Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Україна і світ на межі ХIХ— XX століть: особливості господарського життя

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Значних збитків у ході війни зазнало господарство Франції. її промисловість була розміщена у східних районах, які окупувала Німеччина. Ці райони напередодні війни виробляли 75% кам’яного вугілля і коксу, 81% — чавуну, 63% — сталі, 60% продукції машинобудування. Втрата важливих промислових районів активізувала роботу підприємств у центральних і південних районах Франції. Завдяки цьому деякі галузі… Читати ще >

Україна і світ на межі ХIХ— XX століть: особливості господарського життя (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Україна і світ на межі ХIХXX століть: особливості господарського життя Економічне становище провідних країн світу кінця XIX — початку XX ст. Соціально-економічний розвиток України на межі століть. Господарство України в роки першої світової війни.

Економічне становище провідних країн світу кінця XIX — початку XX ст.

Утвердження індустріального суспільства завершило формування на зламі XIX — XX ст. світового господарства як сукупності національних господарств, зв’язки між якими здійснювалися за допомогою зовнішньоекономічних відносин. Передумовами формування світового господарства був розвиток машинної індустрії та міжнародних засобів зв’язку, транспортуміжнародний поділ праці призвів до наявності економічно розвинутих країн і країн з відсталою економікоюрозвиток міжнародної торгівлі та утворення світового ринку.

Важливим чинником, що позначився на формуванні світового господарства, було утворення колоніальних імперій. Наприкінці XIX ст. Англія і Франція стали величезними колоніальними державами. Площа колоніальних володінь Англії 1899 р. дорівнювала 9,3 млн. кв. миль, населення Британської імперії - 309 млн. чоловік, відповідно у Франції - 9,7 млн. кв. миль і 56,4 млн. чоловік. Німеччина, Японія, США лише із середини 80-х років XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб ринку. Протягом XIX ст. Англія була «майстернею», спеціалізуючись на виробництві та продажу іншим країнам машин і устаткування. Спеціалізація визначала розвиток виробництва. Так, Німеччина посідала чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловостіФранція — текстильних машин, шовкових і суконних тканинАнглія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металівБельгія — зброї та інструменту, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві так званих колоніальних товарів — бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку, джуту.

Результатом міжнародного поділу праці стало формування світового ринку товарів, кредитів, валюти, послуг та ін. Невпинно зростали обсяги міжнародної торгівлі, в яку були втягнуті практично всі незалежні та колоніальні країни.

У роки промислового перевороту та індустріалізації світовий товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Провідну роль у світовій торгівлі відігравала Англія. Це пояснювалося наявністю у неї значної кількості товарної маси внаслідок промислового перевороту, що почався раніше, ніж в інших країнахнаявністю колоніальних володіньіндустріалізацією в Європі й США, низькою вартістю товарів, великим торговим флотом.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і розробки золотих копалень на Алясці, в Канаді, Півдні Африки. Зменшилася питома вага Європи в світовій торгівлі. Одночасно посилилося значення американських і азіатських країн. Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерним обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн і США.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найбільш розвинуті промислові країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною.

У світовій торгівлі сільськогосподарськими продуктами превалював аграрний протекціонізм, посилений кризою 1875−1896 рр. Лише Англія скасувала хлібні мита, що було викликано інтересами промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія і Голландія. Відбувався перелом у світових хлібних цінах, почалось їх підвищення. Різко скоротився експорт зернових культур із США, натомість посилився з Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Більшу роль почав відігравати експорт м’ясо-молочних продуктів та птиці.

Поряд із розвитком міжнародної торгівлі дедалі більшої ваги, починаючи з 70-х років, набирав експорт капіталу. Експорт капіталу на 2/3 — ¾ був спрямований в колонії та залежні країни. Так, Англія 52,2% капіталу вклала в колонії та домініони, 21,9% - у залежні країни. Сферами розміщення капіталів були запізні й шосейні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5%), видобуток сировини, чайні, кофейні плантації (9,2%).

Франція розпочала діяльність світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 р. До 70-х років XIX ст. капітали вкладали в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст. Франція вивозила капітал у позичковій формі, тобто у вигляді державних позик і цінних паперів, віддавала в ріст під проценти. Перед першою світовою війною французькі позики розподілялися таким чином: Європа — 22 млрд. марок, у тому числі Росія — 12 млрд., (40% усіх французьких вкладень), Німеччина — 1 млрд., балканські країни — 3 млрд., Австрія — 2,5 млрд., країни Америки — 6 млрд. марок, у свої колонії - всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98% капіталу, що вивозився, в освоєння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Балкани, Туреччина, Китай). США спрямували 85% капіталу для забезпечення свого панування в Новому Світі.

Важливою формою зовнішньоекономічних зв’язків були міжнародні міграційні процеси, пов’язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 р. по 1850 р. з Європи до США емігрувало 5 млн. чоловік, а в другій половині XIX ст. -18 млн. До середини XIX ст. найінтенсивніше виїжджали з найбільш розвинутих капіталістичних країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст. посилився потік емігрантів із країн Східної та Південної Європи і Австро-Угорщини, Італії, Росії.

Важливими економічними наслідками міжнародної міграції робочої сили були стимуляція розвитку промисловості й сільського господарства в країнах Імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту товарів із цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції. Змінилася структура імпорту промислове розвинутих країн. До 80% його становили сировина та продукти харчування.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. сталися зміни у валютних відносинах між країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася за золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного монометалізму). Ця система виникла в Англії наприкінці XVIII ст. У 1871 р. вона запровадила золоту валюту, в 1877 р. — Голландія, 1879 р. — США, 1892 р. — Австрія, 1897 р. — Японія, 1898 р. — Росія. Крім золотих монет, в обігу були білонна (розмінна) монета, що виготовлялась із срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усієї маси грошей, що знаходилась в обігу індустріальних країн у 1885−1913 рр., 70−80% становили золоті й срібні монети.

В 1910 р. відбувається чергове загострення міжнародних відносин. Протиріччя були пов’язані з геополітичними інтересами промислове розвинутих країн в Ірані, Афганістані, на Далекому Сході, а головне — на Балканах, де зосередили свою увагу Німеччина, Англія, Франція, Австро-Угорщина, Росія.

Перша світова війна розпочалась 19 липня (1 серпня) 1914 року між двома ворогуючими блоками країн — Антантою (Англія, Франція, Росія) та Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). У війну було втягнуто 34 держави з населенням понад 1 млрд. чоловік.

Основний театр воєнних дій розгорнувся на європейському континенті, де були зосереджені центри фінансового життя, промислового виробництва. Війна набула затяжного характеру і потребувала величезних матеріальних і фінансових затрат. Виникла потреба поставити економіку на воєнні рейки. За таких умов країни, що воювали, намагалися за будь-яку ціну підірвати господарство противника. Одним із таких засобів була економічна блокада. Оскільки на початку XX ст. сформувалася світова система господарства, то залежність економіки країни від імпорту сировини, палива, продуктів харчування була дуже велика. Тому воюючі країни великого значення надавали контролю над світовими шляхами сполучення. Найбільш вразливою щодо цього була Німеччина. В 1913 р. вона ввозила на 10,7 млрд. марок сировини і продуктів харчування. Антанта, прагнучи послабити воєнно-економічний потенціал Німеччини, оголосила їй економічну і морську блокаду. Такі дії негативно вплинули на господарство Німеччини.

З початком війни в Німеччині був утворений Воєнно-промисловий комітет, до складу якого увійшли військові, великі підприємці, фінансисти. Він узяв на себе функції обліку втрат сировини, організацію виробництва сурогатів і централізацію розподілу воєнних замовлень. Для прискорення мілітаризації господарства уряд Німеччини прийняв «програму Гінденбурга», яка передбачала нарощення воєнної продукції. Переорієнтувавши металургійні, машинобудівні, хімічні та інші підприємства на виробництво зброї та військового спорядження, Німеччина збільшила випуск гармат з 4 тис. у 1915 р. до 22 тис. у 1918 р., снарядів з 1 млн. на місяць у 1914 р. до 11 млн. у 1918 р., кулеметів з 200 на місяць у 1914 р. до 1400 у 1917 р. Мілітаризація господарства набирала критичних меж. Виробництво зброї та воєнного спорядження на кінець війни складало 75% усієї продукції Німеччини. Скорочувалося виробництво товарів масового споживання, чавуну, сталі, кам’яного вугілля. Щоб забезпечити промисловість сировиною, уряд починає широко залучати нейтральні країни як посередників у постачанні сировини.

Негативно вплинули на стан господарства Німеччини поголовні мобілізації. Гостра потреба в кваліфікованих робітниках відчувалась упродовж усієї війни. Значних втрат зазнає сільське господарство. В 1916 р. було зібрано пшениці 66%, жита — 68%, картоплі - 45% у порівнянні з 1913 роком. Для селянських господарств була введена система продрозкладки: обов’язкове постачання державі всього врожаю, за винятком суворо обмеженої норми для особистого споживання. Скорочення власного виробництва сільськогосподарської продукції та обмеження імпорту продуктів харчування позначилися на продуктивності робітників у промисловості. У грудні 1917 р. була запроваджена загальна мілітаризація праці - було прийнято «Закон про трудову повинність» для чоловіків віком від 16 до 60 років.

Великі зміни під час війни відбулися в господарстві Великобританії. Незважаючи на великий потенціал, ця країна теж була не готова до ведення затяжної війни, тому також була змушена перебудувати економіку для потреб війни. Швидко зростала воєнна промисловість, хоч загальний обсяг виробництва зменшився. «Підводна» блокада, скорочення виробництва призвели до втрати традиційних ринків товарів та капіталів. Цим зразу ж скористалися США і Японія. Вони зайняли місце англійців у Канаді, Аргентині, Китаї, проникли в англійські колонії. Скорочення імпорту продуктів харчування стимулювало розвиток сільського господарства. Англійський уряд вжив ряд заходів щодо збільшення посівних площ.

Значних збитків у ході війни зазнало господарство Франції. її промисловість була розміщена у східних районах, які окупувала Німеччина. Ці райони напередодні війни виробляли 75% кам’яного вугілля і коксу, 81% - чавуну, 63% - сталі, 60% продукції машинобудування. Втрата важливих промислових районів активізувала роботу підприємств у центральних і південних районах Франції. Завдяки цьому деякі галузі перевершили довоєнний рівень виробництва (хімічна, гумова, електротехнічна, авіаційна і автомобільна). Але загальний обсяг промислового виробництва на кінець війни зменшився майже наполовину. Дуже скоротилося виробництво в легкій, харчовій і будівельній промисловості. Зростало виробництво зброї та спорядження. Мобілізація населення відчутно вдарила по сільському господарству Франції. На третину скоротилися посівні площі зернових культур, зменшилося поголів'я худоби, коней.

У найбільш вигідному становищі опинилися Сполучені Штати Америки. Спочатку вони дотримувалися нейтралітету й уміло користувалися його перевагами для швидкого економічного зростання. США стали основним постачальником озброєння, продуктів харчування для воюючих країн. Уже на початку 1915 р. їм вдалося встановити контроль над ринками збуту, джерелами сировини і сферами капіталовкладень інших держав. Виконання військових замовлень зумовило зростання виробничих потужностей і зайнятості населення. Промисловість і сільське господарство отримали фактично ненаситимий ринок збуту в особі держави. Військові поставки воюючим країнам рік у рік зростали — з 1 млрд. дол. у 1914 р. до 3 млрд. дол. у 1916 році.

США були єдиною країною, яка за роки війни швидко нарощувала виробництво. Особливо це проявилося після їх вступу у війну на боці Антанти (квітень 1917 р.). Випуск промислової продукції зріс на 26%, виробництво пшениці - в 1,5 рази. США зайняли лідируюче становище в світі, перетворившись з боржника в міжнародного кредитора. Національне багатство країни збільшилося зі 192 млрд. доларів у 1914 р. до 488,7 млрд. дол. у 1920 році, капіталовкладення за кордоном — з 3,5 млрд. до 6,5 млрд. дол. Постачання іноземних ринків створило надзвичайно сприятливі умови для розвитку нафтової, кораблебудівної, автомобільної та інших галузей промисловості.

Соціально-економічний розвиток України на рубежі століть

Економіка України, як і Росії, кінця XIX ст.-початку XX характеризувалась періодами злету і занепаду, але в цілому її розвиток відбувався по висхідній. Особливо бурхливе зростання припадає на період 1893−1899 років, перш за все в галузях важкої промисловості, де виробництво зросло у 2 рази. Швидкими темпами розвивались гірничодобувна і металургійна промисловість, машинобудування.

1900;1908 рр. можна охарактеризувати як період деякого занепаду. При цьому обсяги промислового виробництва зростали, але це відбувалось дуже нерівномірно. Зокрема, виплавка чавуну зменшилась, а видобуток вугілля зріс. Зростає кількість зайнятих робочих рук, загальний випуск промислової продукції.

В 1909;1913 рр. відбувається процес економічного зростання, який охопив практично всі галузі господарства України. Особливо швидкими темпами йшло зростання промислової продукції.

Циклічність розвитку економіки на початку XX ст. привела до посилення процесу монополізації. Відбувався процес концентрації виробництва на найбільших підприємствах. Так 75% чавуну виплавлялось на 9 металургійних заводах, на яких працювало до 80% всіх парових двигунів і робітників металургійних підприємств. В першому десятилітті XX ст. на базі цих великих підприємств створюються монополії.

В 1902 році було засновано могутній синдикат «Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів» («Продамет»), його акціонерний капітал становив 900 тис. крб. Спочатку тут об'єднались 14 заводів для продажу листового і широкополосного заліза, пізніше синдикат почав реалізовувати вироби прокату.

На початку століття утворились такі могутні синдикати, як «Продпаровоз» (Рада паровозобудівних заводів, 1901 р.) — «Цвях» (1903 р.) — «Продвагон» (1904 р.) — «Продвугілля» (1904 р.), на частку якого в 1909 р. припадало 60% добутку вугілля Донбасу.

Одним із методів панування монополії початку XX ст. було стримування об'ємів виробництва і підвищення цін на продукцію. Перший синдикатний договір в системі «Продамет» сприяв підвищенню цін на залізо. Пізніше «Продамет» увів у практику виплату премій тим підприємствам, які не повністю виконували визначену їм норму виробництва продукції металургії. В 1911 р. підприємства Півдня України, що входили в «Продамет», скоротили виробництво рейок на 20%, а ціни при цьому зросли на 40% .

На рубежі двох століть значну роль в багатьох галузях господарства почав відігравати іноземний капітал. За останнє десятиліття XIX ст. об'єм іноземних інвестицій в промисловість і банківську систему Росії зріс з 214,7 до 911 млн. крб. До 96% всіх іноземних капіталів припадало на чотири європейські країни: Францію, Англію, Німеччину і Бельгію, при цьому кожна із цих країн мала свої галузеві орієнтації. Так, Франція і Бельгія проявляли особливий інтерес до металургії, машинобудування, банківської системи. Англія свої інвестиції направляла у вугільну промисловість Донбасу. На початку XX ст. частка Франції складала 31% в загальному об'ємі іноземного капіталу, Англії - 24%, Німеччини — 20%, Бельгії - 13% .

При участі європейських бізнесменів в Донбасі і Криворіжжі були побудовані металургійні заводи, що обладнувались за останнім словом техніки.

Значних успіхів було досягнуто в галузі внутрішньої і зовнішньої торгівлі: об'єм внутрішньої торгівлі Росії в 1913 р. складав 18 млрд. крб.- зовнішньоторговий обіг в 1913 р. становив 2,6 млрд. крб, що в 1,5 рази більше, ніж в 1909 році. Структура експорту традиційно складалась із сировини сільськогосподарської продукції, а імпорту — із товарів виробничого призначення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Прибутки від продажу хліба складали 44% вартості всіх експортних надходжень в державний бюджет, а прибутки від продукції тваринництва — до 22%. Перед першою світовою війною Росія була однією з основних країн — експортерів хліба в світі. Із усього об'єму хліба, що вивозився, приблизно 30% експортувалось до Німеччини, 20% - до Англії.

Активне зовнішньоторгове сальдо сприяло посиленню державного бюджету. Крім прибутків від зовнішньої торгівлі, важливим джерелом поповнення державного бюджету були прибутки від горілчаної монополії і відкупної системи, від казенних залізниць, а також від непрямих податків.

Державні доходи збільшились з 1,4 млрд. крб. в 1897 р. до 3,1 млрд. крб. у 1912 році. Російський карбованець стає однією із основних валют світу. Загальна сума податків на одного мешканця країни була в два рази нижчою, ніж в Австро-Угорщині, Франції, Німеччині, в чотири рази нижчою, ніж в Англії.

Як і в попередні роки, велике значення мала кредитна система на чолі з Державним банком. Він зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію і основні розрахункові операції. Навколо Державного банку сформувалась велика кількість акціонерних комерційних банків, основним завданням яких було фінансування всього господарства країни.

Особливе місце серед них займали банки земельного (іпотечного) кредиту, два з них були державними: Дворянський земельний і Селянський поземельний, а десять — приватні. Ці банки видавали субсидії землевласникам, виступали посередниками в процесі купівлі - продажу земельних ділянок.

Слід підкреслити, що підприємництво російської імперії початку XX ст. перебувало на стадії зростання, творення. В економіці Росії спостерігались високі темпи виробництва інвестиційних товарів — майже в два рази вищі, ніж темпи виробництва споживчих товарів. Темпи росту промислової продукції і продуктивності праці були найвищими в світі і складали в середньому 9% в рік (в період з 1880 по 1913 р.), однак за багатьма показниками економіка Російської імперії відставала від інших країн. Росія змушена була закупати за кордоном велику кількість промислового обладнання, майже половину сільськогосподарської техніки. Не дивлячись на значні темпи росту продуктивності праці, за цим показником Росія відставала від США в 10 разів.

На початку XX ст. сільське господарство України продовжувало розвиватися капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім великого поміщицького землеволодіння. В цей період існувало чимало поміщицьких латифундій, площа яких сягала десятків тисяч десятин землі. Напередодні соціального вибуху 1905 р. в Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств. У маєтках площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн. десятин землі, тобто 20% місцевого земельного фонду. На відміну від інших регіонів Російської імперії господарство було більш розвинутим. Як і всюди, сільськогосподарське виробництво в Україні розвивалося нерівномірно, циклічно: періоди піднесення змінювалися кризами, депресіями, потім знову деяким пожвавленням. Там, де пережитки кріпаччини були найбільш поширені, переважав прусський шлях еволюції землеробства. І навпаки, в місцевостях із слабкими пережитками кріпаччини переважала тенденція до американського шляху розвитку.

Масові виступи селян в революції 1905;1907 рр. змусили уряд переглянути підходи до вирішення аграрного питання в Росії. Безпосереднє здійснення аграрної реформи розпочалось згідно з указом «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розробив О.А. Столипін. Реформа передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність- 2) створення хутірського та відрубного господарства- 3) переселенська політика. Найголовніша умова — це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність. Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася власником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою користувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав власністю окремого селянина — господаря. Внаслідок цього на Правобережжі і в Полтавській губернії общинне землеволодіння майже зовсім зникло, а на Півдні і Харківщині воно охопило близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землю у приватну власність, були українські землероби.

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку. У 1906;1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі.

Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори і відруби. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було на Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсягами продажу продукції землеробства тримати першість серед інших землеробських регіонів російської імперії. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попитом така сільськогосподарська продукція, як м’ясо, олія, масло, цукор, домашня птиця, вовна тощо.

Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Суть її полягала в тому, щоб задовольнити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні володіння. З боку держави переселенцям надавалася матеріальна допомога для заведення господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпечувалось безкоштовне медичне обслуговування. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906;1912 рр. виїхало близько 1 млн. українських землеробів.

За роки проведення реформи було досягнуто суттєвих успіхів в розвитку аграрного сектора. Сільське господарство почало переходити до інтенсивного способу виробництва. В цей час кількість використаних мінеральних добрив збільшилась в два рази. Однак в цілому не було вирішено проблему голоду і відносного аграрного переселення. Сільське господарство залишалось в основному екстенсивним, його ефективність була низькою.

Хоча капіталізм в Росії на початку XX ст. був розвинутий значно більше, ніж у західноєвропейських країнах епохи буржуазних революцій, суто капіталістичні протиріччя тут перемежовувалися з протиріччями феодалізму і кріпацтва. Дворянство в соціально-економічному плані було неоднорідним. Дворянські господарства, які зберігали феодальні засади, розкладались, втрачали панівні економічні позиції. Частина дворянства набувала рис буржуазії, переводила на капіталістичні рейки сільськогосподарське виробництво.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала, політичних прав не мала і до участі у вищих органах влади і управління допущена не була. Однак класова організованість буржуазії сильно зросла.

Серед селянства на початку XX століття відбувався процес глибокої класової диференціації, в ході якої більшість селян розорялася. Становлячи 80% населення країни, селянство перебувало у найбільш безправному стані.

Важливі зміни в правове становище селянства внесла аграрна реформа П. Столипіна. В умовах України, головним чином у зв’язку з переважанням не громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії.

Умови розвитку капіталізму в Російській імперії, в тому числі в Україні, давали капіталістам можливість здійснювати більш жорстоку, порівняно з іншими капіталістичними країнами, експлуатацію. Поряд з тим, до 1913 р. по країні знизилась тривалість робочого дня з 11−12 до 9,5−10 годин. Середня заробітна плата в галузях обробної промисловості за 1904;1913 рр. виросла з 205 до 264 крб. в рік.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий, залізничний, цукровий та інші картелі. Провідне місце в них займав австрійський капітал. У промисловості зазначених регіонів України особливо зросло значення банківського капіталу.

На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації. Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже важкими.

В цей період на західноукраїнських землях ще більше посилилась класова диференціація селянства. Розвиток капіталізму в сільському господарстві здійснювався тут прусським пі ляхом.

На початку XX століття в руках великих землевласників — поміщиків і церкви зосередилося 44% всієї земельної площі західноукраїнських земель. У той же час у сільському господарстві було зайнято 93,2% українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття.

Господарство України в роки першої світової війни

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать деякі статистичні дані: 33 країни, які брали участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з них 10 млн. загинуло і 20 млн. було поранено. Жертви серед мирного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися в колісницю війни.

Величезні витрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, проявляли й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Туреччини та Австро-Угорської імперії (так званих центральних держав), а також Російської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на самознищення. Першою під тиском війни розвалилася Російська імперія.

Україна входила до складу двох ворогуючих країн (Росії та Австро-Угорщини) і з перших днів війни стала ареною бойових дій. Участь Росії в цій війні мала тяжкі наслідки для економіки країни. За цей час відбулося падіння виробництва у всіх галузях. Загальні посіви сільськогосподарських культур скоротилися на 12%, виробництво зерна — на 20%, м’яса — в 4 рази.

Необхідність забезпечення армії зброєю та спорядженням змусила царський уряд зайнятися проблемами перебудови господарства. У травні 1915 р. було утворено Особливу нараду з артилерійського забезпечення армії на чолі з військовим міністром, але її діяльність була малоефективною. Тож у серпні 1915 року замість однієї Особливої наради було утворено чотири: з оборони, палива, перевезень і продовольства. Наприкінці 1915 року особливі наради об'єднували в Україні 1130 підприємств і майже 400 тис. робітників, однак відчутних результатів це не дало.

Поряд з державними органами виникли громадські об'єднання промисловців і великих землевласників, що ставили собі за мету сприяти забезпеченню армії. Це були військово-промислові комітети. В Україні було створено чотири обласних (Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський) і декілька місцевих комітетів. Вони намагалися розподіляти воєнні замовлення серед малих і середніх підприємств, але дуже швидко вступили в протиріччя з особливими нарадами та їх районними відділеннями.

На початку війни промислове виробництво в Україні зростає, оскільки підприємства виконували замовлення для армії. Крім того, з районів бойових дій (Прибалтики, Польщі) в Україну було евакуйовано багато промислових підприємств. Видобуток кам’яного вугілля в Донбасі збільшився з 1540 тис. пудів у 1913 р. до 1744 тис. пудів у 1916 році. Нарощувала виробництво металургійна, машинобудівна, хімічна промисловість за рахунок в основному перевантаження технічного обладнання при структурній перебудові промисловості.

При загальному зростанні виробництва скорочувалися обсяги випуску продукції легкої, харчової, будівельної і лісової промисловості, посилилася концентрація виробництва, утворилися нові об'єднання і товариства. Зменшилася загальна кількість підприємств: якщо в 1913 р. в Україні діяло 3381 підприємство, то в 1915 р. — тільки 2849.

На початку 1917 р. стався раптовий спад («обрив») виробництва. Це було зумовлено тим, що машинобудівні заводи нарощували виробництво озброєнь і скорочували випуск засобів виробництва. Така ситуація призвела до зношення обладнання і машин. Спроба обновити основний капітал за рахунок іноземних інвестицій не дала бажаних результатів. У 1916;1917 рр. із 159 млн. крб. іноземного капіталу, вкладеного в кам’яновугільну промисловість Російської імперії, 118,6 млн., або 74%, було вкладено в підприємства Донбасуз 258,4 млн. крб., вкладених у чорну металургію, на Україну припадало 200 млн., або майже 80%.

Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили. В перші дні війни було мобілізовано понад 30% довоєнної кількості промислових робітників Донбасу. А в Катеринославській губернії не вистачало майже 104 тис. робітників. Лише в Криворізькому залізорудному районі в роки війни кількість працівників скоротилася вдвоє.

На відміну від промислового виробництва сільське господарство почало скорочувати випуск продукції уже в перші дні війни внаслідок поголовної мобілізації українських селян до російської армії. Нестачу робочих рук у сільському господарстві намагалися компенсувати малопродуктивною працею військовополонених і біженців. Великі господарства (поміщицькі) були позбавлені права вільного найму працівників. У 1917 р. в Україні залишилося 40% працездатних чоловіків, зайнятих у сільському господарстві.

В 1916 р. розразилася хлібна криза. Вона мала для Росії трагічні наслідки. У великих промислових центрах постачання продуктів харчування різко скоротилось, що породило спекуляції, крадіжки, корупцію у величезних розмірах. В листопаді 1916 р. була проведена продрозкладка, тобто примусове вилучення продовольства (і перш за все зерна) у селян за твердими цінами. Такі заходи були спрямовані на забезпечення армії і міського населення продуктами харчування. Товарообмін між містом і селом практично припинився, його місце зайняла держава, яка силою намагалася вилучити зерно.

На початку 1916 р. в містах вводиться карткова система розподілу продуктів. Така ініціатива виходила від місцевої влади (міських дум, земств). Уряд контролював лише торгівлю цукром. Але оскільки продрозкладка не мала успіху, то продуктів у містах не прибавлялося.

В цей час знизилося виробництво сільськогосподарських машин на українських заводах, які перейшли на випуск зброї та іншого військового спорядження. Суттєво позначився на виробництві сільськогосподарської продукції закон про кінську повинність. До весни 1917 року було реквізовано близько 2,6 млн. коней, що завдало непоправної шкоди дрібним і середнім селянським господарствам.

Перша світова війна негативно вплинула на розвиток торгівлі та фінансову систему країни. Загальні фінансові витрати на війну склали астрономічну суму — 39 млрд. крб., які компенсувались за рахунок податків і внутрішніх позичок. В 1914;1916 рр. втрати бюджету зросли з 4,86 млрд. до 18,1 млрд. крб., що зумовило величезний бюджетний дефіцит. За 4 роки війни він складав 49 млрд. крб. З метою оплати цих витрат уряд постійно проводив внутрішні й зовнішні позики. З 1914 по 1917 роки сума кредитних знаків, що знаходились в обігу, збільшилась до 9,1 млрд. крб., в той же час золотий запас складав всього 1,5 млрд. крб.

Розпочалась безупинна емісія грошей. Уже в кінці 1915 р. десятирубльові золоті монети продавались за 16−17 паперових карбованців. На початку 1917 року кількість грошей в обігу збільшилась в 6 разів, один карбованець прирівнювався до 27 копійок довоєнного випуску. Основним зовнішнім кредитором Росії була Англія, яка вимагала російське золото в якості гарантій під кредити.

В Росії все більше незадоволення почала проявляти воєнно-промислова буржуазія, яка вимагала надати їй особливих владних повноважень. Наростала урядова криза: в 1915;1916 рр. змінились чотири Голови Ради міністрів, чотири військових міністри, шість міністрів внутрішніх справ, чотири — юстиції. Всі покладали надії на зміни в урядовому курсі, але ці надії не виправдались. Тим часом в Росії назрівали революційні події, які завершились 2 березня 1917 року відреченням Миколи II від престолу.

На початку XX століття під владою Австрійської імперії перебувало 4660,4 тис. українців, з них у Галичині - 3850 тис., на Закарпатті - 505,3 тис., на Буковині - 305,1 тис. чоловік.

Сільським господарством займалося приблизно 80−90% місцевого населення. Близько 70% національного доходу Західної України надходило від сільського господарства.

Значна частина сільськогосподарських угідь у Західній Україні належала, як і раніше, поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4084 поміщикам (0,68%) належало 40,3% загальної земельної площі. Серед поміщицьких володінь латифундії становили 85,1%. Найбільше земель зосереджувалось у руках таких галицьких магнатів як брати Шептицькі, Й. Борискевич, Ю. Лавринський. Великим землевласником була католицька церква.

За даними 1895 р. на Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8% землевласників, володіли 45% земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бухгейма зосереджувалося 203 тис.га., або 21% усіх угідь.

У 1902 р. на Буковині земельні володіння, зокрема орна земля і ліс, що становили 60,1%, належали 578 поміщикам. Найбагатшими землевласниками були брати фон Айвас, які володіли 25 076 йохами (йох дорівнювався 0,43 га), барон Гуденце, брати фон Васильки. Майже чверть усієї земельної площі Буковинського краю належала місцевому православному релігійному фонду.

Незважаючи на те, що кріпосне право на західноукраїнських землях було вже давно відмінене, на селі ще залишилися деякі кріпосницькі пережитки, зокрема монопольне право поміщиків на полювання, рибальство. Селянські господарства з ділянками до 2 га землі становили: в Галичині - 42,7%, на Буковині - 56% і на Закарпатті - 51%. В середньому на бідняцьке господарство припадало: в Галичині - 1 га, на Буковині - 1,5 га, на Закарпатті - 0,75 га. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині 1902 р. заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% всіх земельних угідь. На Буковині 21,3% землі належало заможним господарствам, які становили 8% сільського населення. Наприкінці XIX століття на Закарпатті заможних селян налічувалось 9,93%, на їх частку припадало 23% усієї орної землі.

Західна Україна як прифронтовий регіон у роки першої світової війни стала головною ареною кривавих битв армій ворогуючих держав. Криваві бої між могутніми державами Східної і Західної Європи, що найбільше вирували на західноукраїнських землях, спричинили значне скорочення трудових ресурсів на селі. Це призвело до скорочення посівних площ, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та зростання цін. Зростали потреби армії в забезпеченні м’ясом, борошном, крупами та іншими продуктами харчування, що вироблялися в аграрному секторі. Селяни-виробники були доведені до крайнього зубожіння, що переповнювало чашу терпіння, виливалось у виступи проти існуючих порядків.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий, залізничий, цукровий та інші картелі, провідне місце в них займав австрійський капітал. Картелі гальмували промисловий розвиток західноукраїнських земель, намагалися підпорядкувати собі або ліквідувати ті галузі промисловості, що конкурували з ними. У промисловості зазначених регіонів України особливо зросло значення банківського капіталу.

На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації. Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже важкими, зростало безробіття.

Таким чином, на зламі століть господарство провідних країн світу вступило в якісно нову стадію свого розвитку — стадію монополістичного капіталізму. Протиріччя між провідними країнами світу в епоху монопольного господарювання призвели до виникнення першої світової війни. Величезна за своїми масштабами і руйнівними наслідками, перша світова війна спричинила цілу низку революцій в Європі. І першою країною, яка не витримала напруги війни, була Росія, до складу якої входила більша частина українських земель.

На рубежі ХІХ-ХХ століть економіка України пережила період зростання і занепаду. В кінцевому підсумку господарство України стало визначальним чинником економічного розвитку Російської імперії.

На початку XX ст. західноукраїнські землі залишались аграрно-сировинним придатком Австрійської імперії. В роки першої світової війни господарство Західної України зазнало тяжких руйнацій і знаходилось в дуже скрутному становищі.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою