Особливості процесуального становища Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Курсова робота з курсу: Цивільно-процесуальне право України На тему: «Особливості процесуального становища Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»

Київ 2010 р.

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Уповноважений Верховної ради України з прав людини як суб'єкт цивільно-процесуального права
• 1.1 Омбудсман у цивільному процесі
• Розділ ІІ. Права та обов’язки Уповноваженого Верховної ради України з прав людини у цивільному процесі
• Розділ ІІІ. Аналіз судової практики участі Уповноваженого ВРУ у цивільному процесі
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Конституція України вперше замість проголошення фрагментарного набору прав і свобод, як це було у попередніх Конституціях, визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах суспільного життя, підтвердивши цим визнаний людством постулат про те, що всі права — громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні - є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов'язаними. Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод та, істотно збагативши їх за змістом, закріпив гарантії їх реалізації. Крім матеріального закріплення прав і свобод, у ст. 55 Конституції України уперше було закладено правові підвалини для реформування діючих і запровадження нових механізмів конституційної системи захисту прав і свобод людини, яка включає насамперед систему судів України як центральну ланку захисту прав людини, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна.

Сьогодні вже у 100 країнах світу, які прилучилися до демократичних форм правління, функціонують так звані інституції омбудсмана. Вони є неперевершеним набутком людства у захисті прав людини. Омбудсман, не підміняючи ані прокуратуру ані суди, має донести до державної влади примат принципів верховенства права й поваги до прав людини, протидіяти свавіллю влади, але при цьому не дублюючи, а доповнюючи існуючі правові механізми.

Розділ І. Уповноважений Верховної ради України з прав людини як суб'єкт цивільно-процесуального права

Поняття, роль та значення інституту омбудсмана у нашій державі.

Омбудсман (швед. ombudsman) — уповноважена особа, парламентський комісар з прав людини. Уперше інститут омбудсмана був створений у Швеції. Шведський риксдаг (парламент) у 1809 р. прийняв закон про правління, за яким законодавчий орган мав право обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмана) для здійснення незалежного контролю за судами й адміністрацією, а також з метою урівноважити повноваження короля й риксдагу. Згодом омбудсмани появились у Фінляндії, Норвегії, Данії та інших європейських державах. У країнах СНД вони почали діяти із середини 90-х років ХХ cт.

Створення в Україні конституційного інституту Уповноваженого з прав людини стало новацією державно-правової системи захисту прав і свобод людини. При розробці української моделі Уповноваженого з прав людини, враховувалися національні правові й культурні традиції, особливості системи державної влади в Україні, досвід функціонування таких інституцій в інших країнах, у тому числі скандинавських, а також тих, що стали на шлях реформ, зокрема Польщі та Угорщини. Відповідно до cт.101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений). Закон України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (далі - Закон) регулює правовий статус українського правозахисника. Конституція України і прийнятий на її основі 23 грудня 1997р. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачили створення в Україні сильної моделі омбудсмана, яка характеризується:

високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини;

незалежністю від будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування;

широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, так і на органи місцевого самоврядування;

гнучкістю й доступністю процедури звернення до Уповноваженого;

свободою його дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі;

політичним нейтралітетом.

Таким чином, інституція Уповноваженого в Україні є незалежним конституційним контрольним субсидіарним органом позасудового захисту, який сприяє поновленню прав людини, порушених органами державної влади чи органами місцевого самоврядування. Особливість статусу Уповноваженого з прав людини полягає у тому, що він не належить до жодної з гілок державної влади, а є органом sui generis, тобто особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі становлення українського Уповноваженого є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами водночас зі збереженням свого незалежного статусу.

Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими установами та організаціями полягають у тому, що його діяльність не зумовлює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами й методами, а рекомендаційний характер його звернень не применшує можливості його впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо лише за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб. Крім функції безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель цієї інституції в Україні передбачає також проведення моніторингів дотримання прав і свобод людини органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права та свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів, комплексна оцінка стану додержання й захисту прав і свобод людини подаються до Верховної Ради України у вигляді щорічних та спеціальних доповідей Уповноваженого з прав людини.

Першого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Україні було призначено на посаду в травні 1998 р. Як зазначає О. В. Марцеляк, Уповноважений призначається Верховною Радою України, є незалежним, політично-нейтральним одноособовим органом державної влади, уповноваженим за власною ініціативою, зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх представників або народних депутатів України здійснювати на постійній основі контроль за дотриманням конституційних прав та свобод людини і громадянина й захист прав кожного на території України й у межах її юрисдикції, керуючись у своїй діяльності Конституцією й законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

1.1 Омбудсман у цивільному процесі

Юрисдикція Уповноваженого, як зазначено в cт.2 Закону, поширюється на відносини, що виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина лише між громадянином України (незалежно від місця його перебування) іноземцем чи особою без громадянства (які перебувають на території України) й органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. У правовій науковій літературі зазначалося, що юрисдикція Уповноваженого не поширюється на права солдатів та інших військовослужбовців — громадян України.

Важливим питанням у визначенні правової природи Уповноваженого є його функціональна характеристика, тобто окреслення основних напрямків діяльності, які випливають з його завдань. Згідно зі cт.3 Закону такими є:

1) захист прав та свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією й законами України та її міжнародними договорами;

2) додержання прав та свобод людини і громадянина й повага до них з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб;

3) запобігання порушенням прав та свобод людини і громадянина або допомога їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права та свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України й міжнародними стандартами в цій галузі;

5) поліпшення й подальший розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення й захист конфіденційної інформації про особу.

Перелічені функції реалізуються в передбачених законодавством формах, однією з яких є участь Уповноваженого в цивільному процесі. З огляду на важливість врегулювання питання процесуального статусу учасників цивільних правовідносин, можна із впевненістю стверджувати, що однією з умов формування суспільства була потреба в створенні соціальної-правової безпеки, впевненості та довірі осіб до правосуддя заснованої на інституті самозбереження, хоча в даному випадку відсутнє єдине розуміння змісту самої процесуальної діяльності учасників цивільного судочинства, її форм і методів проведення, безпосередньої взаємодії з судовою діяльністю та ефективністю реалізації передбачених прав Конституцією України. Головною метою інституту захисту прав інших осіб у цивільному процесі є надання допомоги та сприяння у судовому захисті особам, які самостійно неспроможні в силу стану здоров’я, непрацездатності, віку це зробити. Безумовно, що тут присутній і суспільний, і державний інтерес. Суспільство та держава зацікавлені в тому, щоб надавати допомогу особам немічним та непрацездатним. Цього вимагають не тільки моральні засади суспільства. Тому існування права на участь у процесі таких осіб є виправданим і доречним у соціальній державі.

Питання такої участі з метою захисту прав та свобод людини і громадянина є недостатньо вивченими в сучасній юридичній науці. Що стосується участі Уповноваженого в цивільному процесі, то це питання лише поверхово порушувалося такими вченими, як В. В. Бойцова, М. Й. Штефан, С. Я. Фурса, В.І. Тертишніков, С.В. Васильєв, Ю. М. Тодика, О. В. Марцеляк та інші, при викладенні в підручниках із права теми щодо участі в ньому органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб.

Підстави та процесуальна форма участі Уповноваженого з прав людини у цивільному процесі.

Як відомо, цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд і є обов’язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть: сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи. З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

І) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції;

б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

ІІ) особи, які беруть участь у справі:

а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;

б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: Уповноважений Верховної ради України з прав людини, органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст.45 ЦПК).

ІІІ) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

Щодо другої групи суб'єктів (ст. 26 ЦПК), то її можливо поділити на дві підгрупи залежно від характеру інтересу, з яким ці особи звертаються до суду чи беруть участь у справі. Перша підгрупа — це особи, які звертаються до суду з метою захисту своїх особистих порушених, оспорюваних, невизнаних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів. Друга ж підгрупа — це особи, які звертаються до суду з метою захисту інтересів інших осіб, мають громадський, державний та інший інтерес у вирішенні справи. Це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман), прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування та інші особи, процесуальні представники. Вони не мають особистого інтересу на предмет спору, але їхні права обумовлюються компетенцією, якою вони наділяються залежно від виконуваних ними функцій та повноважень. За кількістю і якістю прав, які можуть бути їм кореспондовані законом, довіреністю, посадовими повноваженнями тощо вони у багатьох випадках прирівнюються до суб'єктів першої підгрупи

Таким чином Уповноважений Верховної ради України з прав людини є повноцінним учасником цивільного процесу. Його процесуальне становище у цивільному процесі визначається як орган чи особа, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

У юридичній літературі і судовій практиці існують різні погляди на правові підстави участі в цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, у тому числі й самого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Так, М. Й. Штефан вважає, що такими є норми Конституції, зазначеного Закону й Закону України «Про прокуратуру», ЦПК, різних галузей права, які надають цим особам повноваження захищати права й інтереси інших [15, с. 126, 142, 143]. М.І. Мичко під правовими підставами участі в цивільному процесі вказаних суб'єктів розуміє умови, за наявності яких у них виникає право й одночасно обов’язок звернутися до суду з метою захисту прав і законних інтересів громадянина або держави. На його думку, цією умовою є неможливість самого громадянина звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів внаслідок недієздатності, обмеженої дієздатності чи з інших незалежних від нього причин і коли його інтереси не можуть бути захищені батьками, усиновителями чи іншою особою, зобов’язаною це зробити [11, с. 206]. С.В. Васильєв до підстав участі в цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших, відносить державну або суспільну заінтересованість у цивільній справі, що випливає з обов’язків, покладених на ці органи як їх функціональні повноваження.

Що стосується підстав такої участі Уповноваженого, інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших, то слід погодитися з висловленою в юридичній літературі думкою про те, що такими підставами виступають дійсно умови, за наявності яких у них виникає право й обов’язок звернення до суду з метою захисту прав та інтересів громадян чи держави. Але ці умови не можна пов’язувати лише з нездатністю самого громадянина чи з неможливістю відповідного органу держави самостійно звернутися до суду або небажання посадових осіб користуватися цим правом внаслідок зловживання службовим положенням чи владою. Для цього потрібно, щоб відповідна норма права відносила той чи інший орган чи особу до суб'єктів, які мають право на звернення до суду за захистом чужого права чи інтересу.

Стосовно Уповноваженого такою нормою є cт.45 ЦПК, яка має пріоритет перед нормами, що містяться в Законі. За правовою логікою у них повинні бути названі випадки, коли Уповноважений вправі звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах. На нашу думку, вказана в п. 10 cт.13 Закону умова — неспроможність самого громадянина за станом здоров’я чи з інших поважних причин звернутися до суду із заявою про захист своїх прав і свобод — є підставою для реалізації Уповноваженим права на звернення до суду за захистом чужого інтересу, а не підставою самого права.

Право на звернення Уповноваженого до суду за захистом чужого інтересу передбачено й ч.1 cт.45 ЦПК; воно незмінне, а його наявність не може залежати від стану здоров’я особи, чиї права і свободи представляє в суді Уповноважений. У цьому зв’язку не випадково в ч.6 cт.119 ЦПК «Форма і зміст позовної заяви» говориться, що у пред’явленому позові особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, повинні бути зазначені підстави такого звернення, а не наявність права на нього.

З урахуванням наведеного можемо зробити висновок, що підставами участі в цивільному процесі Уповноваженого слід вважати ті, що мають загальний характер (ч.2 cт.3 і ч.1 cт.45 ЦПК) і якими обґрунтовується право Уповноваженого брати участь у цивільному процесі має своє практичне значення: за відсутності підстав, які є загальними, суддя взагалі не приймає справу до свого провадження, а якщо немає обґрунтування заяви щодо захисту прав чи свобод конкретної особи, суддя вправі залишити її без руху до усунення цього недоліку. Процесуальною формою участі Уповноваженого в цивільному процесі, про що йдеться в ч.1 cт.45 ЦПК, є звернення до суду із заявою про захист прав та свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно. Це право українського омбудсмана звертатись до суду особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку, встановлених ЦПК, роблять Уповноваженого активним учасником судового провадження. Отже, на основі аналізу ст. 45 Цивільно-процесуального кодексу України (далі - ЦПК), можна зробити висновки, що зазначений суб'єкт захисту прав інших осіб може брати участь у цивільному процесі у такій процесуальній формі як звернення до суду із заявою, відкриття провадження у цивільній справі та участь у такій справі.

Варто також зазначити, що Уповноважений Верховної ради України з прав людини може бути суб'єктом захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб за умов: наявності закону, який дає йому повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб у конкретних справах; наявності в осіб, захист прав та інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільно-процесуальної правосуб'єктності. У здійсненні своїх процесуальних прав омбудсман, як правило, незалежний від волі осіб, права і охоронювані інтереси яких він захищає.

Розділ ІІ. Права та обов’язки Уповноваженого Верховної ради України з прав людини у цивільному процесі

Загальні права та обов’язки Уповноваженого з прав людини у цивільному процесі.

Як ми вже з’ясували вище, Уповноважений Верховної ради України з прав людини є одним із учасників цивільного процесу, який звертається до суду з метою захисту інтересів інших осіб, має громадський, державний та інший інтерес у вирішенні справи. Стосовно прав та обов’язків омбудсмана, пов’язаних із його зверненням до суду із заявою, відкриття провадження у цивільних справах і участь у таких справах, проаналізуємо їх більш детально. При реалізації даної форми участі у цивільному процесі Уповноважений має такі права та обов’язки:

Загальні права та обов’язки осіб, що беруть участь у справі передбачені ст.27 ЦПК, а саме: має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом. Уповноважений з прав людини як и інші особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язаний подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті.

Крім того даний суб'єкт зобов’язаний добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. Варто також зазначити, що крім загальних прав та обов’язків, передбачених вказаною статтею ЦПК Уповноважений прав людини може також мати додаткові права та обов’язки, передбачені ст. 31 ЦПК адже він в такому випадку виступає в цивільному процесі в якості сторони. Так, крім прав та обов’язків, визначених у статті 27 ЦПК, якщо Уповноважений виступає в якості позивача, то він має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а якщо в якості відповідача, то має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред’явити зустрічний позов. Уповноважений Верховної ради України з прав людини як і будь-яка сторона цивільного процесу має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони.

Спеціальні права та обов’язки Уповноваженого з прав людини у цивільному процесі.

Уповноважений Верховної ради України з прав людини має також спеціальні права та обов'язки органів та осіб, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Так згідно ст. 46 ЦПК органи та інші особи, які відповідно до статті 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Відмова органів та інших осіб, які відповідно до статті 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Інші права та обов’язки Уповноваженого з прав людини у цивільному процесі.

Уповноважений Верховної ради України з прав людини крім загальних прав та обов’язків осіб, що беруть участь у справі та спеціальних прав та обов’язків, передбачених для органів та осіб, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах має ще й інші права та обов'язки, що більше конкретизуються в законі України " Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини" . Так, наприклад, відповідно до ст. 13 зазначеного закону цей суб'єкт має такі як загальні так и спеціальні права:

на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом.

Обов’язки Уповноваженого Верховної ради з прав людини передбачені ст. 14 названого закону:

Уповноважений зобов’язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права;

Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов’язання діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.

Розділ ІІІ. Аналіз судової практики участі Уповноваженого ВРУ у цивільному процесі

З метою виявлення більш повного з’ясування ролі та місця Уповноваженого Верховної ради України з прав людини у цивільному процесі як особливого суб'єкта, рівня ефективності його діяльності звернімося до судової практики. Так, 27 березня 1996 р. в результаті злочину, вчиненого групою з 6-ти службових осіб СІЗО УСБУ по Львівській області та старшим слідчим Львівської обласної прокуратури Т., загинув громадянин Ю.І. Мозола — син громадян Мозоли І.С. і Мозоли І.М. Усі 7 винуватців цього злочину засуджені вироками Військового суду Львівського гарнізону від 30 листопада 2000 р. і Військового суду Івано-Франківського гарнізону від 18 жовтня 2001 р., які вступили в законну силу. Під час досудового розслідування й судового розгляду першої з кримінальних справ (стосовно 6-ти осіб), з вини слідчого й судді мати й батько загиблого не були визнані ані потерпілими, ані цивільними позивачами по справі. Була відшкодована моральна шкода в розмірі 50 тис. грн. лише дружині загиблого, а батьки його були забуті, хоча мати є інвалідом II групи, а батько — пенсіонер. Але ж крім моральної шкоди батьки загиблого незалежно від того, отримували вони від сина за його життя якусь матеріальну допомогу чи ні, втратили потенційного годувальника, який згідно із законом повинен був надавати матеріальну допомогу непрацездатним нужденним батькам. У зв’язку з викладеним Уповноважений звернулась до суду з позовом про стягнення з Управління Служби безпеки України по Львівській області на користь Мозоли І.С. і Мозоли І.М. по 100 тис. грн. і з Прокуратури Львівської області на користь зазначених вище постраждалих подружжя Мозоли — по 30 тис. грн. Франківський місцевий суд м. Львова рішенням від 22 травня 2002 р. задовольнив позов Уповноваженого і стягнув на користь батьків потерпілого зазначені суми. Це перший прецедент на теренах СНД, коли було висунуто й задоволено позов до системи СБУ й органів прокуратури, а не до посадових осіб.

Крім того, наприклад, у справі за позовом Уповноважено Верховної ради з прав людини до Виконкому Київської районної ради м. Харкова про визнання незаконним рішення органу державної влади — виконкому Київської районної ради м. Харкова від 04.01.2000 р. № 05−14 про надання дозволу на продаж квартири від імені неповнолітньої Ольги Кривонос та відшкодування шкоди Виконком Київської районної ради м. Харкова рішенням від 14.01.2001 р. надав згоду Кривоносу М. М., батьку і співвласнику житла неповнолітньої Кривонос Ольги Михайлівни, 26.03.1985 р. народження, на продаж від імені дочки частини її власної квартири. Тим самим неповнолітню Кривонос О. М. було позбавлено права власності, чим порушені вимоги ст. 41 Конституції України. Зміст заяви батька неповнолітньої щодо позбавлення її права власності зобов’язує орган опіки і піклування — виконком — діяти в інтересах неповнолітньої. Для цього необхідно, як це пропонується ст. 61 Кодексу України про шлюб та сім'ю (в ред. 1970 р.), перевірити, наскільки прохання Кривоноса М. М. відповідає інтересам дитини, чи не порушуються її права продажем житла, тобто з’ясувати, чи не зловживає Кривонос М. М. батьківськими правами. Але виконком Київської райради м. Харкова, не виконавши вимог закону, виніс рішення лише на підставі заяви Кривоноса М. М., без згоди піклувальника неповнолітньої - її бабусі Кривонос О. О. Для такого рішення не було законних підстав. Про позбавлення власності Ольга Кривонос дізналась тільки у 2003 р. і звернулася з відповідним проханням до народного депутата України Александровської А.О., яка направила депутатське звернення на захист прав неповнолітньої до Уповноваженого з прав людини. Перевіркою, проведеною в межах відкритого Уповноваженим з прав людини провадження для встановлення факту порушення конституційного права Кривонос, було встановлено таке: На час винесення рішення про надання згоди на продаж власної частини квартири Ольга Кривонос не проживала за місцем постійного мешкання у квартирі № 8 по вул. Артема, 36-б у м. Харкові, що документально підтверджено.3 січня 1997 р. вона залишилася без батьківської опіки — мати померла, а батько відбував покарання в місцях позбавлення волі і тимчасово виїхала в Сумську область до своєї бабусі. Остання була призначена її піклувальником. Про виписку з харківської квартири Ольга Кривонос дізналася тільки після досягнення 16-річчя, коли приїхала отримати паспорт за місцем народження і постійного проживання. В цьому їй було відмовлено, але і тоді вона не була повідомлена про рішення, яким її позбавлено власного житла. Батько неповнолітньої М. М. Кривонос у зв’язку зі смертю дружини — матері Ольги — став квартиронаймачем трикімнатної квартири № 8 за вищевказаною адресою. Після повернення з місць позбавлення волі 20.12.99 р. він приватизував цю квартиру на себе і неповнолітню Ольгу, а 27.12.99 р. нібито звернувся до виконкому з заявою, в якій просив надати йому дозвіл від імені Ольги продати всю квартиру. До звернення була долучена заява від імені Ольги Кривонос про те, що вона не заперечує проти продажу своєї частини. Фактично, як встановлено експертизою, проведеною під час досудового слідства по кримінальній справі, порушеній органами прокуратури на підставі матеріалів перевірки Уповноваженого з прав людини, обидві заяви виконані не Кривоносом М. М. і не його дочкою Ольгою. Крім того, Кривонос М. М. і його дочка Ольга не могли особисто передати заяву до виконкому під час прийому, оскільки Кривонос М. М. з 22.12.99 р. по теперішній час перебував під вартою (нині відбуває покарання в місцях позбавлення волі), звідки 27.12.99 р. не звільнявся, а Ольги не було в Харкові. З вищевказаних підстав зроблений запис працівником виконкому на зверненні Кривоноса М. М. про те, що під час прийому «особа заявника установлена за паспортом», не відповідає дійсності. Уповноважений з прав людини, встановивши факт порушення конституційного права неповнолітньої Кривонос О.М., звернулася до виконкому Київської райради Харківської міської державної адміністрації з пропозицією відповідно до п.2 ст.56 Закону України «Про власність» відшкодувати О. Кривонос (Пустовойт) у повному обсязі шкоду, завдану неправомірним рішенням райвиконкому. Але до цього часу права О. Кривонос не поновлені. На підставі викладеного Уповноважений з прав людини вважав за необхідне заявити цей позов на захист прав неповнолітньої Кривонос О. М. (Пустовойт) та просити суд:

1) рішення виконавчого комітету Київської районної ради м. Харкова № 0514 від 14.01.2000 р. про надання дозволу на продаж квартири від імені неповнолітньої Кривонос О. М. її батьку-співвласнику Кривоносу М. М. визнати незаконним, тобто таким, що порушує право власності Ольги Кривонос (Пустовойт).

2) Зобов’язати Київську районну раду у м. Харкові та Харківську міську державну адміністрацію відшкодувати власнику Кривонос Ользі Михайлівні (Пустовойт О.М.) завдану вищевказаним рішенням шкоду у повному обсязі - повернути житло на підставі ст. 1173 ЦК України і п. 2 ст.56 Закону України «Про власність». За пропозицією суду Київська районна рада у м. Харкові погодилася на укладення мирової угоди, згідно з якою Ользі Кривонос надається однокімнатна квартира, що відповідає розміру частини власності, якої незаконно була позбавлена з дозволу райради неповнолітня. Квартира виділена О. Кривонос на початку 2005 р.

І насамкінець, варто також звернути увагу на Звернення Уповноваженого Верховної ради з прав людини адресоване колишньому Голові Верховного Суду України Віталю Федоровичу Бойку, що стосувалося судової практики у сфері інформаційних відносин та позовів проти ЗМІ. Зокрема у даному зверненні йшлося про те, що до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять скарги щодо судової практики у справах за позовами до засобів масової інформації. У зверненнях йдеться про неоднакове застосування судами України норм чинного законодавства з цих питань, внаслідок чого порушується право громадян на свободу слова та інформації, здійснюються спроби політичної розправи з окремими виданнями та авторами публікацій. Проблема набула широкого вітчизняного та міжнародного резонансу, негативно впливає на імідж держави та органів державної влади. Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини та протоколи до неї. Тим самим наша держава визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини та взяла на себе зобов’язання захищати право на свободу виявлення поглядів. Отже, вимоги цих міжнародних документів та прецедентне право Європейського Суду мають враховуватися судами України при розгляді конкретних позовів до засобів масової інформації. У першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні» наголошується на необхідності розглянути питання щодо врегулювання розв’язання спірних проблем, що виникають у сфері інформаційних відносин, а саме:

1. Законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою поширювалась інформація, її обсяг та властивості, внаслідок чого завдано моральної шкоди конкретній особі. Однак законом може бути визначена, на нашу думку, лише нижня межа розміру відшкодування моральної шкоди. Законодавче врегулювання критеріїв зменшить суб'єктивізм суду при визначенні розміру завданої моральної шкоди.

2. Встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у розмірах, встановлених законодавством, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Це приведе до зменшення звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшить кількість укладання мирових угод за зазначеними судовими справами.

3. Встановити спеціальний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати судом питання щодо достовірності або недостовірності інформації, а потім вирішувати питання встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок значно збільшить кількість укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду, оскільки з економічних міркувань винна сторона намагатиметься владнати позовні вимоги шляхом укладання мирової угоди, а позивачі отримають можливість домовитися про прискорення відшкодування моральної шкоди, аніж чекати на набрання чинності судових рішень та домагатися їх виконання. Уповноважений підтримував проведення Пленуму Верховного Суду України з питань удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері.

За результатами розгляду даного звернення Уповноваженого Верховної ради України з прав людини Пленум Верховного Суду України 25 травня 2001 р. узагальнив практику судочинства і своєю Постановою № 5 «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» прийняв рекомендації, які застерігають суди загальної юрисдикції від астрономічних штрафних санкцій щодо захисту честі й гідності. Також завдяки спільним зусиллям у Кримінальному кодексі України з’явилася ст. 171, яка передбачає кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та їх переслідування за виконання професійних обов’язків. Отже, з одного боку на сучасний період практика розгляду цивільних справ за участю омбудсмана, на відміну від, наприклад, справ кримінальних є, на нашу думку досить невеликою. Водночас окремі справи за участю омбудсмана свідчать про ефективність такої форми його захисту прав та свобод громадян України в цивільному процесі.

Висновки

Таким чином на основі викладеного вище можна зробити висновки, що український омбудсман наділений повноваженнями та компетенцією подібно до більшості омбудсманів світу. Проте деякі омбудсмани мають значно ширші повноваження. Наприклад, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора, а омбудсман Швеції - розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини такими повноваженнями не наділено. Проте, як свідчить перший досвід роботи, необхідність у цьому назріла. Особливо відчутною є неврегульованість статусу Уповноваженого в кримінальному та цивільному процесах і відсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду в тих випадках, коли, на думку Уповноваженого, мало місце порушення законодавства при розгляді тієї чи іншої справи. Звернення до суду із заявою про захист прав і свобод осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також участь особисто або через свого представника в судовому процесі є найбільш ефективним у механізмі судочинства. Разом із тим деякі науковці наголошують: хоча Уповноважений і наділений правом брати участь у судових засіданнях, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод указаних осіб, законодавством України не врегульовано його статуса, право участі українського омбудсмана в кримінальних і цивільних процесах чітко не визначено, що може бути використане судом для обмеження ініціативи його щодо захисту прав громадян [9, с.10; 8, с. 400, 401]. Із цією думкою ми не погоджуємось, оскільки вона передовсім суперечить чинному процесуальному законодавству. Уповноважений, як і інші органи й особи, яким законом надається право захищати права, свободи й інтереси інших, належать до суб'єктів, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК). Він може звернутися до суду на захист прав і свобод фізичної особи у всіх видах проваджень: пред’явити до суду позов, подати заяву про видачу судового наказу або заяву в порядку окремого провадження. Звернувшись до суду із заявою на захист прав і свобод громадянина, омбудсман набуває обсяг процесуальних прав та обов’язків (статті 27 і 31 ЦПК) особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду. При цьому він може брати участь не тільки в суді першої інстанції, й подати апеляційну чи касаційну скаргу, а також заяву про перегляд рішення за винятковими або нововиявленими обставинами. Між тим ЦПК не передбачає права Уповноваженого захищати права та свободи інших осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, в інших стадіях процесу, якщо він не ініціював відкриття провадження у справі. Хоча в п. 9 Закону й закріплено право омбудсмана бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій (у тому числі й на закритих) за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим, таке право не тягне за собою ніяких правових (процесуальних) наслідків. Інакше кажучи, Уповноважений не може вступати в розпочатий процес і захищати чужі інтереси на будь-якій стадії цивільного процесу. У цьому зв’язку вважаємо, що не можна погодитися з висловленою в юридичній літературі точкою зору щодо необхідності надати Уповноваженому право звертатися до судових інстанцій з метою перевірки судових рішень за наявності даних, що в перебігу судового розгляду мали місце суттєві порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення. Така пропозиція суперечить cт.124 Конституції України, де зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами. Ось чому вона не може бути прийнятною. Разом із тим, на наше переконання, доцільно було б, як це передбачено для прокурора, надати право Уповноваженому та його представникам вступати в справу і здійснювати захист прав заінтересованих осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити, самостійно на будь-якій стадії цивільного процесу, про що доповнити ч.2 cт.45 ЦПК. Крім того актуальним залишається питання доцільності чи необхідності застосування такої процесуальної форми участі Уповноваженого у цивільному процесі як вступ у процесі розгляду справи для подання висновком за власною ініціативою чи ініціативою суду. На нашу думку, існування даної форми участі омбудсмана у цивільному процесі є не зовсім доцільним, тому слід також внести відповідні зміни у законодавство.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст.141.

2. Цивільно-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, — 2004. — № 40−41, 42. — Ст.492.

3. Закон України «Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст.99.

4. Васильєв С.В. Цивільний процес: Навч. посібник. — Х.: Одіссей, 2007. — 480 с.

5. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді «Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини» // Голос України. — 2009. — № 23 (4523). — С.10−12.

6. Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Нац. юрид. акад. України. — Х., 2000. — 151 с.

7. Захаров Є. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Права людини. — 2006. — № 17 (417). — С.4.

8. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в України: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К.: ВАТ «Кн. Друкарня наук. книги», 2000. — 378 с.

9. Косюта М. Взаємозв'язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту // Вісн. прокуратури. — 2002. — № 3 (15). — С.10.

10. Марцеляк О. В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. — Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. — 450 с.

11. Мичко М.І. Деякі проблеми представництва прокурором інтересів громадян і держави в суді // Вісн. Вищ. Арбітр. Суду України. — 1999. — № 4. — С.28.

12. Тацій В.Я., Грошевий Ю. М. Правові засоби охорони Конституції // Вісн. Акад. прав. наук. — 1995. — № 3. — С.35−42.

13. Тенебаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і прогалини в законі / Право України. — 1999. — № 2. — С.101, 102.

14. Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні аспекти) // Вісн. Акад. прав. наук. — 1995. — № 3. — С.60−68.

15. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Акад. курс. — К.: Вид. дім «Ін Юре», 2005. — 624 с.