Поняття громадянства в зарубіжних країнах

КУРСОВА РОБОТА З

Конституційного права зарубіжних країн

на тему:

«Поняття громадянства в зарубіжних країнах»

Київ, 2010

Зміст

Вступ

Розділ І. Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення

Розділ ІІ. Зміст і способи визначення правового становища особистості

ІІ.1 Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі

ІІ.2 Поняття інституту громадянства

ІІ.3 Набуття громадянства в зарубіжних країнах

ІІ.4 Способи припинення громадянства

Розділ ІІІ. Безгромадянство і багатогромадянство

Розділ ІV. Права і свободи іноземців

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Права людини можна розглядати як основу конституціоналізму. Головний сенс створення конституцій полягає у забезпеченні свободи і безпеки людини, насамперед, від свавілля державної влади. Тільки вільна людина — виробник, необхідний був суспільству, яке переходило від аграрного ладу до індустріального, або, якщо користуватися термінологією Карла Маркса, від феодалізму до капіталізму.

Ідея про те, що люди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить ряд невідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів, які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щоб вважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певний перелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутом конституційного права. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.

У нашій літературі часто, маючи на увазі права людини, пишуть про права особистості. Слово «особистість» вживають при цьому в якості синоніма таких понять, як «людина» або «індивід». Таке слововживання, суворо кажучи (а юристи завжди повинні виражатися суворо, тобто точно), неправильно. Особистість і людина (індивід) — не одне і те ж. Соціальні науки розуміють під терміном (не просто словом) «особистість» такої людини, яка здатна усвідомлювати наслідки своєї поведінки і відповідати за нього, тобто, висловлюючись юридичною мовою, дієздатний. Очевидно, що не кожна людина є особистістю в цьому сенсі, хоча, зрозуміло, повної аналогії між якістю особистості і дієздатністю немає: вони збігаються лише в більшій частині. Права людини визнаються за кожною людською істотою незалежно від того, є воно особистістю чи ні.

Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого, суспільства він рівноправний лише з тими, хто, як і він, належить до цієї держави; у нього більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж у тих, хто до цієї держави не належить. Хоча і на зорі конституціоналізму були ідеологи, що заперечували необхідність розрізнення двох груп прав, але конституційні документи того часу відмінність таку зазвичай проводили, і надалі вона утвердилася.

Втім, Конституції соціалістичних держав, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року, проголошувані права вважали і вважають переважно правами громадянина (в окремих випадках — трудящого), наданими державою, хоча доктрина в більшості з них приблизно з 60-х років і стала на іншу позицію.

Взагалі-то дуалізм громадянського і політичного суспільства розумівся звичайно ширше, не зводився до викладеного вище. Мова йде про те, що громадянське суспільство самодостатнє, воно саме регулює свої внутрішні відносини, а держава необхідна йому лише для підтримки правопорядку і захисту від зовнішньої агресії. К. Хессе вважає, що в сучасній демократичній і соціальній державі передумови такого дуалізму відпали. Однак з точки зору розрізнення прав людини і прав громадянина зазначений дуалізм зберігається, хоча, скажімо, інтеграція європейських держав у рамках Європейського союзу поклала початок його поступового зникнення.

У будь-якому випадку слід підкреслити, що права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не треба змішувати і з громадянськими правами і свободами, які, як правило, належать кожній людині.

Як характерний приклад підходу до прав людини як до природних і невідчужуваних можна процитувати діючу понині французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року:

«1. Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Громадські відмінності можуть ґрунтуватися лише на міркуваннях загальної користі.

2. Мета кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. …

4. Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж самими правами. Межі ці можуть бути визначені тільки законом «.

Примітно, що Конституція Франції 1791 року, знову перерахувавши і уточнивши особисті права людини, зазначила: «Законодавча влада не може видавати закони, що перешкоджають здійсненню природних і громадянських прав, перерахованих в цьому розділі і забезпечених Конституцією, або порушують ці права, а так як свобода полягає в тому, щоб робити все, що не завдає шкоди правам інших або громадській безпеки, то закон може встановити покарання за вчинення діянь, які, порушуючи громадську безпеку або права інших громадян, шкідливі для суспільства «. Іншими словами, в цій нормі була точно обмежена влада законодавця; проводилося розмежування між правами і свободами людини і громадянина і правами держави щодо регулювання правового становища індивіда.

У багатьох Конституціях відмінність між правами людини і правами громадянина проводиться в самих формулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людини зазвичай вживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» і т.п. (Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж до прав громадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни мають право», «громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни», «громадянин» вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці», «кожен іспанець». Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави. Іспанська нація згідно конституційного права Іспанії охоплює, отже, не тільки етнічних іспанців, але і всіх інших іспанських громадян, незалежно від раси та національності. В Основному законі для Федеративної Республіки Німеччини 1949 року про це прямо сказано в ч. 1 ст. 116: «Німцем в рамках змісту цього Основного закону є, якщо інше не встановлено законом, кожен, хто володіє німецьким громадянством, або хто знайшов притулок на території Німецької імперії за станом її на 31 грудня 1937 р. в якості біженця або переміщеної особи німецького походження або його чоловіка або нащадка «.

Наведемо приклади конституційних формулювань, що розрізняють права людини і права громадянина. Так, в Іспанській Конституції 1978 року сказано: «Всі мають право на життя і на фізичну і моральну цілісність і ні в якому разі не можуть піддаватися тортурам або негуманним, принизливим покаранням» (ст. 15, речення перше); «Ніхто не буде зобов’язаний заявляти про свою ідеологію, релігію або віросповідання» (ст. 16, ч. 2); «Кожен затриманий повинен бути негайно і в зрозумілій йому формі поінформований про його права і підстави його затримання … «(ст. 17, ч. 3 речення перше); «Гарантується право на честь, особисту і сімейну таємницю і добре ім'я «(ст. 18, ч. 1). Всі ці формули визначають права людини. Але ось у ст. 19 формула інша: «Іспанці мають право вільно обирати своє місце проживання і пересуватися по національній території» (речення перше). Очевидно, що в цьому випадку мова йде про права громадян Іспанії.

Особливість Конституції Японії 1946 року полягає в тому, що права громадянина вона формулює як права народу. Наприклад, «народ володіє невід'ємним правом обирати державних посадових осіб і звільняти їх з посади» (ст. 15, частина перша).

Слід зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичних державах різний і інколи залежить від суб'єктивного вибору укладачів тієї чи іншої Конституції. Одне і те ж право у одній Конституції може бути сформульовано як право людини, а в іншій — як право громадянина, хоча є такі права, до характеристики яких всі демократичні Конституції підходять однаково. Наприклад, права, зазначені у наведених вище ст. 15−18 Іспанської Конституції, практично скрізь визначаються як права людини. Що ж стосується права, передбаченого ст. 19 то, наприклад, ст. 5, ч. 4, речення перше, Конституції Греції 1975 року встановлює: «Забороняються будь-які заходи адміністративного характеру щодо особи, що ведуть до обмеження вільного пересування та вільного вибору місця проживання в країні …», тобто на відміну від іспанського грецький законодавець сформулював дане право як право людини.

Розділ І. Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення

Salus populi suprema lex. Цицерон

Держава у своїй діяльності пов’язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним. Гессен

Правова держава — це така держава, в якій створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного скріплення за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства.

Словосполучення «громадянське суспільство» умовне, оскільки «негромадянського», а тим більше «антигромадянського» суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян і без них немислиме. Тільки, додержавне нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським. По-перше, внаслідок його незрілості, примітивності. По-друге, тому, що там взагалі не було таких понять, як «громадянин», «громадянство».

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов’язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв’язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов’язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена ним, на думку древніх мислителів, вважалася справедливою державністю. «Там, де відсутня влада закону, — писав Аристотель, — немає місця і якійсь формі державного ладу». 2] Цицерон говорив про державу як про «справу народу», як про правове спілкування і «загальний правопорядок». Державно-правові ідеї та інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що найкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

Зростання продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжує нові підходи до держави і розуміння його ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органу, що затверджує рівність всіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок зробили прогресивні мислителі Г. Гроций, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Джефферсон та інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обґрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілісність життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу та інші блага підданих.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обґрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. «Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було б свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни». Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн та інші видатні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина, особа. Найважливішою ознакою публічного права філософ вважав прерогативу народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції, що виражає його волю. Верховенство народу обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі, яка виступає як «об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам». Там, де держава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу, там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в області особистої свободи, совісті, думки, господарської діяльності.

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політикою правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише ту державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, — і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть правової держави саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його. [7]

Цінність гегелівських переконань на державу полягає в тому, що примусова, насильна функція в ньому грає не таку важливу роль. Головне — це чітка соціальна і правова спрямованість державної діяльності, її глибокий етичний зміст, розумність і корисність для суспільства і індивіда.

Маркс розглядав державу і право виходячи з відкритої ним класової теорії суспільного розвитку. Згідно з даною теорією держава і право зникнуть разом із зникненням класів внаслідок встановлення диктатури пролетаріату в процесі переходу до суспільства без класів. Аналізуючи співвідношення буржуазної держави і права, Маркс доводить, що юридичний закон є продукт і відображення матеріальних виробничих відносин класового суспільства. Законодавство тільки фіксує вимоги, що диктуються економічними відносинами. Від держави ж залежить, наскільки адекватно воно може відобразити в законах взаємовідносини, що історично склалися між людьми, відповідні даному соціально-економічному ладу. «Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством, до органу, який цілком цьому суспільству підлеглий». [8]

Правова економіка і громадянське суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринкового — це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави. [10]

Правова держава — це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правової економіки, призначення якого — забезпечити свободу і добробут. Вона підконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава — це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади.

Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Розділ ІІ. Зміст і способи визначення правового становища особистості

ІІ.1 Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

За змістом Конституція — основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні, історичні та інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення.

Конституційний контроль входить до числа найефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з’являтися закони, іменовані Конституціями. Як і інші закони, Конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають Конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були «залучені» суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40−45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття «конституційний контроль», так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини — на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

Конституційні гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій. Римське право, що заклало класичні правові засади громадянського суспільства, передбачало, наприклад, обмеження тривалості мови обвинувача шостою годиною, в той час як обвинуваченому і його адвокатам можна було виступати на свій захист дев’ять годин. Це правило, описане античним римським юристом Плінієм молодшим краще, ніж будь-яка загальна декларація демонструє гарантії права на захист у суді двотисячолітньої давності. Взагалі країни, що ввібрали античні або деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для прав людини. Як правильно відзначав у 1869 р. відомий російський мислитель Володимир Соловйов, «християнство за багато століть до прийняття у Франції „Декларації прав і свобод громадянина“ дарувало людям більшість з відомих і найбільш значущих прав і свобод». Отже, конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої Конституції, системи конституційно-застосовуваних нормативних актів, а також рішень судів. Конституційна декларація прав особистості була присутня практично в усіх «соціалістичних» Конституціях, але не мала в дійсності механізму, який забезпечував би реальність декларативних положень Основного Закону. Тому важливо засвоїти конституційні уроки тих країн, де конституційно-правові гарантії прав особистості реально, а не декларативно забезпечені протягом століть або, принаймні, багатьох останніх десятиліть. Відомий англійський політичний діяч XVIII століття Едмунд Берк справедливо писав: «Старі державні устрої оцінювалися за результатами діяльності. Якщо народ був щасливий, згуртований, багатий і сильний, то інше можна вважати доведеним. Ми вважаємо, що все добре, якщо хороше переважає. Результати діяльності старих держав, звичайно, були різні за ступенем доцільності; різні корективи вносилися в теорію, часом взагалі обходилися без теорії, сподіваючись на практику». Для оцінки реальності забезпечення прав людини конституційно-правова практика значно важливіше чистої конституційної теорії, закріпленої у тексті відповідного розділу Основного Закону. Як успішно діючої конституційної схеми можна визнати тільки ту, яка забезпечила своїм громадянам максимально можливий для даного періоду часу рівень розвитку прав і свобод. Так, античні Афіни або місто-держава Флоренція епохи Відродження створили для своїх громадян оптимальні для того часу умови для творчого розвитку, що вже саме по собі дозволяє дати високу оцінку їх державно-правовій структурі. Великобританія — країна неписаної Конституції - в певні століття забезпечувала своїх підданих вищими стандартами свободи і добробуту. Такий же багатовіковий приклад Швейцарії, Нідерландів чи Швеції. Масштаб системи конституційно-застосовуваних нормативних актів США можна оцінити тільки після ознайомлення з численними законодавчими актами, а також судовими рішеннями, що регламентують забезпечення прав і свобод особистості. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не сказано про права особистості, а тільки підтверджена Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією скромною відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати статтю 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не конституційно». Права особистості в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими подальшими поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Така структура нормативного регулювання прав людини нітрохи не гірше будь-якої іншої Конституції, де всі основні права і свободи прописані в тексті дуже ретельно. Державна практика Франції та США показує досить високий рівень забезпечення прав людини, що є істинним критерієм якості конституційного регулювання і забезпечується всією системою конституційно-правових нормативних актів. Конституція Італії докладно перераховує права, в тому числі й економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, ніж американець чи француз. Конституція Японії 1947 р. наказує: «Народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнім поколінням в якості непорушних вічних прав». Далі в ст. 13 японської Конституції вельми вдало сформульований критерій оцінки дієздатності держави щодо дотримання конституційних гарантій: «Всі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і на прагнення до щастя повинно бути, оскільки це не порушує громадського добробуту, вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ». Однак, як уже говорилося, навіть така деталізація конституційного тексту не забезпечує реальності наданого права. Ця реальність забезпечується іншими законодавчими актами, а також судовими органами. Якщо останні незалежні від інших органів державної влади, то перспектива судового захисту є гарантією конституційного права. Тому Конституція Японії в ст. 76 особливо обумовлює: «Всі судді незалежні і діють прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони пов’язані тільки цією Конституцією і законами». Вдале формулювання також у Конституції Франції, де в ст. 66 судова влада названа «берегинею особистої свободи» .

Незалежність суду і його значення для обмеження будь-якої експансії з боку, наприклад, монархічної влади відомі ще з часів Старого Завіту. Протоієрей Олександр Мень, цитуючи відомого російського філософа М. Бердяєва, який писав про те, що у Святому Письмі «є багато убивчого» для концепції самодержавної монархії, робить дуже цікавий висновок: «У теократичний правлінні, заснованому Мойсеєм, вже знаходилися зародки … такого суспільства, яке побудоване не на свавілля монарха, а на Конституції і законі. У цьому відношенні Біблія різко протистоїть майже всьому древньому Сходу. Звичайно, цей висновок відомого релігійного діяча може видатися для багатьох несподіваним, проте багато важливих правових, в тому числі і конституційно-правові, традицій походять саме з біблійних текстів, що надає цим традиціям додатковий духовний і моральний авторитет. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-стосовно нормативних актів усіх рівнів. Тільки в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота і суперечливість законодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного та самостійного суду.

ІІ.2 Поняття інституту громадянства

У будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою відповідної держави. Буржуазні революції, які знищили феодальні привілеї і станову нерівність, надали формально кожному індивідууму рівний правовий статус, матеріальним змістом якого є приватна власність. ''Надання рівних можливостей кожному громадянину передбачає відповідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх насправді.'' Ефективність подібної реалізації знаходиться в прямій і безпосередній залежності від матеріального статусу громадянина, тобто від характеру і розміру яка знаходиться в його володінні приватної власності. Таким чином, особистості надається повна свобода самостійно реалізувати свої можливості як у сфері економічної, так і політичної. Держава втручається в цей процес лише остільки, оскільки вона силою свого примусового апарату забезпечує зовнішні юридичні умови, в рамках яких діє особистість. Подібне положення створює ілюзію неупередженості держави по відношенню до будь-якої особистості незалежно від її соціального стану. Ця ілюзія культивується і підтримується всіма засобами ідеологічного впливу. Згідно класичним концепціям лібералізму особистість розглядалася автономною по відношенню до держави, якщо вона виконує перед ним всі свої обов’язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, так як держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого боку, воно починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування від безробіття, безкоштовну початкову освіту, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особистості можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Товариство атомістичне за своїм характером, кожна складова його особистість, вважається незалежною по відношенню до іншої особистості. Це в свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння і розпорядження власністю. К. Маркс зазначав: ''… право людини на свободу ґрунтується не на поєднанні людини з людиною, а, навпаки, на відокремленні людини від людини. Воно — право цього відособлення, право обмеженого, замкнутого в собі індивіда. Практичне застосування права людини на свободу є право людини на приватну власність… Ця індивідуальна свобода, як і це використання її, утворює основу громадянського суспільства. Вона ставить кожну людину в таке положення, при якому він розглядає іншу людину не як здійснення своєї волі, а, навпаки, як її межу''. Особистість перебуває у певних відносинах з державою, причому конкретний зміст цих відносин визначається перш за все тими правами і обов’язками, які в сукупності своїй становлять правовий статус особистості. Для закордонного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, яка виступає у відповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особистість виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин — у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особистість на людину і громадянина та відповідно наділяє особистість правами людини і громадянина, втілена в тій чи іншій мірі в усіх Конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових. Найважливішою юридичною передумовою правового становища особистості в суспільстві є стан громадянства, тобто політична приналежність індивідуума до цієї держави, яка обумовлює характер політико-правових відносин між особистістю і державою. Державне право пов’язує з громадянством цілий ряд найважливіших правових наслідків, головним з яких є те, що фізичні особи можуть бути суб'єктами державно-правових відносин лише володіючи правовим статусом громадянина даної країни.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Об'єм прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм що покладаються на нього цією державою обов’язків знаходяться в прямій залежності від наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство — це стійкий правовий зв’язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємні права і обов’язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянин знаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від нього виконання обов’язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свого боку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво, коли вони знаходяться за її межами. Закон СРСР про громадянство 1990 років визначав в преамбулі громадянство як політико-правовий зв’язок громадянина з державою. Це був явний рудимент тоталітаризму. Виходить, що якщо людина знаходиться в політичній опозиції до державі, точніше — до його правлячих кругів, не розділяє їх політики, то він начебто вже і не громадянин. На цьому, зокрема, будувалася та, що існувала до середини 80-х років антидемократична практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів», яким важко було скільки-небудь переконливо поставити скоєння злочину. Насправді ж громадянство — саме правовий, а жодним чином не політичний зв’язок людини з державою.

Громадянство було відоме вже в рабовласницьку епоху, коли громадянами могли бути, зрозуміло, лише вільні люди. Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. У конституційній державі інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства, про що вже говорилося вище. В даний час термін «підданство» уживається лише в монархічних держава причому нині він зазвичай рівнозначний терміну «громадянство». У конституційному праві зарубіжних країн вживаються два терміни: громадянство і підданство. Перший характеризує належність особи до певної держави, його стійкий правовий зв’язок зі своєю державою, яка породжує, з одного боку, певні права та обов’язки особи по відношенню до держави (наприклад, право на рівний доступ до державної служби та обов’язок платити податки), а з іншого — права й обов’язки держави по відношенню до громадянина (наприклад, право відповідних державних органів дозволяти чи не дозволяти масові вуличні політичні демонстрації, обов’язок захищати право особистої власності). Громадянство передбачає двосторонні зв’язки, двосторонні права і обов’язки особистості і держави. Термін «підданство» застосовується в монархіях. Він відображає особистий зв’язок людини з монархом («підданий його величності»). У ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах) термін «підданство» замінений в Конституціях і законодавстві терміном «громадянство». У розвинених країнах ця різниця на ділі носить лише словесний характер: основи правового положення особистості в монархії Великобританії мало чим відрізняються від ситуації в республіці Франції. До того ж в останні десятиліття в європейських монархіях, у Японії та деяких інших країнах обидва терміни вживаються як рівнозначні, а замість підданства все частіше використовується термін «громадянство». У ряді держав перший термін взагалі виключений з широкого вжитку і застосовується лише за особливих церемоніях. У країнах, що розвиваються, у державах Арабського Сходу, в Африці зазначене розходження має істотне значення: підданий зобов’язаний бути особисто вірним монарху, населення виховується у відповідних традиціях, нерідко порушення вірності може бути суворо покарано.

У деяких мовах поняття громадянства позначається двома термінами, один з яких вказує на приналежність особи до даної держави, а інший — на його положення як би співправителя в державі. У німецькій мові це відповідно «Staatsangehrigkeit» (буквально «державна приналежність») і «Burgerschaft» (буквальне «громадянство»), у іспанському — «nacionalidad» (буквально «національність»). Наприклад, в ст. 30 Конституції Мексики говориться про порядок придбання «мексиканської національності», а згідно ст. 34 «громадянами Республіки є чоловіки і жінки, які, будучи мексиканцями, відповідають, крім того, наступним умовам: I) досягли вісімнадцятирічного віку; II) ведуть гідний спосіб життя.» Отже, хоча «мексиканець» і означає приналежність не до етносу, а до держави, але не всі «мексиканці» суть «громадяни». Втрата «національності» вабить втрату «громадянства», але не навпаки: можна втратити «громадянство», залишаючись «мексиканцем». У Великобританії відповідною «національністю» володіють поряд з британцями громадяни інших країн Співдружності, а «громадянством» — лише громадяни Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії. Об'єм прав в цих двох категоріях осіб різний. Громадянство, будучи основою правового положення людини в державі, одночасно є об'єктом одного з найважливіших його прав. Саме володіння громадянством надає людині можливість повною мірою реалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючи участь в управлінні, і в той же час вабить виконання повною мірою обов’язків по відношенню до держави, включаючи його захист.

В унітарних державах існує єдине громадянство, так як громадянин вступає у відносини тільки з однією державою, існуючою на даній території. У країнах з федеративною формою державного устрою громадянство, як правило, подвійне — громадянство союзу і громадянство суб'єктів федерації. У багатьох випадках проголошення громадянства суб'єкта федерації залишається чистою декларацією. Громадянином суб'єкта федерації вважається кожен громадянин союзу, який постійно проживає на території даного суб'єкта. Переїзд, наприклад, у США з одного штату в іншій на постійне проживання автоматично тягне за собою зміну громадянства штату.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв’язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов’язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв’язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв’язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов’язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов’язаний з юридично встановленими правами й обов’язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов’язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов’язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов’язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв’язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичному зв’язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв’язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

ІІ.3 Набуття громадянства в зарубіжних країнах

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Правове становище особи залежить насамперед від його статусу: громадянин, іноземець (громадянин іншої держави), особа без громадянства, особа з множинним (окремий випадок — з подвійним) громадянством. Особливий статус можуть мати також біженці (не громадяни держави їх перебування), вимушені переселенці (громадяни), переміщені особи та ін. Частково їх положення регулюється міжнародним правом, а в основному — внутрішнім законодавством окремо взятої країни.

Найбільш широкими правами (включаючи політичні, в тому числі виборчі, право на об'єднання в політичні партії, право на доступ до державної служби) користуються громадяни цієї держави, вони ж несуть і найбільші обов’язки (включаючи військову службу там, де існує загальний військовий обов’язок, наприклад у Німеччині, Ізраїлі чи Китаї). Іноземці, як правило, не володіють багатьма політичними правами, хоча в окремих країнах, наприклад у Німеччині, вони беруть участь у виборах органів місцевого самоврядування, а в державах Латинської Америки на основі взаємності - і у виборах до парламенту. Вони володіють правом власності, можуть отримувати, в тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю, але їх доступ до деяких видів робіт обмежений: у ряді країн іноземці не можуть бути капітанами кораблів морського судноплавства, командирами екіпажів повітряних суден, працювати на радіо, телеграфі, телебаченні і т.д. З іншого боку, вони не зобов’язані служити в армії країни перебування, не платять податки (особливо якщо між державами, такими, як, наприклад, США і Росія, є угоди про виключення подвійного оподаткування), у багатьох країнах не мають права набувати землю у власність. Іноземці мають паспорт (посвідчення особи) своєї держави, а в країні перебування їм видається інший документ — вид на проживання (іноді, наприклад для іноземних студентів, просто робиться відмітка в національному паспорті). Сказане відноситься до «рядових» іноземців. На дипломатичних представників, на персонал місій поширюється дія особливих правил відповідно до міжнародного права та угод, укладених між державами.

Положення осіб без громадянства в чомусь аналогічно положенню іноземців. Однак на відміну від іноземців вони не користуються дипломатичним захистом будь-якої держави, що ускладнює ситуацію. Тому в сучасному міжнародному праві панує тенденція до вживання заходів, що скорочують стан без громадянства (полягають міжнародній конвенції багатосторонні і двосторонні договори). Відповідно до чинного в більшості країн законодавства особи без громадянства, як і іноземці, можуть бути примусово вислані з країни (у відношенні громадян застосовувати таку міру новітні Конституції забороняють). Сказане відноситься і до працівників дипломатичних місій, хоча щодо їх діють особливі правила і особливий порядок видворення з країни.

Особи з множинним, подвійним громадянством мають права і несуть обов’язки відповідно до законодавства всіх тих держав, громадянами яких вони є. Колізії (збіг обов’язків по відношенню до декількох державах, наприклад служба в армії) вирішуються по дипломатичних каналах.

Іноземці, особи без громадянства, з множинним громадянством, так само як і громадяни цієї країни, зобов’язані знати і дотримуватися законів країни свого перебування. Незнання законів не звільняє від відповідальності за їх порушення.

Більшість населення в країнах світу становлять громадяни. У деяких країнах Європи (Бельгія, Швейцарія, у меншій мірі Німеччина) проживає значна кількість іноземців, які складають істотну частину робочої сили, зайнятої на важкій, брудній, низькооплачуваній роботі. У нафтовидобувних країнах Арабського Сходу (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін) законтрактовані на кілька років працівники нафтопромислів (переважно з країн Азії) складають нерідко більше половини чисельності населення країни (в ОАЕ на початку 90-х років їх чисельність сягала 80%). Ці працівники живуть, як правило, в спеціальних місцях поселення, всяка політична діяльність і навіть економічні страйки їм заборонені.

Громадяни держави також бувають неоднакові за своїм становищем. Розрізняються вроджені в даній країні і натуралізовані громадяни, тобто прийняті до громадянства у відповідності до встановленої законом процедури. У ряді країн натуралізовані громадяни не можуть бути обрані президентами (наприклад, у США), вроджених в даній країні громадян не можна з неї вислати, позбавивши громадянства, тоді як натуралізованих — можна. В окремих країнах (наприклад, у Бірмі) існує поняття «асоційований громадянин». Це особи, пов’язані з деякими національностей, які вважаються некорінними. Асоційовані громадяни повинні зробити письмову заяву про лояльність до держави. У мусульманських державах існує також відмінність у правовому становищі громадян-чоловіків і громадян-жінок.

Після укладення Маастрихтського договору 1992 р., перетворившого Європейське співтовариство в Європейський союз, всі громадяни держав-членів є громадянами Європейського союзу, зберігаючи національне громадянство. Вони вже давно обирають Європейський парламент, можуть тепер брати участь у виборах муніципальних органів держав-членів за місцем проживання, звертатися з петиціями до Європарламенту і його омбудсмана з прав людини. Проте їх правове становище в різних державах неоднаково, воно в основному регулюється внутрішнім законодавством.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (від латинського слова «філіус» — син), або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права ґрунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв’язку підданства. Звідси і виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.