Сучасний стан та перспективи українсько-російських енергетичних відносин

Вступ Енергетичні відносини між Україною та Росією мають непросту історію: від стратегічного партнерства та реалізації великих спільних енергетичних проектів (як приклад, будівництво та успішна експлуатація всіх атомних блоків українських АЕС) до періодів шантажу, недовіри і взаємних звинувачень та прямих енергетичних «війн». Серед причин такого стану справ у російсько-українських енергетичних відносинах більшість експертів, в першу чергу, називають їх безсистемність та орієнтованість на досягнення короткотермінових цілей.

Нинішні відносини Києва з Москвою є досить суперечливими і складними.

Їх характерними рисами є високий ступінь невизначеності, криза довіри та розбіжності інтересів. Контакти між сторонами обтяжені ідеологічним протистоянням, «замороженими» конфліктами, конкуренцією інтеграційних проектів на пострадянському просторі. Проблемними є відносини України та Росії в політичній, економічній, енергетичній, безпековій і гуманітарній сферах. Така ситуація об'єктивно не відповідає інтересам сторін, створює ризики для європейської безпеки та потребує спільного пошуку узгоджених, взаємоприйнятних рішень проблемних питань, що стоять на порядку денному.

Тільки чітке розуміння базових державоутворюючих чинників цих країн створює основу побудови їх рівноправних та взаємовигідних міждержавних взаємин. Відсутність такого розуміння має наслідком провокування конфліктних ситуацій на різних рівнях та у різних вимірах — політичному, економічному, соціальному, гуманітарному тощо. Від належного розуміння і доброї волі керівництва й політичних еліт України та Росії залежить розвиток відносин між обома країнами у конструктивному руслі.

Об'єктом роботи є україно-російські енергетичні відносини.

Предмет дослідження — сучасний стан та перспективи українсько-російських енергетичних відносин.

Мета роботи — здійснити енергетичний аналіз українсько-російських відносин на сучасному етапі «перезавантаження» (2010;2011 рр.).

Для досягнення сформульованої мети визначено такі завдання:

— охарактеризувати українсько-російські енергетичні відносини крізь призму зовнішньополітичних стратегій двох держав;

— встановити та охарактеризувати основні етапи українсько-російських енергетичних відносин (1991;2009 рр.);

— охарактеризувати співробітництво України та Росії у сферах енергетики та високих технологій;

— висвітлити особливості врегулювання проблеми перебування чорноморського флоту на території України;

Хронологічні рамки роботи — 2010;2011 рр.

Територіальні межі дослідження охоплюють Україну та Росію.

Структура роботи випливає із завдань дослідження і складається з трьох розділів, кожен з яких має кілька підрозділів.

У першому розділі висвітлюються основні стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики орієнтири двох держав та визначаються етапи українсько-російських відносин періоду незалежності України (до 2009 року).

У другому розділі висвітлюються енергетичні аспекти україно-російських відносин.

Та третій розділ присвячений «енергетичному трикутнику»: ЄСУкраїна-Росія їх взаємовідносинам, інтересам, протиріччям.

РОЗДІЛ 1 Енергетичні аспекти україно — російських відносин

1.1 Стосунки України та Росії в енергетичній сфері

Енергетика — галузь, де в українсько-російських відносинах накопичилося найбільше проблем. Але вона ж має і найбільший потенціал для взаємовигідної співпраці. Протягом десяти попередніх років був розповсюджений міф про практично повну залежність України від російських енергоносіїв. Справді, Росія є головним постачальником енергоресурсів в Україну, але ця залежність далеко не одностороння. І річ не лише в тім, що Україна має розвинену інфраструктуру транспортування на зовнішні ринки російських нафти, газу, аміаку.

Українські нафтопереробні заводи (НПЗ) будувалися для переробки саме російської нафти, щоб забезпечити високу ефективність експорту нафтопродуктів до Європи, їхні потужності повністю забезпечували потреби України і практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік нарощує свою присутність в українській нафтопереробці. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, зокрема найбільшого в Україні - ЛиНОСу, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку. Приватизація ними НПЗ в Україні дала змогу повніше їх завантажувати і забезпечила конкурентоспроможність вироблених нафтопродуктів. На жаль, Росією запроваджений такий порядок експорту нафти в Україну, за якого компаніям-експортерам не повертається ПДВ і з них стягується експортне мито.

Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ «Концерн ТВЕЛ» щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірки на загальну суму 200- 250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє лише 15% потреб ядерно енергетичного комплексу України в обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та Заходу. Водночас 20% уранової сировини, що надходить до РФ, видобувається в Україні (45% - у Казахстані, 10% - в Узбекистані).

Взаємозалежність у газовій сфері не обмежується наданням Україною послуг, транзиту російського газу до Європи. Вона сама залишається великим споживачем російського природного газу (понад 30% усього російського експорту цих ресурсів).

Нині пропускна спроможність газотранспортної системи України на вході (східний та північний напрямки) становить 290 млрд. м3 на рік, на виході (західній напрямок) — 170 млрд. м3 на рік, у т. ч. на західних кордонах 140 млрд. м3. За попередніми оцінками, у 2001 р. Україна забезпечила транзит 124,4 млрд. м3 російського природного газу на експорт. Йому належить домінуюче місце в забезпеченні потреб Європи в енергоносіях — 30% на європейському ринку, а для окремих країн Центральної Європи-100%.

Європейський попит на природний газ зростає, і можна очікувати істотного збільшення його експорту з Росії та країн Каспійського регіону. Проте реалізація російських проектів прокладання нових трубопроводів в обхід України вже до середини наступного десятиліття може призвести до зменшення транзиту газу через нашу територію до 60 — 70 млрд. м3 на рік, а відтак до скорочення доходів України від газотранзиту на суму близько 1,2 млрд. дол. США. Збереження позицій у цій сфері значною мірою залежатиме від поліпшення технічного стану газотранспортної системи, активності урядової політики, ефективності зусиль Міністерства палива та енергетики і НАК «Нафтогаз України» в укладанні довгострокових договорів про транзит газу в Європу та участі Росії в проектах розширення потужностей української газотранспортної системи.

Не меншої уваги потребують і питання нафтового транзиту. Серйозним викликом українському проекту Євроазійського нафтотранспортного коридору є намагання Росії активізувати процеси транспортування нафти північним шляхом. Зокрема, уже наприкінці 2001 р. введено в дію першу чергу Балтійської трубопровідної системи, що дасть можливість експортувати через порт Приморськ (Ленінградська область) на балтійський ринок 12 млн. т нафти на рік. У 2001 р. завершено будівництво нафтопроводу «Тенгіз — Новоросійськ» Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), що створило передумови для зменшення транзиту казахстанської нафти через Одеський термінал та Феодосійську нафтобазу. Такий розвитку подій потребує від МЗС, Міністерства палива та енергетики (НАК «Нафтогаз України») активізації зусиль для забезпечення завантаження українських нафтопроводів. Гострою і невідкладною є для України необхідність узгодження з російським урядом та міжнародними компаніями які видобувають, продають та купують каспійську нафту проблеми активного використання можливостей нафтопроводу «Одеса — Броди» для транспортування нафти з басейну Чорного моря до Центральної та Західної Європи.

1.2 Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики Росії

Згідно з енергетичною стратегією Росії на період до 2020 року (далі Стратегія 2020), «Державна енергетична політика в зовнішньоторговельній сфері має бути спрямована на перехід країни від ролі переважно постачальника сировинних ресурсів до ролі самостійного учасника світового обороту енергетичних товарів, який проводить незалежну політику на світових ринках. Ця необхідність продиктована як об'єктивними тенденціями до посилення міжнародної економічної інтеграції, так і потенційними вигодами від якісної зміни ролі Росії в світовій торгівлі енергетичними ресурсами».

Вперше в Стратегії 2020 були сформовані і основні цілі єдиної політики регулювання експорту, імпорту та транзиту енергоресурсів:

— зміцнення позицій Росії на світових енергетичних ринках, максимально ефективна реалізація експортних можливостей російського ПЕК, зростання конкурентоспроможності його продукції та послуг;

— забезпечення недискримінаційного режиму зовнішньоекономічної діяльності в енергетичному секторі, який включає вільний доступ російських енергетичних компаній до закордонних ринків енергоресурсів та фінансових ринків, провідних енергетичних технологій;

— сприяння залученню в раціональних масштабах та на взаємовигідних умовах закордонних інвестицій в російський енергетичний сектор. Виходячи з вищенаведених цілей, державна політика РФ в сфері енергетики передбачає:

— максимізацію національної вигоди від зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням оцінки взаємопов'язаних наслідків такої політики в галузях експорту, імпорту та транзиту, наявності російських компаній на світових ринках енергоресурсів та капіталу;

— стимулювання диверсифікації товарної структури експорту, підвищення обсягів вивозу продукції з більш високою часткою доданої вартості;

— диверсифікацію ринків збуту енергоресурсів, розширення географії присутності російських компаній на міжнародних ринках за економічної доцільності такого розширення;

— підтримку проектів з активізації залучення іноземного капіталу в Росію;

— розвиток нових форм міжнародного співробітництва в енергетиці, в тому числі й у науково-технічній сфері;

— створення механізмів координації державної політики в галузі зовнішньоторгового регулювання енергетичної сфери.

Водночас, стратегічним інтересам Росії відповідає формування єдиної енергетичної та енерготранспортної інфраструктури в суміжних регіонах Європи та Азії, розвиток міжнародних енерготранспортних систем, забезпечення недискримінаційного транзиту енергоносіїв. З цією метою держава буде заохочувати російські акціонерні товариства та компанії до участі в розробці та реалізації значних міжнародних проектів транспортування газу, нафти та електроенергії як в західному так і східному напрямах. Для Росії з її унікальним географічним та геополітичним положенням проблеми транзиту мають особливе значення. В наслідок чого вона має усі необхідні передумови для того, щоб транзит забезпечував і надійність її забезпечення енергоресурсами, і їх ефективний експорт, і отримання прибутків від транзитних функцій.

Саме глобальний характер енергетичних проблем та все більша їх політизація, а також впливове положення ПЕК Росії в системі світової енергетики висунули енергетичний чинник в перелік базових елементів російської дипломатії.

Ще більш конкретизовано визначене сучасне стратегічне положення Росії в новій Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року, прийнятій президентом Медвєдєвим 12 травня 2009 року. «Росія подолала наслідки системної політичної та соціально-економічної кризи кінця ХХ століття — припинила падіння рівня та якості життя російських громадян, встояла під тиском націоналізму, сепаратизму та міжнародного тероризму, запобігла дискредитації конституційного устрою, зберегла суверенітет та територіальну цілісність, відновила можливості з нарощування національної конкурентоспроможності та відстоювання національних інтересів в якості ключового суб'єкту багатополярних міжнародних відносин, які перебувають у стадії формування». В Стратегії зазначається, що перехід від блокового протистояння до принципів багатовекторної дипломатії, а також ресурсний потенціал Росії та прагматична політика його використання розширили можливості РФ з укріплення її впливу на світовій арені.

Прямо негативно на забезпечення національної безпеки РФ в економічній сфері можуть вплинути дефіцит паливно-енергетичних, водних та біологічних ресурсів, застосування дискримінаційних заходів та посилення недобросовісної конкуренції по відношенню до Росії, а також кризові явища в світовій фінансово-банківській системі.

Одним із головних напрямів забезпечення національної безпеки в економічній сфері на довгострокову перспективу є енергетична безпека. Необхідними умовами забезпечення національної та глобальної енергетичної безпеки є багатостороння взаємодія в інтересах формування ринків енергоресурсів, які б відповідали принципам Світової Організації Торгівлі, розробка та міжнародний обмін перспективними енергозберігаючими технологіями, а також використання екологічно чистих альтернативних джерел енергії. Головним змістом енергетичної безпеки є стале забезпечення попиту достатньою кількістю енергоресурсів стандартної якості, ефективне використання енергоресурсів шляхом підвищення конкурентоспроможності національних виробників, запобігання можливому дефіциту паливно-енергетичних ресурсів, створення стратегічних запасів палива, резервних потужностей та комплектуючого обладнання, забезпечення стабільності функціонування систем енергота теплопостачання.

Таким чином, для Росії саме експорт енергоресурсів є ефективним та прогнозовано використовуваним інструментом, що дає змогу прямо або опосередковано впливати на прийняття економічних, а в деяких випадках і політичних рішень у державах-споживачах ПЕР, які що визначають такий аспект енергетичної безпеки, як енергетична незалежність (залежність).

При цьому надвелика частка споживання російських ПЕР характерна не тільки для країн СНД чи Балтії, що обумовлено історичними причинами, а й для країн Західної Європи (в тому числі й провідних країн ЄС), Туреччини тощо. Так обсяги споживання російського природного газу в Німеччині складають 40%, Франції та Італії - 25%, Австрії - 75%, Словенії та Болгарії - близько 90%, Фінляндії - майже 100%.

Це повною мірою проявилося в ході «газової війни» між Росією та Україною на початку 2009 року, що повинно змусити Європу переглянути свої погляди на роль і значення Росії у забезпеченні енергетичної безпеки Європи.

1.3 Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики України Стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики України, передбачені в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року, полягають в інтеграції національного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) до Європейського союзу. Елементами такої інтеграції є адаптація законодавства та відповідні інституційні перетворення, інтеграція мереж та уніфікація стандартів.

Серед головних напрямів енергетичної політики України з точки зору забезпечення енергетичної безпеки слід виділити:

— підвищення надійності та ефективності енергопостачання, забезпечення ефективного та сталого розвитку ПЕК держави;

— зменшення рівня енергетичної залежності країни шляхом збільшення видобутку (виробництва) і споживання власних енергоносіїв, диверсифікації зовнішніх і внутрішніх джерел енергопостачання, максимального залучення потенціалу енергозбереження;

— підвищення рівня безпеки населення від надзвичайних ситуацій техногенного характеру;

— підвищення рівня безпеки, стійкості та живучості енергетичних об'єктів з метою запобігання екологічним катастрофам та зменшення рівня техногенного впливу енергетичних об'єктів на довкілля;

— забезпечення входження України в енергетичні ринки Європи та світу;

— удосконалення та розвиток сфери загального забезпечення підтримки розвитку галузей ПЕК (нормативно-правова база, науково-технічне й інформаційне забезпечення тощо). 5

Головними заходами щодо зниження енергетичної залежності України в Стратегії передбачені:

— підвищення рівня власного виробництва ПЕР (за рахунок підвищення абсолютного рівня їх видобутку, зменшення абсолютного рівня імпорту, ефективного та оптимального енергоспоживання);

— диверсифікація джерел зовнішнього постачання ПЕР (природний газ, нафта, ядерне паливо) з необхідністю мати не менше трьох джерел постачання за кожним видом з рівнем у 25−30% від загального обсягу;

— закріплення стратегічного положення України в міжнародній системі транспортування енергоносіїв та забезпечення гідної участі України в реалізації міжнародних енергетичних проектів;

— забезпечення внутрішньої енергетичної незалежності (запобігання монопольному становищу на внутрішніх ринках ПЕР; створення рівних конкурентних умов діяльності; створення державних стратегічних запасів ПЕР; удосконалення нормативно-законодавчої бази; здійснення державного контролю).

У енергетичних відносинах України з Росією є явні загрози її енергетичній безпеці через майже монопольну залежність у постачанні основних ПЕР (в першу чергу природного газу), яка визначає надмірний (з точки зору енергетичної незалежності) економічний та політичний тиск. Водночас існують певні потенційні механізми протидії надмірній енергозалежності (мається на увазі наявність потужної транзитної системи).

Переважна більшість газового транзиту із Росії до країн Європи (80%) відбувається через українську газотранспортну систему (ГТС), що робить Україну важливим елементом забезпечення енергетичної безпеки Європи (ЄС): Як важливі нетто-імпортери енергоносіїв Україна та Європейський Союз мають очевидний спільний інтерес. Енергетична безпека України, провідного транзитера, є також найкращою гарантією енергетичної безпеки наших європейських сусідів. Таким чином, енергетична безпека загальноєвропейського простору неподільна. З іншого ж боку, таке привалююче монопольне положення України викликає значну зацікавленість як у контролі (володінні) вітчизняної ГТС, так і у реалізації заходів з диверсифікації шляхів постачання російського газу до Європи.

У разі реалізації в найближчі 20 років альтернативних маршрутів постачання російського газу в Європу загальною пропускною спроможністю в 55 млрд. м? газу обсяги транспортування українською ГТС (не враховуючи можливе збільшення обсягів видобутку та транзиту російського газу в Європу) зменшаться до 30%. В той же час, усунути Україну як провідного транспортера російського газу до Європи неможливо.

Такий стан справ знайшов своє відображення у рішенні РНБО України від 10 лютого2009 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення енергетичної безпеки України». В цьому документі визначено, що «перехід на довгострокові, прямі та прозорі контракти з Російською Стороною у питаннях постачання природного газу в Україну та його транзиту європейським споживачам» визначено «важливим елементом забезпечення енергетичної безпеки як України, так і Європи».

Водночас час необхідно врахувати значні ризики, потенційно можливі в стосунках України та Росії в питаннях постачання та транзиту природного газу. У згаданому рішенні РНБО України «асиметрію відповідальності та ризиків Сторін контрактів (зокрема, щодо штрафних санкцій за невчасну оплату, перевищення відбору законтрактованих обсягів газу чи його недобір;

— невизначеність умов використання газу з українських підземних сховищ, зобов’язання Української Сторони здійснювати транзит газу практично за будь-яких умов, у той час як за певних обставин Російська Сторона матиме низку підстав для припинення постачання газу в Україну" визначено «порушенням принципів рівноправності та паритетності, що ставить Українську Сторону у залежність від Російської».

— на сьогоднішній день питання щодо недобору законтрактованих обсягів газу певним чином вирішено на рівні незафіксованих домовленостей.

Зовнішня енергетична політика ЄС. Країни ЄС, як і Україна, мають значний рівень енергетичної залежності (~50%).

Домінуючим постачальником ПЕР в Європу є Росія. Її частка у постачанні країнам ЄС (EU-27) нафти складає 33% (з країн ОПЕК постачається 38%), природного газу — 42% (наступним джерелом є Норвегія, яка постачає лише 24%), вугілля — 26%. На сьогоднішній день спільна енергетична політика ЄС перебуває у стадії розробки та узгодження. Не зважаючи на пріоритетність національних інтересів, залишається необхідність спільних дій та розуміння того, що в світі глобальної взаємозалежності енергетична політика окремих держав має проводитися в рамках загального Європейського простору.

Така загальна енергетична політика Європи передбачає досягнення трьох головних цілей:

· сталість: за рахунок переважної розробки конкурентоспроможних джерел енергії з низьким вмістом вуглецю, особливо альтернативного транспортного пального, регулювання енергоспоживання Європи, призупинення негативних змін клімату та поліпшення якості повітря;

· конкурентоспроможність: відкриття енергетичних ринків має бути вигідним як для споживачів, так і всієї економіки в цілому, сприяти інвестуванню в чисте виробництво енергії та підвищенню рівня енергоефективності (це зайвий раз підкреслює важливість та значимість цінової та тарифної політики держав), зниженню впливу надвисоких цін на енергоносії на економіку ЄС та її громадян, використанню найновітніших сучасних енергетичних технологій;

· безпека енергозабезпечення: вирішення проблеми зростаючої залежності країн ЄС від імпортованих енергоносіїв передбачає використання комплексного підходу з одночасного просування за різними напрямами до яких належить зниження попиту, диверсифікація структури енергетики ЄС зі збільшенням використання конкурентоспроможних локальних та відновлюваних джерел енергії (диверсифікація видів палива), а також диверсифікація джерел та шляхів постачання імпортованих енергоносіїв, створенню нормативно-законодавчої бази, яка буде сприяти залученню інвестицій для задоволення зростаючого попиту на енергоносії, підвищення готовності ЄС до реагування на кризові ситуації, поліпшення умов для європейських компаній, які намагаються отримати доступ до світових енергоресурсів, забезпечення доступу до енергоносіїв усіх фізичних та юридичних осіб.

Щодо побудови стратегічних відносин в енергетичній сфері з Росією, то на думку європейських експертів, тут можна виділити дві домінуючі концепції. Перша базується на виключно економічних міркуваннях і полягає у рівномірній енергетичній взаємозалежності обох сторін (ЄС залежить від імпорту енергоносіїв з Росії так само, як і Росія залежить від їх експорту до Європи; до того ж і сама Росія потребує європейських інвестицій та енергетичних технологій для нарощування енерговидобутку). Друга концепція базується на геополітичних засадах та полягає в тому що Росія має намір максимально використати свої резерви нафти і газу для отримання значних політичних дивідендів. В цьому ракурсі для Росії є вигідними перспективами відсутність узгодженості, розкол, конкуренція, конфлікт ринків і стратегічних підходів країн-членів ЄС, крім того, Росія прагне примусити транзитні країни передати їй контроль над транспортними мережами та використовує тактику покарання зменшенням постачань ПЕР або ціновим диктатом за протидію таким намірам (приклад енергетичних взаємовідносин з Україною тут є показовим). Домінуючою для ЄС вважається перша концепція, для ефективної реалізації якої експерти пропонують залучити Росію до міжнародного діалогу з питань енергетичної безпеки та контролю над зміною клімату, сприяти приєднанню Росії до Енергетичної Хартії або нового взаємоприйнятного договору з визначенням чітких правил енергетичних відносин в системі постачальник — транзитер — споживач.

Однак політика забезпечення енергетичної безпеки Європи має і явно слабкі місця:

— Відсутність спільної енергетичної політики ЄС дає змогу значним постачальникам ПЕР (в першу чергу мається на увазі Росія) укладати сепаратні угоди з окремими країнами ЄС, змушуючи інших конкурувати між собою за постачання необхідних ПЕР.

— За рахунок надання Росією преференцій окремим країнам ЄС в обмін на їхню політичну лояльність, розколюється єдність Європейського Союзу, що ставить окремих його членів у політичну залежність від постачальника ПЕР. «Європа залишається вразливою до можливого політичного тиску доти, доки європейські країни не будуть сполучені між собою газогонами. Бо тоді, в разі потреби, європейські країни зможуть надати підтримку одна одній, і таким чином можна було б зменшити політизацію цього питання.» (все це повною мірою стосується й України);

— Історична звичка покладатися у своєму забезпеченні основними ПЕР (в першу чергу природним газом та нафтою) на Росію. Як показує світова практика та теоретичні засади забезпечення енергетичної безпеки, для гарантованого забезпечення її прийнятного рівня необхідна диверсифікація джерел та шляхів постачання енергоносіїв. Для України це має принципове значення.

Взаємовідносини України та Росії в сфері ядерної енергетики є одним із нечисленних прикладів успішного співробітництва. Головними передумовами цього можна вважати:

— використання на українських АЕС ядерних реакторів виключно російського виробництва та спільні роботи щодо продовження термінів їх експлуатації за російськими технологіями та за участю російських фахівців;

— використання російських реакторів В-392Б (ВВЕР-1000) в нових українських АЕС (3-й та 4-й енергоблоки Хмельницької АЕС);

— постачання російського ядерного палива для реакторів АЕС (винятком є використання експериментального палива виробництва американської компанії «Westinghouse» на Південноукраїнській АЕС);

— вивіз відпрацьованого ядерного палива для переробки виключно на російських заводах, що триватиме до побудови в Україні власного сховища відпрацьованого ядерного палива;

— широка співпраця з російськими компаніями в напрямі створення елементів власного ядерно-паливного циклу;

— провідна роль Росії у створенні під егідою МАГАТЕ міжнародного проекту інноваційних ядерних реакторів та паливних циклів (проект INPRO), що має важливу роль для технологічного розвитку ядерної енергетики майбутнього, в тому числі й для України;

— широкі російські плани щодо пріоритетного розвитку власної ядерної енергетики, що передбачають можливість використання для цього українських потужностей з видобутку та первинної переробки урану та цирконію.

В загальному плані процес співробітництва з Росією в сфері ядерної енергетики є системним, нормативно-законодавчо оформленим, розрахованим на тривалий термін та за участю та під контролем міжнародних організацій (МАГАТЕ).

Однак це, в цілому успішне співробітництво, має і негативні сторони:

— уміле лобіювання Росією інтересів власних підприємств та відповідне усунення з високотехнологічного ринку українських конкурентів (мається на увазі продаж акцій Київського НДІ «Енергопроект» та Сумського НДІ насособудування, на черзі Харківський «Турбоатом»;

— приклади банкрутства ключових для власного ядерно-паливного циклу підприємств, в тому числі й через тиск ззовні);

— неефективна реалізація або невиконання вже досягнутих домовленостей;

— ризики монополізації ринку ядерного палива в Україні, про що йшлося у рішенні РНБО України.

енергетика чорноморський каспійський газовий РОЗДІЛ 2. Енергетична сфера

2.1 Співробітництво в енергетичній сфері

Енергетика є винятково важливим елементом економічного і політичного розвитку будь-якої держави, що забезпечує її суверенітет. У світлі цієї тези слід пам’ятати, що Росія здійснює експорт газу (до 70 млрд. кубометрів на рік) та забезпечує більшість країн пострадянського простору левовою часткою нафтопродуктів. Україна ж імпортує близько 80% нафтопродуктів з Російської Федерації. Крім того, Росія і Україна є взаємозалежними через проблеми транзиту енергоносіїв газотранспортною системою останньої. Найбільшою країною-транзитером в СНД є Україна, яка прокачує власною територією більше 100 млрд. кубометрів «блакитного палива».

У відносинах між Україною та Росією енергетична сфера є найважливішою складовою економічного співробітництва. Імпортовані з РФ енергоносії забезпечують більше 60% українських потреб у нафті. Росія виступає необхідним посередником, що забезпечує транспортування в Україну центральноазійського газу (туркменського і узбекського), а також продає власний газ для українських потреб. Окрім того, на енергетичні матеріали припадає 46,7% всього українського імпорту з РФ у вартісному еквіваленті. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків.

Україна, як відомо, є найбільшим «уламком» Радянського Союзу після Росії. Через її територію проходять основні транзитні шляхи поставок у Європу (і Туреччину) російських нафти та газу, які проектувалися як єдине ціле та управління якими від початку здійснювалося з єдиного центру — Москви. За нинішніх умов Росія змушена платити Україні за транзит вуглеводнів близько 1,5 млрд. дол. на рік. Це не влаштовує Росію, яка вважає себе «правонаступницею» СРСР, і одним із її пріоритетів є мінімізація транзитної залежності.

Конфліктний потенціал було закладено ще в момент розпаду СРСР на незалежні держави, проте його реалізації завадили такі чинники, як відсутність жорсткої еліти в «єльцинській» Росії, зайнятої нагромадженням первинного капіталу, і, відповідно, багатовекторна політика України за часів президентства Л. Кучми. Надалі конфліктний потенціал накопичувався. Так, із приходом В. Путіна — жорсткого прагматика і непоганого стратега — Росія почала відроджувати «імперію» саме з нафтогазової сфери.

На сьогодні існує низка чинників, під впливом яких формувалися взаємовідносини між нашими країнами, а саме:

1) енергетична залежність України (через нижчі за світові ціни на енергоносії), яка створює поле для народження «енергетичного гегемона» на теренах СНД та дозволяє Росії утримувати Україну у власній орбіті;

2) проблематичність підписання середньота довгострокових контрактів на поставку енергоресурсів, які б перестраховували ризики від різкого коливання цін.

Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії в енергетичній сфері стали позначатися регулярними конфліктами за участю ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз» України. Враховуючи взаємопов'язаність політичної та енергетичної сфер в Росії, а також заполітизованість українсько-російських економічних відносин, багато експертів пов’язують регулярні «газові війни» з переведенням зовнішньополітичного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію в практичну площину. Прикладом цього є перекриття в січні 2009 р ВАТ «Газпром» постачання природного газу як в саму Україну, так і в країни ЄС стало серйозним випробуванням для українсько-російських відносин, а також для всієї системи відносин України та Росії з європейськими партнерами.

На сьогодні енергетичне співробітництво характеризується інтенсивним проведенням переговорів щодо врегулювання питань, пов’язаних з цією сферою. Зокрема, це:

— модернізація ГТС відповідно до європейських стандартів;

— зниження ризику подальших переговорів ЄС та Росії відносно побудови газопроводів Nabucco та Південний потік, які проходять в обхід території України;

— збереження контролю над ГТС за Україною та уникнення загрози передачі ГТС під контроль Росії.

Проте, загалом ситуація у співробітництві України та Росії в цій галузі є набагато складнішою. Справа в тому, що Росія будує газопровід «Північний потік», який проходитиме по території Білорусі - держави-члена ЄЕП. Під час зустрічі з прем'єр-міністром України М. Азаровим, В. Путін заявив, що це не тільки російський проект. В ньому на сьогодні беруть участь Росія. Німеччина, Голландія, приєднується Франція .

Щодо газопроводу «Південний потік», то він є не пріоритетним для Євросоюзу (більш того, він конкурує з пріоритетним для ЄС газопровідним проектом Nabucco), але країни — потенційні учасники цього проекту (Болгарія, Сербія, Угорщина, Австрія та ін.) уже підписали відповідні двосторонні договори з РФ про його реалізацію. Таким чином, склалася алогічна ситуація, коли ряд країн-членів ЄС є учасниками будівництва конкуруючих газопроводів і на практиці не зможуть у повному обсязі виконати свої зобов’язання зі споживання зростаючих обсягів імпортного газу.

Сумарна потужність двох обхідних газопроводів («Південний потік» і «Північний потік») — 118 млрд. кубометрів газу на рік — приблизно відповідає докризовим обсягам, які транспортуються через територію України, та значно перевищує поточні обсяги транзиту української ГТС.

З українською газотранспортною системою також існують певні проблеми. З одного боку, енергетичні концерни Європи не хочуть модернізувати всю українську ГТС (і не можуть дозволити собі таку розкіш за умов чинного українського законодавства), яка в довгостроковій перспективі може виявитися напівпорожньою. З іншого — російський «Газпром» не має наміру надалі витрачатися на транзит через Україну, реалізуючи обхідні маршрути.

Таким чином, рішення лежить у площині створення якогось CП з експлуатації української ГТС у тристоронньому форматі. І найприйнятніший варіант такого СП — консорціум компаній з України, РФ і ЄС. Наприклад, «Газпром» — «Нафтогаз України» — RWE (німецька компанія, учасник Nabucco).

Важливим напрямом переговорів, який безумовно відповідає інтересам України, залишається лібералізація транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Встановлення вільного транзитного режиму дозволило б «Нафтогазу України» та іншим компаніям закуповувати газ у Казахстані, Узбекистані й Туркменістані.

У сфері ядерної енергетики українсько-російське співробітництво є важливим для України, адже українські АЕС побудовані на основі технологій, розроблених в СРСР. Головними передумовами успішного співробітництва у сфері ядерної енергетики можна вважати використання на українських АЕС ядерних реакторів виключно російського виробництва та спільні роботи щодо продовження термінів їх експлуатації за російськими технологіями та за участю російських фахівців; широка співпраця з російськими компаніями в напрямі створення елементів власного ядерно-паливного циклу; широкі російські плани щодо пріоритетного розвитку власної ядерної енергетики, що передбачають можливість використання для цього українських потужностей з видобутку та первинної переробки урану та цирконію.

На сьогодні питання співробітництва в цій галузі є одним із узгоджених в українсько-російських відносинах. 9 червня 2010 року було укладено міжурядову угоду про співпрацю в будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції (угоду підписали генеральний директор державної корпорації «Росатом» С. Кірієнко та Міністр палива та енергетики України Ю. Бойко).

Економічний аспект українсько-російського співробітництва у сфері ядерної енергетики має кілька складових:

— співробітництво щодо продовження ресурсу нині діючих в Україні атомних електростанцій і будівництво нових АЕС;

— співпраця у сфері виробництва ядерного палива, у тому числі спільне освоєння родовищ урану і цирконію, а також участь України в діяльності Міжнародного центру із збагачення урану.

Отже, до головних питань, на які в перспективі має дати відповіді енергетична складова стратегічного партнерства між Україною і Росією, належать: системна координація цінової і тарифної політики в енергетичній сфері; наповнення реальним змістом діяльності міжнародного газотранспортного консорціуму за участю України, Росії та Європейського Союзу, що припускає, зокрема, спільне управління магістральними газопроводами; модернізація існуючих і будівництво нових енерготранспортних коридорів територією України з одночасним доведенням російській стороні економічної недоцільності будівництва альтернативного шляху «Південний потік»; участь українських компаній у розробці нафтових і газових родовищ у Сибіру та Арктиці; спільний розвиток атомної енергетики включно з будівництвом нових, більш безпечних АЕС; спільна розробка і впровадження енергозберігаючих технологій.

Водночас Україна має зберегти та зміцнити свою роль головного транзитера російських вуглеводнів до Центральної і Західної Європи.

Отже, в цілому, економічний аспект в українсько-російських відносинах на сьогодні є досить суперечливим. З одного боку — співпрацюють в енергетичній та сфері високих технологій, з іншого ж — шукають опонентів для ефективнішого розвитку цих галузей. Тобто відбувається так звана співпраця через сусідство, тому керівництво обох держав усвідомлює, що лише двостороннє співробітництво буде неефективним через часткову відсутність сучасного обладнання на вітчизняних підприємствах. Адже, як зазначається в багатьох виступах українського та російського керівництва, двостороння співпраця має здійснюватись на однакових умовах, тобто партнери економічної сфери мають бути рівноправними.

2.2 Україна та МАГАТЕ Україна є державною-засновницею МАГАТЕ і бере участь в роботі Агентства з моменту його заснування в 1957 році. Україна поділяє статутні цілі Агентства і підтримує діяльність МАГАТЕ, спрямовану на забезпечення використання ядерної енергії у мирних цілях.

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Міністерство з надзвичайних ситуацій, Державна інспекція ядерного регулювання України та МЗС України визначені центральними органами виконавчої влади, відповідальними за реалізацію державної політики у відносинах з Агентством.

21 вересня 1995 року Україна підписала та 22 січня 1998 року ратифікувала Угоду з МАГАТЕ про застосування гарантій у зв’язку з ДНЯЗ. 15 серпня 2000 року Україна підписала та 24 січня 2006 року ратифікувала Додатковий протокол до цієї Угоди. Зазначені угоди є основними документами для співробітництва країн з МАГАТЕ на напрямку гарантій.

Крім цього Україна також є стороною таких важливих міжнародних інструментів Агентсвта як Угода про привілеї та імунітети МАГАТЕ, Віденська конвенція про цивільну відповідальність за шкоду внаслідок ядерної аварії, Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу та Поправки до неї, Конвенція про попереднє повідомлення про ядерну аварію, Конвенція про надання допомоги у випадку ядерної або радіаційної аварії, Конвенція про ядерну безпеку, Об'єднаний Протокол щодо застосування Віденської та Паризької конвенцій, Об'єднана Конвенція про безпечне поводження з відпрацьованим паливом та безпеку поводження з радіоактивним відходами, Протокол з поправками до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за шкоду внаслідок ядерної аварії, Переглянута додаткова угода щодо надання технічної допомоги МАГАТЕ, Конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму.

Основними напрямками співпраці України з МАГАТЕ є:

· використання технічної допомоги Агентства з метою подолання наслідків Чорнобильської катастрофи (технологічні та соціальні аспекти), в т. ч. імплементація національних проектів «Виведення з експлуатації енергоблоків 1, 2 і 3 ЧАЕС» та «Радіологічна підтримка відновлення територій, постраждалих від катастрофи на ЧАЕС»;

· підтримання належного рівня ядерної безпеки національних АЕС та дослідницьких реакторів в Україні, в т. ч. імплементація національного проекту «Покращення інфраструктури ядерної та радіаційної безпеки в Україні»;

· участь у Міжнародному проекті інноваційних ядерних реакторів та палива (ІНПРО);

· управління радіоактивними відходами на території України, в т. ч. через механізм тристоронніх угод між Україною, Росією та МАГАТЕ в рамках спільної російсько-американської «Ініціативи глобального зменшення загрози», а також репатріація високозбагаченого урану до Росії і відповідне переоблаштування українських дослідницьких реакторів на низькозбагачений уран;

· проведення на території України заходів у рамках Програми технічного співробітництва (ПТС) МАГАТЕ.

Україна також бере активну участь у регіональних та міжрегіональних проектах технічного співробітництва Агентства. Наразі в Україні, в рамках трирічного циклу (2009;2011 роки) ПТС, Агентством реалізується низка національних проектів загальною вартістю більше 2,6 млн.дол.США, які були визначені українськими експертами як пріоритетні:

· Вдосконалення управління знаннями у ядерній галузі;

· Зняття з експлуатації енергоблоків ЧАЕС та поводження з радіоактивними відходами на майданчику, включаючи об?єкт «Укриття»;

· Здійснення заходів щодо довготермінової експлуатації АЕС;

· Модернізація послуг радіотерапії з метою впровадження тривимірної конформаційної радіотерапії та планування лікування за допомогою візуалізації;

· Вдосконалення екологічного радіаційного моніторингу;

· Покращення інфраструктури ядерної та радіаційної безпеки в Україні.

В разі наявності позабюджетного фінансування в Україні додатково також впроваджуватиметься проект щодо підтримки всеохоплюючої оцінки безпеки радіоактивних відходів (класифікація, опис характеристик, екологічна експертиза).

В контексті створення за участю МАГАТЕ механізму багатостороннього недискримінаційного гарантованого постачання ядерного палива країнам, які відмовилися від створення власних збагачувальних потужностей та дотримуються зобов? язань щодо нерозповсюдження ядерної зброї, Україна беред участь в роботі Міжнародного центру з збагачення урану в Ангарську (Росія). Україна також підтримала рішення Агентства щодо створення резерву низькозбагаченого урану для потреб МАГАТЕ в Росії (листопад 2009), створення Банку низькозбагаченого палива МАГАТЕ (грудень 2010) та запровадження в рамках Агентства додаткових правових механізмів гарантування постачань ядерного палива та послуг (березень 2011).

У 2011 році щорічний внесок України до Регулярного бюджету МАГАТЕ становить 43 649 дол. США та 189 946 євро (фінансова частка України в організації складає 0,084%), до Фонду технічного співробітництва МАГАТЕ — 29 582 євро та 36 120 дол.США. Крім цього, Україна вносить добровільні внески до Фонду ядерної безпеки Агентства.

В Секретаріаті МАГАТЕ працює 17 громадян України, в т. ч. інспекторами Агентства. З кінця 2008 року представник України працює експертом МАГАТЕ на напрямку розробки інноваційних реакторів та паливних циклів.

Україна тричі в своїй історії обиралася до складу Ради керуючих МАГАТЕ. На сьогодні делегація України в четвертий раз є членом цього важливого політичного та виконавчого органу Агентства на період 2009;2011 роки.

Основні цілі Росії у сфері енергетики в Чорноморсько-Каспійському регіоні:

* блокування стратегічних проектів експорту енергоресурсів Каспія і Центральної Азії, які знаходяться поза контролем РФ;

* посилення політичного і економічного контролю над пострадянським енергетичним і транзитним простором в Чорноморсько-Каспійському регіоні (Казахстан, Туркменістан, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Україна, Молдова, Білорусія);

* створення Євразійського енергоальянсу провідних постачальників (Росія, Казахстан) і головних споживачів (Китай, Індія) на базі Шанхайської організації співпраці; створення газ ОПЕК за участю РФ, Туркменістану, Узбекистану, Казахстану і країн-транзитерів України та Білорусі;

* розробка і ухвалення Газової угоди СНД з метою організації газового ринку в інтересах енергетичної безпеки Росії; придбання російськими приватними і державними компаніями активів на території чорноморських членів ЄС — Болгарії і Румунії, а також України, Молдови (нафтопереробка, нафтоі газохімія);

* встановлення контролю над енергоресурсами в Каспійському регіоні і Центральній Азії;

* забезпечення поставок газу до України винятково за рахунок центральноазійського ресурсу;

* встановлення контролю над перспективними розробками нафтогазоносних шельфових родовищ в Чорному морі, особливо в його українському секторі;

* блокування діяльності ГУАМ і СДВ з метою запобігання розвитку кооперації і співпраці в енергетичній сфері між країнами — учасницями;

* створення обхідних нафтогазових транспортних артерій з метою посилення політичної і економічної залежності транзитних країн (України і Белорусі) від Росії;

* блокування реалізації проекту Nabucco шляхом проведення другої нитки газопроводу «Блакитний потік — 2» .

У досягненні вищезгаданих цілей РФ намагається залучити могутні американські і європейські компанії (ВР, Shevron, Bachtel International, Royal Dutch/Shell) в бізнес в Росії в такій мірі, щоб вони втратили здатність бути ефективними провідниками політики США і ЄС в регіоні. Підписання трьохсторонньої російсько-болгаро-грецької угоди про будівництво нафтопроводу «Бургас — Александруполіс» за участю президента РФ В. Путіна в Афінах 5 березня ц.р., суттєво змінило енергетичну ситуацію в Чорноморсько-Каспійському регіоні на користь Росії. Якщо цей проект буде реалізований, то в боротьбі з Росією за каспійську нафту програє решта конкурентів: Туреччина з проектом «Самсун-Джейхан», Україна і Польща — з проектом «Одеса-Броди-Плоцьк», Румунія з проектом «Констанца-Трієст» і США, які безуспішно намагалися зупинити укладання цієї угоди.

В умовах, коли відповідно до угоди російським компаніям «Роснефть», «Газпромнефть» і «Транснефть» належить 5% акцій нафтопроводу «Бургас-Александруполіс», практично Росія матиме свою стратегічну нафтотранзитну систему на території ЄС. Участь італійського концерну ENI в реалізації проекту «Блакитний потік — 2» є ще одним свідченням недостатньої консолідованої позиції серед країн ЄС в енергетичній сфері.

Не маючи власної нафти в достатній кількості для заповнення трубопроводу «Бургас-Александруполіс», Росія робить ставку на використання каспійської нафти і перш за все казахстанської, доставляючи її до Новоросійська трубопроводом Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), в якому найбільша частка акцій належить американській компанії «Shevron». При цьому Росія, використовуючи різні механізми, має намір спонукати «Shevron» до участі в проекті «Бургас-Александруполіс». Серед причин, що прискорили підписання угоди по «Бургас — Александруполіс», можна назвати наступні: перевага «проросійської партії» над «проамериканською» в ЄС; небажання Єврокомісії збільшувати транзитну залежність від Туреччини; використання Росією так званого Трансфракійського проекту (імітація планів прокладки нафтопроводу по європейській частині Туреччини в обхід Босфору між Кийікой і Ібрікхаба) як інструмент тиску на Болгарію і Грецію; використання чинника «православної солідарності».

РОЗДІЛ 3.3 «Енергетичний трикутник» ЄСУкраїна-Росія: взаємовідносини, інтереси, протиріччя

3.1 Позиціювання сторін у «трикутнику»

Виробництво та постачання енергоносіїв із Західного Сибіру до країн Європи здійснюється в єдиному технологічному ланцюжку, який об'єктивно пов’язує Росію (виробництво), Україну (транзит) та ЄС (споживання) в неформалізований «енергетичний трикутник». Особливо суттєва взаємозалежність між його сторонами спостерігається в газовій галузі, оскільки останніми роками близько 100 млрд. м російського газу транспортувалося територією України. Вказані обсяги — це понад 70% усього експорту газу з Росії і близько 20% його споживання країнами ЄС.

Сторони «трикутника» об'єктивно мали б бути зацікавлені в координації зусиль з важливих питань енергетичної політики (розвиток видобувних потужностей, безпека транзиту та постачання енергоносіїв, лібералізація енергетичних ринків, захист прав споживачів тощо). Це сприяло б переходу на новий якісний рівень європейської енергетичної політики та суттєвому покращенню загального політичного клімату в Європі.

Проте на практиці впродовж 2000;2011рр. спільних узгоджених дій між сторонами не спостерігалося через їх суперечливі інтереси. На цей час ситуація не змінилася на краще, особливо — для України, оскільки після підписання Харківської угоди коридор можливостей її традиційної політики маневрування між енергетичними просторами ЄС і РФ істотно звузився. Реформування національного енергетичного комплексу на засадах законодавства ЄС підміняється декларативними заявами урядовців, за якими ховається підтримка монополістичних утворень, заснованих на зрощенні бізнесу і влади та корупційних схемах. Така спотворена енергетична політика призвела до стагнації енергетичного комплексу та збільшення до критичного рівня загрози поглинання стратегічних підприємств України енергетичними монополіями РФ.

Інтереси сторін формуються залежно від особливостей їх енергетичної політики, соціальних пріоритетів, природних умов, географічного розташування та фінансових можливостей.

Енергетична стратегія РФ базується на величезних запасах вуглеводнів та інших природних ресурсів. ЄС вибудовує енергетичну політику з урахуванням дефіциту власних енергоресурсів, використання переваг одного з найбільших у світі ринків та інноваційного потенціалу. Україна, будучи дещо більш залежною від імпорту органічного палива, порівняно з ЄС-27, має водночас ємний ринок енергоносіїв, транзитні можливості, значні запаси природного газу, вугілля та урану, великий потенціал енергозбереження — які, втім, використовує явно недостатньою мірою.

Через подібність проблем залежності від імпорту паливно-енергетичних ресурсів, інтереси ЄС та України щодо регулювання ринків енергоносіїв збігаються. Обидві сторони зацікавлені у зниженні енергоємності ВВП та у створенні демонополізованого «ринку споживача» з високою конкуренцію між постачальниками. Головними правовими механізмами реалізації цих інтересів слугують документи: Європейська Енергетична хартія та Договір до Енергетичної Хартії; Договір про заснування Енергетичного Співтовариства; Третій Енергетичний пакет, План ЄС"20−20−20″.

Натомість інтереси Росії полягають у підвищенні цін на енергоносії через монополізацію ринків, тому вона намагається закріпити систему довгострокових контрактів купівлі-продажу газу, перешкоджає зростанню частки с потової торгівлі на газовому ринку, блокує реалізацію диверсифікаційних проектів, активно просуває нові трубопровідні маршрути з експорту вуглеводнів російськими компаніями та чинить активний спротив процесу лібералізації на енергетичних ринках Європи.

Про небажання діяти за європейськими правилами свідчить вихід РФ з Договору до Енергетичної Хартії. На заміну цього документа у2009р. тодішній Президент РФ Д. Медведєв висунув ініціативу під назвою «Концептуальний підхід до нової правової

бази міжнародного співробітництва у сфері енергетики (цілі і принципи)". Ініціатива передбачає зміну пріоритетів, визначених у Договорі до Енергетичної хартії, і розроблена в інтересах вертикально-інтегрованих компаній та без належного врахування захисту прав споживачів.

3.2 Українсько-російські енергетичні відносини: загальна характеристика Зпочатку2000;хроків Росія намагається перевести співробітництво з Україною в енергетичній сфері винятково у двосторонній формат, який передбачає мінімізацію впливу політики ЄС і в якому вона через свою енергетичну могутність має незаперечну перевагу. Проте, українсько-російські відносини в енергетиці, хоч і мають певну специфіку, але оцінювати їх поточний стан і визначати перспективи розвитку доцільно в загальноєвропейському контексті. Це пов’язано з тим, що надійне енергозабезпечення країн ЄС вуглеводнями можливе лише тоді, коли Росія та Україна залучатимуть структури ЄС до спільного розв’язання ключових проблем транзиту.