Матеріальні основи розвитку суспільства

РЕФЕРАТ на тему:

" Матеріальні основи розвитку суспільства" .

ПЛАН Вступ.

1. Філософське розуміння суспільства.

2. Праця як діяльність. Поняття суспільного і матеріального виробництва.

3. Продуктивні сили суспільства

4. Наукова технічна революція як базова матеріальна основа розвитку сучасного суспільства Список використаної літератури Вступ У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. В даній роботі спробую дослідити матеріальні основи розвитку суспільства.

1. Філософське розуміння суспільства Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій окремої людини, особи, гуманізму. Людина — суспільство, (я — суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв’язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.

Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство, соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм, соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються, але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних, політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами, мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності, соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне пустослів'я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю суспільного життя, зв’язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини. Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива. Інші, — англійський філософ Карл Поппер та ін. — ідуть ще далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних, універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства протягом історії.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому — поняття суспільство охоплює всі суспільні явища — соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім'ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство — це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення суспільства є вихідними в аналізі.

2. Праця як діяльність.

Поняття суспільного і матеріального виробництва Праця, трудова діяльність є такою взаємо­ дією між людиною та природою, в результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначаєть­ся як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Працяспоконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх суспіль­ної організації. У праці формуються зв’язки і взаємозалежності між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну со­лідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші соці­альні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

У визначенні суспільства як системи важ­ливу роль відіграє аналіз людської діяль­ності як суспільного виробництва. Понят­тя суспільного виробництва створене для визначення самої суті соці­ального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробниц­тво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудо­вої діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей мате­ріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здо­ров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забез­печують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяль­ності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здій­снюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи зв’язане з аналізом її цементуючого ядра — способу виробництва. Спосіб суспільного ви­робництва — це спосіб створення і відтво­рення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою — це система взаємодіючих елементів матеріального (тех­нологічного та економічного) і духовного суспільного способу вироб­ництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування сус­пільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво — системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб ви­робництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відно­сини — для дослідження суспільства і підходить до способу вироб­ництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філосо­фія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як систе­ми. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню при­роду і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб вироб­ництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб жит­тя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності сус­пільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи на­одинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї систе­ми суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама люди­на в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм під­креслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джере­лом соціального зв’язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва — це матеріальна система, що, зреш­тою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія сус­пільства в певному розумінні є історією зміни способів виробниц­тва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробниц­тва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних від­носин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-реміс­ничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером пра­ці і системою організації праці. За привласнюючого способу вироб­ництва знаряддя праці були ручнимиза аграрно-ремісничого — за­лізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний кругза індустріально-комп'ютерного — автоматизована техніка.

3. Продуктивні сили суспільства

Механізм людської діяльності у способі вибництва виражається через категорії продуктивних сил та виробничих відносин сус­пільства. Продуктивні сили суспільства — це поняття, що вироблене для позначення змісту суспільного виробництва. Складовою части­ною продуктивних сил є люди, які здійснюють виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засо­би до життя. Роль елементів продуктивних сил у процесі виробниц­тва не однакова. Головна продуктивна сила — люди. Без людей ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і руйну­ються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди — учасники сус­пільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкрет­них засобів праці, технології виробництва, спілкування у виробничо­му колективі тощо. Для рішення виробничих завдань повинні володі­ти певними умінням та навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого досвіду передається від поко­ління до покоління. Людина у виробничому процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних сил включаєть­ся і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями, уміннями, на­вичками та виробничим досвідом, людина може характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.

Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби пра­ці, що включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впли­ває на природу, та умови праці - виробничі приміщення, склади, транспорт тощо. До складу продуктивних сил входить предмет пра­ці - природний матеріал, що підлягає обробці, земля, корисні копа­лини, метал тощо. Сукупність засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця (система засобів виробниц­тва). Ці компоненти взаємозв'язані. Недооцінка чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків. Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і недо­оцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробниц­тва, є інструментом впливу суспільства на природу, показником сту­пеня оволодіння людиною силами природи.

Поняття виробничих відносин

Другу сторону способу виробництва становлять виробничі відносини. Це особливий тип відносин, що виникає в процесі матеріаль­ного виробництва. Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації діяльності. Під виробничими відносинами розу­міють: по-перше, соціальну форму суспільного виробництва і, по-дру­ге, засіб впливу людей один на одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми, їх специфіка полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з приводу засобів виробниц­тва (предмети праці, знаряддя праці, засоби праці) і продуктів пра­ці, їх третя особливість: виробничі відносини матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва об'єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає, що люди всту­пають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у вироб­ничі відносини людей спонукають об'єктивні умови, незалежні від свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктив­них сил, що люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили вимагають саме такої, а не іншої форми виробни­чих відносин. Існують чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього виробництвавідносини з приводу розпо­ділувідносини з приводу обмінувідносини з приводу споживання.

У чому виявляється специфіка виробничих відносин як відносин з приводу речей? У то­му, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник об'єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без такого об'єднання не може початися виробничий процес. Ви­робник швидше за все може безпосередньо об'єднатися з засобами виробництва в тому випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби належать іншим людям, тоді це поєд­нання залежить від волі їх власника. Отже, люди вступають у ви­робничі відносини в залежності від форми власності. Відносини з при­воду власності на засоби виробництва визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна, державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на весь спектр суспільних відносин.

Аналіз сучасних соціальних структур пока­зує, що продуктивні сили успішно розвива­ються лише тоді, коли їх рівню розвитку і ха­рактеру відповідають адекватні виробничі відносини. Така законо­мірність діє постійно. Але виробничі відносини не завжди відпові­дають продуктивним силам, їх вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший елемент продуктивних сил — лю­дина постійно прагне задовольняти дві потреби — полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію виробництва. Від примі­тивного кам’яного рубила людина прийшла до сучасних автоматич­них знарядь праці - роботів і робототехніки. Для роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх елементів про­дуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продук­тивні сили вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від відносин власності. А відносини власності, як свід­чить історія, не змінюються швидко. Тому виникає невідповідність, між продуктивними силами, що пішли вперед, і відсталими у розвит­ку виробничими відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а потім конфліку між ними, що розв’язується шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими, то виника­ють соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що називаєть­ся соціальною революцією. Соціальні революції розв’язують соціаль­ні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для роз­витку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, фео­далізму капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з феодальними капіталістичні приватновласницькі вироб­ничі відносини є прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали панівними. Існує і друга закономірність взаємозв'яз­ку продуктивних сил і виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли виробничі відносини відповідають характе­ру та рівню розвитку продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і суспільствапо-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктив­них сил і суспільства. У закономірностях способу виробництва вирі­шальна роль належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини, і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати, аналізуючи суспіль­ство за умов сучасної науково-технічної революції.

4. Наукова технічна революція як базова матеріальна основа розвитку сучасного суспільства Науково-технічна революція — результат тривалої еволюції науки і техніки, суспіль­ного виробництва. Ще у XVIII ст. науковотехнічний прогрес, об'єднавши наукову й тех­нічну думки, забезпечив розвиток механічного, машинного виробниц­тва, що відкривало практично необмежені можливості для технологіч­ного застосування науки. На рубежі ХІХ-ХХ стст. необмежені можливості науки привели до створення передумов науково-технічної революції: по-перше, природничо-наукові передумови почали складати­ся з відкриття електрона, радію, перетворення хімічних елементів, ство­рення теорії відносності, квантової теорії, що означало проникнення у мікросвіт та у світ велетенських швидкостей. Стався переворот і в фі­лософських поглядах на матерію та наукову картину світупо-друге, під впливом використання електрики, радіо, атомного ядра об'єдну­ються зусилля науки, промислового виробництва у масштабах держа­ви, що стало матеріально-технічною передумовою науково-технічної революціїпо-третє, створюються і соціальні передумови: утверджен­ня соціального, економічного, воєнно-політичного лідерства найбіль­ших держав світу. За таких умов з середини XX ст. науково-технічний прогрес перейшов до якісно нового етапу, що називається науково-технічною революцією. Науково-технічна революція — докорінний пе­реворот у продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Рево­люція в науці (в тому числі в природознавстві, технічних та суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосере­дньою продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від механізації виробництва до автоматизації, комп’ютеризації та інфор­матизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність, цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а логіка — тех­нологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в про­дуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробниц­тві: з простого процесу праці виробництво стає технологією застосу­вання науки. Почалась технологічна епоха, що справляє вирішальний вплив на розвиток всього суспільного життя (Вальтер Ціммерлі).

Особливість сучасної ситуації не в наявності змін техніки, а в їх якості, у тому способі зміни техніки, що відбувається: по-перше, постійне прискорен­ня змін, скорочення часу практичної реалізації ідей та відкрить: якщо ідея фотознімку реалізувалася лише через 100 років (1839), телефону — через 56, радіо — 35, то у 40-х роках XX ст. ідея атомної бомби — через 6 років, лазера -5, транзистора — на протязі року. Які тут швидкі та значні зміни, видно з того, що сучасники протягом одного покоління пережили такі нововведення, як радіо, автомобіль, літак, телевізор, атомна техніка, космонавтикапо-друге, роз­повсюдження сучасної техніки в усьому світі нівелює особливості культур та способів життяпо-третє, сучасна наука, техніка, людина, суспільство, природа, культура опинилися в такому тісному сплетінні, що визначити кожне з них можливо лише у їх взаємовідносинах. Із такого сплетіння сформувалися гіб­ридні утворення інформаційно-теоретичного типу — біотехнологія, молекулярна біологія, виникла віртуальна реальність. Інформаційно-комп'ютерна революція характеризується такою технологією, що дозволяє створити комп’ютери, що вміщуватимуть у кожному мікропроцесорі до 100 мільйонів транзисторів і виконуватимуть до 2 мільярдів команд за секундупо-четверте, техніка — особ­ливо знаряддя праці - перетворила докорінно всі сфери життя. Техніка, зазна­чав Ернст Кант, антропологічна, складова частина людини, продовження її біологічних органів, примножує її здібності накопичувати досвід і втручатися в дійсністьвся історія людства, зрештою, є історією винаходів прогресивні­ших, раціональних знарядь праці. Знаряддя ж праці складають м’язову систему виробництва і є важливішим показником ставлення людини до природи. Сус­пільні епохи розрізнюються не тим, що виробляють, а тим, як виробляють, якими знаряддями праці. Але знаряддя виробництва — лише частина всієї техні­ки, підрозділами якої є побудова, транспортна, інформаційна.

За умов науково-технічної революції наука стає матір'ю провід­них галузей виробництва, що складають основні напрямки розвит­ку: енергетика, біонізація технічних процесів (електроніки, хімії), радіотехніка, ракетобудування, космізація різних видів виробниц­тва, комп’ютеризація, генна інженерія, нові технології, пов’язані зі створенням автоматичних систем управління тощо. Генеральний нап­рямок науково-технічної революції - комп’ютеризація та інформати­зація всього життя суспільства як системи. Розвиток основних нап­рямків науково-технічної революції впливає на всі сфери суспільного життя — економічну, соціальну, політичну, побутову, духовно-прак­тичну, викликаючи соціальні наслідки.

Отже, революція в науці та техніці і в технології суспільного виробництва — особливо їх комп’ютеризація і інформатизація, як ядро автоматизації, що уможливлює управління виробничими про­цесами закритого типу, а також обробка величезного масиву інфор­мації для прийняття оптимальних рішень, — складають технологіч­ну суть науково-технічної революції.

За умов науково-технічної революції творча діяльність людини докорінно змінює не лише суспільне виробництво, але й саму люди­ну: має можливості стати багатшою інтелектуально, естетично, духовно-практично, світоглядне. Соціальна суть науково-технічної ре­волюції зв’язана з істотними змінами учасника суспільного виробництва — робітника, техніка, інженера, організатора виробниц­тва, управляючого, — його виробничої діяльності. Під впливом науково-технічних змін визначились нові особливості суспільного вироб­ництва, що істотно вплинули на виробника: насиченість процесом і результатом науково-технічних досліджень — кібернетичними устат­куваннями, біотехнологією, інформатикою, що змінюють місце і роль людини у виробництвіновий характер і зміст праці - що є дедалі більш творчим, спирається на сучасну наукуякісно нова — наукова організація праці, автоматизована система управління. Сучасне вироб­ництво — це новий, науково-технологічний процес, де діють науково-технічні знання, психологічні, моральні та світоглядні якості вироб­ників. Усе це докорінно змінило відносини між людиною та природою, сформувало нову систему: суспільство — Людина — техніка — навко­лишнє середовище, яка вимагає глибокого філософського осмислен­ня. Отже, соціальна суть науково-технічної революції - це карди­нальні зміни місця і ролі людини в системі суспільного виробництва, характеру і змісту його праці. Людина — головний вимір науково-технічної революції, її інтересами і життєдіяльністю вимірюються со­ціальні зміни, що вимагають свого філософського осмислення.

Список використаної літератури.

1. 1.Андрущенко В. Я., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій.- К., 1996.

2. 2.Бхаскар П. Общество // Социо-Логос.- М., 1991.

3. 3.Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса.- М., 1976.

4. 4.Деятельность: теория, методология, проблемы.- М., 1990.

5. 5.Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.- М., 1992.

6. 6.Тойнби А. Дж. Постижение истории.- М., 1991.

7. 7.Ясперс К. Смысл и назначение истории.- М., 1991.