Поділ спільного майна подружжя

План

1. Підстави набуття права та правовий режим спільної сумісної власності подружжя

2. Поділ спільного майна подружжя

3. Договірний режим майна подружжя

4. Список використаної літератури

1. Підстави набуття права та правовий режим спільної сумісної власності подружжя Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) з єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правій щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності1. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу.

У коментованій нормі закріплено загальне положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині, чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Слід звернути увагу фахівців, що це положення у самій нормі не обмежено будь-якими іншими умовами. Водночас, вважається, що це положення неможливо сприймати без відповідних уточнень. Так, у ст. 97 СК йдеться, що шлюбним договором може бути визначено, що спільно набутим подружжям майно вважатиметься:

спільною сумісною власністю;

спільною частковою власністю;

особистою приватною власністю кожного з подружжя.

Отже, найбільшу увагу у законодавстві приділено саме спільній сумісній власності, оскільки про переваги такого способу розподілу майна свідчить зміст коментованої статті, існування глави 8 СК і відсутність відповідної глави «Спільна часткова власність подружжя».

Проте у СК не зовсім конструктивно викладено варіанти набуття права спільної сумісної власності як одного з варіантів врегулювання прав власності подружжя.

На практиці досить часто не розрізняється спільна власність з визначенням часток — часткова власність, або без визначення часток — сумісна власність. Кардинальної відмінності між цими поняттями немає, якщо не враховувати специфіку сімейних (подружніх) відносин. Так, спільна часткова власність обумовлює, що право власності на все набуте майно буде поділятися у відповідній, наперед встановленій пропорції — частці. Припустимо, що бригада будівельників домовилася, що все отримане ними за виконану роботу буде поділятися порівну — тоді право власності кожного з працівників буде визначатися шляхом поділу загальної суми на кількість працівників. Так само виникає право спільної власності у спадкоємців за законом, коли частка кожного із спадкоємців визначається шляхом поділу всієї спадщини на кількість спадкоємців.

Те, що у СК не наведено особливостей визначення та реалізації права спільної часткової власності, свідчить, що це питання врегульовано нормами ЦК, тобто статтями 356−367 ЦК, які регулюють права спільної часткової власності кожного із подружжя.

На відміну від спільної часткової власності спільна сумісна власність не встановлює чітких критеріїв розподілу придбаної власності. Продемонструємо це на прикладі трансформації права власності, що може відбуватися у часі. Припустимо, що чоловік та жінка почали спільне проживання однією сім'єю у 1995 році, а у 1999 році зареєстрували шлюб. На цій підставі можна вважати, що все придбане до 1999 року майно має поділятися з урахуванням внеску кожного з подружжя у придбання майна.

Якщо подружжя при укладенні шлюбу у 1999 році не уклало шлюбного контракту, то з 1999 року на все придбане майно поширюватиметься право спільної сумісної власності. Фактично, спільна сумісна власність відрізняється від спільної часткової власності тим, що при виникненні спільної часткової власності мають чітко визначатися частки кожного співвласника. Щодо спільної сумісної власності, то вона лише передбачається рівною, оскільки за договором або законом може бути встановлено підстави відходу від рівності часток. Наприклад, коли визначається частка одного із подружжя, то суд може відходити від рівності часток, якщо збільшення частки одного із подружжя буде належним чином обґрунтоване (ст. 70 СК), зокрема, врахуванням інтересів дітей.

Спроба провести порівняння між спільною сумісною та спільною частковою власністю не приведе до отримання чітких критеріїв. Більше того, іноді право спільної сумісної власності може поглинатися спільною частковою власністю. Так, коли сім'я збудує будинок, то у разі участі у будівництві, крім подружжя, й інших членів сім'ї виникатиме не спільна сумісна, а спільна часткова власність, коли кожний член сім'ї вправі претендувати на виділення належної йому частки будинку. Крім того, можна наполягати на виділенні належної подружжю частки, наприклад, для проживання двох і більше сімей будинок може бути переобладнаний з урахуванням інтересів всіх сімей та окремих суб'єктів. Отож право спільної сумісної власності стає елементом, який впливатиме на розподіл спільної часткової власності і лише в подальшому стане самостійним критерієм для розподілу прав спільної сумісної власності.

Коли йдеться про переважне право співвласників майна щодо купівлі частки у праві спільної часткової власності, то таке право істотно відрізняється від охорони і захисту спільної сумісної власності, що передбачене СК.

Так, за ст. 362 ЦК передбачається, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. При цьому закон не встановлює умови про попереднє визнання договору купівлі-продажу недійсним. Тобто фактично, покупець позбавляється своєї власності без будь-яких умов, з чим важко погодитися, оскільки його права у цій ситуації порушуються, а положення про переведення на співвласника не тільки прав, а й обов’язків покупця може трактуватися як обов’язок відшкодувати завдану покупцю шкоду, з чим неможливо погодитися. Вважаємо, що позивач має звертатися до обох суб'єктів цього правочину з позовом про визнання його недійсним на підставі ст. 362 ЦК та одночасно про переведення на себе прав та обов’язків покупця. У цій ситуації покупець буде вправі звернутися з позовом до співвласника, що порушив переважне право інших співвласників на продаж майна.

Слід зазначити, що дана норма має загальне правове значення, а тому не визначає особливостей посвідчення окремих договорів купівлі-продажу нерухомого майна у нотаріальному порядку. Так, за ст. 42 Закону України «Про нотаріат» нотаріус має бути впевнений у тому, що при посвідченні договору права зацікавлених осіб не порушуються. Тому без згоди інших співвласників не повинен посвідчувати відповідний договір. Це положення зумовлює загальну відповідальність нотаріуса за посвідчення договору, яким було завдано шкоди одній із сторін договору, що обумовлена правами третіх осіб на річ. Тому на практиці це положення досить часто використовується для пред’явлення позову до нотаріуса з вимогою про відшкодування завданої шкоди. З позиції адвоката такий позов більш виважений, оскільки він спрямований проти особи, яка у переважній більшості здатна відшкодувати шкоду.

Однак вважаємо, що нотаріус не зобов’язаний відшкодовувати завдану покупцю шкоду у повному обсязі, оскільки він є суб'єктом, який відповідає лише за правомірність посвідчуваних ним договорів, а не безпосередньо суб'єктом договірних правовідносин. Тому при зверненні до нотаріуса з вимогою про відшкодування вартості квартири за договором та понесених покупцем витрат, нотаріус має право заперечувати обґрунтованість позову на тій підставі, що відповідачем щодо повернення вартості квартири має бути суб'єкт, який отримав відповідні кошти — продавець (співвласник спільної часткової власності). Це положення встановлене у ст. 661 ЦК.

Але слід звернути увагу на той аспект, що при встановленні спільної часткової власності подружжя це положення стосуватиметься лише переваг щодо купівлі-продажу майна, а не всіх правочинів. Так, при спільній частковій власності співвласник майна (другий із подружжя) вправі дарувати належну йому частку та іншим чином відчужувати її без згоди другого з подружжя, який має таке саме право на відчуження майна.

Щодо ч. 2 даної норми, де йдеться, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування (див. коментар до ст. 57 СК), є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, то, на думку авторів, це положення дублює ч. 1 даної норми, оскільки усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, й складається із речей.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік такого майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо зазначити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означає, що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має формальний характер і не визначає права власності подружжя. Незалежно від реєстрації майна на ім'я одного із них, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним на загальних підставах. Перш ніж перейти до безпосереднього коментарю цієї норми слід зазначити, що у ній ідеться про об'єкти права спільної сумісної власності:

— загальний об'єкт права спільної сумісної власності - будь-яке майно подружжя (ч. 1);

— особливі об'єкти, які законодавець виокремлює із усього (будь-якого) майна подружжя та відносить до нього:

а) заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (ч. 2);

б) майно, яке отримане на підставі договорів та використане у інтересах сім'ї (ч. 3);

в) речі для професійних занять (ч. 4).

У коментованій частині даної норми йдеться про те, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Але слід зазначити, що режим майна, виключеного із цивільного обігу, регламентується спеціальними нормами, про що зазначено у ч. 2 ст. 178 ЦК. Тому, на думку авторів, це положення є зайвим у СК.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають заробітна плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження такого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були знесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банківської (кредитної) установи. Таким чином, надходження тільки тоді будуть вважатися спільним майном подружжя, якщо кожен з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюджету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважається роздільним і належить тому з подружжя, який його отримав. Положення даної норми про те, що об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (за загальним правилом, крім премій, нагород, які один із подружжя отримав за особисті заслуги (ч. З ст. 57 СК. — С.Ф.), на думку авторів коментарю, є зайвим, оскільки виходячи із поняття сім'я, закріпленого у ст. З СК, її основною ознакою є взаємні права та обов’язки, зокрема й матеріальна підтримка, наприклад, щодо утримання дітей одного із подружжя, спільний побут, який і включає ведення подружжям спільного господарства, яке неможливе без грошей, тому передбачає внесення кожним із подружжя у сімейний бюджет своєї заробітної плати, пенсії, стипендії.

Треба зазначити, що вказана норма є новою для сімейного законодавства України. Правила, що діяли раніше, не пов’язували виникнення права спільної власності подружжя з фактом внесення заробітної плати, пенсії та стипендії до сімейного бюджету. Таким чином, це майно вважалося спільним з моменту, коли виникало право власності на нього, тобто з моменту отримання заробітної платні одним із подружжя. Утім, законодавче рішення, закріплене в новому Сімейному кодексі України, в теоретичному плані не є новим. Свого часу питання щодо правового режиму заробітної плати, пенсії та стипендії досить жваво обговорювалося в юридичній літературі. Деякі вчені дійсно пов’язували виникнення права спільної власності подружжя щодо заробітної плати й інших надходжень з фактом передачі їх до бюджету сім'ї. Надалі така позиція зазнала значної критики, бо відповідно до неї між отриманням сказаних сум та їх переходом у спільну сумісну власність подружжя виникає певний розрив. Унаслідок цього з моменту отримання до моменту безпосередньої передачі грошей до спільного бюджету той з подружжя, хто отримав гроші, будучи їх власником, вправі самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися ними. Це суперечить основній ідеї режиму спільності майна, встановленого сімейним законодавством України. Заробітна плата та інші різновиди грошових надходжень одного із подружжя мають вважатися спільним майном подружжя з моменту їх фактичного отримання, тому що намір одного з подружжя внести їх до бюджету сім'ї передбачається.

3.Відповідно до ч. З СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше цінне майно, в тому чисті гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця норма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній ідеться. Можна припустити, що — про участь одного з подружжя у різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. З ст. 61 СК є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Положення ч. 3 про те, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш. Які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, деякою мірою дублює ч. 4 ст. 65 СК. Але як у коментованій частині, так і у ч. 4 ст. 65 СК йдеться про «укладення договору в інтересах сім'ї», проте це положення ні у СК, ні у ЦК не знайшло свого розкриття та закріплення. Тому вважаємо доцільним висловити авторську думку щодо цих положень СК. Так, ч. 2 ст. 65 СК передбачає, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, тобто тут має місце презумпція (передбачуваність) згоди другого з подружжя. Тому якщо чоловік чи дружина не звернуться до суду, як це передбачено у ч. 2 ст. 65 СК, за визнанням договору недійсним, якщо він був посвідчений щодо спільного сумісного майна подружжя без згоди другого з подружжя, такий договір вважається дійсним, тобто права (ч. З ст. 61 СК) та обов’язки (ч. 4 ст. 65 СК) за таким договором поширюються на обох із подружжя.

Треба однак зазначити, що винагорода, про яку йде мова в ч. З ст. 61 СК, не може бути відзнакою особистих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті заслуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. З ст. 57 СК.

4.Серед об'єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійній: занять кожного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права власності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належати обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття котрого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов’язаний виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна. Положення даної частини про те, що речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя заслуговує на увагу, тому що ці речі, на думку авторів, як правило, коштують дорого, тобто належать до цінного майна. Крім того, слід враховувати положення ч. З ст. 71 СК, де йдеться про те, що речі для професійних занять присуджуються тому із подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

В ст. 61 СК використовується термін «професійні заняття». Однак його не можна трактувати занадто вузько — тільки в плані безпосередньої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну діяльність подружжя, а й їх хобі, різні захоплення, не пов’язані безпосередньо з їх основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснювати певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).

5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому речами, що належать на праві власності одному з подружжя, протягом спільного життя нерідко користуються обидва з них. Здійснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього спільні кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подружжя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обставину і визнати вказане майно спільним. Законодавство вирішує це питання таким чином. Згідно зі ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Для визнання роздільного майна спільним згідно зі ст. 62 СК необхідно, щоб вартість роздільного майна в період шлюбу збільшилася істотно. Тільки у цьому разі майно може бути визнане спільним.

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У зв’язку з тим, що в праві власності на майно частки подружжя не визначені, вони мають координувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної часткової власності. Невизначеність часток у праві власності подружжя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Новий Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо розпорядження спільним майном подружжя залежно від особливостей об'єктів права власності (ст. 65 СК).

1. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені:' (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого роду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально посвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).

2. Новий СК уперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше манно подружжя до цінного майна.

3. Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода іншого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і. на жаль, також не дає його визначення. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по-перше, задовольняє побутові потреби членів сім'ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка належить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Подружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобілем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов’язання з цього договору переходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, належатиме до роздільного майна колишнього подружжя. В той же час режим спільності майна, набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за час шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квартиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання сторонами шлюбу. Порядок розпорядження таким майном колишній чоловік та дружина здійснюють відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).

2. Поділ спільного майна подружжя Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея поділу майна полягає у припиненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов’язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.

Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого майна подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жилого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст. 182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю подружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з’ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загальними правилами щодо форми правочину, які передбачені Цивільним кодексом України (статті 205—208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюбному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже належить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна подружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окрема річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов’язання подружжя (зобов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов’язане повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ майна здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кредиторських вимог та боргових зобов’язань.

Поділ майна подружжя здійснюється в два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки в праві на майно, і, по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановлених часток. При визначенні розміру часток кожного з подружжя суд виходить з того, що відповідно до законодавства частки майна дружини та чоловіка є рівними (ч. 1 ст. 70 СК). Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один із подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. 1 ст.6ОСК).

Разом із тим, законодавство встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя в праві на майно. Відповідно до цього суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя. По-перше, суд може відступити від засади рівності часток і зменшити частку одного з подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК). По-друге, суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК). Відповідно до ч. З ст. 70 СК збільшення розміру частки одного з подружжя в майні пов’язується лише з випадками стягнення аліментів на дитину. Така новела сімейного законодавства здається невдалою.

Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві на майно здійснюється другий етап — безпосередній поділ майна подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. Законодавство передбачає певні способи поділу майна подружжя. По-перше, відповідно до ст. 71 СК суд може винести рішення щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується щодо подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (ст. 183 ЦК). По-друге, суд може прийняти рішення про присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку надати другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (частини 2, 4, 5 ст. 71 СК).

При цьому, за новим СК, присудження такої компенсації можливо лише за згодою особи, яка її отримує. Крім того, присудження грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Хоча це не передбачено в новому СК, суди можуть застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із подружжя в спільному майні. Такий спосіб поділу є найбільш поширеним. У процесі поділу майна суди можуть одночасно застосовувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному із подружжя з зобов’язанням певної компенсації другому, а треті види речей розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Важливо зазначити, що вартість речей, які підлягають поділу, визначається на момент розгляду спору судом.

До розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поділу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК). Це правило підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подружжя. До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Новий СК вперше визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, набуте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються положення глави 8 СК.

подружжя законодавство майно спільний

3. Договірний режим майна подружжя Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має індивідуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених самими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нормативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна.

Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянських часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договірного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Одні автори вважали, що договір у сімейному праві й, зокрема, у відносинах подружжя, не відіграє будь-якої суттєвої ролі, за винятком лише договору дарування1. Інші вчені надавали подружнім договорам важливого значення1. Друга точка зору одержала останнім часом значний розвиток. У літературі зазначалося, шо «з появою шлюбних договорів та аліментних угод неможливо більше уникати застосування конструкції договору в сімейному правів.

У структурі договірного режиму майна подружжя договір відіграє ключову роль. Однак не кожний подружній договір тягне за собою виникнення договірного режиму, а тільки той, яким встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які мають характер, відмінний від установлених у законі, тобто в зміні законного режиму майна подружжя для максимального пристосування цього режиму до потреб подружжя. Якщо ж подружжя не змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені для всіх суб'єктів, то зони продовжують залишатися в рамках законного режиму майна. Таким чином, договірний режим — це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкретного подружжя.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92−103 СК).

Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) договори щодо майна подружжя та б) договори про надання утримання одному з них. До першої групи належать договори, які укладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (договори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які укладаються стосовно надання утримання одному з подружжя.

Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір. По-перше, цей договір має найбільш комплексний характер і може вміщувати різноманітні умови, які стосуються майна подружжя або надання утримання одному з них. По-друге, шлюбний договір, на відміну від усіх інших договорів, може укладатися стосовно майбутнього майна подружжя, тобто того майна, яке тільки буде набуте сторонами за час шлюбу. По-третє, суб'єктами шлюбного договору може бути не тільки подружжя, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Список використаної літератури:

1. Сімейний кодекс України прийнятий 10 січня 2002 року. — Х.: «Ксилон». — 2007.

2. Цивільний кодекс України прийнятий 16 січня 2003 року. — Х.: «Одіссей». — 2006.

3. Сімейне право: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1997. — 272с.

4. Сімейне право України: Підручник / А. М. Баранова, У.В. Жилінкова та ін.; За заг.ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 264с.

5. Харитонов Е. О., Харитонова Е. И., Гончаренко В. А. и др. Семейное право Украины: Учебное пособие / Под ред. Е. О. Харитонова. — Х.: «Одиссей», 2007. — 232с.