Полтавщина у ХІХ ст

НОК КВЛ ім. І.Богуна

Реферат на тему:

«Полтавщина у ХІХ ст.»

Виконав ліцеїст

1 взводу 8 роти Стариш В.Є.

Боярка 2011

Мій рідний край — Полтава Полтава — дивовижне місто, розташоване на правому березі Ворскли, притоки Дніпра. Свою поетичну назву місто Полтава отримало від притоки Ворскли — Лтава. Протягом багатьох століть Полтава відіграє роль важливого культурного та історичного міста. Тут зосереджені найцінніші пам’ятки історії та архітектури державного значення. Героїчні події Полтавської битви увічнені в архітектурі міста.

Туристи із захопленням відвідують визначні пам’ятки і красиві місця Полтави. Архітектурний ансамбль Круглої площі (XIX ст.), Поле Полтавської битви і музей Полтавської битви, безліч пам’ятників видатним діячам, музеї, храми і монастирі - все це принесло Полтаві почесний статус духовної столиці України! В Полтаві чимало музеїв видатних діячів літератури й медицини: музей — садиба Котляревського, літературно-меморіальний музей Котляревського; меморіальний музей Володимира Короленка; меморіальний музей Панаса Мирного; меморіальний музей Скліфосовського.

Соціально економічне становище Полтавщини в ХІХст.

полтавщина ярмарка культура Полтамвська губемрнія — адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії на Лівобережній Україні на поч. 19 — у першій чверті 20 ст. Створена царським указом від 27.ІІ 1802, за яким Малоросійська губернія була поділена на дві — Полтавську (адм. центр — Полтава) іЧернігівську.

Спершу в складі Полтавської губернії було 10, згодом 12, а з 1803 — 15 повітів:

§ Гадяцький,

§ Зіньківський (утворений 1803 року),

§ Золотоніський,

§ Кобеляцький (утворений 1803 року),

§ Костянтиноградський,

§ Кременчуцький,

§ Лохвицький (утворений 1803 року),

§ Лубенський,

§ Миргородський,

§ Переяславський,

§ Пирятинський,

§ Полтавський,

§ Прилуцький,

§ Роменський,

§ Хорольський.

На час утворення губернії тут налічувалося 1 343 029 жителів. За даними 10-ї ревізії (1859) — 1 762 564 жителів, 4518 нас. пунктів (260 037 дворів), у тому числі губернське і повітове м. Полтава, 14 повітових і 2 заштатні міста (Градизьк і Глинськ) та посад Крюків.

Межувала Полтавська губернія на півночі з Чернігівською, на північному сході — з Курською та Харківською губерніями, на півдні — з Катеринославською, а з південного заходу р. Дніпро відділяла її від Київської, Херсонської і частково Катеринославської губерній.

Площа — 43 844 кв. версти. Ліси займали 2341 кв. версти (24 854 десятин), орні землі — 31 705, луки — 5229, сади — 303, болота — 960, піски — 570 кв. верств. Головне заняття населення — землеробство і скотарство. Вирощували зернові культури, льон, коноплі, соняшник, тютюн, овочеві культури. Значний прибуток давало вирощування слив. Зокрема, великий попит мали мгарські, маціївські, глинські, сарські, опішнянські, зіньківські, мачуські, комишанські сливи. Важливу галузь господарства становило вирощування великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. 1859 року тут налічувалося 233 кінні заводи. Найбільше їх було в Хорольському, Прилуцькому, Костянтиноградському, Кобеляцькому іРоменському повітах.

Жителі губернії займалися також чумацтвом, бондарством, гончарством, чинбарством та ін. промислами. Фабрично-заводська промисловість була розвинута слабо. 1859 діяло 575 підприємств, на яких працювали 15 782 чол., що виробляли продукції на 6,5 млн. крб. Зокрема, діяло 57 селітроварень, 23 винокурні, 21 цукровий, 15 салотопних заводів, 13 тютюнових, 10 вовняних фабрик, 13 чинбарень. Протягом 1862—96 вартість випуску промислових виробів зросла з 4,1 млн. до 23,6 млн. крб. На кінець 19 ст. в Полтавській губернії діяло 841 підприємство. За Всеросійським переписом 1897 в губернії налічувалося 2 778 151 жителів, у тому числі міських — 274 294. Як і раніше, в 1900 губернія ділилася на 15 повітів, 261 волость.

Розвиток ремесел та промислів на Полтавщині в І пол. XIX ст.

Всього на Полтавщині на початку XIX ст. ремеслом займалося близько 3 000 чоловік.

У першій половині ХІХ століття Полтава знаходилася під владою Російської імперії, перед якою існували проблеми, чимось подібні до сьогоднішніх: життя простого люду лишалося далеко не кращим, повільно розвивалася економіка. Одним зі шляхів покращення економічної ситуації був такий собі пошук «варягів», що, як і колись у Київській Русі, нині мали принести у Росію (і в тодішню Малоросію — Україну також) свої знання і технології. На роль варягів прийшлися німці, адже контакти Росії з Німеччиною, починаючи від Петра І, були відносно гармонійні.

Спеціалізація Лівобережжя (до якого входить і Полтавщина) — аграрний сектор; але розвинутим було і ткацтво. Залежність останнього від кріпосництва, яке входило в кризу, вимагало додавання свіжої іноземної крові саме у цей сектор. Згідно з царським указом від 20 червня 1808 р. для прискорення розвитку в Росії виробництва сукна із Богемії, Моравії, Ельзаса, Саксонії та інших західноєвропейських земель були запрошені ремісники.

Наступного року у Полтаву приїхали перші поселенці — 54 родини (249 чоловік). Подібна колонія з`явилася й у Кременчуці, Костянтинограді. Для розташування колоністів у нашому місті (на його тодішній околиці) було виділено близько 50 хат на 12 десятинах землі. Нині це район вулиць Сковороди (тодішня Колонійська), Балакіна (Фабрикантська), Федіра Моргуна та кількох прилеглих провулків. Пізніше, у 1818 році, ця земля була передана колоністам у власність.

На вулицях Сковороди, Балакіна та Моргуна до сьогодні лишилося багато будинків старовинної архітектури. Зараз важко сказати: будували їх німецькі колоністи чи звичайні полтавці.

Виробляти іноземні ткачі мали фланель — матеріал для окремих частин уніформи. На той час Росія вже готувалася до війни з Наполеоном, і необхідно було поповнити запаси військових одностроїв. До слова скажемо, що військова спеціалізація виробництва нашого міста, визначена у ті часи — виробництво військової форми — протрималася аж до Другої світової війни. Працювали ж німці здебільшого цехами, що позначилося на їхніх звичаях.

Зазначимо, що німці прийшли сюди на непоганих умовах: їм гарантувалося вільне віросповідання (невдовзі було побудовано лютеранську кірху), звільнення на 10 років від усіх податків і військової служби, вільний продаж виробів по всій імперії.

У 1810−1867 роках німецька колонія у Полтаві мала самоврядування: приказ, який складався з шульца (старости), двох бейзитцерів (засідателів) та писаря. Після навчання діти колоністів ставали підмайстрами. Не забували німці й місцевим допомагати — серед колоністів було створено касу взаємодопомоги, яка опікувалася, окрім збіднілих німців, ще й місцевими жебраками.

Перші проблеми у колонію прийшли вже у 1818 році. Ремісникам надали право «вільних фабрикантів», тобто питання закупки матеріалу та продажу виробів лягало тільки на них самих. При цьому державні закупівельні ціни на фланель були низькими, а ціни на необхідні матеріали для її виробництва у колонії невпинно росли. Саме тому виробництво скоротилося. Як це часто буває, на фоні зубожіння більшості колоністів виділилися кілька заможних підприємців.

Німці приїхали на Полтавщину задля розвитку ткацької справи. Нам відомо кілька імен колоністів-ремісників — утримувач сукновальні Кіршстен, підприємці Лешке, Мельцер, Трепке. На території колонії у 1810 році було споруджено перший постійний стаціонарний театр у нашому місті.

Станом на 1859 рік колонія налічувала 64 двори, де мешкало 1098 жителів, серед яких безпосередньо німців було лише 354 чоловіки. У 1867 році особливий статус колонії ліквідували, а самих колоністів «розчинили» у безкінечних бюрократичних паперах, приписавши їх до міщан та купців.

Наприкінці ХІХ століття у Полтавщині діяли гончарні центри в Кобеляцькому (Білики), Зіньківському (Опішня, Міські-Млини, Попівка, Малі Будища, Глинськ, Лазьки, Більськ, Великі Будища, Зіньків), Миргородському (Попівка, Хомутець, Комишня, Велика Гремяча), Лохвицькому (Постав-Муки, Сенча, Городище), Роменському (Глинськ).

За даними статистичних описів міст Полтавщини 1804 — 1806 рр. у Полтаві існували ремісничі цехи: кравецький, шевський, ковальський, кушнірський, шапковий, бондарський, гончарський, ткацький, різницький. В Кременчуці, за даними 1804 р., переважали такі ремесла: срібної справи, живописне, каретне, скляне, кравецьке, шевське, ковальське. Ромни славились своїми кравецькими і ковальськими виробами, ткацтвом, шевством. Головними ремеслами Лубен в ті часи були шевство і хлібопечення, а в Прилуках — калач-ницьке, м’ясницьке, шевське, ковальське, ткацьке і кравецьке ремесла.

В Гадячі і Кобеляках широкого розвитку набули ткацькі, шевські, теслярські, ковальські ремесла. В Полтаві в кінці XVIII і на початку XIX ст. (за даними Й статистичного опису за 1806 р.) було два свічкових заводи, з яких один належав місту, а другий — купцю Балабухову, і два цегельних заводи. Свічкові заводи були також у Кременчуці. Цегельні заводи були побудовані в Кременчуці, Ромнах, Лубнах, Прилуках, Кобеляках. В Кременчуці, за даними 1804 р., знаходились 3 кахельних, канатний і миловарний заводи, а також 6 пивоварень. Продукція кременчуцьких підприємств продавалася в Херсон, Таганрог, Миколаїв, Одесу.

В першій половині ХІХ ст. відбулося зростання збуту сільськогосподарської та промислової продукції, яке сприяло розвитку торгівлі.

З Полтавщини вивозилося: прядиво, коноплі (в С.- Петербург і Ригу), смоляні линви (в Ригу, Херсон), лляне полотно (Херсон), солонина (С.-Петербург, Кенігсберг), конопляна олія (Кенігсберг), а також жовтий віск, свічки, олія, шкіра, щетина, льон, дьоготь, вапно, залізо, скло.

Торгівля хлібом та іншими продуктами сільського господарства відбувалася на численних ярмарках і торгах. На Полтавщині існувала розвинена мережа ярмарків, торгів і базарів. Множилися також торговельні заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. В 1802 році в губернії налічувалось 243 ярмарки, в 1862 р. — 526. При цьому більшість ярмарків обслуговували виключно, або майже виключно, селянські господарства.

У Полтаві функціонувало 13 ярмарків, Кременчуці — 16, а також річковий порт на Дніпрі, в Костянтинограді і Лубнах — по 14, Кобеляках — 15, Ромнах й Золотоноші — по 11, Миргороді — 12, Гадячі — 10. Були ярмарки кількаденні, були й такі, що тривали кілька тижнів, наприклад, Георгіївський ярмарок у Гадячі продовжувався 5 тижнів. Всеросійське значення мав Іллінський ярмарок, переведений 1852 р. з Ромен у Полтаву. В 1854 р. на Іллінський ярмарок завезено товарів на 14 151 791 руб., продано на 8 276 936 руб., із них іноземних товарів — на 4 031 701 руб.

Важливі ярмарки відбувалися в Кременчуці, де 1834 р. відкрилася товарна біржа — перша в Україні. По 4−5 рази на рік відбувалися ярмарки в Гадячі, Зінькові, Кобеляках, Лохвиці, Лубнах, Миргороді, Решетилівці, Ромнах.

Менші за масштабом базари, де торгували у роздріб місцевим крамом, були майже в кожному селі. Кожен ярмарок був не тільки місцем купівлі — продажу, а й народним святом з іграми, розвагами, піснями і танцями.

З усіх ярмарків, які функціонували в середині XIX ст. в Полтавській губернії, тільки 5, в т. ч. Іллінський, практикували велику оптову торгівлю предметами фабрично-заводської промисловості. Решта ж були головним чином сільськогосподарськими ярмарками. Вони служили зручним ринком збуту землеробської продукції і кустарних виробів, з одного боку, і придбання селянами необхідних промислових виробів для потреб їх господарства і побуту — з другого.

Розвиток капіталістичних відносин в цей період почав охоплювати і сільське господарство, перш за все, землеробство. Значна частина орної землі, угідь і лісів Полтавщини продовжувала належати поміщикам. За даними 1846 р., із 3 732 234 десятин всієї землі в Полтавській губернії поміщикам належало 2 694 869 десятин. Селяни ж володіли 1 037 365 десятинами, тобто поміщикам належало 72,2% всієї землі, їм же належало і 59% лісів губернії. При цьому дві третини поміщицьких господарств були дрібними за розмірами.

Під впливом розвитку промислового виробництва в 30 — 40-х роках XIX ст. на Полтавщині почало набувати поширення вирощення технічних культур, зокрема цукрових буряків. Щоправда, в цей період Полтавщина за площами посівів цієї культури поступалась на Україні Чернігівській, Харківській, Подільській та Київській губерніям. З 27 700 десятин посівів цукрових буряків на Україні в 1843 р. на Полтавську губернію припадало 1452 десятини (5,2%). Друга технічна культура — льон — одержала поширення в Кременчуцькому, Полтавському, Пирятинсько-му і Хорольському повітах губернії. Розширення її площ було викликане великим попитом лляного насіння за кордоном.

Втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини яскраво проявилось і в розвитку конярства, скотарства, вівчарства. Ці процеси стали дуже чітко проявлятися на Полтавщині з початку XIX ст. Якщо в 1804 р. в Полтавській губернії нараховувалось всього 57 кінних заводів, то в 1846 р. їх було вже 419.

В цьому ж році за кількістю тонкорунних овець — 557 964 голови — Полтавська губернія посідала друге місце на Україні (після Харківської).

У середині XIX ст. феодальна система господарства на Полтавщині, як і по всій Україні, переживала велику кризу. Весь процес суспільно-економічного розвитку вимагав знищення кріпосництва, старої системи господарювання, заміни її новою — капіталістичною.

Напередодні реформи 1861 року в губернії уже діяло 16 суконних підприємств, 71 селітрова буда, 18 цукрових, 10 шкіряних, 7 миловарних, 14 цегельних заводів. Кременчук поступово ставав центром виробництва сільськогосподарських машин.

Позитивні зрушення відзначались на Полтавщині і в другій половині ХІХ ст., коли відбувався перехід від мануфактурного до промислового виробництва. З будівництвом залізниць (у 1869 році Крюків було з'єднано з Одесою, а в 1870 р. — Кременчук зХарковом) виникали нові промислові підприємства та розширялася торгівля. На зламі ХІХ-ХХ ст. на Полтавщині вже діяло 841 підприємство з кількістю робітників 9211. Крім того, 77,5 тис. осіб в губернії було зайнято у ремісничому виробництві та промислах.

Іллінська ярмарка

Іллінська ярмарка одина з найстаріших в Україні (з 17 ст.), до 1852 року діяла у повітовому містечку Полтавської губернії Ромнах. З метою стимуляції розвитку Полтави губернатор Олександр Аверкієв у звітах про стан полтавської губернії писав: «Ромни — місто нічим не знамените повинно поступитися своєму губернському місту». Реалізував цю ідею, генерал-губернатор Сергій Кокошкін (займав посаду губернатора з 1847 по 1856 pоки). У 1850 році цар затверджує проведення Іллінської ярмарки у Полтаві. За два наступні роки у місті проводяться грандіозні будівельні роботи і 10 липня 1852 року відбулося відкриття літнього Іллінського ярмарку в губернському місті.

Іллінський ярмарок відбувався в два терміни. Спочатку відбувався кінний ярмарок. Тривав офіційно з 10 по 20 липня, розміщався на кінно-ярмарковій площі, займаючи територію близько 90 десятин. Торгували кіньми, худобою, вовною та іншими «чорними» товарами. Під час ярмарку проходили випробування селянських і породистих коней у перевезенні вантажів і рисистому бігові. Для цього в 1853 році в місті влаштували спеціальний іподром. З 20 липня по 2 серпня відбувався Красноградський ярмарок, на якому торгували «красними» товарами, а також галантерейними, бакалійними, москатними виробами, різними металами та виробами з них, посудом, одягом, взуттям, обробленими шкірами, свічками, милом тощо. На Гостиннодвірській площі в центрі міста в 1852 році було збудовано 5 кам’яних корпусів з 134 лавками та 11 дерев’яних, в яких розміщалось 168 крамниць та 214 балаганів. Крім того, багато крамниць, тимчасових балаганів і палаток розміщувалось на Петровській площі. Торгівля спиртними напоями відбувалась в передмісті Супрунівка.

Активну участь в роботі ярмарку брали купці-євреї, оскільки в Росії на подібних ярмарках їм торгувати заборонялося.

На Іллінський ярмарок збиралося до 40 тис. людей. Вартість привезених товарів становила від ½ до 2/3 вартості товарів, привезених на всі ярмарки Полтавщини і сягала 28 млн. руб (1864 р.). Найважливішими були бавовняні, шовкові, вовняні, лляні й полотняні тканини й сукна (на них припадало до 45% вартості товарів), далі йшли хутро та галантерейні товари. Іллінському ярмарку належало одне з перших місць в імперії по торгівлі вовною. (у 1860 р. було продано 122 тис. пудів тонкорунної вовни на 2049 тис руб.) Ярмарок був місцем збуту промислових товарів центральних губерній Россії, зокрема, тканин, виробів з заліза. З-за кордону привозилися шовкові й вовняні тканини, хутра, австрійські сінокосні коси, аптекарський товар та ін.

В 1854 р. на Іллінський ярмарок завезено товарів на 14 151 791 руб., продано на 8 276 936 руб., із них іноземних товарів — на 4 031 701 руб.

У 60-х роках XIX ст. Іллінський ярмарок став другим за товарообігом серед літніх ярмарків Російської імперії. У 1864 році товарообіг ярмарку досяг 15 млн. рублів, значно зріс бюджет міста. Занепадає з розвитком залізничного транспорту, а з 20-х років XX ст. після ліквідації НЕПу ярмарок зовсім перестає існувати.

Сорочинська ярмарка Сорочинська ярмарка — періодичні торги у Великих Сорочинцях (Миргородського повіту) відомі з другої половини XVII ст. У XIX ст. в селі щороку відбувалося 5 ярмарок тривалістю 1−3 дні: у січні - Васильківський, у березні - Похвальний, у травні - Святодухівський, у вересні - Здвиженський, у листопаді - Пилипівський. Цей ярмарок був місцем оптового і роздрібного продажу товарів місцевого значення.

Сорочинські торги чудово описав Микола Гоголь у знаменитих «Вечорах на хуторі близь Диканьки»: «…дорога, вёрст за десять до местечка Сороченец, кипела народом, поспешавший со всех окрестных и дальних хуторов на ярмарку. С утра еще тянулись нескончаемою вереницей чумаки с солью и рыбою. Горы горшков, закутанных в сено, медленно двигались… шум, брань, мычание, блеяние, рев — все сливается в один нестройный говор. Волы, мешки, сено, цыгане, горшки, бабы, пряники, шапки — все ярко, пестро, нестройно, мечется кругами и снуется перед глазами.»

У наш час, з 1966 року відновлено Сорочинську ярмарку, яка проводиться щороку в останні дні серпня. А з 1999 року вона отримала статус Національної.

Значну роль у розвитку торгівлі відіграв чумацький промисел, який у І пол. XIX ст. досяг найбільшого розвитку. Полтавщина — центр чумацтва, оскільки цей промисел належав до найважливіших занять населення після землеробства і скотарства. По території Полтавщини проходив знаменитий чумацький Ромоданівський шлях.

· Полтава — Київ, Полтава — Харків, Полтава — Катеринослав, Лубни — Чернігів, КатеринославКременчук — Золотоноша — Київ.

· Сіль — з Криму, Галичини;

· Риба — з Дону, Чорного моря, з Запоріжжя;

· Зброя — постачання російської

· армії під час Кримської війни;

· Цукор, хліб, кам’яне вугілля — по Україні і за її межі.

Чумацький промисел знайшов широке відображення в літературних творах та народному фольклорі, що свідчить про його важливість як на Україні, так і на Полтавщині.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосовський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперував хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху. Він помер і похований у селі Яківцях — нині це вже територія міста.

Досліджував грунти, рослинність і геологічні умови Полтавської губернії російський вчений-природознавець Докучаев В. В. Зібрані ним матеріали стали першими експонатами відкритого в 1891 році Полтавського краєзнавчого музею.

В кінці ХІХст. швидкими темпами почала розвиватись промисловість і в такому «чиновницькому та купецькому"місті, як Полтава. Безземелля та голод гнали сюди з навколишніх сіл колишніх кріпаків, що поповнювали ряди робітничого класу. За переписом 1897 року в Полтаві проживало 53,7 тисячі чоловік — майже вдвічі більше, ніж у 1861 році. Кількість промислових підприємств, в основному дрібних, протягом 1879 — 1895 років зросла в три рази, а число зайнятих робітників та обсяг випущеної продукціїприблизно вдвічі.

Процеси соціально-економічного розвитку України і, зокрема, Полтавщини свідчать про занепад феодально-кріпосницького господарювання і розвиток ринкових відносин.

— Посилення експлуатації селян, застосування поряд зі старими (панщина, оброк, повинності) нових форм експлуатації (місячна, «урочна» система), вели до зубожіння селян, занепаду, руйнації їх господарств;

— Постійні антикріпосницькі виступи селян, які не бажали миритися зі своїм становищем. Суспільство починає розуміти, що кріпацтво є аморальним явищам, що не відповідає часу і є гальмом розвитку;

— Поглиблення розшарування селянства: поява заможних селян, а також селян — наймитів, заробітчан;

— Занепад поміщицьких підприємств, які базувалися на праці кріпаків; дедалі ширше застосування вільнонайманої праці;

— Передові поміщицькі господарства почали набувати торгівельного характеру, в них запроваджувалося використання техніки, нових сільськогосподарських технологій;

— Поступове руйнування натурального господарства, зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів у сільськогосподарському виробництві;

— Розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі: поява мережі торгів, базарів, ярмарків; поява загальноімперського ринку; зростання міст як центрів розвитку промисловості, ремесел, торгівлі;

— Поступове формування нових соціальних верств: підприємців-капіталістів і найманих робітників.

Доленосною віхою в історії міста і цілого народу стає Полтавська битва 27 червня 1709 року. Остання спроба в часи Гетьманщини гетьмана Івана Мазепи за допомогою союзницьких військ короля Карла ХІІ захистити інтереси українців зазнала трагічної поразки від армії Петра І. Проте саме ця битва, а точніше її наслідки, багато в чому наперед обумовили шляхи і навіть темпи розвитку міста, його архітектурне обличчя. Головним із них є створення навесні 1802 року Полтавської губернії (проіснувала до 1925 року). Протягом ХІХ століття місто активно розбудовується відповідно до свого нового статусу. З’являється унікальний архітектурний ансамбль Круглої площі — єдиний на теренах колишнього Радянського Союзу містобудівний ансамбль доби зразкового класицизму. Місто прикрашається величними спорудами багаточисельних храмів, навчальних закладів, серед яких Повітове училище, Інститут шляхетних дівчат, Духовне училище, Школа садівництва, Кадетський корпус та інші. Зростала економічна роль міста, особливо після переведення з Ромен Іллінського ярмарку — треЗ давніх-давен за товарообігом ярмарку Російської імперії. У 1870 році до Полтави прийшла залізниця.

Із здобуттям статуту губернського міста Полтава швидко забудовувалась, і незабаром у центральній її частині з’явилися губернаторський дім, віце-губернаторський дім, будинок дворянського зібрання, корпус для розміщення присутствених місць, поліцейське управління, міська Дума, будинок кадетського корпусу. Набували нових, більш сучасних архітектурних рис, і повітові центри губернії: Миргород, Лубни, Переяслав, Пирятин, Ромни.

Серед багатьох і надзвичайно різноманітних виявів української культури народному мистецтву належить одне з провідних місць. Джерела народного мистецтва сягають у глибочінь століть. Кожен його вид тісно пов’язаний з історією, національними традиціями і свідчить про мудрість і мистецьку обдарованість народу. Професійні митці і народні умільці черпають з надбань своїх дідів-прадідів все краще, віками відшліфоване. Їх твори знаходять широке використання в побуті сучасної людини, відіграють значну роль у формуванні її естетичних смаків, збагаченні художніх ідеалів.

На Полтавщині протягом віків формувалося своєрідне народне мистецтво в таких його різновидах, як гончарство, художня вишивка, художня обробка дерева, ткацтво і килимарство, декоративний розпис, плетіння з рогози тощо. Грецький історик Геродот, описуючи скіфські племена, що населяли територію південної частини нашої республіки, в тому числі і Полтавщину, не випадково записав легенду про даровані цьому народові небом золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу. Під цими предметами, певно, розумілись землеробство, скотарство, деревообробка і гончарство. Ці чотири види занять були для наших предків настільки важливими, що їх небесне походження вважалося цілком закономірним.

Наприкінці XIX століття у багатьох повітових містах і селах Полтавщини відкрилися численні школи-майстерні. Саме в цей час (1894 року) була організована гончарна майстерня в Опішні, роком пізніше — художньо-промислова керамічна школа імені М. В. Гоголя в Миргороді. 1897 року при губернському земстві відкрилася зразкова ткацька майстерня, через рік почала діяти школа-майстерня в Дігтярях, у 1905 році — така ж школа в Решетилівці. Продукція кустарів збувалася на місцевих базарах і ярмарках. Деякі вироби — вози, гончарний посуд, килими — продавалися на ярмарках інших міст України і Росії.

Культура Полтавщини в ХІХст.

Початок соціокультурного розвитку (1800−1830) пов’язаний із правлінням генерал-губернаторів Малоросії князів О. Куракіна і М. Репніна-Волконського. Їхня діяльність на Полтавщині стимулювала становлення архітектури, садово-паркового мистецтва, медицини; фінансову підтримку музичного виконавства, театральної справи; заснування навчальних закладів нового типу, зокрема, першого на території Лівобережної України Інституту шляхетних дівчат (1818). У середині ХІХ століття активізувалася організація освітніх гуртків і недільних шкіл, публічних бібліотек, театральних вистав і народних читань, розповсюдження україномовної літератури, збирання і вивчення фольклору.

Головним досягненням Полтави у XIX ст. було нарощування не промислових потужностей, а духовного потенціалу: тут оселилися чи періодично працювали такі знамениті інтелектуали, як П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, В. Короленко, В. Докучаєв, В. Вернадський, М. Вавилов, М. Скліфосовський, М. Кропивницький та ін.

Архітектурна спадщина Полтавщини представлена пам’ятками різноманітних стильових напрямків, серед них є і такі, що відносяться до розряду унікальних. До теперішнього часу дійшли прекрасні пам’ятки класицизму: дзвіниця Миколаївської церкви (1810) та тріумфальна арка (1820) в садибі Кочубеїв в смт Диканька, Троїцька в смт Котельва (1812), Успенська в с. Веприк (1821) Гадяцького району, Благовіщенська в с. Федорівка (1828) Карлівського району, Всіхсвятська в м. Гадячі (1836). Принципи архітектури класицизму реалізовані в забудові м. Кременчука, м. Полтави та інших населених пунктів. Видатним зразком вітчизняного містобудування XIX ст. і архітектурного класицизму є ансамбль Круглої площі в Полтаві, побудований кращими зодчими як «малий Петербург». Полтава відома й іншими пам’ятниками епохи класицизму, серед яких — будинок пожежної команди (1808) на Першотравневому проспекті, колишня Богадільня (1820), а нині один із корпусів обласної лікарні по вул. Шевченка, школа садівництва (1830), нині міська інфекційна лікарня, інститут шляхетних панн (1832−1836) — нині Полтавський технічний університет по Першотравневому проспекту та ряд інших.

Пам’ятник Слави є однією з визначних пам’яток центральної частини Полтави. Він був встановлений на місці, де після Полтавської битви 27 червня 1709 року відбулася зустріч царя Петра I з гарнізоном фортеці і цивільним населенням Полтави. Напередодні зустрічі на цьому місці було споруджено тріумфальну арку. Ідея створення пам’ятника належала губернському архітектору Михайлу Амвросимову. Деякі зміни в проекті пам’ятника були зроблені відомим архітектором французького походження Тома де Томоном (1759−1813). Для будівництва пам’ятника було зібрано близько 135 000 карбованців, гроші на відливку орла і бронзових прикрас були виділені царем Олександром I. Квадратний п'єдестал пам’ятника був виконаний у формі фортеці, а чавунна огорожа — у вигляді мечів, закріплених вістрями вниз. Чавунна колона була відлита на Луганському чавунно-ливарному заводі, а бронзові деталі п'єдесталу — у Санкт Петербурзі. У п'єдестал пам’ятника було вмонтовано 18 24-фунтових гармат, що знаходилися в бастіонах фортець Полтави і Переволочної. Світло-сірий граніт для пам’ятника добували на каменоломні поблизу м. Кременчука. Монумент увінчаний позолоченим орлом, що тримає у своїх пазурах стріли війни, спрямовані у бік поля Полтавської битви, а в дзьобі - лавровий вінок. Пам’ятник був відкритий 27 липня 1811 року, хоча спочатку планувалося відкрити його в 1809 році до 100-річчя битви. У 1852 році навколо пам’ятника був закладений парк, що є зразком садово-паркового мистецтва. Пізніше поруч із пам’ятником проклали кільцеву дорогу, а сам парк обнесли чавунною огорожею. На початку XIX ст., коли Полтава стала губернським містом, навколо площі був побудований комплекс адміністративних будинків у класичному стилі за проектом видатного російського архітектора А. Захарова.

Кругла площа — площа в центральній частині міста Полтава оточена архітектурним ансамблем епохи класицизму.

Закладена площа була в 1804 році, за регулярним планом перетворення Полтави, як адміністративного центру Полтавської губернії. Саме в цьому місці, в 1709 році, відбулася зустріч армії Петра I з жителями міста, після битви зі шведами. Площа була круглої форми діаметром 375 метрів з розбіжними на всі боки вісьмома вулицями, кожна з яких вела до культового спорудження (до монастиря, дзвіниці собору і церквам). До XIX століття від площі починалися шляхи на Київ, Костянтиноград, Москву, Катеринослав, Харків. Спочатку на площі планувався міський ринок, але враховуючи наближення 100-річчя від дня Полтавської битви, було вирішено в центрі площі побудувати пам’ятний монумент слави.

У 1805, пропозицією генерал-губернатора князя Олексея Куракіна, було вирішено будувати пам’ятник і головні губернські споруди саме на Круглої площі. Площа була названа Александровської, а архітектором якому було доручено будівництво ансамблю, став Михайло Амвросимов. Були спроектовані: будинок Полтавських губернських присутствених місць, будинок Полтавського цивільного губернатора, до Полтавського віце-губернатора, будинок Малоросійського поштамту, будинок Полтавського дворянського зібрання, повітові присутствені місця, губернська гімназія. Велика частина споруд була побудована в 1806—1811 роках за проектами петербурзького архітектора Андреян Захарова. Трохи пізніше були побудовані поштамт і Дворянське зібрання, правда проект гімназії залишився не реалізованим, втім з північного боку площі в 1835—1840 роках був побудований Полтавський кадетський корпус. У самому ж центрі площі, був побудований Монумент Слави, встановлений на перетині осей восьми вулиць. Монумент являв собою колону заввишки в 16 метрів, з позолоченим орлом на вершині.

Загальна ж картина ансамблю була такою: монумент Слави виявився центром, від якого радіально були спрямовані вулиці, кожна з яких закінчувалася культовою спорудою міста: Успенським собором, Полтавським Хрестовоздвиженський монастир, парафіяльними церквами. Навколо самій же площі, ідеальним колом були зведені 8 Споруди міського та губернського значення. Все це забезпечувало композиційну цілісність міста, органічне включення нового архітектурного ансамблю в історично сформовану середу.

Головними особливостями ансамблю стали великі розміри площі і порівняно низька висота будівель, а також подальша симетрична забудова прилеглих територій. Цікавим фактом є також те, що спочатку будови навколо площі були зведені без входів з боку самої площі - таким чином ансамбль здавався на подив цілісним, кожна будівля ідеально вписувалася в панораму центру міста.

Будівлі архітектурного ансамблю Круглої площі

· Будинок генерал-губернатора.

· Будинок громадянського зборів, Будинок Малоросійського поштамту Побудований в 1809 .

· Будинок дворянського зібрання. Зведений у 1810 році.

· Будинок губернських присутствених місць. Побудований в 1810 .

· Будинок віце-губернатора. Був побудований в 1808—1811 роках за проектом Андреян Захарова, який було доопрацьовано губернським архітектором Михайлом Амвросимову.

· Старо-губернаторський будинок. Побудований в 1811 .

· Петровський кадетський корпус — військово-навчальний закритий навчальний заклад. Був побудований в 1835—1840 роках у стилі пізнього класицизму під керівництвом архітектора М.І.Бронч-Бруєвича.

· Будинок зв’язку. Побудований в 1811 .

Перша половина XIX ст. характеризується початком національного відродження, яке відбувалося переважно в сфері розвитку культури, передусім у літературі. Полтавський край — це своєрідний літературний Клондайк, недаремно названий «академією письменників». Перші барокковані вірші Івана Величковського, пісні Марусі Чурай, твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Володимира Короленка, Михайла Старицького, Миколи Гоголя, Володимира Малика і багато інших дала світові Полтавська земля. Тут, на Полтавщині, в І пол. XIX ст. почалося літературне відродження. «Класики, які жили в Полтаві, зробили на наше покоління значний вплив: щедрі і рясні зерна посіяли вони на полтавській літературній ниві» , — писав наш земляк, поет-гуморист Олександр Ковінька.

Іван Петрович Котляремвський — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв’язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Іван Петрович Котляревський народився 9. XI .1769 року у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату. Початкову освіту здобув у д’яка. Навчався в Полтавській духовній семінарії, де був одним з кращих учнів. Смерть батька змусила юнака покинути навчання: працював канцеляристом і домашнім учителем у поміщицьких родинах. Літературну діяльність розпочав близько 1794 року.

Котляревський — автор «Енеїди» (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» (композитор Я. Лопатинський) та «Енеїда» (композитор М. Лисенко, лібретто М. Садовського).

12 років перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, у 1808 році пішов у відставку. Спроба І. Котляревського влаштуватися на службу в Петербурзі не вдається: він повертається до Полтави, де отримує посаду наглядача в будинку для виховання дітей незаможних дворян.

" Чиновник цей у колі вихованців є шанованим і строгим батьком" , — так оцінив декабрист М. Новіков педагогічну діяльність Котляревського. Серед учнів Івана Петровича були наші земляки: видатний математик М. Остроградський, художник А. Мокрицький.

Багато сил і енергії віддав 1. Котляревський громадській діяльності в рідному місті: протягом 1818−1820 р. був одним з двох директорів Полтавського театру, для якого написані п'єси «Наталка — Полтавка», «Москаль — чарівник», здійснював постановку п'єс, сам виконував ролі.

З 20-х років ім'я автора «Енеїди» стало популярним в Україні та в Росії: за рекомендацією нашого земляка М. Гнєдича Котляревський став почесним членом «Петербурзького вільного товариства аматорів російської словесності». Протягом 1827−1835 p.p. Іван Петрович займає посаду попечителя «богоугодних закладів»; 1835 року через хворобу пішов у відставку.

До останніх років життя мешкав у батьківській хаті, мав у власності садибу на хуторі Тютюнники під Решетилівкою. Помер 29. X. 1838 року, похований на міському цвинтарі.

У 1819 К. написав для Полтавського театру п'єсу «Наталка Полтавка» (надр. 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (надр. 1841), які стали основою започаткування нової української драматургії. М. Лисенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки) створив оперу «Наталка-Полтавка».

Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського:

§ невелика кількість дійових осіб

§ вдало вибраний конфлікт

§ напруженість і природність розвитку сюжету

§ стрункість композиції

§ органічно вмонтовані в текст пісні

§ народна, індивідуалізована й гранично виразна мова

§ гумор

§ чіткість ідей

§ рельєфно зримі образи Творчість Котляревського високо цінував Т. Шевченко. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам’ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди». М. Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах» із його творів.

Полтавщина тісно пов’язана з розвитком романтизму в українській літературі. Дослідник національного письменства С. Єфремов писав про «Полтавсько-харківський гурт» романтиків, маючи на увазі, що майже всі письменники першої половини ХІХ століття — «або лівобережці з роду, або чи інакше зв’язані в своїй діяльності з Харковом…». До цього гурту належав насамперед Опанас Шпигоцький (роки народження і смерті невідомі) — поет, перекладач, фольклорист. Із досить скупих біографічних даних відомо, що він народився на Полтавщині в родині дрібного поміщика Григорія Шпигоцького, навчався в Харківському університеті. Любов до рідного краю спонукала Шпигоцького до захоплення народною поезією, переказами, бувальщинами, легендами. Він збирав і досліджував український фольклор. У 1831 році в «Українському альманасі» було вміщено його оригінальну «Малоросійську баладу» та перекладну «Марію» — фрагмент із поеми Пушкіна «Полтава». «Малоросійська балада» — одна з ранніх балад нової літератури; вона започаткувала в українській поезії жанр"фольклорної балади" .

Диптих сонетів Шпигоцького («Тільки тебе вбачила, мій милий коханий!» і «Знаєш, Саню-серденько!») став першим зразком особистісної течії українського романтизму. Російськомовні романси «Малороссийская мелодия «, «Малороссийский романс «засвідчили добре володіння законами жанру, версифікаційну вправність автора. Опанас Шпигоцький переклав українською мовою деякі сонети Сафо й Адама Міцкевича.

Розквіт української романтичної поезії припадає на 30−40-і роки ХІХ століття. У цей час вияскравлюється талант і полтавців: Левка Боровиковського (1806−1889), Амвросія Метлинського (1814−1870), Євгена Гребінки (1812−1848), Олександра Афанасьєва-Чужбинського (1816−1875), які, проголосивши самоцінність індивіда, зосередили увагу на неповторному внутрішньому житті людини.

Левко Іванович Боровиковський (1808−1889 p.p.) родом з с. Мелюшки Хорольського повіту. Все життя поета тісно пов’язане з рідним краєм: навчався в повітовім училищі в Хоролі, потім у Полтавській гімназії, закінчив Харківський університет. Більш як 20 років працював викладачем історії, словесності в гімназіях Курська, Новочеркаська, Полтави та в Полтавському інституті шляхетних дівчат. Серед його учнів був наш земляк кирило — мефодієвець Іван Посяда, майбутній байкар Леонід Глібов. До речі, відомий російський живописець Володимир Боровиковський був рідним дядьком поета. Помер і похований Л. Боровиковський у рідному селі Мелюшки.

На дереві жовкне по осені лист…

Свій вік переживши, сідий бандурист Під віконню пісні співає.

Біжить чередою за ним дітвора, Сідого проводить з двора до двора, А дід на бандуру їм грає:

Під звонкії струни гетьмани встають,

І прадіди в струнах бандури живуть,

І дишуть холодні могили…

Л.Боровиковський. «Бандурист»

Порою я мрачен, печален, угрюмый, С мечтой одинокой сижу И, скован какою — то грустною думой, На юг ненаглядній гляжу.

Друзей, и родимых, и предков могилы Покинул на родине я …

Є.Гребінка «Признание», 1838 р.

Ці чудові вірші, як зокрема, і відомий романс «Очи чёрные» (присвячений Марії Ростенберг, своїй майбутній дружині) належать перу нашого земляка Євгена Павловича Гребінки.

Євген Гребінка народився 1812 року на хуторі Убіжище поблизу Пирятина (тепер с. Мар’янівка Гребінківського району) в сім'ї дрібного поміщика. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, служив обер-офіцером у російській армії. З 1834 року влаштувався на канцелярську службу в Петербурзі, а потім працював викладачем словесності в навчальних закладах північної столиці. Автор байок (найбільш відома «Ведмежий суд»), віршів, прозових творів, драматичної поеми «Богдан», роману козацької слави «Чайковський», першого перекладу на українську мову поеми «Полтава» О.С.Пушкіна, видавник українського альманаху «Ластівка». Євген Гребінка сприяв публікації перших творів Т. Шевченка, а також викупу поета з кріпацтва.

Живучи у Петербурзі, поет тужив за рідним краєм, часто приїжджав на Україну, відвідував рідний хутір Убіжище. Дбав про піднесення освіти. У 1847 році організував приходське училище для дітей у с. Рудки, надсилав для нього кошти. Помер у Петербурзі від туберкульозу на 37 році життя. Прах перевезено на Україну і поховано на родинному цвинтарі в с. Убіжище.

Как тяжкие вздохи печали глубокой, Мне в душу запали далёко-далёко Украины песни моей.

Є.Гребінка.

Полтавська земля, за висловом одного з критиків, це «академія письменників». Тарас Шевченко — центральна постать українського літературного процесу ХІХ століття і недаремно Полтавщина вабила великого Кобзаря. Наші земляки сприяли визволенню Тараса Шевченка з кріпацької неволі, а Євген Гребінка був першим, хто привіз поета до себе на батьківщину. Впродовж «трьох літ» відвідав Тарас Шевченко понад 50 містечок і сіл Полтавщини, своєрідну «болдинську осінь» провів у с. Мар'ївському Миргородського повіту. Тут, на Полтавщині, Шевченко пише «Наймичку» і «Кавказ», поеми «Єретик» і «Сліпий» і свій безсмертний «Заповіт» У Яготині, зустрівся з талановитими сестрами Олександрою і Глафірою Псьол.

Нам з тобою, моя сестро Не ходити в парі.

Твоє серце світить ясно Моє давно в хмарі

Цей вірш «До сестри» довгий час приписували Т. Шевченку, але належить він перу Олександри Псьол.

Сестри Глафіра Псьол (1823−1886) і Олександра (точна дата народження не відома) народилися в с. Псільському Полтавського повіту в родині дрібного поміщика. Відомо, що Олександра в 1833 р. закінчила з відзнакою Полтавський дівочий інститут. Сестри проживали в родині колишнього полтавського генерал-губернатора князя М.Г.Рєпніна-Волконського в Яготині. Глафіра — дуже добре малювала, Олександра — писала вірші. З Шевченком їх пов’язала добра, щира дружба. У вірші «Віє вітер над Києвом» авторка співчуває долі Шевченка, який перебував у засланні в Оренбургському краї.

Та повідай усім людям, Що за ним жалкують.

Люблять щиро його пісні ;

Кращих не почують!

Шевченко високо цінував поезію О. Псьол, сприяв опублікуванню її віршів. Творча спадщина О. Псьол невелика, мало вивчена, але вона по праву вважається однією з перших поетес України.

Помітний слід у розвитку нової української літератури залишив наш земляк Костянтин Пузина. На жаль, його ім'я мало відоме.

Костянтин Пузина народився на Полтавщині 1790 року. Навчався в Полтавській духовній семінарії і його, як одного з кращих учнів, посилають для продовження навчання до Петербурзької духовної академії, по закінченні якої працює вчителем, але із-за своїх переконань змушений був часто міняти місце служби. У кінці життя постригся в ченці; помер в 1850 році в Київському Видубецькому монастирі.

К.Пузина — письменник-демократ, викривач соціальної несправедливості, пише оду «Малоросійський селянин» українською мовою саме в той час, коли російський царизм проводить політику русифікації: «Почтенные земляки извинят за то, что ода сия написана не чисто малороссийским слогом. Сочинитель оной хотел только показать, что истинные малороссы и в Петербурге не только чувствуют, но и пишут по — малороссийски. О любезнейшая Малороссия! Кто тебя забудет?!» .

Славу Полтавській землі своєю літературною і громадською діяльністю принесли й інші наші земляки, імена яких, на жаль, маловідомі широкому колу читачів.

Амвросій Метлинський — родом з Гадяцького повіту. Джерелом натхнення його поезій була усна народна творчість. Цим самим поет-фольклорист сприяв розвиткові і відродженню української культури. Поетом і збирачем українського фольклору був і його брат Семен Метлинський.

У с. Варва Полтавської губернії народився відомий філолог і письменник Осип Бодянський, який своїми творами відстоював самобутність української мови та літератури. Це він вперше видав 1846 року «Літопис Самовидця» і" Історію Русів" .

На сьогодні забуте ім'я поета Михайла Макаровського родом з Гадяцького повіту; вперше започаткував літературну Шевченкіану уродженець с. Іскрівці Лубенського повітуОлександр Афанасьев Чужбинський.

Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя.

Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів'їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М. Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак. У 1828 році М. Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М. Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М. Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М. Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої… Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «…вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене». З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем'єри п'єси М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.