Основні ознаки фізичної особи як суб'єкта цивільного права

Вступ

Актуальність теми обумовлюється наступними чинниками:

· Неоднозначне розуміння співвідношення категорій «громадянин» і «фізична особа»;

· Відмінність ознак, індивідуалізують громадянина, як суб'єкта цивільних правовідносин;

· Необхідність виявити зміст цивільної правоздатності фізичних осіб, як учасників правовідносин;

· Важливість вивчення категорії дієздатності і її видів, визнання особи недієздатною.

Об'єктом дослідження є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження є фізична особа як суб'єкт цивільного права.

Метою курсової роботи є дослідження основних ознак фізичної особи як суб’кта цивільного права.

При підготовці курсової роботи були поставлені такі завдання:

1.Розкрити поняття фізичної особи.

2.Проаналізувати значення імені фізичної особи та її місця проживання.

3.Охарактеризувати елементи цивільної правосуб'єктності.

4.Зробити аналіз фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності.

Стан наукової розробки проблеми. Дана тема висвітлюється в багатьох підручниках цивільного права, наприклад в підручнику Є.А. Суханова. Крім того, тема знаходить своє відображення в роботах Грибанова В. П., Покровського І.А., Решетнікової І.В., Яркова В. В. і т.д.

Курсова робота складається із змісту; вступу; трьох розділів, які включають в себе п’ять підрозділів; сюди також входить висновок і список використаних джерел.

Розділ 1. Поняття фізичної особи у цивільному праві України

1.1 Поняття фізичної особи

Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист громадянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити до інших негативних для порушника наслідків [7,210].

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Серед суб'єктів конституційного права слід виділити фізичних осіб. Фізична особа — у цивільному праві термін, що використовується для позначення людини (громадянина) як учасника правових відносин. Фізична особа також підпорядковується певним нормам та правилам поведінки.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оскаржувати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем[8,42].

Фізична особа-підприємець відповідає по зобов’язаннях, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Фізична особа реєструється підприємцем за місцем прописки (реєстрації). Приватними підприємцями не можуть бути військовослужбовці, державні службовці, народні депутати, особи, які мають судимість за корисливі злочини.

Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни — підприємці). Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма приватного підприємництва фізичними особами, тобто без створення підприємств чи інших юридичних осіб. Ринкова економіка надає можливості людині, яка має бажання, знання, кошти або майно і на яку не поширюються законодавчі заборони, розпочати справу і втілити у життя своє уявлення про ефективну, прибуткову діяльність та, як наслідок, досягти матеріального добробуту [11,112]

Спеціального нормативного акта, який встановлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГК України, гл. 5 ЦК України та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2063;III «Про державну підтримку малого підприємництва», ст. 1 якого віднесла фізичних осіб — приватних підприємців до суб'єктів малого підприємництва.

Особливий характер має конституційна правосуб'єктність депутатів представницьких органів, насамперед депутатів загальнонаціональних представницьких органів — парламентів та установчих зборів (конституційних асамблей). Конституційна правосуб'єктність депутатів пов’язана з компетенцією відповідного органу. Депутати не є посадовими особами. Вони репрезентують представницький орган і водночас є його органічною частиною. Іноді конституційною правосуб'єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, певні групи депутатів мають право утворювати парламентську фракцію або звертатися з інтерпеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн визнається лише групова депутатська законодавча ініціатива.

Спеціальна правоздатність характеризує конституційно-правовий статус виборців. До того ж у деяких країнах групи виборців також виступають у ролі суб'єкта конституційного права, будучи наділеними правом так званої народної законодавчої ініціативи.

На відміну від депутатів і виборців, громадяни мають не спеціальну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність. Суб'єктами конституційного права є також іноземці й особи без громадянства. Вони наділені певними правами і несуть обов’язки. Обсяг конституційної правоздатності громадян у цьому випадку є вихідним і звичайно ширшим, ніж у інших відповідних категорій населення

1.2 Ім'я та місце проживання фізичної особи

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов’язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і об'єктів суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім'я з моменту народження. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст. 145−148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування або судом.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іменем особи, записаної у Свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері.

Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах РАЦС (ст. 49 ЦК).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК). Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. № 23 «Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові» і Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки та піклування за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якщо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку. При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов’язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов’язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст.13, 15−23 ЦК.

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов’язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (п. 5 ч. І ст.532), місця відкриття спадщини (ст. 1221), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. ЗЗ Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання. Варто звернути увагу на те, що ст. ЗЗ Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання. Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо). Місце проживання фізичної особи — місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному місці, але може мати кілька місць проживання (ч.6 ст. 29 ЦК). У такому разі правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридичне значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка. З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов’язків щодо Інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування. Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання ґрунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування. Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку. Можливість обраннямісця проживання залежить від віку та стану психічного здоров’я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом (ч.2 ст. 29 ЦК). Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, усиновлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (ч. І ст. 29 ЦК). Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з них проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не дійшли згоди, спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст. 160 СК). Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує щодо неї функції опікуна.

Розділ 2. Цивільна правоздатність та дієздатність фізичної особи

2.1 Правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і обов’язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов’язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов’язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов’язана з іншими галузями права. Чисельні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють відносини, пов’язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності [21,245].

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов’язує його правоздатність з моментом його народження.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов’язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов’язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов’язки [22, 250].

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності — добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв’язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов’язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують [13,167].

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст. 12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

— здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

— застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров’я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

— є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання);

— не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);

— виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв’язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про застосування виняткової міри покарання — смертної кари — рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності [23,187].

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів. Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара — найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним — і її правоздатність[5].

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення правоздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної правоздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як позбавлення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Від правоздатності (здатності мати права і обов’язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність — це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне суб'єктивне право авторства лише після того, як він створить такий твір, втілить його в якусь форму.

2.2 Цивільна дієздатність фізичної особи

На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов’язки незалежно від його волі, цивільна дієздатність пов’язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов’язків розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов’язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покладені цивільні обов’язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов’язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров’я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв’язку з цим розрізняють дієздатність повну і неповну [10,210].

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття — вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі й за контрактом, або за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по досягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновниками і членами громадських об'єднань — молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних [13,256].

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації настання неповної дієздатності також зв’язує з досягненням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недієздатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює дві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім'ї алкоголіка або наркомана. Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження дієздатності або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Вирішення інших питань, що пов’язані з обмеженням дієздатності (наприклад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами. Свого часу цьому інститутові надавалося велике значення для запобігання порушень громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил соціалістичного співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигляді, як це передбачено в ст. 15 ЦК України?

Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не борються. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільна в ЦК України ст. 15?

В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в цивільний кодекс публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як приватному праву. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального).

Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце і застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов’язків стосовно людей, про яких він зобов’язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов’язки. Обов’язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов’язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов’язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти — непрацездатних батьків; які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов’язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов’язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають і його близькі, про яких він зобов’язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості [15,215].

Звертатися до суду із заявою про обмеження громадянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім пов’язане з його здоров’ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до не передбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законодавство України не враховує специфіки перебігу душевної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, ставитися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набрання чинності рішенням суду про визнання його недієздатним.

Місце проживання. Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Місцем проживання закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля дієздатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що законодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця проживання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем проживання неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце проживання [21,147].

Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов’язує місце виконання зобов’язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов’язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов’язанню передачі будівлі - за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов’язаннях (крім грошових зобов’язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) — за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор під час виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, — то в новому місці проживання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов’язаннях — за місцем проживання боржника, а якщо боржник є юридичною особою — за місцем її знаходження.

За місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина (ст. 526 ЦК України).

Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв’язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядатися за місцем проживання позивача.

Як бачимо, з місцем проживання закон зв’язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян [12, 300].

Слід також звернути увагу на те, що трапляються випадки, коли громадянин тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця знаходження не дають позитивних наслідків.

Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця невизначеність тягне за собою юридично значимі наслідки, то зацікавлена особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсутнім» і «Оголошення громадянина померлим».

Визнання громадянина безвісно відсутнім може мати місце при встановленні таких умов:

а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;

б) про місцезнаходження громадянина протягом цього ж строку зацікавленим особам нічого не відомо;

в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина не дали результатів;

г) питання, заради яких заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім, є юридично важливими і не можуть бути вирішені без такого визнання.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані останні відомості. Коли ж неможливо встановити місяця, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починається з першого січня наступного року.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання [16,280].

Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього, вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього (надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів, виконкомів місцевих рад тощо).

Якщо заявник просить визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно якого порушена кримінальна справа і який з місця постійного проживання зник, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, — винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такого громадянина безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохоронних органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Які ж правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім?

1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов’язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов’язаннях безвісно відсутнього (ч. 1 ст. 19 ЦК України).

2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсій у зв’язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім (ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.)

3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАГС (ст. 42 КпШС).

4. Припиняються зобов’язання, тісно пов’язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду).

Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з’явиться в місці свого постійного проживання, або буде встановлене його місце перебування, то суд на підставі заяви зацікавлених осіб скасовує рішення про визнання цього громадянина безвісно відсутнім.

Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його повернення подальшому виконанню не підлягають[ 13,125].

Оголошення громадянина померлим провадиться в судовому порядку за таких умов:

— громадянин протягом трьох років відсутній за місцем свого постійного проживання;

— протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не надійшло;

— вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не дали результатів;

— визнання юридично поважними причини, заради яких заявник просить визнати громадянина померлим.

Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку то трирічний строк скорочується до шести місяців. Військовослужбовці або інші громадяни, які пропали без вісті у зв’язку з воєнними діями, можуть бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Як бачимо, є чимало спільного в діях суду при підготовці та розгляді справ про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошенні громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні особливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі юридичні наслідки. Оголошення громадянина померлим призводить до настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні смерті громадянина.

Розділ 3. Фізична особа — підприємець

3.1 Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності

фізична особа цивільний підприємець Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма приватного підприємництва фізичними особами, тобто без створення підприємств чи інших юридичних осіб. Ринкова економіка надає можливості людині, яка має бажання, знання, кошти або майно і на яку не поширюються законодавчі заборони, розпочати справу і втілити у життя своє уявлення про ефективну, прибуткову діяльність та, як наслідок, досягти матеріального добробуту [20,130].

Спеціального нормативного акта, який встановлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГК України, гл. 5 ЦК України та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2063;Ш «Про державну підтримку малого підприємництва», ст. 1 якого віднесла фізичних осіб — приватних підприємців до суб'єктів малого підприємництва.

Загальне визначення фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності міститься у підпункті 3.8.1 п. 3.8 ст. З Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, відповідно до якого підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

Характеристика правового статусу громадянина-підприємця

* Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових відносин — див. ст. 1 ЦК України). Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки — «суб'єкт підприємницької діяльності». Громадянин за жодних умов не може змінити свого статусу фізичної особи. Цей статус втрачається лише з його смертю і не пов’язаний, зокрема, з обсягом його правоздатності та дієздатності та іншими чинниками. Він може бути позбавлений статусу суб'єкта підприємницької діяльності (добровільно або примусово), проте його статус як фізичної особи від цього не змінюється. Громадянин-підприємець в жодному разі не може набути статусу юридичної особи. Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Відповідно, громадянин не може стати організацією. Він може стати засновником організації, її акціонером, укласти з нею господарський договір тощо. Проте, як йшлося вище, від цього його статус фізичної особи не втрачається [15,87].

* Згідно зі ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Таким чином, фізична особа може набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності з 16 років або раніше — з моменту реєстрації шлюбу або у разі запису її як батька або матері дитини.

Проте досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народження дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у особи повної цивільної дієздатності.

Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за Законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності впливають й інші чинники, зокрема вид трудової діяльності фізичної особи. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.), прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру»), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. № 2011;XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), нотаріусами (ч. 2 ст. З Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ «Про нотаріат»), державними службовцями (п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядування (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні») тощо. Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24−92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

* Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов’язків. Навіть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша особа (наприклад, у кафе, що належить приватному підприємцю, є директор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин-підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім'я отримуються ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостійним суб'єктом ринку — суб'єктом господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України).

Останнє є вельми важливим для вірного розуміння положення абз. 2 ч. З ст. 128 ГК України, відповідно до якого громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, через приватне підприємство, що ним створюється [16, 340].

Тут йдеться не про здійснення громадянином підприємницької діяльності у вузькому (безпосередньому) значенні, адже у разі створення приватного підприємства саме останнє, а не його засновник, буде її здійснювати. Мається на увазі реалізація, в широкому значенні, громадянином свого конституційного права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (див. ст. 42 Конституції України), хоча при цьому він безпосередньо цією діяльністю не займається. Громадянин-підприємець є самодостатнім суб'єктом і не потребує для здійснення діяльності додаткових організаційно-правових форм.

* Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності — права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. 5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК України громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Зважаючи на визначення господарської діяльності, що наводиться у ст. З ГК України, у широкому значенні вони можуть виготовляти та реалізовувати продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності. Поряд із загальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності, встановленими ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво», фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема:

1) надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. № 2664−1II «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються, зокрема, такі послуги: