Основні аспекти становлення та розвитку ринкової економіки

Зміст ринковий економічний відносини україна Вступ

1. Суть ринкової економіки

2. Основні моделі ринкових економічних систем

2.1 Класична модель ринкової економіки (США)

2.2 Шведська модель «держави добробуту»

2.3 Соціально-ринкове господарство в Німеччині

2.4 Змішана модель ринкової економіки Японії

2.5 Планово-регульована ринкова економіка Китаю

3. Основні механізми функціонування ринкової економіки

4. Особливості становлення ринкової економіки в Україні

Висновки Список використаних джерел Вступ Ринкова економіка, за теорією А. Сміта, — це лад, заснований на приватній власності, за якого здійснюється вільна гра ринкових сил. Рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивідуума до досягнення власних економічних інтересів, яке збільшує не тільки його добробут, а й примножує багатство суспільства. Суперечність між індивідом і суспільством відсутня.

У ринковій економіці держава виконує другорядну роль, хоча вона відіграє важливе значення в розвитку національного господарства. Тобто держава виконує лише ті функції, які окремий індивід, без її втручання або взагалі, не може здійснити або зробить це економічно неефективно. Зокрема, такими функціями держави є організація громадського порядку, забезпечення національної оборони, організація державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, емісія великих банкнот, будівництво деяких громадських споруд та їх утримання в належному стані тощо.

Отже, ринкова економіка — це економічна система, господарська діяльність якої базується на рівноправності різних форм і масштабів власності та економічної ініціативи, свободі учасників підприємницької діяльності, вільному ціноутворенні та вільній конкуренції.

Метою курсової роботи є дослідження як основних аспектів становлення та розвитку ринкової економіки різних країн, так і поняття «ринкова економіка» в цілому.

При виконанні курсової роботи були поставлені наступні завдання:

— розглянути суть та основні принципи функціонування ринкової економічної системи;

— розглянути основні моделі ринкових економічних систем на прикладах окремих країн;

— вивчити етап становлення, проблеми та перспективи розвитку ринкової економіки в Україні.

Об'єктом дослідження є ринкова економічна система.

Предметом дослідження є визначена система економічних відносин, пов’язаних з формуванням і вдосконаленням процесів, котрі впливають на формування та розвиток ринкової економічної системи.

1. Суть ринкової економіки Узагальнюючи історичний досвід багатьох країн, що побудували ринкову економіку, можна виділити три основні моделі переходу до ринку: природно-історичну, державну та зовнішньоекономічну.

Природно-історична модель. Застосовувалась під час тривалих ринкових перетворень у таких країнах «ортодоксального» капіталізму, як Голландія, Великобританія, США. Етап формування ринкової системи тривав тут понад 200 років. Це було можливо тільки в тому разі, якщо країни мали колонії або вільні території, тобто можливість екстенсивного росту протягом тривалого періоду. Елементи ринкової системи, що центральною фігурою мала цільного підприємця, формувалися поступово. Ринкове, конкурентне середовище сприяло запровадженню принципів ефективного господарювання, правил «ринкової гри», тобто досягненню раціональності та збалансованості. Державі в цій моделі відводилась другорядна роль.

Державна модель. Ця модель переходу до ринку була характерна для Італії, Німеччини та Японії після Другої світової війни, и також для Росії кінця XIX — початку XX ст. Вона була зумовлена низьким рівнем порівняльної конкурентоспроможності вітчизняного виробництва у цих країнах, що змусило їх шукати шляхів прискореної побудови ринку за умови державної підтримки власного виробника. Державна власність, державні замовлення у приватному секторі, державна політика підтримки (податкові пільги, субсидії та імпортні квоти) позитивно і в найкоротший час (10−11 років) відобразились у зростанні конкурентоспроможності вітчизняних виробників, у переході до ринкових форм господарювання, Зовнішньоекономічна модель. Така модель переходу до ринку продемонстрована Південною Кореєю, Гонконгом, Тайванем, Сінгапуром, Індонезією, деякими країнами Близького Сходу. їх економіка свідомо була підпорядкована орієнтації на експорт, залучення іноземних інвестицій, пристосування до умов світового ринку з його кон’юнктурою і рівнем цін. Державна підтримка надавалась тим вітчизняним підприємствам, які розширювали експортне виробництво, використовуючи як перевагу низький рівень заробітної плати в цих країнах, що давало змогу зменшити виробничі витрати. Згідно із зовнішньоекономічною моделлю на економіку цих країн суттєво впливають вимоги якості й стандартів світового ринку, саме тому вона стає залежною від нього, вразливою до змін у світовій кон’юнктурі.

Ці моделі побудови ринкової системи відображають можливі шляхи поєднання загальних закономірностей ринкових перетворень із необхідністю врахування національних особливостей у процесі переходу до ринку окремої країни.

Отже, на формування моделей ринкової економіки впливають історичний досвід; економічні традиції; ментальність народу; конкретний стан економічної системи; політична платформи і політична воля владних сил, які визначають економічну політику держави; зовнішньополітичні; зовнішньоекономічні чинники та ін.

В цілому найбільш поширеною є точка зору, що основними елементами економічної системи є:

· продуктивні сили,

· економічні відносини (організаційно-економічні, техніко-економічні, соціально-економічні),

· господарський механізм.

Економічна система — об'єктивна єдність закономірно пов’язаних одних з іншими явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, всі елементи знаходяться в органічному взаємозв'язку, не існують поза її межами. Якісна однорідність системи не є абсолютною, вона допускає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин. Характерними ознаками економічної системи є:

· ієрархічність:

· місце системи елементів визначено і їх субординація (підпорядкованість);

· цілісність, самодостатність:

· наявність необхідних і достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення;

· органічність:

· внутрішня єдність, нечужинність елементів системи;

· мобільність:

· здатність системи адекватно, своєчасно і комплексно реагувати на зміни середовища.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів, вона є складною субординованою системою різних рівнів.

Економічна система включає провідний тип власності на ресурси, основні групи суб'єктів і відносин між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації суспільного виробництва (виробництво, розподіл, обмін і споживання), економічні закони. Така структура системи розглядається, як правило, через зв’язок продуктивних вил, виробництва економічних і надбудовних відносин у тій їх частині, що обслуговує економіку через формування господарської поведінки суб'єктів.

В такому випадку класифікація систем базується на провідному типі власності на засоби виробництва. Існує й інший підхід щодо структури, сутності і класифікації економічних систем. Деякі автори визначають економічну систему як сукупність певним чином упорядкованих і скоординованих видів економічної діяльності суб'єктів господарювання в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання економічних благ.

Економічна система — це спосіб організації національної економіки. Національна економіка — сукупність домашніх господарств, підприємств, державних інститутів, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища та державної території.

Основними елементами економічної системи національної економіки є:

· спосіб узгодження діяльності суб'єктів господарського життя чи спосіб розвитку основних проблем організації економіки (що? як? для кого?);

· власність на виробничі ресурси та вироблені блага;

· принципи розподілу та перерозподілу національного продукту.

Економічна система — складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. Класифікація економічних систем різна, вона залежить від різних критеріїв. В цілому об'єктивна різноманітність якостей економічної системи обумовлює наявність їх багатокритеріального погляду. Критерії можна поділити на:

· структуроутворюючі;

· соціально-економічні (змістовні та об'ємні й динамічні).

Відповідно до них економічні системи бувають: системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституційні системи.

Економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, по відношенню до типу технічного розвитку.

Економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються.

Головними рисами є:

· Домінуюча форма власності на засоби виробництва. Маркс.

· Технологічний спосіб виробництва.

· Інституціалізм:

ь доіндустріальне суспільство;

ь індустріальне суспільство;

ь постіндустріальне суспільство;

ь інформаційне суспільство.

Спосіб управління і координації економічної діяльності (німецький лібералізм).

Щодо класифікації застосовується багатокритеріальний підхід. Значного поширення набули погляди, згідно з якими виокремлюються 4 типи основних систем організації економічного життя (Таблиця 1.1):

ь традиційна;

ь ринкова;

ь командно-адміністративна;

ь змішана.

Матеріальною основою економічної системи виступають продуктивні сили — вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. Згадані елементи (робоча сила і засоби виробництва) складають основні елементи продуктивних сил. На рівень їх розвитку впливають:

Ш освітній фактор;

Ш ступінь майстерності;

Ш дисципліна праці на всіх рівнях ієрархії;

Ш наукова організація праці;

Ш рівень суспільної комбінації виробничого процесу;

Ш природні умови;

Ш розвиток науки та ступінь її технічного застосування;

Ш технічний прогрес — глобальна закономірність розвитку суспільства.

В історії розвитку техніки виділяються 3 етапи:

· інструменталізація виробництва;

· механізація;

· автоматизація.

Тип зв’язку людини з технікою на різних етапах розвитку характеризується технологічним способом виробництва. Зміст цього поняття складають знаряддя праці в поєднанні з математикою, технологією, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до 3 етапів у розвитку техніки виділяють 3 технологічні способи виробництва:

· ручний;

· машинний;

· автоматизований.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, як завжди передавались із покоління у покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є:

§ виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

§ спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

§ соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскільки економіка розвивається повільно, протягом багатьох десятків років;

§ розвиток техніки обмежений, оскільки він об'єктивно підбиває підвалини традиційної системи;

§ стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявний високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

§ зубожіння і бідність основної маси населення;

§ нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал в країні в цілому.

Нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини й матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами системи є:

§ державна власність практично на всі фактори виробництва, які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб'єктам;

§ колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічною діяльністю;

§ централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

§ практично відсутня конкуренція, звідси — монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача.

Цій економічній системі притаманні і деякі переваги:

§ має великі можливості нагромадження виробничих ресурсів, перерозподілу їх у приоритетні галузі;

§ такий перерозподіл дає можливість уникнути масового хронічного безробіття, дає можливість забезпечити повну зайнятість;

§ забезпечує за рахунок централізованих коштів певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати.

Характерні риси:

§ панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

§ ринкова система координації та управління господарською діяльністю;

§ дотримання принципу свободи підприємництва, вибору сфери діяльності;

§ поведінка суб'єктів ринкової економіки диктується егоїстичними інтересами, але саме так досягається великий суспільний результат;

§ кожен суб'єкт прагне до отримання максимального прибутку, самостійно приймає рішення, діє на свій страх і ризик;

§ деякі з виробників не мають реальної можливості вплинути на ситуацію на ринку. Діє загальна конкуренція — всі проти всіх.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

В сучаснiй економiчнiй лiтературi розрізняють кiлька видiв моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, видiляють моделi: американську, нiмецьку, європейську кейнсiанську, шведську, японську. Критерiями класифiкацiї виступають, звичайно, питома вага держвласностi, її якiсний склад, напрямки i засоби здiйснення державної полiтики, форми ринкових відносин тощо. Вiдповiдно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделi економiки переважне число країн, що розвиваються, через їхню рiзноманiтнiсть i нестабiльнiсть, а також, за подiбними причинами, — економiки постсоцiалiстичних i соцiалiстичних країн.

2. Основні моделі ринкових економічних систем

2.1 Класична модель ринкової економіки США Основними принципами або ознаками ринкової економіки є: різноманітність форм власності, система сприяння підприємництву, розвиток конкуренції, досягненню особистого успіху, збагачення найбільш активної частини населення. Проблеми соціальної рівноваги не розглядаються, втручання держави у функціонування економіки незначне, достатній рівень малозабезпечених шарів населення забезпечується за рахунок перерозподілу частини національного доходу або податкових регуляторів. В цілому національне господарство характеризується високим рівнем економічного благополуччя.

Вирішальну роль відігравають біржі (товарна, сировинна, фондова, праці), а не банки.

Роль федерального уряду менша, ніж у інших країнах, для нього дуже важлива громадська думка. Податки та державні витрати значно менші, ніж у інших країнах. Державна власність у промисловості незначна.

США формувалися як країна переселенців зі Старого Світу, тому для підприємців характерні риси мігрантів: прагматизм, авантюризм, індивідуалізм, працездатність, тому ринковий лад має відбитки свободолюбства, вільного підприємництва, мінімального втручання держави в розвиток економічних подій.

Основний тягар витрат на оплату послуг з охорони здоров’я, дитячих і шкільних установ, на отримання вищої освіти, пенсійне забезпечення лягає на плечі окремих громадян та їхні сім'ї.

Американська філософія бізнесу за мету ставить отримання максимально можливого прибутку, задовольняючи споживацькі потреби.

Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за «залишковим принципом»: втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про «неокласичну революцiю». В комплексi пiдхiд до цiєї «революцiї» описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана «Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення», опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат.

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками «рейганомiки», продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї «laissez-faire» .

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990;1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36% ВВП. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Майже 50% витрат на НДДКР здiйснюється державою.

Орiєнтир соцiальної полiтики — сприяння акумуляцiї та перерозподiлу коштiв населення в цiлому. Так, пенсiйний фонд лише на 1% формується за рахунок державних внескiв. Водночас активно дiє система державної соцiальної допомоги, 2/3 видаткiв якої мають негрошову цiльову форму. 21,1% населення на кiнець 80-х років був охоплений державним медичним страхуванням. На той же час соцiальнi витрати становили 50% видаткiв федерального бюджету, 60% - мiсцевих бюджетiв.

Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого — вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв.

Таким чином, американська модель (ліберальна модель капіталізму). спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище. Вона характеризується малою питомою вагою державної власності (до 10%); мінімальним регулюючим впливом держави на економіку, заохоченням підприємництва; значною диференціацією доходів різних верств населення (15:1), а також працівників фірми (зокрема, глави фірми і працівників 110:1); забезпеченням прийнятного рівня життя для малозабезпечених верств населення.

2.2 Шведська модель «держави добробуту»

Шведська (соцiал-демократична) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму «третього шляху», вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

Шведська (Скандинавська) модель спрямована соціально-демократично.

Характерними ознаками цієї моделі є:

§ досягнення максимального рівня зайнятості,

§ підтримка постійно високих темпів економічного зростання за державної підтримки,

§ справедливий розподіл добробуту, створення міцного суспільного сектора, що охоплює сфери побуту, освіти, житлового будівництва, охорони здоровя та пенсійного забезпечення,

§ активна участь держави у розробці та реалізації соціальних програм,

§ встановлення і підтримка високих стандартів життя і доходів населення,

§ створення міцної системи місцевого самоврядування,

§ скоординована політика уряду, підприємців та профспілок у забезпеченні максимального рівня зайнятості і високих стандартів оплати праці,

§ високі податки та висока податкова база,

§ державна підтримка зовнішньої торгівлі і забезпеченні рівноваги платіжного балансу.

Ключовою передумовою успішного переходу колишніх соціалістичних країн до ринкової системи є стабілізація економіки. Існує два основних підходи до досягнення стабілізації в перехідних економічних системах Європи.

В контексті моделі економічної трансформації в країнах субрегіону :

а). Неоліберальна модель (Польща, Чехія, Словенія, Ховатія, Латвія, Литва, Естонія, СРЮ).

Характерні риси моделі:

§ швидкі (радикальні) реформи, прискорена приватизація і перехід до ринкових важелів розвитку економіки;

§ скорочення державного сектору і державного втручання в соціальну сферу;

§ активний процес роздержавлення підприємств, надання переваги приватній власності,

§ сприяння утворенню конкурентного середовища;

§ лібералізація цін і орієнтація на вільний ринковий механізм ціноутворення;

§ реструктуризація і ліквідація нерентабельних підприємств і підприємств-банкрутів.

б). Градуалістична модель. (Угорщина після 70х рр).

Характерні риси моделі:

§ поєднання обєктивних ринкових умов і державних заходів по справедливому розподілу добробуту і забезпеченню соціальних гарантій населення,

§ збереження поряд з приватною значної частки державної та колективної власності. Колективне акціонування і приватизація підприємств робітниками;

§ поступова реструктуризація боргів та підприємств-банкрутів;

§ збереження за державою функцій соціального забезпечення населення.

в). Модель ринкового соціалізму.(Угорщина у 70-ті рр.)

г). Державно-корпоративна модель.

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

Скандинавські моделі характеризується деякими особливими рисами державного регулювання, притаманними Данії Фінляндії Норвегії, Ісландії Швеції: їх сутність полягас в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова конкуренція з урядовими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв’язаних з нестабільністю ринково економіки. Відмінність скандинавської моделі від моделі держав Європейської співдружності - більший ступінь соціального захисту і забезпечення населення. В системі державного регулювання країн Північної Європи можна виділити два періоди: ранній (від XIX ст. до другої світової війни), для якого характерним є невтручання уряду у функціонування ринку і фінансових інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у розвитку освіти і розвитку ринково інфраструктури, пізній (після другої світової війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку, політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнення досягнення консенсусу в економічному розвитку (між приватною власністю і громадською діяльністю). Відмінності державного регулювання проявляються в особливос-тях поєднання різних елементів та засобів регулювання в кожній країні даної групи.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. Це дозволяє виділити особливу Шведську модель ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сектора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі. Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільно зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіонально економічно рівноваги, досягнення прийнятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної політики с податкова, грошова, політика на ринку праці, регіональна політика.

За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему економічних важелів. Головний з них державний бюджет у 1989р., наприклад, державні витрати досягли 61% валового внутрішнього продукту країни. Більше 50% державних витрат складають трансферні платежі (житлові субсидії, допомога на дітей, сільськогосподарські і промислові субсидії, виплати державних процентів по державному боргу). Решта державних витрат — інвестиції та державне споживання для виконання функції державного регулювання тут при Міністерстві фінансів створено економічний відділ. Він складає декілька альтернативних варіантів економічного розвитку і програми, які носять характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, розподілу ресурсів між різними сферами, стану платіжного балансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює декілька етапів: збір інформації перевірка реалістичності прогнозів і проектів з точки зору використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд споживання, формування декількох варіантів розвитку.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігається поєднання Кейнсіанської ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання рівня зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції. Втрата соціал-демократами Швеції політичної влади на парламентських виборах в 1991 р. означає послаблення даної моделі регулювання, але не свідчить про ЇЇ безперспективність.

Шведська модель має певні недоліки і ряд позитивних рис, які доцільно було б врахувати, формуючи механізми державного регулювання економіки в Україні, інфляція і відносно скромне економічне зростання стали результатом політики повної зайнятості і політики рівності. Небажання уряду застосовувати рестрективні податкові і грошові заходи в періоди високої кон’юнктури стало причиною неудачі в підтриманні економічної стабільності, особливо у 80-і роки. Помилками шведської моделі с також те, що уряд покладав відповідальність за політику цін на профспілки, хоча за це відповідає уряд.

Разом з тим, політика вирівнювання через систему прогресивного оподаткування і державних послуг дала хороший ефект. Заслуговує на увагу активна політика на ринку праці. Очевидно, що затрати уряду на перепідготовку робочої сили і субсидії на підвищення мобільності дають більший ефект, ніж затрати коштів на утримання безробітних. Головне, що Шведська модель дозволяє обмежити стихію ринку і не боятися його, для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і значна роль держави в підприємницькій діяльності, державні і напівдержавні компанії складають 14% загального числа великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35% сумарних продаж, виконують 30% загального обсягу експортних операцій, зосереджують на своїх виробництвах 25% робочої сили.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає декілька прямих і непрямих податків. Основними прямими податками є державний по дохідний податок, комунальний подоходний податок, майновий податок. Найважливішими непрямими податками с податок з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої тютюн і деякі інші товари.

У системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції. Цими питаннями займаються Рада по вивченню конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, відомство з питань конкуренції яким підпорядковуються губернські правління. В своїй роботі ці державні органи керуються антимонопольним законодавством Фінляндії метою якого с «захист здорової конкуренції від практики необґрунтованих обмежень. Згідно з фінським законодавством довільна приватна практика може вважатись як така, що. обмежує конкуренцію, якщо вона знижує ефективність підприємницької діяльності, негативно впливає на операції інших компаній і веде до домінуючого становища на ринку. Відомство з питань конкуренції може зобов’язати підприємців, які займають монопольне становище на ринку, подати звіт про придбання підприємств, закупку контрольного пакету акцій і т. п. Якщо підприємницька практика не відповідає антимонопольному законодавству, застосовуються заходи щодо усунення недоліків, санкцій які в окремих випадках закінчуються притягненням до кримінально відповідальності.

В рамках фіскального законодавства діяльність фірм повністю незалежна, держава визначає лише загальні умови діяльності компанії через законодавство, грошову і кредитну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середовища, стандарти і т, п.

Велика роль держави у вироблені політики експорту, яка в значній мірі визначає розвиток Фінляндії.

У практиці державного регулювання країн Північної Європи заслуговує уваги механізм регулювання природоохоронної діяльності, який найбільш відпрацьований у Данії. Інвестиції на охорону навколишнього середовища в цій країні складають близько 7,5% сукупних державних інвестицій, що дозволило країні здійснити за останнє десятиріччя наближення до еталона екологічної цивілізованої держави державна політика Данії спрямована на сприяння розвитку екологічно чистих виробництв, розробку безвідходних технологій, технологій утилізації відходів виробництв і побуту, виробництва устаткування для охорони навколишнього середовища.

Отже, до характерних особливостей Шведської моделі належать соціальна спрямованість; скорочення майнової нерівності; турбота держави про малозабезпечені верстви населення; її активне роль у забезпеченні економічної стабільності, ціноутворенні і перерозподілі доходів; велика питома вага державного сектору, низький рівень безробіття.

2.3 Соціально-ринкове господарство в Німеччині

У Німеччині протягом 60-х років зменшувалися темпи економічного зростання, а в 1966—1967 рр. сталася перша післявоєнна циклічна криза. У зв’язку з цим прийняли Закон про підтримання стабільності й економічного зростання, відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним уряд мав здійснювати активну кон’юнктурну і структурну економічну політику, щоб протидіяти кризовим явищам і пришвидшити економічне зростання. У документі передбачалося планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального Фонду вирівнювання кон’юнктури. Уряд був зобов’язаний проводити антициклічну бюджетну політику, сутність якої полягала у збільшенні державних витрат з метою пожвавлення попиту під час погіршення кон’юнктури, і, навпаки, зменшення витрат в умовах економічного зростання. Варто зазначити, що цей нормативно-правовий акт започаткував перехід у Західній Німеччині від ідеї вільного ринкового господарства через теорію соціального ринкового господарства до концепції ринкового господарства з глобальним регулюванням, яка по суті була своєрідним синтезом ідей В. Ойкена і Дж. Кейнса. Як і в інших країнах, у ФРН в соціальне ринкове господарство вбудовувалося неокейнсіанське глобальне регулювання економікою.

Визначають такі найважливіші ідеї В. Ойкена:

— у різних типах економічних систем господарську діяльність можуть регулювати або плани адміністративного апарату, притаманні централізованій економіці, або самостійні плани численних економічних суб'єктів господарювання, які поєднуються в процесі взаємодії та регулюються ринком;

— переважання в економіці адміністративного типу господарювання характеризується зміною господарської кон’юнктури коливаннями споживання, а домінування ринкової моделі виявляється зі зміною кон’юнктури у коливаннях рівня зайнятості трудових ресурсів;

— з огляду на таку ситуацію кожен тип господарювання може здійснювати інвестиції або шляхом скорочення споживання, будівництва нових фабрик і заводів (в умовах адміністративної системи), або з метою стимулювання споживання, ефективно використовуючи робочу силу і матеріальні засоби виробництва для випуску споживчих благ і надання послуг (в умовах ринкової системи);

— кожній із двох економічних моделей властиві такі головні параметри, як потреби, природа, праця, пов’язана з керівництвом і виконанням, запаси споживчих благ, технічне значення, соціальна та правова організація господарства, що зумовлює в господарській практиці значну сукупність їх комбінацій;

— економічний порядок існує разом із правовими й політичними аспектами, це ті форми, в яких здійснюється діяльність підприємств, організацій та індивідів;

— головна проблема на шляху створення конкурентного порядку полягає у виявах монополізму і жорсткій системі державного регулювання, потрібна політика «середнього шляху» .

Модель соціально-ринкового господарства Основні характеристики неоліберальної теоретичної моделі В. Ойкена постулювала такі три фундаментальні принципи теорії устрою:

1) принцип індивідуальної свободи: із концепції, згідно з якою економічний устрій має відповідати ідеалам свободи і гідності людини, випливає необхідність приватної власності та приватної автономії (держава не повинна регулювати господарські процеси);

2) принцип системної економічної політики: концептуальна економічна політика має орієнтуватися на ієрархію політичних цілей і спрямовані на їх реалізацію програми, щоб не перетворитися на «політику експериментів», яка передбачає розв’язання всіх проблем, що виникають у результаті постійного втручання держави;

3) принцип сильної держави: держава безпосередньо не втручається у господарські процеси, а лише створює правові умови з метою їх безперешкодної дії. Вільний від державного дирижизму економічний устрій не є апріорним, незмінним: це законодавчо встановлений лад, для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого потрібна сильна держава.

У концепції В. Ойкена ці три принципи утворюють структурну основу устрою ринкового господарства, у межах якого економічна політика має враховувати доповнювальні, конституційні, регулювальні та гуманітарні принципи (принципи політики ладу).

До конституційних принципів як передумов виникнення системи ринкового господарства належать такі:

— ринок у формі досконалої конкуренції (безліч виробників протистоїть безлічі споживачів), за якої ціна регулюється співвідношенням необмеженої пропозиції та багатостороннього попиту на ринку;

— вільний доступ на ринки (свобода заняття промислами, виробничої діяльності й торгівлі), включаючи зовнішні ринки; гарантія приватної власності на засоби виробництва;

— захист свободи угод тією мірою, в якій вона не порушує свободи інших;

— взаємозв'язок свободи дії підприємця з його повною відповідальністю (шанси на одержання прибутку поєднуються з ризиком);

— стабільність валюти.

Оскільки конкуренція зовсім не обов’язково чи автоматично забезпечується у такій структурованій системі ринкового господарства, В. Ойкен запропонував регулювальні принципи, за допомогою яких державні інститути можуть впливати на результати й умови господарських процесів:

— контроль за монополіями з метою запобігання появі монополій (олігополій), але включаючи їх діяльність у тих галузях, де це можливо, і регулювання (цінова політика, квотування) там, де вони неминучі;

— коригування ринкового механізму розподілу доходів за допомогою фінансової політики (прогресивного оподаткування) без обмеження прагнення підприємця до інвестування;

— соціальна політика, спрямована на забезпечення мінімального прожиткового мінімуму (мінімальна заробітна плата, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей);

— захист природних ресурсів від хижацького використання (вода, земля та її надра, повітря тощо).

Учений розрізняв дві галузі економічної політики.

1) створення і вдосконалення економічного порядку, тих реальних форм, у яких здійснюється діяльність фірм, організацій, приватних осіб;

2) власне політика впливу на процес економічного розвитку і зростання. Модель ринкового господарства В. Ойкена випливає з людського егоїзму — бажання отримати більший прибуток, що не лише виявляється в сприятливій економічній конкуренції, а й становить небезпеку для суспільної системи. Тому конкурентний устрій ринкового господарства мають, на думку неолібералів, доповнювати різні заходи, спрямовані на його гуманізацію.

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування вільного ринкового господарства, В. Рьопке і Л. Ерхард вважали, що потрібно протиставляти будь-яким проявам анархії виробництва відповідні засоби державного втручання, які забезпечували б «синтез між вільним і соціально зобов’язаним суспільним устроєм». Значення держави, на їх думку, подібне до становища судді (арбітра) на футбольному полі, який спостерігає за діями футбольних команд відповідно до встановлених правил, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Тобто, держава з метою підтримки умов функціонування соціального ринкового господарства як «ідеального типу» вільного ринкового господарства має стежити за виконанням правил вільної конкуренції («чесної гри»), контролювати умови ціноутворення і не дозволяти встановлювати монопольні ціни, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій.

Отже, практика утвердження концепції соціально орієнтованого ринкового господарства у Німеччині засвідчила, що:

1) в основі господарської системи має бути вільна ринкова економіка і конкурентний ринок, проте вони не функціонують автоматично. Для її утвердження потрібна відповідна діяльність держави, спрямована на створення необхідних форм економічного порядку, при цьому виключається безпосереднє регулювання економічного життя суспільства;

2) найважливіша умова реалізації державою її функцій — розробка і здійснення соціально-економічної політики, спрямованої на установлення економічного, соціального і політичного порядків у їх взаємозв'язку і взаємозалежності;

3) визначальною умовою формування соціально орієнтованого ринкового господарства є організація необхідних інституціональних передумов, ініційованих державою і спрямованих на всебічний розвиток конкурентного середовища, а саме:

— боротьба з тенденціями до монополізації економіки;

— сприяння малому і середньому бізнесу;

— подолання надмірної різниці у доходах та частковому перерозподілі доходів на користь малозабезпечених і фінансуванні низки соціальних програм;

— створення кожному індивідові умов для вияву творчих здібностей;

— врегулювання (у виняткових випадках) цін на найважливіші товари і послуги, наприклад продовольство, електроенергія, транспорт.

Посилення державного регулювання на макрорівні розпочалося з приходом до влади в 1969 р. соціал-демократів. Неокейнсіанська модель ринкового господарства зберігала приватну власність, економічну самостійність підприємців, соціальну захищеність населення. Водночас збільшилася роль держави в регулюванні економіки. Уряд практикував державне економічне програмування, розробляв довготермінові завдання та орієнтири економічного розвитку на десятиріччя, здійснював політику свідомого формування постійного економічного зростання, що охоплювала складові довго — і середньотермінового прогнозування та планування. Використання кейнсіанських методів управління в економіці ФРН сприяло скороченню безробіття і відновленню економічного зростання, яке в 1970 р. становило 4%.

Проте і в нових умовах в економіці Німеччини відбувалися великі спади виробництва. Найглибша в історії ФРН криза перевиробництва охопила всі галузі західнонімецької економіки, спричинила зменшення валового національного продукту на 5%, промислового виробництва — на 12,3, внутрішніх приватних інвестицій в основний капітал — на 18,6%. Різко зросла кількість банкрутств, збільшилися показники інфляції. Циклічний спад виробництва супроводжувався енергетичною кризою, що мала світовий характер, і структурними кризами низки галузей промисловості. У1980—1982 рр. в економіці країни спостерігалася третя за післявоєнний період циклічна криза перевиробництва.

Як і в деяких інших розвинутих капіталістичних країнах, у Німеччині під час кризи відбулися політичні зміни: до влади у 1982 р. прийшов консервативний уряд на чолі з Г. Колем. Відмовившись від кейнсіанських методів регулювання економіки, уряд в основу своєї діяльності поклав монетаристську концепцію пропозиції. Специфіка західнонімецького консерватизму полягала в «пом'якшеному» варіанті консервативної політики за стратегічної лінії, спрямованої на забезпечення прибутку великого капіталу. Це було своєрідним поверненням до ордолібералізму Л. Ерхарда. Економічне зростання 1983—1990 рр. ґрунтувалося на інтенсивних процесах нагромадження, збільшенні інвестицій, розширенні експорту, який у 1989 р. зріс порівняно з попереднім роком на 10%. У межах ЄС Німеччина продавала понад 50% своїх товарів. Було переглянуто державні пріоритети в науково-технічній політиці: разом з Японією Німеччина до 90-го посідала провідні позиції у витратах на науково-дослідні й експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР). Країна досягла значних успіхів у створенні наукомістких галузей виробництва, а на світовому ринку наукомістких товарів випередила Японію.

На початку 90-х років спостерігався різкий спад динаміки економічного зростання. Головні причини полягали у несприятливій кон’юнктурі на ринку збуту, зумовленій втратою ринку в Центральній та Східній Європі і СРСР, погіршенні конкурентоспроможності національних товарів, глобальному спаді світової економіки в 1990—1992 рр. Доповнило ці причини об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Територія країни збільшилася на 1/3, чисельність населення — з 64 до 80 млн осіб. У п’яти нових землях почались ринкові перебудови, що потребували величезних капіталовкладень (у 1991р. вони становили 140 млрд марок, у 1992 р. — 152 млрд, у 1993 р. — 182 млрд марок), що призвело до бюджетного дефіциту, зростання державного боргу (в 1990 р. він становив 1039 млрд марок, у 1993 р. — 1850).

У 1998 р. канцлером став голова Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) Г. Шредер, який використав ідеї Л. Ерхарда і його послідовників для оновлення політики соціал-демократів. Це свідчить про те, що окремі модифікації поглядів та ідей архітектора «економічного дива» у Німеччині Л. Ерхарда реалізують і нині. Це дало змогу Німеччині посісти вагоме місце серед високорозвинутих країн. Зовнішньоекономічні зв’язки Німеччини активно розвиваються і з Україною.

У процесі здійснення реформ забезпечили стабільність німецької марки до 1990 р., що сприяло об'єднанню країни. Під час їх реалізації виявили головні ознаки сучасної ринкової економіки в умовах багатоукладності:

1) соціально-ринкове господарство є різновидом ліберальної економіки, що ґрунтується на принципі соціального неолібералізму;

2) вихідною точкою концепції є досягнення свободи індивіда;

3) свобода взаємопов'язана із господарським порядком, який контролює держава;

4) порядок має бути конкурентним за умови захисту прав власності та державного захисту конкуренції;

5) потрібна й активна соціальна політика держави з метою забезпечення довготривалої соціальної стабільності;

6) забезпечення відповідного рівня навколишнього середовища, насамперед екології.

Досвід об'єднання свідчить, що прискорена інтеграція двох протилежних економічних систем не може дати негайних позитивних результатів. Потрібен тривалий час, протягом якого здійснюватимуться трансформаційні процеси, створюватимуться ринкові механізми господарювання і робитимуться величезні трансформаційні витрати. Такий перехідний період — одна з умов проведення глибоких ринкових реформ. Разом із тим, незважаючи на всі негативні тенденції в економіці країни після її об'єднання, вона залишається однією з провідних країн ЄС. До основних причин динамічного економічного розвитку ФРН належать:

— високий рівень споживчого попиту;

— збільшення зайнятості та заробітної плати;

— розширення німецького внутрішнього ринку за рахунок п’яти нових федеральних земель;

— швидкий розвиток НТП;

— пріоритетний розвиток галузей експортної орієнтації.

2.4 Змішана модель ринкової економіки Японії

Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи — «кейрецу». Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. — близько 20% нацiонального багатства), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Держава фiнансує майже 100% нових розробок.

Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20−30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї. Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 — у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945;1954 рр. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, «посередництво» держструктур.

Економiку Японiї називають «двоструктурною» завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого — веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи «кейрецу» — фiнансово-промислових груп з еластичними зв’язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв «кейрецу» бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань «кейрецу» i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, «ненав'язливе партнерство» держави щодо приватних фiрм.

Отже, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню. Її відзначають високий рівень державного впливу на економічну політику, розроблення стратегічних і 5-річних планів виходу з кризи і розвитку високоефективних виробництв, поширений системи пожиттєвого найму працівників, незначні відмінності н рівні оплати праці, соціальна спрямованість.

2.5 Планово-регульована економіка Китаю Китайська модель. Формування її почалося з другої половини 70-х років XX ст. Особливостями цієї моделі є високий рівень державної власності, державне планування, розмежування права власності і права господарювання. Започаткували її реформи на селі, які означали перехід від «народних комун» до сімейного підряду, внаслідок чого селяни отримали в довгострокове користування земельні наділи, почавши запроваджувати різні форми кооперації. Реформування промисловості почалося у 1984 р. на основі моделі, в якій ринкові механізми діють в умовах державного регулювання. Практикуються передавання в оренду підприємств, установлення прямих зв’язків між ними, випуск і продаж їх акцій, створення системи ринків, вільний продаж позапланової продукції.

У 1995 році вперше в список найбільш конкурентноздатних країн були включені країни з перехідною економікою, серед яких найбільш високе 34-і місце зайняв Китай, випередивши колишні соціалістичні країни Східної Європи. Основними конкурентними перевагами Китаю є динамізм економіки, сприятливий інвестиційний клімат, значні трудові ресурси.