Основні ознаки держави

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНИІВЕРСИТЕТ УКРАНИ

" КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

Факультет післядипломної освіти Контрольна робота з дисципліни

" Теорія держави і права"

Київ 2011

Зміст роботи

• Вступ
• 1. Основні ознаки держави, які відрізняють її від інших соціальних явищ
• 2. Публічна влада як основна ознака держави
• 3. Територіальна ознака держави, територія держави Україна
• 4. Характеристика інших ознак держави, законодавство, податки, займи, державна мова, національна культура
• 5. Суть держави, її соціальне призначення
• Список використаної літератури

Вступ

З’ясовуючи сутність та основні характеристики держави, ми намагаємось вияснити природу її походження та історію становлення. Вирішальним при цьому є те, що визначення та зміст поняття «держава» протягом тривалого історичного періоду постійно змінювались. Для певних історичних періодів існували різні порівняння цього поняття, що пояснювались існуванням різних систем та режимів (авторитарних або диктаторських). В існуючих визначеннях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або близькими соціальними явищами є суспільство (родове або громадянське), політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії тощо.

Характеристика різниці та схожості ознак держави та інших соціальних явищ допоможе сформулювати її визначення.

1. Основні ознаки держави, які відрізняють її від інших соціальних явищ

Від усіх цих соціальних явищ держава відрізняється територіальною ознакою, особливим апаратом публічної влади, її суверенітетом; наявністю законів, обов’язків та прав для громадян, а також податків громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити. Такі ознаки представляють окремий, відносно незмінний каркас організації людського суспільства, який по мірі суспільного розвитку наповнюється новим змістом, втрачає застрілі і набуває нові структури та функції.

Існують різні класифікації ознак держави, що дають змогу певним чином упорядкувати різні ознаки держави, розвести різні групи характеристик різних форм прояву держави, визначити основні форми прояву держави у зовнішньому світі.

Так, відносно обов’язковості виконання та визнання, ознаки можуть бути:

1) обов’язкові, тобто ті, які притаманні будь-яким державам незалежно від форми, типу, стадії розвитку тощо, і факультативні, тобто наявність яких не обов’язкова;

2) відмінні, тобто такі ознаки, які відрізняють державу від інших схожих та однорідних соціальних явищ (інституцій), іншими словами, це особливості, які притаманні виключно державі, як специфічному соціальному явищу.

Також ознаки можуть бути:

1) субстанціональні - просторові ознаки, тобто ознаки, які стосуються передумов виникнення держави та які характеризують її через просторово-часові та субстанціональні характеристики (територія, кордони, населення);

2) змістовно-публічні ознаки, тобто ознаки, які характеризують державу з точки зору її як специфічного суб'єкта соціальної сфери буття людства, а саме залежно від того соціального призначення, яке вона відіграє (публічна влада, суверенітет). Дана група включає також і соціально-економічні ознаки (податки, збори, економічна політика);

3) інституціональні ознаки, які характеризують внутрішню структуру державної влади, як певним чином організованої сукупності матеріально-речових елементів (органи держави, посадові особи, апарат держави);

4) регулятивно-нормативні ознаки, характеризують державу як систему взаємовпорядкованих зв’язків з оточуючими її суспільними суб'єктами, її внутрішньо структурними елементами, які можуть виступати як соціальні суб'єкти (державні органи, посадові особи).

Існуючі класифікації дозволяють провести більш системний та послідовний аналіз самого феномену державу; пояснити причини наявності різних інтерпретацій розуміння сутності держави та її прояву (місця) в реальному житті суспільства; дати різні визначення держави, залежно від того, який бік її існування розглядається.

Разом з тим, слід зауважити, що незважаючи на різноманітність підходів до розуміння держави з питань щодо ознак держави, можна вести мову про близькість позицій різних авторів, як зарубіжних, так і вітчизняних. Представники різних правових та державознавчих шкіл наділяють державу різними (або різними за кількістю) ознаками, в більшості випадків носять більше термінологічний характер і не можуть розглядатися як такі, що є основою для розмежування різних тлумачень поняття держава. Розуміння питання ознак держави різними вченими в цілому не суперечать одне одному.

Зазначимо, що ознаки держави, які існують сьогодні в науці, достатньо чітко були сформульовані ще у кінці XIX ст.

Докладно зупинимось на кожній з них (територія, населення, громадянство, державний суверенітет, публічна влада, державний апарат, право, податки та збори):

1. Територія.

Держава представляє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розподіляється на все населення в межах певної території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильнсй зони (20 км) — територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. При цьому територія не суспільна, а природна умова існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише утворює простір, у межах якого держава розповсюджує свою владу.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави.

Розкривається ця ознака через певні соціальні інститути — громадянство або підданство, іноземців або осіб без громадянства; державні кордони; територіальне верховенство. Останнє означає єдність та повноту законодавчої, виконавчої та судової гілок влади держави над населенням, що виключає втручання іноземної влади.

2. Населення.

Це сукупність фізичних осіб, незалежно від їхньої національності та громадянства, що законно проживають на території конкретної держави.

3. Суверенітет.

Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками. У сучасному юридичному трактуванні державний суверенітет означає верховенство та незалежність влади, що підкорена праву, монополію на примус в межах державних повноважень та незалежність держави в рамках міжнародного правопорядку. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. При цьому вважається, що суверенітет концентрує в собі найістотніші риси державної організації суспільства. Незалежність та верховенство державної влади виражається в універсальності (тільки рішення державної влади поширюються на все населення та суспільні організації даної держави), в прерогативі (можливості скасування та визнання нікчемним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади), в наявності спеціальних засобів впливу, яких не має жодна інша суспільна організація. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.

4. Публічна влада.

Держава — це особлива організація політичної влади, що володіє спеціальним апаратом (механізмом) управління суспільством для забезпечення її нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним виразом державної влади.

5. Законодавство. Держава організовує життя на правових засадах та має право видавати закони, які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства. Без права, законодавства, держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечити безумовну реалізацію рішень, що приймаються. Право юридично оформляє державу та державну владу та тим самим робить їх легітимними, тобто законними. Держава здійснює свої функції в правових формах.

1. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території.

Крім того, держава бере займи і кредити.

Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівництво електростанцій, доріг тощо.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.

2. Державна мова

Державною мовою в Україні є українська мова (ст. 10, Конституції України).

3. Національна культура

Нація — це культурний феномен, що включає в себе різноманітні варіанти субкультур, зумовлених етнічними, географічними, соціальними, господарськими та класовими факторами. Характерною особливістю національних культур являється їх широка диференціація по професійним та соціальним ознакам.

2. Публічна влада як основна ознака держави

Публічна влада — це влада, виділена з товариства, але яка не збігається з населенням країни. Публічна влада є однією з ознак, що відрізняють державу від суспільного ладу. Зазвичай протиставляється суспільній владі. Поява публічної влади пов’язано з виникненням перших держав.

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька. Її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов’язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що має право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов’язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада. Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент. Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов’язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу. Із розвитком та вдосконаленням форм прояву органів публічної влади вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум. Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство.

У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент. Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у цьому плані вони є представниками народу. Але депутатський корпус, крім того, представляє (особливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіональні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент представляє загальнонаціональні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) представляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника свої виборців).

Тому з точки зору широти представництва пріоритет у системі державних органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів — лише виборці окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержали б відповідного мандата. Важливим є положення про те, що всенародне представництво має відображати стан і характер розвитку суспільства. Його юридичним обов’язком, як в умовах загального, так і імперативного мандата, є захищати загальні інтереси своїх виборців, включаючи інтереси тієї меншості, яка голосувала проти нього, тобто захищати інтереси всього народу.

У всіх цивілізованих країнах орган загальнонародного представництва є законодавчою гілкою у системі поділу влад. Саме через закони він повинен здійснювати народовладдя. Водночас поділ влад ґрунтується на рівновазі усіх гілок влади, що її представляють, на їх взаємоутримуванні. Виходячи з цього, слід вважати, що у межах своєї компетенції народовладдя чинить не тільки законодавча, а й виконавча, і судова влада. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався протягом тривалого часу, але був не більш ніж гасло, зараз у теорії і практиці керуються тим, що сфера дії законодавчої влади обмежена, вона не приймає рішень щодо питань, які входять до компетенції виконавчої або судової влади, або вирішуються шляхом референдуму.

І все ж таки абсолютної рівноваги влад у суспільному житті практично не існує. Законодавча влада, безумовно, займає провідне місце у системі поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію останніх спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне представництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі так і інші важливі державні функції.

3. Територіальна ознака держави, територія держави Україна

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави Із цими двома ознаками пов’язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов’язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв’язки з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов’язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову службу та ін.).

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці - області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Територіальний устрій України, відповідно до статті 132 Конституції, ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

До форм територіального устрою можна віднести, зокрема, адміністративно-територіальний устрій, виділення спеціальних та вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, зон надзвичайних екологічних ситуацій, поділ земель на категорії з чітким визначенням правового режиму кожної з таких категорій, економічне та інші види районування та планування території держави.

Унітарна держава — це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Зокрема, згідно статті 2 Конституції України, Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканою.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

унітарний пристрій допускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

ознака держава соціальний україна на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові частини унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.

Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану й децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Складний державний устрій допускає існування держави, яка включає в себе інші державні утворення. Розглядаючи окремі територіальні устрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії і сучасності окремі їх види (класи). В результаті виділились такі класи складних держав, як протекторат і унія.

Під протекторатом розуміється міжнародна угода, згідно якої одна держава зобов’язується здійснювати заступництво іншій, більш слабкій державі, здійснювати її представництво у внутрішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді здійснювати економічну й культурну допомогу.

Протекторат відносять до числа різновидностей державного устрою лише згідно традиції, тому що після підписання міжнародної угоди про заступництво, нової («третьої») держави не з’являється, а відповідно, не виникає питання і про його територіальну організацію.

Унія — це союз, об'єднання держав. Серед уній розрізняють конфедерації, федерації, об'єднання монархових держав у формі реальної й персональної унії, фузії, інкорпорації та імперії.

Федерація являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.

Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту й культури народів, що входять у союзну державу.

Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктів федерації. Національні федерації характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною й національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Конфедерація — це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів. При конфедеративному устрої держави члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

Імперія - складна держава, створена шляхом завоювання однієї держави іншою, де є поділ на головну державу метрополію та залежні від неї колонії. Метрополія (гр. meter — мати, polis — місто) — держава, що володіє захопленими нею колоніями. Колонія (лат. colonia — поселення) — країна чи територія, яка позбавлена самостійності і знаходиться під владою іноземної держави (Римська імперія, Російська імперія). Зараз у світі імперій не існує.

Окремої уваги заслуговують такі особливі форми об'єднання держав, як співдружності та співтовариства — асоційовані об'єднання держав (Європейський Союз, Союз незалежних держав (СНД), Британська співдружність), що мають певні ознаки як федерації, так і конфедерації, але не можуть бути класифіковані однозначно.

4. Характеристика інших ознак держави, законодавство, податки, займи, державна мова, національна культура

Закони є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території. Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Держава встановлює загальнообов’язкові правила поведінки, доводить їх до людей, забезпечує дотримання, вимагає виконання, а у випадку порушення застосовує примус. Державна влада — єдиний суб'єкт, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи.

Податки. Обов’язкові платежі на користь держави від громадян, підприємств, організацій, установ, необхідні для функціонування держави (утримання державного апарату, медицина, освіта, культура тощо). Держава стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що перебувають на її території. Крім того, держава бере позики і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і на розвиток загальнонародних соціально — економічних та політичних програм.

Наявність органів державного примусу (армія, міліція, поліція, служби безпеки держав тощо). Лише держава (її органи) наділена повноваженнями застосовувати примус до всіх без винятку осіб, які перебувають на її території: громадян, осіб без громадянства, іноземців.

Грошова одиниця. Гривня.

Формальні реквізити - державні символи. Державна символіка — засіб ідентифікації суверенної держави і суб'єкта влади в системі внутрішніх і міжнародних відносин, яка являє собою законодавчо закріплені символи Державний Герб, Державний Прапор та Державний Гімн. Кожна держава має також свої звичаї, традиції.

Державна мова, це мова, закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики.

Державна мова визначена законом та має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо. У країнах, де лише одна мова має статус державної, забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.

Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Законом України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. передбачено, що українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнавались українська, російська та інші мови.

Україна — багатонаціональна країна, в якій проживають громадяни близько 100 національностей. Враховуючи цю реальність, Верховна Рада України вже 1 листопада 1991 p. ухвалила Декларацію прав національностей України. Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Україні, мають право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти із своєю історичною батьківщиною. Держава зобов’язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур, збереження пам’яток історії та культури всіх народів, можливість створювати національні культурні центри і товариства, земляцтва та об'єднання.

Національна культура — сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти.

Культурний простір України — сфера, в якій відповідно до законодавства провадиться культурна діяльність та задовольняються культурні, інформаційні та дозвіллєві потреби громадян, що охоплює, зокрема, радіо і телебачення, періодичні друковані видання та книговидавничу продукцію, ринок культурних благ, а також культурно-мистецьке середовище.

5. Суть держави, її соціальне призначення

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців виходила при визначенні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов визначав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, — отже, наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада. Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородинними ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками [4, 5].

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах:

1) як організація всього суспільства;

2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей;

3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов’язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв’язку, боротьбі з порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є організатором усіх спільних справ — громадських робіт, охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом’якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи, а також є суб'єктом міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління (законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо) і апарату примусу (армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо).

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначучішим. Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошарки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв’язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства у певних випадках набувають пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Держава може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.

Виходячи з вищесказаного, визначення сучасних держав можуть бути такі:

Держава — суверенна, універсальна організація політичної влади, покликана забезпечувати нормальну життєдіяльність людей, яка має свою територію, апарат примусу, створює право та стягує податки, необхідні для здійснення своїх функцій.

Держава — це політична цілісність, що утворюється спільнотою, закріплена на певній території, де підтримується юридичний порядок.

Держава — особлива організація політичної влади, що існує у суспільстві, за допомогою якої здійснюється управління загальносуспільними та місцевим справами.

Держава — це специфічна, політико-територіальна організація, що виражає інтереси населення.

Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, виступає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

Держава — це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Список використаної літератури

1. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвік — Харків: Право, 2002. — 432 с.

2. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: курс лекцій / А. Машков. — К.: К.І.С., 2008.

3. Основи загальної теорії права та держави / За ред. П.М. Рабінович, — Бородянка, 1993. — 470с.

4. Скакун О. Ф. Теория государства и права / О. Ф. Скакун. — Харків: Консул, 2000. — С.48.

5. Теория государства и права / Под ред. д. ю. н., профессора А. Б. Венгерова, — Москва, «Юристъ», 1995.

6. Теорія держави і права у схемах і визначеннях / За ред. О.В. Бабкіна, К. Г. Волинка, 2004. — 144с.

7. Теорія держави і права / За заг. ред.В. В. Копєйчикова, — Київ, «Юрінформ», 1995.

8. Хропанюк В. Н. Теория государства и права / В. Н. Хропанюк. — М., 1996. — С.58.