Управління агропромисловим виробництвом за ринкових умов

Реферат на тему:

Управління агропромисловим виробництвом за ринкових умов

Новою тенденцією у розвитку світової економіки стало різке посилення державного регулювання, а в окремих випадках — державного управління. Нині у більшості західних країн роль держави важливішою і різнобічнішою. Навіть у державах із високоприватизованою економікою (США, Канада, Швеція) здійснюється активна політика державних закупівель, державні органи ефективно регулюють ціноутворення, оподаткування, кредитну діяльність. Тому не випадково, що більшість цих країн досягли значних успіхів у економічному розвитку і на цій основі успішно розв’язують соціальні проблеми. Вирішальним чинником прогресу на Заході стали досягнення у менеджменті на всіх рівнях національної економіки, що нині розглядається як найважливіший ресурс стабілізації і розвитку підприємництва. Тепер господарство (економіка) будь-якої держави є складною сукупністю процесів власне виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг (production, allocation, exchange and consumption of material benefits and services). «Невидима рука», про яку писав Адам Сміт, автоматично не усуває усі недоліки ринкового механізму господарювання, тому ринкові методи господарювання повинні доповнюватися державним регулюванням і управлінням.

Крім того, на підставі закону поділу праці, люди відповідно до своїх здібностей, уподобань та інших умов виконують певні функції, займають певне місце у суспільному процесій об'єднуються в різні за величиною і професійною спрямованістю структури (групи, відділи, служби, асоціації, підприємства тощо). За цих обставин виникає потреба належним чином спрямовувати, узгоджувати та координувати їхню діяльність із тим, щоб сприяти інтеграції виробничих, фінансових й інтелектуальних ресурсів для розвитку суспільства. Потреба в управлінні та регулюванні виникає і через обмеженість ресурсів, які має суспільство, прагнення використати їх раціональніше й досягти рівноваги між попитом і пропозицією.

Суть державного управління та регулювання економіки полягає у впливі держави на відтворні процеси в народному господарстві країни за допомогою кон’юнктурної та структурної економічної політики, роздержавлення і приватизації як складових структурної політики, інвестування, правових та економічних регуляторів, системи державних замовлень і контрактів та ін. Як вид державної діяльності державне управління — це комплексний механізм законодавчих, інституціональних та економічних інститутів, які сприяють становленню й розвитку легальної економіки, досягненню суспільно-корисних цілей.

Фундаментом державного управління є політична система (Policy) модель, характер певних цілеспрямованих дій, за допомогою яких політичні інститути держави формують суспільство. Сюди належать внутрішня і зовнішня політика держави, основні галузі розвитку життя в соціально-економічній сфері - наукова, господарська, культурна, економічна. Термін «політика» вживається тоді, коли йдеться про рішення, що зачіпають основні цілі або завдання будь-якої організації, у тому числі держави. Опрацювання політичного рішення пов’язано з визначенням пріоритетів і встановленням оптимальних умов для їх реалізації.

Як ширше поняття в літературі використовують інший термін — Politics (державне управління), який ще включає і фізичні і юридичні особи, що опосередковують ставлення індивіда і суспільства до політичних інститутів, які формують політику в рамках конкретного політичного напряму на загальнонаціональному рівні державного управління. Державне управління розглядається як стабілізаційний вплив, що вносить свідомий, планомірний елемент у стихію суспільного життя, механізм координації окремих політик у загальній структурі державно-політичного і правового механізмів управління, у політичній системі.

Управління має за мету створення умов для всебічної збалансованості виробництва і його оптимального функціонування, усунення всіляких перекосів, диспропорцій і дисбалансів, підтримання конкурентоспроможності, здійснення впливу на загальний рівень ділової активності, контроль або заборону товарів, шкідливих для людини (наркотики, порнографія), захист людей від дії зовнішніх чинників, які викликають внаслідок забруднення атмосфери, землі, води.

На відміну від управління, державне регулювання? це опосередкований вплив на соціально-економічні процеси через закони і нормативні акти, організаційно-кадрову підтримку, стимулювання ініціативи самих об'єктів управління. Реформування є обов’язковим атрибутом державного управління. Прийнято говорити: здійснюючи управління, держава регулює, а регулюючи — управляє. Слід тільки пам’ятати, що державне управління традиційно пов’язується з наявністю у нього підлеглих об'єктів, тоді як регулювання — із впливом переважно непідлеглих об'єктів.

Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу здійснюється формуванням аграрної політики держави, підтримкою певного цінового, кредитного і податкового механізмів, механізму квотування експорту та імпорту, формуванням виробництва сільськогосподарської продукції, розробкою правових аспектів діяльності товаровиробників.

Державне втручання відбувається шляхом примушення (об'єктів господарювання та інших юридичних і фізичних осіб) і встановлення з цією метою, наприклад, допустимих рівнів забруднення, введення узаконеної компенсації за шкоду, завдану діями інших людей, використання податків і субсидій для того, щоб усунути дефекти в цінах, що призначаються споживачам, допомоги юридичним і фізичним особам із метою захисту від несприятливої конкуренції зарубіжних фірм, підтримання дисципліни ринку.

У нашій країні з боку держави здійснюється структурна політика, яка повинна передбачати переведення економіки держави на нову ресурсозабезпечуючу, високотехнологічну й економічно безпечну модель функціонування. Але поки що структура економіки, що склалася в Україні, характеризується недосконалістю, і можна назвати деякі негативні структурні зміни в народному господарстві країнипов'язані із значним зростанням частки енергоємної продукції. У нас склалася деструктивна структура імпорту: країна закуповує продукцію, яку здатна частково чи повністю виробляти самотужки. Та українські підприємства переоснащуються імпортним устаткуванням, виробництво якого вже є або могло б бути налагоджене в Україні. Структура експорту, головним чином, зорієнтована на товари з низьким ступенем переробки, до яких у ЄС застосовують протекціоністські заходи (текстиль, нафтопродукти, чорна металургія). У країні продовжується випуск неконкуренто-спроможної продукції.

У найближчі роки в структурній перебудові пріоритетами повинні користуватися паливно-енергетичні галузі, агропромисловий комплекс і забезпечення населення продуктами харчування, підтримка науки й розвиток науково-технічного потенціалу, розвиток експорту науковоємної продукції. Суть державного регулювання інвестиційних процесів полягає у стимулюванні джерел нагромадження в середині країни, а також у широкому залученні зарубіжного підприємницького капіталу (табл. 1.58).

Завдання полягає в тому, щоб краще використати можливості для активізації інвестиційного процесу в країні за рахунок розвитку заощаджувальної справи з використанням коштів населення, зниження рівня податкового тиску на товаровиробників, використання рефінансування Національним банком комерційних банків переважно на інвестиційні цілі, збереження національного інтелектуального потенціалу шляхом збільшення інвестицій в науку, освіту, підготовку кадрів.

Дуже складним і невирішеним до кінця є державне регулювання фінансового ринку та грошового обігу: державне регулювання цінних паперів, реєстрації випуску емісійних паперів і проектів вміст, ліцензування діяльності професійних учасників ринку цінних паперів, створення системи захисту прав власників цінних паперів.

Регулювання грошового обігу переслідує, насамперед, мету боротьби з інформацією. Зрозуміло, що за ринкових умов держава не може диктувати підприємствам рівень цін, а впливає на їхню динаміку опосередковано, через важелі бюджетно-податкового, грошово-кредитного, валютного й антимонопольного регулювання.

Елементом державного регулювання стає застосування до підприємств процедури банкрутства (неспроможності) та фінансової підтримки сільгосптоваровиробників. Це знаходить свій прояв із боку держави в авансуванні поставок продукції, наданні гарантій на оплату закупок, виділенні кредитів на закупівель матеріально-технічних ресурсів та ін. Усе це сприяє становленню ефективного ринку праці, подоланню заниженої ціни праці і підвищенню рівня, відновленню і розвитку галузей соціальної сфери.

1.58. Інвестиційна активність підприємств АПК*.

Держава здійснює регулювання відносин власності, сприяючи розвитку різноманітних її форм, господарюванню на основі конкурентного природноекономічного відбору, чіткого розмежування повноважень щодо управління державною власністю Держкоммайна України і галузевими міністерствами. З боку держави забезпечується підтримка малого й середнього підприємництва встановленням для нього податкових пільг, сприяння розвитку коопераційних зв’язків підприємств малого, середнього і великого бізнесу, досягнення паритетності обміну між АПК та іншими сферами економіки, поглиблення інтеграції та кооперації виробництва, переробки і реалізації продукції.

Здійснюючи регулювання економічної діяльності суб'єктів господарювання, держава використовує бюджетно-податкові та грошово-кредитні підойми, розробляє фінансові програми допомоги, товаровиробникам, перерозподіляє прибутки через податкову систему, регулює ринкові ціни, здійснює трансфертні платежі, реалізує державні програми соціального захисту. Державна фіксальна і кредитно-грошова політика спрямовується на боротьбу з інфляцією, безробіттям, стабілізацією економіки АПРК і подолання спаду виробництва.

З метою підтримки виробництва тваринницької продукції в країні працює механізм нарахування та виплат дотацій (на період з 1 січня 1999 року до 1 січня 2004;го року) переробними підприємствами, сільськогосподарськими товаровиробникам усіх форм власності й господарювання, здійснюється відшкодування податку на додану вартість за продаж товарів власного виробництва, виділяються кошти державної підтримки селянських (фермерських) господарств.

У системі економічних регуляторів важливе місце повинні займати державні замовлення на основні види сільськогосподарської продукції, введення обґрунтованих заставних цін, які б не тільки компенсували виробничі витрати, але й передбачали необхідний прибуток на вкладений капітал.

У нашій країні поки що слабко використовується нагромаджений позитивний досвід планування народного господарства. Останніми роками під впливом критики складності системи планування, директивності планів, а нерідко недостатньої їхньої обґрунтованості, втратився інтерес до планової роботи у багатьох керівників і фахівців, що негативно позначається на збалансованості галузей економіки рівні координації робіт, пов’язаних із реалізацією програм стабілізації та розвитку АПК.

Економіка? це нелінійна система, діяльність якої в майбутньому може радикально відрізнятися від діяльності у минулому. Тому заслуговує на увагу подальша розробка і застосування методології стратегічного менеджменту, що передбачає здійснення прогнозування і довгострокове планування від кінцевої цілі (моделі) до сучасного стану, а не екстраполяції минулого на майбутнє. Інтерес викликає методологія ранжування стратегічних завдань, особливо при виникненні надзвичайних ситуацій, а також керування за слабкими сигналами, коли проблема розв’язується при зародженні й появі перших симптомів її існування.

Для України неабиякий інтерес становить індикативне планування як система макропланування. Воно передбачає розробку науково обґрунтованих прогнозів економічного розвитку країни, досягнення рівноваги ринку, максимальний збіг пропозиції та попиту. За більш як тридцятирічну історію індикативне планування (форма економічного програмування) набуло значного поширення в країнах Західної Європи: Франції, Нідерландах, Бельгії, Італії й Англії. Останнім часом система індикативного планування розвивається в Китаї, де вона ґрунтується на поєднанні державного та приватного сектора економіки при домінуванні держави.

Держава використовує зовнішньоекономічний інструментарій із метою регулювання відповідних потоків і капіталів, захисту національних інтересів для здійснення зовнішньоекономічних операцій, стимулювання експертної активності українських учасників зовнішньоекономічної діяльності. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності (сукупність напрямів, форм і методів торговельно-економічного, науково-технічного співробітництва, а також валютно-кредитні й фінансові відносини із зарубіжними країнами) відбувається системою державних органів: Президентом і Урядом України, Міністерством економіки, Міністерством фінансів та ін. Інструментами регулювання зовнішньоекономічної діяльності є квотування, ліцензування, валютне регулювання, а також податки, митні платежі тощо.

Державне регулювання природокористування. В Україні надається велике значення раціональному природокористуванню, зокрема використанню земельних і мінеральних ресурсів, стану водного та повітряного басейнів, заповідників, заказників, природних (національних), дендрологічних і зоологічних парків, ботанічних садів. Для державного регулювання природокористування, крім економічних методів, широко використовуються адміністративні. Адміністративні методи передбачають встановлення передбачають встановлення допустимих норм викидів, заборону на застосування певних видів сировини або продукції, визначення екологічних стандартів для різних галузей.

Регулювання екологічних процесів здійснюється, насамперед, економічними методами. Вони передбачають використання природних кадастрів, певне матеріально-технічне і фінансове забезпечення, платність природних ресурсів, платежі за забруднення навколишнього середовища, пільги з кредитування, оподаткування, звільнення від оподаткування, екологічне страхування, встановлення підвищених норм амортизації природоохоронних виробничих фондів, введення стимулюючих цін на екологічно чисту продукцію, угоди на комплексне природокористування, оренду, передачу в постійне користування об'єктів та ін.

Суттєвими економічними функціями держави щодо агропромислового комплексу є розробка і затвердження стабільних правових основ економічної діяльності, визначення правил взаємодії суб'єктів ринку, гарантування права приватної власності, дотримання контрактів та угод. Держава виступає гарантом дотримання встановлених «правил гри», регулює відносини сторін, забезпечує економічну свободу, стимулює ділову активність і карає тих, хто обмежує права й інтереси суб'єктів ринку. Але за будь-яких умов різні форми прямого і непрямого (опосередкованого) втручання не спрямовуються на обмеження приватного підприємництва й конкурентного суперництва, що становлять основу ринкової економіки. Тобто ринковий механізм доповнюється регуляторами і запобіжниками з метою усунення дефектів ринку, обмеження монополізму, забезпечення ефективності зростання і стабільності.

В Україні й дотепер спостерігається переоцінка можливостей ринку в створенні саморегульованого механізму господарювання, послаблене державне втручання у соціально-економічні процеси, що відбуваються в АПК, мають місце недостатня наукова обґрунтованість і непослідовність здійснюваних державних заходів стабілізації і розвитку аграрного сектора економіки держави.

Досвід Польщі та деяких інших постсоціалістичних країн показує, що створення високоорганізованої та ефективної змішаної економіки і цивілізованого ринку потребує, передусім, економічного впливу держави на соціальні процеси, розвиток справжнього самоврядування й регіонального управління.

У багатьох європейських країнах (Франція, Нідерланди, Іспанія, Італія, Швеція) на регіональні представницькі органи покладено розв’язання широкого кола не виробничих, а соціальних і екологічних проблем — соціальне забезпечення й допомога окремим верствам населенням, охорона здоров’я, освіта та професійна підготовка, культурна діяльність, догляд за пам’ятниками регіонального значення, заходи з охорони природи. Спільно з муніципалітетами вони також вирішують питання розвитку житла, соціальної й виробничої інфраструктур, виконують ряд інших функцій, що делегованих їм муніципалітетом.

Ускладнення функцій держави і процесу прийняття управлінських рішень висуває в число актуальних проблем перебудову існуючих організаційних, конституційних та інших структур державного управління економікою та її регулювання.

1.5.1 Особливості бізнесової діяльності

Багатьма вченими сучасне суспільство розглядається як рівнобічний трикутник, в основі якого знаходиться бізнес, на вершині - уряд, а по боках — правова система та релігія. Бізнес (підприємництво) часто трактується як четвертий фактор виробництва, тобто ставиться в один ряд з природними ресурсами (землею), працею, капіталом. Отже, можна стверджувати, що доти, доки бізнес не стане базовим елементом народного господарства України і не буде задіяний як один із факторів виробництва, мабуть, годі сподіватися на швидке подолання кризи, прискорені темпи економічного й соціального зростання країни.

Бізнес — ініціативна економічна діяльність, здійснювана за рахунок власних або позичених коштів на свій страх і ризик, під свою відповідальність, головна мета якої - одержання прибутку та іншого результату, розвиток власної справи.

Малий бізнес — це діяльність, за якої мають місце незалежні власники й управління і яка не є провідною у своїй сфері підприємництва. Малому бізнесу притаманні такі особливості: обмежене поле діяльностіневеликий розмір порівняно з усією галуззюнезалежне (самостійне) управліннявласний (статутний) капітал. У малому підприємстві досягнення результату вирішальною мірою залежить від наполегливості підприємців, їхніх знань, професійної компетентності, високої амбіційності, яка дає змогу ефективно працювати навіть у дуже скрутній ситуації.

В Україні малий бізнес розвинутий недостатньо. За твердженням спеціалістів, у наявності є лише близько п’ятої частини потрібної кількості малих підприємств. На 1000 жителів у — нашій країні припадає 3,6 підприємства малого бізнесу, тоді як в Росії - 6, Японії - 49,6, США — 74,2 одиниці. У розвинутих країнах малий бізнес становить 50−60% валового національного прибутку. В США близько 50% працюючих зайняті на малих підприємствах, які дають половину всієї продукції. Ця сфера — найбільш гнучка в економіці.

Нині прискорені темпи зростання кількості малих підприємств спостерігаються не тільки в США та Англії, але й у Центральній і Південній Америці, Південно-Східній Азії. В Японії 9/10 працездатного населення зайнято у малому бізнесі, на частку якого припадає 70% усього продажу. Крім малих і середніх підприємств (чисельністю до 300 осіб), є велика кількість зовсім дрібних (до 20 осіб), що одержують кредит на пільгових умовах без усілякої застави, під гарантію якої-небудь асоціації чи фінансового фонду.

Засоби масової інформації пишуть про «вибух» малого бізнесу на Заході. Створюються наукові фірми, консультаційні, інформаційні, інжинірингові фірми із впровадження, невеликі ризикові (венчурні) підприємства з гнучкою структурою виробництва, яка надає великим підприємствам, що з ними співробітничають, маневреності, а продукції - дрібносерійності.

Малий бізнес розвивається у всіх галузях народного господарства на основі будь-яких форм власності й здійснює всі види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України. Але найбільш поширений малий бізнес у тих галузях, в яких немає фондо-, наукоі енергоємного технологічного процесу, а успіх вирішальною мірою залежить від індивідуальної праці, збереження зональних особливостей та традицій і досягнення високих кінцевих результатів, не пов’язаних із зростанням кількості працюючих (табл. 1.59).

Досвід зарубіжних країн з розвинутою ринковою економікою показує, що малий бізнес має певні переваги, які дають змогу йому домінувати на деяких ринках. Він оперативно реагує на зміни споживчого попиту, добре пристосований до обмежених ринків і ринків, де інновації й персональні взаємовідносини дуже важливі, надає економіці потрібної гнучкості, характеризується високою швидкістю обігу авансованого капіталу, робить внесок у формування конкурентного середовища. Крім того, малий бізнес надає робочі місця тисячам і навіть мільйонам громадян, він простий у формуванні та управлінні, швидко реагує на нові можливості, оскільки відзначається мобільністю у прийнятті рішень під впливом кон’юнктури ринку, потребує порівняно невеликого початкового капіталу, в багатьох країнах користується державними пільгами. Але малий бізнес має і недоліки: у нього не завжди є рівний доступ до ресурсів, особливо фінансових, а невеликі розміри діяльності не дають можливості успішно використовувати переваги масштабності, вирішувати питання про внутрішню спеціалізацію. За цих умов серед підприємств малого бізнесу дуже високий рівень банкрутства. На думку західних спеціалістів, мала фірма із 20 або меншою кількістю працівників має тільки один шанс із трьох протриматися понад чотири роки. Більшість банкрутств пов’язують із невмілим управлінням.

1.59.Характеристика малих підприємств за основними видами економічної діяльності у 1997;2000 рр.1.

І все-таки малому бізнесу за кордоном приділяється велику увагу, оскільки вважаються, що кожен вкладений тут долар повертається чотирма. Кількість малих підприємств на 1000 осіб населення в Росії у 1,5, а в Польщі в дев’ять разів більша у порівняно з Україною.

Мале підприємництво в АПК потребує більш дійової державної підтримки, ніж в інших сферах економіки. Тому в США державні субсидії в доходах фермерів становлять близько 30%, Швеції - 59, Фінляндії - 71, Швейцарії - 80%. Досвід зарубіжних країн переконує, що розвиток малого підприємництва потребує виваженої економічної політики і фінансової підтримки, особливо на старті, чіткої нормативної бази, створення розвинутої ринкової інфраструктури, інформаційної мережі.

Для координації процесу розвитку малого бізнесу в Україні створено Державний комітет України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву й діє Український національний фонд підтримки підприємництва та розвитку конкуренції. Здійснюється законодавче регулювання процесу формування організаційно-економічних умов для розвитку малого бізнесу: прийнято Закон України «Про підприємництво» (лютий 1996 р.), Програму державної підтримки малого підприємництва в Україні (березень 1993 р.), Концепцію державної політики розвитку малого бізнесу (квітень 1996 р.), Програму розвитку малого підприємництва в Україні у 1997;1998 рр. (січень 1997 р.), Укази Президента України «Про усунення обмежень що стримують розвиток підприємницької діяльності (лютий 1998 р.), Про державну підтримку малого підприємництва» (травень 1998 р.) та ін. В Україні створено 12 центрів підтримки малого бізнесу.

Програма державної підтримки підприємництва в Україні включає: 1) формування правової бази розвитку і підтримки підприємництва та державного регулювання підприємницької діяльності- 2) фінансово-організаційну підтримку- 3) забезпечення матеріальних умов розвитку підприємництва- 4) інформаційну підтримку- 5) підтримку зовнішньо-економічної діяльності підприємництва- 6) наукове і кадрове забезпечення підприємницької діяльності- 7) організаційне забезпечення державної підтримки розвитку підприємництва.

Організаційною формою малого бізнесу, насамперед, є малі підприємства в усіх галузях народного господарства на основі будь-якої форми власності. У світовій практиці «малим» називають підприємство з невеликою кількістю зайнятих у ньому працівників. Так у США до цього типу належать підприємства з кількістю працюючих до 500 осіб, ФРН — до 49, Японії - до 30. В Україні офіційно встановлені такі розміри малих і середніх підприємств: у промисловості та будівництві - з кількістю працюючих до 200 осіб, науці - до 100, в інших галузях виробничої сфери — до 50, невиробничої - до 25, у роздрібній торгівлі - до 15 осіб. У практиці межі між малими і середніми підприємствами чітко не визначені й стосовно до них використовують термін «малий бізнес» .

У сільському господарстві представлені ті підприємства малого бізнесу, які займаються виробництвом, переробкою і технічним обслуговуванням сільськогосподарської техніки, наданням лізингових послуг, випіканням хліба. До малих підприємств відносять також фермерські та особисті підсобні господарства.

Відповідно до чинного законодавства України мале підприємництво може здійснюватися у будь-яких організаційних формах за вибором підприємця. Отже, організаційна форма підприємства передусім залежить від його засновника.

В Україні малі підприємства можуть створюватися: а) громадянами, членами сім'ї та іншими особами, що спільно ведуть трудове господарствоб) державним, орендними, колективними, спільними підприємствами, організаціями, товариствами, асоціаціями тощов) державним органами, які уповноважені управляти державним майном.

Малий бізнес в Україні набув різних організаційно-правових норм: індивідуальне (одноосібне) володіння, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, товариство командитне.

Останніми роками у нас почали створюватися змішані товариства. Товариство змішане (англ. Mixed capital company) — це: 1) підприємство із приватними й державними капіталами- 2) підприємство, капітал якого належить підприємцям (юридичним та фізичним особам) або державним установам двох і більше країн.

Кожна із названих основних форм організації бізнесу має свої переваги й недоліки, і лише з урахуванням їх та конкретних умов підприємництва можна віддавати перевагу тій чи іншій формі. Найпростішою формою є одноосібне володіння, юридична процедура початку функціонування якого, як правило, обмежується реєстрацією й виконанням деяких інших формальностей. Тут спрощений облік, оскільки прибуток фірми — це прибуток її власника. Вихід одноосібного власника із бізнесу не потребує ніяких юридичних процедур.

Основні форми організації бізнесу різняться між собою здатністю добувати початковий капітал для ведення справи. Так, джерела капіталу для одноосібного володіння, як правило, обмежуються особистими збереженнями, позичками в родичів, у банку та ін.

Один із способів добування капіталу — залучення одного або більшої кількості партнерів. Але дієвішим способом добування капіталу є інкорпорація — залучення нових співвласників.

Згадані форми бізнесу розрізняються рівнем відповідальності за нього: борги та юридичні рішення. При одноосібному володінні власник особисто відповідає за всі зобов’язання фірми: у разі банкрутства кредитори саме йому пред’являють позов на його майно, щоб сплатити борги. Власник також відповідає за всі юридичні рішення проти фірми, які можуть бути наслідком помилок або недбальства у його роботі чи працівників фірми. Власники можуть захистити себе від подібної відповідальності страхуванням бізнесу, але останнє обходиться недешево.

Для товариства відповідальність є ще більшою проблемою. Тут кожен із компаньйонів несе відповідальність за борги чи помилки не лише свої, але й за решти компаньйонів також. Тому страхування для товариства дуже важливе, на що витрачаються значні суми грошей.

В організаційних формуваннях бізнесу управління, зокрема контроль за рішеннями, носять різний характер та складність. При одноосібному володінні він простий і для нього характерний самоконтроль. У товариствах функція контролю складніша, і багато з них банкрутують саме тому, що компаньйони не можуть досягти згоди щодо критеріїв оцінки рішень, які приймаються.

Нарешті, за різних організаційних форм бізнесу по-різному розв’язується проблема оподаткування. Ситуація з податками найпростіша при одноосібному володінні, де дохід та збитки позначаються на розмірі державного та місцевих податків володаря, який їх і сплачує. Проста процедура оподаткування в компаніях: усі прибутки і збитки партнерів надходять до власників як індивідуальні відповідно до угоди з партнерами. Інша справа у корпораціях, де може мати місце подвійне оподаткування: оподатковується дохід корпорацій, а при виплаті дивідендів утримується податок із власників акцій.

Будь-яке мале підприємство — це самостійний господарський статутний суб'єкт, який діє на засадах повного господарського розрахунку, самофінансування і самоокупності, має права юридичної особи й здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність із метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, гербову печатку, фірмовий бланк, штамп зі своїм найменуванням і товарний знак, користування яким є винятковим правом підприємства й підлягає юридичному захисту. Здійснює різноманітні види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. У своїй роботі підприємство керується законами України, статутом, затвердженим його засновниками та засновницьким договором.

Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (дохід), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу підприємства, організацій, громадян та інші надходження.

Чинним законодавством не обумовлюється якийсь особливий порядок фондоутворення для малих підприємств. Механізм фондоутворення, пропорції між фондами, порядок спрямування в ці фонди прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, вирішується в угоді між засновниками або між засновниками і малим підприємством, або самим малим підприємством у розробленому й затвердженому ним положенні про ці фонди.

1.5.2. Початок справи і управління малим бізнесом

Наша країна ще не має великого досвіду успішного підприємництва й особливо належної організації малого бізнесу, тому цілком виправданими будуть часті посилання на зарубіжні держави, які у цій сфері досягли певних результатів.

Зарубіжні вчені надають великого значення людському фактору, біографічним даним та іншим особистісним характеристикам при визначенні придатності індивідуума до підприємницької діяльності. Враховується, з якої сім'ї походить майбутній підприємець: хто були його батьки, чи багато уваги приділяли його вихованню.

Важливим фактором у поясненні підприємницької діяльності є вік. Найчастіше вказується 25−40 років як період, коли у людини найбільші шанси стати підприємцем. Спостереження останніх років свідчатьть, що ці межі значно ширші - 22−50 років. Звичайно, дехто може досягнути високих результатів і до 22 років, але це швидше виняток, ніж правило. У цьому віці особа ще не має достатньої освіти, досвіду та фінансових можливостей для створення свого підприємства. У той же час після 55 років зннижується енергія і здоров’я вже не те, тому не кожен зважиться розпочати новий бізнес у такому віці.

Як показує практика, для успішного ведення бізнесу важливо, щоб як мінімум один із партнерів до цього працював у тій сфері, в якій має діяти нове підприємство. Це дає змогу скоротити період входження у справу, бачити нові можливості й успішно їх реалізовувати.

Розпочинаючи бізнес, слід пам’ятати не тільки про його принадність (можливість реалізувати свої знання, здібності, впевненість у швидкому поліпшенні матеріального становища та ін.), але й про недоліки, труднощі: велика (практично не визначена) тривалість робочого дня, висока відповідальність за все, що відбувається у підприємстві, постійна заклопотаність багатьма спробами, у тому числі, щоб налагодити ефективні контакти з підлеглими, постачальниками, інвесторами, податківцями тощо. Значні труднощі в бізнесовій діяльності пов’язані з фінансовими проблемами, сезонною нестачею коштів, забезпеченням належної конкурентоспроможності продукції (послуг) і підприємництва в цілому. Зарубіжні спеціалісти з менеджменту стверджують, що бізнесом може успішно займатися лише та особа, яка, уважно ознайомившись з недоліками справи, заявляє: «Ніяких проблем, я справлюся з усім цим» .

Бізнесмену-початківцю потрібно добре знати і вміти використовувати сприятливі зовнішні умови. В Україні це, насамперед, вагомий біопотенціал, забезпеченість кваліфікованою робочою силою і низька вартість останньої, висока ємність внутрішнього ринку і країн близького зарубіжжя та ін. Але у полі зору бізнесмена мають бути й деякі несприятливі фактори, на які він у більшості випадків не може впливати, а змушений адаптуватися до них і які іноді ставлять під сумнів доцільність справи, ускладнюють завдання щодо визначення виду бізнесу, який слід розпочинати.

Імовірність вибору ефективного бізнесу можна значно підвищити, якщо дати чіткі відповіді на три запитання:

1. 1.Що я хочу робити?

2. 2.Що я можу робити?

3. 3.Чи купуватимуть споживачі вироблювану продукцію за ціною, яка б давала прибуток?

Недооцінка, а особливо переоцінка своїх можливостей призводить до неправильного вибору виду бізнесу, а це прямий шлях до банкрутства.

Наступним кроком є вирішення питання, купувати бізнес чи починати з нуля. Купити існуючу фірму за помірну ціну часто буває вигідніше, оскільки це може мати чимало переваг. Підприємець може скоротити строк освоєння проекту й одержувати прибуток від підприємства, яке після незначної реконструкції починає давати продукцію (послуги). Крім того, бізнес може розпочинатися з меншими турботами, пов’язаними з плануванням, проектуванням, пошуком будівельників, постачальників та ін.

Проте купівля має не тільки переваги, але й недоліки. Суть їх полягає у тому, що буває важко знайти підприємство, яке б цілком відповідало планам бізнесмена, іноді дуже важко змінювати профіль підприємства, виправити його фінансове становище, виявити приховані недоліки, через які власник продає його.

При визначенні обґрунтованої ціни, за якою купується бізнес, потрібно враховувати активи, пасиви, прибутковий потенціал підприємства. Активи — це все, чим володіє підприємство: вартість нерухомості, обладнання, оборотних засобів та ін. Пасиви підприємства — це сукупність боргів і зобов’язань: довгострокові позички, короткострокові борги, заробітна плата працівників і суми, які підприємство заборгувало постачальникам. Нарешті, прибутковий потенціал підприємства (можливий прибуток від використання капіталу підприємця в цьому бізнесі) порівнюється з його можливою ціною, і остаточно вирішується питання про купівлю бізнесу.

У процесі підготовки до управління малим бізнесом розробляється бізнес-план. Бізнес-план — це документ, підготовлений власником бізнесу, в якому він деталізує природу бізнесу, товару та послуги, споживачів, конкурентів, методи виробництва і збуту, управління, фінансування та інші аспекти діяльності підприємства.

Для досконалої розробки бізнес-плану потрібно 200−400 годин, а іноді навіть більше, залежно від широти обсягу бізнесу, напруження конкуренції, кількості різних партнерів, залучених до справи, та інших факторів, що мають бути враховані.

Бізнес-план забезпечує кілька важливих моментів. З одного боку, він дає змогу підприємцю детальніше проаналізувати кожен аспект передбачуваної діяльності. Досвід показує, що коли це все викладено на папері, то можна конкретно все обрахувати. Інший позитивний момент — він допомагає розібратися й визначитися з фінансуванням, тому що жоден приватний інвестор не буде навіть розмовляти з підприємцем, якщо у того немає належно розробленого бізнес-плану. Важливим також є те, що бізнес-план забезпечує базу для визначення прогресу. Деякі експерти аргументують, що планування потрібне особливо для новостворених підприємств, але воно ще більш необхідне для великих корпорацій. І врешті-решт, бізнес-план часто допомагає власникам справи та підприємцям визначити відповідальність бізнесу перед іншими, що також дуже важливо для досягнення успіху.

До найважливіших ресурсів, типово необхідних для заснування нового підприємства, слід віднести фінанси та робочу силу. Нове підприємство, навіть мале, потребує фондів, щоб функціонувати. Відомо, що більшість прибутку в перші роки йде на розширення виробництва для зростання справи. Звичайно, купівля та управління малим бізнесом також потребують певних фондів. Існує багато джерел для підприємців-власників бізнесу. Найзвичайніші - особисті заощадження та позички у друзів. Потенційним джерелом фінансування підприємців є кредит.

Багато нових підприємств мають лише одного засновника, але чимало з них мають багатьох засновників, що утворюють команду. Команда підприємців — група з двох чи більше осіб, які об'єднують свої зусилля для створення нового бізнесу. Декілька засновників або команди підприємців створюють, як правило, високотехнологічний бізнес. Члени такої команди повинні мати навики і досвід роботи в усіх сферах, де планується розвивати діяльність (кожен у своїй).

Для підприємців у малому бізнесі часто складним завданням виявляється те, як знайти компетентних працівників-професіоналів, тому що за невеликої кількості учасників кожен із них втілює собою високий відсоток загальної кількості. Отже, підприємці мають витрачати час і енергію на підбір для свого бізнесу кадрів, які б задовольняли їхні вимоги. Важливим завданням є визначення місцезнаходження з урахуванням типу бізнесу. При вирішенні цього питання підприємець враховує такі фактори, як особливості суспільства в даному регіоні, зона торгівлі, тобто географічна територія, на якій живуть потенційні споживачі, лізингові можливості та вимоги, вартість одиниці площі.

Мале підприємство функціонує на основі статуту, затвердженого його засновниками (засновником). У статуті визначаються: вид підприємства, його назва, місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, органи управління та контролю, їхня компетенція, порядок створення майна, його викупу, розподілу прибутку, умови реорганізації й припинення діяльності.

Найпоширеніші три форми участі суб'єктів власності в управлінні виробництвом у малих підприємствах. Перша форма — мале підприємство, що було створене на основі власності окремого громадянина з правом найму робочої сили. У такому разі це підприємство має право найму робочої сили за трудовою угодою, діє на основі повного госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування. Власник підприємства керує підприємством, укладає угоди, здійснює найм та звільнення працівників, розподіляє обов’язки між ними, визначає межі їхньої відповідальності, відкриває банківські рахунки, видає накази і дає вказівки.

Мале підприємство може створюватися колективом громадян за рахунок вкладів засновників, кредитів банку та інших кредиторів, доходів від його господарської діяльності. Майно є спільною власністю засновників, а прибуток розподіляється за спільним їх рішенням з урахуванням особистого трудового вкладу, а також частки у власності підприємства.

Вищим органом підприємства є збори засновників, рішення яких приймається на умовах одноголосності. При ліквідації підприємства його майно, що залишилося після розрахунків із бюджетом та задоволення претензій кредиторів, а також членів трудового колективу, розподіляється між засновниками відповідно до їхньої частки у власності підприємства.

У малому підприємстві - товаристві з обмеженою відповідальністю — власність складається з вкладів і додаткових внесків його учасників, виробленої продукції, одержаних доходів та іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законодавством. Управління підприємством здійснюється на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і самоврядування трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати й оплату праці.

За умови колективного ведення бізнесу вищим керівним органом підприємства є загальні збори. Виконавчі функції з управління колективним підприємством здійснює рада. Збори трудового колективу розглядають статут підприємства, обирають (приймають за контрактом) директора строком на п’ять років, затверджують правила внутрішнього розпорядку, заслуховують звіти про господарську діяльність, затверджують річний звіт підприємства, обирають представників у раду підприємства. Збори трудового колективу проводяться не рідше одного разу на рік.

Для керівництва діяльністю підприємства обирається рада правління, до якої входять директор і представники трудового колективу. Рада підприємства визначає загальні напрями економічного і соціального розвитку, встановлює порядок розподілу чистого прибутку, вирішує питання про припинення діяльності філіалів, приймає рішення, які стосуються зовнішньоекономічної діяльності, розглядає соціальні проблеми трудового колективу, вносить зміни і доповнення до статуту підприємства, призначає бухгалтера та ревізора, вирішує питання кредитів, розглядає й затверджує проект колективного договору, розглядає і вирішує згідно зі статутом підприємства питання самоврядування трудового колективу, бере участь у вирішенні питань матеріального та морального стимулювання продуктивної праці, заохочення винахідницької та раціоналізаторської діяльності, представлення працівників до державних нагород.

Рада підприємства правочинна вирішувати питання, якщо на ній присутні не менше 2/3 її членів. Рішення ради приймається більшістю її членів. Рада підприємства проводить свої засідання не рідше одного разу на квартал.

Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених до компетенції колективних органів управління. Засновник не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства. До компетенції директора входить без доручення діяти від імені підприємства, представляти його в установах і організаціях, розпоряджатися майном підприємства, укладати договори, видавати доручення, відкривати в банках рахунки, приймати та звільняти працівників.

Підприємство здійснює облік результатів роботи, контроль за ходом виконанням робіт, веде оперативний, бухгалтерський, статистичний облік і подає звітність відповідно до визначеного Міністерством статистики порядку. Контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємства здійснюється державними органами. Підприємство має право не виконувати вимоги цих органів з питань, що не входять до їхньої компетенції, й не знайомити з матеріалами, які не підлягають контролю.

1.5.3. Франчайзинг і кластерні моделі взаємодії малих підприємств

У результаті розвитку підприємництва в Україні створюються нові структури бізнесу, що пов’язані з галузевим кооперуванням, організацією асоціативних форм господарювання, реформуванням нині діючих підприємств, розвитком інноваційних процесів у АПК.

Як показує зарубіжний досвід, ефективним засобом розвитку і стимулювання малого бізнесу є франчайзинг (англ. Franching — особлива система відносин партнерства та бізнесу, за якої користуються привілеями).

Для бізнесмена-початківця найцінніший і найкорисніший привілей — це можливість використати вже відпрацьовані технології, що виправдали себе, обладнання, послуги з постачання, рекламні матеріали, відому та популярну торгівельну марку, можливість навчатися і одержувати консультації в процесі бізнесової діяльності.

Такі можливості можуть надавати, як правило, великі корпорації, які вже мають досвід ведення бізнесу, знання, є власниками ноу-хау й здобули визнання у світі бізнесу та в споживачів. Франчайзинг як система ведення бізнесу створює сприятливі передумови для підприємств малого бізнесу скористатися можливостями великих корпорацій. Франчайзинг розвивається тільки на основі успішного бізнесу, і його не слід розглядати як засіб, що спрямований на поліпшення справи, яка розвалюється.

У практиці франчайзинг є системою довгострокових договірних відносин між франчайзером і франчайзі, за якою перший надає свої знання, досвід, імідж, виробничу або сервісну експертизу та зв’язки на ринку замість платежів другого і можливості втручатися в управління фірмою. Франчайзер дуже часто виступає як дистриб’ютор товарів, якими він вільно торгує на ринку, або послуг. Франчайзі - це фірма або особа, що купує франшизу і цим самим дає можливість увійти у нову справу в сподіванні на високий відсоток успіху. Франчайзі береться виробляти товар чи надавати послуги своїми зусиллями і за свій рахунок, дотримуючи при цьому стандартів якості, які встановлює франчайзер. За використання торгівельної марки франчайзеру систематично виплачується визначена сума (роялті). Франчайзі, як правило, є малим бізнесом, але не новим підприємством, тому що процес контролюється більше франчайзером, ніж франчайзі.

В Україні франчайзинг не набув поширення, тоді як у країнах з розвинутою ринковою економікою він налічує більше двох століть. Сферою його застосування спочатку стали залізниці, банки, а потім — промисловість і послуги.

Нині в США франчайзинг надає понад 7 млн. робочих місць, створює близько 13% національного багатства у валовому національному продукті, що в тричі більше, ніж торгівля автомобілями.

Прискорені темпи розвитку франчайзингу спостерігаються у Канаді, Німеччині, Японії, державах Тихоокеанського регіону, Австралії, країнах Карібського моря. Він став популярним тому, що дає змогу поєднати переваги малого і великого бізнесу, значно зменшує підприємницький ризик малих підприємств. За даними Міжнародної франчайзингової Асоціації, 90% усіх франчайзингів успішні.

Виступаючи в ролі продавця свого досвіду, досвідчені франчайзери одержують різнобічну вигоду. Насамперед, це прибуток від передачі франгойзі своєї технології, можливості без значних витрат одержати додаткові надходження за рахунок розширення масштабів свого бізнесу, зміцнення позицій на ринку. Для великої компанії участь у франчайзингу може розглядатись як своєрідний спосіб реклами, завоювання високого іміджу.

Яскравим підтвердженням високої ефективності франчайзингу є досвід нині всесвітньо відомої транснаціональної корпорації «Мак-Дональдз», яка об'єднує понад 12 тис. підприємств у різних країнах світу й обслуговує сотні мільйонів клієнтів. Успіх цієї корпорації полягає в особливій формі розширення і розвитку бізнесу — у залученні десятків, а потім і тисяч партнерів на основі франчайзингу.

Для франчайзингу як форми підприємницької діяльності характерні такі особливості:

1. 1.право власності франчайзера на торгівельну марку, фірмову послугу, ідею, технологічний процес, патент, спецобладнання, ділові зв’язки, ноу-хау та ін.;

2. 2.продаж франчайзі ліцензії («франшизи»), яка дає право на використання названих вище елементів господарської діяльності;

3. 3.включення в угоду про продаж ліцензії права франчайзера на контроль за діяльністю франчайзі й зобов’язання надавати йому кваліфіковану допомогу в навчанні персоналу, проведенні маркетингових досліджень ринку та ін.;

4. 4.одержання франчайзером від франчайзі: а) одноразової оплати ліцензії й обладнання, б) періодичних платежів у вигляді відсотка від обсягу продажів (або прибутку), в) постійних внесків у централізований рекламний фонд.

Франшизне підприємство може організовуватися за різними схемами:

1. 1.підприємець, купивши франшизу й заручившись підтримкою великої корпорації (франчайзера), створює нове підприємство і починає розвивати свій бізнес;

2. 2.використання конверсійного франчайзингу, коли замість організації нового бізнесу до франчайзингової системи приєднується самостійно діюче підприємство аналогічного або суміжного профілю.

Придбавши франшизу, підприємець не тільки одержує право на використання торгівельної марки франчайзера, включаючи конкретну продукцію, стандартну технологію або певний бізнес, але й зобов’язується суворо дотримувати усіх правил, норм і обмежень, передбачених концепцією франчайзера. Це вимоги щодо організаційно-правового регламентування роботи апарату управління, оформлення торгівельного залу, виробничих приміщень та ін.

У бізнесовій діяльності використовують три основні види франчайзингу: товарний, виробничий і діловий. Товарний франчайзинг спочатку застосовували як спосіб продажу автомобілів і бензину, коли у великого товаровиробника (франчайзера) дилер-франчайзі купує право на продаж та сервісне обслуговування товарів відповідної марки й реалізує продукцію кінцевим споживачам від імені франчайзера. Саме спосіб ведення бізнесу, за якого франчайзі купує у провідної компанії право на продаж товарів з її торгівельною маркою, називається товарним франчайзингом.

Виробничий франчайзинг проявляється в продажу підприємцям франчайзі технологій і сировини для виготовлення певного продукту. Виробничий франчайзинг набув поширення, насамперед, у виробництві безалкогольних напоїв. Найвідоміші франчайзери в цій сфері - Кока-Кола та Пепсі. Велика кількість місцевих і регіональних заводів із розливу та упакування безалкогольних напоїв у світі є франчайзі цих компаній.

Діловий франчайзинг є найпопулярнішим видом, коли франчайзер продає ліцензію приватним особам або іншим компаніям на право відкриття окремих або цілих груп кіосків, магазинів для реалізації продуктів і послуг під іменем франчайзера. Цей вид франчайзингу найбільше поширений у побутовому обслуговуванні, готельному бізнесі, громадському харчуванні. Саме так функціонує всесвітньо відомий Мак-Дональдз.

Діловий франчайзинг, або як його ще називають «бізнес-формат», повинен включати всі можливі аспекти співробітництва франшизодавача і власника франшизи: вибір місця для майбутнього підприємства, ремонтно-будівельні роботи та переобладнання приміщення, постачання необхідних технологічних ліній, допомога у постачанні сировини і в реалізації продукції, навчання персоналу франчайзи, кредити й лізинг обладнання, надання фінансових пільг, відстрочка платежів та ін. При діловому франчайзингу франшизоодержувач набуває права відкривати власне підприємство аналогічного профілю під торговельним знаком (знаком обслуговування) продавця франшизи і бере на себе зобов’язання повністю скопіювати формат франшизного бізнесу.

Крім розглянутих трьох основних видів, у зарубіжній практиці використовують також інші форми організації франшизного бізнесу: корпоративний, конверсійний та субфранчайзинг. Останніми роками набуває поширення малий бізнес у контексті класитерної моделі регіональної економіки. Класитер — це галузево-територіальне добровільне об'єднання підприємців, що тісно співпрацюють з науковими установами й органами місцевої влади з метою активізації підприємницької діяльності малих і середніх підприємств, ефективного управління наявними ресурсами та правильного використання залучених інвестицій. Класитери прискорюють спеціалізацію, яка у практиці сприяє поліпшенню якості та збільшенню виробництва продукції.

У межах класитерних структур вдається ефективно поєднати конкуренцію і кооперацію. Класитерна модель взаємодії підприємств досить гнучка й дає змогу підприємствам-учасникам вільно конкурувати за розширення своєї частки в загальному обсязі продажу, залучати у разі необхідності нових членів, і в той же час вона організовує, координує діяльність через спільне використання інформації, координацію планів підприємств та поточної їх діяльності. Разом із тим застосування кластерної моделі як нової форми взаємовідносин підприємств потребує розв’язання багатьох організаційних і економічних проблем. Насамперед необхідно визначитися із формою співпраці, функціями та повноваженнями учасників, формами й засобами комунікацій. Тут у пригоді може стати мережова (сіткова) організація господарських процесів, нові організаційні відносини, правління структури.

Зарубіжний досвід показує, що традиційні ієрархічні та бюрократичні форми організації й управління із зростанням щільності зв’язків між клієнтами і постачальниками, переходом від індустріального до «сервісного» суспільства не відповідають зростаючим вимогам бізнесової діяльності щодо здатності підприємств до швидких змін, модернізації, розвитку індивідуальної та колективної кваліфікації. Перевага мережових структур полягає в тому, що тут у єдине ціле можуть бути зведені управлінські зусилля для досягнення ринкової мети без створення інтегрованого (в звичайному розумінні) підприємства, яке у практиці дуже повільно реагує на зміни навколишнього середовища. За мережової структури відносини між партнерами будуються на чітких правилах. Дотримання останніх контролює виділений контролер, функції якого часто подібні до рефері на футбольному полі. Мають місце широка децентралізація відповідальності та розвиток надійних партнерських зв’язків на основі визнання партнерами колективних цінностей і прагнення до досягнення загальних цілей включенням у процеси прийняття рішень. Створення мережових структур дає чимало переваг не тільки безпосередньо їхнім учасникам але й позитивно впливає на економіку всього регіону, підвищення продуктивності підприємств, прискорення темпів інновацій, стимулювання розвитку нових видів підприємницької діяльності. Тому мережова структура — одна з перспективних форм існування малих та середніх підприємств.

На відміну від західних держав, в Україні концепція класитерної економіки не набула поширення. Певних результатів досягли лише підприємства Хмельницької області, зокрема проект «Поділля перший», який має надійні джерела фінансування і технічної допомоги. Але об'єктивні чинники національної економіки зумовлюють необхідність поширення класитерної організації бізнесової діяльності аграрних підприємств: високий ступінь прихованого безробіття, значні природні ресурси та можливість створення виробничих ланцюгів, відносно низький рівень конкуренції за багатьма видами продукції, наявність у великих містах вузівських освітніх центрів, що володіють значним інноваційним потенціалом тощо.

Класитери сприяють успішному виконанню підприємствами малого бізнесу двох найважливіших функцій — економічної (формування конкурентних відносин в аграрній сфері, створення робочих місць, здійснення структурної перебудови і реструктуризації підприємств, забезпечення достатньої інноваційності економічного розвитку) та соціальної (реалізація творчого потенціалу людей і самозабезпечення, захист молодих спеціалістів, створення умов для кращого використання їхніх зусиль та прагнень тощо).

Сучасний стан аграрної економіки потребує впровадження маркетингових підходів до виробничо-збутової діяльності організацій і підприємств АПК України. Системи управління маркетингом повинно створюватися з урахуванням загальних завдань агропромислового комплексу в умовах переходу до ринку: чіткого розподілу функцій управління між обласною та районними ланками, а також їхніми організаціями і підприємствами, розвитку нових організаційних форм аграрного бізнесу, підвищення ефективності маркетингової діяльності на основі досягнення самоокупності, відмови від монополізму в організації й управлінні аграрним бізнесом.

Управління маркетингом є системою, яка включає чіткий функціональний розподіл праці, використання технічних засобів, управління якістю товару, а також психологію і культуру взаємовідносин. При проектуванні системи управління аграрним маркетингом слід враховувати такі методологічні принципи як: визначення стратегії, мети й зівдань підприємства, сумісництво і виключення невластивих функцій, забезпечення цілісності системи за рахунок організації, гнучкості та адаптивності, оптимізація економічних, організаційних і функціональних параметрів системи, раціональний внутрішньогосподарський та міжгосподарський розподіл маркетингових функцій і забезпечення їх ефективного виконання, надійність системи, яка гарантує достовірність, безперебійність і доступність інформації, а також точність та своєчасність маркетингових дій, здатність адекватно відтворювати виробничу, організаційну, управлінську, соціальну системи, сприйнятливість до швидких змін кон’юнктури ринкучутливість до інновацій, економічність системи, оперативність прийняття маркетингових рішень та їх реалізація.

Для впровадження маркетингу керівництву підприємств необхідно вирішити, які структурні зміни слід здійснити всередині підприємства, щоб бути готовим до ринкової діяльності в усій її складності.

Застосування системи аграрного маркетингу на підприємствах АПК потребує вибору оптимальної структури маркетингових служб, виходячи із розв’язання основних завдань — збору та аналізу маркетингової інформації, прогнозування і розробки альтернативних маркетингових стратегій та планів, оперативної роботи.

З урахуванням різниці у розмірах ресурсів підприємств, асортименті продукції, ринків, на яких вони діють, стає очевидним, що не може бути універсальної організаційної структури, прийнятої для всіх підприємств. При значному розмаїтті побудови маркетингових служб, у практичній роботі закордонних підприємств відділяються кілька типів лінійно-функціональних структур: функціональна організація, організація з продуктовою спеціалізацією, організація, яка орієнтується на ринок, регіональна організація.

Підрозділи управління маркетингом доцільно формувати на основі планово-економічних та збутових підрозділів підприємств. Крім того, необхідно враховувати, що підприємство матиме маркетингову орієнтацію тільки за умови, якщо керівник служби маркетингу стане другою за значущістю особою після керівника і йому для цього будуть делеговані необхідні повноваження.

Аграрний маркетинг слід розглядати як систему взаємодії фірми з навколишнім середовищем, оскільки стосовно вітчизняного підприємства останнє є дуже жорстким і потребує з боку керівництва відповідного комплексу заходів щодо пристосування до себе. Ефективна взаємодія фірми може бути забезпечена лише за рахунок реалізації конкретних маркетингових функцій.

• ослідження ринкузбут, опрацювання та аналіз інформації, що характеризує загальний обсяг і структуру попиту споживачів на конкретних сегментах ринку, рівень пропозиції й конкуренції та якісний склад потенційних покупців з метою визначення ринкової стратегії підприємства.

• ланування асортиментувизначення структури і обсягів товарної продукції, якості, зовнішнього вигляду та упаковки товарів для розробки продуктової стратегії підприємства.

• росування продукціїкомплекс заходів щодо стимулювання збуту продукції й створення зразка підприємства чи марки продукції з метою визначення політики комунікацій підприємства.

• іноутвореннявстановлення прийнятної ціни реалізації виробів, можливих її змін, співвідношення з цінами конкурентів для визначення цінової політики підприємства.

• озподілення продукціївибір посередницьких ланок на шляху руху продукції від виробника до споживача, оцінка форм із методів збуту та транспортування товарів з метою вироблення ефективної стратегії збуту.

• тратегічне та прибуткове планування бізнесурозробка маркетингових планів і програм для практичного втілення ринкової, продуктової, комунікаційної та збутової політики підприємства.