Основні ідеї Римського клубу

Міністерство освіти і науки України Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Кафедра філософії

Реферат на тему:

" Основні ідеї Римського клубу"

Київ — 2007

План Вступ

1. Чим спричинена необхідність вивчення СПП?

2. Філософія глобалістики

3. Основні етапи становлення глобалістики

4. Основні напрямки глобалістики

5. Виникнення Римського клубу

6. Доклади Римському клубу

7. Головні ідеї Римського клубу

8. Соціально-філософські передумови будування моделі глобального розвитку

9. Головні проекти та моделі глобального розвитку Висновки Список використаної літератури

Вступ Що таке наука глобалістика?

Слово «глобалістика» етимологічно йде від латинського слова globus — шар.

Під терміном «глобалістика» розуміють область знань, що стикається з проблемами світового масштабу, а отже, проблемами що притаманні планеті Земля, розумінням того, якими соціоприродними процесами (СПП) супроводжується життя на нашій планеті.

СПП, що проходять у масштабі всієї планети зазвичай називають глобальними, актуальність яких була спричинена глобальними проблемами (ГП). Отже, глобалістика займається аналізом глобальних проблем, котрі відображають СПП що протікають на планеті Землі.

Про які СПП йде мова?:

Перерахуємо їх:

Збільшення кількості населення;

Нестача продуктів харчування;

Виснаження запасів не відновлюваних ресурсів;

Зростання потреби в енергетичних ресурсах;

Нерівномірність економічного розвитку регіонів планети;

Швидка індустріалізація та НТП;

Деградація навколишнього середовища;

Дегуманізація культури;

Прогнозування та моделювання майбутнього планети;

Розробка та збільшення кількості засобів масового ураження;

Усі перераховані процеси спричиняють стурбованість певних верств населення. Аналізом цих СПП, з метою подальшого контролю та керування ними, покликана займатись глобалістика.

1. Чим спричинена необхідність вивчення СПП?

СПП, що протікають на планеті визначають соціальний розвиток людства та його фізичний ріст. Проблема полягає у тому, що «розвиток» є безмежним, а «ріст» має свою межу. Межа обумовлена тим, що планета Земля має певні фізичні обмеження. Тому, незважаючи на необмеженість розвитку, ріст, незмінно супроводжуючий цей розвиток, є вельми обмеженим.

Вперше, думка про обмеженість росту людства була висловлена англійським економістом Р. Т. Мальтусом (1766−1834). Однак, якщо застереження Мальтуса відносились до далекого майбутнього, то у другій половини ХХ сторіччя, вказане «майбутнє» настало.

СПП виникло разом із людством і як наслідок, має таку ж древню історію. Однак їх протікання залишалось непоміченим, так як їх наслідки не викликали побоювань.

Що ж трапилось в середині ХХ сторіччя, що спонукало людство звернути увагу на характер та тенденції СПП?

Друга світова війна дуже сильно змінила характер СПП — це руйнування світової колоніальної системи та виникнення НТР. В результаті перерозподіл світового ринку та використання досягнень НТР у світі почався небачений економічний розвиток, що спричинило за собою відповідний ріст. Останній зіткнувся зі своєю межею, що накладають на людство фізичні можливості планети. Таким чином, протікаючи СПП підвели людство до межі його росту. Саме ця обставина стала причиною необхідності рішення ГП сучасності, що в свою чергу вимагає аналізу спричинивших їх СПП.

2. Філософія глобалістики Під філософією глобалістики розуміється місце та роль СПП у бутті людини. Або, інакше кажучи, які виправляння при усвідомленні свого існування повинна внести людина, якщо вона стане співвідносити своє існування з СПП, що відбуваються.

Філософія глобалістики йде від ідеї цілісності планети та населення чи живих істот, що населяють її, та повинна знайти фундаментальні принципи людського буття, виходячи з яких, СПП, що проходять, стали б сприяти досягненню ідеї цілісного єднання.

Необхідно відразу ж відмітити — не сьогоднішній день такі принципи не є виявленими. Існують тільки окремі підходи, такі наприклад, як глобальна стабілізація демографічних процесів, глобальна кооперація економічного та науково-технічного розвитку, створення екологічно стабілізованої економіки, створення глобальної культури нового типу, створення транснаціональної політичної структури або ж Світового уряду. Однак, вказані методи неможна розглядати як філософські, так як вони не виходять із самого змісту людського буття, бо в основі всього повинна стояти проблема людини та її онтологічний статус.

У філософії глобалістики існують два підходи до проблеми існування людини. Перший підхід можна позначити як сцієнтистсько-технократичний. Він розглядає проблему людини утилітарно-прагматично, тобто припускає подальше покращення людини шляхом розвитку в ній «нових якостей». Такий підхід розвивається в рамках Римського клубу та був першим у історичному плані.

Другий підхід виник як альтернатива першому. Та хоча історично він виглядає як більш пізній, по суті, він є більш древнім, бо він виходить з суті самої філософії. Цей підхід припускає повернення людині її справжності, котра була втрачена в ході її історичного розвитку. Основна ідея другого підходу лежить у відповідальності людини за все, тобто за своє існування. Це направлення в глобалістиці виходить із філософії екзистенціалізму.

3. Основні етапи становлення глобалістики Як і всяка область знань, глобалістика має свою історію. Але, оскільки ця історія нараховує всього декілька десятиріч, то більш коректно казати не про історію, а про етапи становлення.

На сьогоднішній день прийнято відокремлювати три етапи становлення глобалістики. При цьому необхідно враховувати специфіку глобалістики, бо глобалістика це не просто наука, тобто система теоретичного знання, а певне знання, що відображає протікаючи на планеті СПП. Тому етапи становлення глобалістики, це одночасно і глобальні етапи еволюції людини.

Перший етап. Приходиться на 60-ті роки. В цей період масштаби виробництва досягли небувалого розвитку та почали заважати можливостям природи компенсувати їх вплив. На цьому етапі виник так званий Римський клуб (1968), котрий й поклав початок глобальній проблематиці світового розвитку.

Другий етап. Цей етап приходиться від середини 70-х до середини 80-х років. Віх характеризувався посиленою реконструкцією економіки, спричиненою похмурими прогнозами докладів Римському клубу, вибухнувшою нафтовою кризою, загостренням економічних протиріч між країнами, що розвиваються та промислово розвиненими країнами.

Третій етап. Цей етап починається з середини 80-х років, в результаті зміни політичної карти світу, тобто зникненням табору соціалізму. Цей етап характеризувався тим, що самі ГП відійшли на другий план, а на перше місце стали СПП, що носять глобальний характер.

4. Основні напрямки в глобалістиці

В теперішній час на базі двох філософських підходів, в суспільній думці виникли різноманітні напрямки, що розглядають ГП з різних точок зору. При цьому, слід пам’ятати, що основоположною причиною, що викликала стурбованість протікаючими СПП є збільшення негативних наслідків технічного прогресу.

На поточний момент можна виділити наступні п’ять напрямків в глобалістиці:

1. Технократична глобалістика. Прибічники цього напрямку виходять з того, що оскільки науково-технічний прогрес є головною причиною загострення ГП, то, як наслідок, вирішення цих проблем можливе тільки шляхом подальшого удосконалення техніки.

2. Постіндустріальна глобалістика. Прибічники цього напрямку бачать причини ГП у змінах, що проходять у політичний, соціальній та економічній структурах суспільства, спричинених переходом від індустріального до постіндустріального суспільства. З виникненням глобального постіндустріального суспільства, глобальні проблеми будуть вирішені.

3. Еколого-популістська глобалістика. Прихильники цього направлення бачать джерело загострення ГП у взаємодії суспільства та природи. За їх переконаннями, для вирішення ГП необхідно звести разом новітні досягнення природничих наук та використати їх при прийнятні політичних рішень, що, у підсумку, дозволить усунути антропогенні наслідки технічного процесу. Ключ до вирішення ГП, по їх переконаннями лежить у «альтернативному світогляді» або ж так званому «третьому шляху».

Як не важко помітити, перераховані три направлення глобалістики реалізують ідею «утилітарно-прагматичного» підходу до вирішення проблеми людства.

В рамках другого підходу, тобто справжності існування людського суспільства розвивається «екзистенціально-культурна глобалістика» та «еволюційно-детерміністська».

4. Екзистенціально-культурна глобалістика. Для представників цього напрямку є характерним більш широкий погляд на генезис ГП. В якості основної причини загострення ГП можна назвати дегуманізацію культури. Рішення сучасної кризи бачиться у поверненні справжнього гуманізму, де людина буде нести відповідальність за своє існування.

5. Еволюційного-детерміністська глобалістика. Представники цієї течії вважають, що феномен техніки має онтологічний статус, тобто, технічний прогрес — це частина еволюції природи. Людства повинно тільки правильно сфокусуватись на цей еволюційний процес, а «мудрість» природи сама вирішить створену кризу.

5. Виникнення Римського клубу Римський клуб був заснований 6−7 квітня 1968 року в Римі. Ініціатором створення був італьянський майстер Ауреліо Печчеі, котрий сумісно з генеральним дирекротом по питанням науки ОЕСР (організації по економічній співпраці та розвитку, Париж) професором фізичної хімії Олександром Кінгом, запросив у Рим біля 30 європейських вчених — соціологів, економістів фахівців природничих наук.

Зібравшись вчені обговорили підготовлений голландським астрономом Еріхом Янцом документ під назвою «Спроба створення принципів світового планування з позицій загальної теорії систем». Суть документу можна звести до наступного:

«На теперішній момент ми починаємо усвідомлювати людське суспільство та оточуюче середовище як єдину систему, неконтрольований ріст якої є причиною її нестабільності. Досягнутий нині абсолютний рівень цього неконтрольованого росту визначає високу інерційність динамічної системи, знижуючи тим самим її гнучкість та здатність змінюватися й пристосовуватися. Стало очевидним, що в цій системі немає ніяких внутрішніх кібернетичних механізмів та, не здійснюється ніякого „автоматичного“ саморегулювання макропроцесів. Цим кібернетичним елементом еволюції нашої планети є сама людина, здатна активно впливати на формування свого власного майбутнього. Однак людина може на ділі виконувати це завдання тільки за умови контролю над всією складною системною динамікою людського суспільства в контексті навколишнього середовища його перебування… що може сповістити про вступ людства в нову фазу психологічної еволюції» /13. С. 123−124/. Наприкінці другого дня стало очевидним, що переважна більшість учених не підтримує основну мету клубу.

Ядро клубу «постійний комітет» склали шість чоловік. Це Ауреліо Печчеі, Еріх Янц, Олександр Кінг, Макс Монне (голландський експерт по міжнародних проблемах), Жан Сен-Жур (експерт з питань економіки й фінансів французької футурологічної школи) і Гуто Тіманн (голова Баттелевского інституту в Женеві).

Перед клубом були поставлені дві основні цілі. Перша — сприяти усвідомленню ускладнень що виникли перед людством; друга — шляхом впливу на суспільну свідомість, сприяти виправленню нинішньої ситуації.

Таким чином, був створений Римський клуб — міжнародна неурядова організація, що поєднує у своїх рядах учених, суспільних і політичних діячів різних країн світу. Юридично Римський клуб зареєстрований у Швейцарії. За Статутом чисельність Клубу не повинна перевищувати більше 100 чоловік.

Перший проект доповіді Римському клубу за назвою «Пошуки конструктивної відповіді на зростаючу складність і невизначеність світового розвитку» був запропонований Хасаном Озбекханом, турком за походженням, філософом, фахівцем в галузі кібернетики й планування, що очолював один з каліфорнійських мозкових центрів. Ідея його доповіді складалася в «розробці первісної, грубої моделі або декількох моделей, — яка загалом відбивала б динаміку світового розвитку, у надії, що вона дозволить виявити найбільш важливі компоненти системи й самі небезпечні (з погляду майбутнього) взаємозв'язкі між ними» /13. С.133/. Однак через складність проекту й нестачу часу для його розробки, лідери Римського клубу відмовилися від цього проекту.

6. Доповіді Римському клубу Першою роботою під егідою Римського клубу була математична модель, що імітувала світову ситуацію — «Мир — 1». Її творець — Джей Форрестор — професор прикладної математики та кібернетики Массачусетського технологічного університету, розробив в 4-х тижневий строк досить примітивну модель, що складалася з більш ніж 40 нелінійних рівнянь, що описують взаємозв'язок наступних 5 параметрів: населення, капіталовкладення, використання не поновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища й виробництво продовольства.

Так, уперше, була реалізована ідея глобального моделювання. Модель пророкувала, що людство йде до неминучої катастрофи. Модель була примітивною та грубою, тому було вирішено створити нову, більш досконалу модель. За порадою Форрестора, групу по створенню нової моделі світового розвитку очолив Деннис Медоуз. Використовуючи економіко-математичні моделі Джея Форрестора Медоуз створив модель «Мир — 3».

12 березня 1972 р. у Вашингтоні, у Смитсоновському інституті була представлена перша доповідь Римському клубу «Межі росту», розроблена фахівцем в області системної динаміки, професором Массачусетського університету Деннисом Медоузом.

Модель давала самі похмурі прогнози на майбутнє. Через 75 років стверджувалось у доповіді, сировинні ресурси будуть вичерпані, а нестача продовольства стане катастрофічною.

З тих пір з ініціативи Римського клубу було виконано 18 дослідницьких проектів, результати яких представлені у формі доповідей Римському клубу. До числа основних з них входять:

«Межі росту», 1972 р. (рук. Д. Медоуз);

«Людство на поворотному пункті», 1974 р. (М.Месарович і Э. Пестель);

«Перегляд міжнародного порядку», 1976 р. (Я.Тинберген);

«За межами сторіччя марнотратства», 1978 р. (Д.Габор);

«Цілі для людства», 1977 р. (рук. Э. Ласло);

«Енергія: зворотний рахунок», 1978 р. (рук. Т. Монтбрил)

«Немає меж навчанню», 1979 р. (рук. Дж. Боткін, М. Эльманджера, М. Малиця);

«Третій світ: три чверті світу», 1980 р. (М.Гренье)

«Діалог про добробут та благополуччя», 1980 р. (О.Джаріні)

«Маршрути, що ведуть у майбутнє», 1980 р. (Б.Гаврилишин);

«Мікроелектроніка та суспільство», 1982 р. (рук. М. Фрідрихс, А. Шафф);

«Революція босоногих», 1985 р. (Б.Шнейдер) і ін.

«Перша глобальна революція», 1989 р. (А.Кинг, Б. Шнайдер)

7. Основні ідеї Римського клубу Аналізуючи діяльність Римського клубу, його творець і лідер Ауреліо Печчеі, сформулював «Основні цілі людства», які виклав у своїй книзі «Людські якості» /13/.

Печчеі пропонує шість, як він називає «стартових» цілей, які пов’язані з «зовнішніми межами» планети; «внутрішніми межами» самої людини; культурною спадщиною народів; формуванням світового співтовариства; охороною навколишнього середовища й реорганізацією виробничої системи.

Коротка характеристика для кожної мети виглядає таким чином:

Перша мета: зовнішні межі

Присутність людини на планеті, її діяльність обмежується біофізичними межами («зовнішніми межами») Землі. Отже, людина у своїй діяльності, повинна виходити з можливостей оточуючої її природи, не доводячи її до крайніх меж.

Друга мета: внутрішні межі

Ця мета вказує на те, що не тільки планета, але й можливості самої людини мають фізичні й психологічні межі. Створюючи власну культуру, цивілізацію, тобто якесь штучне середовище, людина змушена з однієї сторони гранично напружувати й виснажувати внутрішні резерви свого організму, а з іншої, через недостатність навантаження йде деградація його біофізичних здатностей.

Ідея цієї мети (а вона є центральною для А. Печчеі) складається в удосконалюванні людини, розкритті його нових потенційних можливостей.

Третя мета: культурна спадщина Розвиток технологічної цивілізації веде до уніфікації культури. Тому тільки дбайливе відношення до культурної спадщини допоможе зберегти унікальність різних культур. І хоча організації типу ЮНЕСКО проводять певну роботу, але цього явно недостатньо.

Четверта мета: світове співтовариство

Інтеграція в єдине світове співтовариство дозволяє більш ефективно регулювати міжнародне життя, і отже є більш ефективним способом співіснування. Однак, таке положення справ не відповідає інтересам великих держав, а також ряду егоцентричних держав. Тому необхідно переосмислити ідею національної держави, щоб знайти шляхи для перетворення нинішньої світової системи у світове співтовариство.

П’ята мета: середовище перебування Проблема полягає в тому, як розмістити на планеті людей, чисельність яких через кілька десятків років стане вдвічі більше нинішнього.

Шоста мета: виробнича система Виробничому істеблішменту належить у сучасному світі ключова роль. Однак, збої в економічних механізмах, незалежно від того, що керує - ринок або план — стають все відчутніше. У чому філософські причини економічних проблем, і якою повинна бути економічна система майбутнього, щоб забезпечити безупинно зростаюче по кількості населення планети.

8. Соціально-філософські передумови побудови моделі глобального розвитку Виникнення та еволюція глобального моделювання На цей час відомо більше десяти великих проектів, створених з використанням методів математичного моделювання, у яких досліджуються проблеми глобального характеру. Перші й найбільше широко відомі моделі - «Мир-2» і «Мир-3» були розроблені з ініціативи Римського клубу американськими професором Дж. Форрестором (1971 р.) та його учнем Д. Медоузом (1972 р.). Мета цих досліджень: простежити розвиток кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і середовищем його перебування в найближчому сторіччі, виходячи з допущення, що характер соціально-економічного розвитку в основному залишається незмінним. Проводячи за допомогою методу системної динаміки розрахунки для світу в цілому, Форрестор і Медоуз прийшли до висновку про те, що протиріччя між обмеженістю земних ресурсів, зокрема площ, придатних для сільського господарства, і зростаючими темпами їхнього використання населенням, що збільшується, можуть привести до середини XXI століття до глобальної кризи: катастрофічному забрудненню середовища, різкому зростанню смертності, виснаженню природних ресурсів і занепаду виробництва. Цей висновок можна вважати першим каменем, що ліг в основу нового наукового напрямку — глобалістики. Як альтернатива історично сформованому шляху розвитку людства, була висунута концепція «глобальної рівноваги», відповідно до якої необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити споживання ресурсів Землі приблизно в 8 разів. Основним недоліком висновків отриманих на основі аналізу цих моделей є досить обмежене подання їхніх авторів про можливості свідомого впливу людства на свій власний розвиток.

У відповідь на критику перших моделей Римський клуб запропонував новий проект — «Стратегія виживання», що був створений під керівництвом М. Месаровича та Е. Пестеля (1974 р.).

Метою цього дослідження було: проаналізувати більшу кількість факторів у порівнянні з попереднім проектом, здатних імітувати розвиток, досліджувати можливості локалізації криз, знайти шляхи їхнього запобігання. Світ у моделі Месаровича-Пестеля представлений у вигляді десяти регіонів, взаємодіючих через імпорт-експорт і міграцію населення. Автори цієї моделі прийшли до висновку, що світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф, які почнуться значно раніше, ніж пророкували Форрестр і Медоуз. Месарович і Пестель протиставили концепції «глобальної рівноваги» концепцію «органічного росту» світу як єдиної системи взаємозалежних частин, які повинні гармонічно сполучатися. «Органічний ріст» забезпечується структурною диференціацією елементів системи й функціональною взаємозалежністю між цими елементами, й протиставляється чисто кількісному недиференційованому експонентному росту. Вказуючи на взаємозалежність кризових ситуацій, автори намагаються простежити, як взаємодіють зміни одних параметрів у певних регіонах зі змінами параметрів інших регіонів. (Наприклад, рівень харчування в регіонах Азії й Африки й обмеження росту матеріального споживання в країнах Заходу.) Хоча в цілому автори виступають не за «стримування росту», а за «органічний розвиток світу», вони обмежуються, по суті, рекомендаціями просвітительського характеру.

Приблизно в той же час група аргентинських учених на чолі з професором Эрерой розробила так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, або «модель Барілоуе» (1974). Ціль цього дослідження — знайти шляхи досягнення «задовільних умов життя» для країн, що розвиваються. У цій моделі увесь світ розділений на чотири регіони: Азія, Африка, Латинська Америка та розвинені країни. Автори допускають можливість керування регіонів за допомогою централізованого перерозподілу капіталів. Вони затверджують, що криза, що пророкувалася в попередніх моделях, вже наступила у більшості країн, що розвиваються, населення яких живе в умовах голоду, високої дитячої смертності, неграмотності, незабезпеченості нормальним житлом… Ця криза не пов’язана з виснаженням не поновлюваних природних ресурсів, забрудненням навколишнього середовища або надмірним ростом населення, а являє собою наслідок «порочної системи цінностей», результат нерівномірного розподілу багатства й влади між країнами.

Можливості досягнення «задовільних умов життя», тобто певного рівня харчування, освіти, забезпеченості житлом і медичним обслуговуванням, досліджувалися у двох основних сценаріях взаємодії регіонів.

У першому сценарії передбачалася відсутність економічної допомоги розвинених країн іншим регіонам. Розрахунки показали, що в цьому випадку населення регіону Латинської Америки вийде на рівень «задовільних умов життя» приблизно через 40 років, а Азія та Африка навіть при оптимальному керуванні не тільки не досягнуть такого рівня, але й виявляться в безупинно погіршуваному положенні, по всіх основних життєвих параметрах.

Другий сценарій припускав наявність допомоги з боку розвинених країн регіонам Азії й Африки. За цим сценарієм, починаючи з 1980 р. ця допомога протягом десяти років повинна вирости від 0,2% щорічного кінцевого продукту регіону розвинених країн до 2% і далі залишатися постійною. У такому випадку досягається «прийнятне рішення» для всіх регіонів, і час виходу на рівень «задовільних умов життя» для Азії й Африки складе відповідно 57 і 65 років.

Проблемі взаємодії розвинених країн та країн, що розвиваються, присвячений також проект японської групи Римського клубу за назвою «Новий погляд на розвиток». Він розроблений у Токійському університеті під керівництвом професора Я. Кайта. У цьому проекті світ розділений на 9 регіонів. Ціль дослідження: відшукати шляхи зменшення розриву в розмірі доходів на душу населення між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. У моделі передбачається можливість керування.

Отримані за допомогою цієї моделі висновки зводяться до наступного: по-перше, розвинені регіони повинні надавати безоплатну допомогу регіонам, що розвиваються (близько 1% свого щорічного валового продукту); по-друге, ця допомога буде найбільш ефективною лише в сполученні з заміною структури економіки регіонів. У розвинених регіонах повинна бути зменшена частка легкої промисловості й збільшена частка сільського господарства у валовому регіональному продукті; у країнах що розвиваються — первісний швидкий ріст частки продукції сільського господарства повинен змінитися ростом частки продукції легкої промисловості. Такого роду структурні зміни економіки не припускають збільшення частки важкої промисловості в країнах, що розвиваються.

В 1976 р. під керівництвом лауреата Нобелівської премії Я. Тинбергена завершений новий проект Римського клубу — «Перегляд міжнародного порядку». Ціль дослідження — вироблення рекомендацій нових форм міжнародного співробітництва (економічного, науково-технічного, політичного), що забезпечують задоволення основних потреб сьогоднішнього населення Землі й виявлення можливих потреб майбутніх поколінь. У проекті розкривається тенденція до зростаючої взаємозалежності країн світу. Тому диспропорції в розвитку людства (насамперед убогість одних та багатство інших) стають усе більше нетерпимими.

Під керівництвом іншого лауреата Нобелівської премії, американського економіста В. Леонтьева, в 1976 р. був завершений проект «Майбутнє світової економіки», що розроблявся в Центрі планування, прогнозування й політики з метою розвитку ООН. Ціль дослідження — проаналізувати вплив економічних і політичних проблем на міжнародну стратегію розвитку, формовану ООН, у перспективі на три десятиліття (1970;80 гг., 1980;1990 гг., 1990;2000 гг.).

Авторами побудована математична модель світової економіки, що складається з 15 регіонів: вісім регіонів розвинених країн (у тому числі дві «централізовано-планованих») і сім регіонів країн, що розвиваються (три «багаті на ресурси» і чотири «інші», у тому числі одна «централізовано-планована»). Регіони взаємозалежні експортом-імпортом по 43 секторах економічної діяльності.

І в цьому проекті в центрі виявилися проблеми економічного розриву між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Автори доходять висновку, що контрольні цифри росту валового продукту в країнах, що розвиваються, установленою міжнародною стратегією розвитку у 70-ті роки, недостатні для того, щоб почалося скорочення існуючого розриву в доходах розвинених країн та країн, що розвиваються. Щоб забезпечити прискорений розвиток останніх, необхідно одночасно здійснювати два типи змін: по-перше, глибокі соціальні, політичні й структурно-організаційні зміни усередині країн, що розвиваються, по-друге, істотні зміни світового економічного порядку — стабілізацію товарних ринків, заохочення експорту промислової продукції із країн, що розвиваються.

Філолофсько-соціологічні передумови побудови моделі глобального розвитку Аналіз виконаних проектів показує, що основний їх недолік складається в недостатній розробці філолофсько-соціологічних передумов моделей глобального розвитку. У чому ж складаються ці передумови?

Людина належить не тільки до світу природи, але й до свого власного, соціального світу. Його відношення до природи є не просто природне, а соціальне явище, і виникаючі на цьому ґрунті проблеми розв’язні лише соціальними засобами. Тому постановка й інтерпретація глобальних проблем і завдань побудови моделі глобального розвитку з позицій загально соціологічної теорії є безумовною необхідністю. Застосування такої теорії при рішенні завдань побудови моделі глобального розвитку означає створення деякої концептуальної схеми, теоретико-методологічного підходу до моделювання глобальних процесів не тільки як процесів екологічних, економічних або політичних, але насамперед як процесів комплексних, змістом яких є зміна суспільних відносин. При побудові моделі, що відбивала б систему соціальних змін у сучасному світі, необхідно враховувати той факт, що соціальні процеси можуть досліджуватися й моделюватися, щонайменше, у двох напрямках.

У першому випадку соціальні процеси виступають як деякий внутрішній аспект процесів економічних, технічних та інше, пронизуючі всі зміни в суспільстві. Цей соціальний зміст техніко-економічних, наукових, екологічних та інших проблем повинен бути осмислений соціологією та виражений в теоретично обґрунтованій системі соціальних показників, що описують стан суспільства (або цивілізації) у цілому.

В іншому випадку аналіз і моделювання соціальних процесів — це розробка соціальних підсистем моделі соціального розвитку, наприклад, підсистеми культурних змін. Із цього погляду глобальна модель може розглядатися як спосіб переосмислення, переоцінки ролі традиційних соціальних інститутів і сформованих культурних стандартів («підкорення природи» за допомогою техніки, культивування матеріального споживання й т.д.).

Передбачається, що глобальну модель, придатну для плідного аналізу різних альтернатив розвитку людства, можна побудувати лише на таких філолофсько-соціологічних передумовах, які дозволяють конструктивно вирішувати фундаментальні проблеми сучасності - збереження світу та прискорення соціального прогресу, ліквідації вбогості й всіх форм соціальної нерівності. Ці передумови можуть бути сформульовані в такий спосіб:

Людина є істота біосоціальна (при провідній ролі соціального), а історія людства — продовження історії природи. Тому й перспективи людства повинні розглядатися з погляду взаємодії суспільства й природи, біологічного й соціального. При цьому, звичайно, варто мати на увазі, що саме соціальне специфічно характеризує людину, а соціальні закономірності якісно відмінні від законів природи;

Суспільство й людина історичні, вони змінюються, розвиваються в часі. Крізь масу випадкового пробиває собі дорогу історично необхідне, закономірне;

Іманентну, історично обумовлену, що розвивається мету соціально-суспільного прогресу становить «цілісна людина». Це особистість, що здійснює різноманітну діяльність вільно й відповідально, активно й різнобічно взаємодіюча з іншими людськими особистостями. Такого роду діяльність не може бути нав’язана людині ззовні: вона являє собою результат його власного вибору, стає в ході історії абсолютним виявленням творчих дарувань людини, без яких-небудь інших передумов, крім попереднього історичного розвитку.

Важливою умовою формування цілісної людини повинне стати всебічне співробітництво всіх народів Землі, усунення воєн, нерівноправності в міжнародних відносинах, консолідація зусиль усього людства у вирішенні проблем глобального характеру.

Фактором, що дозволяє оптимістично дивитися на можливість консолідації людства є розвиток науково-технічної революції (НТР), що супроводжується глибокими якісними змінами у всіх сферах людської діяльності, глобальними по своїх масштабах. Один із цих наслідків полягає у тому, що міць технологічного впливу людини на природу стала порівнянною з міццю самих природних сил і виникла погроза глобальної кризи або серії криз — екологічної, енергетичної, сировинної й ін.; отже, об'єднання зусиль усього людства для рішення цих глобальних проблем виявляється життєвою необхідністю.

9. Основні проекти та моделі глобального розвитку Використання сучасної інформаційно-обчислювальної техніки, «об'єктивність» і «ідеологічна нейтральність», обумовлена застосуванням формальних математичних методів, а також методів системного, функціонального, каузального аналізу, являють собою одну з найбільш характерних рис футурологічних проектів і прогнозів останніх років.

Раніше вже були розглянуті перші моделі світового розвитку (Мир-2, Мир-3) підготовлені під егідою Римського клубу. Тому зупинимося на аналізі «моделей світу» другого покоління, їхнього найтіснішого зв’язку з основними установками сучасної західної футурології, а також розглянемо прикладні аспекти глобального моделювання.

На відміну від моделювання природничо-наукових процесів, моделювання соціальних систем, так само як і глобальне моделювання, нерозривно пов’язане зі світоглядними ціннісними установками самих дослідників. Явно або неявно ці установки неминуче проявляються в процесі моделювання, починаючи від побудови робочих гіпотез та відбору попередньої інформації, й кінчаючи інтерпретацією вихідних даних моделі. Саме вони в значній мірі визначають кінцеві результати дослідження.

Основні проекти й моделі глобального розвитку (52 — програми — А.А.) наведені в роботі /21/. Більшість із них виконані під егідою формально незалежних неурядових організацій типу Римського клубу, приватних інститутів і фондів (фонд Барілоче, Європейський культурний фонд, «Херитидже Фаундейшн» і ін.), різних комісій і т.д. Іншу більшу групу моделей і проектів утворять розробки, виконані дослідницькими підрозділами великих міжнародних корпорацій, банків і міжнародних організацій. До них, насамперед, варто віднести моделі Японського центра економічних досліджень, щорічні доповіді Світового банку, «Чейз Манхеттэн бэнк» та інші. Ці розробки, присвячені в основному аналізу проблем розвитку світового ринкового господарства, як правило, значно більше утилітарні й відкрито представляють інтереси великого бізнесу й міжнародних корпорацій. До цієї групи проектів і моделей тісно примикають і дослідження, виконані в останні роки по прямому замовленню урядів найбільш розвинених країн. Тут, насамперед, слід зазначити прогнозні розробки держдепартаменту й Ради по якості навколишнього середовища США, доповіді Організації економічного співробітництва й розвитку, модель «САРУМ» і інші.

І, нарешті, четверту групу проектів і моделей глобального розвитку представляють розробки, виконані в різних організаціях під егідою ООН, таких, як ЮНЕСКО, ЮНІДО, ЮНКТАД та інші. У цій групі в цей час налічується понад десяток проектів і моделей. Як відзначали експерти ООН, причини такого різкого зростання інтересу до прогнозування перспектив розвитку носять потрійний характер: несподіване усвідомлення того факту, що в умовах різкого ускладнення і взаємозалежності країн сучасного світу вивчення альтернатив майбутнього є необхідною умовою гармонічного світового економічного розвитку; істотне поліпшення можливостей обчислювальної техніки, що дозволяє робити ефективну розробку макроекономічних моделей, і, нарешті, наявність фінансових ресурсів у період інтенсивного економічного росту.

Розглянемо найбільш показові з них. Модель А. Оніші (Японія) є найбільш деталізованою з погляду проблеми регіоналізації, тобто розподілу світу на регіони. Одна з останніх її модифікацій (1983 р.) включає близько 10 000 рівнянь, що описують світову торгівлю з урахуванням механізмів формування поточних цін для 62 регіонів світу.

Питання про найбільш оптимальний регіональний поділ світу є одним з найбільш складних питань, що постали перед розроблювачами глобальних моделей. У цей час стало ясно, що саме регіональний рівень із обліком усього різноманіття місцевих економічних, екологічних і соціокультурних особливостей повинен стати основним при рішенні ГП людства. Як підкреслювалося на першій конференції з проблем майбутнього «Думаємо глобально, діємо локально» (Торонто, 1980), більшість ГП сучасності може бути вирішена тільки на локальному рівні шляхом широкого співробітництва. Однак у цей час уже є ряд національних розробок рішення ГП на національному рівні з урахуванням локальної специфіки й умов, наприклад у Мексиці, Ісландії, Канаді, Китаї. Проект «Китай — 2000», виконаний Інститутом наукової й технічної інформації Китаю за замовленням Держкомісії з наука та техніки КНР, представляє в цьому зв’язку особливий інтерес внаслідок суттєвих демографічних і економічних проблем, що постають перед цією країною в найближчі десятиліття. Перед розроблювачами проекту була поставлена складна задача: визначити шляхи досягнення досить складних цілей на період до 2000 р. (збільшити в 4 рази випуск промислової й сільськогосподарської продукції). Об'єктивний аналіз можливостей здійснення поставлених цілей показав, що для цього будуть потрібні як мінімум середньорічні темпи приросту виробництва промислової й сільськогосподарської продукції на рівні 7% у рік, що на довгостроковому тимчасовому проміжку є досить важким завданням.

Розробка зазначеного проекту здійснювалася по наступним 10 областям:

Населення країни: сьогодні й завтра;

Аналіз проблем економічного розвитку;

Енергетичні ресурси й програми: у сьогоденні та майбутньому;

Комунікація й транспорт: сучасна ситуація й перспективи на 2000 р.;

Розвиток сільського господарства: прогнози на 2000 рік;

Китай — 2000: проблеми водопостачання;

Споживання та консервація водних ресурсів;

Китай — 2000: лісові ресурси;

Огляд стану мінеральних ресурсів;

Перспективи виробництва й споживання продуктів харчування.

Статистичне наповнення таких моделей здійснюється за допомогою спеціалізованих інтернаціональних агентів, що координуються Секретаріатом ЕЭК ООН, по наступних основних областях:

поставки в економіці окремих країн, розвиток виробництва, зайнятість, процеси нагромадження капіталу, продуктивність праці;

кінцевий попит, розподіл прибутків, споживання, інвестиції й заощадження;

використання енергії;

міжнародні торговельні відносини.

Методологічною основою для китайських розроблювачів послужила глобальна модель «САРУМ», створена міністерством охорони навколишнього середовища Великобританії. В англійській моделі основна увага приділена опису економічних процесів глобального розвитку в рамках так званої неокласичної економічної теорії. Розглянемо її.

Автори «САРУМ» виділяють наступні шість основних сценаріїв.

Сценарій, А припускає згладжування й колегіальне керування конфліктами в найбільш розвинених країнах, що призводить до поліпшення відносин між розвиненими й країнами що розвиваються, активна участь країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. Високі, відносно стійкі темпи росту економіки розвинених країн, зближення темпів росту їх економік, продуктивності праці при незначній зміні системи пріоритетів і цінностей. У світі на 2000 р. по сценарію, А повинно проживати 6 млрд. людей. Рівень виробництва підвищиться в порівнянні з 1975 р., в 3,4 рази при сумарному споживанні енергії в 14, 6 млрд. т. нафтового еквівалента. Світ, Що Розвивається (крім Китаю) буде робити, відповідно до наведених оцінок, 17% світової промислової продукції. Разом з тим у доповіді підкреслювалося, що, «незважаючи на те, що абсолютне число людей із задовільним доходом буде зростати, значна частина населення буде жити в надзвичайній бідності».

Сценарії групи В (В1, В2, В3,) містить в цілому припущення, ідентичні зі сценарієм, А по відношенню до динаміки внутрішнього розвитку основних індустріально розвинених країн і конфліктів «Північ-Південь». Однак темпи економічного росту розвинених країн передбачаються «помірними»: у сценарії В1 — внаслідок істотної зміни системи цінностей і соціальної стабільності; у сценаріях В2 і В3 — внаслідок структурних економічних криз на національному й міжнародному рівнях при збереженні існуючої системи цінностей буржуазного суспільства. Розходження між сценаріями В2 і В3 полягає в тім, що перший, подібно сценарію А, припускає зближення темпів росту економік, рівнів продуктивності праці розвинених країн, а другий — поглиблення соціальних і інституціональних розходжень між ними. Відповідно до усередненого варіанта — сценарію В2 — передбачається, наприклад, збільшення світового рівня виробництва з 1975 по 2000 г усього в 2,9 рази. Рівень виробництва країн, що розвиваються, упаде в порівнянні зі сценарієм, А на 10 — 15%.

Сценарій С, у якому аналізуються наслідки зростаючої конфронтації між індустріально розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, передбачає тісне співробітництво розвинених країн і розробку ними єдиної скоординованої стратегії стосовно країн що розвивається. Низькі темпи росту економіки розвинених країн супроводжуються лібералізацією взаємної торгівлі, зближенням систем цінностей і рівнів продуктивності праці. «Розкол між Північчю й Півднем, — відзначається в доповіді, — буде особливо позначатися на країнах Європейського економічного співтовариства та Японії. Він приведе до значних падінь темпів росту Півночі й глибоких змін в економічних структурах і взаєминах країн третього світу». /21. С. 119/.

Сценарій D припускає наростання протиріч між розвиненими країнами, зростання протекціонізму та збільшення конфронтації між трьома «зонами впливу», що концентруються навколо США, Європейського економічного співтовариства та Японії. Ці зони включають регіональні групи країн, що розвиваються, взаємодіючих з відповідними центрами. Темпи економічного росту розвинених країн низькі, спостерігається розбіжність у рівнях продуктивності праці в різних зонах. Серед країн, що розвиваються, уповільнення росту істотно менше завдяки наявності системи пільгових взаємин.

Висновки Підбиваючи підсумок розгляду основних проблем моделювання соціально-економічних процесів на регіональному й глобальному рівнях, необхідно відзначити наступне:

— ефективність моделей соціально — економічної динаміки буде залежати, насамперед, від того, наскільки вдало в рамках комплексного міждисциплінарного підходу буде здійснений системний аналіз різних областей природничо-наукового й суспільствознавчого знання, інтелекту людини й можливостей сучасної обчислювальної техніки;

— збалансоване співвіднесення соціальних і екологічних проблем із проблемами економічними, механізмів прийняття управлінських рішень із системами цінностей як окремих соціальних груп, так і суспільства в цілому разом з обліком у якості «фонових» цілого ряду самих різнорідних факторів людського буття (демографічних, природних, політичних, культурних і т.д.) представляється необхідною передумовою цілісного розгляду об'єкту моделювання;

— відбиттям зростаючих інтегративних тенденцій сучасного наукового пізнання є й все більш поширені концепції про необхідність розробки всеосяжних адаптивно-екологічних моделей суспільства, здатних виразити його динаміку в контексті загального круговороту енергії й речовини, що відбувається в біосфері;

— при цьому культура, будучи надбіологічно виробленим, регулятивним, життєзабезпечуючим та відтворюючим механізмом людської діяльності, розглядається в якості специфічного неентропійного механізму, завдяки якому соціальні системи виявляються спроможними успішно протистояти ентропійним процесам. У здійсненні даної функції, культура базується на потенціях, створених біологічною еволюцією, використовуючи, однак, якісно інші засоби.

Подібний підхід, заснований на синтезі досягнень сучасної культурологи з поданням про суспільство як про термодинамічну систему, що само організується, потенційно уможливлює цілісний опис адаптивний-екологічної динаміки соціально — економічних систем і може вплинути на подальший розвиток глобального моделювання. Даний підхід створює можливість обліку регіональних способів адаптації історичних суспільств та локальних культур, що, як правило, повністю ігнорується в існуючих моделях глобального рівня.

Сьогодні з достатнім ступенем ясності це усвідомлюють і самі розроблювачі моделей соціально-економічної динаміки на регіональному та глобальному рівнях. Дж. Форрестер у цьому зв’язку відзначав: «Очікування інтернаціонального дозволу напруг, викликаних процесами росту, може бути непродуктивним. Замість цього на глобальному рівні ми повинні створити механізми, у рамках яких кожні нації могла б індивідуально вирішити свої проблеми».

У цей час є всі підстави затверджувати, що пора невтримної ейфорії 60 — 70-х років відносно можливостей використання математичних методів для цілей моделювання й прогнозування динаміки соціально-екологічних і соціально — економічних систем на різних рівнях пройшла. Сьогодні вже відомі границі застосування цих методів. Принципова неможливість повної формалізації систем переваг і ціннісних установок людини, процедур прийняття рішень, механізмів цілепокладання соціокультурної адаптації вимагає при розробці стратегії соціально-екологічного розвитку розумно сполучити методи моделювання з експертними процедурами, підвищувати рівень обґрунтованості й колегіальності прийнятих рішень.

Список використаної літератури

1. Д. М. Гвишиани. Глобальные проблемы и роль науки в их решении // Вопросы философии, 1979, № 7.

2. Д. М. Гвишиани. Наука и глобальные проблемы современности // Вопросы философии, 1981, № 3.

3. Глобализация как социальный процесс: возможности и перспективы // РЖ (сводный реферат) Социальные и гуманитарные науки. 1994. — № 3. С.39−54.

4. Глобальные проблемы в рамках ООН (под ред. П. Тейлора и А.Дж. Р. Грум). М., 1990.

5. Глобальные проблемы человечества (обзор ж-ла «Futurist») М., 1990.

6. В. Н. Игнатьев. Проблема человека и «мировая проблематика» // Вопросы философии, 1981, № 3.

7. П. Л. Капица. Научный и социальный подход к решению глобальных проблем // Вопросы философии, 1977, № 1.

8. А. Кинг, Б Шнайдер. Первая глобальная революция. Доклад Римского клуба. М., 1991.

9. В. М. Лейбин. «Модели мира» и образ человека (Критический анализ идей Римского клуба). М., 1982.

10. М. М. Максимов, О. Н. Быков, Г. И. Мирский и др. Глобальные проблемы современности. М., 1981.

11. В. Носович. Философия и глобальные проблемы современности. Таллин. 1988.

12. Э. Пестель. За пределами роста. М., 1988.

13. А. Печчеи. Человеческие качества. М., 1985.

14. Политология: Энциклопедический словарь. Отв. ред. и сост.: Ю. И. Аверьянов. М., 1993.

15. И. А. Родионова. Глобальные проблемы человечества: учебное пособие для учащихся и студентов. 2-е изд., испр. и доп. М., 1995.

16. Я. В. Сиверц ван Рейзема. Философия планетаризма. М., 1995.

17. Ю. Федоров. Римский клуб: поиски буржуазного реформирования // Международная экономика и международные отношения, 1977, № 12.

18. И. Г. Фролов. Философия глобальных проблем // Вопросы философии, 1980, № 2.

19. Г. С. Хозин. Глобальные проблемы современности. М., 1982.

20. А. Н. Чумаков. Философия глобальных проблем. М., 1994.

21. В. В. Косолапов, А. Н. Гончаренко. ХХI век в зеркале футурологии. М., 1987.