Юридичний аналіз складу злочину створення злочинної організації

Юридичний аналіз складу злочину створення злочинної організації

• Вступ
• Розділ 1. Загальна характеристика кримінальної відповідальності за створення злочинної організації
• 1.1 Зарубіжний досвід запровадження кримінальної відповідальності за створення злочинної організації
• 1.2 Злочинна організація: поняття та ознаки
• Розділ 2. Об'єктивні ознаки складу злочину
• 2.1 Об'єкт злочину
• 2.2 Об'єктивна сторона злочину
• Розділ 3. Суб'єктивні ознаки складу злочину 24
• 3.1 Суб'єкт злочину
• 3.2 Суб'єктивна сторона злочину
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Поняття «організована злочинність» міцно ввійшло в наукову термінологію в другій половині 80-х років. До цього дана категорія стосовно до реалій нашого суспільства в літературі й пресі не використалася, проте широко вживалася для характеристики кримінального миру Заходу. Однак кардинальні деформації в соціально-економічній системі, розпад єдиного централізованої держави, політична нестабільність, соціальне й майнове розшарування суспільства привели до стрімкого кількісного росту і якісних перетворень у структурі злочинності.

Зрозуміло, стійкі групи злочинців із властивою ним ієрархічною структурою, ретельною підготовкою кримінальних діянь, твердою внутрігруповою дисципліною й організацією існували й у царській Росії, і в післяреволюційний період. Однак сильна державна влада, відсутність розвиненого ринку, активні й професійні правоохоронні органи, а також відсутність зв’язків між загально кримінальними злочинними групами й тіньовою економікою не дозволяли розрізненим кримінальним групам зложитися в широко розгалужену систему організованої злочинності.

Непродумана лібералізація кримінально-процесуального законодавства й багатьох норм Кримінального кодексу України, серйозне ослаблення державного контролю за економічними перетвореннями суспільства, перекачуванням колосальних державних сум у приватний сектор і інші негативні фактори створили винятково сприятливий клімат для подальшого розвитку організованої злочинності.

Боротьба з організованою злочинністю не тільки увійшла до числа найважливіших завдань правоохоронних органів, але вже давно стала однією із загальнодержавних проблем, від оптимального вирішення якої багато в чому залежать доля реформ, моральне здоров’я суспільства, позитивний цивілізований розвиток країни. Це обумовлює актуальність досліджень у цьому напрямку криміналістичної науки.

Більше того, інтеграція найбільш потужних антигромадських формувань в Україні з організованою злочинністю в ближньому і далекому зарубіжжі перетворює цю проблему не тільки в міждержавну (у границях колишнього СРСР), але й у міжнародну.

Однак, незважаючи на важливість рішення комплексу завдань, спрямованих на боротьбу з найнебезпечнішим антисоціальним феноменом, ніякого поліпшення в кримінальній ситуації не тільки не досягнуто, але вона рік у рік послідовно погіршується. Темпи росту злочинності значно обганяють природний приріст населення. Неухильно росте основний показник, що характеризує криміногенний стан суспільства. Ядром злочинності в Україні, безсумнівно, є організовані форми різної антисоціальної спрямованості. У цей час злочинні співтовариства діють у всіх областях України, число виявлених організованих злочинних формувань значно перевищує одну тисячу, половина з яких носить міжрегіональний характер, а більше 10% з них мають стійкі закордонні зв’язки.

Метою роботи є визначити особливості, поняття й структуру сучасної організованої злочинності, дати юридичну характеристику злочинів, чинених злочинними організаціями, проробити основні положення та правила методики розкриття створення злочинної організації.

Актуальність дослідження. Криміногенна обстановка останніх років показує, що організована злочинність продовжує посідати лідируючі позиції в злочинності і являє собою серйозну загрозу нормальному функціонуванню суспільства і держави. Організована злочинність в Україні являє собою особливий рівень групової злочинності. Злочини, що входять до її складу, в цей час здійснюються високоорганізованими злочинними організаціями, які згуртували значне число людей, професійно підготовлених до злочинної діяльності, часто добре озброєних. В Україні організована злочинність має тенденцію до консолідації, набуває все більш професійний характер, проникає в легальні сфери бізнесу, встановлює тісні контакти з корумпованими чиновниками в різних державних структурах і транснаціональних злочинних організаціях, а також вдосконалюються її організовані форми. В сучасних умовах її головною відмітною рисою є проникнення до влади, зовнішньоекономічної і кредитно-фінансової сфер діяльності держави, до комерційних структур. Тому боротьба зі злочинними організаціями є однією з актуальних проблем сучасного українського суспільства.

Проблема боротьби зі створенням злочинних організацій збільшується нестабільністю політичної й економічної сторін життя українського суспільства. З’являються нові, що не мали раніше місця в структурі злочинності, форми, види і способи вчинення злочинів. Організовані групи і злочинні організації активно використовують у своїй протиправній діяльності існуючі пробіли в чинному кримінальному законодавстві.

Якісно новий рівень злочинної діяльності вимагає від правоохоронних органів своєчасного попередження, виявлення, припинення і притягнення винних до кримінальної відповідальності по справах щодо створення злочинних організацій.

Попередниками цього дослідження у вітчизняній науці кримінального права були такі вчені, як: Г. В. Дашков, О.Е. Жалінський, С.М. Іншаков, В.В. Лунєєв, М.Г. Міньковський, О. В. Наумов, О.С. Нікіфоров, В. С. Овчинський, Е. Ф. Побегайло, В.Е. Емінов та ін., однак їх роботи не мали комплексного кримінально-правового характеру, а торкалися лише окремих питань злочинів, пов’язаних зі створенням злочинної організації.

Проблема відповідальності за створення злочинних організацій вивчалась на монографічному рівні в дисертаціях Є.О. Галактіонова, Є.О. Гришка, М. Ю. Клименка, В.О. Конарєва, О. М. Литовченка, О. О. Мордовця та ін. Водночас окремі питання залишились недостатньо дослідженими або недослідженими взагалі, або ж стосуються колишнього кримінального законодавства, яке на сьогодні вже не має чинності.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом курсової роботи виступають суспільні відносини, закономірності, що виникають з приводу створення злочинних організацій або участі в них, а також комплекс теоретичних і практичних проблем, що пов’язані з їх незаконною діяльністю.

Предмет дослідження містить у собі норми кримінального законодавства про відповідальність за створення злочинної організації, а також практика застосування цих норм; результати наукових досліджень за цією проблематикою.

Метою дослідження є комплексний кримінально-правовий аналіз створення злочинної організації і дослідження заходів, спрямованих на удосконалювання боротьби із зазначеними злочинами.

Досягнення поставленої мети курсової роботи передбачається шляхом рішення наступних задач дослідження:

простежити розвиток кримінально-правової норми про відповідальність за створення злочинної організації;

окреслити поняття злочинної організації в кримінальному праві України;

дати характеристику об'єкта, предмета, об'єктивної сторони злочину;

розглянути суб'єктивну сторону створення злочинної організації;

визначити особливості звільнення від покарання за створення злочинної організації тощо.

Методологія і методика дослідження. Методологічну основу курсового дослідження складає діалектичний метод наукового пізнання, що відбиває взаємозв'язок теорії і практики. В процесі написання роботи були використані історичний, формально-логічний, системний, порівняльно-правовий, статистичний і конкретно-соціологічний методи дослідження.

Нормативну базу дослідження склали Конституція України, кримінальне законодавство України. В ході дослідження були використані постанови Пленуму Верховного Суду України, що відносяться до проблематики дослідження, роботи вітчизняних і закордонних вчених з кримінального права, кримінології, кримінальної політики, криміналістики і психології.

Розділ 1. Загальна характеристика кримінальної відповідальності за створення злочинної організації

1.1 Зарубіжний досвід запровадження кримінальної відповідальності за створення злочинної організації

Аналіз законодавства про відповідальність за створення злочинної організації вимагає передусім порівняльного дослідження всієї палітри формалізованих визначень у нормативних актах певної країни таких ключових понять як «злочинна діяльність», «злочинна організація» «види та типи злочинних угруповань», «форми співучасті у злочині» тощо. Зазначені застереження обумовлені різними методологічними підходами до визначення вказаних понять у правових системах суспільств пострадянського простору та в країнах західної демократії, в міжнародних правових актах, відносною новизною феномену організованої злочинності у світі в цілому. Саме цим обумовлений різноплановий вибір країн (Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Литовська Республіка, Республіка Молдова, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Польща, Російська Федерація, Французька Республіка), кримінальні кодекси, яких здобувач аналізує та порівнює в контексті предмету дисертаційного дослідження.

Російські дослідники в галузі кримінології зазначають, що при аналізі організованих злочинних угруповань важливо з’ясувати їх тип і вид. Підкреслюється величезна різноманітність визначень видів злочинних угруповань в різних країнах або в окремій країні. Попри значне розмаїття понять злочинних угруповань автори роблять чіткий висновок про існування двох основних кримінологічних типів організованих злочинних формувань, а саме:

1) злочинна організація як колективний суб'єкт злочинів;

2) кримінальне співтовариство, як суб'єкт, що координує діяльність злочинних організацій [2, с.506−509].

Слід наголосити, що лише в загальній частині КК Республіки Білорусь та КК Молдови є визначення поняття «злочинна організація», а крім того, окремо нормативно встановлені ознаки, коли слід вважати, що злочин у злочині і склад злочину, що передбачений у всіх згаданих кодексах вчинений злочинною організацією. На нашу думку, такий підхід законодавця є більш вдалим, оскільки потрібно розрізняти форми співучасті, визначені загальними нормами в кримінальних кодексах, і відповідальність за створення злочинної організації, передбачену нормами Особливої частини КК.

Як зазначалося, кримінальні кодекси Польщі, Німеччини, Франції не визначають форму співучасті у злочині вчиненому злочинною організацією. Проте кримінальна відповідальність за створення злочинної організації у зазначених країнах існує і характеризується значними відмінностями у нормативному визначенні цього поняття, за суб'єктним складом, об'єктивною стороною складу злочину тощо.

Так, ст. 258 КК Польщі визначає відповідальність за участь у складі організованої групи або злочинного співтовариства, які мають за мету вчинення злочинів, в т. ч. податкових злочинів. На відміну від інших кодексів, що є предметом нашого дослідження, КК Польщі в ч.2 ст. 258 встановлює кваліфіковану ознаку злочину за наявності озброєності групи чи організації.

Частина 3 цієї статті визначає відповідальність особи, яка створює злочинне співтовариство або керує таким злочинним угрупованням. Відповідно до ст. 10 КК Польщі суб'єктом злочину, передбаченого ст. 258 КК є фізична осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося сімнадцять років.

Ст. 129 КК Німеччини визначає поняття злочинної організації через низку ознак, а саме:". кожен, хто організовує об'єднання, мета і діяльність якого спрямована на вчинення діяння, що карається або кожен, хто бере участь в одному з таких об'єднань в якості її члена, вербує до нього чи підтримує його — карається.". Частина 3 цієї статті встановлює, що замах, спрямований на створення злочинного об'єднання, також карається. Одночасно КК Німеччини визначає відповідальність за створення окремих злочинних угруповань, а саме: створення озброєних груп (ст. 127 КК Німеччини); створення терористичних об'єднань (ст. 129 а КК Німеччини).

Розділ 5 КК Франції «Про участь в організації злочинців» визначає поняття цієї організації, основні та додаткові покарання, а також умови кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Відповідно до статті 450−1 КК Франції організація злочинців — це будь-яке сформоване угруповання або будь-яка укладена угода, що мають на меті готування до вчинення одного чи декількох злочинів або одного чи декількох проступків, за які передбачене покарання у виді тюремного ув’язнання на десять років, якщо таке готування виявилося в одному або декількох об'єктивних діях. Участь в зазначеній організації карається тюремним ув’язненням або штрафом.

Зі змісту ст. ст.450−3, 450−4 КК Франції вбачається, що за злочин, передбачений ст.450−1 КК Франції, відповідають фізичні та юридичні особи. Таким чином, можна зробити висновок, що організацію злочинців можуть утворювати не тільки фізичні особи, але й юридичні особи або ж юридичні та фізичні особи, за наявності умов, передбачених ст.121−2 КК Франції. У цьому контексті необхідно хоча б в загальних рисах з’ясувати положення про кримінальну відповідальність юридичної особи та поняття проступку за КК Франції.

Стаття 121−2 КК Франції визначає, що юридичні особи, за винятком держави, підлягають кримінальній відповідальності за злочинні діяння, вчинені на їх користь органами або представниками юридичної особи. У цій статті зазначається, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає такої ж відповідальності щодо фізичних осіб — виконавців або співучасників тих самих діянь.

склад злочин злочинна організація У другому відділі Першої книги КК Франції визначені види покарання, що застосовуються до юридичних осіб. Головний серед них — це штраф. Максимальний розмір штрафу, що застосовується до юридичних осіб, дорівнює п’ятикратному розміру штрафу, передбаченого для фізичних осіб законом, що карає злочинне діяння. Статтею 131−39 КК Франції передбачені й інші види покарання для юридичних осіб, зокрема, припинення діяльності; безстрокове або строком не більш ніж 5 років заборона здійснювати прямо або опосередковано один або декілька видів професійної або громадської діяльності або закриття одного чи декількох чи всіх закладів юридичної особи, що використовувались у вчиненні діянь, що ставляться у провину; застосування судового нагляду; строкова чи безстрокова заборона звернень до публічних закликів тощо.

Додатково об'єктивна сторона злочину за ст. 284 КК Молдови виражається у формах:

постачання організації зброї та інших засобів для вчинення злочинів;

організація збирання інформації про потенційні жертви злочинів та про діяльність правоохоронних органів.

Аналіз об'єктивних ознак злочинів, передбачених у вищенаведених кримінальних кодексах за створення злочинних організацій (об'єднань) дозволяє зробити висновок, що характерними формами об'єктивної сторони цих злочинів є:

1) створення злочинної організації;

2) керівництво злочинною організацією;

3) участь у злочинній організації;

4) матеріальне та інше забезпечення (підтримання) злочинної діяльності.

Притаманні лише вказаним кримінальним кодексам країн СНД виступають такі форми об'єктивної сторони:

1) організація зустрічі (сходки) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів злочинної діяльності;

2) керівництво зустріччю (сходкою) представників злочинних організацій або організованих груп;

3) сприяння зазначеній зустрічі (сходці).

Кількість учасників, що об'єдналися, не є характерною ознакою злочинної організації, оскільки ця ознака використовується лише в КК Литви та у КК України.

Специфічними обов’язковими якісними суб'єктивними ознаками злочинної організації є - мета створення злочинної організації.

Ієрархічність об'єднання як нормативно закріплена ознака злочинної організації не є характерною ознакою і зустрічається лише в ст.431−13. КК Франції та у ч.4 ст. 28 КК України.

Стійкість, згуртованість об'єднання як обов’язкові ознаки злочинної організації притаманні лише кримінальним кодексам країн СНД та КК Литви.

Обов’язкова наявність в злочинній організації керівника (організатора) є специфічною та спільною характеристикою відповідних складів злочинів усіх вищенаведених кримінальних кодексів.

1.2 Злочинна організація: поняття та ознаки

У протидії організованій злочинності важливе значення має чітке визначення у кримінальному законодавстві складів злочинів, які передбачають кримінальну відповідальність за діяння, вчинені організованими злочинними угрупованнями. У цьому аспекті виключно актуальним є дослідження поняття злочинної організації.

У кримінально-правовій літературі аналіз поняття «злочинна організація» досліджувався у коментарях до КК, зокрема такими вченими, як Мельник М.І., Панов М.І., Туркевич І.К., Шапченко С. Д., в підручниках, в окремих наукових статтях та інших наукових працях.

У 2003 р.Л. М. Демидовою захищена дисертація з проблем кримінальної відповідальності за створення злочинної організації, у якій розглядаються окремі питання загального поняття «злочинна організація» .

Не позбавлена позитивних моментів, і поряд з цим, не позбавлена деякої еклектичності позиція О.О. Кваші, який вважає, що в основу поняття стійкості можуть бути покладені такі риси.

мета — вчинення принаймні двох злочинів;

наявність єдиного плану вчинення злочинів;

розподіл функцій учасників групи, спрямованих на досягнення мети;

поінформованість у всіх учасників групи про план злочинної діяльності;

особливий, стійкий характер зв’язків співучасників (згуртованість).

У цьому визначення автор слушно підкреслює такі специфічні показники стійкості, як намір вчинення злочинів неодноразово, стійкий характер зв’язків співучасників. Однак важко погодитись, що наявність єдиного плану вчинення злочинів — розподіл функцій учасників групи, їх поінформованість про план злочинної діяльності є характеристиками стійкості. Отже, з тексту випливає, що терміни стійкість і згуртованість розуміються як синоніми, з чим також не можна погодитись.

Із законодавчого визначення поняття злочинної організації можна зробити висновок, що така організація створюється для вчинення ряду, а не одного злочину, Зокрема в ч.4 ст. 28 вказано, що злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів (підкреслено мною — В.У.). Зрештою, словосполучення «вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів» поставлено у множині. Отже, з буквального тлумачення закону випливає, що злочинна організація створюється для вчинення низки злочинів.

Подібні позиції уже висловлювались науковцями. Так, професор Туркевич І.К. зазначала, що стійкість як ознака злочинної організації полягає в тому, що така організація створюється для тривалої злочинної діяльності на постійній основі і забезпечується надійним захистом від розкриття.

Група дослідників саме через категорію «стійкість» відзначають створення організованих злочинних угруповань для вчинення низки злочинів. Наприклад, С. Д. Шапченко слушно наголошує, що стійкість групи (об'єднання) перш за все пов’язується з тривалістю її існування [25 с.71]. Білоруський науковець В. М. Хомич також наголошує, що стійкість групи значною мірою зумовлюється фактом її створення для неодноразової або невизначеної кількості вчинення злочинів.

Детально розглянула поняття злочинної організації як стійкого формування Демидова Л. М., яка зазначає, що по-перше, стійкість об'єднання припускає стійкість внутрішніх зв’язків у злочинній організації. По-друге, на думку цього автора стійкість об'єднання виражається в тому, що злочинна організація створюється на певний проміжок часу для вчинення більш?менш тривалої спільної злочинної діяльності. Між тим у подальшому тексті Демидова Л. М. припускає можливість створення злочинної організації і для вчинення одного злочину значного за тривалістю та складністю підготовки до його вчинення.

Таку можливість не виключає значна кількість науковців.

На моє припущення, це пояснюється тим, що законодавець визнав стійкість такою ж обов’язковою ознакою, як і стосовно злочинної організації, формулюючи поняття організованої групи. Щодо характеристики такої форми співучасті за багато років правозастосовної практики, ще з часів дії КК 1960 року в теорії кримінального права і судовій практиці склалася стала позиція, що організованою групою, наприклад, бандою може бути вчинено і один злочин. При цьому переважна більшість юристів не оперувала поняттям стійкість організованої групи. Наявність такої ознаки вважали притаманною для більш високого рівня злочинних об'єднань, наприклад, злочинної організації, банди тощо [17, с. 121,132]. Стійким угрупованням банда визнавалась, якщо вона створювалась для вчинення, як правило, систематичних бандитських нападів.

Незважаючи на наявність низки позитивних положень, визначення Пленумом Верховного Суду України ознаки стійкості щодо вчинення злочинів або підготовки одного злочину суперечить закону.В. О. Навроцький слушно зауважив, що при вирішенні питання про можливість застосування статей 255, 257 КК України, якщо встановлено мету вчинення учасниками відповідних об'єднань лише одного злочину, коли виходити лише зі статей Особливої частини КК України, то можлива позитивна відповідь на це питання, коли ж враховувати його регламентацію у Загальній частині то кваліфікувати скоєне в аналізованій ситуації як бандитизм чи створення організації неприпустимо.

На мій погляд, оптимальним варіантом вирішення цього питання може бути лише один — виключити з ч.3 ст 28 КК вказівку на стійкість як ознаку організованої групи. У цій же частині замість словосполучення «вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів» записати: «вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів чи одного з цих злочинних діянь» .

Що стосується стійкості як ознаки злочинної організації (ч.4 ст. 28 КК), то це поняття необхідно розуміти, насамперед, як створення її для тривалої злочинної діяльності, неодноразове вчинення діянь підвищеної небезпеки. Якщо ж п’ятьма або більше особами буде вчинено один злочин, що вимагає ретельної довготривалої підготовки, його можна кваліфікувати за наявності відповідних ознак як вчинення злочину організованою групою. Оскільки і за такі діяння передбачена сувора відповідальність, можливе покарання буде адекватним ступеню та характеру суспільної небезпечності скоєного.

Специфічною ознакою злочинної організації, яка не властива іншим злочинним угрупованням, є її ієрархічна структура. У тлумачному словнику української мови термін «ієрархія» тлумачиться як послідовне розміщення посад, чинів тощо від найнижчих до найвищих у порядку їх підлеглості. Щодо ієрархічності злочинних організацій у літературі зазначається, що ієрархічність злочинної організації передбачає наявність відповідної структурної побудови об'єднання, яка включає в себе наявність загального керівництва (лідерів), чітко визначену підпорядкованість рядових членів об'єднання його керівникам (у тому числі керівникам структурних частин), вертикальні зв’язки між вищими та нижчими структурами об'єднання, загальновизнані правила поведінки і забезпечення дотримання їх учасниками злочинної організації.

Про ієрархічність свідчить і наявність жорсткого контролю, відносин влади і підкорення суворій відповідальності за невиконання покладених на особу обов’язків. Це злочинне угруповання передбачає наявність внутрішнього устрою самої злочинної організації, внутрішньої жорсткої дисципліни, виконання правил конспірації, розподіл між окремими структурними одиницями певних обов’язків як щодо вчинення певного злочину, так і для забезпечення функціонування самої організації.

У згаданій постанові Пленуму Верховного Суду України ієрархічність злочинної організації визначена більш стисло, ніж у розробках науковців. Так, у постанові зазначається, що ієрархічність злочинної організації полягає у підпорядкованості учасників останньої організатору і забезпечує певний порядок керування таким об'єднанням, а також сприяє збереженню функціональних зв’язків та принципів взаємної залежності його учасників або структурних частин при здійсненні спільної злочинної діяльності.

Характеристику злочинних організацій за ознакою ієрархічності давала і І.К. Туркевич. На її думку, в середині злочинної організації існують зв’язки по вертикалі між верхніми, середніми та нижніми ланками. На нижній сходинці такої структури знаходяться організовані групи, які безпосередньо вчиняють злочини (на нашу думку, це можуть бути і окремі виконавці).

За результатами проведеного автором опитування працівників суду, прокуратури та адвокатури, вказану пропозицію підтримали 41,5% респондентів. Враховуючи, що відповіді ними давались без аргументації, щоб забезпечити їх об'єктивність і ту обставину, що дехто з респондентів орієнтувався на окремі науково-практичні коментарі, у яких згуртованість вважають ознакою стійкості, зазначений показник підтримки нашої пропозиції можна вважати досить високим.

На нашу думку за такої редакції законодавча модель поняття злочинної організації буде більш повною і чіткою. Ознака стійкості буде свідчити про створення злочинної організації для тривалої злочинної діяльності, неодноразового вчинення діянь підвищеної небезпеки, її стабільність. Згуртованість означатиме наявність тісних зв’язків між її учасниками, їх спаяність та одностайність, зумовлені загальновизнаними правилами поведінки і забезпеченням їх дотримання учасниками злочинної організації завдяки суворій дисципліні та жорсткому контролю з боку організатора. Ознака ієрархічності виражатиме наявність відповідної структурної побудови об'єднання, яка включає в себе наявність загального керівництва (лідерів), чітко визначену підпорядкованість рядових членів об'єднання його керівникам (у тому числі керівникам структурних частин), вертикальні зв’язки між вищими та нижчими структурами об'єднання.

Можливість утворення і функціонування злочинної організації буде забезпечена встановленою законом мінімальною кількістю її членів — п’ятьма або більше особами. Наступна ознака — зорганізованість за попередньою змовою між його членами або структурними підрозділами для спільної діяльності - дає інформацію про те, що змова відбулася до моменту вчинення злочину.

Завершувати модель поняття злочинної організації будуть закріплені в законі три варіанти функціонального призначення цього злочинного об'єднання — безпосереднє вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Розділ 2. Об'єктивні ознаки складу злочину

2.1 Об'єкт злочину

Перш ніж перейти до характеристики об'єкта злочину, що розглядається необхідно зазначити, що вирішення в загальнотеоретичному аспекті питання про об'єкт злочину суттєво впливає на здатність розв’язати комплекс кримінально-правових проблем теоретичного і практичного значення. В юридичній літературі зазначається, що встановлення об'єкта злочину дає змогу з’ясувати соціальну та юридичну суть скоєного злочину, його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння і відмежуванню від суміжних посягань, а також має суттєве значення для з’ясування поняття «злочин», впливає на зміст об'єктивних та суб'єктивних ознак злочину, є провідним для їх кваліфікації, для побудови Особливої частини КК України.

У сучасній кримінально-правовій літературі висловлені різні думки з приводу поняття та значення об'єкта злочину. Так, В. К. Грищук на підставі здійсненого ним узагальнення до найбільш поширених сучасних концепцій об'єкта злочину відносить вісім позицій науковців.

Найбільш поширеним і традиційним визнається розуміння цього поняття як сукупності суспільних відносин, що виступають об'єктом злочину та мають об'єктивний характер, тобто існують поза і незалежно від людської свідомості, а тому незалежно і від самого кримінального закону є первинними як щодо нього, так і до самого злочину [17, с.100−101]. Чимало сучасних дослідників, характеризуючи злочини у певній сфері людської діяльності, безпосередньо ототожнюють об'єкти злочинів з суспільними відносинами, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Слід зазначити й те, що окремі автори визначають об'єкт злочину не просто як сукупність суспільних відносин, а як сукупність урегульованих нормами права суспільних відносин. Немає єдності щодо питання про співвідношення понять «об'єкт кримінально-правової охорони», «об'єкт злочину», «об'єкт злочинного посягання» .

Основний безпосередній об'єкт завжди лежить у площині родового об'єкта. Стосовно питання про основний безпосередній об'єкт злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, науковцями висловлені різні міркування та аргументи. Більшість вітчизняних дослідників вважають, що безпосереднім об'єктом цього злочину є громадська безпека. Так, С. Д. Шапченко пише, що безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, є громадська безпека в частині захищеності суспільства в цілому та окремих його складових (фізичних та юридичних осіб, громадських організацій, державних органів тощо) від злочинної діяльності, пов’язаної зі створенням та (або) функціонуванням організованих злочинних угруповань — злочинної організації та (або) організованої групи. В. О. Навроцький також під безпосереднім об'єктом вказаного злочину розуміє безпеку особи, суспільства і держави від діяльності злочинних організацій.

Наведені визначення в цілому адекватно втілюють зміст об'єкта злочину, що розглядається, однак по суті не відображують різниці між його родовим і безпосереднім об'єктами.

Із аналізу висловлених міркувань дослідників об'єкта вказаного злочину через призму посягання на окремі елементи суспільних відносин випливає, що суб'єктами суспільних відносин, проти яких спрямовується злочинне діяння, передбачене ч.1 ст. 255 КК України, є невизначене коло фізичних і юридичних осіб, а також окремо держава, суспільство тощо. Видається, що об'єкт як елемент цього складу злочину в контексті досліджуваного питання вужчий і не може бути надто загальним, фактично родовим об'єктом, оскільки тоді буде важко відмежувати суміжні склади злочинів. Розуміючи в більшості випадків фактичне співпадіння родового і безпосереднього об'єкта злочину, прибічники концепції «об'єкт-суспільні відносини» посилаються на теорію класифікації безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі». Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виділяють основний і додатковий об'єкти. Так, Р. В. Вереша стосовно цього питання пише, що необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той самий злочин одночасно заподіює шкоду кільком суспільним відносинам (власність, життя або здоров’я людини тощо). Не заперечуючи класифікацію безпосередніх об'єктів злочинів, все ж необхідно визнати, що в основу такої класифікації висунуті критерії, що характеризують антисоціальну спрямованість злочину, ступінь суспільної небезпечності, тяжкості наслідків, що настали чи могли настати, особу потерпілу від злочину, їх права тощо, а не тільки суспільні відносини. Одночасно необхідно звернути увагу, що Р. В. Вереша, аналізуючи зміст суспільно небезпечного діяння (дія чи бездіяльність) розглядає негативні зміни в об'єкті посягань, що поєднанні з порушенням тих або інших інтересів учасників суспільних відносин, їх прав, виникнення шкоди, що має особистий (фізичний) характер тощо [10, с. 510, 524−525,]. Видається, що в цьому випадку вказаний автор обґрунтовано вказує на елементи об'єкта посягань, які знаходяться поза межами суспільних відносин.

За концепцією Є.В. Фесенка до елементів цінностей як об'єкта злочинів слід відносити п’ять класів компонентів:

1) потерпілих;

2) їхні інтереси та права;

3) соціальні зв’язки;

4) предмети (матеріалізовані блага);

5) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим.

Спробуємо змоделювати об'єкт злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, з позиції вищенаведеної ціннісної теорії об'єкта злочину.

Потерпілою стороною від цього злочину, з точки зору головного об'єкта, може бути певна соціальна спільнота (територіальна громада, суспільство тощо). Проте ця обставина не виключає, з точки зору додаткового об'єкта, з’явлення конкретного потерпілого, життю або здоров’ю якого може спричинятися шкода. Діяльність злочинних організацій охоплює усе більшу кількість осіб, деморалізуючи суспільство. Небезпечні наслідки від створення злочинної організації, не завжди спричиняють шкоду окремій людині, вони полягають у спричиненні шкоди невизначеному колу осіб, оскільки саме створення злочинної організації є підготовкою до вчинення іншого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, що є метою створення такої організації. Видається, що такі соціальні цінності, як право на життя, здоров’я конкретної особи чи здоров’я населення тощо виступають факультативним об'єктом зазначеного складу злочину Отже, потерпілою стороною в результаті вчинення цього злочину є суспільство в цілому, держава Україна. Потерпілим може бути і конкретна фізична особа.

В теорії кримінального права не знайдено оптимальної відповіді щодо співвідношення понять «об'єкт» і «предмет» злочину. Проте переважна більшість дослідників обґрунтовано вважає, що предмет злочину є структурною частиною об'єкта злочинного посягання. В літературі висловлені обґрунтовані висновки, що з точки зору змістовних ознак предмет злочину — це речі, майно, природні багатства і т. і. Не охоплюється цим поняттям тіло, організм людини, оскільки структура цінностей як об'єкта злочину містить поняття «потерпілий». З точки зору соціально-правових ознак, предмет злочину — це лише матеріалізовані об'єкти, що перебувають під охороною закону. З точки зору функціональної ознаки предмет злочину — це те, діючи на що суб'єкт посягає на цінності, що охороняються законом.

У диспозиції ч.1 ст. 255 КК України не визначено предмет злочину, а тому для складу цього злочину він є нейтральним.

Як зазначалося, потерпілими за вказаним злочином поряд з конкретною особою, є невизначене коло осіб, що утворюють суспільство України, держава, її органи тощо. Для вказаних суб'єктів невід'ємною умовою їх цивілізованого існування і розвитку є таке соціально-політичне, правове явище як громадська безпека, що є результатом діяльності державних і недержавних структур і яку можна уявити як стан захищеності суспільства, з приводу встановлення і підтримки громадського порядку і спокою, недоторканності особи і власності, нормальної роботи юридичних осіб публічного і приватного права.

Підсумовуючи викладене можна висловити сподівання, що така конкретизація структури і змісту об'єкта злочину, передбаченого ст. 255 КК, уточнює його кримінально-правову характеристику, сприяє більш чіткому встановленню об'єктивних та суб'єктивних ознак цього злочину.

2.2 Об'єктивна сторона злочину

У ч.1 ст. 11 КК України встановлено, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. З цієї дефініції можна принаймні зробити висновок, що злочином вважається небезпечне діяння, якщо воно визначено через певні ознаки у кримінальному законі. Саме про такі ознаки йдеться у ст. 13 КК України як підстави розмежування закінченого та незакінченого злочину.В. М. Кудрявцев зазначав, що обов’язковою ознакою об'єктивної сторони будь-якого злочину є діяння, що складає центральне місце у всякому правопорушенні, визначає сутність об'єктивної сторони, суспільну небезпечність злочину.

Сучасні вітчизняні дослідники кримінального права також зазначають, що до обов’язкових ознак об'єктивної сторони злочину належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинено жодний злочин. Злочин є певним видом поведінки людини і завжди являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі, а також завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Лише зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об'єктом правової оцінки.

Виникає питання, у якій формі діяння слід розуміти наведені в ч.1 ст. 255 КК України акти поведінки особи? Зокрема, як співвідносяться акти поведінки у вигляді «участі у злочинній організації» і «участі у злочинах, вчинюваних злочинною організацією». На нашу думку, для об'єктивної сторони складу злочину, що аналізується, характерною є активна фізична поведінка, за винятком діяння, визначеного як «участь у злочинній організації». В одному з науково-практичних коментарів КК України справедливо зазначається, що залежно від характеру впливу на об'єкт злочину всі дії можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні дії полягають у застосуванні мускульної сили для вчинення злочинного посягання і спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах. Видається, що «участь у злочинній організації» як одна з дій, що утворює злочин, — це поєднання фізичних та інформаційних дій. У свою чергу лише фізичні дії особи не можуть утворювати склад злочину «участь у злочинній організації», оскільки такі дії підпадають під ознаки інших різновидів діянь, що передбачені у ч.1 ст. 255 КК України. При цьому здобувач під «участю» розуміє акт волевиявлення особи щодо свого членства в організації, в т. ч. і у випадках коли таке діяння не виражено у формі активної злочинної поведінки.

З цього питання В. П. Тихий зазначає, що з моменту давання згоди на вступ (входження) до злочинної організації дії винного розцінюються як закінчений злочин, хоча би той, хто вступив до злочинної організації, і не брав участі у вчинених нею злочинах [8, с. 263.]. В. О. Навроцький, досліджуючи кваліфікацію співучасті з урахуванням її форми, зазначає, що допускається відступ від принципу персональної відповідальності, оскільки співучаснику інкримінується не лише результат його особистих дій, а й спільних, інколи — дій, яких він сам не виконував. Тобто, в цьому випадку особі мають інкримінуватися не лише наслідки її власних дій, а й наслідки діяльності інших учасників злочинної організації.

У п. 13 постанови Пленуму в питанні участі у злочинній організації акцент зроблено не на діях особи, як учасника злочинної організації, а на характеристиці об'єктивно-суб'єктивних ознак, а саме: вступ особи до злочинної організації (участь у ній) означає надання цією особою згоди на участь у такому об'єднанні за умови, що вона усвідомлювала факт його існування і підтвердила певними діями реальність своїх намірів. Отже, кримінально-правова категорія «участь» по суті може зводитись до акту вступу особи до злочинної організації та набуття статусу члена організації. По-друге, участь (вступ) особи в злочинній організації як самостійна форма об'єктивної сторони цього складу злочину передбачає, що злочинна організація вже існувала до того моменту, коли особа стала її учасником.

По-третє, диспозиція вказаної статті має декілька різних за змістом форм об'єктивної сторони, але з однаковим способом визначення ознак через залучення поняття «участь», зокрема участь (набуття статусу члена організації) у організації та участь у злочинах, які вчинює така організація. Насправді участь особи в злочинній організації як самостійна форма об'єктивної сторони складу злочину передбачає кримінальну відповідальність безвідносно до того, чи розпочали учасники злочинної організації вчинювати конкретні склади злочину. За таких обставин постає питання, чи не краще було б змінити редакцію ч.1 ст. 255 КК України та словосполучення". участь у ній." замінити словосполученням". перебування у складі злочинної організації." .

Набуття членства, наприклад, в неприбуткових, громадських організаціях тощо вирішується по-різному та залежить від правил, що встановлюють ці організації. Так само прийняття в злочинну організацію проводиться в різних формах і може бути різним за своїм змістом. Таким чином видається, що в диспозиції статті складно встановити нормативне визначення моменту прийняття особи до злочинної організації і ця обставина має вирішуватись у кожному випадку окремо через механізм волевиявлення двох сторін: особи що набуває статусу члена організації та органів злочинної організації, що відповідає за прийом. Тому зміна її редакції недоцільна.

В.О. Навроцький зазначає, що існує певна специфіка у виділенні видів співучасників стосовно злочинних організацій. Автор вказує серед інших співучасників осіб, які займаються фінансуванням, постачанням злочинних організацій. Далі зазначається, що єдиного підходу у виділенні видів співучасників злочинних організацій чинне кримінальне законодавство не проводить [20, с. 229.]. За таких обставин видається спірним встановлення об'єктивної сторони цього злочину шляхом залучення однієї з ознак одного з видів співучасників злочину — пособника.

У теорії кримінального права диспозиції статей Особливої частини за способом описання конкретного виду злочину прийнято ділити на чотири види: прості, описові, бланкетні і відсильні. Оскільки у ч.1 ст. 255 КК України не наводиться визначення «злочинної організації» виникає питання про вид диспозиції. Вбачається, що за способом описання досліджуваного складу злочину диспозиція ч.1 ст. 255 КК України є простою. Проста диспозиція не виключає звернення до теоретичних положень Загальної частини, в т. ч. форми співучасті. Видається, що поняття злочинної організації, що закріплена в ч.4 ст. 28 КК України не виступає безпосередньою підставою кримінальної відповідальності, проте є загальною підставою такої відповідальності в контексті діянь, визначених у цій статті. На нашу думку, в цьому випадку мову потрібно вести про відсильну диспозицію, а в цілому про змішаний вид диспозицій, незважаючи на відсутність прямого посилання на ч.4 ст. 28 КК України. В цьому контексті видається, що в ч.1 ст. 255 КК України необхідно передбачити пряме посилання на норму кримінального закону, що містить визначення поняття «злочинна організація» .

Розділ 3. Суб'єктивні ознаки складу злочину 24

3.1 Суб'єкт злочину

Частина 1 ст. 18 КК України визначає обов’язкові для суб'єкта будь-якого складу злочину ознаки — це фізична особа, вона має бути осудна, ця особа вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Не є винятком у цьому смислі і співучасники організованих злочинних об'єднань, на що слушно звертали увагу Н. М. Гуторова та інші науковці, які досліджували цю проблему.

Суб'єкт злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, загальний, тобто цей злочин, незалежно від форми діяння може вчинити фізична осудна особа, якій до моменту вчинення певного діяння виповнилося 16 років. У літературі зазначається, що особа віком від 14 до 16 років може нести відповідальність лише за окремі злочини, вчинені у складі такої організації (наприклад, за грабіж, заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження). КК України 2001 р. збільшив кількість складів злочинів (з 34 до 47), за вчинення яких настає кримінальна відповідальність із 14 років. На думку П.Л. Фріса, подібний підхід не можна визнати оптимальним і він є проявом каральної позиції тих теоретиків і практиків, які помилково вважають, що кримінальне покарання здатне істотно впливати на динаміку і структуру злочинності. Вбачається, що це було зроблено без відповідного врахування основних положень кримінально-правової політики. Видається, що в цих однорідних складах злочинів як бандитизм та створення злочинної організації має бути однаковий підхід до вирішення питання про вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Принаймні здобувач вважає, що суб'єкт злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України виправдано визначений щодо осудної особи, якій до моменту вчинення певного діяння виповнилося 16 років.

Під виною юридичної особи розуміється вина її працівників при виконанні ними своїх посадових (службових) обов’язків. Діяльність юридичної особи як організації дістає вияв у колективних або індивідуальних діях її працівників, пов’язаних з виконанням їх службових обов’язків. Усі види правовідносин вчинюються людьми — працівниками, із дій яких і утворюється як правомірна, так і протиправна діяльність юридичної особи. Крім того, вчиненню правопорушення одним працівником можуть запобігти інші працівники. Отже, виконуючи свої трудові обов’язки, працівник тим самим виконує функції даної юридичної особи, оскільки вони діють не як окремі суб'єкти, фізичні особи, а як частина юридичної особи. Тому відповідальність за дії, пов’язані з виконанням службових обов’язків (трудової функції), є відповідальністю і юридичної особи, а вина працівника — це вина самої юридичної особи.

На думку зарубіжних дослідників організованої злочинності, на території колишнього СРСР злочинні організації виконують функції влади, управління, правосуддя. Подібний тип структури може бути представлений державними правоохоронними органами, або приватними охоронними службами тощо. Банки нерідко є центральною ланкою всієї злочинної системи. У цих установах не лише зберігаються гроші, але вони використовуються злочинцями для забезпечення контролю за клієнтами. Банківські рахунки, акредитиви, перерахування іноді бувають кращим засобом пошуку потенційних жертв. За останніми даними, «дах» як певний спосіб злочинного захисту від інших злочинців, в т. ч. від корумпованих представників правоохоронних органів, є ключовим компонентом у розвитку Росії і засобом інтеграції легальної і нелегальної економіки.

У літературі необхідність встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб пояснюють тим, що реалізація принципу особистої відповідальності, не завжди приводить до вирішення завдань, які визначені кримінально-правовою політикою. Юридичні особи, через які вчинялися злочини, залишаються базою для подальшої злочинної діяльності, яка часто не припиняється з притягненням до кримінальної відповідальності фізичних осіб. З цього приводу зазначається, що якби діяльність юридичної особи була заборонена, обмежена та ін., була б ліквідована реальна база (і часто — передусім, матеріальна) організованої злочинності, що стало б фактором попередження нових злочинних проявів.

Проведений аналіз показав складність і водночас важливість вказаної проблеми. Вирішена вона може бути лише за умови кардинальних змін у кримінальному законодавстві України, прийняття комплексу норм не тільки кримінального, а й кримінально-процесуального права. Потребують ці питання і подальшого поглибленого вивчення зарубіжного досвіду, на що слушно звертав увагу В. К. Грищук та інші науковці [22, с.79−87]. Це необхідно, але законодавче вирішення проблеми можливо лише у перспективі.

3.2 Суб'єктивна сторона злочину

У теорії кримінального права існує одностайна думка, що зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Виникає питання: як співвідноситься об'єктивна і суб'єктивна сторони складу злочину та чи існує зв’язок між ними. З цього приводу П. С. Матишевський слушно зауважував, що суб'єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні, тобто в об'єктивних ознаках злочину виявляються мотив, мета і волевиявлення особи. Тому для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв’язку зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом.

Стаття 62 Конституції України та ч.2 ст. 2 КК України визначають одну зі складових кримінальної відповідальності особи за законодавством України — доведеність в законному порядку і встановлення обвинувальним вироком суду вини цієї особи у вчиненні злочину. Відповідно до ч.1 ст. 11 КК України поняття злочину вміщує обов’язкову суб'єктивну ознаку — вину. Необхідно відзначити, що хоча ст. 7 КК УРСР нормативно не визначала ознаки винного діяння як характеристики поняття злочину, проте теорія і практика однозначно давали відповідь, що злочин за КК УРСР — це винне діяння. Отже, вина особи за чинним КК України — це не лише узагальнена характеристика вчинення злочину умисно або з необережності, але й обов’язкова нормативно визначена ознака будь-якого складу злочину. Тому в багатьох дослідженнях обґрунтовано робиться висновок, що вина особи — це основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.

Розділ 5. Загальної частини КК України визначає вину та її форми. Виною є психічне ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України). Стаття 24 КК України поділяє умисел на прямий і непрямий. У свою чергу, ч.2 цієї статті встановлює, що прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч.3 ст. 24 КК України).

Безперечно, що злочин, передбачений ч.1 ст. 255, вчиняється умисно, проте виникає питання щодо визначення виду умислу та щодо можливості вчинення цього злочину з непрямим умислом. У цьому контексті згаданий здобувачем висновок П. С. Матишевського, що саме в об'єктивних ознаках злочину виявляються мотив, мета і волевиявлення особи, мають слугувати орієнтиром у вирішенні питання про вид умислу щодо досліджуваного складу злочину.

Л.М. Демидова в одному випадку каже, що мета створення злочинної організації є обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони для двох перших форм цього злочину [27, с.110−113], а у висновках до розділу «Суб'єктивна сторона» приходить до іншого висновку, що нормативно визначена мета є обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони лише стосовно керівництва злочинною організацією.

В.П. Тихий вказує, що для перших чотирьох форм злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони є мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а організації, керівництва чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп — мета розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп. Однак і в цьому випадку автор не наводить доказів на користь правомірності такого поділу обов’язковості мети для конкретних форм.

На нашу думку, нормативно визначена мета є обов’язковим компонентом суб'єктивної сторони лише для перших двох форм розглянутого злочину. Видається, що перші чотири форми злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України чітко дають уявлення про те, яка з них (форм злочину) пов’язана зі створенням та функціонуванням злочинної організації. Обов’язковість нормативної мети для першої форми злочину беззаперечна, оскільки про це йдеться в тексті вказаної статті. Друга, третя та четверта форми злочину передбачають, що організація вже функціонує. Проте лише стосовно керівництва злочинною організацією, що передбачає певну управлінську діяльність, мета, завдання є центральним місцем, оскільки в іншому випадку вказана діяльність (без мети) не може бути визнана керівництвом. Вольова ознака прямого умислу керівника злочинної організації означає наявність у нього бажання раціонально управляти організацією задля досягнення мети. Про це йдеться у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями», а саме:". керування злочинною організацією полягає у вчиненні сукупності дій, спрямованих на. (визначення її мети і напрямів, конкретних завдань об'єднання.)" .

Участь у злочинній організації, як окрема форма злочину передбачає існування вже створеної організації. Вступ, перебування особи у злочинній організації є закінченим злочином із тих підстав, що сам по собі факт означає надання цією особою згоди на участь у такому об'єднанні за умови, що вона усвідомлювала факт його існування і підтвердила певними діями реальність своїх намірів (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13). При цьому участь у злочинній організації, як окрема форма злочину не містить обов’язкової ознаки складу злочину — мети вступу (перебування) у злочинній організації.

Участь у злочинах, вчинених злочинною організацією, як окрема форма злочину не містить обов’язкової ознаки складу злочину — мети вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. У п. 1 Постанови звертається увага судів на необхідність дослідження доказів щодо тих ознак, які вказують на їх вчинення саме організованою групою чи злочинною організацією, — щодо виду об'єднання, мети його створення і плану злочинної діяльності тощо. При цьому не наголошується на необхідності встановлення мети при вчиненні злочинною організацією злочинів. В цьому контексті у п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 вказується, що злочини, вчинені у складі злочинної організації, належить самостійно кваліфікувати за відповідними нормами за сукупністю з нормою, яка передбачає відповідальність за створення такої організації, участь у ній чи у вчинюваних нею злочинах (ч.1 ст. 255 КК України).

З’ясування думки юристів-практиків (суддів, прокурорів, адвокатів) показало, що більшість опитаних (77%) вважають за необхідне внесення змін до вказаних статей КК. Але щодо того, до яких саме, думки роздділились: 44% - підтримали перший варіант, 32,5% - другий варіант (див. Додаток II).

Науковий аналіз проблеми показує, що краще її виріщити шляхом приведення диспозиції ст. 255 відповідно до тексту ч.4 ст. 28 КК. Це зумовлено тлумаченням ознаки «стійкість», проаналізованому вище. Отже, у диспозиції ст. 255 необхідно замість словосполучення «…з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину…» записати: «…з метою вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів…» .

Висновки

Результати дослідження за темою «Юридичний аналіз складу злочину створення злочинної організації» у контексті практики застосування Кримінального кодексу України при досудовому розслідуванні і розгляді в судах справ про злочини, вчинені злочинними організаціями та роз’яснень Верховного Суду України щодо однакового і правильного застосування судами законодавства, окремих рішень Конституційного Суду України та аналізу нормативних актів Парламенту, Уряду, Президента України щодо здійснення комплексних заходів у сфері боротьби з організованою злочинністю, міжнародних зобов’язань України в сфері боротьби з транснаціональною організованою злочинністю, на підставі аналізу судової статистики в цій категорії справ дають змогу зробити такі основні теоретичні висновки і рекомендації стосовно вдосконалення правового регулювання відносин у сфері забезпечення державою ефективних кримінально-правових засобів боротьби зі злочинними організаціями та вчиненими ними злочинами.

Теоретичні висновки:

1. Злочинна організація — це не лише історично обумовлена, а тому відносно стабільна форма злочинної діяльності, що характеризує стан організованої злочинності та форму співучасті у злочині, але й спосіб вчинення злочину, що обумовлює варіабельність її структури, відсутність в усіх випадках жорсткої формалізованості структури.

2. Закріплені в ч.4 ст. 28 КК ознаки злочинної організації по суті є ознаками злочинної діяльності (процесу), а не форми організації. Форма організації не може містити суб'єктивні ознаки, оскільки це притаманно лише цілеспрямованій діяльності певної групи соціуму. Лише через позначення функцій, мети, мотиву, кількісного складу організованої групи людей можна отримати відповідь про рівень її організованості (організована злочинна група або злочинна організація).

3. Створення злочинної організації як самостійний склад злочину, включений у розділ ІХ Особливої частини КК України «Злочини проти громадської безпеки», що дозволяє зробити висновок про його родовий об'єкт — громадська безпека як система соціальних цінностей, на які посягає певна група злочинів.

4. До елементів цінностей та немайнових благ людини як об'єкта злочину, встановленому ч.1 ст. 255 КК України слід відносити чотири класи компонентів:

1) потерпілих (завжди невизначене коло потерпілих, що не виключає наявність конкретних потерпілих);

2) їхні інтереси та права;

3) соціальні зв’язки;

4) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим.

5. При вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України страждає позитивний соціальний зв’язок, який обумовлює усі аспекти впорядкування соціального життя. Шкода завдається шляхом дії, що руйнує цей зв’язок. Видається, що механізм злочинного посягання на позитивні соціальні зв’язки в контексті розглянутого злочину відбувається певною мірою шляхом заміщення позитивних соціальних зв’язків на негативні. Характерним елементом цінностей як об'єкта злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, є нематеріалізовані блага, які належать потерпілим, в т. ч. особисті немайнові права фізичної особи. Потерпілими за вказаним злочином поряд з конкретною особою, є невизначене коло осіб, що утворюють суспільство України, держава, її органи тощо. Для вказаних суб'єктів невід'ємною умовою їх цивілізованого існування і розвитку є таке соціально-політичне, правове явище як громадська безпека, що є результатом діяльності державних і недержавних структур і яку можна уявити як стан захищеності суспільства, з приводу встановлення і підтримки громадського порядку і спокою, недоторканності особи і власності, нормальної роботи юридичних осіб публічного і приватного права.

6. Для об'єктивної сторони складу злочину, що аналізується, характерною є активна фізична поведінка, за винятком діяння, визначеного як «участь у злочинній організації». Під «участю» розуміється акт волевиявлення особи щодо свого членства в організації, в т. ч. і у випадках, коли таке діяння не виражено у формі активної злочинної поведінки.

7. Злочин, передбачений ч.1 ст. 255 КК України необхідно відносити до одиничних складних злочинів. Вчинення особою одиничних злочинів, визначених альтернативними формами у ч.1 ст. 255 КК, повторно утворює реальну сукупність злочинів.

8. Діяння у вигляді створення особою-організатором злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також у подальшому керівництво такою організацією є продовжуваним злочином.

9. Вступ особи до організованої злочинної організації визначає її злочинний стан безперервно. Це одна з альтернативних форм злочину, характерна для тривалого злочину.

10. Мета злочину є обов’язковою лише для окремих форм вказаного злочину. Нормативно визначена мета є обов’язковим компонентом суб'єктивної сторони лише для таких форм злочину, як створення злочинної організації, а також керівництво такою організацією.

11. Визначена у п. 1 ч.1 ст. 66 КК України обставина, що пом’якшує покарання, а саме: з’явлення з зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, не може бути застосована в усіх випадках при призначенні покарання за вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст. 255 КК України, оскільки наявність такої обставини призводить до звільнення осіб, визначених у ч.2 ст. 255 КК України, від кримінальної відповідальності. Лише на організатора, керівника злочинної організації розповсюджуються умови, викладені у п. 1 ч.1 ст. 66 КК України щодо обставини, що пом’якшує покарання. Добровільна заява особи про створення злочинної організації або участь у ній не звільняє особу від покарання за інші злочини, проте має розглядатись як пом’якшуюча обставина відповідно до п. 1 ч.1 ст. 66 КК України.

Список використаних джерел

1. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Вереша Р. В.; Акад. адвокатури України. — Вид. 3-е, переробл. та допов. — К.: Правова єдність: Алерта, 2014. — 351 с.

2. Вереша Р.В. Суб'єктивні елементи підстави кримінальної відповідальності: підручник / Р. В. Вереша. — К.: Атіка, 2006. — 740 с.

3. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон теория, практика / Л. Д. Гаухман. — 2-е изд., перераб. и дополн. — М.: Центр ЮРИнфоР, 2003. — 448 с.

4. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: учеб. пособие / Н. А. Гуторова. — Х.: ООО «Рубикон П», 1997. — 101 с.

5. Демидова Л.М. Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08/Л.М. Демидова; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. — Х., 2003. — 198 с.

6. Єфремов С. Криміналізація організованої злочинної діяльності у чинному Кримінальному кодексі України / С. Єфремов // Право України. — 2003. — № 7. — С.95−99.

7. Жук О.Д. Уголовное преследование по уголовным делам об организации преступных сообществ (преступных организаций) / О. Д. Жук. — М.: ИНФРА-М, 2004. — 272 с.

8. Закалюк А.П. Потреба законодавчого визначення поняття організованої злочинної діяльності / А. П. Закалюк // Протидія організованій злочинності: теорія і практика, досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали науково-практичної конференції. — С.32−34.

9. Корж В.П. Криміналістична характеристика організованих злочинних утворень у сфері економіки / В. П. Корж // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 4. — С.44−47.

10. Кримінальне право і законодавство України. Частина особлива: курс лекцій / за ред.М. Й. Коржанського. — К.: Атіка, 2001. — 412 с.

11. Кримінально право України. Загальна частина: підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов [та ін.] - 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 544 с.

12. Кримінально право України. Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С. Б. Гавриш [та ін.]; за ред. проф.В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — 3-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2007. — 624 с.

13. Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 р. (поточна редакція від 27.04.2014 р.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/кримінальний%20кодекс%20україни

14. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений / Б. А. Куринов. — М.: Изд-во МГУ, 1984. — 180 с.

15. Мантуляк Ю.В. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації як обставина, що виключає злочинність діяння: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08/Ю.В. Мантуляк; Академія адвокатури України. — К., 2006. — 17 с.

16. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / П. С. Матишевський. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 272 с.

17. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В. О. Навроцький. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 704 с.

18. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред.С. С. Яценко. — 4-те видання, перероблене та доповнене — К.: А.С.К., 2005. — 848 с.

19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — 9-те видання, переробл. та доповн. — К.: Юридична думка, 2012. — 1316 с.

20. Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 13 // Вісник Верховного Суду України, 2006. — № 1. — С.2−6.

21. Сливич І.І. Кримінальне право України. Особлива частина: навч. посіб. / І.І. Сливич, Я. В. Ступник; Держ. ВНЗ «Ужгород. нац. ун-т». — Ужгород: Гельветика, 2014. — 655 с.

22. Сопільник Л.І. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Л.І. Сопільник, М. П. Федоров; Львів. ун-т бізнесу та права, ГУ МВС України у Львів. обл. — Л., 2012. — 463 с.

23. Тацій В.Я. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: навч. посіб / В. Я. Таций. — Х.: 1994. — 100 с.

24. Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении / П. Ф. Тельнов. — М.: Юридическая литература, 1974. — 208 с.

25. Уголовний кодекс Республики Казахстан [Электронный ресурс] / Сайт компании «ЮрИнфо». — Режим доступа: www.zakon. kz

26. Уголовний кодекс Республики Молдова [Электронный ресурс] / Мониторул Офичиал ал Р. Молдова № 128−129 13.09.2002. — Режим доступа: http://www.mai/md/dvcru/adoua_ru/

27. Уголовный кодекс Республики Польша / науч. ред. канд. юрид. наук, доц.А. И. Лукашова, докт. юрид. наук, проф. Н. Ф. Кузнецова; вступ. статья канд. юрид. наук, доц.А. И. Лукашова, канд. юрид. наук, проф. Э. А. Саркисовой; перевод с польского Д. А. Барилович. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. — 234 с.

28. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть / под ред. И. Д. Козочкина; авт. кол. Н. А. Голованова, В. Н. Еремин [и др.]. — М.: Ин-т междунар. права и экономики, 2001. — 576 с.

29. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть / под ред. Б. В. Здравомыслова. — М.: Юрист, 1996. — 679 с.

30. Уголовный кодекс Литовской республики / науч. ред. докт. юрид. наук, проф.В. Павилониса; предисл. канд. юрид. наук, доц.Н. И. Мацнева; вступ. статья докт. юрид. наук, проф.В. Павилониса, докт. юрид. наук, доц.А. Абрамавичюса, докт. юрид. наук, доц.А. Дракшене; пер. с лит. канд. филол. наук, доц.В. П. Казанскене. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — 470 с.

31. Уголовный кодекс Республики Беларусь: сравнительный анализ и комментарий / А. И. Лукашовой, Э. А. Саркисова. — Минск: Тесей, 2000. — 672 с.

32. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. Д. А. Шестакова; предисловие доктора права Г. — Г. Йешека; перевод с немецкого Н. С. Рачковой. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — 524 с.

33. Уголовный кодекс Франции / науч. ред. канд. юрид. наук, доц. Л. В. Головко, канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой; перевод с французского и предисловие канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. — 650 с.

34. Українець В.В. Особливості об'єкта складу злочину створення злочинної організації [Електронний ресурс] / В.В. Українець // Вісник Академії адвокатури України. — 2009. — Вип.1. — С.283−284.

35. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони: монографія / Э. В. Фесенко. — К.: Атіка, 2004. — 280 с.

36. Фесенко Э.В. Кваліфіковані види складів злочинів проти здоров’я населення (проблеми законодавства і практики його застосування) / Э. В. Фесенко // Адвокат. — 2004. — № 3. — С.16−19.

37. Шульга В.И. Организованна преступность в свете теории социальных систем / В. И. Шульга // Организованная преступность: Тенденции, перспективы борьбы. — Владивосток, 1999. — С.48−54.