Типові та нетипові форми правління

РЕФЕРАТ КЛЮЧОВІ СЛОВА — форма держави, форма правління, монархія, республіка.

ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ — Держава як складне суспільне явище.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ — інститут форми правління як складової частини форми держави.

МЕТА РОБОТИ — :проаналізувати типові та нетипові форми правління, виявити їх позитивні та негативні риси.

РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ —: Проаналізовано типові та нетипові форми правління, виявлено їх позитивні та негативні риси.

ОБЛАСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ — науково-дослідна робота, освітня сфера.

Аннотация Завьялов Н. Р. Форма государственного правления: сравнительно-правовой анализ. Курсовая работа. Кафедра конституционного и международного права ДонНУ. Донецк, 2013.

В работе исследованы основные классификации форм правления, основные признаки форм, их отличия. Рассмотрены основные виды монархий и республик. Также была рассмотрена форма правления Украины.

Summary

Zavyalov N.R. The governmental forms: comparative legal analysis. Term paper. Department of Constitutional and International Law of Donetsk National University. Donetsk, 2013.

In the paper basic classifications of the governmental forms, the main features of the forms and their differences are investigated. The main types of monarchies and republics are considered. Also, governmental form of Ukraine are investigated.

ВСТУП Напевно сто відсотків людей на планеті проживають в якійсь країні. Але далеко не всі люди, які живуть в державі можуть пояснити що таке держава, і чим вона відрізняється від інших. Дати відповіді на ці та інші питання може така категорія як форма держави. Дана робота висвітлює форму держави, а саме її складовий елемент — форму правління.

Дана тема представляє досить суттєвий інтерес у науковому відношенні, особливо в ракурсі нещодавніх політичних подій у нашій країні. Пошук підходящої форми правління у державі досі стоїть на думку багатьох науковців у числі пріоритетних.

Актуальність даної роботи полягає, по-перше, в недостатньому науковому аналізі питання. Більшість наукових робіт з цієї теми просто повторюють те, що вже було сказано іншими вченими, не вносячи щось нове. Хоча питання, на думку автора, не є абстрактним, і має суттєвий практичний інтерес. По-друге, стосовно саме практики. Форма держави має неабиякий вплив майже на всі процеси, що відбуваються в державі, бо дуже багато питань вирішуються вищими та центральними органами.

У ході написання були досліджені наукові праці як вітчизняних, так і іноземних вчених, що присвятили себе вивченню цього питання. Були проаналізовані роботи таких вчених як В. Чіркин, якому належить найпопулярніша класифікація некласичних форм правління, А. Орлов, який досліджував форми центральноамериканських держав та інших.

Об'єктом курсової роботи є держава як складне суспільне явище. Предмет роботи — інститут форми правління як складової частини форми держави.

Мета роботи: проаналізувати типові та нетипові форми правління, виявити їх позитивні та негативні риси.

Завданнями є:

1) Аналіз наукової літератури з даної теми;

2) Розгляд різних класифікацій форм правління;

3) Розкриття різних форм правління та визначення їх характерних рис.

Методологічною основою курсової роботи виступають принципи плюралізму, об'єктивності, історичний, логічний, діалектичний методи, порівняльно-правовий метод.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, п’яти підрозділів, висновків та списку використаної літератури.

1. ФОРМА ПРАВЛІННЯ В СТРУКТУРІ ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1.1 Поняття та структура форми держави Держава — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус [1, с. 383]. До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави. І для правильного функціонування держава повинна бути певним чином організована, побудована, сформована, здійснення нею влади має відбуватися певними способами, методами. Саме спосіб або порядок організації та здійснення державної влади відображає поняття — форма держави [2, с. 125].

Кожна держава характеризується певною формою, тобто зовнішнім вираженням процесу організації та здійснення державної влади. Форма держави є складним соціальним явищем, що дає можливість визначити характер існування і напрямки розвитку держави, властивості її устрою, правління та режиму.

Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних трьох елементів: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного режиму [3, с. 45].

Таким чином, структура форми держави включає в себе три складові:

1) форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує структурну організацію влади, порядок утворення і повноваження вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою, з іншими органами держави, з політичними партіями і соціальними групами та населенням в цілому.

Форма державного правління має такі ознаки:

— характеризує порядок формування, структуру та терміни повноважень вищих органів державної влади;

— визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами держави;

— характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію між собою, з іншими центральним і місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, населенням;

2) форма державного устрою (форма територіального устрою) — це елемент форми держави, який характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок) поділу території держави на певні складові частини та співвідношення між ними.

Форма державного устрою (форма територіального устрою) має такі ознаки:

— визначає принципи розподілу території держави на складові частини;

— характеризує управлінську діяльність держави та організацію населення на її території ;

— дає можливість реалізації прав і законних інтересів національних меншин щодо самовизначення шляхом надання тій території, де вони проживають, певних пільг на самоврядування;

— характеризує взаємодію між центральними, регіональними та місцевими органами влади;

3) форма політичного режиму — це елемент форми держави, який характеризує політичну організацію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві.

Форма політичного режиму має такі ознаки:

— характеризує можливість участі громадян в реалізації державно-владних повноважень;

— забезпечує реалізацію прав і свобод людини і громадянина у процесі здійснення органами державної влади своїх повноважень;

— характеризує співвідношення правових і організаційних (неправових) способів здійснення владних функцій;

— визначає відношення між владою і населенням;

— характеризує стан законності і правопорядку в державі.

Кожна з цих складових не є цілком самостійною, навпаки, вони тісно пов’язані між собою. Так, наприклад, зміна форми правління може потягнути за собою зміну політичного режиму і навпаки. Судячи з цього, можна визначити, що форма держави не є чимось незмінним, сталим. Вона трансформується і розвивається відповідно до процесів, що відбуваються в суспільстві.

Форма держави часто може бути закріплена в Основних законах держави. Наприклад, у Конституції Марокко 2011 року у першій статті йдеться про те, що Марокко — конституційна монархія, демократична держава з парламентською формою правління та світською системою влади.

В українській Конституції також визначено форму держави України: за статтею 1 вона є демократичною державою, що є формою політичного режиму, згідно частиною 2 статті 2 Україна є унітарною державою, що відображає форму державного устрою, а згідно зі статею 5 Україна є республікою за формою правління [5, с. 4]. І саме цей останній елемент — форма правління, буде розглядатись у наступних частинах роботи.

Визначимо поняття форми правління. Форма правління — це елемент форми держави, який виражає спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів, компетенція і взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні) [6, с. 47].

Форма правління, як і форма держави, не є абстрактним чи доктринальним поняттям, а має прикладний, реальний характер, бо виражає існуючий лад у державі. І реальний лад може відрізнятись від записаного в Основному, чи у інших законах.

Хоч на перший погляд форма правління є самостійним інститутом, вона тісно пов’язана з іншими елементами форми держави, насамперед, з державним режимом. Для республіки чи конституційної монархії, наприклад, характерний демократичний режим, як це можна побачити на прикладі європейських держав, Японії. Абсолютній монархії чи радянській республіці характерний тоталітарний політичний режим.

Таким чином, можна побачити, що зміна якогось одного елементу форми правління тягне за собою зміну інших. Деякі вчені, такі як Денісов А. вважають навіть, що форма правління співвідносяться з державним режимом як форма і зміст [7, c. 16]. Історично склалося, що зміст держави міняється швидше, ніж форма, що, незважаючи на її активну службову роль, форма є більш консервативною стороною явища. Існує об'єктивне протиріччя між новим змістом і старою формою держави. Це протиріччя зважується у кінцевому рахунку на користь змісту держави: форма перетерплює зміни відповідно до потреб нового змісту влади. З наукового погляду неможливо таке положення, при якому форма держави залишалася б незмінною, незважаючи на зміну змісту цієї держави. Форма держави обслуговує цілком визначений зміст і припиняється з ліквідацією даного змісту. У процесі історичного розвитку державності відбувається постійний процес скидання старої форми, процес її постійного відновлення [7, с. 18].

1.2 Історичний розвиток поглядів на форму правління Вперше у світовій практиці у державних актах поняття «форми правління» було вжито Швецією у 1772 році і називався акт «Про форму правління». Акт закріплював положення щодо правомочностей короля, які і сьогодні використовуються в ряді держав — король за актом керував сухопутними і морськими військовими силами, призначав вищих військових і цивільних чинів, вів оборонну війну в силу своєї власної влади, але не міг приймати законодавчі або фінансові заходи без згоди риксдагу (парламенту).

Далі у ХІХ ст. форма держави отримала закріплення в Конституціях багатьох інших країн, але єдиного визначення ще виведено не було. Остаточно визначились з ним тільки у 80-х роках ХХ століття, і з того часу форма правління розуміється як порядок утворення вищих державних органів та їх взаємовідносини з населенням.

Та офіційному визначенні форми правління передувала величезна робота. Одними з перших над формою правління замислювалися давньогрецькі філософи. Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління — монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Монархія — це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран). Аристократія — правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія). Демократія правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою. Згадує Платон у своїх творах і «змішану» форму правління [8, с. 138].

Розвиток концепції форми правління отримав значний поштовх у Новий час. Так, Т. Гоббс розглядав форму держави як організацію чи образ управління суспільними справами. На його думку форм держави може бути лише три:

1) монархія (представником народу є ода людина);

2) демократія (представником народу с зібрання всіх, хто хоче приймати участь в управлінні);

3) аристократія (представником народу є лише певна частина жителів). Тиранію та олігархію він визначав лише як різні назви монархії та аристократії.

Ш. Монтеск'є визначав форму держави як чинники, що визначають методи здійснення державної влади (тобто державно-правовий режим):

— республіка (організацію та здійснення державної влади визначають доброчесність і рівність);

— монархія (основа влади — честь);

— деспотія (основа влади — страх)'.

Держава за Ж. Руссо — структурна організація вищих державних органів, тобто лише форма правління:

1) монархія — форма держави, в якій владу здійснює одна особа;

2) аристократія — владу здійснює невелика група осіб;

3) демократія — владу здійснюють усі члени суспільства.

І. Кант, аналізуючи форму держави, перейшов уже до двочленного поділу і протиставив монархії тільки республіку. Протягом XIX ст. подвійний поділ витіснив потрійний, що пояснюється відсутністю в той період держав аристократичного типу [9, с. 213].

Таким чином, історичний розвиток концепції форми держави залежав від багатьох чинників, зокрема, таких як соціальні, економічні, історичні умови розвитку держав, у яких жили та працювали філософи, науковці та юристи, які працювали над цією проблемою. Кожен з наступників вносив щось нове в структуру форми держави. І сьогодні, склавши усі ці погляди в одне і виокремивши те, що відповідає сучасним умовам, ми можемо віднайти свою форму правління.

1.3 Зміна форми правління України в умовах незалежності

Конституція України і до внесення до неї змін, і в нинішній редакції безпосередньо не визначає певну форму державного правління. Висновок щодо цього можливо зробити лише на основі доктринального (наукового) тлумачення співвідношення конкретних повноважень усіх гілок державної влади, місця та ролі президента держави в системі влади. В Конституції України визначається лише, що Україна є республікою (стаття 5), тобто має республіканську форму правління. В загальних засадах Конституції Україна визначається як республіка. А конкретно організація державної влади, а отже, й державного ладу, закріплюється в розділах Конституції, присвячених різним гілкам державної влади. У співвідношенні їхньої компетенції і визначається форма державного правління (парламентська, парламентсько-президентська, президентська, президентсько-парламентська).

Розглянемо історичний розвиток форми правління незалежної України:

Нова Конституція України від 28.06.1996 р. закріпила у державі змішану форму республіканського правління (його президентсько-парламентський різновид), яка акумулювала в собі як риси президентської республіки:

а) позапарламентський метод обрання Президента і формування уряду (окрім Прем'єр-міністра);

б) відповідальність уряду перед президентом, в) широкі конституційні повноваження глави держави;

г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо, Так і риси парламентської республіки:

а) наявність окремого органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром;

б) підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів парламенту;

в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах;

г) можливість розпуску парламенту Президентом тощо.

Згодом у політичних і наукових колах розпочинається обговорення переходу України до парламентсько-президентської республіки. 8 грудня 2004р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України» (№­2222), який набув чинності 1 січня 2006р. Нова редакція Конституції змінила форму правління з президентсько-парламентської на парламентсько­президентську.

Це проявилось насамперед у встановленні в Конституції України по суті чисто парламентської процедури формування уряду, де повноваження Президента щодо формування уряду були обмежені його правом подавати для затвердження в парламент запропонованої йому коаліцією депутатських фракцій кандидатуру Прем'єр-міністра України, а також на власний розсуд кандидатур Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України (ст. 114 Конституції 2004 р.).

Стосовно відповідальності Кабінету Міністрів норми чинної Конституції також були певним чином скориговані. Хоча нова редакція другої й третьої частин ст. 113 містила норму, що «Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією», Президент втратив право відправляти уряд (за винятком двох міністрів: Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України) у відставку. Оскільки відставка уряду стала прерогативою парламенту, то у взаємозв'язках Кабінет Міністрів України — Верховна Рада України встановилася характерна для парламентської форми правління залежність уряду від парламенту [11, c. 107].

Перехід України у 2006р. до парламентсько-президентської форми правління супроводжувався звинуваченнями президентсько-парламентської форми правління в породжені авторитарних методів управління. Натомість, парламентсько-президентська форма правління уявлялася як система, що сприяє демократизації відносин між владою та суспільством і взагалі є більш ефективною. Од­нак і ця форма правління в українських реаліях не виправдала себе. Перед Україною знову постало питання, яку форму правління обрати.

У квітні 2008р. Рішенням Конституційного Суду від 30 вересня 2010р. закон № 2222 визнаний неконституційним «у зв’язку з порушенням процедури його розгляду і ухвалення». З цього дня Україна знову повернулася до Конституції України в редакції 1996р. і відповідно до президентсько-парламентської форми правління. Це означає, що повноваження парламенту скорочуються, а президента — розширюються.

Отже, на початку нашої незалежності у нас фактично була президентська республіка, з 1996р.- президентсько-парламентська, з 2006р. — парламентсько-президентська, і з 2010р. — знову президентсько-парламентська.

На думку автора, форма правління України на даний момент не є принципово важливим питанням. Україна жила в обох формах, та реалізація права, соціальні, економічні, культурні та інші питання залишились без категоричного вирішення. І хоча дуже багато в державі залежить від співвідношення органів влади, в Україні ці органи працюють неякісно, тому їх співвідношення не має ключового значення. Але якщо розглядати питання доктринально, на думку автора більш ефективною є парламентсько-президентська форма, бо президенту набагато складніше сконцентрувати владу тільки в своїх руках, тому це ближче до демократії.

парламентський президентський незалежність республіка

2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1 Типові форми правління Найпоширенішим є поділ форм правління на два вида — республіку та монархію [14, c. 131].

Сьогодні у світі домінуючою формою державного правління є республіка [14, с. 132]. Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

В умовах сучасності республіка має три владні структури — президент, парламент та уряд. Президент виконує обов’язки голови держави і, у деяких випадках, очолює виконавчу владу, парламент — представницький орган, на який покладено законодавчі функції, а уряд є головним органом виконавчої влади. Через це, найпоширена класифікація республік поділяє останні на президентські, парламентські та змішані республіки в залежності від обсягу повноважень органів та порядку формування уряду.

Прикладами президентської республіки є США, Чілі, Вірменія, Перу, Афганістан тощо. В президентській республіці президент одночасно голова держави і голова виконавчої влади. Обирається він, як правило, незалежно від парламенту (наприклад, у Мексиці шляхом прямих виборів, в США — непрямих) [16, с. 160].

Ознаками цієї форми є:

— чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»;

— президент — глава держави і виконавчої влади;

— президент обирається непарламентським способом — непрямим голосуванням виборців, що обумовлює досить високий ступінь його незалежності від парламенту; президент не має права розпуску парламенту;

— принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення;

— рішення приймає президент;

— політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня;

— президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади.

— уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку.

У таких республіках, як можна зрозуміти з назви, велику роль в управлінні держави належить президенту. Він обирається безпосередньо населенням, має великий обсяг повноважень практично у всіх сферах життя держави і суспільства. Президент — глава держави, глава виконавчої влади, головнокомандувач збройними силами держави. При цьому уряд формується у позапарламентському порядку, його очолює президент. Глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік). Міністри є фактично помічниками президента по виконанню його функцій, вони не підзвітні парламенту, який не може їх звільняти від посади або призначити на посаду. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі [17, с. 195].

Парламент є єдиним органом законодавчої діяльності. Ніхто, навіть президент із його великим обсягом повноважень, не має права, за винятком права відкладального вето щодо законів, втручатися в діяльність законодавчого органу, хоча на практиці він користується можливостями такого втручання через щорічні послання, лобістські можливості, зокрема через своїх однопартійців. Президент не може розпустити парламент, а парламент може притягнути до конституційної відповідальності президента або його міністрів тільки через спеціальну достатньо складну процедуру імпічменту [18, c. 72].

Парламентарна республіка. Парламентарна республіка, особливо в її «чистому» вигляді, поширена набагато менше, ніж президентська. Це Австрія, Німеччина, Індія, Ірландія, Італія, Португалія (після низки реформ конституції 1976 р., що істотно послабили позиції президента), Кабо-Верде в Африці (з 1990 р.), Вануату в Океанії і деякі інші країни. Правда, в останні роки після ліквідації тоталітарних режимів по шляху створення парламентарної республіки йдуть багато країн Африки, але їх досвід дуже малий, щоб робити узагальнюючі висновки[16, c. 164].

За парламентської системи правління верховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). Він володіє суверенітетом, який йому делегували виборці і, спираючись на нього, формує уряд, що є відповідальний перед ним. При цьому виключається втручання парламентаріїв (якщо вони одночасно не є міністрами) в оперативно — розпорядчу діяльність уряду, однак цілком можливою є нормотворчість уряду у сфері виключних законодавчих повноважень парламенту [19, c. 68].

Можна виокремити такі ознаки парламентської республіки:

— формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою політичну діяльність;

— вибори до парламенту одночасно передбачають питання формування ним уряду;

— парламентом (головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

— виконавча влада існує окремо від президента: на нього покладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру тощо);

— уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати новий;

— розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту [20, c. 88].

По-різному обирається президент. У Греції, Турції і Лівані, наприклад, президент обирається парламентом, а в Германії, Італії та Індії створюється спеціальна колегія.

Та спосіб обрання президента не є ключовим критерієм розмежування президентської та парламентської республік. Головна відміна — порядок призначення уряду та його відповідальність.

Голова держави найчастіше може призначити лише такий уряд, який має у своєму розпорядженні підтримку парламентської більшості. Посада прем'єр-міністра, який виконує обов’язки голови виконавчої влади, тут автоматично займається лідером партії (блоку партій), що перемогла на парламентських виборах. Так, згідно зі ст. 99 п. 1 Конституції Болгарії 1991р. «президент після консультації з парламентськими групами доручає кандидатові в прем'єр-міністри за чисельністю парламентської групи, сформувати уряд [21, c. 30].

Умову формування уряду зі складу парламенту конституційно, як правило, не встановлено. Концептуально прийнято, що вона випливає з факту фіксації в основних законах політичної відповідальності уряду перед парламентом. Але ця умова не є абсолютом, і в багатьох країнах вважається звичайною практика включення до складу уряду осіб, які не є членами парламенту. На сучасному етапі низькою конституцій (зокрема конституціями Австрії, Люксембургу, Молдови, Нідерландів і Фінляндії) встановлено несумісність депутатського мандату й урядової посади.

Також науковці виокремлюють змішану республіку, яка поєднує в собі ознаки парламентської та президентської. У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія, Україна тощо.

Загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіки, є:

1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту;

2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом;

3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади;

4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду;

5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності;

6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів [23, с. 8]

В залежності від обсягу повноважень щодо виконавчої влади виокремлюють парламентсько-президентську (напівпарламентську), у якій ключовим фактором є формування уряду та його відповідальність [24, с. 21].

Правові ознаки парламентсько-президентської республіки:

1) компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду;

2) юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом;

3) наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав;

4) наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов’язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону).

На сьогоднішній день парламентсько-президентськими республіками є: Алжир, Ангола, Боснія і Герцоговина, Єгипет, Ліван, Румунія, Монголія, Сан-Марино, Чорногорія та ін.

Особливостями президентсько-парламентської моделі є:

— можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом.

— є право глави держави розпуску парламенту. При цьому президент вільний у прийнятті рішення з цього питання (враховуючи часові й кількісні обмеження на такі дії): він не зв’язаний ані попередньою контрасигнатурою прем'єр-міністра, ані підставами розпуску парламенту. Тому відмінною ознакою такої республіки є те, що розпуск парламенту в ній може бути здійснено навіть у ситуації, коли цей крок не зумовлено самим парламентом.

Президентсько-парламентськими республіками є: Україна, Білорусь, Венесуела, Греція, Казахстан, Південна Корея, Росія та ін.

Іншою формою правління, відмінною від республіки є монархія. Монархія — це така форма правління, при якій головою держави є особа, яка отримує та передає свій державний пост та особливий почесний статус за спадкуванням та довічно.

Кількість монархій у світі доволі велика: якщо рахувати їх в числі членів британської Співдружності, в яких британський монарх представлений генерал-губернатором (Австралія, Канада тощо), то вони складають майже шосту частину загальної кількості країн світу. Серед монархій є великі країни — Великобританія, Іспанія, Японія, Таїланд, але є і дуже малі держави з населенням кількасот тисяч (Свазіленд в Африці), кількадесят тисяч (Монако) та тисячі чоловік (Тувалу в Океанії) [16, с. 155].

Ознаками монархії є:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія існує на основі трьох принципів: безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.

Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха: смерть чи зречення. Останнє означає, що монарх добровільно припиняє свої повноваження і більше не вважається главою держави.

Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників. З цієї точки зору безсумнівний інтерес представляє Ватикан. Як відомо, «князі церкви» обирають Папу. В той же час вважається, що Папа, обираючи собі нове ім'я, позбавляється минулого, успадковуючи свій трон від апостола Петра. Так, кардинал Кароль Войтила 16 жовтня 1978 року став верховним понтифіком Римсько-католицької церкви Іваном Павлом ІІ (попередником був Іван Павло І). Таким чином, формально трон здобув не Кароль Войтила, а Іван Павло ІІ. І трон він здобув саме від попереднього Папи, котрий, у свою чергу здобув його від попередників. Першим же «спадкодавцем» був апостол Петро.

Третій принцип — непогрішність трону означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими.

Класично монархію поділяють на обмежену та необмежену.

Необмежена монархія — це така монархічна форма правління, за якої влада монарха ніким і нічим не обмежена.

За такою монархією, монарх ні з ким не ділить верховну владу, сам видає закони, призначає чиновників на вищі посади, здійснює правосуддя і керує державою на свій розсуд. Інакше кажучи, у країні не існує законів, державних органів або інших організацій, які могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Різновидами необмеженої монархії є: 1) деспотична монархія — це така монархія, в якій владу монарха обожнюють, а його самого визнають божеством. За такою формою монархії вся влада зосереджується в руках однієї людини — монарха-деспота, який здійснює необмежене, свавільне володарювання, спираючись при цьому на могутній військово-бюрократичний апарат. Деспотичні монархії були поширені у державах рабовласницького типу (Єгипет, Вавілон, Ассірія тощо);

2) абсолютна монархія — це така монархія, в якій сам монарх не обожнюється, але який, при відсутності представницьких органів, зосередив у своїх руках усю повноту державної та духовної (релігійної) влади. Такі монархії були розповсюдженні у рабовласницькому і феодальному суспільствах. У теперішній час абсолютна монархія рідкісна форма правління. Практично у чистому вигляді вона існує лише в Омані, де немає представницького органу, відсутня конституція, а султан є одночасно і верховним суддею, і вищою духовною особою країни. Зберегли основні риси абсолютної монархії такі країни, як Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЄ. Різновидом абсолютної монархії є теократична монархія, у якій державна влада належить церковній ієрархії. Державою з такою формою правління є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належить Папі, який водночас є главою католицької церкви. Обмежена (конституційна) монархія це така монархічна форма правління, за якої влада монарха в тій чи іншій мірі обмежується конституцією та повноваженнями певних державних органів [3, c. 51].

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [14, c. 140]

В свою чергу обмежена монархія, в залежності від того, чим обмежується влада монарха, поділяється на дуалістичні, парламентарні та конституційні.

Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Але такі автори, як В. Сухонос виділяють також інші критерії для класифікації. за його теорією виділяють також традиціоналістичну, органічну, та дуархічну монархію.

Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішими різновидами традиціоналістичної монархії є римський принципат (влада монарха-принцепса обмежувалася республіканськими традиціями) та ранньокласова монархія (влада монарха обмежувалася додержавними звичаями). Прикладом ранньокласової монархії були ранньофеодальні монархії.

Органічна монархія — це різновид обмеженої монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності у державі писаної конституції.

В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою.

Та ці класифікації розповсюджуються більш на давні історичні форми правління, та застосовувати їх до сучасних держав майже неможливо.

Серед вчених досі тривають дискусії щодо вибору оптимальної форми правління. Кожен з істориків, філософів, юристів, чи інших людей, починаючи з Платона, висували свою концепцію та бачення ідеальної форми.

Роман Злотніков, російський письменник, проаналізувавши деяку кількість країн вивів, що з десяти країн з найвищим рівнем життя громадян — сім є монархіями [26 c. 4−5].

Отже, проаналізувавши ознаки основних форм правління, автор дійшов до висновку, що ключовою перевагою республіки над монархією є можливість громадян активно впливати на політику держави. Також важливо, що влада не належить одній людині, що перешкоджає її узурпації.

Також у якості висновка можна сказати те, що немає ідеальної форми правління, бо дуже багато чого залежить від особливостей держави. І кожна держава повинна випрацювати свою форму правління з регіональними особливостями.

2.2 Нетипові форми правління Форма правління, залежить від багатьох факторів. Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світоглядів, національні особливості природні умови проживання, зарубіжний досвід, суб'єктивні чинники тощо. Через це класичний поділ форм правління на республіку та монархію не завжди може бути коректним. З часом форми правління еволюціонують, трансформуються в інші, вбираючи в себе позитивні якості тієї чи іншої форми. Створення змішаних і «гібридних «форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту, це створює відому невизначеність у його положенні. Якісь плюси майже завжди супроводжуються певними мінусами. Наприклад, превалює довготривала тенденція значного посилення влади прем'єр-міністра, який з першого серед головних перетворюється по суті в господаря уряду в умовах парламентарної форми правління: сам призначає і зміщує міністрів без затвердження парламенту. Роль уряду як колегіального органу витісняється одноосібної владою прем'єр-міністра [27, c. 109].

Прикладом нетипової форми правління може бути суперпрезидентська республіка. Суперпрезидентська форма правління — це фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою, виконавчою чи судовою гілкою влади система державного управління, основною рисою якої є гіпертрофована президентська влада. Ця форма правління, як правило, має на увазі принцип прямих виборів президента виборцями фактично без проміжних органів або інстанцій. Вона передбачає великі повноваження президента, закріплені в текстах конституцій і реально здійснювані на практиці. Насамперед, це повноваження його як глави держави. Вперше поняття суперпрезидентської республіки було сформовано на базі латиноамериканської практики систем правління та мало своє використання для досліджень саме цього регіону [28, c. 9].

Можна виділити такі загальні ознаки цієї форми:

1) Помітно сильнішою є виконавча влада, очолювана президентом, тоді як законодавча влада — дуже слабка, і президент має достатньо засобів тиску на неї

2) Нестабільність партійних систем, які найчастіше виступають просто у ролі додатка державної машини, що підтримується запровадженням адміністративно-поліцейського контролю над діяльністю політичних партій.

3) За слабкої законодавчої влади та партій немає сили, здатної врівноважити вплив президента, який фактично перетворюється на центр політичного життя [29, с. 16].

Класифікують суперпрезидентські республіки так:

1. Президентсько-монократична республіка — форма державного правління, за якої президент очолює єдину дозволену в країні партію, яка є носієм офіційно проголошеної та обов’язкової державної ідеології (переважно країни Африки у XX ст. — Гана, Гвінея, Конго в 1965;1997 рр.).

2. Президентсько-мілітарна республіка — форма державного правління, що встановлюється в результаті військового перевороту з проголошенням його керівника главою держави (Чилі в 1973;1990 рр.).

3. Президентсько-партократична республіка — різновид президентської республіки в країнах із соціалістичною ідеологією, де президент обирається вищим органом єдиної в державі правлячої партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік) [16, c. 145].

Іншою нетиповою формою правління є виборна монархія. Виборна монархія — тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом. Ця ознака вказує на те, що цей вид форми правління поєднує в собі елементи монархії і республіки. Така система існує в Малайзії і Об'єднаних Арабських Еміратах, своєрідних федеративних виборних монархіях. У кожному з цих держав глава держави переобирається раз в 5 років. Це зближує главу держави — монарха з президентом, а монархічну форму правління з республіканською. Однак обидві держави залишаються монархіями, бо главою держави не може бути обраний будь-який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікацій і вимогам для президента, а тільки один з «місцевих монархів» — правителів складових частин федерації[27, c 111].

У Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (управління в чотирьох інших організовано інакше), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, яка раз на 5 років обирає голову держави. У Малайзії Рада правителів не володіє владними повноваженнями, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983;1984 рр.).

Інакше йде справа в ОАЕ. Вища рада семи емірів — суб'єктів федерації - має всю повнотою влади — вона приймає закони. Національні ж збори, призначені емірами (кожен емір призначає певне число членів, встановлене Тимчасової конституцією 1971 р., і залежне від розмірів емірату), має лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років.

«Народна» держава («держава мас», джамахірія). досвід створення такої держави також унікальний. Але і його не слід ігнорувати. У Лівії (Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії) відкидаються не тільки поділ влади і парламентаризм, а й «народне представництво». Джерело влади — бог, але принципово не це. Країна спробувала максимально наблизитись до анархії в академічному розумінні цього слова. Нація («маси ») там править «безпосередньо «. Все доросле населення країни бере участь у місцевих народних зборах (первинних народних конгресах). Вони обирають свої секретаріати і місцеві виконавчі органи (народні комітети). З членів секретаріатів місцевих зборів, місцевих виконавчих органів, а також членів секретаріатів провінційних професійних об'єднань формуються провінційні збори (провінційні народні конгреси). Ті також обирають свої секретаріати і провінційні виконавчі органи (провінційні народні комітети). Владна система замикається національними зборами (Загальним народним конгресом), утвореним з членів секретаріатів нижчестоящих зібрань, виконавчих органів, секретаріатів національних професійних об'єднань тощо. Національні збори обирають національний виконавчий орган (Загальний народний комітет), що виступає специфічним аналогом уряду. У національних зборів і національного виконавчого органу є керівники, але вони не очолює державу.

«Народність» додатково підтримується регулярними ротаціями. Втім, функції глави держави і виконавчої влади за фактом виконує «лідер революції» (Муаммар альКаддафі), нікому не підзвітний. Він керує зовнішньою політикою, командує збройними силами, а також контролює всі важливі вибори і призначення.

Таким чином, класичний поділ на монархії та республіки вже неактуальний. І на думку розглянутих вчених у найближчий час повинна з’явитись нова класифікація форм правління з урахуванням нетипових.

Нетипові форми є невід'ємною частиною загальної класифікації форм. Питома вага держав з такими формами у загальній кількості держав безперервно зростає, і, напевно, будуть зростать.

ВИСНОВОК Таким чином, проаналізувавши типові та нетипові форми правління, автор дійшов до таких висновків:

По-перше, класичний поділ форм правління на монархії та республіки на погляд деяких вчених не відповідає дійсності. На даний момент багато держав виробили свої системи відносин між органами влади, які не вписуються в жорсткі рамки наведеної класифікації. Все більше країн стають на шлях утворення змішаних республік чи конституційних монархій, але не у «чистому» їх вигляді, а привносячи якісь свої ознаки, що обумовлюються історичними, економічними або іншими умовами.

По-друге, не можна виділити якусь одну форму правління, яка є універсальною. Бездоганних форм правління не існує і всі вони несуть у собі потенційні функціональні вади. Разом із тим, потенційні недоліки форми правління можуть суттєвою мірою нівелюватися компенсуючими їх механізмами. Практика функціонування республіканських форм правління засвідчує, що в умовах високого рівня політико-правової культури суспільства та розвиненої партійної системи питання про конкретний варіант обраної форми правління набуває непринципового значення. Прикладами можуть слугувати президентська республіка у США, парламентарна в сучасній Німеччині, змішана у П’ятій Французькій Республіці чи конституційна монархія у Великобританії. Кожна з цих країн демонструє достатньо високі показники майже у всіх сферах суспільного життя.

По-третє, форма правління, на думку автора є одним з ключових понять, що характеризують державу. Це виражаються через те, що дуже багато в функціонуванні держави залежить від вищих та центральних органів влади. У скрутні для держави часи корінні переломи настають при концентрації повноважень в руках однієї особи чи органу. При достатньому обсязі повноважень цей орган може вивести країну з кризи шляхом важливих та необхідних рішень без зайвої тяганини. Але такий стан речей повинен зберігатись тільки у критичні моменти, бо занадто довга концентрація влади в одних руках приводить до зловживання владою, тоталітаризму чи інших негативних наслідків.

І наостанок, форма правління, як важливий інститут таких наук як теорія держави і права, конституційне право, політологія, залишається недостатньо вивченою через брак наукових робіт, що присвячені даній темі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Котюк В. О. Основи держави і права: Навч. посіб. / В. О. Котюк — К.: Вентурі, 2001. — 432 с.

2. Кульков М. О. Механизм и форма государства: вопросы соотношения понятий М. Кульков Вестник Волгоградского государственного университета. — 2005. — № 7. — С. 124−128.

3. Кириченко В. М. Теорія держави і права: модульний курс: Навч. посіб. / В. М. Кириченко, О. М. Куракін — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 264 с.

4. Конституція Королівства Марокко [Електронний ресурс] прийнята 29.07.2011. Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/481 (останнє відвідування сайту 12.12.2013).

5. Конституція України: прийнята 28.06.1996 (зі змінами і доповненнями від 12.04.2012) // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст.141 .

6. Копиленко О. Л. Правознавство: Навчальний посібник / О. Л. Копиленко, Ю. І. Римаренко, Л. І. Мозговий та ін. — К.: Професіонал, 2007. — 400 с.

7. Денисов А. Н. Сущность и форма государства / А. Н. Денисов. — М.: Издательство Московского Университета, 1960. — 67с.

8. Платон. Держава / Платон; пер. з давньогр. Д. Коваль. — К.: Основи, 2000. — 355 с.

9. Теорія держави та права: Підруч. / Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.; за ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — 576 с.

10. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 р., №­2222 // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 2. — Ст. 44.

11. Бостан С. К. Форма правління незалежної Української держави: етапи розвитку, проблеми, перспективи / С. К. Бостан // Форум права. — 2011. — № 2. — С. 103−110.

12. Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 688 с.

13. Cухонос В. В. Теорія держави і права: навч. посіб. Для вузів / В. В. Сухонос, О. В. Зайчук, О. В. Петришин. — Суми: Університетська книга, 2005. — 659 с.

14. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран / В. Е. Чиркин. М.: Юристъ, 1997. — 568 с.

15. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: підруч. / А. З. Георгіца. — Тернопіль: Астон, 2003. — 432 с.

16. Орзіх М. П. Президентська республіка — різновид республіканської форми правління / М.П. Орзіх // Право України. — 2009. — № 10. — С.72−77.

17. Алєксєєнко І. Г. Трансформації парламентської республіки як парадигми взаємодії політичних інститутів / І. Г. Алєксєєнко // Економічний часопис-ХХІ. — 2010. — № 4. — С. 68−107.

18. Загальна теорія держави і права: / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка. — Харків: Право, 2002. — 432 с.

19. Конституция республики Болгария // Право и жизнь. — М., 1992. — 1992. № 2. — С. 30−45.

20. Шаповал В. М. Конституція і виконавча влада / В. М. Шаповал. — К.:Юрінком Інтер, 2004. — 80 с.

21. Протасова В.Є. Парламентсько-президентська республіка: сутність, особливості, різновид: автореф. дис… на канд. юрид. наук: 12.00.01 / Вікторія Євгенівна Протасова; Нац. Юрид. академія України ім Ярослава Мудрого. — Харків, 2008. — 22 с.

22. Зазнаев О.И.­Полупрезидентская система (політико-правовий анализ): автореф. дис…­д-ра юрид. наук: 23.00.02. Казань, 2006. — 63 с.

23. Тювакова Е. А. Современный взгляд на форму правления государства — города Ватикана [Електронний ресурс] / Е. А. Тювакова // Проблемы конституционного права зарубежных стран. — Режим доступу: http://www.fpa.su/biblioteka/izdaniya/problemy-konstitutsionnogo-prava-zarubezhnyh-stran/sovremennyy-vzglyad-na-formu-pravleniya-gosudarstva-goroda-vatikana-e-a-tyuvakova/?sphrase_id=5514&SECTION_CODE =problemy-konstitutsionnogo-prava-zarubezhnyh-stran&ELEMENT_CODE =sovremennyy-vzglyad-na-formu-pravleniya-gosudarstva-goroda-vatikana-e-a-tyuvakova (останнє відвідування сайту 12.12.2013).