Форми міжнародних економічних відносин

ВСТУП Актуальність теми. Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм «міжнародної» торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім'ями і племенами.

На МЕВ впливають міжнародне, регіональне, державне втручання та регулювання, яке проявляється в міждержавних економічних, торгових, кредитних, валютних, митних і платіжних угодах та альянсах.

Предметом МЕВ є безпосередні зв’язки із спеціалізації і кооперування в галузі виробництва та науково-технічних робіт.

До об'єктів МЕВ відносять товари і послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметами міжнародного обміну; багатостороннє та різноманітне співробітництво країн і міжнародних організацій у галузі екології та вирішенні глобальних проблем.

До суб'єктів МЕВ відносять державні структури: урядові та інші державні органи різних рівнів, а також державні підприємства та організації; відносини між партнерами різних країн; міжнародні організації, зокрема системи ООН. Діяльність у сфері МЕВ здійснюється транснаціональними корпораціями і міжнародними об'єднаннями, зокрема на ринку капіталів, фінансово-кредитних і валютних ресурсів.

МЕВ включають у себе правові аспекти, інструменти їх реалізації, забезпечення діяльності міжнародних організацій, спрямованої на досягнення мети світового розвитку. Саме ці обставини обґрунтовують актуальність розгляду та з’ясування ролі МЕВ у світовому господарстві.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати основні риси та форми МЕВ у світовому господарстві.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

визначити риси принципів і особливостей механізму МЕВ;

охарактеризувати загальні тенденції форм МЕВ;

дослідити середовище розвитку МЕВ;

проаналізувати види та характерні особливості сучасних МЕВ;

виявити роль МЕВ у вирішенні глобальних економічних проблем.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси МЕВ Предметом дослідження виступають напрямки, механізм і форми здійснення міжнародних економічних відносин.

Історіографія дослідження. Проблематиці форм МЕВ протягом останніх років відводилось провідне місце в дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних економістів як Л. Антонюк, Б. Баласси, О. Білоруса, І.Бураковського, Р. Вернона, О. Власюка, О. Гаврилюка, А. Гальчинського, В. Гейця, Б. Губського, Дж. Даннінга, Д. Деніелса, Дж. Кейнса, О. Киреєва, Ю. Козака, Я. Корнаї, Д. Лук'яненка, О. Мозгового, Б. Панасюка, Є.Панченка, Ю. Пахомова, О. Плотнікова, М. Портера, А. Поручника, Л. Радеби, П. Робсона, О. Рогача, В. Рокочої, В. Ростоу, А. Рум'янцева, А. Ругмана, Ф. Рута, П. Самуельсона, В. Сіденка, С. Соколенка, Дж. Сороса, Дж. Стигліця, А. Філіпенка та ін., в результаті чого сформувалась методологія аналізу економічної взаємодії країн.

Використано широке коло вітчизняних та зарубіжних літературних джерел, Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, матеріали Міністерства економіки України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного комітету статистики України, аналітичні доповіді Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, статті українських економічних періодичних видань, український Інтернет-ресурс.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема сутності та факторів форм МЕВ, сучасні проблеми МЕВ.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття міжнародних економічних відносин та його риси Міжнародні економічні відносини є складовою системи існуючих міжнародних відносин. Поняття «міжнародні відносини» досить широке. Воно включає в себе насамперед міждержавні відносини, в яких суб'єктами виступають держави та їх об'єднання як носії публічної влади. Суб'єктами цих відносин можуть бути також і міжнародні організації, зокрема економічні, та ін.

Як і будь-які суспільні відносини, міжнародні відносини є відносинами надбудовного характеру. Міжнародними відносинами слід розуміти відносини, які виходять за межі держав і виникають між ними. Ці відносини, як відомо, регламентуються нормами міжнародного права.

МЕВ виникають і встановлюються передусім між державами як політичними формами організації суспільства, що виражають обумовлену економічним ладом певну політичну владу економічно пануючого класу або всього народу.

Отже, міжнародні економічні відносини — це особлива форма суспільно-виробничих зв’язків між окремими державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.

За своїм змістом міжнародні економічні відносини є складними. Це обумовлено значною кількістю країн, їх угруповань і міжнародних організацій, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин. На складність і характер цих відносин істотно впливає і суспільно-політичний устрій країн або їх угруповань [10, с. 14].

На земній кулі налічується нині понад 220 суверенних та незалежних держав, як великих, так і малих. Рівень їх економічного розвитку різний. Країни світу можна поділити на економічно розвинуті та ті, що розвиваються. Як відомо, до найбільш економічно розвинутих країн належать США, Японія, ФРН, Італія, Франція, Велика Британія та деякі інші, які протягом 90-х років ХХ ст. виробляли та експортували майже 2/3 світового обсягу промислової продукції. Серед країн, що розвиваються, виділяються такі «ключові», як Бразилія, Мексика, Китай та Індія, обсяг промислової продукції яких дорівнює обсягу всіх інших держав цієї групи, разом узятих. Важливо зазначити, що на території країн, що розвиваються, мешкає приблизно 75% населення землі, яке постійно перебуває у вкрай скрутному економічному становищі. Тому Організація Об'єднаних Націй (ООН), інші міжнародні структури спрямовують свої зусилля на розвиток саме цих країн [10, с. 16].

Але, незважаючи на рівень розвитку держав, кожна з них, вирішуючи свої внутрішні та зовнішні проблеми, вступає в економічні відносини з іншими державами та міжнародними економічними організаціями. Це зумовлюється значною кількістю чинників, серед яких, окрім рівня розвитку економіки, можна виділити міжнародний поділ праці, природні та кліматичні умови, географічне положення, доступ до морських шляхів, наявність трудових ресурсів тощо. Наприклад, якщо взяти до уваги такий чинник, як міжнародний поділ праці, то можна виділити країни, які є провідними у галузі машинобудування (США, Німеччина, Франція), комп’ютерної техніки (США, Японія, Південна Корея), добування та перероблення нафти (держави ОПЕК — Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об'єднані Арабські Емірати й Саудівська Аравія) тощо. Якщо ж брати до уваги кліматичні умови, то тільки обмежене коло держав може вирощувати оливу (країни Середземномор’я), чай (Індія, Китай, Шрі-Ланка), каву (Бразилія, Колумбія), какао (Гана, Бразилія), соняшник (Україна, Росія) тощо. Інші держави, які не вирощують цих сільськогосподарських культур, змушені їх купувати. Отже, природні та кліматичні умови багатьом країнам не дають змоги вирощувати певні сільськогосподарські культури, а це значить, що ці умови є відповідним чинником, що сприяє виникненню міжнародних економічних відносин як з приводу виробництва, так і закупівлі цих культур.

Слід зазначити й те, що необхідність вступу в міжнародні економічні стосунки між країнами обумовлює і наявність відповідних природних запасів, що міститься в надрах тієї чи іншої країни. Так, є країни, які мають величезні запаси нафти, газу. До таких можна віднести Алжир, Венесуелу, Ірак, Іран, Кувейт та ряд інших країн Африки, Азії та Латинської Америки, об'єднаних в єдину організацію експортерів нафти, відомою за назвою ОПЕК. Наявність наприклад, достатньої кількості нафти та газу в Російській Федерації і відсутність потрібної кількості їх в Україні є однією з причин міжнародного співробітництва між ними.

Важливим при організації міжнародних економічних відносин є і географічне положення країн, унаслідок якого одні мають доступ до моря, інші — навпаки. Ті країни, які не мають такого доступу, вимушені, використовуючи інші шляхи сполучення, що пролягають через територію відповідних країн, перевозити свої вантажі, щоб мати доступ до водних транспортних артерій. В основі таких відносин, що виникають при цьому між країнами, лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні права на користування світовим океаном. Як свідчить ст. 1 Женевської конвенції 1958 р. «Про відкрите море», під «відкритим» морем розуміють усі частини моря, які не входять як до територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і якими можуть користуватися різні держави з метою здійснення судноплавства, рибальства, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення наукових досліджень, прокладення підводних кабелів і трубопроводів тощо.

З огляду на ці та інші чинники держави вступають у певні відносини або безпосередньо, або через створені для цього угруповання країн, міжнародні економічні організації. Економічна ефективність таких міжнародних відносин за сприятливих політичних умов може бути надзвичайно високою. Наприклад, така маленька держава, як Люксембург, для забезпечення функціонування своєї промисловості змушена імпортувати вугілля, кокс, залізну руду, машини та обладнання, нафтопродукти, тканини та зерно. Експортує вона переважно сталевий прокат, добрива та цемент і має валовий національний продукт, який дорівнює приблизно 41 тис. дол. США на душу населення. Для порівняння: у США цей показник становить 24 тис. дол. США, у Франції — близько 22 тис. [5, c.36].

Подібні приклади свідчать, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації світового господарства економіка окремої країни багато в чому залежить від рівня розвитку економіки інших держав. Будучи складовою світової економіки, вона не може успішно розвиватись у відриві від неї, тому виникає потреба в узгодженні зовнішньоекономічної політики різних країн і стратегії щодо її реалізації.

Отже, розвиток міжнародного економічного співробітництва сприяє не лише функціонуванню національного господарського механізму. Таке співробітництво, а це підтверджує і практика міжнародного життя, дає змогу підтримувати і зміцнювати мир на Землі, створювати систему міжнародної економічної безпеки, уникати певною мірою військових конфліктів під час розв’язання спірних питань. Іншими словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною матеріальною основою зміцнення миру.

1.2 Основні етапи становлення та розвитку МЕВ Міжнародні економічні відносини своїм корінням сягають глибокої давнини. Початком їх розвитку вважають перші елементарні форми «міжнародної» торгівлі, що уособлювала у собі натуральний обмін між окремими особами, сім'ями, племенами тощо. Першими предметами «міжнародного» обміну були надлишки окремих товарів та засоби виробництва.

Монополістичний капітал економічно розвинутих країн почав проникати на територію менш розвинених, і, закріплюючись, забезпечував собі не тільки економічне, але й політико-адміністративне панування над «поглиненою» державною. Цей процес призвів до завершення формування територіального поділу світу між розвиненими країнами та розподілу колоній. Почався специфічний колоніальний поділ праці, у якому країни-метрополії нав’язували вигідну для себе спеціалізацію країнам-колоніям, який повністю підпорядковував господарство залежних країн експорту певного виду сировини.

Після завершення Першої світової війни розпочався процес деколонізації, який завершився в 60-х роках ХХ ст., і у результаті якого світове господарство набуло сучасного вигляду. Особливостями цього господарства є взаємопроникнення економічних систем, перетворення національного виробництва на інтернаціональне, набуття ним міжнародних і міжнаціональних ознак; активізація спільної підприємницької діяльності із масштабним залученням до неї іноземного капіталу, формування інтернаціональних господарських комплексів, виникнення міжнародної власності.

Уперше міжнародна торгівля проявилася як торгівля між країнами у період рабовласницького ладу. Тоді основними предметами обміну стали предмети розкоші, деякі види сировинних матеріалів, а також раби.

У період капіталізму міжнародна торгівля набула особливого розвитку. Перехід від натурального виробництва до товарно-грошових відносин, поява великого машинного виробництва, покращення умов транспортування, розвиток ринкових відносин стимулювали поширення зовнішньої торгівлі. На цьому часовому проміжку до торгівлі були залучені майже всі країни світу. Формується світовий ринок, а в кінці XIX ст., з переходом до монополістичного капіталізму, утворилася світова система господарства. Саме в цей період міжнародні відносини перестають обмежуватись лише торгівлею. Їх об'єктом стають також фактори виробництва (додаток 1).

Отже, виділяють такі етапи становлення МЕВ:

І етап — XV-XVII ст. Зародження світового капіталістичного ринку: великі географічні відкриття, поява колоній, революція цін, мануфактурний період.

II етап — XVIII-XIX ст. Формування світового капіталістичного ринку, виникнення і розвиток загальносвітового поділу праці: промисловий переворот, буржуазні революції, перехід від мануфактурної до фабричної системи.

III етап — кінець XIX — перша половина XX ст. Формування системи загальносвітового поділу праці та на її основі — всесвітнього господарства: електротехнічна революція, двигуни внутрішнього згоряння, економічний поділ світу, перехід до монополістичного капіталізму.

IV етап — Від 50-х pp. XX ст. до сьогодні. Функціонування системи світового поділу праці, посилення взаємозалежності економік усіх країн: науково-технічна революція, процеси інтернаціоналізації та інтеграції.

Передумовами розвитку МЕВ є:

інтернаціоналізація господарського життя — це процес переростання продуктивними силами і виробничими відносинами національних меж.

міжнародний поділ праці - спеціалізація окремих країн на випуску певної продукції з метою задоволення як власних потреб, так і потреб країн-партнерів.

міжнародна економічна інтеграція — це процес зближення, переплетення і адаптації національних економік. Це сучасний етап розвитку господарських зв’язків між країнами світової спільноти. Визначає сучасні перспективні напрями МЕВ у всіх сферах виробництва [5; 57].

Отже, можна зробити висновок, що нині важливою передумовою реалізації економічного потенціалу будь-якої держави, а також найголовнішою гарантією забезпечення її національної безпеки стає активна участь цієї держави у міжнародному економічному співробітництві на основі належного дотримання принципів і норм міжнародного права, всебічного розвитку передусім міждержавних торговельних зв’язків та взаємопроникнення економік.

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

2.1 Міжнародна торгівля Міжнародна торгівля — процес купівлі та продажу, який здійснюється між продавцями, покупцями та посередниками в різних країнах. Це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, яка охоплює сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, тобто складається з їх експорту та імпорту товарів (матеріальних цінностей) та послуг [10,с.49].

Таким чином, предметом міжнародної торгівлі виступають різноманітні товари та послуги, а її субґєкти функціонують у різних країнах. Ними можуть виступати держави, юридичні та фізичні особи, міждержавні та міжнародні організації.

Міжнародна торгівля є основною формою сучасних міжнародних економічних відносин. Сьогодні активна участь країни у світовій торгівлі може надавати їй значних переваг, зокрема, дозволяє ефективніше використовувати наявні в країні ресурси, долучатися до світових досягнень науки й техніки, у більш стислі терміни здійснювати структурну перебудову своєї економіки, а також повніше і різноманітніше задовольняти потреби населення.

Міжнародна торгівля тісно повґязана з поняттям світового ринку. Під світовим ринком розуміють сферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, які повґязані між собою участю в міжнародному поділі праці.

Світовий ринок поділяють з точки зору географічної диференціації на двосторонні та регіональні ринки. Двосторонніми є такі, які охоплюють торговельні взаємовідносини між двома країнами та формуються на основі угод про співробітництво, свободу торгівлі тощо. Регіональні ринки — це ринки інтегрованих угрупувань таких, як Європейський союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші.

За характером обґєкту обміну розрізняють світовий ринок товарів та світовий ринок послуг, які, у свою чергу, мають власні складові. До першого відносяться ринки паливно-сировинних, сільськогосподарських товарів, напівфабрикатів, готових промислових товарів виробничого та невиробничого характеру, включаючи машини та обладнання. Світовий ринок послуг охоплює сферу торгівлі ліцензіями та ноу-хау, ринок інжинірингових, орендних, туристичних та інших видів послуг.

Світові ринки характеризуються рядом особливостей, серед яких найважливішими є:

— менший ступень монополізації ринку порівняно з національним ринком (тобто ринком однієї країни), що обумовлюється більшою кількістю субґєктів зовнішньоекономічних відносин;

— наявність світових цін, які мають множинний характер;

наявність барґєрів неекономічного характеру на шляху переміщення товарів та послуг між країнами;

міждержавний та наднаціональний рівні регулювання, тобто існують міжнародні, регіональні організації та інтеграційні угрупування (наприклад, ГАТТ/СОТ, ЄС, НАФТА, ОПЕК), які активно впливають на регулювання світових ринків.

Товарна структура — питома вага окремих товарних груп (готових виробів, сировини, продовольчих товарів тощо) у загальній структурі експорту, імпорту, зовнішнього товарообігу.

Кожна країна має свою певну систему класифікації товарів. В міжнародній статистиці традиційно використовують так звану Гармонізовану систему опису та кодування товарів. Вона найчастіше є основою національних систем, які визначають товарну номенклатуру зовнішньої торгівлі. У товарній номенклатурі зовнішньоекономічної діяльності класифікуються всі товари, що можуть бути обґєктами міжнародної торгівлі.

Географічна структура — питома вага окремих країн або груп країн у загальній структурі експорту, імпорту, зовнішнього товарообігу. Наприклад, у географічній структурі експорту України найвагоміше місце займають Росія та Німеччина. На них припадає 18,0% та 6,0%, відповідно, від загального обсягу експортних поставок. У структурі імпорту України частка Росії становить понад 41,0% загального обсягу, Німеччини — 9,3%, Туркменістану -6,9%, Польщі - 3,3%, Італії - 2,8%, СІЛА — 2,7%.

До показників результативності зовнішньої торгівлі відносяться різні складові платіжного балансу, експортні/імпортні квоти, «умови торгівлі», показники зовнішньоторговельного обороту на душу населення, тощо.

Торговий баланс — співвідношення експорту та імпорту на основі врахування платежів та надходжень у процесі зовнішньоторгового обміну. Сальдо торгового балансу може бути позитивним (експорт більшій за імпорт), відґємним (імпорт перевищує експорт) або нульовим (експорт дорівнює імпорту). Аналогічно визначається сальдо балансу послуг та некомерційних операцій, який ще називають балансом «невидимої торгівлі». До його статей, наприклад, відносяться державні безоплатні витрати, витрати на утримання військових баз, дипломатичних та торгових представництв, приватні некомерційні перекази з-за кордону тощо. Торговий баланс та баланс послуг і некомерційних організацій у сумі утворюють баланс поточних операцій, який називається «поточний платіжний баланс».

Так звані «умови торгівлі» — співвідношення темпів приросту експортних та імпортних цін. Кількісно «умови торгівлі» можуть бути більші, менші або рівними одиниці. Якщо вони більше одиниці, то це сприятливо для країни, бо ціни на експорт зростають більш швидкими темпами, ніж на імпортні товари, що веде до отримання позитивного ефекту від торгівлі.

Отже, міжнародна торгівля є провідною формою міжнародних економічних відносин і являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами.

2.2 Міжнародний рух капіталів Капітал за своїм економічним змістом охоплює сукупність капіталістичних виробничих відносин, системну сутність яких виражає капіталістична власність.

Міжнародний рух капіталів здійснюється, насамперед, шляхом його вивезення. Вивезення капіталу є прогресивним особливо якщо капітал вивозиться у цивілізованих формах. Якщо капітал вивозиться із більш розвиненої країни у менш розвинену, відбувається формування більш досконалих виробничих відносин. Водночас вивезення капіталу може здійснюватись з метою отримання вищих відсотків та інших причин, не пов’язаних із формуванням і розвитком таких базових виробничих відносин, але загалом при цьому посилюється процес інтернаціоналізації капіталу. Оскільки капітал має свій речовий зміст (засоби виробництва, гроші, інші ресурси), то формування таких відносин здійснюється за допомогою вивезення капіталу у підприємницькій і грошовій формах.

Головними суб'єктами вивезення капіталу на сучасному етапі є транснаціональні корпорації, держави та наддержавні органи. Вивезення капіталу з урахуванням суспільної форми і речового змісту — процес вивезення за кордон ТНК, державами та міжнародними фінансово-кредитними організаціями вартості у грошовій або товарній формах з метою виробництва і привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод.

Вивезення капіталу також зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства. У країні, яка перебуває на передових позиціях, швидше відбувається процес створення надлишкового капіталу, який може бути використаний всередині країни, але якому намагаються знайти прибутковіше застосування. Крім того, вивезення капіталу спричинене асинхронним перебігом капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, що перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та ін.

Форми вивезення капіталу. Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах — підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів. Це дає можливість отримувати фіксований дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення за кордоном власності. Загальна сума капіталу, що функціонує за кордоном, — це іноземні інвестиції. Згодом, їх джерело розширюється за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін.

При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством — для цього достатньо придбати до 10% акцій) та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

Крім того, за джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний капітал. У межах державного капіталу існують такі його форми: позики, дари (ґранти), допомога. Недержавний капітал можуть вивозити за кордон юридичні та фізичні особи, приватні чи групові інвестори у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів та ін.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країнекспортерів і для країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу — погіршення платіжного балансу, звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в необхідному напрямі економічної системи, що здійснюється в інтересах іноземного капіталу.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країнімпортерів є впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявної економічної системи або її вдосконалення Негативні наслідки цих процесів — поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.

2.3 Міжнародні валютно-фінансові відносини Ускладнення світових господарських зв’язків, інтеграція між національними економіками країн викликали необхідність урегулювання міжнародних валютно-фінансових відносин.

Міжнародні валютно-фінансові відносини — це відносини, що виникають між суб'єктами світового ринку, опосередковуючи рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Намагання окремих країн жити поза такими відносинами за умов замкненої економічної системи, як показує світова практика, має негативні наслідки для соціально-економічного стану тієї або іншої країни. Безперечним є той факт, що тільки за відкритої економіки підвищується народний добробут. Відкрита економічна система передбачає наявність міжнародних економічних зв’язків, розрахунки за якими здійснюються в іноземних валютах першої категорії або у вільноконвертованих валютах.

Валюта — грошова одиниця, яка використовується для виміру вартості товару. Поняття «валюта» має три значення:

грошова одиниця певної країни;

грошові знаки іноземних держав у грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках, тобто як іноземна валюта;

міжнародна (колективна) грошова розрахункова одиниця.

Клірингові валюти — розрахункові валютні одиниці, в яких здійснюються розрахунки в банках і різноманітні операції з обов’язкового взаємного врахування міжнародних вимог і зобов’язань, що виходять з рівності вартості товарних поставок і наданих послуг.

Як вид валюти можна розглянути резервну валюту — національні кредитно-грошові кошти провідних країн-учасниць світової торгівлі, які використовуються для обслуговування міжнародних розрахунків при зовнішньоекономічних операціях, іноземних інвестиціях, визначенні цін. Найчастіше в ролі резервної валюти використовують долар США. Статистичні дані свідчать, що останніми роками 60−70% загальносвітових експортних угод укладалися саме у доларах США. Це пояснюється тим, що долар США є визнаною світовою резервною валютою, оскільки США — єдина країна, яка може отримувати необмежені кредити в своїй валюті. При цьому США має можливість впливати на цінність своєї заборгованості перед іншими країнами. Наприклад, можна з упевненістю стверджувати, що вартість заборгованості США на момент виплати боргу буде меншою, ніж у той період, коли кошти було взято. Визнано, що держава, яка має значні запаси іноземної валюти, не стане банкрутом.

Валютні відносини втілюються в конкретних валютних системах. Валютна система — державно-правова форма організації валютних відносин. Її призначення — сприяти розвитку економічного співробітництва між країнами за допомогою ефективного опосередкування платежів з експорту, імпорту товарів, капіталу, послуг та ін.

Через валютні системи здійснюється переливання економічних ресурсів з однієї країни до іншої або, навпаки, цей процес блокується. Валютні системи постійно змінюються, розвиваються, відображаючи зміни в національному і міжнародному житті. Виокремлюють національну і міжнародну (регіональну) світову валютні системи.

Під національною валютною системою розуміють певний порядок грошових розрахунків держави з іншими країнами. До основних її елементів належать: національна валюта — грошова одиниця держави; умови обміну національної валюти на золото або інші валюти (конвертованість валюти); паритет національної валюти.

Міжнародна валютна система — це правова форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин між державами, що закріплена міждержавними домовленостями і нині являє собою сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюються платежі та розрахунки країн у межах світового господарства. Найвідомішою організаційною формою міжнародної валютної системи є Європейська валютна система (ЄВС).

Можна зробити висновок, що міжнародні валютні відносини є специфічною формою МЕВ: вони, з одного боку, забезпечують нормальну реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку, мають власні механізми саморозвитку.

2.4 Міжнародна допомога Міжнародна економічна допомога — це надання капіталу в грошовій чи товарній формі суб'єктами однієї країни у власність суб'єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності.

Міжнародна економічна допомога має свої форми:

фінансова допомога — це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи безвідшкодовуваного фінансування суб'єктами одних країн суб'єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних та технічних проектів.

матеріальна допомога — це безплатна передача суб'єктами одних країн суб'єктам інших товарів і послуг виробничого та побутового призначення.

Міжнародна правова допомога — співробітництво держав у наданні взаємної допомоги в галузі правосуддя.

Міжнародна технічна допомога — це допомога у придбанні знання та навичок у відповідних сферах діяльності, зазвичай в галузі економіки та управління.

Міжнародна технічна допомога для України — це ресурси, які відповідно до міжнародних договорів України надаються донорами (державами, урядами іноземних держав, а також організаціями, установами, фондами, уповноваженими урядами іноземних держав, міжнародними організаціями, що надають міжнародну технічну допомогу Україні) на безоплатній основі Україні для здійснення програм, проектів міжнародної технічної допомоги з метою проведення реформ та реалізації програм соціально-економічного розвитку України.

2.5 Трудова міграція Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів. З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного та додаткового продукту.

У процесі міжнародної міграції робочої сили поступово формується інтернаціональна вартість даного товару. Найбільшою мірою це відбувається в межах ЄС, свідченням чого є певне вирівнювання заробітної плати, проведення єдиної соціальної політики, визнання дипломів про освіту тощо. Водночас, інтернаціональна вартість щодо частини мігрантів у інших країнах і регіонах може відбуватися і на нижчому рівні внаслідок дискримінації в оплаті.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивними для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їхніх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже, покращення її платіжного балансу (крім того, повертаючись із еміграції, наймані працівники привозять із собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їхнім грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортери відносять, насамперед, відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана «втеча мізків»). Якщо виходити з наведених вище оцінок середньої вартості створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інженера до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків з кожного емігранта. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн дол.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і, насамперед, до потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів.

Країни — експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів, використовують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни, країна-експортер намагається захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили, організовують спеціальні установи, фонди, представництва, встановлюють посади аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні конвенції, угоди з трудової міграції, слідкують за дотриманням основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей у школі.

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов’язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв’язки й можуть нести відповідальність за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами за сучасних умов відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед, МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безкоштовних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання про рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.

Отже, міжнародна міграція робочої сили — це процес її стихійного або організованого переміщення в межах національного або міжнародного ринків праці, зумовлений характером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, дією економічних законів.

2.6 Науково-технічне співробітництво Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) — це форма МЕВ, яка являє собою систему міжнародних економічних зв’язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах.

Структура МНТС: міжнародний економічний капітал міграція створення координаційних міжнародних програм, спільних науково-технічних досліджень;

міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями;

міжнародний інжиніринг;

співробітництво у підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;

проведення міжнародних науково-технічних конференцій, симпозіумів;

створення та функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій;

розробка науково-технічних прогнозів.

Пріоритетні напрямки розвитку МНТС: електронізація та автоматизація виробничих процесів; надійне мирне використання атомної енергії; розширення практичного використання біотехнології та генної інженерії(клонування); космічні дослідження.

Особливо можна виділити науково-технічне співробітництво, що здійснюється у вигляді спільних програм науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт шляхом об'єднання наукових, фінансових і матеріальних ресурсів, створення спільних науково-дослідних груп фахівців або організацій.

Найбільш раціональні й ефективні форми цього співробітництва:

створення загальних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для використання новітніх науково-технічних ідей, конструювання, маркетингових досліджень і техніко-економічних розрахунків;

спільні експерименти в області вдосконалювання діючої техніки й технології для поліпшення техніко-економічних показників роботи;

спільні вишукування й вивчення закордонного досвіду в області організації виробництва й праці;

поточна координація й консультації з питань науково-технічної політики;

організація підготовки кваліфікованого дослідницького персоналу.

Особливо важливим для науково-технічного співробітництва є аналіз його ефективності. Ефективність отриманих наукових результатів розглядається в декількох аспектах.

Теоретична цінність складається в методах рішення проблеми, областях застосовності результатів, впливі на суміжні галузі науки.

Технічна цінність характеризується рівнем технічних характеристик, конкурентоспроможністю, значенням для співробітництва країн і фірм.

Прикладна цінність виражається в можливості й сферах застосування результату в народному господарстві або на фірмі, масштабах впровадження, наявності побічних результатів.

Передбачувана вартість розробок включає витрати на наукові дослідження, підготовку фахівців, створення й установку необхідного устаткування, на інформаційне забезпечення.

Імовірність реалізації планів і результатів розробки пов’язана з відповідністю наукової й матеріальної бази розроблювальній проблемі, із правильністю обраної форми співробітництва. Економічна ефективність впровадження результатів визначається чистим ефектом (прибутком), строками окупності, конкурентоспроможністю за економічними показниками національного й світового рівня.

2.7 Кредитні відносини Міжнародний кредит — це рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов’язаний із наданням у тимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим на умовах платності, строковості, повернення.

Джерелами міжнародного кредиту є:

тимчасово вивільнена у підприємств у процесі кругообігу частина капіталу в грошовій формі;

грошові накопичення держави, мобілізовані банком;

грошові заощадження індивідуального сектору, мобілізовані банком.

Міжнародні кредитні відносини ґрунтуються на певній методологічній основі. Одним із її елементів є принципи, яких мають дотримуватися у процесі практичного виконання будь-якої операції на міжнародному ринку банківських кредитів і які знайшли своє відображення у міжнародному кредитному законодавстві.

Основні принципи міжнародного кредиту такі:

повернення;

строковість;

платність;

забезпеченість;

цільовий характер;

диференційований характер.

Принципи міжнародного кредиту виражають його зв’язок з економічними законами ринку і використовуються для досягнення поточних і стратегічних завдань суб'єктами ринку і держави.

Місце і роль міжнародного кредиту у світовій економічній системі визначається насамперед його функціями, які відображають особливості руху міжнародного позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин.

До базових функцій міжнародного кредиту можна віднести:

перерозподіл позичкових капіталів між країнами для забезпечення потреб розширеного виробництва;

економію затрат обігу у сфері міжнародних розрахунків;

прискорення концентрації і централізації капіталу;

обслуговування міжнародного товарообігу;

прискорення науково-технічного прогресу.

Позитивна роль міжнародного кредиту у процесі відтворення полягає в тому, що він: стимулює зовнішньоекономічну діяльність країни; створює сприятливі умови для зарубіжних приватних інвестицій; забезпечує безперервність міжнародних розрахункових та валютних операцій; підвищує економічну ефективність зовнішньої торгівлі та інших видів зовнішньоекономічної діяльності.

Негативна роль міжнародного кредиту у процесі відтворення полягає в тому, що він: загострює суперечності ринкової економіки; використовується для переказування прибутків із країн-позичальників, посилюючи позиції країн-кредиторів; сприяє створенню та зміцненню в країнах-боржниках вигідних для країн-кредиторів економічних і політичних режимів; виступає джерелом фінансування війн; використовується для проведення кредитної дискримінації та кредитної блокади.

2.8 Міжнародне виробництво та міжнародний бізнес Під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, на основі міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва.

У навчальній і науковій літературі поширена еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Данінга, де виділяється п’ять головних типів міжнародного виробництва:

ресурсний — виробництво ґрунтується на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів;

ринковий — виробництво базується на спільному використанні капіталів, технології, інформації, застосовуванні сучасного менеджменту і організаційного досвіду;

спеціалізаційний — виробництво засноване на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів, забезпечує широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію;

торговельний та розподільчий — виробництво пов’язане з торгівлею й розподілом виробленої продукції на місцевих ринках;

змішані виробництва, що становлять різні комбінації вищеназваних чотирьох типів і використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.

Міжнародний бізнес — підприємницька діяльність у міжнародній економіці. Сегментами міжнародного бізнесу є: глобальний бізнес, спільне підприємництво, бізнес за кордоном, іноземний бізнес.

Об'єктами бізнесу є інтелектуальні, матеріальні, валютно-фінансові та інші активи, а також кредитно-банківські інструменти.

Основними суб'єктами міжнародного бізнесу виступають фізичні та юридичні особи, їх інституціональні та добровільні об'єднання, є держави та міжнародні організації.

На підставі розмежування суб'єктів господарювання за ознакою форм власності розрізняють два типи міжнародного бізнесу: приватний і державний. Приватний бізнес здійснюють фізичні та приватні юридичні особи. Державний бізнес здійснює держава та її представники.

За галузево-технологічною та функціональною ознаками виокремлюють наступні основні види міжнародного бізнесу: промисловий, аграрний, будівельний, торговельний, транспортно-комунікаційний, фінансовий. В сучасних умовах найбільш швидко розвиваються такі види міжнародного бізнесу як промисловий, торговий і фінансовий.

Міжнародний бізнес базується на можливості отримання вигод саме з переваг міждержавних ділових операцій, тобто з того факту, що продаж даного товару в іншій країні або налагодження фірмою однієї країни виробництва в іншій країні, або надання послуг спільно фірмами двох країн третій і т. д. забезпечують залученим у бізнес сторонам більше переваг, ніж вони б мали, якби вели справу у своїх країнах. Конкретні вигоди міжнародного бізнесу пов’язані з отриманням більшого прибутку з урахуванням таких факторів:

доступ до зарубіжних ринків робочої сили;

вихід до родовищ корисних копалин і джерел сировини;

прагнення нових ринків збуту;

збільшення обсягів виробництва і зниження собівартості продукції;

зниження валютних ризиків.

Міжнародний бізнес здійснюється в певних формах: експорт-імпорт товарів і послуг; кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності; інвестиційна діяльність; спільне підприємництво; транснаціональні корпорації.

Міжнародне виробництво підвищує рівень міжнародного усуспільнення праці в різних аспектах: матеріально-технічне, економічне, правове. Міжнародне виробництво є системою, що посилює внутрішні зв’язки в світовому господарстві.

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНІ МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

3.1 Міжнародні економічні відносини в умовах глобалізації світової економіки Глобалізація — об'єктивний та всеосяжний процес. Змінюються структура й форма організації світової економіки, міжнародних економічних відносин. Глобалізація виявляється у зростанні міжнародної торгівлі й інвестицій, значному підвищенню ролі транснаціональних корпорацій у світових господарських процесах.

На початку ХХІ століття світове господарство все більше перетворюється в єдине ціле, в якому постійно формуються і протікають різнопланові процеси.

Свідченням зростання взаємозалежності національних економік є їх чутливість до процесів, що відбуваються в інших регіонах планети.

Глобалізація — це об'єктивний соціальний процес, змістом якого є дедалі більший взаємозв'язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодія людини й довкілля. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці й капіталу.

До головних ознак глобалізації можна віднести:

взаємозалежність національних економік та їх взаємопроникнення;

інтернаціоналізація світової економіки під впливом поглиблення міжнародного поділу праці;

послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

становлення єдиної системи зв’язків і нової конфігурації світової економіки.

На сцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які нині є головними суб'єктами світогосподарських процесів.

Такими суб'єктами є:

міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, МОП, СОТ);

країни «великої сімки»;

багатонаціональні корпорації;

великі міста.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли дедалі більше суб'єктів світогосподарських зв’язків не мають певної державної належності.

Журнал «Foreign Policy» щорічно публікує індекс глобалізації країн, який відображає розвиток політичної, економічної, персональної та технологічної глобалізації у 62 країнах світу, на які припадає 96% світового ВВП та 84% населення світу. Відповідно до даних на 2012 рік найбільш глобалізованою країною є Ірландія. На другому місці - Сінгапур, на третьому — Швейцарія. Ці держави не випадали з першої п’ятірки, а Ірландія є найглобалізованішою країною уже п’ятий рік поспіль.

Крім них, серед двадцяти найглобалізованіших країн: Нідерланди, Фінляндія, Канада, США, Нова Зеландія, Британія, Австралія, Чехія, Франція, Португалія, Норвегія, Німеччина, Словенія і Малайзія. Останні десять рядків рейтингу посіли Іран, Індія, Єгипет, Індонезія, Венесуела, Китай, Бангладеш, Туреччина, Кенія і Бразилія.

Україна посідає 43-те місце та є останньою з усіх країн Центральної та Східної Європи у цьому рейтингу. Це пояснюється насамперед уповільненням реформ у ключових секторах та політичною нестабільністю.

Розгортання процесу глобалізації несе в собі суперечливий вплив на національні економіки та на сучасне світове господарство в цілому. Однозначно оцінити вплив глобалізації на світові процеси не можна. Існують і переваги її і недоліки. Переваги глобалізації сформульовані Р. П. Колосовою, яка визначила, що глобалізація дозволяє:

поглиблювати міжнародний розподіл праці;

ефективніше розподіляти кошти і в кінцевому підсумку сприяти підвищенню якості трудового життя;

здійснювати економію на масштабах виробництва, що потенційно може сприяти зниженню цін, а значить, стійкому економічному зростанню, підвищенню рівнів зайнятості й життя;

підвищити рівень продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні й поширювати передову технологію, а також посилити конкурентний тиск на користь безперервного введення інновацій у світовому масштабі.

Однак глобалізація несе з собою не тільки переваги для міжнародних економічних відносин, а й недоліки, негативні наслідки і потенційні проблеми. Вона супроводжується:

взаємозалежністю фінансових ринків;

зростанням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинних фінансових ринків;

станом платіжної і торгівельної розбалансованості, що у сукупності значно обмежують можливість формулювання незалежної макроекономічної політики на національних рівнях.

Таким чином, і досі не зрозуміло, що у кінцевому рахунку глобалізація несе країнам — загрозу чи нові можливості. Позитивний чи негативний вплив від глобалізації залежить від рівня розвитку національної економіки країни.

Глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій в розвитку сучасного світу, що значно впливає не лише на економічне життя, але й тягне за собою політичні, соціальні і культурно-цивілізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в світову економіку.

3.2 Місце України в сучасних МЕВ Україна як член ООН входить до держав світового співтовариства. Це означає, що вона визнає і виконує Статут ООН, міжнародне право, які регулюють міждержавні, політичні, соціальні, культурні і, безумовно, економічні міжнародні відносини. Останні мають важливе значення для економічного розвитку України. Але раціональне використання переваг міжнародних економічних відносин можливе лише у разі інтегрування економіки України у світове господарство.

Розгляд проблеми розвитку України у системі світового господарства свідчить, що її економіка має значний інтеграційний потенціал, усі підстави і значні можливості для поступового входження у світову економіку. Україна традиційно займає одне з провідних місць серед держав СНД щодо розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Це зумовлено тим, що в нашій країні існують вагомі об'єктивні матеріальні передумови, які, виступаючи як інтеграційний потенціал, сприяють розвитку зовнішньоекономічних зв’язків: природні й трудові ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, географічне розташування, транспортне забезпечення, геополітичне становище.

Регіональні можливості експортного потенціалу України залежать від рівня розвитку окремих економічних районів, серед яких, безумовно, виділяється Донецько-Придніпровський, на який припадає 2/3 експорту України. Належне місце у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України посідає прикордонне співробітництво, в першу чергу економічні зв’язки західних областей з прикордонними районами Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії. Існують, наприклад, достатньо тісні зв’язки між Чернівецькою областю України і Сучавським повітом Румунії. Але в цілому прикордонне співробітництво у загальному обсязі зовнішньої торгівлі невелике, має місцеве значення і потребує подальшого розвитку.