Маржиналістська революція: характерні риси, етапи формування нової парадигми. 2. Економічні погляди М. Зібера

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ.

1. Маржиналістська революція:

характерні риси, етапи формування нової парадигми У середині XIX ст. класична школа політичної економії виявилася в стані кризи, тому що її теорія базувалася на витратному трактуванні цінності і не могла пояснити ряду гострих проблем економіки. Самим слабким місцем класичної школи було те, що вона слабко була зорієнтована на суб'єкта-споживача, заради якого здійснюється виробництво. Погляд класичної школи був прикутий до виробника.

Вихід із кризи знайшли маржиналісти. Це напрямок економічної думки виник в останній третині XIX ст. У центрі даної системи стоїть суб'єкт із його потребами. У ній споживач — всьому голова.

Маржиналістська революція проходила в два етапи. Перший етап охоплює 70−80-і роки XIX ст., другий етап (1890-і рр.) одержав назву неокласичної школи. Багато вчених починали маржиналістську революцію, а потім сприяли створенню більш глибокої неокласичної теорії.

Маржиналістську революцію здійснила блискуча плеяда таких учених, як Карл Менгер (1840−1921), Фрідріх фон Візер (1851−1926), Ейген фон Бем-Баверк (1851−1914), Вільям Стенлі Джевонс (1835−1882), Френсіс Еджуорт (1845−1926), Леон Вальрас (1834−1910), Джон Бейтс Кларк (1847−1938), Альфред Маршалл (1842−1924) та ін.

У маржиналістів були свої попередники. Першим з основоположників граничного аналізу був Іоган фон Тюнен (1783−1850), що розробив теорію граничної продуктивності. Піонерами граничного аналізу були Антуан Огюстен Курно (1801−1877), що написав книгу «Математичні основи теорії багатства» — Жуль Дюпюї, що займався проблемою виміру корисності суспільних послугГерман Госсен (1810−1858), що сформулював закони граничної корисності. Однак праці зачинателів граничного аналізу залишилися незатребуваними суспільством. Усе добуте ними довелося відкривати знову, але їхнього досягнення ввійшли в сучасну економічну теорію.

Об'єктивна зумовленість маржиналізму поля­гала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікрота макрорівнях, у сфері спожи­вання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних поло­жень «класичної школи», формування нової парадигми для пояс­нення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal — гра­ничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємозв'яза­них явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, галузі, на­ціональної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для ха­рактеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржи­нальною революцією» в економічній науці.

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка вико­ристовується в процесі аналізу поведінки споживача й математич­ного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Йоган фон Тюнен (1783−1850) — один із перших сформулю­вав закони граничного аналізу в «економічній системі з метою дося­гнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Як дослід­ник і практик Й. Тюнен у своїй книжці «Ізольована держава», пер­ший том якої вийшов у світ 1826 р., дав на підставі власних теоре­тичних опрацювань) ряд практичних рекомендацій щодо раціональ­ного і прибуткового ведення сільського господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на факто­ри виробництва буде тотожною граничній корисності продукту. Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії фак­торів виробництва, змінюючи почергово величину як окремих фак­торів, так і ціни кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рів­ня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801−1877) є не тільки одним із попе­редників маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональ­них залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й ни­ні широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринко­вих відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олі-гополія. А. Курно застосовує функції попиту і пропозиції для пояс-нення" формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея його концепції поляга­ла в тім, що економічні системи слід розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями попиту і пропо­зиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував еко­номіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а про­давці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної еко­номічної рівноваги неможливе за допомогою математичного аналі­зу, що згодом спростував Вальрас.

Жюль Дюпюї (1804−1866) 1844 p. написав статтю «Про виміри корисності громадських робіт», в якій також знайшла відображення ідея граничного аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі по­няття «ціновий надлишок», тобто грошовий вимір максимально мо­жливого доходу, який виникає внаслідок можливості споживача ку­пувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Герман Госсен (1810−1858) хоча і не був за фахом економіс­том, але дуже цікавився суспільними проблемами й опублікував 1854 p. книжку під назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають», в якій сформу­лював ряд важливих теоретичних положень, котрі увійшли в еконо­мічну науку під назвою першого і другого законів Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного блага гранич­на корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю.

Творчо підійшов Госсен і до трактування категорії обміну. Він розглядав цей процес як джерело приросту корисності для його уча­сників, аргументуючи це тим, що в процесі обміну кожний віддає те, що для нього менш корисне, замість ціннішого блага. Коли блага є рівнозначними, то втрачає сенс і сам обмін.

Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура спожи­вання (попиту) досягається за умов однакових граничних кориснос­тей усіх благ, що споживаються. Кожний суб'єкт максимізує сумар­ну корисність для себе, якщо розподіляє ресурси між різними благами так, що від останньої одиниці ресурсу, витраченої на кожне благо, досягається однакове задоволення. Інакше кажучи, якщо за­пасів благ недостатньо для повного задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається тоді, коли приріст насо­лоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли тотожні гранич­ні корисності кожного блага).

Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ціни на ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не ку­пить. Для продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задоволь­нить і покупця і продавця. Вона є наслідком порівнювання гранич­них корисностей різних товарів.

Стенлі Джевонс (1835−1882) — англійський економіст, який (незалежно від інших авторів) розробив теорію, згідно з якою спів­відношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх (граничних) корисностей. Праця, на думку Дже-вонса, впливає на мінові пропорції благ опосередковано — збіль­шення затрат праці збільшує кількість даного блага і тим самим зменшує його граничну корисність. Коли затрати праці стають знач­ними, тоді сама праця набуває негативної корисності. Тому трива­лість процесу праці є доцільною доти, доки її негативна корисність менша (за абсолютною величиною), ніж корисність продукту, створеного цією працею. Після встановлення рівноваги процес виробни­цтва даного блага припиняється.

У праці «Теорія політичної економії» Джевонс сформулював те­орему, суть якої полягає в тім, що за раціонального споживання мі­ри корисності придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. С. Дже­вонс увів також в економічну науку поняття «економіко» (економіч­на теорія), яке стали відтоді використовувати на Заході замість по­няття «політична економія».

Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 в. Розробляли представники австрійської школи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього благапричому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об’являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість — це особиста оцінка товару споживачем і продавцемоб'єктивна ж цінність — це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.

2. Економічні погляди М. Зібера Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії" і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київсь­кого (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецен­зії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити … значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’яс­неннями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних ри­сах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта-Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне'проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду"2.

1876−1878 pp. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при­вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо­го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха­рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю­ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб­ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен­ня грошей зв’язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За­слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко­го визначення різних грошових функцій .

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до­сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль­ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор­мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові „Капіталу“ додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозу-мілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос­тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо­мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре­волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха­рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка­піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо­лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку за­слуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне­сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в земле­робстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ­ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи­раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економіч­ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Список використаної літератури:

• лауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. М.: Дело ЛТД, 1994.

• сторія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Та­таренко, А. M. Поручник та ін.- За ред. Л. Я. Корнійчук, H. 0. Та­таренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.

• стория экономических учений. М.: Высшая школа, 1983.

• ибер Н. И. Избранные экономические произведения. 331 -М.1989.-Т.1.-С.73.

• акаши Негиши. История экономической теории: Учебник. М.: Аспект Пресс, 1995.

• кономическая энциклопедия. М.: изд-во Института Экономики РАН, 1999.