відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на синтезі соціального і економічного ефектів, необхідності великих вкладень коштів у людину, в забезпечення належних умов для її існування, нормального відтворення затрат енергії, зростання добробуту.

Забезпечення продуктивності зайнятості передбачає використання особливого механізму узгодження внутрішньо суперечливих критеріїв оцінки ефективності зайнятості найманими працівниками, роботодавцями та суспільством у цілому, підтримання їх балансу в інтересах протидії виникненню масового безробіття і нагромадженню її прихованого потенціалу на підприємствах. Це можливе лише за умови органічного поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Важливими передумовами реалізації цього принципу повинні бути: сприяння розвиткові всіх форм власності і господарської діяльності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праціформування їхньої мобільності і багатосторонності як основи конкурентоздатності в ринкових умовахнедопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації - за статтю, віком, національністю та ін. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при найму та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, розмежування функцій господарських суб'єктів і державних органів щодо кадрової політики, створення якісно нового механізму регулювання та інфраструктури ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Все це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка б була заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і активної участі держави в регламентації правил функціонування ринку праці, в тому числі й у сфері приватної підприємницької діяльності. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог до ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена, з одного боку, інерційністю громадської свідомості, консерватизмом господарників та управлінців, а з іншого — ілюзорним уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично вирішити всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.

Основна увага в політиці зайнятості має звертатися на формування конкурентоздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон’юнктури. Політика зайнятості має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфери пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею.

В основі теоретично обгрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Проте, слід врахувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Дослідження показали, що існує досить тісний зв’язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність.

Вплив держави на рівень та динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) — основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов’язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі: 1) забезпечення ефективної зайнятості- 2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання- 3) створення різних умов для громадян у використанні їх права на працю- 4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємців- 5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили. сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість.

Перший вид суспільних робіт спрямовується на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості (будівництво сільських доріг, дрібних об'єктів, житла та об'єктів соціально-культурного призначення, захист земель і проведення лісонасаджень тощо), а також проведення різних робіт у містах (будівництво та ремонт доріг, шкіл та лікарень, робота в дитсадках, вирощування овочів тощо).

Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо.

2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації.

3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу.

Одним з дійових засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій. Підприємствам надаються від держави субсидії для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, а також субсидії на профпідготовку безробітних. Держава також адекватно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді.

Програми сприяння зайнятості - це динамічний інструмент активної політики зайнятості. Термін їхньої дії розрахований, як правило, на період від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Крім того, окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (податковий кредит, податкові відрахування, повернення податків тощо). Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевому рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється відповідними органами державної влади.

Другий напрям (гнучкі форми зайнятості) передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідніших форм та режимів працідопомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у вирішенні проблем, пов’язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:

• -.використання різноманітних нестандартних режимів як повного, так і неповного робочого часу;

• -.облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї);

• -.використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо);

• -.упровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо.

3. Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

Рівень життя суспільства має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей у цих благах. Набір неоднорідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здорові, якості харчування, житла, довкілля тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних і сімейних доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми розподілу доходу у суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню й суперечливу історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші - дотримуються протилежної точки зору, тобто вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, тобто граничної корисності. Головним аргументом на користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу.

Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекномічній науці використовують криву Лоренца (рис. 3).