Історія розвитку науки адміністративного права

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Маріупольський державний університет Економіко-правовий факультет кафедра конституційного, адміністративного та міжнародного права Курсова робота На тему: «Історія розвитку науки адміністративного права»

Студентки 3 курсу, ОКР «Бакалавр»

Маросіної Є.М.

Керівник: к.ю.н., доцент Черних Є.М.

Маріуполь — 2012

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Формування науки адміністративного права в європейських країнах

1.1 Розвиток науки поліцейського права як початкової форми адміністративного права

1.2 Місце римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права Розділ 2. Формування адміністративного права у XIX-XX століттях

2.1 Виникнення предмету адміністративного права у ХІХ столітті

2.2 Розвиток адміністративного права в період СРСР Розділ 3. Українська наука адміністративного права на сучасному етапі

3.1 Основи функціювання адміністративного права в Україні

3.2 Проблеми здійснення управління в Україні

Висновки Список використаних джерел

ВСТУП Актуальність теми: полягає в тому, що історія розвитку адміністративного права безпосередньо впливає на процес реформування адміністративного права як галузі права в цілому. Цей факт базується на визнанні якісно нової ролі держави у взаємовідносинах з громадянами — не панування, а служіння їм. Конституція України (ст. 3) проголошує: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Що стосується сучасності - історія розвитку адміністративного права сприяє детальному вивченню закономірностей, проблем та умов розвитку цього права як науки. Також допомагає витягти досвід і помилки минулих поколінь для впровадження нових ідей, що значно покращує життя людей, та їх відносини з владою.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникали в момент взаємодії влади і громадян, під впливом управління, та з часом вдосконалювалися до сучасного часу.

Предметом дослідження є історичний досвід, який отримала країна завдяки участі у формуванні адміністративного права.

Проблематика роботи. Наука адміністративного права в першу чергу досліджує правові аспекти державного управління, тобто проблеми правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, тому що державне управління вивчають як теорія державного управління так і деякі інші управлінські науки. Відповідно на стику предметів дослідження цих наук розвиваються найінтенсивніші їх зв’язки.

Крім цього, наука адміністративного права пережила ідейну та кадрову кризи, тому що до 1936 р. управління в Україні не було чітко відмежоване від інших форм державної діяльності - ні за Конституцію, ні фактично. За таких умов важко було виділити управлінську діяльність як самостійний об'єкт вивчення, відокремити управлінський апарат від інших ланок державного апарату.

Після відмежування адміністративного права як самостійної галузі головними проблеми стало вдосконалення системи органів управління, чіткого розмежування компетенції між ними, підвищення відповідальності кожного органу й посадової особи за доручену справу, розширення прав громадян і посилення їх гарантій тощо. Такі висновки зробили вчені О. Луньов, М. Студенікін, Ю. Козлов, В. Манохін, О. Альохін, В. Власов, Ц. Ям-польська, О. Якуба, Р. Павловський, Г. Петров, Д. Бахрах, які займалися питанням про сутність державного управління, особливості адміністративно-правових відносин, їх суб'єктів, державну службу, вдосконалення діяльності виконавчо-розпорядчих органів, зміцнення законності й державної дисципліни.

Мета роботи полягає в розробці наукових висновків, рекомендацій і конкретних пропозицій щодо вдосконалення та посилення ефективності діючих адміністративно-правових норм і відповідних правових інститутів До завдань роботи належать такі вимоги:

· дати ширше визначення предмету науки адміністративного права;

· пояснити взаємодію науки адміністративного права з іншими галузями права;

· дослідити етапи історичного розвитку науки адміністративного права, шляхи його подальшого вдосконалення;

· охарактеризувати багатоманітність адміністративно-правового регулювання;

· визначити досвід адміністративно-правового регулювання і досягнення зарубіжної правової науки.

Методологією дослідження. У наукових дослідженнях у галузі адміністративного права використовуються загальнонаукові та конкретно-наукові методи досліджень, і передусім системний та структурно-функціональний аналіз управлінсько-правових явищ, соціологічний метод, наукові експерименти. Визначальний вплив на розвиток науки адміністративного права справляє загальна теорія держави і права, наука конституційного права.

Структура роботи містить

· Вступ, якій має в собі актуальність, предмет, об'єкт, методологію, завдання та проблематику.

· Три розділ, з двома підрозділами кожній, де йтиме річ про розвиток адміністративного права як науки в європейських країнах (поліцейське та римське право), адміністративне право у ХІХ-ХХ століттях та й адміністративне право в Україні на сучасному етапі. В останньому розділи визначаються також проблеми функіювання адміністративного права як науки.

· Висновок, що співпадає з завданнями даної роботи і література.

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ НАУКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

1.1 Розвиток науки поліцейського права як початкової форми адміністративного права Перші наукові праці з державного управління з’явилися у XVI ст., коли утверджувалася абсолютна монархія. Ці праці мали теологічний зміст і давали поради правителям, як управляти державою. Метою управління в цю епоху було отримання якомога більше грошей для правителя, монарха. На цих позиціях стояли до початку XVIII ст. камеральні науки (напрям у розвитку німецької економічної думки XVII-XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального господарства). Вченими — камералістами вважаються М. Оссе (1506−1557) та Г. Брехт (1547−1612), які вважали, що мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління.

Так, для формування в подальшому самостійної науки адміністративного права великого значення набуло виокремлення з камералістики науки поліцейського права. Основними представниками поліцейської науки на той час були Н. Деламар, І.-Г.-Г. фон Юсті (1717−1771) та Й. фон Зонненфельс. Ці вчені не вивчали ні законодавства, ні управління, але виклали систему теоретичних знань, які обумовлюють добробут. Започаткована у Франції Деламаром, а в Німеччині - Юсті наука про поліцію була теорією політики законодавства та управління. Наприкінці XVIII ст.- на початку XIX ст. поліцейська наука продовжувала розвиватися. Подальший розвиток поліцейської науки пов’язаний з працями вчених, які розробляли питання поліцейської держави [4, c. 35−38].

У Росії ця наука спочатку, за статутом університетів 1835 p., викладалася під назвою «Закони державного благоустрою та благочинства», а згодом (за статутом університетів 1863 р.) дістала назву поліцейського права.

Поступово політичний характер науки поліційного права змінювався на юридичний. Перша половина XIX ст. стала перехідним періодом для науки поліцейського права.

Якщо поліцейське право використовувалося для впорядкування суспільних відносин шляхом застосування методів прямого примусу, то виникнення адміністративного права пов’язане з принципово іншим підходом — визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, котрі сформувалися в ході буржуазних революцій. Адміністративне право з початку свого існування було правом контролю за адміністрацією, правом захисту громадянина від сваволі з боку адміністративної влади.

Ідеї адміністративного права Франції, як і її цивільного права, справили великий вплив на інші держави Західної Європи, де також почалося виокремлення адміністративного права у самостійну галузь публічного права. Формуються такі принципи побудови і діяльності органів публічної влади, як законність, централізація, децентралізація тощо.

З другої половини XIX ст., зокрема в Німеччині, почалась активна розробка адміністративного права — як німецького, так і інших держав. Наприклад, Георг Мейєр у праці «Підручник німецького адміністративного права», виданій в 1883 p., прагнув насамперед до точних формулювань адміністративно-правових понять, юридичних інститутів. До числа його здобутків належать визначення внутрішнього управління, а також адміністративного права як системи юридичних норм, що регулюють управління. На думку Г. Мейєра, наука про управління поділяється на дві частини:

1. адміністративне право, що вивчає юридичні принципи управління;

2. адміністративна політика, що вивчає принципи доцільності.

Автор виклав тільки першу частину, що ж стосується адміністративної політики, то вона залишилася без відповіді.

Дослідження адміністративного права у Франції починається з 30-х років XIX ст. Першими дослідниками французького адміністративного права, а також засновниками відповідної науки були Дежерандо, Макрель, Вів'єн, Лафер'єр та інші.

Французькі вчені виходили із загального вчення про конституційний устрій та поділ влади. Виконавча влада, яка контролюється законодавчою владою, діє в установлених законом рамках та відповідальна перед законом. Звідси виникає інститут адміністративної юстиції. Адміністративне право визначає побудову та взаємовідносини громадських органів, на які покладена турбота про ті громадські інтереси, для яких існує адміністрація, а також ставлення адміністративної влади до громадян. Завдання поліції - попередження загроз.

Німецькі вчені переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін. Що стосується французьких дослідників, то вони розробляють всю систему адміністративного права, розуміючи її як єдине ціле. Наприкінці XIX ст. англо-американська юридична література відрізнялася від відповідної літератури на Європейському континенті тим, що не давала повних систем політичних та юридичних наук.

Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші - правом внутрішнього управління.

Наука адміністративного права кінця XIX—початку XX ст. у широкому розумінні включала вчення про всю сукупність юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. Із предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове, церковне та внутрішнє управління.

Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм. Наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.

До особливої частини науки адміністративного права входили наступні розділи: про поліцію безпеки; про народне здоров’я; про духовний розвиток; про економічний добробут [13, c. 50−52].

Новою рисою в розвитку адміністративного права стало встановлення контролю за адміністративною владою через кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації. Пізніше у західноєвропейських країнах була створена система адміністративних судів, які є однією із систем, що забезпечує дотримання законів посадовими особами [14, c. 136−137].

1.2 Місце римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права Досліджуючи історичну еволюцію адміністративного права, не можна залишити поза увагою питання щодо римського права. Адже вона властива усім європейським системам права.

Історія римського права означає сприйняття його духу, ідей, засад і основних положень у процесі формування та розвитку європейських традицій права.

Римське право як елемент загального процесу відродження цивілізації, що відійшло у минуле, полягає насамперед у впливі більш ранньої, але високорозвиненої системи права на правову систему, що формується у новій культурі, при цьому, це право пристосовують до сучасного розуміння права. Римське право у контексті історії цивілізацій не є чимось унікальним — достатньо пригадати грецьке право і створення відомих Законів XII таблиць.

Водночас саме римське право виявилося найвищою фазою розвитку античного права. Це стало одним з визначальних моментів для подальшої долі права Стародавнього Риму. Саме тому римське право виявилося предметом неодноразових прикладів у наступних цивілізаціях.

Що ж стосується надбань римського публічного права, то до них зверталися лише тоді, коли цього вимагали потреби того чи іншого державного устрою, форми правління тощо. При цьому на відміну від римського приватного права, коли сприймався дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо. В цьому відображається сутність публічного права.

Слід говорити про західноєвропейський чи східноєвропейський типи в рамках єдиної історії європейського права. Вони відрізняються певними властивостями, характеристиками, що позначається і на особливостях тієї чи іншої європейської традиції права.

Західноєвропейський тип рецепції римського права характеризується такими рисами:

· тривалість процесу, як правило, протягом усього часу формування і розвитку західної традиції права, тобто майже півтора тисячоліття;

· ґрунтовні теоретичні розвідки: праці глосаторів, коментаторів, представників філологічної, історичної та інших правових шкіл;

· розвиток філософського підґрунтя (вчення про природне право, громадянське суспільство, правову державу тощо);

· зумовленість рецепції римського права нагальними потребами торгівельного обігу;

· паралельність процесів розвитку римського права у декількох країнах;

· доведення розвитку римського права до логічного завершення (створення на його підвалинах цивільних кодексів, зводів законів тощо).

Для східноєвропейського розвитку римського права характерні такі риси:

· більш короткий відрізок часу, протягом якого вона відбувається;

· проведення систематизаційних робіт на матеріалах першоджерел, проте без глибоких досліджень засад римського права як такого;

· обмеженість філософського підґрунтя християнським вченням у його православній інтерпретації, ігнорування положень давньогрецької, римської філософії;

· проведення систематизаційних, дослідницьких та інших робіт за ініціативою «зверху» і в умовах залежності шкіл права від центральної влади та інших органів управління;

· обмеженість процесу рецепції у просторі;

· створення єдиного кодифікаційного акту не завжди тягне «вторинні» рецепції навіть у межах східноєвропейської цивілізації.

Отже, класичним слід вважати західноєвропейський тип як органічний для західної традиції права. Проте й східноєвропейський тип римського права слід визнати таким, що відіграв певну, досить значну роль у формуванні європейського виміру права. Значення він має з огляду на перспективи створення єдиного права Європи.

Що ж стосується адміністративного права, то воно сформувалося наприкінці XIX ст. А XX ст. можна визнати часом його своєрідного тріумфу. Адже навіть британські науковці визнавали необхідність і закономірність існування адміністративного права, що у той час формується у межах англосаксонської правової сім'ї загального права. Як відомо, англосаксонська сім'я права відрізняється від континентальної правової сім'ї тим, що має своїм підґрунтям судову практику (прецедентне право) і не знає чіткого поділу права на публічне і приватне.

У країнах континентальної правової сім'ї предмет адміністративного права чітко визначений і відмежовується від відносин, що регулюються приватним правом [3, c. 528−530].

Зазначені обставини важливо врахувати у процесах поступового посилення євроінтеграційних тенденцій оновлення і розвитку українського адміністративного права. Зокрема, поява в адміністративному праві України таких інститутів, як адміністративна юстиція, інститут управлінських послуг, адміністративного договору, розвиток адміністративного законодавства, — усе це свідчить про наявність певних ознак рецепції духу, ідей, головних засад та окремих положень публічного права, що сформувалося під впливом західної традиції права.

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА У XIX-XX СТОЛІТТЯХ

2.1 Виникнення предмету адміністративного права у ХІХ столітті

Як вже зазначалося, зародження управлінських відносин у людському суспільстві відбулося задовго до виникнення держави. Будь-яка спільнота людей — племґя, рід або фракція існували в певних організаційних рамках, які забезпечували процеси життєдіяльності та керівництва цими первісними структурами людської цивілізації.

Важко переоцінити значення адміністративного права у функціонуванні будь-якої країни. За допомогою правових регуляторів управлінського характеру здійснюється робота виконавчо-владного механізму, реалізуються публічні потреби та інтереси членів суспільства. Стосовно сучасного суспільства, кожен з нас декілька разів на день може стати учасником адміністративно-правових відносин, не підозрюючи про це. Пересуваючись на транспортному засобі чи переходячи дорогу, дивлячись виставу в театрі або полюючи на качку в плавнях, отримуючи грошовий переказ чи здійснюючи оплату комунальних послуг, ми виступаємо в ролі одного з субґєктів управлінських відносин, що регулюються нормами адміністративного права [11, c.45−46].

Кожне суспільне явище, у тому числі й сучасне адміністративне право України, виникло не на порожньому місці. У його історичному багажі міститься досвід становлення і функціонування в умовах щонайменше двох правових систем — царської Росії та СРСР.

Результати такого погляду в далеке минуле дозволяють стверджувати, що такі законодавчі старожитності, як Закони Ману, кодекс Хамурапі містили правові норми, що регулювали державно-управлінські відносини. Особливе місце серед правових памґяток Стародавнього світу займає Закон XII таблиць, кодифіковані правила якого поділялися на норми приватного й публічного права і діяли на території Римської імперії, починаючи з середини V віку до нашої ери.

Однак, процеси кількісного і якісного зростання управлінських норм, їх систематизація та обґєднання в окрему галузь права повґязуються не з античним часом, а з періодом бурхливого зародження й розвитку відносин капіталізму протягом XІІ-XIX століть. Паралельно з впровадженням нових економічних стосунків, значним промисловим зростанням формувалися нові державні інституції виконавчо-розпорядчої компетенції, такі як уряди, міністерства, генерал-губернаторства, національні банки, керівництво яких поступово зосереджувало у своїх руках реальну владу в державі.

Заміна феодального суспільно-економічного етапу на капіталістичний призвела до виникнення соціальних процесів: суттєво зросло міське населення, змінилась соціальна структура суспільства, поступово впроваджувались нові елементи у схемі державно-владного механізму, які більш відповідали потребам того часу і сприяли подальшому вдосконаленню функцій державного управління.

Як відзначає професор К.С. Бєльський, появу і розвиток галузі адміністративного права обумовили три фактори:

1. необхідність регламентувати охорону громадського порядку у великих містах;

2. потреба в реалізації державного управління;

3. забезпечення реалізації субґєктивних прав громадян[5,с.15−17].

Праобразом сучасного адміністративного права слід вважати поліцейське право. На території сучасної України перші поліцейські структури були утворені Петром І, і протягом XVIII ст. їх діяльністю були охоплені всі міста країни. Нормативні акти, що видавались державною адміністрацією та поліцією, були обґєднані в поліцейське законодавство. На основі цього законодавства зґявилися перші праці з поліцейського права, норми якого мали завдання регулювати суспільні відносини щодо забезпечення публічного і громадського порядку, майнових та особистих благ.

Однак, зважаючи на специфічність та певну вузькість кола суспільних відносин, поліцейське право як самостійна галузь було приречене на обґєднання з «правом управління» — поняттям, запровадженим у Німеччині у другій половині XIX століття. Це право встановлювало основні принципи управління, правовий статус таких важливих структур виконавчої влади, як уряд, армія, також регламентувала роботу державних службовців та їх дисциплінарну відповідальність.

Невдовзі поняття «право управління», зміст якого не охоплював усіх відносин повґязаних з діяльністю виконавчої влади, було замінене на більш точне і вдале поняття «адміністративне право». Воно мало риси родового поняття і мало розповсюджуватися на обидві основні частини адміністративно-правової діяльності: управлінську та поліцейську. Крім цього, зазначене поняття охоплювало ще одну важливу частину адміністративно-правової реальності, а саме: відносини, повґязані з захистом прав і свобод громадян.

Таким чином, були окреслені контурні межі предмета нової галузі права, який складався з двох рівновеликих груп відносин, — відносин державного управління та відносин щодо забезпечення прав і свобод громадян під час владно-управлінської діяльності. Така структурна схема побудови предмета адміністративного права повніше охоплювала владно-управлінські відносини, що виникають у демократичному суспільстві, підкреслювала значну вагомість соціального призначення цієї правової галузі в ньому.

Наприкінці XIX століття розпочався перший етап розвитку вітчизняного права як самостійної правової галузі та юридичної науки. Різні погляди серед вітчизняних правників на наукові обґрунтування адміністративного права у якості самостійної правової галузі, призвели до появи на початку XX століття двох вітчизняних шкіл, представники яких мали різні погляди на місце і роль поліцейського права у структурі адміністративної правової галузі.

Перша група вчених (Тарасов І.Т., Гессен В. М., Івановський В.В.) відстоювали позицію, за якою поліцейська діяльність у силу своєї специфіки не може охоплюватись поняттям «державне управління», і тому поліцію слід визнати самостійною частиною адміністрації, а поліцейське право — частиною адміністративного права.

Інші вчені-адміністративісти розглядали поліцейське право тільки в історичному аспекті, вважаючи, що «вчення про управління замінило собою поліцейське право».

Еволюційний розвиток вітчизняного адміністративного права був фактично згорнутий після відомих подій 1917 року. Саме з часу встановлення радянської влади розпочинається новий етап в історії цієї правової галузі. У перші двадцять років з 1917 по 1937 рік, адміністративне право на «легальному положенні» існувало лише з 1922 по 1928 рік, весь інший час воно було під забороною, у першу чергу за свій колишній звґязок з поліцейським правом. Ідеологи з ЦК ВКП (б) та ортодокси — правники типу П.І. Стучки — постійно стверджували, що поліцейське право можливе лише в буржуазному суспільстві, де є поліцейські відносин та існують протиріччя між владою і населенням.

Крім суто ідеологічних мотивів, відсутність офіційної потреби в адміністративному праві з боку держави також пояснювалась специфікою конструкції державно-владної моделі, в якій раднаркоми належали до законодавчих органів і поєднували функції державного управління із законотворчою діяльністю.

2.2 Розвиток адміністративного права в період СРСР Певна відлига у ставленні до адміністративного права розпочалась після прийняття у 1936 році так званої сталінської Конституції СРСР, норми якої закріплювали положення про органи державного управління, їх компетенцію, основи адміністративно-правового статусу громадян тощо. Остаточна реабілітація цієї правової галузі відбулася у 1938 році за допомогою сумнозвісного А. Я. Вишинського, на Першій нараді з питань науки і держави, в його доповіді, зокрема, відмічалося, що Радянське адміністративне право повинно зайняти одне з найважливіших місць у силу того виняткового значення, яке належить питанням адміністрації у справі соціалістичного будівництва [7, с.34−35].

Якщо брати за точку відліку зазначену подію, то можна стверджувати, що історія реального становлення радянського адміністративного права налічує не менше як 53 роки. Адміністративні норми за часів СРСР відігравали важливу роль соціального регулятора управлінських відносин у державі, керівництвом якої було задеклароване будівництво нового, більш справедливого на його думку соціалістичного суспільства.

Максимально обмеживши більшість прав і свобод своїх громадян, Радянський Союз в умовах фактичної політичної та економічної ізоляції, наприкінці 30-років XX століття утворив оригінальну, потужну, але занадто жорстку державно-управлінську модель, правові відносини в якій будувались за схемою «влада — суспільство», ігноруючи перевірену тривалою суспільною практикою демократичну конструкцію «влада — громадяни».

Дана схема правовідносин була однією з головних ознак, що характеризували тоталітарність радянської держави, в якій проста людина майже не мала реальних можливостей впливати на управлінські процеси.

У країні існувала однопартійна система, що призводило до монополії комуністичної ідеї в радянському суспільстві. Побудована за принципом «демократичного централізму», система Рад виключала діючу в усьому демократичному світі конструкцію поділу державної влади та функціонування органів місцевого самоврядування. Партійні осередки діяли майже на всіх підприємствах, установах та організаціях. Система керівних партійних структур будувалась за багаторівневою схемою, механізм якої працював паралельно з відповідними державно-управлінськими утвореннями, вона зосереджувала у своїх руках реальну владу, визначаючи на своїх партійних форумах пґятирічні плани соціально-економічного розвитку країни.

Функція державного управління в колишньому СРСР набула свого неповторного змісту, який суттєво різнився від аналогічної діяльності країн, що не були обтяжені проблемами побудови комуністичного суспільства. Оригінальність змісту радянського державного управління визначали дві особливості - значна заідеологізованість завдань державного управління та фактичне панування однієї державної форми власності в економічній сфері країни. Ці особливості випливали з панівного положення комуністичної партії, яка відповідно до статті 6 Конституції СРСР 1977 року було керівною і спрямовуючою силою суспільства.

Після згортання нової економічної політики наприкінці 20-х років XX століття і майже до завершення ери перебудови (початок 90-х років XX століття), такі поняття, як «місцеве самоврядування», «приватна власність», «підприємницька діяльність», «ринкова економіка» в силу того, що були природними атрибутами конкуруючого капіталістичного суспільства, не мали права на існування в країні з панівною комуністичною ідеологією, де потужні державні важелі використовувалися в першу чергу для задоволення інтересів партійної владної верхівки, а потім для іншої частини суспільства, яка не дивлячись на свою значну чисельну перевагу, існувала за нормами знижених соціальних стандартів, далеких від їх реальних потреб.

Жорстка державна регламентація суспільних відносин за часів СРСР відіграла суперечливу роль. З одного боку, за допомогою її важелів Радянському Союзу вдалося закласти підвалини вітчизняної економіки, потужності якої дозволили вирішити проблему зайнятості населення, забезпечити перемогу у другій світовій війні, підкорити атомну енергію, стати піонерами на шляху освоєння космосу, а також досягти високих здобутків у соціально-культурній сфері, особливо в галузях науки, освіти, культури. З іншого боку, екстенсивний спосіб економічного розвитку не дозволяв розкрити весь економічний потенціал країни, відчувався дефіцит продовольства та товарів широкого вжитку.

Забезпечення закритості радянського суспільства, боротьба із злочинністю, реагування на прояви інакомислення і критику функціонуючого політичного режиму, відстоювання інтересів наддержави, у тому числі і військовими засобами, потребували численного апарату силових структур, діяльність якого теж відбувалася в жорстких ідеологічних рамках.

Процес втілення в життя гасла класової боротьби, який особливо інтенсивно здійснювався у перші тридцять пґять років радянської влади, призвів до масових репресій цілих прошарків населення. Заниження суспільної цінності звичайної людини спостерігалось на всіх етапах розвитку СРСР, більшість політичних прав і свобод громадян, закріплених у Конституціях 1936 і 1977 років, залишались лише гучними деклараціями. Проста людина в переважній більшості була приречена на поразку у пошуках правди в лабіринтах партій-но-державного апарату. Дуже символічним є те, що тільки у 1970 році в СРСР було утворене Міністерство юстиції, а в жовтні того ж року відповідне міністерство та відділи юстиції були утворені також в УРСР [16, c. 103−105].

Адміністративне право в СРСР недаремно називалося радянським, бо на відміну від аналогічних правових галузей демократичних країн, його роль зводилася до регулятора суспільних відносин і процесів, найважливішого знаряддя втілення в життя політики КПРС, постійного зростання добробуту народу, захисту інтересів держав й особи, подальшого планомірного і всебічного вдосконалення соціалізму.

Обслуговуючи владно-управлінські процеси в межах радянської системи, вітчизняне адміністративне право існувало в жорстких ідеологічних рамках, що зумовлювало штучне звуження змісту предмета правового регулювання цієї галузі, який обмежувався лише відносинами державного управління [9, c. 45−46].

З грудня 1991 року починається новий (третій) етап в історії вітчизняного адміністративного права, який має декілька суттєвих відмінностей від двох попередніх. По-перше, адміністративне право України з набуттям державою незалежності почало розвиватися переважно на базі власних наукових шкіл. По-друге, змінився вектор стратегічного розвитку цієї важливої правової галузі, сутність якого чітко викладено в нормах статті 3 Конституції України. Вони проголошують, що людина, її життя і здоровґя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обовґязком держави.

На сучасному етапі становлення адміністративного права України проблема структури його змісту, що так і не була належним чином розвґязана на початку минулого століття, знову стає актуальною, її позитивне вирішення залежить від успіху адміністративної реформи та реформи адміністративного права України, які не так давно розпочаті в нашій молодій державі.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА НАУКА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

адміністративне право наука розвиток

3.1 Основи функціонування адміністративного права в Україні

Адміністративне право є не тільки самостійною галуззю права, а й однією з основних галузей юридичних знань зі своїм чітко окресленим предметом дослідження.

Наука адміністративного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є комплекс організаційно-правових проблем, пов’язаних із здійсненням державою повноважень виконавчої влади та завдань і функцій державного управління. Поняття науки адміністративного права ширше за поняття адміністративного права як галузі права. Наука адміністративного права вивчає не тільки адміністративно-правові норми і відносини у сфері державного управління, а й аналізує практику застосування чинного законодавства. Вона досліджує:

· адміністративно-правові інститути та їх співвідношення;

· проблеми систематизації та кодифікації адміністративного права;

· правовий статус суб'єктів адміністративного права, їх права і обов’язки, адміністративні процедури та проблеми адміністративного процесу й адміністративної юрисдикції;

· засоби забезпечення і зміцнення режиму законності, дисципліни та відповідальності у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності;

· взаємозв'язок адміністративного права з іншими галузями правової системи;

· етапи історичного розвитку галузі адміністративного права, шляхи його подальшого вдосконалення;

· досвід адміністративно-правового регулювання і досягнення зарубіжної правової науки.

Отже, зміст науки адміністративного права охоплює ширше коло проблем, хоча системи науки адміністративного права і відповідної галузі права в основному співпадають. Головне призначення науки адміністративного права — розробка наукових висновків, рекомендацій і конкретних пропозицій щодо вдосконалення та посилення ефективності діючих адміністративно-правових норм і відповідних правових інститутів, що врешті-решт безпосередньо впливає на ефективність державно-управлінської діяльності. В цьому виявляється активний вплив адміністративно-правової науки на розвиток адміністративного права як галузі права [10, c. 13−15].

У наукових дослідженнях у галузі адміністративного права використовуються загальнонаукові та конкретно-наукові методи досліджень, і передусім системний та структурно-функціональний аналіз управлінсько-правових явищ, соціологічний метод, наукові експерименти. Визначальний вплив на розвиток науки адміністративного права справляє загальна теорія держави і права, наука конституційного (державного) права.

За роки незалежності України було радикально переглянуто теоретичні та методологічні основи науки адміністративного права з урахуванням політичної, економічної, соціальної і правової природи Української держави, об'єктивних закономірностей і тенденцій її історичного розвитку.

Нова доктрина адміністративного права безпосередньо впливає на процес реформування адміністративного права як галузі права. Конституція України (ст. 3) проголошує: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», як вже зазначалося у вступі цієї роботи.

Роки незалежності України характеризуються певним розвитком вітчизняної науки адміністративного права. Було видано ґрунтовні дослідження з багатьох проблем науки. В центрі уваги українських адміністративістів стояли теоретичні та методологічні проблеми науки, що дістало відображення у низці монографічних праць. Важливим показником розвитку української науки адміністративного права є видання нових підручників з адміністративного права.

Значний вплив на розробку теорії адміністративного права справили наукові доробки в галузі теорії держави і права, конституційного права, теорії державного управління, цивілістики.

Зрозуміло, що не всі зазначені дослідження рівноцінні за своїм науковим потенціалом, але вони значно збагатили українську правову науку й сприяли розробці методологічних і теоретичних основ науки адміністративного права.

На особливу увагу заслуговують взаємозв'язки цієї науки. І це не випадково, позаяк у вітчизняній науці адміністративного права радянського періоду категорія «державне управління» вважалася не тільки базовою, а й домінуючою. Та й власне адміністративне право як фундаментальна галузь правової системи спрямовувалося переважно на регулювання суспільних відносин у процесі здійснення державного управління. Хоча зрозуміло, що серцевиною понятійного ряду науки адміністративного права мали б бути категорії, пов’язані з взаємовідносинами апарату державного управління з громадянами, адміністративними процедурами, організаційно-правовими засобами забезпечення ефективної реалізації та дійового захисту прав громадян у сфері управління.

3.2 Проблеми здійснення управління в Україні

У цілому зміст адміністративно-правової науки, включаючи насамперед її понятійно-термінологічний апарат, багато в чому сформувався з огляду на потреби вивчення побудови системи державного управління, її складових та їх функціонування. Щоб переконатися в цьому, досить згадати структуру академічного курсу радянського адміністративного права в шести книгах, виданого за редакцією Ю. М. Козлова, Б. М. Лазарева, О. Є. Луньова, М. І. Піскотина у 1977;1982 pp. [20, c. 40−42].

З точки зору завдань розвитку адміністративно-правової науки, її взаємозв'язки з теорією державного управління слід вважати доречними і досить плідними.

Оскільки адміністративне право є найважливішим регулятором управлінської діяльності незалежно від того, в якій конкретній сфері вона здійснюється, то без його регулятивної і формалізуючої функції неможливо чітко і функціонально організувати управління складними суспільними процесами, сконцентрувати організуючу діяльність державного апарату, усіх його складових і структурних підрозділів. При цьому правові відносини у сфері управління складаються як відносини вторинного порядку, тобто відносини, які зумовлені завданнями досягнення оптимальних результатів господарської і соціально-культурної діяльності [12, c. 736−737].

Управлінська діяльність багатоаспектна та різноманітна за змістом, формами й методами, і не всі суспільні відносини, що є за своєю природою управлінськими, можуть бути віднесені лише до предмета науки адміністративного права. Зокрема, управлінські відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави, є предметом дослідження теорії державного управління, і тільки набувши юридичної (адміністративно-правової) форми, ці відносини стають об'єктом вивчення з боку науки адміністративного права.

Проте проблеми управління не можна пояснити та розв’язати лише з позицій адміністративного права. Вони мають не тільки юридичний, а й політичний, організаційно-технічний, психологічний та інші аспекти. Тому, до речі, теорія державного управління не може вважатися суто правовою наукою: вона є комплексною, міждисциплінарною наукою [6, c. 56−59].

Дійсно, державне управління — своєрідне суспільне явище багатоаспектного характеру і, природно, не охоплюється науковим аналізом з позицій лише науки права. Наука адміністративного права досліджує тільки частину спектра управління — його організаційно-правові аспекти. Юристи — дослідники проблем управління у визначенні предмета дослідження, як правило, не виходять за межі державної сфери й навіть за межі системи органів виконавчої влади. Безумовно, система цих органів являє собою організуючу частину механізму держави. Але не визнавати подібної ролі за іншими частинами системи державного механізму (апарату), та й усієї системи політичної організації суспільства було б помилково.

Розвиток державознавчих знань поки що утримується в межах традиційних юридичних та інших наук, хоча процес диференціації й інтеграції знань інтенсивно відбувається і в цій сфері. Відомо, що державознавство ніколи не зводилося до проблем юриспруденції: цими питаннями займається широке коло наук. Правильно, що державне управління не вичерпується правом, але так само правильно й те, що питання його правової організації є найхарактернішим, визначальним, що регулюючий вплив права у державному управлінні займає вирішальні позиції, а тому державне управління значною мірою також і державно-правова категорія, хоча воно не зводиться тільки до цього.

Інакше кажучи, немає підстав всю проблематику державного управління юридизувати і водночас власне юридичні аспекти зводити до розряду суто політологічних або соціологічних, хоча політизація й соціологізація досліджень характерні для сучасного розвитку юридичної науки.

Наука адміністративного права досліджує передусім правові аспекти державного управління, тобто проблеми правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Водночас державне управління вивчають теорія державного управління та деякі інші управлінські науки, що становлять так звану науку управління. На стику предметів дослідження цих наук розвиваються найінтенсивніші їх зв’язки.

Такі зв’язки грунтуються на єдиному об'єкті дослідження — управлінні в суспільстві. Оскільки адміністративно-правова наука активно взаємодіє із зазначеними управлінськими науками, необхідно докладніше висвітлити їх склад і рівень розвитку [15, c. 77−78].

ВИСНОВКИ Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління, розвиває та зміцнює його демократичні основи. Адміністративному праву належить особлива роль у механізмі правового впливу — воно виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами у суспільстві. Інакше кажучи, адміністративне право — це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права.

Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу здійснення широкої і різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності.

Адміністративне право, зберігаючи своєрідність, виражену в його предметі і методі, тісно взаємодіє практично з усіма існуючими галузями права. Характеризуючи цю взаємодію, треба мати на увазі, що воно охоплює своїм регулятивним впливом найрізноманітніші сфери державного і суспільного життя.

Зрозуміло, що державно-управлінська діяльність перебуває під прямим впливом процесів, які відбуваються у суспільстві, і насамперед, у галузі економіки. Вони неминуче позначаються на змісті адміністративного права і характер адміністративно-правового регулювання.

Змінюється юридичний статус структур, які раніше знаходились в організаційному підпорядкуванні численних органів управління галузевого, міжгалузевого, територіального та іншого характеру. Відповідним чином змінюються форми і методи державного управління, зокрема, зростає роль регіональних регуляторів відносин; посилюється значущість норм-програм, рекомендаційних норм, адміністративно-правових дозволень; «виходить» на пріоритетні позиції управлінська діяльність контрольно-наглядового і правоохоронного характеру; частіше використовуються регулюючі можливості адміністративних договорів.

Отже, адміністративне право, змінюючи свій зміст, залишається в ролі одного з найнеобхідніших у ринкових умовах регуляторів суспільних відносин.

Найбільш самостійними є такі правові галузі, як громадянське, адміністративне, кримінальне, міжнародне, конституційне право. В інших випадках помітна взаємодія норм різних галузей права і законодавства. Так, у земельному або природоохоронному праві чітко проявляється взаємодія цивільно-правових, адміністративно-правових і кримінально-правових норм.

Спостерігається «проникнення» адміністративного права в сферу інших правових галузей. В основі такого явища — фактична наявність управлінських відносин у предметі тієї чи іншої галузі права. Тому навіть у цивільному законодавстві є хоч і невелика, але ж певна кількість адміністративно-правових за своєю сутністю норм.

У першому розділі даної роботи визначен початок розвитку адміністративного права як науки через аспекти поліцейського права та римської найки, а також вчені, які сприяли зміцненю останніх. По суті формально адміністративне право існувало вже на початку ХVІ століття, але признавати це тоді не мало сенсу, як вважало багато авторів.

Адміністративне право з урахуванням специфічних особливостей державно-управлінської діяльності як правової форми реалізації виконавчої влади, охоплює своїм регулятивним впливом надзвичайно широке коло суспільних відносин управлінського типу. Таким чином, чітко проявляється багатоманітність адміністративно-правового регулювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.

2. Кодекс України «Про адміністративні правопорушення» зі змінами і доповненнями станом на 1 червня 1997 р.

3. Битяк Ю. П. Адміністративне право України / Ю. П. Битяк // Підручник для юрид. вузів і фак. За ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001. — С. 528−530.

4. Брэбан Г. Французское административное право. / Г. Брэбан // Право України. — 1988. — С. 35−38.

5. Вельский К. С. К вопросу о предмете административного права / К. С. Вельский // Государство и право. — № 11. — 1997. — С. 5−17.

6. Веремеенко И. И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка. Части 1 и 2. / И. И. Веремеенко // - 1991;1992. — С. 56−59.

7. Вышинский А. Я. Доклад на Первом совещании по вопросам науки советского права и государства. — Сов. Государство / А. Я. Вышинский // - 1938. № 4. — С. 34−35.

8. Елистратов А. И. Основные начала административного права / А. И. Елистратов // - 1914. — С. 16−18.

9. Жидорев П. П. Советское административное право. / П. П. Жидорев //- К. — 1986. — С. 45−46.

10. Кисарев С. А. Історія держави і права України. Навчальний посібник. / С. А. Кисарев // - К., — 2000. — С. 13−15.

11. Коваль Л. В. Адміністративне право України: / Л. В. Коваль // Курс лекцій. — К., 1998. — С.45−46.

12. Колпаков В. К. Адміністративне право України: / В. К. Колпаков // Підручник. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С. 736- 737.

13. Коренев А. П. Нормы административного права и их применение. / А. П. Коренев // - М., — 1998. — С. 50−52.

14. Новицкий И. Б. Римское право. / И. Б. Новицкий //- М, 1993. — С. 136−137.

15. Тарасов И. Л. Лекции по полицейскому (административному) праву. / И. Л. Тарасов // -Т.2.-М, — 1908. — С. 77−78.

16. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. / Ю. А. Тихомиров // - М., 1998. — С. 103−105.

17. Тихомиров Ю. А. Публичное право. / Ю. А. Тихомиров // - М., 1995. — С. 25−27.

18. Шпилевский М. М. Полицейское право как самостоятельная отрасль правоведения. / М. М. Шпилевский. // - Одесса, 1875. — С. 18−20.

19. Штейн Л. Учение об управлении и право управления. / Л. Штейн // - Спб., 1874. — С. 255−256.

20. Юсупов В. А. Теория административного права. / В. А. Юсупов // - М., 1985. — С. 40−42.

21. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: URL:

http://textbooks.net.ua/content/view/2578/15/

22. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: URL:

http://apelyacia.org.ua/content/administrativne-sudochinstvo-ukrayini-kolomoiec-2008