Історико-культурна спадщина Запорізького краю

Вступ

Актуальність теми: дослідження історії і пам’яток малих міст Запорізького краю я вважаю дуже важливим питанням. Тому що в наш час їм надається дуже мало уваги, хоча вони можуть багато що розказати не тільки з історії Запоріжжя, але й всієї України. В цих містах народилося і виросло дуже багато відомих діячів української і світової історії. А ми про них просто забуваємо і не цікавимось ними. Ми зобов’язані знати їх, тому що можна говорити про знання історії і культурних пам’яток коли ти не знаєш рідного регіону.

Я вибрав тему «Місто Гуляйполе» тому що: по-перше, це моє рідне місто в якому я ріс і виховався, і місто яке для мене не замінить жодний мегаполіс. По-друге, цей край залишив помітний слід в історії нашої країни.

Мета роботи: зацікавити читача пам’ятками міста Гуляйполе і показати те що малі міста Запорізького краю мають дуже багато цікавих місць і видатних особистостей.

Об'єктом дослідження є малі міста Запорізької області, які можуть зацікавити своєю історію потенціального туриста.

Предметом дослідження є місто Гуляйполе як місцевість яка може зацікавити потенціального туриста.

1. Історико-культурна спадщина Запорізького краю

1.1 Як з’явилося Гуляйполе

Місто Гуляйполе є одним з найвідоміших історичних міст Подніпров'я. Вже більш як два століття розташовується воно по обох берегах р. Гайчур (Гайчул) на сьогоднішній день маючи статус міста районного підпорядкування, і, водночас, абсолютно несумісну з ним історичну відомість, навіть не всеукраїнського, а, без перебільшення, світового масштабу. Отримало воно її в 1917;1921 рр. в якості політичного та військового центру махновського руху. Та й до цих подій даний населений пункт задніх не пас. На початку ХХ ст. площа села була найбільшою з усіх населених пунктів Олександрівського повіту. В лютому 1921 р. Гуляйполе саме вже було проголошено центром однойменного повіту і отримало статус міста. З 1923 по 1938 р. знову мало статус села, з 1938 р. було знову поновлене в якості міста. В 1923;1931, 1935;1962, 1965;2006 рр. було та є районним центром.

Офіційною позицією, в цьому питанні, слід вважати дані наведені в обох виданнях «Історії міст та сіл Української РСР», яка попри свою заідеологізованість, до сьогоднішнього дня залишається унікальним виданням і довідником з історичного краєзнавства. Відповідні статті писали і редагували троє гуляйпільських краєзнавців: В. Жилінський, Ф. Кущ та П.Троян. Ось дослівна цитата: «Сучасне місто (Гуляйполе — В.Ч.) виникло після спорудження Дніпровської укріпленої лінії. Під захистом її фортець на річці Гайчур оселялися втікачі з кріпацької неволі та повстанці-гайдамаки. У 1785 р. на правому березі річки засновано військову слодобу Гуляйполе…». Цілком прийнятне, для радянської історіографії повідомлення в наш час ніяк не може задовольнити допитливого історика, хоча б тому, що в нього відсутні посилання на джерела. До того ж, тепер добре відомо, що в головні завдання гарнізонів Дніпровської лінії, якраз і входила боротьба з гайдамаками та втікачами-кріпаками на території Запорожжя, яких замість захисту наказувалося ловити і використовувати на примусових роботах по спорудженню польових земляних укріплень. Та і точність датування заснування Гуляйполя викликає сумніви, незважаючи на те, що місцева влада відсвяткувала в 1985 р. його 200-річчя, а в 2005 — 220-річчя міста. 1] (див. ст.32) (див. ст.32)

Уроджена в Гуляй-Полі письменниця Л. Верьовка, дещо незгодна з офіційною версією. Вона називає часом заснування Гуляйполя «першу чверть ХVІІІ ст.», тобто час ще до будівництва Дніпровської лінії. Серед перших поселенців Гуляйполя вона називає все тих же, запозичених з вище згадуваних видань «втікачів з кріпацької неволі» та «гайдамаків», додаючи «після вбивства Січі прийшли й козаки зі своїми родинами». Останнє твердження взагалі видається дивним, адже січові козаки традиційно не заводили родин, і знову таки, на які джерела спираються краєзнавці висуваючи подібні тези?

Якщо відмежуватися від суто етнографічного матеріалу, то виявляється що базових джерел з початків Гуляй-Поля лише два. По-перше, це видані в 1880 р. «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської епархії» Ф. Макарієвського. По-друге — розповіді гуляйпільського діда Євдокима Косяка, записані Д.І.Яворницьким в 1886 р. і наведені в другій частині книги «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу». Інформація що наводиться в цих книгах, в сполученні з іншими історичними джерелами з історії Південної України даного періоду дозволяє змінити наші погляди на спільноту перших насельників Гуляйпілля.

За повідомленням Феодосія Макарієвського, починаючи з 1770 р., в конкретно визначеному місці, на місці центру нинішнього Гуляйполя, на березі р. Гайчур, біля балки Калмички організувався «притон різного роду негідників і розпусників, влаштувалося скопище гайдамак, харцизників і камишників». Дід Є.Косяк не менш категоричний в своїй оцінці: «великі злодії та розбійники». Відразу звернемо увагу, про «втікачів з кріпацької неволі» ні слова, а поняття «харцизник» та «комишник» є синонімами поняття «розбійника». І ось існувала ця «кримінальна» спільнота, і не менш «кримінальне» поселення притон, на піщаному підвищенні над річкою, близько 15 років. Жителі його за цей час показали справжній хист як у мистецтві залякування, так і у мистецтві виживання. Головним наслідком їх діяльності стало те, що протягом цього часу навколишні степи залишалися не колонізованими, «гулящими» землями, куди боялися заходити і заводити господарство як поміщики, так і селяни-поселенці з північних губерній України. Протягом 1775−1785 рр. пригайчурські «бандити» активно конфліктували з військовими командами російської регулярної армії, які за наказами командира Дніпровської лінії генерал-майора Миколи Ланова «переслідували цих негідників, і очищали від них розкішний і багатий, але порожній і безлюдний степ». Генеральська резиденція розташовувалася в Олександрівській фортеці (нині - м. Запоріжжя). Раз на два роки він мав виїздити з ревізійною інспекцією по ввіреній йому лінії фортець, і, вірогідно, саме тоді й ганявся за гайдамаками. Природні умови гайчурської долини і добре знання місцевості допомагали останнім. Є.Косяк ще пам’ятав масштаби тогочасної рослинності: «…Тут були великі трави та комиші… Такі трави та бур’яни, що з них і не вилізеш було. Старі люди розказують за ті трави таке, що й вірити не можна…». Отже, високі трави, величезні зарості очерету, глибокі балки дозволяли «негідникам і розпусникам» досить довгий час витримувати удари державної машини. Неважко порахувати, що до означеного місця від найближчої Кирилівської фортеці Дніпровської лінії не менше тридцяти кілометрів по пересіченій місцевості. Так що особливо блискавичного нальоту російським військам вчинити, явно, не вдавалося.

Нарешті, аби остаточно закріпити за собою успіх по «очищенню територій» губернським правлінням було вирішено заснувати біля балки Калмички стаціонарне поселення, жителі якого самостійно могли б наглядати за околицями і підтримувати в них правопорядок. В 1785 р. указ Губернського Правління Катеринославського намісництва наказував Новомосковському земському суду заснувати і влаштувати на місці «бандитського кубла» військову слободу. Саме тому 1785 р. і вважався донедавна офіційною датою заснування міста. Проте прибули на поселення кілька родин українців лише на початку 1786 р., згодом до них підселили переселенців «волохів» (молдаван) та поляків. До того ж, схоже на те, що на місці пізнішої слободи вже були побудовані якість житла, хоча б типу притаманних гайдамакам землянок чи бурдюгів. Адже першо-поселенці прибули сюди на початку року, тобто в час коли побудова традиційного українського житла, та ще й в безлісній місцевості, досить проблематична. Скоріше за все вони вселилися в старе житло. І це теж була розповсюджена практика в переселенських справах, коли новоприбулих спочатку селили в полишені запорозькі зимівники, землянки ногайських аулів тощо. Офіційно становлення села закінчилося побудовою в 1797 р. Христо-Воздвиженської церкви і перетворення Гуляйполя на волосний центр.

Поставимо запитання. Настільки об'єктивні свідчення Ф. Макарієвського та Є.Косяка? Адже і по формі, і по змісту вони, кожне по своєму висвітлюють офіційну точку зору російських урядовців. Епітети, подібні до тих, що застосовуються Ф. Макарієвським в цей час застосовувалися до всього запорозького коша в цілому з метою виправдання загарбницьких дій росіян. Так, в маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ називала Січ гніздом розбишак, що існували з грабунків, перебували «в совершонной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. Селяни ж ХІХ ст. просто переповідали історику інформацію почуту від своїх предків першо-поселенців. З джерел виходить, що вони прибули до балки Калмички вже тоді, коли «розпусників», в черговий раз розігнали, і слободу заснували лише б не дозволити зібратися їм на цьому місці знову. Останні, до речі, й справді, вже сюди не потикалися. Тобто, самих цих «злодіїв» першо-поселенці не бачили, а лише переказували почуте від властей.

Так хто тоді п’ятнадцять років жив на місці сучасного Гуляйполя? Класичні для радянської історіографії «втікачі від кріпацької неволі» це, скоріше, ідеологічний штамп, натяжка, стереотип не пов’язаний з реальними джерелами? Точка зору царської російської влади про те, що це були кримінальні злочинці загалом неприйнятна. Кримінальні спільноти завжди звивають свої кубла неподалік від вогнищ цивілізації, щоб, або паразитувати на їх мешканцях, або вдовольняти якісь їх мало привабливі в естетичному відношенні потреби. Тогочасне ж Пригайчурря було самим що не є медвежим, прикордонним степовим кутком, чумацькі шляхи через яких повноцінно проляжуть лише на початку ХІХ століття. До того ж звернемо увагу читача, на таку обставину. Якщо колишній насельник Вольностей Запорозьких визнавав над собою владу росіян то записувався в історико-статистичному огляді як «колишній запорожець», але коли він її не визнавав, то враз автоматично перетворювався на «харцизника і камишника», поставленого поза законом злочинця. (див. ст.32)

А тепер про «гайдамак»? Відразу зрозуміло, що тут ми маємо справу не з класичними гайдамаками коліївських часів, які з якихось причин переселилися на Лівобережний Південь. Також, на нашу думку, перші насельники Гуляйпілля, в своїй більшості не були й класичними розбійниками та втікачами-кріпаками. Тут ми стикаємося з проявом того явища, яке узагальнено можна назвати «пост запорозьким гайдамацтвом», неорганізованим стихійним опором російським окупантам залишків запорозького козацтва, взагалі населення запорозьких Вольностей. Адже після зруйнування Січі в 1775 р. в заслання, еміграцію та переселення подалися далеко не всі колишні запорожці. Аналогічних гуляйпільському випадків знайдеться при бажанні доволі.

Інтуїція підказує, що у випадку з пригайчурськими «розпусниками» ми, просто, зустрічаємося з іще одним випадком цього явища. Нагадаємо, що ці території знаходилися в межах «запорозьких вольностей», тобто вважалися своїми. Принаймні з 1734 р., після повернення запорозького козацтва під протекцію російської імператриці долина р. Гайчур (Гайчур), де згодом було засноване Гуляй-Поле, офіційно вважалася територією, що входила до Кальміуської паланки Вольностей Війська Запорізького. Перші «харцизники» помічені були тут росіянами в 1770 р. тобто ще за існування Нової Січі. Чому саме в 1770? В 1769 р. землі Кальміуської паланки зазнали спустошливого набігу кримського війська, яке зруйнувало більшість зимівників та укріплень. Залишки їх населення, що були розігнані й розпорошені по навколишнім степам, згуртувавшись почали або відновлювати старі поселення, або й засновувати нові, в придатних до цього місцях, що на нашу думку і сталося біля балки Калмички. В наступному 1770 р. російський уряд, не чекаючи закінчення війни з Туреччиною прийняв рішення про перенесення державного кордону на 200 кілометрів південніше, до р. Конка, так що території сучасного Гуляйпілля опинилися в складі Російської імперії одночасно перебуваючи і в складі січових Вольностей. Таким чином у цьому регіоні утворилася ситуація «двовладдя», коли місцеве населення було поставлене у цікаву ситуацію. Воно було вимушене або коритися обом господарям, або прийняти чийсь бік, відмовивши в лояльності супернику. Спочатку, коли Військо Запорозьке Низове та російська армія офіційно вважалися союзниками в війні проти Туреччини та Криму перший варіант поведінки був, в принципі ще прийнятний. Але потім, коли Нова Січ була підступно зруйнована, треба було робити однозначний вибір. Так от, після ліквідації коша «негідники» залишилися на місці не бажаючи ні коритися новій владі, ні переселятися де інде. Обростаючи новоприбулими радикалами вони приступили фактично до партизанських дій проти російського окупаційного режиму та його прибічників. Зауважимо, також, що згін непрошених поселенців з запорозьких земель, протягом XVIII ст., перетворився для козаків у досить буденний, хоча часом і жорстокий за своїм характером захід.

Не будемо ідеалізувати цю спільноту, цілком вірогідно, що перебуваючи в ізоляції, приймаючи до свого складу приблудних моргіналів, не маючи, ні політичного керівництва, ні зв’язків, ні, зрештою, історичної перспективи свого буття вона справді поступово деградувала, скочуючись до кримінальних дій, але при всьому цьому в її діях проглядається і певна правильність, потяг за будь-яку ціну захистити від колонізації шматок незораного запорозького степу, пов’язаний з ним спосіб життя, традиції, звичаї.

Головною трагедією цих пост запорозьких спільнот стало те, що розбійниками їх почали вважати українські переселенці, а гайдамаки стали вважати останніх колаборантами москалів і зросійщених поміщиків. Земельно-територіальні інтереси розсварили ці соціальні групи швидко і безповоротно. Традиційне козацьке військове здобичництво стало в очах українських селян розбоєм, а право вільного поселення і займанщини посяганням на історичну традицію. Не маючи народної підтримки пост запорозьке гайдамацтво зникло досить скоро. Цілком можливо, що пригайчурська громада була одним з останніх його проявів. (див. ст.32)

Власне кажучи, цей епізод привертає увагу. Він, якимось незрозумілим чином був провісником майбутніх подій. Через 150 років ситуація повторилася, щоправда в набагато більших розмірах. Але сутність подій, як на диво, та ж сама. Незалежна українська спільнота (пост запорозька махновська), що збройно не пускає російські політичний режим (монархічний більшовицький) в степи і живе за власними законами. Згодом вона отримує від своїх ворогів бандитського ярлика (харцизники політичний бандитизм), який повторюється як заклинання пізнішим впокореним населенням регіону протягом десятиліть. Звісно ж, всі ми знаємо достеменно, що історія не має ні умовного нахилу, ні циклічного характеру, але подібні «спів падіння» просто не можуть не бентежити якщо не розум, то принаймні душу історика. Невже історія справді повторюється? І вчить лише тому, що нічому не вчить?

1.2 Походження назви міста

Ситуація з походженням назви міста не менш заплутана аніж з датою його заснування. На сьогодні мається дві гіпотези: 1) назва дана військовій слободі за назвою іншого населеного пункту; 2) назва дана населеному пункту з огляду на особливості навколишньої місцевості. Як перша так і друга гіпотези мають свої варіанти. В радянські часи більшість краєзнавців та топонімістів (В.Жилінський, Ю. Кругляк, Ф. Кущ, В. Фоменко сходилися на думці що в даному випадку була повторно використана назва с. Гуляйполя, що зараз прозивається с. Златополем Кіровоградської області України. Проте, як неспростовно довів сучасний знавець запорізької топоніміки Юрій Князьков колишнє кіровоградське Гуляйполе це ніякий не Златополь, а сьогоднішнє с. Гулевичі. До того ж, виявляється, що старовинне Гуляйполе, справді історично відоме, як зручне місце для чумацького відпочинку, було досить невеликим населеним пунктом, а значить ніколи не мало надлишку людських ресурсів необхідних для виводу колонії. Та і серед перших насельників пригайчурської слободи не зафіксовано прибульців з цих країв, натомність згадуються рідні для них Полтавська, Чернігівська і Київські губернії. Працівник гуляйпільського краєзнавчого музею С. Серьогін в свою чергу називає першо-початковим Гуляйполем якесь с. Гуляйполе Полтавської губернії, якого на сучаних картах взагалі немає і селян якого князь Потьомкін, буцімто, поселив у пригайчурських степах. На нашу думку до цієї колекції гуляйполь треба додати ще одне с. Гуляйполе, Криничанського району Дніпропетровської області, а також с. Гуляйполе в сучасній Харківській області. Гіпотеза з прив’язкою до схожої назви себе схоже не виправдовує. На цьому фоні більш вірогідним вважаємо інший варіант. Тут теж є дві версії. Євдоким Косяк говорить, що прозвали слободу самі селяни побачивши, що «в той час, як вся «округа»… вже давно була зайнята поміщиками, це саме місце, або поле, що під слободою, давно лежало пустирем і тому прозвалося «Гуляй-Полем», тобто «гуляючим» (необробленим) полем. Л. Верьовка, в свою чергу, наводить інший переказ, буцімто назву слободі дав посадовець, який супроводжував першу партію поселенців. Огледівши навколишні степи він назвав слободу Гуляй-Полем. На нашу думку велика кількість гуляйполь на карті Південної України свідчить не про те, що одні з них є колоніями інших і названі в їх честь, а скоріше про традицію найменування новоствореного населеного пункту серед цілинних земель цим терміном, що був широковживаним синонімом поняття «незайманої землі». 4] (див. ст.32)

Особливістю історії досліджуваного міста є й та обставина, що його найменування протягом історичного існування мало кілька варіантів написання і вимови, які до того ж протягом довгого часу використовувалися паралельно. А саме: Гуляй-Поле, Гуляйполь та Гуляйполе. Назва поселення Гуляйполь, яка нагадує традиційні для українського Півдня назви містечок (Мелітополь, Маріуполь, Нікополь) відмерла ще в другій половині ХІХ ст. Назви Гуляй-Поле і Гуляйполе паралельно використовувалися навіть в офіційних випадках до 1920 р. Додамо, що місцеві жителі традиційно вимовляють назву свого міста з наголосом на першому складі слова. В суперництво двох варіантів написання назви несподівано втрутилася політика. Махновські повстанці вперто називали свою «столицю» Гуляй-Полем, що викликало відповідну реакцію у їхніх ворогів, що стали величати містечко не інакше як Гуляйполем. Це добре помітно як по «білогвардійській», так і по «червоній» пресі. Після придушення повстання репресіям були піддані не лише прихильники анархістської доктрини, але й «махновська» назва міста, яке з тих часів і до сьогодні офіційно величається Гуляйполем. Варто також згадати і про народну жартівливу назву цього населеного пункту — Махноград, що масово вживається і на початку ХХІ ст. Принаймні, якщо в якомусь навколишньому районному центрі ви просите в касі квиток до Махнограда, то в касирів не виникають жодні сумніви, щодо того, в який саме населений пункт ви збираєтесь. Київський історик В. Волковинський вважає, що назва «Махноград» була офіційно дана махновцями в жовтні 1919 р. після звільнення містечка від денікінців. Навряд, що подібний інцидент мав місце насправді. Історик, схоже, просто не помітив іронії з якою завжди вимовляється ця назва, а по-друге, подібна назва Гуляйполя почала зустрічатися ще в першій половині 1919 р., коли власне і виникла територія «вільного району», чи то пак — «Гуляйпільської республіки», яка, в свою чергу, потребувала такого свого атрибуту як «столиця». В цій ситуації, до речі, можна побачити новітній прояв старої української традиції. Свого часу гетьманські резиденції, невеликі міста Чигирин, Батурин чи Глухів теж претендували на звання козацької столиці спираючись на фактор своєї близькості до глави держави. Так само і Гуляй-Поле, як Батьківщина Н. Махна претендувало на роль, принаймні, регіональної «столиці», хоча в цей час махновці контролювали більші за розмірами міські центри, що мали залізничне сполучення, приазовські порти, врешті-решт губернський Катеринослав. (див. ст.32)

З усього вищенаведеного можна зробити наступні висновки. Роком заснування міста, хоча б на альтернативній основі, з обмовками, можливо вважати не 1785 чи 1786, а 1770 рік. А першими його насельниками — козацьке населення Вольностей війська Запорозького. Першо-початкової назви даного населеного пункту на сьогодні не встановлено, а існуюча виникла як описова для місцевості вже згодом зі зміною населення і статусу пригайчурського поселення в 1786 р.

1.3 Дві гімназії в степовому Гуляйполі

На 1914 рік колишня військова слобода Гуляйполе, тоді волосне село Олександрівського повіту Катеринославської губернії, мало 16 150 мешканців. Для порівняння й усвідомлення ступеня винищення мешканців цього волелюбного і непокірного села, від 1934 року вже міста, зазначимо, що на кількість 16 200 мешканців Гуляйполе вийшло тільки через 56 років, у 1970 році! І то збільшення кількості населення відбулося значною мірою за рахунок доселення з інших міст і сіл. А далекого 20 листопада 1916 року товариство «Просвіта» відкриває в Гуляйполі, у великому новозбудованому за спеціальним проектом двоповерховому будинку повноправну чоловічу, точніше — хлоп’ячу гімназію. Про цей факт свідчить запис № 1 з архіву Гуляйпільської чоловічої гімназії товариства «Просвіта». Це чорновий примірник прохання про допуск диякона Гуляйпільської Святотроїцької імені Олександра Невського (військового святого) церкви, випускника Маріупольського духовного училища Георгія Юр'єва до виконання обов’язків гімназійного діловода (Держ. архів Запорізької обл., ф. 50, оп. 1 од. зб. 1). Тут же зберігається чорновий примірник повідомлення Комітету Її Імператорської Високості Великої княгині Єлизавети Федорівни, де конкретно вказано дату відкриття: «Сим сообщаем, что учебные занятия в Гуляйпольской гимназии общества „Просвещение“ начались 24 текущего ноября 1916/17 учебного года». Найперших учнів було дев’ятеро. Їхні батьки здали виконувачу обов’язків директора гімназії громадянину Локтю плату за навчання в першому півріччі в сумі 225 рублів Російської імперії, про що йдеться в заяві до Гуляйпільської кредитівки: «В общество Взаимного Кредита в с. Гуляйполе 28 ноября 1916 года. Честь имею просить Администрацию Гуляйпольского Общества Взаимного Кредита записать препровождаемые при сем 225 рублей, собранные съ 9 учеников гимназии за право учения в первую половину 1916/17 учебного года на текущий счет Гуляйпольского общества „Просвещение“, в получении каковой суммы прошу выдать подателю ея расписку». Перший виконувач обов’язків директора гімназії, статський радник Ф. Локоть пише листа до попечителя Одеського навчального округу з проханням передплатити каталог учнівської і фундаментальної бібліотек («…не отказать в высылке во вновь открытую Гуляйпольскую мужскую гимназию общества «Просвещение»). Водночас п. Локоть пересилає гроші - вартість передплати циркуляра Одеського навчального округу. Печатка гімназії була круглою з таким текстом: «Гуляйпольская гимназия о-ва «Просвещение». Від 8 листопада 1916 року Ф. Локтя призначено директором Гуляйпільської гімназії. Учителем підготовчого (приготовительного) класу був Спиридон Костянтинович Іщенко. Річний оклад С. К. Іщенка станом на 3 травня 1917 р. становив 1080 рублів. Ця сума складалась із квартирних — 240 руб., жалування — 780 руб., прибавки за вислугу одного п’ятиріччя — 60 руб. Наступного 1917;1918 навчального року відкривають у Гуляйполі жіночу (дівочу) гімназію. В особовій справі учителя Закону Божого в Гуляйпільських гімназіях Лоскутова Олександра Тимофійовича (ф. 51, оп. 1, од. зб. 22) від 25 червня 1918 року є вже згадка про жіночу гімназію. Аналіз соціального та національного складу батьків, які подали заяви про бажання навчати дітей у Гуляйпільській чоловічій гімназії товариства «Просвіта» показує, що навіть на 1916;1917 навчальний рік у цій гімназії відмови не було нікому. У списках і заявах є прізвища українців і євреїв, поляків і росіян. На той час у Гуляйполі була, окрім Бочанської, Вербівської, Пісчанської, Гурянської, Херсонської, Подолянської сотень, і Польська сотня з насильно завезених після придушення польського повстання переселенців із Польщі. Є заяви від селян, наприклад, заява від державного селянина Сидора Лютого, рядового солдата 474-ої Катеринославської дружини про прийом у 3 клас його сина Івана, 1900 року народження. Пізніше, у 1919 році, Сидір Лютий, боєць Революційної Повстанської Армії України (махновці), поранений, потрапить у полон до денікінців, які розіпнуть його на броньовику і поженуть броньовик на махновську батарею. Сидір Лютий героїчно загине, скомандувавши своїм гучним голосом: «Прямою наводкою, по броньовику, вогонь!» Серед учителів гімназій були випускники духовних і учительських семінарій, особи з петербурзькою вищою освітою. Це, зокрема, Ольга Афанасіївна Вучичевич, яка закінчила природничий відділ Петербурзьких вищих жіночих курсів. Розпорядженням міністерства освіти Української держави від 16 жовтня 1918 року в Гуляйпільських чоловічій і жіночій гімназіях товариства «Просвіта» введено обов’язкове вивчення українознавства (українська мова, література, історія). Товариство «Просвіта», окрім двох двоповерхових будинків гімназій (нині це будівлі міської й районної рад і торгового комплексу «Еталон»), збудувала Народний дім із великою залою, сценою, фойє, кімнатами для гурткових занять. Учителі й учні Гуляйпільських гімназій від 1918 року на основі першого театрального колективу гуляйпільського актора і драматурга Єлисея Андрійовича Карпенка (псевдоніми — Український, Степовий гість, Шашура, Люшня, Айра, Олег Азовський, помер 1933 року в Нью-Йорку керівником українського театру ім. Тараса Шевченка) утворили Гуляйпільський феномен — сильний професійно-самодіяльний театр «Колізей», який діяв у Народному домі «Просвіти», і в якому ставили вистави за п'єсами українських класиків, у репертуарі було 29 п'єс, серед них «Суєта» та «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого. Нині ці п'єси виставляють академічні театри Києва, Львова. Восени 1927 року акторський склад театру «Колізей» було заарештовано, як казав мій батько, актор цього театру, за «укапізм» (що це таке, ніхто не знав). Заарештовані актори й художній керівник театру Петро Петрович Смірнський, вибивши з одвірками двері з підвалу під театром, де їх тримали, розбіглися за ніч із Гуляйполя хто куди: в Запоріжжя, Юзівку, Бердянськ, Оріхів, Азербайджан. А театр з того часу припинив своє існування. У 1920 році Гуляйполе жило насиченим, активним життям, його населення вважалося передовим. У Гуляйполі проживало чимало інтелігенції - учителів, лікарів, людей зі спеціальними технічними освітами. Активне ядро махновців, що залишилося в Гуляйполі, енергійно вело конструктивну роботу за допомогою ентузіастів із народу. Ці люди зайнялися організацією вільних Рад трудящих. Ради були покликані закласти основи нового господарського і громадського життя, заснованого на принципах свободи й рівності без жодної «політичної» влади. Як тільки дозволили обставини, махновці й усе населення Гуляйполя приступили до відновлення освітянської системи. В Гуляйполі було кілька вчителів — прибічників принцинів Вільної школи знаменитого іспанського вільнодумця, засновника системи вільної освіти — Франсиска Феррера. Особливо важливі й цікаві основні ідеї, на яких базувалося відновлення системи освіти. Ось деякі з них: 1. Освітою і вихованням молодого покоління зобов’язані опікуватися самі трудящі. 2. Школа повинна бути не тільки джерелом необхідних знань, а й покликана виховувати свідому, вільну людину, здатну вести боротьбу за справжнє гуманне суспільство, навчати жити і працювати в ньому. 3. Для виконання цих завдань школа повинна бути незалежною, тобто відокремленою від церкви і держави. 4. Освіта і виховання молоді повинні бути справою тих, хто має до цього нахил, здібності, володіє достатніми знаннями й іншими необхідними якостями. Зрозуміло, що все повинно відбуватися за реального контролю трудящих. У Гуляйполі створили комісію, що складалася з учителів, селян, робітників, і яка була наділена всіма повноваженнями: і господарськими, і педагогічними. За дуже короткий час комісія на основі ідей Франсиска Феррера розробила план організації вільної освіти. У село приїхало декілька спеціалістів. Народна освіта відроджувалася на нових основах. Під впливом нових ідей було відновлено цікаві постановки в театрі «Колізей». У Гуляйполі відкривають музичну і художню студії. Вулицю Вокзальну перейменовано на вулицю Шевченка. Районному будинку культури (тоді - робітничо-селянський клуб) надають почесне ім'я Тараса Шевченка. Цей творчий порив людей грубо перервав черговий напад більшовиків, який відбувся 26 листопада 1920 року. Прихід 1 січня 1921 року в Гуляйполе російських червоних окупаційних військ «ознаменувався» взяттям і розстрілом 300 заручників, мирних мешканців Гуляйполя. У місті на постій і харчування було розквартировано піхотний полк, кавалерійський полк, артилерійський дивізіон. Викачка силою зброї харчових запасів у мешканців Гуляйполя і повіту протягом 1921 року призвела до небаченого голоду, про який мені розповідали батьки, очевидці того страшного часу. А вже 25 січня 1922 року голова Гуляйпільського виконкому Кавранов шле до тодішньої столиці України м. Харкова повідомлення про вимирання з голоду населення повіту. Текст подаю мовою оригіналу: «В голодающих волостях Гуляйпольского уезда население вымирает, сотни умерших, тысячи больных. На почве голода имеется случай поедания матерью детей, а также случаи удушения детей. Кошки, собаки, а также падаль идут в пищу. Массовые бросания семейств главами, уходящими в неизвестном направлении. Настроение населения паническое. Присылаемые жалкие подачки никого не спасают от смерти и вызывают только раздражение. Необходимо срочно выслать 20 врачебно-питательных пунктов с пропускной способностью по 2 тыс. человек ежедневно. Столько же пунктов необходимо для поддержания истощенных. Отмечены села, в которых нет лошадей. В случае промедления и непринятия мер повлечет к вымиранию населення, уничтожению сельского хозяйства и образовани пустыни в Гуляйпольском уезде». (ЦДАВО України, ф. 20, оп. 1, спр. 8, арк. 68, зв. — 69). Цитовано за книгою «Голод 1921;1923 років в Україні». 3бірник документів і матеріалів. Київ, Наукова думка, 1993 рік, стор. 75, № 41. А від 15 січня 1921 року Гуляйпільські чоловічу і жіночу гімназії було переведено в статус Совєтських трудових шкіл і об'єднано в школу-семирічку. Згодом, у п’ятирічку безбожництва, в Гуляйполі з цегли зруйнованого Гуляйпільського православного Свято-Троїцького собору збудують і відкриють 1936 року педагогічний технікум, потім йому нададуть статус учительського інституту. Він зробить до війни 1941;45 рр. один випуск. Після війни і до початку 50-х у Гуляйполі діяло педагогічне училище, яке потім перевели до іншого міста. А в Гуляйполі і в селі Новозлатополі Гуляйпільського району відкрили чомусь аж дві психіатричні лікарні. «Обміняли педучилище на дві психлікарні», — гірко жартували гуляйпільці. Освітянські й культосвітні традиції, закладені Гуляйпільськими гімназіями, відчуваються і сьогодні в особливому, поважному ставленні гуляйпільців до наук і мистецтв (Гуляйполе дало тільки 9 художників), до книг, до української народної пісні (діє народний хор української пісні «Вольниця»), до своєї історії. А історія, як говорили давні латиняни, є вчителька життя. (див. ст.32)

1.4 Наше місто з середини

Хоча це зовсім невелике місто з 20 тис. населення воно також може порадувати око гостя. Звичайно знайомство з кожним містом починається з краєзнавчого музею, в нас також він є, заснований в 1989 році. В ньому близько 1000 експонатів які розповідають історію нашого міста. Гордість нашого музею це махновська тачанка. Також біля музею розташований пам’ятний хрест герою громадянської війни 1917 року Нестору Івановичу Махну.

Потрапляючи в центр міста ви зразу звернете увагу на стару архітектуру Гуляйполя — двоповерхові будинки переважно барокового стилю, прямі в шнурочок вулиці (ну як у Петербурзі, кажуть приїжджі) подивують усіх, хто вперше відвідує це містечко. Теперішній магазин «Еталон», в якому розташовувалась гімназія. «Навіть зараз проходячи біля цієї будівлі, якщо гарно прислухатись, то навіть зараз можна почути тонкі голоси учнів.

На будівлі міськради знаходиться пам’ятний барельєф Нестору Махну.

Також в нашому місті 3 великих парки, які завжди порадують кожну людину яка в зайде в цей парк. Тут можна насолоджуватися як весною, так і восени в них можна чудово відпочити.

На місці пам’ятника (бетонного комсомольця з кайлом) розташовувалась чудова Христово-Воздвиженська церква яка була спалена в роки Великої Вітчизняної війни.

В нашому місті є чудовий культурно-спортивний комплекс, в якому проводяться різного роду спортивні турніри і концертні виступи, також тут розташовується музична школа. Ця будівля радує своєю величчю і красою.

Млин на ім'я «Надія», схожий на палац стоїть прикрашаючи місто. Колись виробляли тут борошно чотирьох сортів. Найтонший помел «пилок», йшов на експорт, а потім в 1995 році сталася пожежа, яка фактично залишила самі стіни.

В місті також є чудовий кінотеатр «Космос», який в роки до 2-ї світової війни був і театром.

Наше місто стоїть на двох берегах річки Гайчур, по якій ходили кораблі, зараз нажаль вона зміліла. Але все одно залишились куточки чудової природи.

І взагалі просто поглянути на це чудове місто, яке свого часу було не гірше чим Олександрівськ, тут працювали такі великі підприємства як: Сільгосмашбуд, лако-фарбовий завод, взуттєва фабрика, Мотор-Січ, Сир завод. А також малі підприємства.

2. Видатні особистості міста Гуляйполе

гуляйполе махно архітектура Взагалі то я вважаю наше місто багатим на видатних особистостей такі відомі поети: Любов Геньба, Наталія Григорій Лютий, співаки: Анатолій Сердюк, Тетяна Нєдєльская уродженці нашого міста. Але власне горджуся одним з найвидатніших повстанців, письменників, діячів політики який народився і вів свою діяльність в нашому місті - Нестор Іванович Махно, ім'я якого лякало найбільших «Левів» політики, про якого я і хотів би розповісти.

2.1 Нестор Іванович Махно

«Гуляй поле сейчас — сонный городок, где пару минут стоит скорый бердянский поезд, где необъятных размеров бабка, ловко прыгая по рельсам, скороговоркой предлагает отпускникам пиво и сочные яблоки. В кровавые и путаные годы Гражданской тут была столица вольного государства — страны Махновии.

Есть легенда, что на священнике, крестившем Нестора Махно, от пламени свечи загорелось облачение. По народному поверью это значит, что родился разбойник, коего свет не видывал. Нестор Махно родился 26 октября 1888 года. Отец, Иван Махно, кучер одного гуляйпольского богатея, записал дату рождения сына годом позже — так иногда делали, чтобы не отдавать совсем уж юных сыновей в армию (судьба: позже приписанный год спас Нестору жизнь). Иван Родионович рано умер. «Пятеро нас, братьев-сирот, мал мала меньше, остались на руках несчастной матери, не имевшей ни кола, ни двора. Смутно вспоминаю свое раннее детство, лишенное обычных для ребенка игр и веселья, омраченное сильной нуждой и лишениями, в каких пребывала наша семья, пока не поднялись на ноги мальчуганы и не стали сами на себя зарабатывать» , — вспоминал Махно в мемуарах (написанных, кстати, на русском — украинскую мову батька знал неважно).

Восьмилетнего Нестора отдали в школу. Мальчик учился хорошо, но в какой-то момент пристрастился к конькам. Он исправно собирал книжки по утрам, но в школе так и не появлялся. Учителя не видели его неделями. Однажды на масленицу Нестор провалился под лед и чуть не утонул. Узнав о случившемся, мать долго «потчевала» сына куском скрученной веревки. После экзекуции Нестор несколько дней не мог сидеть, но стал зато прилежным учеником. «…Зимою я учился, а летом нанимался к богатым хуторянам пасти овец или телят. Во время молотьбы гонял у помещиков в арбах волов, получая по 25 копеек (в сегодняшних деньгах — 60−70 руб.) в день» .

В 16 лет Махно поступил чернорабочим на гуляйпольский чугунолитейный завод, где вступил в театральный кружок (удивительная деталь, никак не вписывающаяся в наши представления о быте рабочих начала века).

Осенью 1906 года Махно стал членом группы анархистов. Через некоторое время его арестовали за незаконное хранение пистолета (к тому был повод: Махно пытался застрелить соперника своего ревнивого приятеля), но по малолетству отпустили.

За год группа совершила четыре ограбления. 27 августа 1907 года Махно вступил в перестрелку со стражниками и ранил крестьянина. Спустя некоторое время его задержали и опознали, но анархисты то ли припугнули, то ли подкупили свидетелей, и те отказались от первоначальных показаний. Юный анархист вышел на свободу. Группа совершила несколько убийств. Нестор в этих убийствах не участвовал, но тогда особо разбираться не стали. Военно-полевой «столыпинский» суд, перед которым предстали подельники, давал виселицу и не за такое. Махно спасла приписка на год и хлопоты матери: смертную казнь заменили каторгой.

Шесть лет он сидел в Бутырской тюрьме (за плохое поведение — в кандалах). Здесь он научился писать стихи, познакомился с анархистом-террористом Петром Аршиновым (Мариным) и получил основательную теоретическую подготовку, причем не только по части анархизма: в заключении, по словам Махно, он прочитал «всех русских писателей, начиная с Сумарокова и кончая Львом Шестовым». 2 марта 1917 года Махно и Аршинова освободила революция.

Нестор вернулся домой и женился на крестьянке Насте Васецкой, с которой переписывался, сидя в тюрьме. У них родился сын, который вскоре умер. Брак распался. Махно уже было не до семейной жизни: он быстро выдвинулся в гуляйпольское руководство.

Осенью 1917 года Махно избрали на целых пять общественных должностей. Насколько совместима анархия с выборным руководством и где та грань, за которой кончается самоорганизация масс и начинается «чудище обло, озорно… стозевно» — государство? За ответом Махно поехал к екатеринославским анархистам и сразу понял, что попал не по адресу. «…Я спросил себя: для чего они отняли у буржуазии такое роскошное по обстановке и большое здание? Для чего оно им, когда здесь, среди этой кричащей толпы, нет никакого порядка даже в криках, которыми они разрешают ряд важнейших проблем революции, когда зал не подметен, во многих местах стулья опрокинуты, на большом столе, покрытом роскошным бархатом, валяются куски хлеба, головки селедок, обглоданные кости?»

Помещичьи земли были конфискованы в пользу «трудового крестьянства». В окрестностях Гуляйполя начали зарождаться коммуны (сам Махно дважды в неделю работал в одной из них), на предприятиях все большую силу приобретали органы рабочего самоуправления. В декабре 1917;го Махно приехал в Екатеринослав в качестве делегата губернского съезда Советов: народные избранники «злобствовали друг на друга и дрались между собой, втягивая в драку тружеников» .

Тем временем Украину согласно условиям «похабного» Брестского мира оккупировали немецкие и австро-венгерские отряды. 1 марта 1918 года они вошли в Киев, в конце апреля заняли Гуляйполе. Махно и несколько его товарищей-анархистов уехали в Таганрог. Оттуда будущий батька отправился в Поволжье, а затем — в Москву.

То, что анархист Махно увидел в «красных» губерниях, его насторожило. Объявленную большевиками диктатуру пролетариата он расценил как попытку расколоть трудящихся. Впечатления от «новой Москвы» летом 1918 года еще больше укрепили, его в этой мысли. Не помогли ни беседа со Свердловым и Лениным в июне 1918 года в Кремле, ни даже визит к престарелому князю Петру Кропоткину. «Нет партий, — сокрушался тремя годами позже батька, — …а есть кучки шарлатанов, которые во имя личных выгод и острых ощущений… уничтожают трудовой народ» .

По фальшивым документам Махно вернулся в Гуляйполе — поднимать восстание трудящихся под черным знаменем анархии. Его ждали плохие вести: австрийцы расстреляли одного его брата, замучили другого, хату сожгли.

В сентябре 1918 года Махно дал оккупантам первый бой. Он совершал налеты на богатые немецкие хутора и имения, убивал немцев и офицеров армии номинального правителя Украины гетмана Скоропадского. Любитель дерзких предприятий, однажды он, переодевшись в гетманский офицерский мундир, явился на именины к помещику и в разгар торжества, когда гости пили за поимку «бандита Махно», бросил на стол гранату. Оставшихся в живых «гости» прикончили штыками. Усадьбу спалили.

Расстрелянные, повешенные, посаженные на кол, с отрубленными головами, изнасилованные тысячами ложились в землю Украины. И виновны в этом были все: и «цивилизованные» немцы, и «благородная» белая гвардия, и красные, и повстанцы, коих кроме Махно было тогда великое множество. Взяв Гуляйполе, белые изнасиловали восемь сотен евреек и многих из них убили самым жестоким образом — вспоров животы. Красные расстреляли монахов Спасо-Мгарского монастыря. Всех… На станции Орехово Махно приказал живым сжечь попа — в паровозной топке.

Махно не был антисемитом. Анархист вообще не может быть антисемитом, потому что анархизм по природе своей интернационален. При Махно отдельные повстанцы громили евреев, но массовых погромов — таких, как при белых и красных, — земли Махновии не знали. Как-то раз на станции Верхний Токмак батька увидел плакат: «Бей жидов, спасай революцию, да здравствует батька Махно». Махно приказал расстрелять автора.

Анархисты пользовались всенародной поддержкой, потому что махновцы, в отличие от белых и красных, местных жителей не грабили (представления о махновщине как разгуле неконтролируемого бандитизма — поздние идеологические клише). Авторитет Махно признали атаманы, орудовавшие близ Гуляйполя, для карателей он был неуловим. Ядро отряда составляла небольшая мобильная группа, а на крупные операции батька созывал добровольцев, которые охотно к нему шли. Сделав дело, мужики расходились по хатам, а Махно с двумя-тремя десятками бойцов исчезал — до следующего раза.

Осенью 1918 года правительство Скоропадского рухнуло. На смену гетманщине пришла националистическая Директория во главе с Петлюрой. Войска Директории вошли в Екатеринослав и разогнали местный Совет.

Когда в конце декабря 1918 года повстанческий отряд Махно и договорившиеся о союзе с ним большевики взяли Екатеринослав, большевики первым делом занялись дележом власти. Начались грабежи. «Я именем партизанов всех полков, — обращался Махно к жителям города, — объявляю, что всякие грабежи, разбои и насилия ни в коем случае допущены не будут в данный момент моей ответственности перед революцией и будут мной пресекаться в корне». В эмиграции Нестор Иванович вспоминал: «На самом деле я за грабежи, как и за насилие вообще, расстреливал всех. Конечно, среди расстрелянных… оказались, к стыду большевиков, все почти лица из вновь и наспех большевиками сколоченного Кайдацкого большевистского отряда, которых сами же большевики арестовали и скрещивали их махновцами» .

Под новый, 1919 год петлюровские части разбили большевиков и захватили город, но район Гуляйполя, куда отошел Махно, занять не смогли. Общественный уклад Махновии строился в строгом соответствии с резолюцией одного из махновских съездов, призвавших «товарищей крестьян и рабочих», чтобы те «сами на местах без насильственных указов и приказов, вопреки насителям и притеснителям всего мира строили новое свободное общество без притеснителей панов, без подчиненных рабов, без богачей, без бедняков» .

Вполне пристрастный свидетель, большевик Антонов-Овсеенко, докладывал «наверх»: «Налаживаются детские коммуны, школы, Гуляйполе — один из самых культурных центров Новороссии — здесь три средних учебных заведения и т. д. Усилиями Махно открыты десять госпиталей для раненых, организована мастерская, чинящая орудия, и выделываются замки к орудиям» .

Жилось махновцам вольготно. Культпросвет повстанческой армии давал спектакли, регулярно устраивались грандиозные пьянки с участием самого батьки.

Большевикам этот «анклав свободы» не нравился. В «центр» шли доклады: «…тот район представляет собой особое государство в государстве. Вокруг этого знаменитого штаба сконцентрировались все силы левых эсеров, анархистов, отъявленных бандитов и рецидивистов». Красные хотели подчинить себе войска Махно и использовать их в борьбе против петлюровцев и белогвардейцев. И красные, и махновцы надеялись при случае уничтожить друг друга. В резолюции второго съезда вольных советов Гуляйполя говорилось: «Прикрываясь лозунгом „диктатуры пролетариата“, коммунисты большевики объявили монополию на революцию для своей партии, считая всех инакомыслящих контрреволюционерами» .

Тем не менее махновцы вошли в оперативное подчинение Красной Армии в качестве Третьей повстанческой бригады и развернули бои против Деникина. Однако большевики намеренно держали махновскую армию на голодном пайке, лишая подчас самого необходимого. Мало того — в апреле по инициативе Троцкого против махновцев началась пропагандистская кампания.

25 мая Совет рабоче-крестьянской обороны Украины принял решение ликвидировать Махно.

Отправив гневную телеграмму Ленину, Троцкому, Каменеву и Ворошилову, в середине июня батька с небольшим отрядом исчез в гуляйпольских лесах. Красные расстреляли начштаба махновцев Озерова и нескольких видных анархистов. В ответ московские анархисты взорвали здание горкома партии в Леонтьевском переулке (Ленин, который должен был туда приехать, чудом избежал гибели). Началась новая фаза отношений между батькой и красными — открытой вражды.

5 августа Махно издал приказ: «Каждый революционный повстанец должен помнить, что как его личными, так и общенародными врагами являются лица богатого буржуазного класса, независимо от того, русские ли они, евреи, украинцы и т. д. Врагами трудового народа являются также те, кто охраняет несправедливый буржуазный порядок, т. е. советские комиссары, члены карательных отрядов, чрезвычайных комиссий, разъезжающие по городам и селам и истязающие трудовой народ, не желающий подчиниться их произвольной диктатуре. Представителей таких карательных отрядов, чрезвычайных комиссий и других органов народного порабощения и угнетения каждый повстанец обязан задерживать и препровождать в штаб армии, а при сопротивлении — расстреливать на месте» .

Войска Красной Армии, посланные ловить батьку, в массовом порядке переходили на его сторону. Набравшись сил, Махно начал активные боевые действия против белых и красных одновременно. Он даже заключил соглашение с Петлюрой, также воевавшим с Добровольческой армией. Махновцы, проникнув под видом торговцев в Екатеринослав, на целую неделю (а потом вторично — на месяц) захватили город, который, по признанию очевидцев, отдохнул от постоянного страха и… грабежей. Особую популярность среди горожан снискал батька, когда лично расстрелял на базаре нескольких мародеров.

Махно пытался наладить мирную жизнь. На освобожденных территориях организовывались коммуны, профсоюзы, система помощи бедным, налаживались производство и товарообмен. Кстати сказать, и раньше, и тогда продолжали издаваться газеты, допускавшие (немыслимое, казалось, дело) критику махновской власти. Батька твердо стоял за свободу слова.

Деникину пришлось снимать с фронта крупные силы против повстанцев (корпус генерала Слащёва — того самого, что стал прототипом Хлудова в булгаковском «Беге»), дав красным живительную передышку. В декабре 1919 года Слащёву удалось выбить махновцев из Екатеринослава.

Махно снова начал переговоры с большевиками. Но был объявлен бандитом, заслуживающим ареста и казни. Барон Врангель несколько раз посылал к батьке делегатов, но кого-то схватили красные, а кого-то казнил Махно.

Репрессии, которые обрушили на жителей губернии наступавшие части Врангеля, вынудили Махно сначала прекратить войну с большевиками, а потом и объединиться с ними. В начале октября 1920 года представители повстанцев подписали соглашение с большевистскими командирами. Повстанческая армия перешла в оперативное подчинение главкому Южного фронта Тимуру Фрунзе.

В Гуляйполе снова потянулись анархисты, которых красные отпустили из своих тюрем. После отступления Врангеля в Крым для Махновии настала пора передышки. Но была она недолгой и окончилась с разгромом белогвардейцев. В решающем броске через Сиваш не последнюю роль сыграл четырехтысячный отряд повстанцев под командованием махновца Каретникова.

26 ноября 1920 года Каретников был вызван на совещание к Фрунзе, схвачен и расстрелян, а его части окружены. Однако махновцы сумели сбить заслоны красных и выйти из Крыма. Из бойцов, месяц назад ушедших к Перекопу, обратно к батьке вернулось не больше половины. Началась драка не на жизнь, а на смерть. Против остатков батькиной армии были брошены части Красной Армии. Им теперь было легче: противник остался один, да и перевес сил был астрономическим.

Махно метался по Украине. Дни его были сочтены. Почти ежедневно отбиваясь от наседавших карателей, Махно с горсткой оставшихся в живых бойцов и верной женой Галиной Кузьменко прорвался к Днестру и 28 августа 1921 ушел в Бессарабию.

Остаток жизни Нестор Иванович Махно провел в эмиграции — сначала в Румынии, затем в Польше (где отсидел в тюрьме по подозрению в антипольской деятельности) и во Франции. В Париже Махно активно занимался пропагандой идей анархизма — выступал, писал статьи, издал несколько брошюр. Одновременно, если позволяло здоровье, работал физически — рабочим на киностудии, сапожничал.

Организм Нестора Ивановича был ослаблен многочисленными ранами и застарелым, еще с царской каторги, туберкулезом. Он-то и свел батьку в могилу: Нестор Иванович умер в парижском госпитале 6 июля 1934 года. То ли злой гений, то ли освободитель украинского крестьянства, кавалер ордена Боевого Красного Знамени, анархист батька Махно покоится на кладбище Пер-Лашез. Во Вторую мировую вдова батьки и его дочь попали сначала в концлагерь, а затем в подвалы ГПУ. После смерти Сталина обе они поселились в Джамбуле. Сослуживцы дочь Махно слегка побаивались — мало ли…" (див. ст.32)

Отож отака людина народилась на Гуляйполі і судити його чи поважати кожен може вирішити для себе сам, тому в такі часи коли Махно вів свою діяльність складно було дотримуватись Біблейських заповідей і мабуть ніхто того не заперечить, що він зробив важливий внесок в розвиток України, бо звинуватити в пияцтві можна і козаків, і як це роблять махновців. І те що і ті і інші не мали пощади до тих хто витягував з України всі соки, так мабуть вони і правильно робили…