Кримінальна відповідальність

Задача 1

Гр-н України Пархоменко, знаходячись у Германії, був засуджений за декілька злочинів. Після відбуття покарання Пархоменко повернувся в Україну.

Якими принципами визначається дія закону про кримінальну відповідальність у просторі та колу осіб? Охарактеризуйте ці принципи.

Чи підлягає він кримінальній відповідальності в Україні, якщо кримінальний закон України передбачає за такі злочини більш суворе покарання?

Чи могла бути застосована процедура екстрадиції до гр-на України Пархоменко під час відбування покарання в Германії?

Розкрийте поняття екстрадиції.

Як вирішити завдання, якщо Пархоменко — особа без громадянства?

Як потрібно вирішити питання, якщо Пархоменко за протиправне діяння, яке в Україні є злочином, у Германії поніс лише адміністративне стягнення?

Закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, що складається з кримінально-правових норм, що встановлюють загальні засади і принципи кримінальної відповідальності, визначають суспільно небезпечні діяння як злочин, і яке покарання може бути призначено особі, винному в їхньому здійсненні.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається наступними принципами1) територіальним, 2) громадянства, 3) універсальним, 4) реальним.

1. Територіальний принцип закріплений у ч. 1 ст. 6 КК особи, що вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності по діючому Кодексу. Ознаки територіального принципу:

1) злочин вчинюється на території України.

Територіальний принцип випливає із суверенітету України, влада якої поширюється на всю її територію, тобто на всій території країни діє верховенство закону про кримінальну відповідальність, а значить людина, що скоїла злочин, повинна нести відповідальність на його підставі.

Згідно ч. 2 ст. 6 КК злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. Тобто особа, що вчинила хоча б частину злочинного діяння на території України, підлягає кримінальній відповідальності на підставі вітчизняного законодавства. Під територією України розуміється лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, що визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору (Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопаду 1991 р.).

До території України відносяться:

1) суша в межах державного кордону (материкова частина й острови, а також анклави (Калінінградська область у Російській федерації) — частина території держави, що не має загальних границь з основною територією країни,

2) внутрішні води, до яких відносяться морські води, води портів, заток, бухт, лиманів, проток, води рік, озер і інших водойм,

3) прибережні територіальні води — 12 морських миль від точки найбільшого відливу,

4) надра в межах державного кордону — частина земної кори, що знаходиться нижче ґрунту і дна водойм,

5) повітряний простір у межах державного кордону на висоту 100−110 км (вище знаходиться космічний простір, що має міжнародно-правовий режим),

6) військові кораблі і літаки де б вони ні знаходилися,

7) цивільні кораблі і літаки, якщо вони знаходяться у відкритому морському або повітряному просторі.

Принцип громадянства закріплений у ч. 1 ст. 7 КК, відповідно до якої громадяни України й особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності по діючому Кодексу, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України. Ознаки принципу громадянства:

1) злочин вчиняється за межами України,

2) суспільно небезпечне діяння може бути скоєно тільки громадянином України або особою без громадянства, що постійно проживає в Україні,

3) перераховані вище особи підлягають кримінальній відповідальності відповідно до діючого КК України, якщо були віддані до суду в Україні.

При дії принципу громадянства Україна керується положенням, відповідно до якого своїх громадян ми судимо самі.

Якщо особа була притягнута до кримінальної відповідальності і понесла покарання за межами України, то по поверненню вона не може бути притягнута до відповідальності за один і той же злочин (ч. 2 ст. 7 КК). Дане положення КК відповідає ст. 61 Конституції України. Однак у випадку здійснення нового злочину, вирок суду іноземної держави може бути врахований при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання при наявності рецидиву злочину, не відбуття покарання або інших наслідків злочину (ст. 9 КК).

3. Зміст універсального і реального принципів закріплено в ст. 8 КК. З неї випливає, що універсальний принцип діє, якщо іноземці або особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності по діючому Кодексу у випадках, передбачених міжнародними договорами. Ознаки універсального принципу:

1) злочин вчинюється за межами України,

2) суспільно небезпечне діяння вчинюється іноземцями або особами без громадянства, що постійно не проживають в Україні,

3) вищезгаданими особами вчиняються так називані міжнародні злочини (злочину проти світу, безпеки людства і міжнародного правопорядку, закріплені в розділі ХХ Особливої частини КК),

4) особи підлягають відповідальності по КК України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Екстрадиція проводиться на підставі двосторонніх угод між Україною й іншими країнами. Екстрадиція — це видача особи, що скоїла злочин, державою, на території якого вона знаходиться, іншій державі, громадянином якої особа є або на території якого було здійснено злочин.

4. Реальний принцип діє, якщо іноземці або особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності по діючому Кодексі у випадках, якщо вони вчинили, передбачені їм, тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свободи громадян України або інтересів України. Ознаки реального принципу:

1) злочин за межами України,

2) суспільно небезпечне діяння здійснюється іноземцями або особами без громадянства, що постійно не проживають в Україні,

3) вищезгаданими особами вчиняються тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України,

4) особи підлягають відповідальності по діючому КК України.

Якщо особа була притягнута до кримінальної відповідальності і понесла покарання за межами України, то по поверненню вона не може бути притягнута до відповідальності за один і той же злочин (ч. 2 ст. 7 КК). Дане положення КК відповідає ст. 61 Конституції України. Однак у випадку здійснення нового злочину, вирок суду іноземної держави може бути врахований при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання при наявності рецидиву злочину, не відбуття покарання або інших наслідків злочину (ст. 9 КК). Із цього можна зробити висновок, що Пархоменко не може бути притягнутий за скоєний на території Германії злочин, навіть якщо кримінальний закон України передбачає за такі злочини більш суворе покарання.

Екстрадиція проводиться на підставі двосторонніх угод між Україною й іншими країнами. Видача злочинців — право держави, але не її обов’язок. Обов’язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу по кримінальних справах.

Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів — як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо) встановлюється в договорі. Традиційно повинне дотримуватися правило «подвійної підсудності», тобто злочин, за здійснення якого запрошується видача, повинен признаватися таким в законодавстві як запрошуючої, так і запрошуваної сторони.

При цьому договорами встановлюються умови, які дозволяють відмовити у видачі. До них відносяться, головним чином, обґрунтовані підозри запрошуваної держави про те, що особа переслідується по політичних мотивах або що у разі видачі воно може бути піддане тортурам або страті.

Таким чином, якщо між Германією та Україною був договір про екстрадицію та Українська сторона подала би до Германії запит на екстрадицію Пархоменка, то він був би екстродований до України.

4. Екстрадиція — це видача особи, що скоїла злочин, державою, на території якого вона знаходиться, іншій державі, громадянином якої особа є або на території якого було здійснено злочин. Владі іноземної держави можуть бути передані тільки іноземці або особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин як на території України, так і за її межами, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 і ч. 3 ст. 10 КК). Громадяни України й особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, що вчинили злочини за її межами, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (ч. 1 ст. 10 КК). Виключення складають випадки, що мають відношення до міжнародної юрисдикції, а не національної (наприклад, юрисдикція Міжнародного Гаазького трибуналу).

При цьому видача для виконання вироку може бути вчинена тільки щодо осіб, що скоїли діяння, що є кримінально караним відповідно до законодавства України і держави, зацікавленої у видачі. Видача осіб, що вчинили злочин, регламентується «Європейською Конвенцією про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р.», Мінською «Конвенцією про правову допомогу в правових відносинах по цивільним, сімейним і кримінальним справам» від 22 січня 1993 р.

Якщо Пархоменко був би особою без громадянства, але постійно проживав би в Україні, то справа вирішувалась би так само, як і якщо б він мав громадянство. А якщо він особа без громадянства і не проживає на території України то діє реальний принцип закону про кримінальну відповідальність описаний вище.

Якщо Пархоменко за протиправне діяння, яке в Україні є злочином, у Германії поніс лише адміністративне стягнення, то він усе одно не буде відповідати на Україні, тому, що за один і той же злочин він не може понести двох покарань.

Задача 2

Лисенко серед ночі розбудив свого приятеля Корсакова і запросив його до себе додому, де, пригощаючи розбавленим спиртом, розповів, що з приміщення лікарні викрав спирт, електрокамін та друкарську машинку. Корсаков запропонував повернути викрадене і до світанку вони віднесли в лікарню електрокамін та друкарську машинку, частину спирту вони випили, а частину (10 л.) закопали на городі у Лисенка. Потім між Лисенком і Корюковим виникнула суперечка. Корюков стверджував, що Лисенко вчинив злочин. Останній не погоджувався, стверджуючи, що якщо про крадіжку спирту ніхто не дізнався, значить це не злочин.

Наведіть законодавче визначення поняття злочину та виділіть ознаки.

Чи є злочином діяння вчинене Лисенком?

Чи впливає на ступінь суспільної небезпеки крадіжки спирту те, що власне факт скоєння крадіжки лишився непоміченим?

Як необхідно розуміти таку ознаку злочину, як «карність»?

У чому виявляється «карність» у тому випадку, коли злочин скоєний, а покарання не було призначено?

1. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що покарано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільне небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

«Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права — принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв’язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в-ньому не передбачене. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

2. Безумовно діяння, що скоїв Лисенко підпадає під п. 3 ст. 185 КК України, а саме крадіжка — злочин, що полягає у таємному викраденні чужого майна поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

3. Те, що факт крадіжки спирту лишився непоміченим не впливає на ступінь суспільної небезпеки цього діяння. В діях Лисенко є склад злочину, і тому він має бути покараний.

4. Хоча карність і не згадана у визначенні злочину, але вона випливає із самої його суті поняття, адже вчинення злочину завжди пов’язане з відповідним покаранням. Під караністю суспільно небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов’язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м’яке, чи призначено умовно або з відстрочкою його виконання. У такому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування визначеного санкцією норми покарання.

5. Необхідно зазначити, що караність як обов’язкову ознаку злочину, слід розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від покарання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної посткримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не заперечує факту злочину. Протилежний підхід до цього питання дозволив би припускати можливу безкарність злочинних діянь, за умови певної посткримінальної поведінки.

екстрадиція карність злочин кримінальний

Задача 3

Дмитрик придбав у невстановленої особи запали до учбово-імітаційних гранат, піропатрони та бойові патрони до ПМ. Всі ці предмети він зберігав у себе вдома. Вироком суду Дмитрика було засуджено за ч. 1 ст. 263 КК України.

Ознайомтесь з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня 2002 р. № 3.

Що таке об'єкт та предмет злочину? Яка відмінність між ними?

Чи вірно вирішена справа?

Чи можуть бути зазначені речі предметами злочину, передбаченого ст. 263 КК України?

1. Одним із самих спірних питань існуючих у вітчизняній кримінально-правовій доктрині є вчення про об'єкт злочину. У науці кримінального права не викликає сумніву, що об'єктом злочину є те, на що посягає особа, яка скоює злочин, і чому заподіюється чи може бути заподіяна шкода. Однак, питання про те, що саме входить у зміст об'єкта злочину, викликає безліч спорів.

Законодавчий перелік об'єктів злочину дається в ч. 1 ст. 1 КК України, — це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства. Крім цього, перелік об'єктів злочинів міститься в назвах усіх розділів Особливої частини КК, а також диспозиціях окремих норм, наприклад ч. 1 ст. 111 КК України (державна зрада).

Визнання суспільних відносин об'єктом злочинних посягань донедавна вважалося в нашій науці єдиною і одностайною точкою зору. Однак у даний час питання про даний елемент складу злочину носить дискусійний характер. Багато дослідників відмовилися від позиції визнання суспільних відносин об'єктом злочину. Але й у нових поглядах на питання про об'єкт злочину немає єдності думок. Одні автори розуміють під зазначеним елементом складу злочину правові блага, цінності, другі - людину, інші - сферу життєдіяльності людини навіть соціальну оболонку. Існує і «примирлива» позиція ряду дослідників, що хоча і визнають об'єктом злочину суспільні відносини, але вважають, що в ряді випадків дана теорія «не спрацьовує» і не є універсальною, тому що поряд із суспільними відносинами об'єктом злочину необхідно визнавати блага, інтереси охоронювані кримінальним законом.

Об'єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення й в основних рисах зводиться до наступного.

Об'єкт злочину — елемент кожного злочинного діяння, тобто будь-який злочин є таким тільки тоді, коли суспільним відносинам охоронюваним кримінальним правом заподіюється чи може бути заподіяна істотна шкода. Це знаходить підтвердження в такій законодавчо закріпленій ознаці злочину, як суспільна небезпека.

Об'єкт злочину — обов’язкова ознака складу злочину. Юридичне значення об'єкта, насамперед, визначається тим, що він є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину. Не може бути жодного конкретного складу злочину (вбивство, крадіжка, державна зрада й ін.) без безпосереднього об'єкта посягання.

Об'єкт злочину має принципове значення для кодификації кримінального законодавства. За ознакою родового об'єкта злочину будується Особлива частина Кримінального кодексу України. Безумовно, це найбільш логічний і практично значимий критерій класифікації і систематизації кримінально-правових норм, рубрикації розділів КК. У новому КК України змінена ієрархія цінностей об'єктів кримінально-правової охорони. У КК України 1960 р. (ст. 1 і 7) у главу кута ставилися державні інтереси і вже потім інтереси особистості і суспільні інтереси. І хоча Конституція України, а також ч. 1 ст. 1 КК України найвищою цінністю визнала права і свободи людини, все-таки Особлива частина КК України починається з розділу про злочини проти національної безпеки і лише 2 розділ говорить про злочини проти життя і здоров’я людини.

Правильне встановлення об'єкта злочину дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень і аморальних вчинків. Крім того, при явній малозначності реальної чи можливої шкоди яким-небудь суспільним відносинам, навіть охоронюваним кримінальним правом, не може йти мова про злочин (ч. 2 ст. 11 КК — малозначне діяння), тому що об'єкту не завдається тієї шкоди, яка притаманна злочину.

Об'єкт злочину дозволяє визначити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, тобто, яким саме суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним правом, і в якому ступені (наскільки серйозно) заподіяна чи могла бути заподіяна шкода.

Об'єкт злочину має важливе, а іноді і вирішальне, значення для правильної кваліфікації діяння й відмежування одного злочину від іншого. Наприклад, головним чином по об'єкту посягання можна розмежувати між собою такі злочини, як вбивство в зв’язку зі здійсненням потерпілим службового чи громадського обов’язку, посягання на життя судді, посягання на життя співробітника правоохоронного органа і терористичний акт (п. «8» ч. 2 ст. 115, ст. 379, 348 і 258 КК); диверсія і терористичний акт (ст. ст. 113 і 285 КК).

Неприйняття до уваги специфіки об'єкта посягання, неправильне його встановлення приводять на практиці до судових помилок.

Предмет злочину існує поряд з об'єктом, є самостійною, факультативною ознакою складу злочину.

Предметом злочину варто вважати будь-які речі матеріального світу, з визначеними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

З цього випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки визначені речі, а не будь-які інші цінності. Законодавець найчастіше вказує саме на визначені речі, а точніше, їхні ознаки, властивості при описі того чи іншого злочину. Законодавець різним способом описує ознаки предмета злочину в Кримінальному кодексі. Обрання того чи іншого способу опису багато в чому залежить від характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей самого предмета. Так, у законі може бути зазначено лише на визначений вид предметів, і тим самим будь-який предмет даного виду має однакове значення для кримінальної відповідальності. Так предметом хабарництва можуть бути будь-як матеріальні цінності, а також майнові блага. У цих і інших випадках немає необхідності давати в КК вичерпний перелік можливих предметів злочину. Іноді законодавець у самому законі безпосередньо вказує зразковий чи вичерпний перелік предметів злочину, прагне з максимальною точністю обрисувати його в диспозиції кримінально-правової норми.

У випадках, коли диспозиція статті КК про відповідальність за визначений злочин носить бланкетний характер, такий перелік приводиться в тих нормативних актах, до яких відсилає кримінальний закон (наприклад, перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів міститься в спеціальному списку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затверджених МОЗ України).

Крім того, предметом злочину можуть бути тільки речі матеріального світу. Якщо об'єкт злочину — це суспільні відносини, то предмет злочину це предмет матеріального світу. Наприклад, при розкраданні майна, об'єктом злочину є власність, а предметом злочину саме майно, тобто конкретні матеріальні цінності.

На відміну від об'єкта, що є обов’язковою ознакою будь-якого складу злочину, предмет злочину ознака факультативна. Це означає, що деякі злочинні діяння можуть не мати конкретного предмета злочину (наприклад, убивство, тілесні ушкодження). Однак, якщо предмет злочину прямо передбачений у законі, то для даного складу злочину він стає обов’язковою ознакою. Тому предмет злочину може мати важливе кримінально-правове значення для кваліфікації злочину, якщо він є ознакою відповідного складу злочину.

Крім того, на відміну від об'єкта злочину, якому завжди наноситься шкода в результаті здійснення злочинного діяння предмет може не тільки отримувати шкоду від злочину, а також може і залишатися незмінним (наприклад, при розкраданні майна страждає відношення власності, однак майну шкода не заподіюється).

Таким чином, основними відмінними ознаками предмета злочину від об'єкта є те, що предмет злочину — це завжди речі матеріального світу, тоді як об'єкт злочину — це суспільні відносини. Предмет злочину факультативна ознака складу злочину, об'єкт злочину обов’язкова ознака складу. І, нарешті, об'єкту злочину завжди заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди, тоді як предмет злочину може не піддаватися суспільно небезпечним змінам.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів здійснення злочинного діяння як ознаки об'єктивної сторони злочину. Якщо предмет злочину — це речі матеріального світу, з визначеними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину, то знаряддя і засоби здійснення злочину — ті предмети, що використовуються злочинцем для здійснення злочину (наприклад, вогнепальна зброя при розбої або убивстві, автомобіль при крадіжці). Один і той ж предмет може в одних злочинах виконувати роль предмета злочину, в інших знарядь чи засобів здійснення злочину. Так, автомобіль при його незаконному заволодінні (ст. 289 КК України) буде предметом злочину, а при порушенні правил безпеки руху (ст. 286 КК України) автомобіль є знаряддям здійснення злочину.

2. Справа вирішена вірно, тому, що ч. 1 ст. 263 КК України, а саме незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами говорить про те, що носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладко ствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу — караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. А діяння Дмитра підпадає під цю статтю.

3. Речі, що придбав Дмитро повністю підпадають під цю статтю.

Задача 4

Працівник воєнізованої охорони Синюхін супроводжував нові автомобілі. В дорозі він помітив групу підлітків, які кидали каміння по вагонах. Один з каменів потрапив в скло автомобіля. Щоб припинити хуліганські дії підлітків, Синюхін кинув в них обрізок дошки, котрий влучив в голову неповнолітнього Ніколаєва. Від отриманої травми черепа хлопчик через три дні помер у лікарні.

1. Визначте форму вини Синюхіна відносно скоєних дій і їх наслідків.

2. Дайте аналіз змішаної (подвійної) форми вини.

3. Чи зміниться рішення, якщо Синюхін кинув обрізок дошки з близької відстані?

1. По перше треба зазначити, що злочин скоєний Синюхіним підпадає під статтю 119 КК України, а саме вбивство через необережність.

Об'єктом злочину є життя Ніколаєва.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням — посяганням на життя Ніколаєва; 2) наслідками у вигляді його смерті; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Суб'єкт злочину загальний, тобто в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності.

З суб'єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Таким чином можна визначити форму вини Синюхіна, як необережність.

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необережності:

1) злочинна самовпевненість;

2) злочинна недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки — інтелектуальну та вольову.

Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості її інтелектуальна ознака зближується з інтелектуальною ознакою умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Але передбачення суспільно небезпечних наслідків при злочинній самовпевненості має свої відмінності від передбачення при умислі. Якщо при умислі передбачається як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то при злочинній самовпевненості може йти мова лише про передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків виключає розрахунок на їх відвернення. Тому не випадково, що у законодавчому формулюванні прямого й непрямого умислу мова йде про передбачення суспільно небезпечних наслідків (ч. ч. 2 та 3 ст. 24 КК), а при визначенні злочинної самовпевненості в законі вказується на передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 2 ст. 25 КК).

Другою особливістю передбачення при злочинній самовпевненості є те, що наслідки при цьому виді необережної форми вини передбачаються лише в абстрактній, загальній формі.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшій концентрації й мобілізації своїх психічних можливостей.

На відміну від визначення умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності). З цього питання в теорії кримінального права є різні точки зору. Одні автори вважають, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності. Інші вважають, що ознакою самовпевненості є не позитивне усвідомлення суспільної небезпеки, а обов’язок і можливість такого усвідомлення. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Остання точка зору видається нам більш обґрунтованою.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Обставини, на які розраховує суб'єкт, можуть бути різного характеру. Вони можуть стосуватися особи і діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання тощо), а також стосуватися діяльності інших осіб, сил природи, впливу обстановки, за якої скоюються ті чи інші діяння, фізичних або хімічних законів тощо. Але за конкретних обставин ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Вина особи й полягає у тому, що її розрахунок виявився невірним (легковажним) і не забезпечив відвернення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій та переоцінює ті обставини, які, на її думку, здатні відвернути шкоду.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв’язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов’язане з двома критеріями — об'єктивним («повинна була») і суб'єктивним («могла їх передбачити» — мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов’язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які потребують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов’язок бути уважним і обачливим при здійсненні певних дій на особу покладають: закон, службове становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо. Об'єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта. У деяких західноєвропейських юридичних школах такий критерій вдало називають критерієм «середньої людини». Мається на увазі те, що у конкретної особи наявність можливостей передбачення настання шкідливих наслідків свого діяння визнається тоді, коли за даних обставин ці наслідки змогла б передбачити «середня розсудлива людина», або, якщо це відноситься до сфери спеціальних знань, «середній спеціаліст», який володіє звичною для даної професії кваліфікацією («середній лікар», «середній інженер» тощо). Відсутність обов’язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об'єктивного критерію) означає відсутність у її діянні злочинної недбалості.

Проте встановлення одного лише об'єктивного критерію ще не перетворює відповідне психічне ставлення у злочинну недбалість. Для цього вимагається обов’язкове встановлення ще й суб'єктивного критерію. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов’язується вже з індивідуальними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

Оскільки у законі об'єктивний і суб'єктивний критерії поєднані сполучником «і», то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість.

Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок («казус»), тобто невинне заподіяння шкоди. Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб'єктивний критерій).

2. Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка — ст. 185), другі - тільки необережними (службова недбалість — ст. 367), треті - як умисними, так і необережними (вбивство-статті 115, 119).

Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.

При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших — необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша — це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння — умисел, а щодо наслідків — необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов’язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов’язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку — смерті потерпілого — лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, — умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 і 15 КК тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; відповідно до ст. 26 обов’язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів — умисних чи необережних — слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.

У другій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого — необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 — умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

3. Якщо обрізок дошки було кинуто з близької відстані, то рішення зміниться на умисне вбивство тому, що змінюється форма вини на непрямий умисел.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Інтелектуальна ознака непрямого умислу як і прямого включає:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності);

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Отже, виходячи із законодавчого визначення прямого й непрямого умислу, можна зробити висновок, що обидва елементи інтелектуальної ознаки при непрямому умислі ті ж самі, що й при прямому умислі (вони співпадають). Тому суть відмінності непрямого умислу від прямого у змісті його вольової ознаки.

Особливість вольової ознаки непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків. При свідомому допущенні характерні для непрямого умислу злочинні наслідки не є ні метою дій винного, ні засобом її досягнення. Ці наслідки є побічним результатом діяння винного, направленого на іншу злочинну або незлочинну мету. В окремих випадках свідоме допущення злочинних наслідків може проявлятися у безпідставному розрахунку на їх настання. Але розрахунок і надії винного в таких випадках є абстрактними, вони не мають належного обґрунтування.