Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Адміністративно-правовий режим

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Для введення режиму надзвичайного стану необхідні спеціальні умови. Умови — така система суспільних відносин, наявність яких передбачає можливість введення надзвичайного стану в державі або на окремій її території. Надзвичайний стан може бути введений лише за наявності реальної (тобто такої що вже настала) загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є… Читати ще >

Адміністративно-правовий режим (реферат, курсова, диплом, контрольна)

ВСТУП Актуальність теми. У найбільш загальній формі поняття «правовий режим» визначається як порядок регулювання, комплекс правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволянь, заборон, а також позитивних зобов’язань, який створює особливу спрямованість регулювання.

Правову основу надзвичайного стану, крім норм Конституції України, складають Закон України «Про надзвичайний стан», а також закони, які регулюють діяльність окремих органів державного управління в умовах надзвичайного стану, наприклад, «Про міліцію», «Про Службу безпеки» і ін.

Надзвичайний стан — це передбачений Конституцією України особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ, організацій, який тимчасово допускає встановлені законом обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб і покладає на них додаткові обов’язки.

Мета і завдання дослідження. Метою і завданням дослідження моєї теми є адміністративно-правові режими. Адміністративно-правовий режим — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин.

У ході розгляду даної теми були поставленні наступні запитання до розгляду:

Ш Поняття та види адміністративно-правових режимів;

Ш Нормативно-правове забезпечення адміністративно-правових режимів;

Ш Надзвичайні режими;

Ш Надзвичайний стан;

Ш Військовий стан;

Ш Режим зони надзвичайної екологічної ситуації;

Ш Режим державної таємниці та його характеристика.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, система адміністративного права, її особливості, закономірності, Конституція України, нормативно-правові акти та інше.

Предметом дослідження є вивчення адміністративно-правових режимів, їх застосування та методологічні проблеми суспільних відносин.

Методи дослідження. Дослідження базується понятті адміністративного права та Адміністративно-правових режимів Воно тісно пов’язане із теоретичними положеннями таких суміжних юридичних наук, як теорія держави і права, конституційне право, право та ін.

Наукова і нормативна база. Теоретичні і практичні аспекти формування і застосування адміністративно-правових режимів розглядалися у працях таких вчених: В. В Копейчикова, А. В Суриков, Бахрах Д. Н, Колпаков В. К, Кузьменко О. В., Ю. Мірошника, Л. Марченко., В. Ліпкана.

Структура курсової роботи. Структура моєї курсової роботи побудована на адміністративно-правових режимах. Вона складається із вступу, трьох розділів які об'єднують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг її становить — тридцять сторінок.

РОЗДІЛ 1. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ адміністративний правовий режим

1.1 Поняття адміністративно-правових режимів Поняття «правовий режим» все більше утверджується як у сфері юридичної науки, так і в законодавстві. Дослідження цього поняття дає змогу виявити специфіку правового регулювання певного об'єкта чи виду діяльності. Крім цього, це дозволяє судити про багатомірність, багатогранність і об'ємність права як інституційного утворення, а також розглядати його в динаміці, функціонуванні.

У найбільш загальній формі поняття «правовий режим» визначається як порядок регулювання, комплекс правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволянь, заборон, а також позитивних зобов’язань, який створює особливу спрямованість регулювання.

Кожній галузі права притаманний свій специфічний режим регулювання, яким якраз і обумовлюється юридична особливість певної галузі.

Своєрідність адміністративно-правового режиму проявляється в особливому порядку виникнення і формування змісту прав і обов’язків учасників адміністративно-правових відносин та їх здійснення, наявності специфічних санкцій, особливих засобах їх реалізації, а також в дії єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на дану сукупність правових норм. 10., c.190]

Адміністративно-правовий режим — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин.

До числа основних елементів адміністративно-правового режиму належать:

1) метод правового регулювання, який в адміністративному праві ґрунтується на централізованому засобі та імперативному типі регулювання і виражається в юридичній нерівності суб'єктів правовідносин;

2) особливі адміністративно-правові засоби встановлення та форми виникнення прав і обов’язків, способів юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальних форми і т. под., до яких слід віднести акти, скарги, службову або функціональну підпорядкованість, контроль або нагляд, адміністративний примус, протоколи, постанови, клопотання, адміністративну відповідальність та ін.;

3) принципи, загальні положення адміністративного права, такі як участь громадян в управлінні державними справами, забезпечення та захист прав і свобод людини, інтересів держави; здійснення органами влади своїх повноважень у межах, встановлених Конституцією і відповідно до законів України; підзвітність, підконтрольність, відповідальність органів виконавчої влади та їх посадових осіб перед суспільством за свою діяльність та ін.;

4) особливість адміністративного законодавства, яке характеризується наявністю великої кількості правових норм, що регулюють значний обсяг різноманітних соціальних відносин, пов’язаних з державним управлінням;

5) встановлення поряд із загально галузевим правовим режимом внутрішньогалузевих правових режимів: режиму секретності, митного режиму, режиму державного кордону, режиму вільних економічних зон, режиму здійснення певних видів підприємницької діяльності, паспортного режиму та ін. 21, c.156]

1.2 Види адміністративно-правових режимів Адміністративно-правові режими забезпечують функціонування не тільки галузевих інститутів адміністративного права, таких як державна служба, адміністративна відповідальність, а й багатьох інститутів інших галузей або міжгалузевих інститутів, наприклад, права власності, підприємництва та ін.

В юридичній літературі адміністративно-правові режими класифікують на такі види, як:

а) за територією: загальнодержавні (режим секретності) і такі, що діють в окремих регіонах або місцях (режим прикордонної зони);

б) за часом дії: постійні (паспортний режим), тимчасові (режим надзвичайного стану), ситуаційні (режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи);

в) за глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій:

звичайні та спеціальні;

г) за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав: пільгові та обмежуючі;

д) за окремими об'єктами: режим заповідників, вогнепальної зброї,

отрути тощо;

є) за видами діяльності: режим оперативно-розшукової діяльності,

окремих видів підприємницької діяльності тощо.

Правові режими класифікують за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав; глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій; часом і територією їх дії; окремими об'єктами; видами діяльності.

За масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав виділяють пільгові та обмежуючі режими. Перші надають громадянам і організаціям додаткові права і свободи або пільги при здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад, пільги для учасників бойових дій. Другі, навпаки, запроваджують особливі права використання громадянами і організаціями своїх прав і свобод або встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

За глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій відрізняють звичайні та надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі істотно обмежують їх права і свободи, вводять особливий порядок здійснення окремих видів конституційних прав і свобод.

За часом ії виділяють постійні (паспортний режим) або короткочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) режими.

За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).

За окремими об'єктами виділяють режими заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.

За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін.

Засади правових режимів встановлюються законами України: від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», від 16 березня 2000 p. «Про правовий режим надзвичайного стану» від 4 листопада 1991 p. «Про державний кордон України», від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України» та підзаконними правовими актами, наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 p. «Про прикордонну смугу» та ін. [ 2,6,c.176]

За юридичною природою серед правових актів, що регулюють правові режими, виділяють правовстановлюючі, які містять первинні «режимні» норми, та право застосовні акти. Наприклад, на підставі ст. 106 Конституції та Закону України «Про правовий режим надзви­чайного стану» Президент України приймає рішення про введення режиму надзвичайного стану, в якому встановлюються певні правила, а місцевий орган виконавчої влади (обласна державна адміністрація), керуючись цим актом, встановлює комендантську годину. [6, c.176]

У створенні та здійсненні адміністративно-правових режимів, крім нормативно-правової, велике значення мають організаційна і матеріально-технічна підсистеми. Організаційна підсистема обслуговує діяльність органів виконавчої влади (їх посадових осіб), які повинні забезпечити додержання вставлених заборон та обмежень і виконання покладених на громадян та юридичних осіб обов’язків.

Організаційна інфраструктура забезпечує реалізацію встановлених режимних правил. Це спеціальні режимні органи, які утворені з урахуванням змісту і особливостей того чи іншого адміністративно-правового режиму (прикордонні війська, митні органи, тимчасові адміністрації та ін.) і комплектуються спеціально підготовленим особовим складом, забезпечуються необхідними фінансовими і матеріально-технічними ресурсами.

Усі спеціальні адміністративно-правові режими мають дві взаємопов'язані сторони: змістовну і формальну. Змістовну сторону складають причини і мета введення режиму, його організаційні, економічні елементи, пов’язані з ними дії. Формальна (юридична) сторона містить такі елементи: хто, на який строк, на якій території встановлює режим; процедура його введення, здійснення, скасування; система «режимних» обов’язків і прав. Більшість спеціальних режимів, як правило, обмежують права громадян. Проте такі обмеження не повинні бути надмірними і мають встановлюватися тільки законами. В Конституції України закріплено, що виключно законами України визначаються правові режими власності, державного кордону, воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації та інші види спеціальних правових режимів.

1.3 Нормативно-правове забезпечення адміністративно-правових режимів Адміністративно-правові режими є своєрідною складовою і необхідною умовою життєдіяльності суспільства, а їх забезпечення має розглядатися як невід'ємна частина управлінських функцій держави. Вони ґрунтуються на загальних принципах, методах та формах державного управління у сфері адміністративно-політичної діяльності, є одним з його основних чинників. Проте мають і свої особливості, що залежать, насамперед, від характеру державних завдань та функцій щодо забезпечення суспільної безпеки, системи компетентних органів, змісту їх режимної діяльності. Саме вказане обумовлює доцільність розгляду даної проблематики як окремого інституту адміністративного права.

Отже, зміст та класифікацію правових режимів, які можна віднести до розряду адміністративно-правових, на наш погляд, слід розглядати відповідно до сфер державного управління, де повноваження суб'єкта управління переважно поширюються на невизначене коло об'єктів. Одним з прикладів, що ілюструє такого роду режими, може служити режим безпеки дорожнього руху, який є достатньо визначеним і персоніфікованим та виступає у досить конкретній нормативно-правовій формі.

На початку викладення проблеми слід зазначити, що також існують адміністративно-правові режими, які можуть поширюватися на невизначене коло не тільки об'єктів, а й суб'єктів державного управління. Типовий приклад — державна служба, що виступає як адміністративно-правовий режим, який спеціально і, власне кажучи, всебічно охоплює трудову діяльність державних службовців та пронизує всі структури й органи усіх гілок державної влади. Вказані режими є достатньо поширеними, оскільки вони виявляються у масштабному спектрі державно-управлінських відносин, виконують широку гаму функцій, які пов’язані як з формуванням систем управління, так і з визначенням ресурсів реалізації інших адміністративно-правових режимів.

Таким чином, цільова спрямованість у державному управлінні означає виконання цілком певних функцій. Ці функції можуть бути сформульовані у регулюючих режимних нормах, а можуть випливати із вимог режиму до функціонування систем управління. Щодо режиму державної служби можна з упевненістю стверджувати, що це режим, який регулює кадрову функцію, що властива будь-якій системі соціального, зокрема державного, управління.

Що стосується функцій тих або інших адміністративно-правових режимів, то вони можуть бути досить різними. Проте ця різноманітність відповідає існуючій впорядкованій системі функцій державного управління. А це означає, що впорядкуванню й класифікації можуть бути піддані самі адміністративно-правові режими з огляду на управлінські функції.

Саме функції й ніщо інше є визначальною характеристикою для здійснення класифікації адміністративно-правових режимів. Вказане підтверджується й встановленим режимом порядком, що накладається на функції даної системи і здобуває в ній конкретне місце й цільове призначення. Більше того, у конкретних системах встановлений режимом порядок може реалізовуватися множинними структурними підрозділами, де він може трансформуватися в їхні власні функції, тому певний адміністративно-правовий режим може бути пізнаний у конкретній системі лише на рівні оцінки її функціонування у цілому.

Розглянемо, наприклад, режим державної таємниці. Реалізація цього режиму стосується інформаційного забезпечення управління і діяльності його об'єкта, кадрового апарату, внутрішнього структурування системи підрозділів, інформаційного обміну з іншими органами й організаціями, пропускного режиму, питання матеріально-технічного й спеціального забезпечення діяльності осіб, які мають допуск до роботи з відомостями, що становлять державну таємницю, їх взаємин з колегами по службі тощо. Причому кожний з названих компонентів може бути самодостатнім лише за умов, коли він є складовою частиною загальної діяльності системи, її підрозділів щодо досягнення загальних інтегрованих цілей режимного спрямування.

При цьому уточнення або зміна складових елементів режиму державної таємниці, наприклад переліку відомостей, що становлять державну таємницю, приведе в динаміку усі компоненти системи й може викликати в ній серйозні структурно-функціональні зміни. За умов детальної нормативності даного режиму, що також поширює свій вплив на безліч державних органів, це може викликати відчутні зміні у всій системі державного управління. 12, c.159]

Сьогодні досить часто трапляється й зворотне явище, коли зміни в структурі державних органів спричиняють зміни в адміністративно-правовому режимі.

Наступне, на чому варто зупинитися, це те, на що, власне, спрямований установлюваний режимом порядок управління. Адже сам по собі порядок управління заради порядку — беззмістовна абстракція. Упорядкувати можна лише діяльність, її організацію та забезпечення. Тільки разом із конкретною діяльністю порядок перетворюється у відповідний режим. Якщо ж трансформувати ці судження на адміністративно-правові режими, то варто прямо констатувати, що їхня нормативність відносно структур державного управління можлива лише у випадку, коли регламентована режимом діяльність має для них універсальний характер або містить загальні елементи, які можуть бути режимно впорядковані без будь-якого прямого зв’язку з конкретними структурами.

Це означає, що всі елементи адміністративно-правових режимів безпосередньо поширюються на всі без винятку структури, де має місце діяльність щодо упорядкування цими режимами. Тією чи іншою мірою конкретна реалізація адміністративно-правових режимів звичайно опосередковується прив’язкою до певних функціональних структур.

Конкретизації піддаються також і надзвичайні адміністративно-правові режими, до яких можна віднести правовий режим надзвичайного стану. Для його реалізації в кожному конкретному випадку видається Указ Президента України, в якому повинні бути уточнені й конкретизовані: обставини, що послужили підставою для введення надзвичайного стану; обґрунтування необхідності введення надзвичайного стану; межі території, на якій уводиться надзвичайний стан; ресурси й кошти, що забезпечують режим надзвичайного стану; перелік надзвичайних заходів і термін їх дії, перелік тимчасових обмежень прав і воль громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, прав організацій і суспільних об'єднань; державні органи (посадові особи), відповідальні за здійснення заходів, застосовуваних за умов надзвичайного стану; час набрання указом чинності, а також термін дії надзвичайного стану.

Положення надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України Про правовий режим надзвичайного стану.

Важливо також мати на увазі, що адміністративно-правові режими не тільки зачіпають права людини й громадянина, але й нерідко певною мірою нівелюють або їх обмежують. У цьому зв’язку не можна не звернути увагу на відповідні конституційні положення.

Як прямо випливає з Конституції України, підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина врегульовані аналізованою нормою вичерпним чином, оскільки вона безпосередньо вказує на перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені. Отже, введення адміністративно-правових режимів, що зачіпають права і свободи людини й громадянина, також не можуть мати інших підстав і порядку їх застосування. Крім того, враховуючи наведене, можна сказати, що адміністративно-правові режими мають бути врегульовані на законодавчому рівні. Таким чином, сама Конституція України прямо передбачає значний обсяг законодавчого регулювання адміністративно-правових режимів, покликаних забезпечити належну життєдіяльність держави, суспільства та окремих громад.

Однак наявність конституційного порядку ставить значні перепони для створення й застосування адміністративно-правових режимів органами держави, особливо органами виконавчої влади на рівні підзаконного регулювання. Втім, це не означає, що окремі види адміністративно-правових режимів не можуть бути створені й урегульовані іншими, крім законів, нормативно-правовими актами.

РОЗДІЛ 2. НАДЗВИЧАЙНІ РЕЖИМИ

2.1 Надзвичайний стан Надзвичамйний стан — виняткова ситуація, коли під загрозою перебуває «життя нації». Надзвичайний стан повинен бути офіційно проголошений державою. Небезпеку «життя нації» можуть надавати іноземна військова окупація, соціальні хвилювання, такі як бунти або інші види внутрішніх розбіжностей, що серйозно загрожують правопорядку в країні.

З 1945 року поняття «надзвичайний стан» замінив вислів «стан війни» і «облогове положення». Надзвичайний стан — поняття, що має обмежене значення. Наприклад, воно не охоплює стихійні лиха, що дуже часто служать виправданням призупинення державою здійснення прав людини. Міри, що держава-учасник може почати по скороченню деяких своїх зобов’язань відповідно до Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, повинні відповідати трьом умовам:

Вони повинні бути «заходом, зумовленим крайньою необхідністю ситуації».

Вони не повинні «суперечити іншим зобов’язанням держави міжнародному праву».

Вони не повинні викликати дискримінацію винятково за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або соціального походження.

Жодна країна світу, незважаючи на рівень свого економічного розвитку, не застрахована від виникнення надзвичайних ситуацій, які виникають майже завжди несподівано, характеризуються переходом державних органів до надзвичайних методів управління і особливого методу регулювання суспільних відносин у всіх галузях життя, підвищеною небезпекою для нормального функціонування держави та життя і здоров’я громадян.

Мета, порядок та умови введення надзвичайного режиму в будь-якій державі, види надзвичайних ситуацій за яких вводиться надзвичайний державно-правовий режим, строк його дії, гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах дії надзвичайного стану та ін. передбачається спеціальними законами. Так, в Україні діє Закон «Про правовий режим надзвичайного стану». 6, c.176]

В українській юридичній літературі до загального поняття надзвичайного державно-правового режиму включають: воєнний стан, надзвичайний стан, режим зони надзвичайної екологічної ситуації, особливе становище. В Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану» не передбачається розмежування надзвичайного державно-правового режиму на такі підвиди. У ст. 1 наводиться лише загальне визначення надзвичайного стану як «особливого правового режиму, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень»

Надзвичайний державно-правовий режим є крайнім заходом і застосовується тоді, коли нормалізувати обстановку за допомогою інших заходів неможливо. Для введення надзвичайного стану повинні бути наявні умови та підстави, які передбачені вищезазначеним законом України.

Підстави — нормативно-правові акти, які є юридичною основою введення надзвичайного державно-правового режиму. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» правовою основою введення надзвичайного стану в Україні або на території окремої її місцевості є Конституція України, зокрема ст. ст. 106 п.21 закріплює право Президента України у разі необхідності приймати рішення про введення на території України або окремій її місцевості режиму надзвичайного стану — з наступним затвердженням цього рішення Верховною Радою України. У ст. 64 Конституції України зазначено, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень». Також у вищезазначеній статті Конституції України наводиться перелік прав, які не можуть бути порушення ні за яких умов, у тому числі і у разі введення режиму надзвичайного стану. До правової основи введення надзвичайного стану належить цей Закон, інші закони України, до яких можна віднести Закон України «Про правовий режим воєнного стану», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуації техногенного та природного характеру», «Про боротьбу з тероризмом» та ін. Також до правової основи введення режиму надзвичайного стану відносяться міжнародно-правові акти, до яких приєдналася Україна. Так, наприклад, Міжнародний пакт «Про громадянські та політичні права» закріплює принципи дії надзвичайного стану, мету, умови та порядок введення, права і свободи які не можуть бути обмежені в умовах дії цього конституційно-правового режиму. Як було зазначено вище, Президент України наділений повноваженнями приймати рішення про введення надзвичайного стану в Україні або в окремій її місцевості. На підставі цього рішення Президент України видає Указ про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, який підлягає затвердженню законом Верховної Ради України.

Указ Президента про введення надзвичайного стану призупиняє дію деяких законодавчих актів, обмежує права і свободи людини і громадянина (крім тих, що зазначені у ст. 64 Конституції України), організовує діяльність органів державної влади, на яких покладено обов’язок по реалізації заходів режиму надзвичайного стану. Указ Президента має імперативний характер, обов’язковий для виконання всіма суб'єктами, його реалізація гарантується примусовою силою держави.

Для введення режиму надзвичайного стану необхідні спеціальні умови. Умови — така система суспільних відносин, наявність яких передбачає можливість введення надзвичайного стану в державі або на окремій її території. Надзвичайний стан може бути введений лише за наявності реальної (тобто такої що вже настала) загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим. Введення надзвичайного державно-правового режиму є правом, а не обов’язком Президента України, тому навіть якщо умови його введення наявні, надзвичайний стан може бути і не оголошений, якщо обстановка може бути нормалізована за допомогою інших термінових організаційних заходів. Так, наприклад, у 2005 році на території Автономної Республіки Крим через поширення пташиного грипу був запроваджений режим надзвичайного стану в зв’язку з неможливістю стабілізації обстановки заходами які були вжиті.

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» передбачає наступні умови введення цього режиму:

1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення;

2) здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об'єктів життєзабезпечення;

3) виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4) виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

5) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;

6) масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

7) необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади.

Перелік цих умов є вичерпний і з метою недопущення узурпації влади, не допускається введення надзвичайного режиму при наявності інших умов.

2.2 Військовий стан Військовий стан — особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, Закон України від 6 квітня 2000 р. «Про правовий режим воєнного стану, інші закони України та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України, затверджений Верховною Радою України. [7,c.224]

В Указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються:

1) обґрунтування необхідності введення воєнного стану;

2) межі території, на якій він вводиться, час введення і строк, на який він зводиться;

3) завдання військового командування, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного стану;

4) вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

В умовах воєнного стану Президент України, Верховна Рада України, органи державної влади, військове командування (Генеральний штаб Збройних Сил України, командування Сухопутних військ Збройних Сил України та Військово-Морських Сил України, оперативні командування, командування військових об'єднань, з'єднань Збройних Сил України та інших військових формувань) та його представники (командири військових частин, підрозділів, начальники військових установ та організацій), Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації здійснюють повноваження, надані їм Конституцією та законами України, і забезпечують виконання відповідних заходів.

Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України в умовах воєнного стану здійснює керівництво стратегічним плануванням Збройних Сил України та інших військових формувань запровадженням та здійсненням заходів такого правового режиму через Генеральний штаб Збройних Сил України. У період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Верховної Ради АРК, центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також судів, органів прокуратури України, органів дізнання та слідства. Верховна Рада України працює у сесійному режимі.

Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК, рішення Ради міністрів АРК, рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, що обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану, тимчасово не застосовуються.

У місцевостях, де ведуться бойові дії, запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається безпосередньо на військове командування. Всі органи державної влади, АРК та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, а також самі громадяни зобов’язані сприяти військовому командуванню у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану на відповідній території.

Крім заходів, що застосовуються під час надзвичайного стану, при воєнному стані вживаються такі заходи: запровадження трудової повинності для працездатного населення, не залученого до роботи в оборонній сфері та сфері її життєзабезпечення і не заброньованого за підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнного часу, з метою залучення до виконання робіт, які мають оборонний характер, та ін.; використання потужності та трудових ресурсів підприємств, установ і організацій всіх форм власності для потреб оборони та ін. Значно жорсткішими стають санкції, що накладаються на порушників такого режиму.

2.3 Режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних витрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму передбачає виділення державою (або органами місцевого самоврядування) додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану і відшкодування завданих збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізації комплексних та цільових програм громадських робіт.

Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації базується на Конституції України і складається із законів України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середо­вища», від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби», від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану», від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», а також прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації можуть бути: значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством; виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів; негативні зміни, які сталися у навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави, або які суттєво обмежують чи виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Указом Президента України, затвердженим Верховною Радою України, за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. В такому Указі Президента України має бути зазначено: обставини, що стали причиною та обґрунтуванням необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, межі території, на якій вона оголошується, заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в такій зоні, основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації, обмеження на певні види діяльності в цій зоні, час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації здійснюють повноваження, надані їм Конституцією та законами України, і забезпечують додержання правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації та виконання заходів, передбачених Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та актами Президента України. [8,c.348]

За наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому відповідним законом із запровадженням додаткових заходів.

До виконання невідкладних аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт у такій зоні можуть у разі необхідності залучатися в установленому законом порядку на добровільній основі працездатне населення, транспортні засоби громадян за умови обов’язкового забезпечення безпеки праці, а в разі необхідності за рішенням Президента України до виконання таких робіт можуть залучатися військові частини Збройних Сил України та інших військових формувань. Забезпечення громадського порядку в зоні надзвичайної екологічної ситуації здійснюється силами та засобами підрозділів МВС України та СБУ відповідно до закону. Юридичні та фізичні особи, винні у порушенні правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації, несуть відповідальність згідно з законами України

РОЗДІЛ 3. РЕЖИМ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ ТА ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА Держава прагне до найбільш раціонального використання потенціалу суспільства у процесі розв’язання проблем, що виникають як усередині держави, так і за її межами. На сьогодні вчені в основному обмежуються дослідженням окремих аспектів у сфері законодавства про державну таємницю — як складну систему, сукупність взаємозумовлених елементів.

Сучасна доба характеризується прагненням світу до відкритості економічних, культурних, наукових зв’язків на основі новітніх інформаційно-комунікаційних технологій. За таких умов дедалі більше зростає значення інформації, що становить державну таємницю.

В усі часи найважливішим завданням держави була охорона державної таємниці. В інтересах охорони державних таємниць в Україні встановлена загальнодержавна система організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативних заходів, спрямованих на запобігання захисту. Розгляд її організаційно-правових засад можливий у науково-практичному аспекті з урахуванням закономірності та положень науки соціального управління

Недостатня увага на сьогодні приділяється розробці та втіленню в життя нормативних документів, що регламентують діяльність, пов’язану з державною таємницею.

Система державної таємниці повинна бути представлена організаційно-функціональними утвореннями, що компетентні діяти у відповідній сфері, використовуючи специфічні для правоохоронних органів заходи, спрямуванні на: захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувально підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу національній безпеці України.

Правовий механізм захисту інформації визначають закони України «Про інформацію» та «Про державну таємницю»

Однією із складових охорони державної таємниці є захист інформації з обмеженим доступом [25,с.271]

У сучасній юридичній практиці використовують дві категорії: «таємниця» та «інформація з обмеженим доступом».

Л. Марченко подає таке визначення терміна «інформація з обмеженим доступом» — це інформація, доступ до якої обмежений встановленими правовими нормами і правилами. За визначенням В. Ліпкана, «таємниця — це дещо, що старанно приховується від інших, відоме тільки обмеженому колу осіб, інформація, що не підлягає розголошенню, секрет». Якщо провести лексичний аналіз, то можна зазначити, що ці категорії тотожні.

Визначення терміна «державна таємниця» у законодавчих актах ряду держав подаються різні.

Згідно з Законом України «Про державну таємницю», державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки, охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

На думку Ю. Мірошника, найбільшу суспільну небезпеку в сфері державної таємниці становлять такі загрози: втрата таємної інформації, викривлення останньої, несанкціоноване користування таємною інформацією, використання таємних інформаційних ресурсів зі злочинною метою. Вони мають серйозні наслідки, які вимагають оцінки з позиції забезпечення національних інтересів. Завжди існує загроза, що система захисту таємної інформації не дасть бажаних результатів, її буде використано у злочинних цілях. Надання суспільним відносинам у сфері охорони державної таємниці процесуального характеру дозволяє певною мірою подолати вказану загрозу, створити організаційно-правовий механізм впливу на соціальні процеси.

Для ефективного розв’язання проблем, пов’язаних із забезпеченням державної таємниці, розробляються процедури, які дозволяють зупинити, нейтралізувати, ліквідувати прояви протиправного доступу до закритої інформації у сфері безпеки. Серед них визначено такі: попередження, зміни у підходах до захисту національних інтересів, поступка у соціально-політичних орієнтирах на користь відмови від активного відстоювання інтересів безпеки. Це потребує впровадження інших підходів і методів: угода — метод погодження інтересів, боротьба — оперативні форми протидії отриманню таємної інформації.

Закон України «Про державну таємницю», який діє на сьогодні в нашій державі, є єдиним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречування, розсекречування її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Державна політика щодо державної таємниці є складовою засад внутрішньої та зовнішньої політики, за визначенням ВРУ, тому питання захисту державної таємниці в Україні, на нашу думку, потрібно удосконалити на тому рівні, який би забезпечив нормальні умови її функціонування щодо охорони державної таємниці, захисту інформації з обмеженим доступом, сприяв би закриттю можливих каналів витоку секретних відомостей, запобіганню втрати матеріальних носіїв секретної інформації.

Розглядаючи законодавство, яке регламентує технічний захист відомостей, що становлять державну таємницю, слід зауважити, що неузгодженими є деякі норми, які регламентують порядок створення підрозділів і служб технічного захисту інформації. Так, у Законі України «Про державну таємницю» міститься норма, яка однозначно передбачає обов’язковість створення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, що проводять діяльність, пов’язану з державною таємницею, режимно-секретних органів на правах окремих структурних підрозділів. До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць залежно від специфіки діяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації. Проте одночасно в Україні діє інша правова норма, що не закріплює обов’язковість створення РСО, але передбачає можливість приймати рішення щодо цього відповідними керівниками на свій розсуд. Вважаємо, що потреби у створенні даного режимно-секретного органу немає в даній сфері, тому що ці підрозділи регулюють роботу з секретними документами та здійснюють охорону державної таємниці.

На нашу думку, питання розробки та удосконалення державної таємниці перш за все потрібно розпочати із внесення змін і доповнень до Закону України «Про державну таємницю». Департаменту захисту інформації ДПА України необхідно покращити та посилити роботу над охороною державної таємниці, захистом інформації з обмеженим доступом, порядку поводження з документами, що містять інформацію з обмеженим доступом, у тому числі з грифом обмеження доступу «Для службового користування». Крім того, для ефективної роботи при перевірках особливу увагу потрібно звертати на організацію роботи керівників органів державної податкової служби України та їхніх структурних підрозділів щодо виконання вимог нормативно-правових актів з питань охорони державної таємниці, аналізу ефективності заходів, що приймаються, щодо закриття каналів можливого витоку секретних відомостей, виявлення та попередження порушень щодо забезпечення режиму секретності, які можуть призвести до втрати секретних документів, матеріальних носіїв інформації з обмеженим доступом або розголошення секретних відомостей.

ВИСНОВКИ За результатами проведенного мною дослідження теоретичних засад і практики застосування адміністративно-правових режимів, я зробила наступні висновки:

1. Адміністративно-правовий режим — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин.

2. Адміністративно-правові режими забезпечують функціонування не тільки галузевих інститутів адміністративного права, таких як державна служба, адміністративна відповідальність, а й багатьох інститутів інших галузей або міжгалузевих інститутів, наприклад, права власності, підприємництва та ін.

3. Адміністративно-правові режими є своєрідною складовою і ґрунтуються на загальних принципах, методах та формах державного управління у сфері адміністративно-політичної діяльності, є одним з його основних чинників. Проте мають і свої особливості, що залежать, насамперед, від характеру державних завдань та функцій щодо забезпечення суспільної безпеки, системи компетентних органів, змісту їх режимної діяльності. Саме вказане обумовлює доцільність розгляду даної проблематики як окремого інституту адміністративного права.

4. Надзвичайний стан — поняття, що має обмежене значення. Наприклад, воно не охоплює стихійні лиха, що дуже часто служать виправданням призупинення державою здійснення прав людини. Міри, що держава-учасник може почати по скороченню деяких своїх зобов’язань відповідно до Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, повинні відповідати відповідним умовам.

5. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних витрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

6. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних витрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

7. Державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави. Ступінь секретності - категорія, яка характеризує важливість такої інформації, можливу шкоду внаслідок її розголошення, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою. Критерії визначення ступеня секретності інформації встановлює Державний комітет України з питань державних секретів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. — 1996. № 30. ст. 141.

2. Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 р. // ВВРУ. — 1991. — № 16. — ст.198.

3. Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 р. // ВВР. — 1992. — 50. ст. 676.

4. Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16.05.1995 р. // ВВРУ. — 1995. — № 21. — ст. 152.

5. Закон України «Про державну таємницю» від 21.08.1999 р. // ВВРУ, — 1999. — № 49. — ст.428.

6. Закон України «Про режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 р. // ВВРУ. — 2000. — № 23. — ст. 176.

7. Закон України «Про режим воєнного стану» від 06.04.2000 р. // ВВРУ. — 2000. — № 28. — ст.224.

8. Закон України «Про надзвичайної екологічної ситуації» від 13.06.2000 р // ВВРУ. — 2000. — № 42. — ст. 348.

9. Агапов А. Б. Курс административного права. — М.:" Статут". — 2002. — ст. 558. 17. Бахрах Л. Н. Административное право. Учебное пособие для вузов. — М. — 1997. — ст. 190.

10. Битяк Ю. П. Адміністративне право України. — Х. — 2000. — ст. 527.

11. Гладун З. С. Адміністративне право України: Навчальний посібник. — Тернопіль: Карт-бланш. — 2004. — ст. 579.

12. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). — К.: ДПА України. — 1998. — ст. 95.

13. Додин Е. В. Державне управління: теорія і практика. — К., 1998.

14. Ківалов С.В. Адміністративне право України: Підручник. — Одеса: Юридична література. — 2003. — ст.896.

15. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. Навчально-методичний посібник. — Одеса: Юридична література. — 2001. — ст. 302.

16. Коваль Л. В. Радянське адміністративне право. — К., 1986.

17. Коваль Л. Ю. Адміністративне право. Курс лекцій. — К. — 1998. — ст. 389.

18. Колпаков В. К. Адміністративне право. К.: Юрінком Інтер. — 1999. — ст. 567.

19. Мартянов І.В., Ткач Г. Й. Адміністративне право України. — Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка. — 2000. — ст. 64.

20. Рушайло В. Б. Административно-правовые режимы. — М. — 2000. — ст. 156.

21. Стефанюк В. Адміністративне право та адміністративно-правовий захист. // Право України. — 2001. — № 12. — ст. 3. 34.

22. Благодатний А. М. Деякі проблеми адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю // Збірник наукових праць. — Київ, 2002. — № 16. ст. 75.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою