Державний лад та організація управління в Київській Русі у ІХ-ХІІ століттях

http://www..ru/

Державна митна служба України Академія митної служби України Кафедра державного права і митної політики Реферат З дисципліни :Історія держави та права України

На тему : Державний лад та організація управління в Київській Русі у ІХ-ХІІ століттях

Дніпропетровськ 2002

Зміст

Вступ

1. Класовий поділ та соціально-правові категорії давньоруського населення

2. Політична система Русі: князь дружина і боярська рада — віче

3. Адміністративно-територіальний устрій та організація управління на Русі

4. Проблема соціально-економічного та політичного ладу Древньої Русі

давньоруський держава ранньофеодальній монархія

Вступ

Східні слов’яни в своєму розвитку проминули рабовласницьку формацію в її класичному вияві. На базі розпаду первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX— Х ст.: це утворення Руської держави з центром у Києві, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Давньоруська держава як ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітету—васалітету. Однак окремі історики, зокрема М. Брайчевський, вважають, що вона не набула завершеного монархічного устрою і протягом всієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління. До часів монгольської навали на Русі так і не було створено чітку систему престолонаслідування, що негативно позначи лося на внутрішньому і зовнішньому становищі країни. Главою держави був великий князь київський. У столицях зе мель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. В середині XI ст. був сформульований та закріплений у 1097 р. на Любецькому з'їзді головний принцип між князівських відносин на Русі: су веренність влади в межах землі. Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба відзначити деякі особливості: по-перше, влада великого князя була самодержавною лише в пе ріоди централізації держави (X — початок XII ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріп ленням в них окремих княжих династій, старшинство вели кого князя втрачало реальне значення, а його титул зверхника усієї країни залишався лише почесною історичною тради цією; по-третє, в державній організації тих часів не було чіт кого розподілу функцій влади. Існувала конкуренція між різними органами управління. Аналогічні функції виконував князь, боярська рада і частково — віче. Тому можна лише в загальних рисах відтворити порядок організації та здійснення державної влади в Київській Русі, зважаючи на те, що дер жавний устрій та розподіл влади між частинами держави змі нювалися в залежності від обставин, що зумовлювалися чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

1. Класовий поділ та соціально-правові категорії давньоруського населення

Виникнення і розвиток феодалізму виражається насамперед у появі і росту феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність склала економічну основу панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися нерівномірно. Були центри, де цей процес проходив швидше (наприклад. Київська, Галицька, Чернігівська землі), у деяких же цей процес тільки починався (землі вятичів, дреговичів). Первинною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було полюддя, у якому в «оголеній формі виступають відносини панування і підпорядкування, так само як і початкова фаза перетворення землі у феодальну власність».

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у который входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівського домена і доменів окремих князів підсилилося в Х ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домена Володимира Святославича свідчить літопис, що розповідає про його дарування Десятинної церкви. Князівське землеволодіння, як і різного роду служителі в цих володіннях — огнищані, старости й ін., охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це свідчать, зокрема, статті 19—28, 32, 33 Короткої Правди.

Поряд з великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з’являється боярське землеволодіння. У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі мужі», у яких деякі дослідники бачать вже власників феодальних вотчин. У літописі повідомляється, що в 1091 князь Мстислав Володимирович перервав воєнні дії і «розпусти дружину по селом». Усе сказане свідчить про розвиток боярсько-дружинного землеволодіння.

Час появи на Русі боярського землеволодіння через неповноту джерел поки ще остаточно не встановлено. Але ст. 34 Короткої Правди, де говориться про штраф за псування межового знака, свідчить про посилений захист швидше за все приватного землеволодіння. У Великій Правді, що відноситься до кінця XI —початку XII ст., але тієї, що виражала більш ранній період розвитку суспільного ладу, говориться про боярських тіунів, боярських рядовичів, боярського холопа, а також про боярське спадкування. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як князівських дарувань, так і захоплення земель, що пустують, і земель общинників.

З введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов процес формування духовного стану, верхівку якого складали митрополит, єпископи й ігумени монастирів. Духівництво поділялося па чорне (монашествуюче) і біле (мирське). Поступово одержує поширення практика дарування землі монастирям і церкві, що перетворює їх у великих землевласників.

2. Політична система Русі: князь дружина і боярська рада - віче

Давньоруська держава склалася як ранньофеодальна монархія. Це було відносно єдине, засноване на принципі сюзеренітету-васалітету держава. Його очолював великий князь київський, котрому були підлеглі місцеві правителі — його васали. Склалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася радою з верхівки феодалів. Пізніше для рішення найбільш важливих питань стали скликатися феодальні з'їзди.

Великий князь

Функції перших великих князів укладалися насамперед в організації дружини і військових ополчень, керуванні ними. Вони піклувалися про забезпечення охорони границь держави, очолювали військові походи для скорення нових племен, встановлення і стягування з них данини. У той же час київські князі прагнули підтримувати зовнішньополітичні відносини з войовничими кочівниками, з Візантійською імперією, з найближчими країнами Сходу. Це було продиктовано насамперед інтересами збуту товарів. Великий князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція в той час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Суд здійснював діяльність на основі норм звичайного права. Про широке князівське законодавство в цей період навряд чи можна говорити.

Великі князі відали головним чином київською землею, тобто територією галявин. Інші племінні території чи керувалися племінними чи князями князями-намісниками. При завоюванні і приєднанні до Києва нових земель великі князі повинні були залишати в племінних центрах свої збройні загони. У головному племінному місті й особливо важливих центрах розміщався великий загін — тисячу дружинників, що поділявся па сотні' (тисяцький було начальником загону, а соцькі — командирами невеликих дружин), у містах меншого значення стояли дружини, якими командували соцькі і десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних територіях нові міста, що ставали опорними пунктами, що зміцнювали їхню владу на місцях. Крім цього, нові міста ставали економічними центрами. Літописець повідомляє, що князь Оле всюди в землях «посади мужи своп». Поступово тисяцькі, соцькі і десяцькі наділялися адміністративними функціями (підтримка і наведення порядку в місті, придушення опору місцевого населення, допомога збирачам данини), торгово-поліцейськими функціями, а з розвитком великокнязівської юрисдикції — судово-адміністративними. Так оформилася найбільш древня десяткова система керування. До даної системи керування великі князі прибігали й у власне Київській землі.

З кінця Х в. відбулися зміни в організації влади великого князя й у її обсязі. Усе чіткіше виявлявся феодальний характер влади князя, його функцій. Князь у цей час був військовим вождем, організатором і командуючим військовими силами. Але обсяг його військово-організаторської діяльності через ускладнення складу військ держави значно зростає. Великокнязівська дружина, війська васалів, народне ополчення жадали від великого князя значних зусиль по керуванню ними. Ускладнюються функції князя по захисту зовнішніх границь. Великі князі займалися також організацією будівництва доріг, мостів, охороною торгових шляхів. Вони не тільки «срядили» — керували, але багато уваги приділяли розгляду судових справ. Придушення зростаючого опору пригноблених, і насамперед феодально залежних селян, було завжди в центрі князівської уваги. Так, у 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, що було викликано антипатріотичною діяльністю князя і його дружини. У 1113 р. повстали городяни в Києві. Народний гнів обрушився на купців, що втридорога продавали хліб і сіль, а також на лихварів, що стягували зі своїх боржників непомірні відсотки. До повстання городян примкнули і закупи із сільської округи Києва. Для придушення повстання бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха із сильною дружиною.

Розвивається законодавча діяльність великих князів. Особливо активної вона стає в XI—XII ст. Більш зримо, чим раніш, особливо після прийняття християнства, виявляється релігійна функція великого князя. Він усіляко сприяв поширенню християнства в давньоруському суспільстві, уточнюючи правове положення церкви, а також визначав джерела матеріального забезпечення духівництва.

У допомогу собі по керуванню великі князі призначали посадників, волостелей, тіунів і інших численних представників адміністрації. Посадників визначали у важливі центри Давньоруської держави. У 1096 р. Олег Святославич підкорив собі Муромську і Ростовську землі, «посажа посадники своя по містах і данині поча брати».

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, що були насамперед командирами дружин, а потім уже виконували адміністративні функції, були повноважними представниками великокнязівської влади на місцях. Вони судили, збирали данина і різні мита. Були засновані і спеціальні пункти збору данини — цвинтарі. Посадники одночасно керували військовими силами міста, у їхньому веденні знаходилася і прилягаюча сільська округа. Великі князі призначали посадниками, як правило, бояр і інших «добрих чоловіків». Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників в особі тіунів. Були в них і помічники по спеціальних справах — мечники, мостники, вирники і т.п. Усі ці особи містилися за рахунок податків і поборовши з населення. Така система керування називалася системою годівлі. ПРО «корм» представникам князівського апарата говориться в ст. 42 Короткої Правди і ст. 9, 10, 74 Великої Правди.

Великий князь приймав найважливіші рішення за згодою свого оточення — великих феодалів (бояр), «княжих чоловіків», що складали феодальну раду при князі. У його склад входили також представники духовної знаті, іноді представники верхівки міст («старці», «старці градські»), у воєнний час — керівники союзників. Рада при князі був важливим органом держави. Члени князівської ради називалися «думцями». Сказане не означає, що вотчинний князь не мав право приймати без ради самостійно те чи інше рішення. Однак князь був зацікавлений у тім, щоб рішення, що він вважав найбільш важливими, підтримувалися впливовими в державі особами. Тому він досить часто звертався до ради.

Військові сили

Вони складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини і дружин місцевих князів і інших феодалів, народного ополчення, найманих загонів.

Дружина складала ядро війська. У початковий період Київської Русі однієї з характерних рис дружинного ладу було те, що дружинники постійно складалися при князях, жили при них, розділяючи всі їхні інтереси, у всім допомагаючи своїм панам. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Літопис розповідає, наприклад, що Володимир Святославич, «люблячи дружину», з нею постійно думав «про лад земленем і про статут земленем».

Основу дружини складала родова знать, але всякий, кого князь вважав корисним у ратній справі і раді, міг бути також включений до складу дружини. З рядів старшої дружини виходили основні представники князівської адміністрації: посадники, тисяцькі й ін. Молодші дружинники («отроки», «пасинки», «дитячі») знаходилися при дворі князя, зближаючи зі слугами. З молодшої дружини вибиралися охоронці князя, а також призначалися дрібні посадові особи.

В міру поглиблення і розширення феодального процесу дружинники осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися в землевласників. Представники верхівки старшої дружини згодом стали називатися боярами. У договорі Олеа з Візантією 911 р. говориться, що він укладений і від імені «його великих бояр». Боярами стали називати в першу чергу членів старшої дружини, що одержали не тільки велика суспільна вага, але і визначену самостійність. Бояри також обзаводилися своєю дружиною. Дружинні відносини між ними і князем стали переростати у васальні. Такі колишні дружинники князя перетворювалися у феодалів-васалів, сталі приводити на війну свої дружини в народні ополчення. Народні ополчення («виття») складали головну масу війська. До складу «вить» входили і сільські жителі, і городяни. Ополчення збиралися в період війн із зовнішнім ворогом і насамперед у випадку погрози безпеки держави. Ускладнилися і заходи щодо зміцнення і захисту зовнішніх границь. Військо поділялося на десятки, сотні, тисячі. Наприкінці першого періоду існування Давньоруської держави з’явився розподіл на полки.

Для проведення воєнних операцій великі князі залучали за плату іноземні наймані загони.

Місцеві князі

Спочатку па місцях правили племінні князівські династії. Місцеві князі, що до середини Х в. у джерелах часто іменувалися великими, визнавши силу київського князя, знаходилися в пего в слухняності, виставляли по його заклику військо, передавали йому частина данини, що збирається з підвладної території. На місцях іноді розміщалися і військові сили київського князя. На свою службу місцеві князі користалися «заступництвом» великого князя, залишали собі частина зібраної данини, що можна розглядати як васалітет, що виник на данницькій основі. У випадку порушення вірності васал позбавлявся своїх володінь.

Перед Давньоруською державою, що об'єднала всі східнослов'янські землі, стояла задача зміцнення політичної консолідації. У цьому плані важливе значення мали політичні акції. Зміст їх укладався в тому, що землі і князювання, де правили залежні від великих князів місцеві князівські династії, передавалися синам великого князя. Так, Святослав «саджає» свого сина Олега в «деревех». Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Туровіі, Ростову, Муромі, Пскову, Смоленську, Іскоростені, Володимирі, Тмутаракані. У менш важливих містах знаходилися посадники, намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення.

Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, зв’язаних походженням і інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Таким чином, вона підірвала автономію земель. У результаті реформи усі вищі ступіні феодальної ієрархії виявилися в руках одного князівського роду, представники якого в зв’язку з розвитком феодалізму, ставши власниками землі і перетворивши у великих феодалів-землевласників, знаходилися тепер зі своїм сюзереном — великим київським князем — у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так називаними крестоцелувальними грамотами. Вони припускали насамперед наділення сюзереном васала землею. Крім того, дарування земель супроводжувалося і роздачею іммунітетних прав. За це васал зобов’язаний був насамперед нести службу великому київському князю.

Сюзеренітет позначався словом «старейшинство». Поняття «старейшинство» має велике значення в оформленні системи феодальної ієрархії. Воно не тотожно поняттю «єдиновладдя», навпроти, протистоїть йому, тому що зв’язано з представленням про «перший серед рівних», а аж ніяк не єдиному носії влади. Старейшинство політичне повинно бути зв’язане зі старейшинством генеалогічним. Місцеві князі-брати як нащадки великого київського князя користалися рівними правами на спадщину. Ця обставина підтримувала в князів ідею єдності і загальної відповідальності за долю Родін у боротьбі з зовнішніми ворогами. Але генеалогічний критерій у визначенні старейшинства усе більш відходив на другий план, поступаючись місцем розумінням чисто політичним, вихідним з реальних міжкнязівських взаємин.

«Найстаршим» ставав не той, хто досягав цього положення в силу віку, а той, кого таким «нарекли», тобто офіційно назвали інші князі. Актами подібного визнання, мабуть, були договори про васалітет-сюзеренітет. Договори були двосторонніми; вони складалися від імені як сюзерена, так і васала. Але старейшинство не тільки досягалося в результаті добровільного визнання. Воно добувалося під час усобиць, завойовувалося.

З розвитком феодалізму в Х ст. десяткова система керування з тисяцькими, соцькими і десяцькими, що виросла із дружинної організації, поступово заміняється палацово-вотчинною системою керування. При цій системі немає розходження між органами державного керування і керування особистими частками князя. Усі нитки керування сходяться в дворі князя (боярина). Усякий, хто входив до складу «княжого двору» (боярської вотчини) і відав якою-небудь галуззю чи господарства був просто наближеним князівським слугою, разом з тим міг при довірі пана здійснювати і державні функції. Палацово-вотчинна система керування на відміну від десяткової системи, що ще не знає поділи на центральні і місцеві органи, припускає уже виділення і місцеві органи керування. У цій якості виступають місцеві князі, а також намісники і волостелі, призначувані великим князем. Складається система годівлі.

Для просування по ступінях державної ієрархії головним було зразкове виконання функцій слуги при дворі феодала, особиста відданість йому. З ускладненням задач державного керування роль таких осіб зросла, відбувався поділ, уточнення функцій між ними, установлювалася відносна їх спеціалізація. Найбільш важливими посадовими особами були воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший — який відав питаннями забезпечення князівського війська конями; огнищанин, що керував князівським двором і одночасно виконував важливі державні завдання; стольщик, в обов’язку якого входила організація постачання князівського двору продовольством і ін. У підпорядкуванні цих осіб знаходилися численні управителі — тіуни, старости.

Апарат палацово-вотчинного адміністративно-господарського керування був типовим феодальним апаратом, тому що в основі його лежав специфічний феодальний принцип безпосередньої і невід'ємної приналежності політичної влади земельному власнику. Палацово-вотчинна система керування формувалася на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — верб великокнязівському домені, і у володіннях місцевих князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому настільки розростався, що по тільки місцеві князі, по навіть і бояри у своїх вотчинах одержали право суду у відношенні залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди

Ослаблення влади великого князя і ріст влади великих феодалів-землевласників зробили необхідним скликання феодальних з'їздів (снемів). Феодальний з'їзд був вищим органом влади феодалів. На феодальні з'їзди збиралися місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини» і бояри), іноді церковна знать. З'їзди скликалися великим князем. На них розглядали нове законодавство, розподіляли льони, вирішували питання війни і світу з іноземними державами, намічали заходи для охороні торгових шляхів. Снем був, таким чином, державним органом, що вирішував корінні питання, що відносяться до громадської організації, державному ладу, зовнішній і внутрішній політиці країни в умовах ослаблення влади київського князя і рости впливу місцевих феодалів. Так, на снеме 1072 р., що зібрався у Вишгороді, була прийнята Правда Ярославичей. Тут були присутні три князі Ярославовича — Ізяслав, Святослав, Усеволод, їхні дружинники, митрополит, єпископи, ігумени. Снем 1097 р. у Любече, маючи у виді «улаштування світу», визнав незалежність окремих князів («каждо так тримає отчину свою»). Снем 1100 р. в Уветичах займався розподілом льонів. Про світ і війну з половцями князі говорили на снемі па р. Золотчі в 1101 р. і на Долобському снемі в 1103 р.

Феодальні з'їзди не змогли зупинити розвиток феодальної роздробленості, тому що в основі цього процесу лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи при феодалізмі атрибутом земельної власності, у міру росту, зміцнення приватного землеволодіння все більше зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду влади великого князя.

Віче

У Давньоруському державу продовжували діяти народні збори, що — віче, що збиралися ще до його заснування. З племінних сходок древніх слов’ян віче перетворилося в збори городян, па якому були присутні вільні жителі міста — купці, ремісники й ін. Але вирішальна роль тут належала міським феодальним верхам. В усіх літописних звістках про віче досить чітко видно, що керівна роль і переважне право представництва в ньому належало верхам суспільства.

Віче відігравало визначену роль у політичному житті. Рішення про скарбницю князя Ігоря, що зловжило збором данини, древляни, наприклад, прийняли на віче («сдумавше з князем своїм Малому»). Коли в 997 р. Бєлгород осадили печеніги, городяни «створйша віче». У 970 р. Новгородське віче запросило в Новгород князя Володимира Святославича. Перше згадування в літописі про віче в Києві відноситься до 1068 р. Розвиток вічової діяльності тут приходиться на середину XII в. А останнє літописне повідомлення про віче в Києві відноситься до 1202 р. Однієї з найважливіших функцій віче було комплектование народних ополчень і вибори його проводирів. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком військових походів, іноді у випадку невдоволення політикою князя.

Виконавчим органом віче була рада. Тому що віче збиралося рідко, рада його підмінював. У раді заправляла міська знать. У XIII в. діяльність віче припиняється. Виключення складало віче лише в деяких містах (Новгород, Псков).

Верв

Органом місцевого селянського самоврядування була сільська територіальна громада — верв. Вона реалізовувала право колективної власності на землі, стежила за дотриманням звичайного права, організовувала захист своїх членів і їхньої власності в конфліктах з державним апаратом, феодалами в сусідніми громадами. Члени верва, пов’язані системою кругової поруки, виконували фінансові, поліцейські й інші обов’язки. Територія верва була доповню значної, у нее входило кілька населених пунктів, розташованих поруч.

3. Адміністративно-територіальний устрій та організація управління на Русі

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори малися також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові й інших поселеннях. Такі міста, як Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Російська Правда передбачала накладення великих штрафів — 12 гривень — за порушення межі феодальної запашки. Варто мати на увазі, що гривня срібла в Стародавній Русі була великою платіжною одиницею ваги: від 95 до 197 грамів срібла.

Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету — васалітету, в основі якої лежали економічні і політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини всередині феодального класу відбиті ще в договорі Русі з Візантією 911 р. Великий князь, спирався па менших князів і бояр, а вони шукали в нього захисту під час військових зіткнень.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані в правових пам’ятниках, насамперед у Російській Правді.

Феодали не платили данини. Вони, мабуть, володіли й іншими привілей, що не були зафіксовані в правових пам’ятниках, але складалися в реальному житті. Усе це виділяло феодалів зі складу іншого населення. Так образом, поряд із класовим розподілом суспільства йшов процес формування сословного стану, тобто оформлення юридично замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, існували вільні общинники, феодально залежне населення, раби і вільне міське селище.

Основна маса сільського і міського населення називалася «люди». У Короткій Правді під цим терміном малися на увазі переважно селяни-общинники. У такому ж змісті уживався він і у Великій Правді. У ст. 3 Великої Правди «людин» протиставляється князю «мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» у значенні вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково торкався окремі сільські громади, розвиток общинної власності на землю.

Вільні селяни-общинники піддавалися державній експлуатації, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спочатку данина сплачувалася з «диму» (будинку). Коли феодальний спосіб виробництва став пануючим, а власність на землю феодалів зробилася основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» придбав значення феодально залежного селянства, експлуатованого державою шляхом збору данини, розмір якої тепер став залежати від кількості і якості землі, що знаходиться в селян, чи частками феодалами — шляхом залучення селян до панщини чи стягуванню оброку. У пізніших актах слово «люди» звичайно супроводжувалося вказівкою на те, що вони залежні від тих чи інших феодалів («люди» великого князя, монастирські, боярські і т.д.) .

Феодали здійснювали на селянську громаду постійний тиск. Вони захоплювали общинні землі, а це тягло до скорочення питомої ваги вільних селянських общинників. Стійкість громади підривалася з боку великокнязівської влади, що накладала на неї високі податі, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право стягування данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що утягнуло громаду в сферу впливу окремих феодалів, що перетворювали членів громади у феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяли і такі обставини, як руйнування селян у результаті стихійних лих, неврожаю і т.д. Посилення позаекономічного примуса також спричиняла необхідність для селян йти під заступництво найбільш Могутніх феодалів, що відразу перетворювали таких патронуємих і феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Звичайно, встановлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому проглядаються і визначені етапи і різні стадії залежності.

Як свідчать древне-руські джерела, смерди XI-XII ст. ст.- це значна частина напівселянського феодально залежного населення. За своїм місцем в суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і «людьми» селянської громади .

Те, що смерд входив у систему князівського домену, виявляється з включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів, а також з того, що особиста недоторканність смерда відгороджувалася, «княжимо словом». Будучи особисто вільний, смерд мав право переходити до сильного патрона. Смерд із родиною веде у своєму «селі» господарство. Князь давав смерду землю («сіло») за умови різноманітної служби йому. У випадку смерті смерда не мав синів, земля поверталася князю. За своє право володіння самостійним господарством смерди сплачувала князю данину.

Смерд, що завоював довіру князя, імовірно, міг стати міністеріалом — ємцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальним сходам досить високо. Але смерд, що заборгував, видимо, міг бути перетворений у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньоруському суспільстві.

Слід зазначити, що уривчастість і неясність джерел про смердів обумовили різне розуміння істориками й істориками права правового положення цієї категорії населення Київської Русі .

Розповсюдженим терміном для позначення феодально залежного населення був термін «закуп». Основним джерелом для вивчення закупничества є група статей Великої редакції Російської Правди, названої «Статутом про закупів» (ст. 56—64, 66). Цей Статут з’явився на початку XII в. у результаті боротьби народних мас проти сваволі панів і вимоги більш чіткого визначення правового положення закупів. Закуп — це людин, що потрапив у боргову кабалу і зобов’язаний своєю роботою в господарстві позикодавця повернути отриману в нього купу (позичка-борг під відсотки). Закупа, що одержав позичку під відсотки, називався «найманцем».

Закуп був зобов’язаний нести панщину па пана. Він виконував сільські роботи, працював «на полі» (ст. 57 Пр. Пр.), У ст. 58 Великої Правди зазначено, що закуп доглядає за панською худобою: пасе її на поле, заганяє в двір, замикає в хліві. Закупу феодалом надавався земельний наділ, а також сільськогосподарські знаряддя і робітник худоби. У нього могло бути і своє господарство, власний кінь.

Закуп був сильно обмежений у правах, зокрема в праві відходу від «пана». За утечу від «пана» він перетворювався в повний («обельного») холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За крадіжку, зроблену закупом, відповідав його «пан» (ст. 64 Пр. Пр.), але закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за справу» і не міг «бити» закупа «безвинно» (ст. 62 Пр. Пр.). Це застереження в Російській Правді в силу її неконкретності слабко захищали закупа а скоріше свідчила про панську сваволю. «Пан» не мав права продавати закупа в холопи (ст. 61 Пр. Пр.). За цей незаконний акт він повинний був заплатити штраф, а закуп одержував волю. По незначних справах закуп міг виступати в суді як свідка, а також звертатися в суд зі скаргою на свого «пана». Ріст закупничества був зв’язаний з розвитком приватного землеволодіння.

Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена колишнього свого стану. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Положення ізгоїв залежало від того, з якого середовища люди потрапили в изгойство. І серед перших і серед других могли бути як городяни, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, що викупилися на волю. Холопи, що вийшли на волю, як правило, не розривали зв’язку з паном і залишалися під його владою. Однак були випадки, що коли звільнився холоп ішов від свого хазяїна. Такі ізгої-вільновідпущеники, що поривали з колишнім паном, попадали звичайно під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками зустрічалися ізгої — вихідці з вільних шарів давньоруського суспільства: купці, що розорилися, ненавчені поповичи, а також князя-сироти, що втратили «причастя» у російській землі. Ізгоями ставали і селяни, що по тим чи іншим причинам виділялися (зживалися) зі складу громади. Ізгої цієї групи були людьми без визначених занять. Вони входили до складу давньоруського суспільства на положенні вільних (ст. 1 Кр. Пр., ст. 1 Пр. Ін.). Російська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень так само, як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у зазначених статтях. Ізгої залишалися вільними до тієї пори, поки самі не надходили в служіння до якого-небудь пана, стаючи закупом чи холопом.

До феодально залежних шарів населення відносилися і вотчинні ремісники, що проживали в дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Російська Правда, оцінюючи їхнє життя в 12 гривень (ст. 15 Пр. Пр.). У якості феодально залежного населення ще називаються відпущеники, задушливі люди, прощеники.

Серед невільного населення були раби. Основним джерелом рабства був полон. У Х-ХІІ ст.ст. для позначення рабів-бранців вживався термін «челядь». Використовувався також термін «холоп». «Холоп» — одноплемінник, продукт тих соціальних процесів, що відбувалися всередині суспільства. Російська Правда називає джерела холопства: самопродаж, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» у посаду тіуна чи ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався закуп що збіг чи провинився (ст. 56, 64 Пр. Пр.). У рабство могли продати збанкрутілого боржника (ст. 55 Пр. Пр.).

По Російській Правді челядин — це раб, що знаходився у владі свого пана, забита безправна істота. Холоп виглядає трохи інакше. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді в якості «відока» (ст. 66 Пр. Пр.). Холоп не міг приймати присягу на суді в якості «послуху», тому що послух повинен бути вільним. Холоп, що вдарив «вільного чоловіка», ніс кару (ст. 17 Пр. Пр., ст. 65 Пр. Ін.). За холопа, що зробив крадіжку, ніс відповідальність його пан (ст. 46 Пр. Пр.), у той час як вільні люди, винні в такій провині, сплачували продаж (тобто штраф). За убивство холопа сплачувалася не «вира», а тільки «урок»" його пану. Пан відповідав за угоди, укладені його холопом. Російська Правда установлювала відповідальність вільних людей за допомогу, зроблену збіглому холопу (ст. 112 Пр. Пр.) і покладала обов’язки на влади в приватним особам сприяти його пійманню (ст. 114 Пр. Ін.).

Соціальний склад міського населення був надзвичайно строкатим, що було характерно для середньовічного суспільства. Міське населення поділялося па дві основні групи — міські низи і міська аристократія. До міської аристократії відносилися князі, бояри, вище духівництво, купці. Російська Правда з повагою називала «гридинов», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, називалися «гістьми». У Великій редакції Російської Правди (ст. 48, 49, 54) установлювалися пільги купцям при висновку угод, у випадках грошової неспроможності банкрутства. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духівництво) складали саму численну категорію міського населення. Основна маса городян була вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїнів — бояр, купців і ін. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, склодуви, ювеліри, зброярі, шевці й ін.) і дрібні торговці в містах обкладалися податками і платили чи натурою же відпрацьовували, беручи участь у будівництві і ремонті міських зміцнень, у спостереженні за їх станом. Російська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грошима) представниками державної влади, що відало будівництвом міст і мостів на кошти городян (ст. 43 Кр. Пр.; ст. 96, 97 Пр. Ін.). На кошти тих же городян будувалися церкви, містилася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним по своєму складі. Серед загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, що мали подмастер`їв (учнів).

Соціально-економічна і правова нерівність вела до загострення класових протиріч і розвитку класової боротьби.

Висновки

Таким чином у ІХ — ХІІ ст. Відбувається виникнення і формування держави Київська Русь, вдосконалюється адміністративний апарат управління і суду, унормовуються суспільні відносини, поступово відмирають залишки відносин і права додержавної доби і набирає сили писане слово. «Руська правда «свідчить про нерозвиненість феодальних відносин і державної влади, але в ній чітко простежується, що вона стала на захист інтересів землевласників, військово — служилої верстви населення.

Література

1. Історія держави і права України .Частина 1./ А. Й. Рогожин,-К.;Ін Юре.-1996

2. История государства й права Украинской ССР / Под ред. Б. М. Бабия, К, 1987. — Т. 1. — С. 57—63.

3. Котляр М. Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки К, 1985 — С 45

4. Музиченко П.П.Історія держави і права України.-К.:Знання., 1999

5. Річка В. М. Духовенство в класово-становій структурі давньоруського суспільства // Укр.історичний журнал, 1989 — № 6 — С 76—87

6. Річка В. М. Про адміністративно-територіальний устрій Давньоруських земель XI—XII ст. — С. 94—107.

7. РічкаВ.М.Церква і етнокультурний розвиток давньоруського суспільства // Середньорічна Україна — Вип 1 — К, 1994 — С 13

8. Швидько Г. К. Історія держави і права України (Х — початок ХІХ століття). — Дн — ск.: ДГУ. , 1998