Повноваження влади як фундаментальний принцип організації і діяльності державного апарату

Поділ влади як фундаментальний принцип організації та діяльності державного апарату План Актуальність дослідження принципу поділу влади

1. Поняття державного апарату та принципи його організації і діяльності

1.1 Державний апарат: його поняття, ознаки, структура

1.2Принципи діяльності державного апарату

1.3 Державний орган: поняття, класифікація

2. Поділ державної влади: історія виникнення ідеї, формування теорії, реалізація конституційного принципу

2.1 Історія розвитку ідеї поділу влади

2.2 Конституційний принцип поділу державної влади

3.Характеристика законодавчої, виконавчої і судової гілок державної влади

3.1 Законодавча влада

3.2 Виконавча влада

3.3 Судова влада

3.4 Президентська гілка влади

4. Система «стримувань та противаг» як складова поділу державної влади

4.1 Загальна характеристика системи «стримувать і противаг», завдання і засоби системи

4.2 Застосування системи стримувань і противаг в різних формах правління

4.3 Світова практика застосування системи стримувань та противаг

4.4Моделі поділу державної влади

5.Модель поділу державної влади та система «стримувань та противаг» за Конституцією України 1996року.

5.1 Характеристика законодавчої, виконавчої і судової гілок влади згідно з Конституцією України;

5.2 Противаги і стримування гілок влади в Україні

Висновки Список використаної літератури Актуальність дослідження принципу поділу влади.

Принцип розподілу влади є базовим принципом державного будівництва.

На цьому фундаменті зводиться каркас держави в більшості країн, одно самно він виступає функціональною основою, яка забезпечує ефективну діяльність державного механізму, сприяє оптимальному розвитку відносин в суспільстві і державі

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що принцип розподілу влади є однією з правових основ громадянського суспільства, який нее тільки структурує владу правової держави, але і тримає її під контролем. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої - не будь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості

Мета роботи: Проаналізувати та дослідивши поняття і сутність державного апарату та принципи його організації і діяльності, формування ідей і теорій поділу державної влади, розглянувши характеристики трьох основних гілок владизаконодавчої, виконавчої та судової, а також системи «стримувань та противаг» і моделей поділу державної влади, зокрема в Україні.

1.Поняття державного апарату та принципи його організації і діяльності

Основними функціями будь-якої держави в різні історичні часи залишаються ті, напрямки її діяльності, що спрямовані на реалізацію публічної влади в суспільстві, здійснення від імені держави управлінської діяльності. Відповідно головним інститутом, який уособлює та представляє державу,є державний апарат[ 40.с.126]

1.1 Державний апарат: його поняття, ознаки, структура

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.

Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування держави він розвивається до різних форм — до законодавчої, адміністративної, судової, поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави не є простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою[13.с.137] Існує декілька поглядів щодо визначення поняття державного апарату. Так, на думку проф. О. В. Петришина, державний апарат — це «сукупність державних органів, їх ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються на можливість застосування примусу»; професор О. Ф. Скакун характеризує апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади та широкому — як сукупність владних структур, збройних сил, міліції, дипломатичних представництв тощо; проф. М. Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу; а проф. В. Авер’янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада. Отже, Державний апаратце сукупність державних органів,їх ланок і підрозділів, уповноважених безпосередньо здійснювати державну владу та управління, що спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу Державний апарат характеризується такими ознаками :

— державний апарат є основним інститутом держави, представником держвлади у відносинах з населенням;

— це структурно організована система державних органів, яка ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;

— це система юридично оформлених органів, які наділяються відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;

— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.

— фінансування з бюджету держави ;

— це система органів, кожний з яких має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;

— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;

— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

у — своїй діяльності спирається на можливість застосування примусу;

— у державному апараті на постійних засадах працюють професійно підготовлені кадри — державні службовці;

— первинним елементом державного апарату є державний орган Чинниками, які забезпечують функціонування державного апарату як системи є:

— єдність економічної основи функціонування держави;

— єдність політичної основи функціонування суспільства;

— наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів;

— спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави;

— єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства;

— забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами;

— відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи. 37. с.178]

Функціонування державного апарату, його організація і діяльність ґрунтується на певних основоположних принципах. Принципи організації і діяльності державного апарату — це законодавчо визначені засади і засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

1.2 Принципи діяльності державного апарату

Основні принципи організації і діяльності державного апарату закріплені в Конституції України і статті 3 Закону України «Про державну службу"[16]Основними принципами діяльності і організації державного апарату є:

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

3) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

4) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

5) поєднання виборності і призначуваності;

6) змінюваність;

7) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

8) гласність і урахування громадської думки;

9) професійна компетентність;

10) право рівного доступу до державної служби.

11) демократизм п— передбачає залучення населення до участі у формуванні та організації діяльності державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управлінні державою з урахуванням особистих якостей кожного;

12) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини) — передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина;

13) законністьпередбачає функціонування лише тих владних державних органів, які передбачені конституцією і у межах, визначених чинним законодавством. їх діяльність спрямована на виконання конституції, законів та єдиним застосуванням нормативно-правових актів на всій території держави;[ 16. ст 3]

14.) єдність і поділ владизумовлює належність державної влади народу та передбачає її розподіл на законодавчу, виконавчу та судову. Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад організації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.

Більш детально необхідно зупинитися на принципі поділу влади, оскільки він є однією з основоположних засад організації

діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.

Поділ влади не може бути зведеним до з поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, який виникає з появою складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормотворчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефективності функціонування державного апарату.

Поділ влади в кінцевому результаті спрямований на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля та на забезпечення політичної свободи людини і громадянина Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і к одна із найважливіших засад демократичного правління.

Тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режиму законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можливості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю.

Принцип поділу влади включає в себе певну систему вимог:

— розподіл функцій і повноважень між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

— закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

— наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

— наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом. 9.с.55] Наприклад, Конституція України затверджує поділ влади у статті 6 «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України."[ 20.ст.6 КУ].

Отже, принцип поділу влади займає самостійне місце в системі принципів організації й діяльності державного апарату та виступає основоположним принципом функціонування та розвитку державної влади.

1.3 Державний орган: поняття, класифікація

Державний орган — це структурний первинний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом внутрішньо організований колектив державних службовців, які наділені державно-владними повноваженнями та необхідними матеріально-технічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Ознаки державного органу:

1)є первинним структурним елементом апарату держави;

2) має певну економічну і організаційну відокремленість і самостійність;

3)створюється державою чи обирається безпосередньо народом;

4) наділений нормативно закріпленими державно-владними повноваженнями;

5) має територіальні межі діяльності;

6) здійснює свої функції від імені держави;

7)використовує символи держави у офіційному порядку;

8)має відповідну компетенцію, приймає юридично обов’язкові нормативні та індивідуальні акти;

9) характеризується певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;

10) спирається у процесі реалізації повноважень на примусову силу держави;

11) забезпечує державно-владні повноваження шляхом застосування засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;

12) характеризується особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.

До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов’язків і надання їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечують технічні умови здійснення керівних управлінських функцій. 22.с.85]

Державний орган включає в себе два відносно відокремлені підрозділи, один з яких здійснює статутні повноваження цього органу, а інший — забезпечує виконання державним органом своїх повноважень[41.с127]

Класифікація державних органів

1.Залежно від порядку легітимації:

а) первинної легітимації — ті, які отримують повноваження безпосередньо від народу як єдиного джерела державної влади (парламент, президент);[24.с 34]

б)вторинної легітимації — ті, які отримують повноваження від органів вторинної або первинної летимації (Кабінет Міністрів, державне агентство;

2) за способом утворення:

А)виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;

Б) призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами;

В) успадковані, які передаються монархом у спадщину;

3.) за часом функціонування:

А)постійні, які створюються без обмеження строку дії для виконання основних завдань держави;

Б)тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами;

4.) за способом прийняття рішень:

А) одноособові, в яких рішення приймаються керівником особисто, який несе за нього персональну відповідальність;

Б)колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування;

5.) за територіальними межами діяльності:

А) центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;

Б) федеральні - характерно для федеративної держави, рішення яких поширюються на її суб'єктів;

В)місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністративно-територіальну одиницю;

6) за змістом, напрямом діяльності:

А) законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

Б)виконавчі органи, які здійснюють виконав чо розпорядчі функції;

В) судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;

Г) контрольно-наглядові органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції

2. Поділ державної влади: історія виникнення ідеї, формування теорії, реалізація конституційного принципу

2.1 Історія розвитку ідеї поділу влади

Поділ влади є однією з основних рис сучасної правової демократичної держави

Він є — основоположним принципом, відповідно до якого в демократичній правовій державі мають співіснувати самостійні галузі «гілки» державної влади — законодавча, виконавча, судова, кожна з яких здійснюється незалежними один від одного органами, що перебувають у стані стримування і взаємного контролю[38.с145]

Основні положеня теорії поділу влади:

— розподіл гілок влади закріплюється конституцією;

— згідно з конституцією законодавча, виконавча і судова влада належать різним уповноваженим особам і органам;

— всі гілки влади є рівними і автономними;

— ніяка гілка влади не може користуватись правами, наданими конституцією іншій гілці влади[20]

Ступінь незалежності, прозорості і якість взаємодії гілок влади визначає міру демократичності держави[ 24.с.8], всі вони виконують призначені їм функції і відсутність однієї з них тягне за собою порушення принципів демократії [43.]

Розвиток теорії поділу влади розпочався ще в античну епоху.

" Треба визнати , — писав В. С. Абашмадзе , — що вчення про поділ державної влади таке ж старе, як і сама держава і право. Починаючи з античної епохи вчення про розподіл державної влади розвивається поступово і лише в епоху абсолютизму стає панівним «[1.с.4−5] На підтвердження такого висновку вчені посилаються на Ш. Монтеск'є, який починає вивчення історії вчення про поділ державної влади «з античної епохи» [ 1. С. 5 ]. Давньогрецькі філософи першими помітили, що для кращого функціонування єдиної державної влади потрібно, щоб вона була розподілена між державними органами і виражала інтереси різних верств населення, але при цьому була єдиною в досягненні загального блага. 10. С.66]

Засновниками вчення про поділ державної влади є античні вчені-мислителі Платон, Аристотель, Полібій .Мислителі античності намагалися виявити зв’язки і взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечували гармонійне функціонування суспільства тієї чи іншої

Проте, античні і в поняття поділу влади не вкладали того сенсу, який характерний для цього поняття сьогодні. Говорячи про поділ влади, вони, мали на увазі принцип рівної участі всіх зацікавлених сторін в управлінні державою Платон, досліджуючи державно-правові відносини походження, апарат і функції держав, поділяє їх за формою .

В основі його класифікації держав лежить принцип розмежування влади одного , окремої групи або більшості.

Аристотель поділяє держави на три правильних і три неправильних форми. Аристотель чіткіше й послідовніше Платона, розрізняв між собою «три елементи «усякого державного ладу: перший — законодавчим орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи Але, незважаючи на те, що названі «три елементи і складають у Аристотеля основу кожної з форм державного устрою та саме відмінність окремих форм державного ладу обумовлено різною організацією кожного з цих елементів проте ці елементи, характеризуються в вчені Аристотеля не як різні влади, не як відносно самостійні прояви єдиної державної влади, тобто не з позицій поділу влади, а швидше як формотворчих елементи. 6.с.164] Якби Аристотель виходив з ідеї поділу влади, він мав би сказати, що різниця окремих форм державного ладу обумовлено не тільки і не стільки різної організацією кожного з цих елементів, але перш за все, характером відносин між даними елементами, способом їх взаємозв'язків між собою, формою і мірою їх співучасті в реалізації всієї сукупності владних повноважень держави в цілому. Але Аристотель в даному випадку говорить не про три елементи державної влади, а про три елементи державної форми

На його думку, правильна форма держави — поліття, вибирає найкраще від монархічної і демократичної форм держави, вона враховує інтереси як народу так і аристократії. Таким чином, Аристотель хотів обмежити владу монарха і вберегти від його сваволі підданих. [6.с.165]

Новий шлях у досліджені проблем політико-правових і функціональних відносин у державній владі відкриває Полібій. У його вченні про державу велика увага приділяється вирішенню питання про виключення свавілля з боку влади до підданих, а також попередження виникнення конфлікту між гілками влади. Вирішити це завдання, на його думку, можна шляхом урівноваження гілок державної влади. Полібій, визнавав шість основних форм держави: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія, і вважав, що кожна з них з причини своїх недоліків може перетворюватися на свою протилежність. Виходячи з цього, він робить висновок що досконалою формою держави потрібно визнати таку державу, в якій з'єднуються особливості всіх форм держави, головною перевагою такої форми держави, він вважав те, що вона є більш стійкою ніж, інші форми держави. Всі ці ознаки держави він бачив у державі римлян, в якій, на його думку, — державна влада розділена між консулами, Сенатом і народом.

У вченні Полібія особливу увагу приділено сенату і демократії. Сенат, як законодавчий орган і народ, який бере участь в суді і здійснює суд, мають конкретні повноваження і права.

Згодом теорії засновників вчення про поділ державної влади були піддані критиці вчених двадцятого століття ." У Платона не було, звичайно, ідеї поділу влади , — пише В. С. Нерсесянц , — Але платонівське уявлення про переваги змішаного правління присутній у вченні Монтеск'є про поділ влади при обгрунтуванні вимоги рівноваги різних влади …". 6.с.165] Торкаючись концепції «поділу влади », В. С. Абашмадзе замінює це поняття іншим «поділом єдиної державної влади на окремі влади» і вважає, ніби вже античні автори, насамперед Платон, розробили вчення про поділ державної влади. Подібну думку в кінці XIX в. висловлював німецький юрист Рем, який вбачав в роботах Аристотеля вчення про поділ влади, концепцію правової держави .

Теорія поділу влади передбачає в якості одного з необхідних моментів розвитку уявлення про поділ праці в області державного життя, хоча, звичайно, не зводиться лише до цього питання. Платонівська трактування поділу праці як «основного принципу побудови держави «є важливим теоретичним моментом, який зробив вплив на формування теорії поділу влади в новий час в цілому. Але Аристотель в даному випадку говорить не про три елементи державної влади, а про три елементи державної форми .

Фома Аквінський також досліджував питання поділу влади в суспільстві, вважаючи поділ влади між церквою і коро безумовного підпорядкування світської влади духовній. Він виділяє законодавчу владу як владу самобутню і первісну. Причому законодавча влада, на його думку, повинна належати народові. А оскільки народ є приходом церкви, то в такий спосіб Фома Аквінський підтверджує доказ щодо пріоритету церкви над королівською владою.

В період Середньовіччя теорії структури держави та поділ влади висував Марсилій Падуанський один з засновників політичної школи, що проголошувала верховенство народу і підпорядкування йому монарха. В своєму вченні про поділ влади він знаходиться під впливом середньовічної, дуалістичної організації держави, де монарх і народ є двома самостійними політичними силами. 19] Він першим запропонував політико-правову формулу — legislator humanaнарод — законодавець. 7.]

Та один із перших почав виділяти законодавчу і виконавчу владу. Законодавча при цьому повинна належати народу, а виконавча монарху[41.] Народ вправі виправляти і переміняти правителя. Народ встановлює і форму правління. Правителю належить виконувати волю народу: повелівати, судити і виконувати закони. Краще виконуються закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім. Головне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

У Падуанського народ — єдиний носій суверенітету і верховний законодавець. Він один з перших став проводити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави. При цьому законодавча визначає компетенцію й організацію виконавчої, котра покликана суворо дотримуватися закону. Він заперечував твердження, що всі закони виходять з одного вищого, вічного і божественного правового начала. Закон, за його визначенням, — це припис, супроводжений примусом. Головна мета закону — правда і загальне благо. Другорядна мета — твердість і міцність влади, адже закон, утримуючи владу від сваволі і дурних пристрастей, тим самим робить її міцною. Тому усяка влада повинна управляти на підставі закону. А творцем законів має бути народ. 7]

Генезис теорії поділу влади пов’язаний з виникненням буржуазно-політико-правових теорій в XVII столітті [36.с.61—88], найавторитетнішим мислителем якої був Д. Локк[3.с.10]. Він теоретично розвинув теорію поділу влади і обґрунтував її[ 5]

Дана теорія викладена ним в роботі «Про громадянське правління «. Д. Локк є прихильником природного права і суспільного договору. Саме виходячи з цих теорій, він і формулює своє розуміння поділу влади .

Дж.Локк надав теорії «поділу влади «характер універсальної доктрини.

Ним були розвинені її основні положення :

— про здійснення законодавчої влади виключно через виборний представницький орган ;

— про неприпустимість представницькому органу займатися виконанням законів ;

— про створення у зв’язку з цим постійно діючого органу виконавчої влади. Дж. Локк вважав, що при республіканському правлінні законодавча влада з необхідністю повинні домінувати над виконавчою. Він писав, що в конституційній державі, може бути всього одна верховна влада, а саме законодавча, якій всі інші підпорядковуються[ 22с.349−350].

Французький філософ і просвітитель Ш. Л. Монтеск'є теоретично пішов далі Д. Локка в розробці концепції поділу влади, ним ця теорія була розроблена в класичному вигляді[5]. Ретельно проаналізувавши політичну історію держав античного світу та середніх віків, він стверджував, що античні політичні мислителі не мали уявлення про три гілки влади в державі. Свою класифікацію форм правління Аристотель, наприклад, робив, не виходячи з поділу влади, проте Монтеск'є вбачав розподіл влади в Римі між такими органами, як консули, сенат і народні збори. У монархіях ж, згідно Ш. Монтеск'є, стародавні не виділяли трьох родів влади. Ці уявлення стали продуктом політичної історії держав середньовічної Європи. За Ш. Монтеск'є, волелюбний дух німецьких народів привів до виникнення в Європі готичних правлінь, де в державному устрої було закріплено поділ і розподіл трьох влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Він дійшов висновку про те, що поділ влади — це не просто їх просте відділення один від одного, але і їх взаємне стримування У своєму трактаті «Про дух законів» Монтеск'є під принципом поділу влади розуміє такий стан речей, при якому різні гілки влади могли б стримувати один одного і діяти узгоджено. 3.с.5]

Згідно з теорією Ш. Монтескье законодавча є лише виразом загальної волі держави. Основне її призначення-виявити право і сформулювати його у вигляді позитивних законів в, обов'язкових для всіх громадян,. На думку Ш. Монтескье, законодавча влада повинна належати всьому народу, судова і виконавча гілки влади повинні бути не тільки розділені, а й наділені правом стримувати діяльність одна одної.

Виконавча влада, згідно з вченням Монтескє, виступає як орган, що реалізує загальну волю держави, її призначенням є виконання законів установлених законодавчою гілкою — виконавча влада обмежена по своїй природі, нею наділяється в першу чергу монарх, тому що ця сторона правління майже завжди вимагає швидкої дії, тому краще виконується одним ніж декількома.

Виконавча влада в особі монарха стримує від свавілля законодавчу владу, володіння правом накладання вета на рішення органів законодавчої влади.

Монтеск* є більше інших вченних просунувся в напрямку розробки теорії поділу влади, проте саме через те, що він висвітлює судову владу як частину виконавчої і не проводить чітку ідею рівноправ'я всіх трьох гілок влади його концепція на вважається не завершеною. 41.]

Проте, узагальнивши і комплексно виклавши основні концепції поділу гілок влади і пояснивши необхідність їх стримування одна одною Монтеск'є заслужено здобув славу найбільш авторитетного ідеолога і теоретика цієї доктрини. 28.с.99].

Заснована Руссо концепція в цілому виражає його ідеальні уявлення про державу і праву. Основна думка заклечається в тому, що тільки встановлення держави, політичних відносин і законів, відповідних його концепції суспільного договору, може виправдати, з точки зору розуму, справедливості і - перехід від природнього стану до громадянського Вихідним пунктом вчення Руссо є природня свобода індивідуальної людської особистості. Він ставить собі як ціль вирішення питання: яким способом людина може увійти в склад суспільства і підкорившись державній владі зберегти свою свободу. Ц ю проблему він вирішує на основі суспільного договору. Люди, спочатку вільні і незалежні одне від одного, шляхом всезагального договору об*єднаються в єдине ціле-народ і, відмовляючись від своїх первинних індивідуальних прав, підкоряються владі цілого. Народ, таким чином, має абсолютну владу, яку Руссо називає загальною волею, а народ є сувереном.

З розумінням суверенітету як загальної волі народу пов’язане ствердження Руссо про те, що суверенітет є невідчужуваним і неподільним. Відчужування суверенітету народу на користь тих чи інших осіб чи органів так як і його поділ між різними частинами народу, за поглядами Руссо, означали б що суверенітет не є враження загальної волі всього народу. Загальну волю Руссо ототожнює з законом, ознакою закону є не тільки загальна участь всіх членів держави, але і загальність його змісту.

Закони містять лише загальні правила, але не конкретні приписи. Загальна воля є воля, що виходить від всіх і встановлює приписи для всіх, тому вона завжди справедлива. Суверенний народ, встановлюючи загальні правила, не стосується приватних інтересів і тому не може їх порушити; порушити ж спільних інтересів він не може тому, що це його власні інтереси. Загальні правила, уподібнюючись законам природи, не порушують свободи особистості. Рабство є залежність не від законів, а від індивідуальної волі іншої особи. Саме таку залежність і усуває необмежене панування загальної волі. Логічним висновком з ходу міркувань Руссо є безпосередня демократія як політичний ідеал. Законодавча влада, відповідно до його теорії, повинна належати безпосередньому народним зборам, в якому беруть участь всі громадяни.

Законодавчу владу Руссо характеризує як «серце держава», в випадках крайньої небезпеки, коли мова йде про врятування державного устрою і держави, можна зупинити священну силу законів і особливим актом установити про загальну безпеку, тобто встановити диктатуру і вибрати диктатора[43.]

Необхідно виконання законів, тобто застосування загальних правил до конкретних випадків. Ця функція, на думку Руссо, не може належати законодавцю, тобто суверенному народу, а повинна бути довірена особливому органу — уряду. Необхідність відділення виконавчої влади від законодавчої обґрунтовується у Руссо наступними аргументами. По-перше, виконавча влада повинна діяти постійно і тому здійснення її безпосереднім народними зборами практично неможливо навіть у найменших державах. По-друге, постановка перед сувереном конкретних рішень, що стосуються завжди приватних інтересів, могла б спотворити саму його природу , — суверен повинен завжди мати на увазі лише загальні інтереси і абсолютно не торкатиметься приватних. По-третє, з'єднання законодавства і виконання в руках одного й того ж органу стерло б практично відмінність між ними і похитнуло б то панування загального правила над конкретним рішенням, яке є необхідною умовою свободи .

Уряд, якому довіряється виконавча влада, може мати різну організацію, яка визначається законодавцем: монархічну, аристократичну чи демократичну. як би не була організована виконавча влада, вона повинна бути безумовно і цілком підпорядкована законодавчій — не тільки в тому сенсі, що вона є слухняним знаряддям велінь суверена — законодавця, а й у тому сенсі, що правителі обираються суверенним народом, відповідальні перед ним і можуть бути у всякий момент їм змінені. Уряд має відому незалежність лише тому, що народ не може безперервно перебувати в зборі. Але якщо він зібрався то, дія всіх інших влад припиняється[11.]

Політико-юридичні погляди Канта розміщені в працях :" Идеи всеобщей истории о космополитической точки зрения", «К вечному миру», «Метафизические начала учения о праве». [ 2.с. 148 — 154]

Кант розрізняє три правові категорії: природнє право, яке має своїм джерелом апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — не передбачена законно, тому не забезпечена примусом.

Природнє право в свою чергу розпадається на дві гілки:приватне право і публічне право. Приватне право регулює відносини індивідів як власників, публічне визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в союз громадян, як члени політичного цілого.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі в встановлені правопорядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю по суті, це демократична ідея народного суверенітету. Верховенство народу обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - сукупності осіб, зв’язаних правовими законами. 11]

За поглядами Канта держава утворюється на основі суспільного договору. Кантівське розуміння природи цього договору тісно пов’язане з ідеями

Головна умова укладання договору — обов’язок будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу і визнавати в кожному індивіді особу, яка без всякого примусу і усвідомлює обов’язок" не створювати іншого для досягнення своїх цілей" і здатна цей договір

Ідею розподілу влади Кант трактує як ідею рівності влад. Законодавча влада, — належить тільки суверенні «колективні волі народу». Виконавча влада — сконцентрована в законного правителя і підкоряється законодавчі верховні владі. Судова влада-призначена владою виконавчою. Субординація і згода трьох гілок влади можуть попередити деспотизм.

Георг Вільгельм Гегель також визнавав поділ влади на 3гілки, але вони у нього зовсім інші-законодавча, урядова (правительственная) і влада правителя. Судова влада у Гегеля взагалі ніяк не проявляється, саме її існування не визнається. Питання про самостійність і незалежність гілок влади одна від одної він вважає не логічним, так як на його думку різні влади є не що інше, різні сторони єдиного цілого[41.]

Подальший розвиток теорія поділу влади отримала в працях О. Гамільтона, Джона Джея і Джеймса Медісона. В статтях «Федераліста» вони підкреслювали, що законодавча, виконавча і судова влада були обособленими і відрізнялись одна від одної.

Госнелл розрізняє поділ влади в власному розумінні, тобто строгий розподіл позитивних владних повноважень між окремими органами, і систему стримувань та противаг, тобто наділення одних органів правом стримувати діяльність інших в сфері їхповноважень.

Теорія розподілу влади практичного втілення набула в Конституції США 1787 року, де була і закріплена. Законодавча влада здійснювалася конгресом федерації, який складався з двох самостійних палат — Палати представників і Сенату. До компетенції конгресу входило право встановлювати податки, збори і мито, регулювати торгівлю, грошову і фінансову систему, армію, флот. Палати володіли повною організаційною самостійністю і рівними правами в галузі законодавства. Але тільки нижня палата могла виступати ініціатором фінансових законів і порушувати справи щодо імпічменту проти вищих посадових осіб. Сенат мав пріоритет у зовнішньополітичних справах.

Головою виконавчої влади був президент, який обирався на чотири роки колегією виборців. Одночасно з президентом обирався віце-президент, який не мав самостійної влади і був заступником та помічником президента. Останній володів владними повноваженнями, що відповідало ідеї сильної президентської влади. Він був верховним головнокомандувачем, за згодою сенату укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, мав право законодавчого вето, яке могло бути подолане сенатом кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів. Відносини між виконавчою та законодавчою гілками влади регулювалися на основі принципу стримування та противаги, спрямованого на недопущення концентрації влади в одній із гілок. Судова влада надавалася Верховному суду федерації і нижчим судам. Судді призначалися президентом за згодою сенату. 24.с.126] За цією системою законодавча, виконавча і судова влада розділені не тільки організаційно, але й формально і повністю незалежні одна від одної. В той же час кожна з гілок влади наділена повноваженнями, що надають їй можливість контролювати і обмежувати інші гілки. 42.]

2.2 Конституційний принцип поділу державної влади

Одним з перших класичних конституційних формулювань принципу поділу державної влади можна вважати Декларацію прав людини і громадянина[ 4.с.33−34], яка стала вступом до французької конституції, розробленої Національними зборами 3 вересня 1791 р. Уст. 16 Декларації було зафіксовано, що суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає поділу влад, не має Конституції. Першим успішним досвідом конституційного закріплення принципу поділу влади є американську конституцію 1787 р., яку Т. Алексєєва називає «першою успішною спробою конституювання ефективної демократичної держави».

Всі сучасні конституції щодо реалізації принципу поділу влади можна розподілити на дві групи:

а)ті, де принцип поділу влади зафіксовано безпосередньо (текстуально) — Азербайджан, Албанія, Білорусь, Вірменія, Болгарія, Грузія, Казахстан, Молдова, Росія, Польща;

б)ті, де принцип поділу влади передбачається контекстуально — США, Австрія, Бельгія, Данія, Ірландія, Ісландія.

3. Характеристика законодавчої, виконавчої і судової гілок державної влади

3.1 Законодавча влада

Законодавча влада — це відокремлена гілка влади, [29.]делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних —США, Росія, так і в унітарних державах Велика Британія, Франція, і однопалатні — Ізраїль, Нова Зеландія, Україна. 37.]

Парламент — єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

Сьогодні парламенти діють у понад 160 країнах світу.

Кожна держава світу має свою назву парламенту — Верховна Рада в Україні; Федеральні збори — Росія, Швейцарія; Конгрес —США; Генеральні кортеси — Іспанія; Кнесет — Ізраїль; Всекитайські збори народних представників тощо.

Місце і роль парламенту в державному механізмі значною мірою зумовлені формою правління в державі. На підставі цього критерію виділяють чотири вид парламентів:

1) парламенти країн з парламентською формою правління (так звана вестмінстерська модель: Велика Британія, Австрія, Італія, Німеччина, Болгарія, Угорщина тощо). За цієї форми правління парламент відіграє вирішальну роль у формуванні уряду. Уряд відповідає перед парламентом. Але і діяльність парламенту може бути достроково припинено через розпуск;

2) парламенти країн з президентською формою правління —США, Бразилія, Венесуела, Мексика тощо. Для таких країн характерний жорсткий поділ влади. Відсутні: вотум недовіри уряду, відповідальність уряду перед парламентом, інститут розпуску парламенту. За цієї форми правління законодавча влада часто послаблена та підпорядкована президенту;

3) парламенти країн зі змішаною формою правління (Франція, Україна, Росія тощо). За цієї форми правління поєднуються елементи президентської і парламентської систем. Існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та інші права щодо парламенту;

4) парламенти держав, де представницькі установи побудовані за так званим радянським зразком (КНР, КНДР, В'єтнам, Куба). Роль вищого законодавчого органу зводиться до схвалення прийнятих за його стінами політичних рішень.

У деяких державах роль парламентів применшується через відведення їм консультативної ролі (як правило, в мусульманських країнах, в яких існує абсолютна монархія: Бахрейн, Бруней, ОАЕ тощо) За часом виникнення та функціонування сучасні парламенти умовно поділяють на:

1) давні (середньовічні) парламентипарламенти Ісландії, Великої Британії;

2) парламенти часів нової історії - це парламенти, виникнення яких пов’язане з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій наприклад, парламенти США, Франції;

3) парламенти, що виникли після Другої світової війни (у зв’язку з проголошенням незалежності окремими країнами Азії та Африки, звільненням від фашистської диктатури (Німеччина, Італія, Австрія);

4) новітні парламенти держав колишніх республік СРСР та Східної Європи. Здебільшого тут представницькі органи перетворилися на парламенти цих країн. До цієї групи парламентів можна віднести і Верховну Раду України.

Залежно від структури розрізняють:

— однопалатні парламенти;

— двопалатні парламенти, які, у свою чергу, поділяються на парламенти із слабкою верхньою палатою та парламенти з сильною верхньою палатою.

В історії відомі випадки формування шести палатного парламенту — за Конституцією 1963 р. Югославії, три палатного за Конституцією ПАР 1984 р.

Для буржуазних парламентів у період їх виникнення була характерною двопалатна структура, за якої нижня палата формувалася шляхом прямих виборів, а верхня — призначалася главою держави або формувалася за спадковим принципом, або іншим шляхом. Після Другої світової війни від цієї системи відмовилася низка європейських країн — Данія, Швеція тощо через те, що верхня палата стримувала демократичні тенденції, які проявлялися в нижній палаті. Але, у деяких країнах Східної Європи в результаті перебудови там державних інститутів було відновлено двопалатну систему. Але все ж таки наявність такої структури більше обґрунтована для федерацій, де верхня палата представляє інтереси суб'єктів федерації2

Єдині або нижні палати парламентів формуються, як правило, шляхом загальних та прямих виборів. Строк їх повноважень у середньому становить 4−5 років. Верхні палати формуються шляхом прямих або непрямих виборів, призначення главами держав або поєднання цих варіантів. Строк їх повноважень зазвичай більший, ніж нижніх палат. Основною складовою частиною парламенту вважається нижня палата.

Складовими структури парламенту, окрім палат, є:

— керівництво парламенту (його палат): спікер, може бути президія та інші керівні органи;

— комітети;

— парламентська більшість та парламентська опозиція;

— депутатські партійні фракції (групи).

Функції парламенту:

— представницька — реалізується через обов’язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер),

— законодавча — реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

— фінансова — реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

становча — реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

— контрольна — реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

— політична — реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики і через обов’язок брати участь у її здійсненні.

Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в органах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, навпаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо. Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція органів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. 29]

3.2 Виконавча влада

Виконавча влада — підзаконна гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована на виконання законів та інших актів законодавчої влади шляхом здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень. Загальнотеоретична характеристика цих органів пов’язується з необхідністю визначення їх специфічних ознак:

— виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах має неоднакову назву — Рада міністрів у Італії, Адміністрація президента у США, Уряд в Росії, Кабінет Міністрів в Україні, Федеративна рада — у Швейцарії, Кабінет — у Японії;

— основною функцією виконавчої влади є виконання законів шляхом конкретизації їх положень у підзаконних актах та їх реалізації;

— органи виконавчої влади приймають підзаконні нормативно-правові акти на основі, на виконання і відповідно до законів;

— органи виконавчої влади є підзвітними представницьким органам влади;

— вони є системою органів, які знаходяться у ієрархічному підпорядкуванні Наприклад, в Україні цю систему складають вищі, відомчі та місцеві органи виконавчої влади;

— виконавча влада передбачає чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість та відповідальність;

— важливим напрямом діяльності виконавчих органів є здійснення розпорядчих повноважень із визначення внутрішньої структури органів виконавчої влади;

— виконавчі органи функціонують за принципами подвійного підпорядкування — органу, що їх створив, та вищестоящому в порядку підлеглості органу і субординації, тобто чіткого підпорядкування;

— органи виконавчої влади приймають індивідуальні акти, що конкретизують загальні норми до певного випадку чи суб'єктів та поширюються на управлінську сферу;

— універсальний і предметний характер виконавчої влади забезпечує можливість безперервної діяльності цих органів на всій території держави та їх спирання на людські, матеріальні і фінансові ресурси та використання системи службових заохочень і просувань по службі;

— наявність у виконавчих органів права на видання актів делегованого законодавства та права законодавчої ініціативи;

— наявність у системі виконавчих структур місцевих органів влади, які формуються шляхом призначення центром або ж обираються органами місцевого самоврядування[11.];

3.3 Судова влада

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має виняткові повноваження на здійснення правосуддя.

Ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Суди при здійсненні правосуддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки законом.

Особливість цієї гілки влади полягає в додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і виваженість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення.

До особливих принципів судочинства належать такі:

— законність;[40.с.129]

— рівність прав громадян на судовий захист;

— гласність;

— рівноправність сторін ;

— змагальність сторін;

— обов'язковість судових рішень;

— оскарження судових ;

— забезпечення доведеності вини[40.с.129]Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина[29.]

Президентська гілка влади У становленні будь-якої держави провідну роль відіграє система державного управління. Важлива роль у цій системі належить інституту президентства. В Україні цей інститут перебуває ще в стадії становлення та уточнення повноважень і компетенцій.

3.4 Президентська гілка влади

На сьогодні для України основною проблемою є не достатньо чіткий поділ владних повноважень між Верховною Радою України та Президентом, а Конституція дає можливість широкого тлумачення цих повноважень.

Інститут Президента України закріплений в окремому розділі Основного Закону, багато функцій і повноважень Президента України отримали необхідну конкретизацію в чинному законодавстві та нормотворчих указах самого Президента України. З ситуації, яка склалася в Україні сьогодні, можна зробити висновок, що правовий статус Президента України хоча і визначено, але є необхідність більш детального обґрунтування подальшого розвитку цього інституту з урахуванням стану регламентації і функціонування інституту президентства й інших країн.

Зміни, які відбулися після розпаду СРСР, стимулювали поширення інституту президентства і сьогодні це невід'ємним атрибутом політичної системи. Кожна країна при проведенні державних реформ сама визначає роль і місце президента у своїй політичній системі.

Місце інституту президентства в державному механізмі та політичний системі країни визначається його компетенцією у вирішенні головних проблем державотворення, впливом на розв’язання соціально-економічних та політичних проблем.

Статус та повноваження Президента України, а також порядок його обрання визначені Конституцією України. При підготовці Конституції України розглядалися різні моделі державного устрою і інституту президентства. Наступним етапом стало підписання Конституційного договору 1995 р. між Верховною Радою України і Президентом України, який значно посилив повноваження Президента. Чергові зміни у визначенні розмежування компетенція між президентом і парламентом були зумовлені подіями, пов’язаними з помаранчевою революцією та наступними змінами в українському законодавстві.