Історія українського господарства

Історія українського господарства

1. Виникнення і формування феодальних відносин в Західній Європі

У середині першого тисячоліття нової ери в господарстві тогочасних суспільств відбулися кардинальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загальну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство характеризується такими загальними ознаками: протиріччя між дрібним селянським виробництвом і великою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі «немає землі без сеньйора»; умовний характер земельної власності, пов’язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної системи; позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника; наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу. Другий етап (XI — XV ст.) — період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв’язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI — X ст.). Франки, що являли собою племінний союз — об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та ринуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник «Салічна Правда», в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI — IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов’язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину — марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.

У VIII — IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, перетворюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов’язані з появою так званих бенефіціїв (буквально — благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов’язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов’язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційного зв’язку інший, особистий зв’язок. Ці відносини особистого зв’язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз — слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов’язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефіціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини — марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностейвідробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд — земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд — наділ, яким володіли згідно з «природним правом» і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

2. Політика «воєнного комунізму» в Україні

Наприкінці 1918 — у першій половині 1919 р. в УСРР, за прикладом РСФРР і за безпосереднім керівництвом ЦК РКП (б) та Раднаркому Росії, більшовики запроваджували політику, яка пізніше, уже після громадянської війни, дістала назву політики «воєнного комунізму» .

Вперше термін «воєнний комунізм» Ленін вжив у брошурі «Про продовольчий податок» (квітень 1921 р.). Говорячи про продподаток, Ленін писав: «Продподаток є одна з форм переходу від своєрідного „воєнного комунізму“, вимушеного крайньою нуждою, розоренням і війною, до правильного соціалістичного продуктообміну» .

На основі висловлювань Леніна в радянській історіографії утвердилась концепція, що політика «воєнного комунізму» була системою тимчасових надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, а не спробою безпосереднього розгортання комуністичного будівництва, тобто здійснення теоретичних положень партійної програми. Останніми роками історики піддали цю концепцію критиці і стали твердити, що комуністична партія протягом всієї громадянської війни здійснювала комуністичне будівництво, намагалася перейти до комуністичного виробництва і безгрошового, прямого продуктообміну між виробниками.

В Україні найбільш послідовно цю думку відстоює С.Кульчицький. «До весни 1921 р. — пише він, — курс державної партії на побудову комунізму залишався незмінним». Вивчення конкретної історії засвідчує, що і в період громадянської війни партія не відмовилась від свого курсу на комуністичне будівництво.

Це ясно видно, передусім, з програми РКП (б), прийнятої у березні 1919 р., тобто в розпал громадянської війни. Але разом з тим слід зважати на те, що саме тяжка обстановка війни об'єктивно сприяла прискоренню запровадження надзвичайних заходів — націоналізації промисловості і одержавленню економіки взагалі, централізації і натуралізації господарських відносин, позаринкової організації виробництва і розподілу, заборони торгівлі, мілітаризації праці і т.п. Багатьом членам партії стало здаватись, що всі ці заходи і йшли в напрямку до соціалізму, означали практичне здійснення комуністичної перебудови суспільства, і вони намагались форсувати здійснення цих заходів. Головними рисами економічної політики більшовиків у роки громадянської війни, тобто політики «воєнного комунізму», були прискорена націоналізація й підпорядкування контролю радянської держави не тільки важкої, а й середньої та дрібної промисловості, строго централізований розподіл усіх матеріальних ресурсів, заборона приватної торгівлі, державна хлібна монополія й продовольча розверстка, загальна трудова повинність за принципом «хто не працює, той не їсть», мілітаризація праці.

3. Сільське господарство Київської Русі

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ЇХ ст. від своїх поселень на Балтійському узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ЇХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків — Прагу — Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, 13—15% населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум’яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки слов’яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов’ян і, що найпереконливіше, — археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна двоі трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м’ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов’язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торговельних центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого поділяють багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив розвиток і все відчутніший прогрес у сільському господарстві — відтак у районах великого зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сільськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

4. Господарство воюючих країн в роки другої світової війни

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Англії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загострення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.

Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причиною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».

Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного повноважного представника Польщі. Але зв’язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з’явитися на виклик Ріббентропа. Німецький міністр закордонних справ напередодні настільки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він примусив довго чекати в приймальні, а потім просто виставив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував промову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу. Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — загалом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебільшого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруйнування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есесівці з допомогою групи в’язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордонному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вручили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов’язань перед Польщею. Якщо Німеччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» своїх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов’язання.

Громадськість західних держав вимагала рішучих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголосив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. Потім війну Німеччині оголосили англійські домініони. Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу. Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2−3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії. Чому так швидко капітулювала Польща?

5. Господарство Запорізької Січі

Господарство запорожців за період існування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі - 1734−1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в’ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов’язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.

Розглянемо усі ці процеси детальніше.

Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у поземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали вільними землевласниками.

Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків феодали-католики.

Остаточно на території Української держави земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652р.). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків. Основним обов’язком була військова служба. Більша половина населення України вважали себе козаками.

Козацька власність мала суперечливий характер. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей нею порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер, було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користь Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.

Бездомні, безсімейні курінні козаки — «товариство» — не мали ніякої власності, крім виплати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич, здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному товариству.

Проте, вкладаючи в господарство свої гроші й працю, окремі хазяї, які вже з’явилися на Запоріжжі, прагнули змінити умовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже були відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності.

Таким чином, Військо Запорізьке не було військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою системою, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.

При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна — не протистояли одна одній, а співіснували.

З часом у Запорізькій Січі почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на «ранг» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило лише про значний крок до селянської власності.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.

Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від козацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.

Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянських господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.

Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662−1722), Сенату, Малоросійської першої (1722−1727) і другої (1764−1786) колегії набули першорядного значення. Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, «новими» статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.

За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.

У другій половиш XVII — першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі та загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.

Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов’язком було несення військової служби за власний кошт.

Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.

Після визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.

У 1783 р. царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.

Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80−90% селян мали землю, в 30−40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.

Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою «вільних», «громадських», «мирських» вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.

Наприкінці XVII — протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.

У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, «Жалувана грамота дворянству» (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов’язкової військової служби.

Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.

6. Реформа 1961 року та її значення для економіки України

Селянську реформу 1861 р. на Наддніпрянській Україні Каменяр характеризував, розглядаючи становище, що склалось у Росії в 50−60-х роках XIX ст. Спочатку він відзначив важке становище Росії в 50-х роках, коли вона перебувала в стані глибокої кризи. Кримська війна в значній мірі виявила недоліки цієї системи, що й зумовило військову поразку Росії. Умови розвитку українських земель спричинили до скасування кріпосницьких порядків. Поштовхом для цього стали масові селянські виступи, серед яких Франко називав «Київську козаччину». Громадськість вимагала проведення реформ. Реформу 1861 р. Франко розглядав у зв’язку з іншими реформами 60−70-х років, метою яких було зберегти царське самодержавство, відповідно пристосувавши його до нових умов. Час проведення всіх цих реформ він називав «добою великих реформ». В результаті скасування кріпосного права селянство стало вільним, почався «новий період селянського життя». Проте запроваджена система викупу земель спричинилась до погіршення економічного становища селянства в деяких українських губерніях.

Таким чином, критична оцінка Франком селянських реформ, проведених на Україні в 1848 і 1861 рр., докорінно відрізнялась від тієї оцінки, яку давали цим реформам деякі українські, російські та польські історики. Останні, позитивно оцінюючи «реформаторську» діяльність російського та австрійського урядів, замовчували пограбування селян під час ліквідації кріпацтва.

«Щоб виправдати відрив Галичини від основної частини України і загарбання її Австро-Угорщиною, — писав М. Возняк, — лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук та інші твердили, що галицьким українцям живеться краще, як українцям в Росії, всіляко вихваляли «добродійства», які нібито їм дає цісарський уряд"(5). Твердження народовців Франко заперечив у ряді праць. Іван Франко розцінив появу праці як першу на галицькому ґрунті «спробу синтези певних поглядів», «як вияв національного почуття і національної свідомости"(6). Висловлюючи прагнення українського народу до возз'єднання, Франко боровся проти всіх спроб збільшити штучний бар'єр між Галичиною і Наддніпрянською Україною. Зокрема він засудив програму «новоерівців», яка прагнула збільшити розбіжності між Західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною.

В цей період розгорнулась полеміка між І. Франком і Л. Українкою, в якій обоє диспутантів намагалися вирішити складні питання поставлені часом. Полеміка була започаткована Франковою статтею «З кінцем року», вміщеною у IV книзі журналу «Життє і слово» за 1896 рік. Не обмежуючи свою увагу виключно Галичиною, Франко робить детальний аналіз громадського життя Наддніпрянщини, в якому, на його думку, починають наростати тенденції політичного «назадництва» і погорди «до власного народа і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому пишається в масці політичного здорового глузду, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів». Як бачимо, Франко в доволі різкій манері висловлюється про стан політичного і громадського життя на Великій Україні. Водночас він вказує на джерела, в яких слід шукати шляхи подальшого національного поступу. Такою основою є народ, систематична праця на його добро та міцна віра у потенціал нації. Франко закликає до загального пробудження народу, їх просвітництва. Провідну роль у цьому процесі він відводив інтелігенції. «Для Франка, як і для більшості тогочасних теоретиків «національної ідеї», незаперечним було, що в становленні модерної нації вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція"(7). З Франком дещо не погоджувалася Л. Українка, яка функцію інтелігенції вбачала у виборюванні політичних прав і свобод, передусім для самої інтелігенції. Франко продовжує гостро картати інтелігенцію за недостатнє відчуття потреби бути передусім виразником загальнонаціональних прагнень: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквеції"(8).

В березні 1877 року відбувся політичний процес у Галичині, до якого було притягнено трьох наддніпрянців й одного наддністрянця. З листа Олександра Черепахіна, написаного в середині січня 1877 року, відомо, що тодішні галицькі діячі, зокрема віденська група на чолі з Остапом Терлецьким, мали досить слабкі зв’язки з народом. Першими носіями ідеї об'єднання всього українського народу, — як вважав М. Возняк, — були передусім наддніпрянці. Франкові з ними легко було зійтися, бо він товаришував з Павликом, в помешканні якого сходилися або й жили наддніпрянці. Крім того, Павлик листувався з Терлецьким, з яким Франко познайомився лише під час процесу (9). На близькість Франка до наддніпрянців у процесі вказує й те, що на таємному розгляді справи він був присутній як один із дванадцятьох довірених, яких обрали обвинувачені та їх захисники. «Під час слідства і допитів М. Павлика й інших товаришів, — писав В. Калинович, — поліція встановила, що з заарештованими був тісно зв’язаний І. Франко, котрий, як член редакції «Друга», часто заходив до М. Павлика, був знайомий з рядом осіб, які проживали в Павлика або приходили до нього (10). Пізніше, в червні того ж року відбулися нові арешти, що були поштовхом до другого галицького політичного процесу, до якого притягнено було вже самого Івана Франка та ряд працівників журналу «Друг».

Цікавим, на нашу думку, є трактування Іваном Франком діяльності громад, які відіграли значну роль в історії України. Серед позитивних моментів у діяльності Київської громади історик виділяє її видавничу діяльність. Проте, він відзначив деяке послаблення її активності на початку 1890-х років. Певну активність у 60-х роках XIX ст. виявляли й галицькі громади. Виникнувши спочатку у Львові, таємні громади поширились і по інших містах, їх метою було: самоосвіта, спільне читання книг, обговорення літературних і національних питань. Душею галицьких громад був Д. Танячкевич. У Львові громадський рух очолювали В. Шашкевич, К. Климкович і Ф. Заревич. Активну діяльність у станіславській громаді проводили В. Навроцький і О. Терлецький. Недоліком громадівського руху на західноукраїнських землях Франко вважав його відрив «від реальних потреб народу, козацьку романтику» (11).

Важливою є думка історика про те, що зародки радикальних ідей прийшли в Галичину не з Заходу, а з Наддніпрянської України та Варшави Саме звідси вони поширювалися по ЗУЗ. Під впливом ідей Драгоманова, відзначав І. Франко, молодь вирішила безпосередньо звернутися до народу. В 1890 р. було створено Українську радикальну партію з метою внести в народну свідомість населення його економічних, політичних та національних інтересів та захищати ці інтереси. Про політичні впливи партії та її діяльність писав Франко, аналізуючи роботу V з'їзду радикалів (вересень 1896 р.). Він згадував про таких активних діячів радикального руху, як С. Данилович, І. Гарасимович, П. Думка, І. Сандуляк, А. Марцинюк, І. Бородайкевич, А. Грицуняк, П. Новаковський та ін (12).

Зв’язки Західної України і Наддніпрянщини Франко простежив і в галузі освіти, відзначивши організацію наприкінці 50-х — на початку 60-х років ХІХ ст. недільних шкіл, метою яких було спочатку ведення політичної пропаганди, а згодом — культурно-освітньої роботи. Недільні школи виникли в Києві, Полтаві та інших містах. Учні цих шкіл вчилися читати, писати, знайомились з історією рідного народу. З’явилися підручники українською мовою, серед яких Франко відзначав «Букварь южноруський» Т. Г. Шевченка. Царський уряд заборонив недільні школи. Деякі діячі суспільно-політичного руху (П.П. Чубинський та ін.) були репресовані. Опираючись на офіційний звіт про стан міністеріальних шкіл на Правобережній Україні (1892 р.), Франко дав досить докладну їх характеристику. Міністеріальних шкіл у Київській, Волинській і Подільській губерніях було тоді 788, не враховуючи церковно-приходських. На Правобережній Україні існували також таємні польські школи, які переслідував російський царизм.

Франко охарактеризував також стан освіти на ЗУЗ. У 1891 р., за його підрахунками, в Галичині була 4051 початкова школа. Все ж ще близько 3 тис. громад зовсім не мало шкіл. Класні приміщенні були дуже тісні. Вчителі були погано забезпечені матеріально, а в 1891 р. два вчителі навіть померли з голоду. Франкові оповідання «Малий Мирон», «Олівець», «Отець гуморист», «Грицева шкільна наука», та інші викривали жорстокість, антипедагогічний характер прусської системи виховання в галицьких школах. Істориком наведені важливі фактичні дані про середню та вищу школу на ЗУЗ, про навчання в сільськогосподарських школах.

Еволюція аграрних відносин та особливості розвитку сільського господарства у 18 ст. Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби. сільський господарство промисловість україна Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58% селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках лівденно-східного Правобережжя 67,3% селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7% мали по 2—3 воли і лише 2% господарств — від 4 до 17 волів. Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2%. Ceляни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6%), данину зерном, пряжею, продуктами харчування, виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки. У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

7. Промисловість України в пореформений період (після 1861 року)

На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в ¼—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку. Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї. Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34% обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9%. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40% посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12%. Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з’явилися парники. Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з’явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі.

Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів, то більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом. По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині плата найманих женців становила п’яту частину врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах. У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв’язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Малота безземельні селяни формували ринок праці.