Спадкування у римському цивільному праві

Контрольна робота

з дисципліни

Основи римського цивільного права

Спадкування у римському цивільному праві

Зміст

1. Спадкування за заповітом у РЦП

2. Спадкування за законом у РЦП

3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування

4. Казус 8

Список літератури

1. Спадкування за заповітом у РЦП

Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з’явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.

Заповіт (testamentum) — це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно.

Заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть ви-никнути певні права і обов’язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.

Отже, заповіт — це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.

У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік — імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спакодавець «усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.

Друга форма стародавнього заповіту — тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.

Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності.

Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія лю-дей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.

У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задоволення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов’язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п’яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядження могли бути замінені письмовими, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).

Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред’являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав’язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам.

Із спливом часу стан справ змінюється. Значення акту mancipatio поступово втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому вигляді вона існує ще в епоху Гая (II ст. н.е.), у той час як старі форми заповітів, укладених у народних зборах і Перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці республіки.

І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вже в другій половині республіки заповіти почали складатися у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред’явить письмовий заповіт з необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назву преторських' і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.

Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, в ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть за законодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здійснюватися як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.

В окремих випадках формальності, необхідні для здійснення заповіту, змінювались. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то присутність одночасно усіх свідків не була обов’язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від дотримання всяких формальностей.

Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з’являються й форми публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на збереження імператору.

Як уже зазначалось, в результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Крім дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною залишалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.

Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною. Активна заповітна правоздатність — це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною праводієздатністю у галузі майнових відно-син. Пасивна заповітна правоздатність — це здатність бути спадкоємцем.

Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому, що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася в народних зборах, ні та, що здійснювалась перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з’явилася манципаційна форма заповіту, жінки, які перебували під опікою, ще довгий час не могли здійснювати заповіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а із зникненням опіки над ними вони набули повну заповітну правову активність.

Разом з тим один, з республіканських законів — закон Воконія 169 р. до н.е. — заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис. систерцій, призначати жінок своїми спадкоємцями і тим самим позбавив їх пасивної заповітної правоздатності.

За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.

Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також повинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що пе-редбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.

У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітною правоздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25 — 60 років та жінки 20 — 50 років, які не перебували у шлюбі. Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з позашлюбними відносинами та бездітністю.

Отже, змістом заповіту мало бути обов’язкове призначення спадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець з метою попередити спадкування за законом міг умовно призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Римське право розрізняло три види субституцій.

1. Звичайна субституція — призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.

2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: «Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о». Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.

3. Ніби дитяча субституція — це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обов’язкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.

Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio — обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п’яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбувалась досить урочисто.

2. Спадкування за законом у РЦП

Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше за спадкодавця), то настає спадкування за законом.

Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історич-ного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правомbonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана.

Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права (jus civile) були закладені основи спадкування за законом.

Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центумвірального суду.

Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстиніана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність.

Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за преторськими едиктами — чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців розділив на п’ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого. Це, зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців даль-шого ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхнього батька — сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, яку одержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою свого померлого батька.

До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідні родичі - батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.

Третій клас спадкоємців за законом — це неповнорідні брати і сестри, а також їхні діти.

До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня.

До п’ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловік або жінка, які пережили одне одного.

Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чоловіка закликалися до спадкування, якщо нікого з названих вище родичів у спадкодавця не виявилося, або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, «бідна вдова» могла одержати ¼ частину майна померлого заможного чоловіка. Однак обов’язкова частка такої вдови залежала від кількості дітей. Якщо вона мала трьох і більше дітей, то одержувала рівну частку з дітьми.

Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.

На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.

Разом тим система спадкування за законом не була позбавлена і деяких недоліків. Найбільший з них — це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого сту-пеня. Така незліченність рідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця і відкриття спадщини було приємною несподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити, що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, і цей недолік римської спадкової системи повторили й деякі наступні кодифікації.

3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування

У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Далеко не завжди з цим моментом пов’язаний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого треба здійснити низку юридичних дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного виявлення спадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців, кредиторів та боржників, розміри вимог та боргів та ін. Тому набуття спадщини становить другу стадію спадкового переходу.

З цього приводу римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед сюди відносилися свої спадкоємці (sui heredes), тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їх боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їх волі. За цивільним правом вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв’язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, але й обов’язковими спадкоємцями.

Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виразити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.

Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійно прийняти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різними засобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого урочистого акту. Спадкоємець у присутності свідків у будинку спадкодавця урочисто заявляв про прийняття спадщини.

Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути виражена за допомогою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною, продовжує проживати в будинку, який входить у спадкову масу, сплачує податки.

Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого упродовж 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи зацікавленими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь — так чи ні. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то спочатку його мовчання сприймалося як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана — за прийняття спадщини зі всіма випливаючими з цього наслідками.

Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що пов’язувалось з певними строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця один рік, а для інших спадкоємців — 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.

Як бачимо з викладеного, дуже часто з моменту смерті спадкодавця до набуття спадщини спадкоємцями іноді проходить досить значний проміжок часу. Спадщина у цей час нікому не належить — просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщина називається лежачою.

У стародавньому римському праві становище лежачої спадщини розуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року ставав її власником.

З появою спадкування за преторським едиктом така можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Авроелія розкрадання спадщини визнавалось злочином. І лише в тому випадку, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період дошінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.

Якщо ж спадкоємець за законом і заповітом після відкриття спадщини, не встигнувши прийняти її, помер, то спадщину приймає субститут. Коли у заповіті субститут не вказаний, то за законами стародавнього часу спадщина ставала безгосподарною.

Преторська практика пішла іншим шляхом. Насамперед претор постановив, що в разі закликаний до спадкування спадкоємець помирає не зі своєї вини, не встигши прийняти спадщину, то за законодавством імператора Феодосія II (450 р.) після розслідування справи право на прийняття спадщини може бути надано його спадкоємцям в порядку так званої спадкової трансмісії.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представництва. По-перше, якщо спадкування за правом представництва постає тільки у випадку спадкування за законом, то спадкова трансмісія має місце і в разі спадкування за заповітом.

По-друге, спадкування за правом представництва постає лише трді, коли спадкоємець помирає до відкриття спадщини. Спадкова трансмісія буває тоді, коли закликаний до спадщини спадкоємець помирає після відкриття спадщини, однак до її прийняття.

По-третє, в разі спадкування за правом представництва спадкову частку померлого спадкоємця передають конкретно вказаним в законі особам — внукам, племінникам або дідові і бабі спадкодавця.

У випадку спадкової трансмісії право на прийняття частки, яка належить померлому, переходить до його спадкоємців.

Нарешті, необхідно відзначити таке явище, яке може відбутися до прийняття спадщини. Якщо до спадкування за законом або заповітом закликаються водночас декілька осіб, то у випадку вибуття одного з них (смерть, відмова), його частка прирощується до частки інших за умови, що в нього не було своїх спадкоємців.

Внаслідок прийняття спадщини припиняється перехідний стан як спадщини, так і спадкоємців. Особа, яка прийняла спадщину, стає спадкоємцем і ніби продовжує особу спадкодавця. До неї переходять сімейні традиції, а-разом з тим і усі права та обов’язки померлого, за винятком суто особистих. Спадщина зливається з власним майном спадкоємця в єдину неподільну масу. Проте таке злиття спадщини в єдину неподільну масу з власним майном спадкоємця могло виявитися невигідним для багатьох осіб, найперше для кредиторів померлого спадкодавця. Адже внаслідок його смерті спадщина може потрапити до рук спадкоємця, обтяженого своїми великими боргами, для покриття яких піде спадкове майно, а для кредиторів спадкодавця нічого не залишиться. У зв’язку з цим кредитори могли звернутися до претора з проханням відокремити спадкову масу від особистого майна спадкоємця і використати її тільки для задоволення своїх вимог.

З іншого боку, якщо спадкового майна не вистачало, то кредитори спад кодавця не мали права вимагати задоволення своїх вимог за рахунок власного майна спадкоємця.

Аналогічне невигідне становище могло виникнути і для кредиторів спадкоємця, якщо він приймав обтяжену боргами спадщину. Однак у даному випадку претор не давав відокремлення майна на тій підставі, що боржнику не заборонено робити нові борги, у зв’язку з чим, звичайно, становище попередніх кредиторів ускладнювалося.

Злиття спадкової маси виявлялося невигідним і для самого спадкоємця у випадку, якщо боргів було значно більше, ніж одержано спадщини — йому доводилось покривати їх з власної кишені.

Римське право до Юстиніана зберегло загальний принцип безумовної відповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважали римляни, є універсальним: спадкоємець успадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавця delatio hereditas давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за винятком своїх спадкоємців, які ставали спадкоємцями мимо їх волі) тільки одне право — прийняти спадщину або відмовитися від неї. Але це право було суто особистим.

Однак поступово принцип повної відповідальності за борги спадкодавця почав слабнути. Уже претор став давати restitutio in integrum особам, які не досягли 25-річного віку, а імператор Адріан — і особам старшого віку.

Однак суттєві нововведення у цій галузі були зроблені імператором Юстиніаном. Указом від 531 р. було встановлене нове правило. Якщо спадкоємець протягом 30 днів з часу смерті спадкодавця почне складати опис спадщини за участю свідків, нотаріуса, кредиторів і протягом наступних 60 днів доведе його до кінця, то він відповідає за спадкові борги тільки в розмірі описаної спадщини.

У тих випадках, коли спадкоємець не один, а декілька, то між ними виникала спільність на спадкове майно: усі вони були співвласниками (condomini) у розмірі своєї спадкової частки.

Щодо спадкових вимог і боргів, то їх поділяли між спадкоємцями згідно з законом або заповітом на певні частки. Якщо ж річ була неподільна, то вимоги і борги солідаризували права і відповідальність усіх спадкоємців разом. Кожний спадкоємець у будь-який момент міг вимагати поділу спадщини через угоду, а якщо її не було — судовим порядком шляхом особливого позову про поділ спадщини. При цьому суд міг присудити спірну неподільну річ одному спадкоємцеві, зобов’язавши його компенсувати іншим їх майнову втрату.

При спадкуванні декількох спадкоємців у деяких випадках мало місце так зване спадкове зарахування, «тобто обов’язок зарахувати до спадкової маси, яка підлягає розподілу, деякі види свого власного майна. Наприклад, дочка, яка одержала придане, якщо вона забажає взяти участь у спадкуванні після свого батька поряд з іншими дітьми, повинна внести у розподіл своє придане (dos).

Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею зарахування, встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести у спадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарунку чи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайняття якоїсь посади.

Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках, уже прий-нята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його. Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере на себе обов’язок сплатити всі спадкові борги.

Причинами позбавлення спадкоємця спадщини були: злочин проти спад-кодавця, спричинення смерті спадкодавця, знищення складеного ним заповіту, навмисна перешкода скласти заповіт, безпідставне пред’явлення вимоги про недійсність заповіту та ін.

Для захисту своїх спадкових прав спадкоємець мав різні засоби, серед яких загальний позов про спадщину (hereditas petitio actio in rem), за яким можна було повернути собі будь-яке спадкове майно. Спадкоємець, пред’являючи позов, повинен довести, що спадкодавець справді помер, що він є спадкоємцем за законом чи за заповітом і що він прийняв спадщину.

Якщо права спадкоємця порушувалися не тим, що не визнавалися які-не-будь права, які входили до складу спадщини, а тим, що не визнавалася дана особа такою, що має право на спадщину, то спадкоємцеві надавався цивіль-ний позов про повернення спадщини (hereditas petitio). Цей позов за своїми умовами та наслідками аналогічний віндикаційному позову. За цим позовом володілець спадщини повинен був повернути позивачу своє збагачення за рахунок спадщини на час пред’явлення позову. Недоброчесний володілець спадщиною ніс відповідальність за все одержане від спадщини зі всіма плодами і приростами і за все те, що міг одержати, але не одержав через недбайливість за весь час володіння.

Преторський спадкоємець для свого захисту одержував преторський інтердикт на виникнення володіння, за допомогою якого міг одержати володіння речами, які належать до складу спадщини.

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмежною. Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов’язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєднувались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов’язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри — повинні були одержати ¼ тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов’язкова частка спадщини — принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов’язкової частки до ½ законної частки, якщо остання становила менше ніж ¼ всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж ¼ всієї спадщини, то розмір обов’язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування — формальний та матеріальний — і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов’язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов’язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов’язкової частки спад-кодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (переважно ті ж самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить че-рез усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту — ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

Висновки

Опрацювавши матеріали контрольної роботи можна зробити наступні висновки:

1. У своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з’явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення, Закони XII таблиць визнають переваги заповіту.

Заповіт — це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. Друга форма стародавнього заповіту — тестамент, який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм.

Обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними.

В результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права. Змістом заповіту мало бути обов’язкове призначення спадкоємця. Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування.

2. Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом — bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту і саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць.

Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. Впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.

3. Римське право до Юстиніана зберегло загальний принцип безумовної відповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважали римляни, є універсальним: спадкоємець успадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавця delatio hereditas давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за винятком своїх спадкоємців, які ставали спадкоємцями мимо їх волі) тільки одне право — прийняти спадщину або відмовитися від неї. Але це право було суто особистим.

Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею зарахування, встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести у спадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарунку чи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайняття якоїсь посади.

Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках, уже прийнята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його. Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере на себе обов’язок сплатити всі спадкові борги.

Імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту — ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

4. Казус

Спадкодавець і спадкоємець однаковою мірою долі були обтяжені боргами на користь кредиторів. Претор дозволив кредиторам спадкоємця задовольнити свої претензії тільки після того, як буде виплачена заборгованість кредиторам спадкодавця. Останні, не отримавши свого, стали вимагати відшкодування із власного майна спадкоємця.

Питання

1. Чи законна ця вимога?

2. Що залишається кредиторам самого спадкоємця?

Використовуючи давньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.

Відповідь:

1. Вимога законна.

Згідно статті 98 Книги ІІ Інституції Гая, майно спадкодавця перейшло до спадкоємця. На підставі цього, статтею 9б таблиці V (Закони XII таблиць) борги спадкодавця безпосередньо перейшли до спадкоємця.

Таким чином, кредитори спадкодавця за дозволом претора мають задовольнити свої претензії першими.

2. Кредитори самого спадкоємця будуть діяти за законами Таблиці ІІІ (Закони XII таблиць): накладуть на боржника руку, відведуть до одного з кредиторів та накладуть на нього кайдани. Якщо через 60 днів боржник не розрахується з боргом, його жде страта.

Список літератури

1. Дроников В. К. Римское частное право.

2. Картич В. М. Государство и право Древнего Рима. — К. 1974.

3. Косарев А. Н. Римское право. — М., 1986.

4. Кузищен В. И. Хрестоматия по истории Древнего Рима. — М., 1987.

5. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М., 1972.

6. Новицкий И. Б. Римское частное право. — М., 1948.

7. Новицкий И. Б., Перетерский И. С. Римское частное право. — М., 1948.

8. Подопригора А. А. Основы римского гражданского права. — К., 1990.

9. Подопригора А. А. Римское частное право. — К., 1996.

10. Ребро К. Римское право. — Брянск, 1980.

11. Савельев В. А. История римского частного права. — М., 1986.