Українська філософія ХІV – ХVІ століття

Реферат на тему:

Українська філософія ХІV — ХVІ століття.

Українська філософія ХІV — ХVІ століття. Українська філософія ХІV — ХVІ століття представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.

Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. — особливе віровчення) — різні відхилення від офіційного віровчення.

Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю. Дрогобич (1450 — 1494), П. Русін (народ. 1470 р.), С. Оріхоський (1513 — 1566) та інші. Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г.Смотрицький, Й. Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.

Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.

Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість — антикатолицизмпротест проти національного і соціального поневоленнякультурно-просвітницька діяльністьрозгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.

Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 — 1683), Й. Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С. Яворський (1658 — 1722), Ф. Прокопович (1681 — 1736), Г. Кониський (1717 — 1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео — бог, софія — мудрість) — релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб «науковими методами» довести «божественну мудрість», зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, «матерію», але і їх «форму» .

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. «Повне визначення природи, — писав найвідоміший філософ академії Ф. Прокопович, — збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи…, але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми (Цит по: «Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).

Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв'язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й. Кононович-Горбацький, в противагу античному філософу, підкреслював, що «матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми… Вся природа — це субстанція діяння» (там же, стор. 125). «Матерія є активною і діяльною» , — погоджувався учень Кононовича-Горбацького — І.Гізель, — але «активна сила кожної речі» залежить від «всемогутності божої» (там же, стор. 126).

І. Гізель — самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. «Матерія, — писав філософ, — є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева» (там же, стор. 127).

Таку ж думку поділяв і Ф. Прокопович, який підкреслював, що «першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу…- в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди» (там же, стор. 127 — 128).

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух — це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. «Без ґрунтовного розуміння руху, — писав Ф. Прокопович, — неможливо добре зрозуміти і всього іншого…, бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу» (там же, стор. 128 — 129). Однак «причиною причин» цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, «де немає протилежностей, — писав І.Гізель, — там немає ні виникнення, ні знищення», тобто немає руху. «Рух, — підкреслював Ф. Прокопович, — виникає з протилежноготобто спокою.

Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обусловлюється самою природою, її «принципами». Ф. Прокопович висловлював таку думку: «Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа… тіла за своєю природою або рухаються або знаходяться у спокої» (там же, стор. 130).

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. «Будь-яке пізнання, — наголошував С. Яворський, — залежить від відчуттів». Не менше категоричним було також судження Й. Кононовича-Горбацького: «в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях» (там же, стор. 133).

Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум — опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. «Розум, — писав І.Гізель, — пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум — нематеріально і абстрактно» (там же, стор. 134).

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ - ХVІІІ століття.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами — логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.

Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. «Фізичні теорії, — наголошував Ф. Прокопович, — стають більш точними… через випробування їх органами відчуття» (там же, стор. 133).

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії - цінне надбання української духовної культури.

Філософія Г. С. Сковороди. Видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722 — 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 роківлітературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книга асхань», «Жена Лотова», «Потоп зміїн» та інші).

Філософська концепція Г. Сковороди — пантеїзм. Бог і природа — це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії - це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії «мандрівного філософа» — релігійні і моральні проблеми. Г. Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.

Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя — смерть, світло — тінь, безглуздя — мудрість, плач — сміх, безчестя — слава, лютість — милість, початок — кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі («кільці»), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем — повернення до нього.

Г. Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія» , — стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

— вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

— вчення про три світи, які складають все існуюче;

— ідея подвійної природи трьох світів;

— «філософія серця» як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

— етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної праці» .

По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке — непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, «мир душевний». Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. «Поглянь у себе», тобто пізнай себе — це основний мотив філософії Сковороди.

Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ, «де живе усе породжене», «він складається із незчисленних світів і є великий світ» макрокосмдругий світ — це мікрокосм людинитретій — символічний світ Біблії. Символи Біблії «ведуть думку нашу до розуміння вічної натури» .

Кожен із трьох світів складається з двох «натур», має подвійну природу, одна з яких — видима (матеріальна), друга — невидима, тобто божественна, — вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, — правдиву, дійсну природу — людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за «видимою натурою» її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про «серце», як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце — це «безодня» людської душі, через яку відкривається божественна «безодня», тому «безодня кличе безодню», через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з'єднатися розум і віра, розум і воля людини.

Таким чином, етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до «обожнення», до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до «сродної» собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про «сродність», жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише «тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.