Історизм

Реферат на тему:

Iсторизм.

Iсторизм [Див.:17−33−36−37] як методологiя був створений на кiнцi 50-х рокiв ХХ ст. для вирiшення проблем пов’язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi на­­­укового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення структурно самовизначеної розвинутої науки.

Iсторизм запозичує у конвенцiоналiзма дозвiл рацiонально прий­­­мати за згодою не тiльки просторово-часовi одиничнi «фактуальнi тверження», а також i просторово-часовi унiверсальнi теорiї. Об'­­­єктом i предметом даної методологiї становлять не iзольована те­­­орiя чи сукупнiсть теорiй, а їх системи, що iнодi, наприклад, на­­­зивають: «наукою», «парадигмою», «науковою школою», «напрямком», «дослiдницькою програмою» та т.п. з конвенцiонально прийнятим (i тому згiдно до заздалегiдь вибраних рiшень, розробленого плану) «неспростовним» ядром, яке визначає проблеми для наукового вирiшення, прийнятнi засоби їх вирiшення, видiляє захиснi до­­­помiжнi гiпотези, передбачає можливi фальсифiкацiї i переможно пе­­­ретворює їх в підтверджуючі приклади.

Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки по­­­няття «iндукцiя», «дедукцiя», «конвенцiя» та «фальсифiкацiя» (у розумiннi, яке було запропоноване К. Поппером) як окремi методичнi процедури вже набули усталено характеру, то поняття «метод iсто­­­ризму» не має поширеного вжитку. Здебiльшого, методологiю iсториз­­­му розумiють як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.

Вiдкриття методу «iсторизму» належить Томасу Семюелу Ку­­­ну [Див.:25.-с.61−82]. Вiн, розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння «нормальної» та «революцiйної» науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, вия­­­вив, що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та викону­­­вати функцiю методу.

У книзi «Структура наукових революцiй» [Див.:17] зазначено, що в процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують психо­­­динамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн називає «гештальт-перек­­­люченнями». Суб'єктом гештальту є особистiсть, що всупереч устале­­­ним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечують ряд роз­­­повсюджених наукових переконань як анахронiзми.

У свою чергу, в працях Iмре Лакатоса [Див.:18.-с.323−336- 25.-с.106−135] було показано, що нi генiальнiсть яскравих особис­­­тостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi виз­­­нання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної нау­­­кової школи, яка дотримується «своїх» «загальноприйнятих» уяв­­­лень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уяв­­­лень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є «антинау­­­кове» — за межами здорового глузду (у значеннi Дж.Е.Мура [Див.:10-с.130−154]).

Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вка­­­зана проблема, вдалося зробити Т. Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Безпосередньо онтологiчно методологiчну функцiю, як визначив Кун, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi нау­­­ковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується ди­­­дактичною обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше не­­­усвiдомлено). Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд «простого» до «сучасного» надбань певної галузi пiзнання, тодi «сучаснi» уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися у за­­­гальнонауковий iсторичний здобуток. У виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально «дiючим» методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом форму­­­вання нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства од­­­нодумцiв. У цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючий системi (кон­­­венцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу обґрунтування науко­­­востi нової конвенцiї.

На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзма, для iсториз­­­му вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фаль­­­сифiкується (а отже — логiчно несуперечлива), а визначення методо­­­логiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд). Iсторизм виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському ро­­­зумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким чином зникають великi негативнi вирiшальнi експери­­­менти Поппера як засоби остаточного встановлення найбiльш близької до iстини теорiї. За Поппером, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методологiї iсторизму — нiяке прийняте ним базисне твердження са­­­мо по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов не може вирiшити її. Тому попперiвська модель «пропозицiй та спростувань» спирається на думку, що за висуненням пробної гiпоте­­­зи слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же виз­­­нає, що для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в той момент, коли вiн проводиться, а тому «зростан­­­ня» наукового знання вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi особливостi науки формуються саме за допо­­­могою iсторизму, який зобов’язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень. Отже написання нормального пiдручника обов’язково перетворює науковця у фiлософа науки, що дотримується певної методологiї.

На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм визнає, що теоретична на­­­ука прогресуюча (та, що має майбутнє) тiльки тодi, коли емпiрично­­­му ростовi передує її теоретичний рiст, тобто коли вона може пе­­­редбачати новi факти. I навпаки — теорiя регресує, якщо її теоре­­­тичне зростання вiдстає вiд її емпiричного, тобто якщо вона дає тiльки запiзнiлi пояснення або випадкових (непередбачених) вiдкриттiв, або фактiв, передбачуваних та вiдкритих носiями конку­­­руючих теорiй. Якщо певна наукова школа чи традицiя (парадигма, концепцiя, дослiдницька програма) прогресивно пояснює бiльше, анiж конкуруючi, то вона витiсняє їх i останнi можуть бути вiдкинутi.

У межах парадигми, теми, дослiдницької програми — деяка теорiя може бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її поперед­­­ниця, частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, по­­­ряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додат­­­кового змiсту теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична «фальсифiкацiя» i реальна «вiдмова» вiд вже створеної теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.

Так, за допомогою вчення про дослiдницькi програми як теорiю наукової рацiональностi, iсторизм свiдомо доповнює iнтерналiськi принципи екстерналiськими, оскiльки, ця методологiя проводить вiдрефлексовану демаркацiйну лiнiю мiж зовнiшньою i внутрiшньою iсторiєю [Див.:18.-с.322−336]. Бiльш того, це вважається єдиним по­­­ясненням рiзної швидкостi розвитку рiзних парадигм, концептуальних зрушень чи дослiдницьких програм.

В фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована версiя тлумачення концепцiї «методологiчного анархiзму» П. Фейєра­­­бенда та двух його принципiв: «полiферацiї теорiй» — «неспiвмiрностi теорiй». У рiзних її варiацiях не помiчають, що Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснуван­­­ня «когнiтивно єдиної науки», а його принципи становлять методо­­­логiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу «подiлу» наук. Так, «фiзика ядра» неспiвмiрна з «фiзикою класичної ме­­­ханiки», хоча обидвi цi науки є наслiдок «полiферацiї» «єдиної фiзики». Ця концепцiя важлива тим, що вона спростовує уявлення, яке криється за поняттям «диференцiацiя науки». Останнє поняття вимагає обов’язкового вiрування в iснування єдиної науки, що не вiдбувається при використаннi поняття «полiферецiя». Згiдно з по­­­няттям «полiферацiя» «єдина Наука» можлива лише у виглядi соцiального iнститутуяк «екстернальний», а не когнiтивний фе­­­номен.

Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя розглядається у зв’язку з фактами iгнорування «наявних» методо­­­логiчних норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П. Фейєрабенда роблять висновок про його концепцiю як про пропаганду суцiльного iррацiоналiзму. Однак, нiхто не знайде у П. Фейєрабенда тези про заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно ­­­здатностi розуму бути у злагодi iз самим собою [Див.:18. -с.419−470]. Таким чином безперечним досягненням фiлософiї методо­­­логiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.

За сферу застосування методологiї iсторизму здебiльшого визна­­­ють процеси свiдомого формування наук, що спочатку почали вiдбува­­­тися у зв’язку з мiлiтаризацiєю фундаментальних дослiджень, а сь­­­огоднi — загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзна­­­вальної дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням нау­­­кових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими прог­­­рамами, концептуальними змiнами. Аналiз iсторичного поступу тiєї чи iншої науки дозволяє виявляти, наприклад, структурування науки на рiзнi програми, що мають чiтко окреслене «жорстке ядро», визна­­­чити багатоманiтнiсть окремих парадигм. Так, у книгах Л.А.Солов'я та О.I.Кедровського (1980;1988) вирiзняється п’ять програм обґрунтування математики. А в книзi В. С. Крисаченка «Людина i бiосфе­­­ра» (1998) визначено вiдмiнностi шiстнадцяти програм бiологiчного пiзнання. У книзi В.С.Лук'янця, А. М. Кравченка, Н. А. Гудкова «Фiзи­­­ко-математичне пiзнання: природа, основи, динамiка» вирiзнено шiсть iсторично сформованих парадигм фiзики.

Література:

1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом язы­­­ка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М., 1998.

2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая фило­­­софия науки: становление и развитие. -М., 1998.

3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей. -М., 1977.

4. Аристотель. Метафизика//Сочинения: В 4-х тт. -М., 1976. -Т.1.

5. Ратников В. С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность. -К., 1995.

6. Чуйко В. Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знан­­­ня//Фiлософська думка. -N5. -К., 1999.

7. Рорти Ричард. После философии — демократия//Боррадори Дж. Американский философ: Беседы с Куайном и др.-М., 1998.

8. Lyotard J.-F. La Condition postmoderne. Rapport sur le savoir. -Paris, 1979.

9. Чуйко В. Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу техно­­­логiчного використання наукового знання// Проблеми фiлософiї. N91. -К., 1992.

10. Платон. Диалоги.-М., 1986.

11. Див.: Лосев А. Ф. Миф, число, сущность. -М., 1994.

12. Price D.J. de S. Science Since Babylon. -Vale, 1961.

13. Жак Деррiда у Москвi. -М., 1992.

14. Чуйко В. Л. Про методологiчну недосконалiсть монiзму// Фiло­­­софськi читання пам’ятi Павла КопнiнаК., 1997.

15. Чуйко В. Л. Конструирующее мышление и технологическое приме­­­нение науки//Философские проблемы современного естествознания. -Вып. 72. -К., 1990.

16. Кондаков Н. И. Сравнение // Логический словарь-справочник. -М., 1975.

17. Рижко В. А. Концепцiя як форма наукового знання. -К., 1995.

18. Категории диалектики, их развитие и функции. -К., 1980.

19. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. -Т.1. -М., 1979.

20. Ильенков Э. В. Проблема противоречия в логике//Диалектичес­­­кое противоречие. -М., 1979.