Виникнення права

Міністерство освіти та науки України

Івано-Франківський університет права

імені короля Данила Галицького

Курсова робота

з теорії держави і права:

Виникнення права

Підготував:

Студент І-го курсу Юридичного факультету

(Заочна форма) Дмитрук Юрій

— Івано-Франківськ 2010;

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретичні та історичні аспекти виникнення держави і права

1.1 Причини і умови виникнення держави і права

1.2 Основні теорії походження держави

1.3 Особливості виникнення права

1.4 Основні теорії виникнення права

1.5 Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу Розділ 2. Зародження класового устрою в східних слов’ян. Формування державності

Висновок Використана література

Вступ Вивчення процесу виникнення держави і права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави і права, їхні особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначити усі властивості їхніх функцій — основні напрямки їхньої діяльності, точніше установити їхнє місце і роль у житті суспільства і політичної системи. Сучасність не відрізняється від минулого і майбутнього. Вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи в собі різнобічні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле, наділяє перспективне іншою якістю, породжує тим самим нові тенденції і явища, що закладають передумови майбутнього. Відповідно, щоб зрозуміти сучасні державу і право потрібно знати як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхнє утворення, становлення, розвиток, зміну їхньої форми і змісту.

Теорія держави і права вивчає розмаїтість першопричин утворення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Кардинально ускладнилося в період розкладання первісно-общинного ладу буття суспільства, погроза його ослаблення, розпаду і навіть загибелі породжує необхідність в особі, що стоїть над ним, що регулює силу, а звідси й державу, що забезпечує її життєздатність і цілісність. Цей тривалий і складний процес поступово здобував усе більш чітко виражений політичний характер. В міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави усе більш виявлявся у володінні верхів суспільства, що ставлять його на службу в першу чергу своїм інтересам.

Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин усілякого, насамперед, загальнонаціонального порядку. Держава і право виступають як визначене вираження цивільної спільності, здобуваючи при цьому ту, чи іншу ступінь відносної самостійності. Вони починають функціонувати, багато в чому підкоряючись своїй внутрішній закономірності розвитку. Кожна країна формує неповторний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні виявляються неоднозначно. Теорія держави і права, спираючи на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності розвитку і функціонування держави і права.

Розділ І. Теоретичні та історичні аспекти виникнення держави і права

1.1 Причини і умови виникнення держави і права У цей час в Україні відбувається процес неухильного розвитку нової державності. Переборюються психологічні комплекси й стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні й інші процеси життя вобществе.

Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні і юридичні явища — його надбудовою. До політичної надбудови ставиться й держава Держава найчастіше треба за рухом виробництва, за розвитком економіки. Воно визначає форму власності (державн, колективну й індивідуальну: особистий і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє й захищає існуючий правопорядок Проте держава не завжди автоматично треба за економікою. Воно може активно протидіяти економічному базису. У значній мірі це залежить від впливу на державу різних факторів, що характеризуються співвідношенням різних соціальних шарів, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших суспільних формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської й правової культури, активності трудових колективів і т. д.

Отже, рівень розвитку держави може як випереджати його економічний стан, так і відставати від його Термін «держава» у юридичній і іншій науковій літературі трактується по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституціональному й міжнародному значеннях У субстанціональному значенні державаце населення, організована в певні корпорації, що функціонує в просторі й часі

В атрибутивному значенні - це пристрій певних суспільних відносин, офіційний пристрій певного суспільства В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державна влада У міжнародному значенні держава розглядається як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення й суспільної влади Таким чином, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат керування й примуса, що володіє здатністю за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й керування суспільними справами До основних ознак держави ставляться:

а) суверенітет;

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарата керування й примуси;

г) здатність розробляти загальнообов’язкові правила поведінки;

д) здатність збирати податки, здійснювати позики й давати кредити;

е) можливість виражати й захищати інтереси певної частини населення Суверенітет держави — це верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі в границях його території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішні зносинах Населення в державі розселено по всій його території, що підрозділяється на адміністративно-територіальні або політико-територіальні одиниці. Політична влада в державі, її суверенітет поширюються на всіх людей, що проживають на його території

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідного матеріального засобу для виконання своїх завдань. До них ставляться: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи й інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила поведінки й закріплює їх у нормах права Держава збирає податки, що використовуються для змісту організацій державного механізму, які не роблять товари й не надають платні послуги У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає й захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відділені від цивільного суспільства Значення знань про різне тлумачення поняття, походження й сутності держави в історії державно-правової думки обумовлене тим, що вони повинні бути невід'ємноїої тридцятилітньому світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жодного суспільства, у якому б не було держави й права Розуміння держави в історії державно-правової думки можна зв’язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Г. Гроция, И. Канта, Г. Гегеля й інших філософів Розрізняють два покоління софістів у Древній Греції: старше (Протагор, Горгий, Гиппий і ін.) і молодше (Фра-Симах, Каликл, Ликофрон і ін.).

Наприклад, Протагор уважав, що демократичний пристрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Призивав всіх державних діячів бути справедливими, розсудливими й благочестивими.

Фрасимах уперше сформулював три дуже важливих висновки: про роль насильства в діяльності держави; про авторитарний характер політики й законів; про те, що в сфері моралі панують подання тих, у чиїх руках сила й державна влада Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхнє апелювання до звільненого від моральних основ силам; обґрунтовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави й права; розрізняв природне й позитивне право, відстоював законність; обґрунтовував тезу про те, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні основи сутності держави Платон, Аристотель і Цицерон відстоювали правову державність Для періоду буржуазної науки про державу й право були характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроция, що розглядав співвідношення війни й права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств поєднуються в єдиний народ); розглядав державу як зроблений союз вільних людей, що уклали угоду заради дотримання права й загальної користі; уперше із прогресивних позицій розробила положення про міжнародні відносини; запропонував два основних напрямки пізнання державності: розумово-споглядальні й дослідницький Надалі погляди на державу розвивалися в працях Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, А. Радищева, Б. Констана, И. Бентама й др.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на державу був И. Кант. Його навчання зводиться до таких постулатів:

перший — людина це абсолютна цінність;

другий — право повинне гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов’язковим і підтримуватися силою держави Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три галузі влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстань і застосування сили, обґрунтовував пасивний опір влади через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни й призивав до вічного миру Німецький мислитель-діалектик Г. В. Ф. Гегель розрізняв цивільне суспільство й правову державу (причому перше передбачало наявність другого); державу бачив як конституційну монархію із принципом поділу влади; уважав, що держава повинне мати ідеальний суверенітет.

Отже, держава розглядається під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинне робити все від нього залежне для поліпшення життя людей.

1.2 Основні теорії походження держави Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я. Козельский, М. Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднемвідіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

1.3 Особливості виникнення права Найважливішою ступінню людського прогресу була неолітична революція, що мала місце 10 — 15 тисяч років тому. У цей період з’явилися шліфовані кам’яні знаряддя, виникли скотарство і землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала робити більше, ніж споживала, з’явився надлишковий продукт, можливість нагромадження суспільних багацтв, створення запасів. Людина стала менше залежати від примх природи, і це призвело до значного росту населення. Але разом з тим виникла і можливість експлуатації людини людиною, присвоєння багацтв, що накопичуються. З цього часу з’являється можливість забезпечення великої групи людей, що спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій, що особистої участі в матеріальному виробництві вже не приймає.

Саме в цей період, в епоху неоліту, почалося розкладання первісно-общинного ладу і поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуюче суспільний поділ праці змінює зміст і форми організації громадського життя в сімейних і родових громадах, у фратіях, куріях і племенах. Родоплеменна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються і соціальні зміни. Оскільки все зроблене спільним, а потім перерозподіляється і цей перерозподіл здійснюється вождями і старійшинами, та саме в їхніх руках осідає і накопичуються суспільні надбання. Виникають родоплеменна знать і таке соціальне явище, як «влада-власність», суть якого в розпорядженні суспільною власністю в силу перебування на визначеній посаді (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв’язку зі спеціалізацією керування і підвищенням його ролі поступово збільшується частка родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Керування стає вигідним. А оскільки поряд із залежністю усіх від вождів і старійшин «за посадою» з’являється й економічна залежність, та все ж продовжує існувати «виборність» осіб, яка стає більш формальною. Це все призводить до подальшого закріплення посад за визначеними особами, а потім до появи спадкування посад.

Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства і форма його організації, що одержала назву «протодержава».

Для цієї форми характерна: суспільна форма власності, істотний ріст продуктивності праці, осідання накопичених багацтв у руках родоплемінної знаті на основі «влади — власності», швидкий ріст населення, його концентрація, поява міст, що стають адміністративними, релігійними і культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя і його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак, поступово з’являється соціальна нерівність, що приводить до усе більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.

Саме в цей період, що у різних народів за часом не збігався, відбувся «поділ» шляхів розвитку людства на «східний» і «західний». Причини такого поділу полягали в тому, що на сході в силу ряду обставин збереглися громади і, відповідно, суспільна власність на землю. На заході ж громади розпалися, і земля виявилася в приватній власності.

Східний шлях виникнення держави.

Стародавні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з’явився матеріальний надлишок продукту, що призвів до виникнення апарату керування. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт — побудови каналів, дамб, водопідйомників та інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення зрошувальної мережі і т.п. Усе це визначало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним централізованим керуванням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади і, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва — землю.

Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні будь-якої суспільної функції, посади.

У рамках громади основним призначенням влади ставало керування особливими резервними фондами, у яких концентрувалася велика частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення усередині громади особливої групи посадових осіб, що виконують функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів і т.п. Витягаючи зі свого положення ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними. У тій мері, у якій їм це вдавалося, общинне «чиновництво» поступово перетворювалося в привілейований замкнутий соціальний прошарок — найважливіший елемент апарата, що складається з державної влади. Отже, однієї з головних передумов як правоосвіти, так і утворення класів по східному типу було використання пануючими шарами і групами сформованого апарата керування, контролю над економічними, політичними і військовими функціями.

Поступово здійснюючи ці функції, родоплемінна знать перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більш відокремлюючись від інших членів суспільства, придбала власні інтереси.

Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не робила істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею «вільних» общинників. Крім усього «приватний» характер цієї власності був дуже умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав звичайно разом з майном, а нерідко і разом з головою.

Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилися ще в родоплемінних колективах «зачатки державної влади» перетворюються в органи керування і панування над сумами громад, що у залежності від широти економічних цілей складаються в мікро — і макродержави, поєднувані силоміць централізованої влади. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий в силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності порозумілості, прагненням і умінням діяти в загально-соціальних цілях; примус також офарбовувався ідеологічно: «влада від Бога», правитель є носієм і виразником «Божої благодаті», посередником між Богом і людьми.

У результаті виникає структура, подібна до пірамідою: нагорі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) — його найближчі радники, візири; далі - чиновники більш низького рангу і т.д., а в підставі піраміди — сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва — земля, формально знаходиться у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, що виявилися в безроздільній владі держави, уособленій в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. Так, у Китаї рабство носило домашній, сімейний характер. В Єгипті - було багато рабів, що поряд з общинниками вносили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, у Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) чи храмів.

Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

потреба в здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв’язку з розвитком поливного землеробства;

необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;

необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

Західний (європейський) шлях виникнення держави.

На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало «локомотивом історії», саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була «військова демократія», відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва — худобу, рабів.

Ф. Энгельс відзначав, що в найбільш «чистому» виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін, де держава розвивалася, частино утворивши органи родового ладу, частино витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце «збройного народу» займає збройна «публічна влада», що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.

Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли рабів використовувалися як домашню прислугу і вони не були основною продуктивною силою, з’являється наймана праця, батрацтво безнаділених общинників. В міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.

Тертя, між спадкоємною аристократією і масами, що приймали з часом дуже гострі форми, обтяжувалася боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади — панування родової знаті було ліквідовано.

Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед із класових антагонізмів. Поступово формована приватна власність стала базою, фундаментом для твердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.6

У Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені слідуючими обставинами: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед «корінних» спартанців — недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інших обставин привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первісно-общинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації порядків, що існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації.

У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглядався сторіччями. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала займати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення.

Положення змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, яка традиційно виконувала децентралізована функцію придушення, утримання і покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. З 60 — 70 млн. населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян нараховувалося не більш 2 млн. чоловік.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії й утримувати в покорі підвладні і залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення могутньої державної машини.

У головному й основному процес правоосвіти в Римі був таким же, як і в Афінах. Розкладання родоплемінного ладу йшло тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення — плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не зв’язані з римським родом, вони мали торгове і промислове багацтво. Економічна могутність плебеїв зросла.

Трохи іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда — Рима. Якщо положення Греції і Рима сприяло прискореному скасуванню патріархального коштуючи, то ці ж природні умови в Німеччині до визначеного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тім виді, в якому воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть не вигідно. Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми господарській-хазяйновитої-господарчої-суспільно-господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розшарування поступово привели до формування протофеодального суспільства.

Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, із всією очевидністю показало нездатність родоплемінного устрою забезпечити панування на них, а це сприяло утворенню держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки і прискорило перехід до феодалізму на землі, як ніколи могутньої Римської імперії.

Даний приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Древня Русь та інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.

Основні причини появи держав були наступні:

— Необхідність удосконалювання керування суспільством. Це ускладнення, у свою чергу, було зв’язано з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на визначеній території, і т.п. Старий апарат керування не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.

— Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях великих мас людей. Це особливо виявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані і т.п.

— Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.

— Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі і стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних мір, у тому числі і примусових, для того, щоб усі члени суспільства дотримувались норми права, що зароджується, у тому числі і ті, котрі сприймаються ним, як ті, що не відповідають їхнім інтересам.

— Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких. Нагромадження суспільних багацтв, що відбувається в, цей період приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки і ведення воєн держава має значно великі можливості, чим первісне суспільство. Тому поява будь-якої держави неминуче приводить до того, що його сусіди чи поневолюються, чи в свою чергу, ведуть завойовницьку політику.

У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні з зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання керування й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської і Римської держав значно велику роль зіграли процеси класоутворення і необхідність у цьому зв’язку придушення експлуатованих класів.

Право формується одночасно і паралельно з державою (а у визначеному змісті) і раніш держави. Їхнє виникнення взаємозалежне і взаємозалежне. Кожен новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

При аналізі своєрідності і динаміки процесів правоосвіти в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Энгельсом у роботах «Походження родини, приватної власності і держави», «Анти-Дюрінг» і ін. Энгельс зробив висновок, що «усяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладання первісних громад перетворюються в приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій». В іншій роботі він знову повертається до цієї думки: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів"8, причому виникнення апарата державної влади не є результатом зусиль тільки пануючого класу, це продукт суспільства в цілому на відомій ступіні його розвитку.

1.4 Основні теорії виникнення права Вивчення процесу походження держави і права має не тільки академічний, але і практичних характер. Воно дозволяє глибше осягнути соціальну природу держави і права, їх особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини і умови їх виникнення і розвитку. Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України. Більш складніше питання — виникнення держави в «доісторичний» період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв’язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження держави. Серед теоретиків держави і права немає і не було не тільки єдності, а й спільності поглядів по відношенню до процесу походження держави і права. В світі завжди існувало і існує безліч різноманітних теорій, які пояснюють процеси виникнення держави і права. Це досить природно і зрозуміло, бо кожна з них відображає або різноманітні погляди і думки різних груп населення, націй, представників філософських доктрин на даний процес. Розкрити всі теорії неможливо через їх багатоманітність, тому зупинимось лише на деяких з них, найбільш відомих і поширених. До числа таких ми віднесли:

— теологічну,

— патріархальну,

— насильства,

— договірну,

— психологічну,

— расову,

— органічну,

— соціально-економічну та деякі інші теорії.

Давайте спробуємо розглянути кожну з них окремо.

Теологічна теорія.

Одною з найдавніших теорій походження держави є теологічна теорія. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. Правителі діють від імені Бога, їх влада має божественний характер, а закони, які видаються, відповідають божественній справедливості. Вже в літературних і історико-правових пам`ятниках Давнього Єгипту, Вавілона, Сирії, Індії, Китаю знайшла чітке вираження теологічна теорія. Підтвердження цієї теорії ми можемо також знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225−1274), вчення якого побудовано на ієрархії форм: від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Починаючи з ІХ-Х століть формулюється так звана теорія двох мечів, згідно з якою для захисту християнства Богом були дані два мечі - церковний та світський. Обидва вони передаються церкві, яка, зберігши для себе духовний меч, світський передала монарху. Тому від повинен підкорятись церкві. Однак прихильники незалежної царської влади, навпаки, стверджували, що імператори отримали свій меч безпосередньо від Бога. Основний зміст даної теорії в тому, щоб ствердити пріорітет духовної організації (церкви) над світською і довести, що немає держави, влади і права «не від Бога». Релігіозні вчення про походження держави і права мають розповсюдження і в наші часи. В сучасних умовах її розвинули ідеологи ісламської релігії, католицької церкви (Мартен, Месьє та інші).

Патріархальна теорія.

Патріархальна теорія походження держави і права трактує виникнення держави як результат історичного розростання патріархальної сім'ї: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель трактував це так: люди — істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що призводить до створення сім`ї. В наступному розвитку сім`я розширюється, збільшується кількість її членів і все це призводить до створення держави. Звідси, влада правителя є продовженням влади батька (патріарха) в сім`ї, яка є необмеженою. Оскільки визнається первинно божественне походження влади «патріарха», піддані мають покірно підкорятись правителю. Будь-який спротив владі недопустимий. Лише батьківська опіка правителя може забезпечити необхідні для людини умови життя. Як і в родині батько, в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщується підданими тому, що останні - це його діти. В Китаї цю теорію розвинув Конфуцій (551 — 479 гг. до н.э.). Він розглядав державу як велику родину. Влада імператора уподібнювалась до влади батька, а відношення правителів і підвладних — родинним стосункам, де молодші залежать від старших і повинні бути їм віддані, слухатись і підкорятись без заперечень. А правителі в свою чергу повинні піклуватись про благо своїх підданих, як це має бути в родині. Прихильником цієї теорії був Р. Філер (ХVII в.), який в своєму творі «Патріархія чи природна влада короля» твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. Адам був не тільки батьком людства, але і його властителем. Монархи — це наступники та нащадки Адама, які успадкували від нього свою владу. В Росії до цієї теорії схилялись соціолог Н. К. Михайловський (1842−1904 рр.) та М. Н. Покровський. Ця теорія отримала сучасне звучання в ідеї державного патерналізму, тобто приняттям держави на себе піклування про своїх громадян і підданих у випадку несприятливих для них ситуацій — хвороби, інвалідності, безробіття та інш. Позитивним в цій теорії було те, що її прихильники, наприклад, Н. К. Михайловський закликали усувати з життя все аморальне, шкідливе та нерозумне по відношенню до людини. А це можливо лише в суспільстві, яке побудоване по типу сімейних відношень. 2] Звісно, в певній мірі аналогія держави і родини можлива, тому що структура сучасної державності виникла не одразу, а розвинулась від первинних форм, які дійсно можуть бути порівняні із структурою первинної сім`ї.

Договірна теорія.

Договірна теорія або теорія суспільного договору грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. І зрештою в правителя і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов`язків і також відповідальність за невиконання останніх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців і т.п., але воно зобов`язане захищати свою територію, права і свободи громадян, їх власність та ніш. Громадяни зобов`язані дотримуватись законів, сплачувати податки і т.п. і в свою чергу вони мають право на захист свободи і власності, а у випадку зловживання правителя своїми правами або невиконання їм своїх обов`язків вони мають право навіть розірвати договір з ним. Ця теорія є складовою частиною теорії «природного права» (XVII—XVIII століття). В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу — угоди. Окремі положення цієї теорії також були розвинуті в V-IV століттях до н.е. софістами в Давній Греції, наприклад, Гіппієм (460−400 рр. до н.е.). Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г. Гроций, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А. Н. Радищев, Дж. Локк, Я. Козельский, І.Кант та інші. Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання. Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності - перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э Суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше». Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаєм кожного члена як нероздільну частину цілого». Влада монарха є похідною не від божественного провидення, а від самих людей. Ця теза була найбільш яскраво і повно розвинута Полем Гольбахом (1723 — 1789) в його праці «Священна зараза або природна історія забобонів». Джон Локк (1632−1704) виходив з того, що будь-яке мирне утворення держав мало в своїй основі згоду народу. Локк розвивав ідеї щодо того, що «об`єднання в єдине політичне суспільство» може і повинно відбуватись за допомогою «одної лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, який існує або повинен існувати між особистостями, які вступають в державу або його створюють». 5] Подібних поглядів дотримувались й інші прихильники цієї концепції. Взагалі-то, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку освідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об`активних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.