Земельні відносини в середньовічній Англії і їх правове регулювання

Тема: «Земельні відносини в середньовічній Англії і їх правове регулювання»

ЗМІСТ Вступ Розділ І. Розвиток земельних відносин і їх відображення в законодавстві VII-поч. ХІ ст.

1.1 Англійське село на початку Середньовіччя

1.2 Система тримань та система місцевого управління Англії в ранньому Середньовіччі

1.3 Англійське селянство з ІХ по ХІІ ст Розділ ІІ. Аграрна система в Англії від нормандського завоювання до XVI ст.

2.1 Посилення королівської влади в Англії з середини ХІ до початку ХІІІ ст. Вільгельм Завойовник і Генріх ІІ

2.2 Основні вільні тримання в ранньому Середньовіччі

2.3 Головні інститути у праві середньовічної Англії

Розділ ІІІ. Джерела земельних відносин в Англії в ХІІІ ст.

3.1 Джерела маноріального походження та урядові джерела

3.2 Вотчинна система в Англії у ХІІІ ст. Грошова та натуральна рента

3.3 Соціальні зміни в середовищі дворянства та селян Висновок Література

ВСТУП Я обрала дану тему для, щоб розкрити проблему земельних відносин в середньовічній Англії, а також їх правове регулювання. На мою думку, земельні відносини в Англії, особливо періоду їх становлення, становлять величезний інтерес для дослідників. Це зв’язано с тим, що епоха феодалізму в Англії, також як і в інших країнах, характеризувалася тим, що в області права центральне місце належало земельній власності.

Об'єктом дослідження цієї теми є становлення земельних відносин Англії в період Середньовіччя.

Предметом дослідження теми є розкрити як регулювались земельні відносини, на основі вивчення законодавчих актів даного періоду.

Метою вивчення є зясувати, як формувались земельні відносини середньовічної Англії, та дослідити правові інститути, які їх регулювали.

Специфічність теми, яку я обрала полягає в тому, щоб на тлі праць істориків, їх досліджень та правових інститутів, які діяли на той час в Англії висвітлити життя різних верств населення та вплив на їх існування земельних реформ.

Актуальність питань, які я маю за мету розкрити розглядаються на протязі тривалого часу, в працях багатьох істориків та дослідників.

Переді мною стоїть завдання розкрити історичні етапи становлення земельних відносин в середньовічній Англії та розкрити основні положення законодавчих актів, які їх регулювали.

Досліджуючи питання земельних відносин, можна зауважити, що «загальне право» цього періоду було не стільки «правом країни» скільки «правом землі». Всі інші галузі права носили відмітку того, що накладали на них земельні відносини: угоди, спадкування, сімейні відносини визначалися потребами та інтересами феодалів-землевласників.

У той же час у земельному праві відбилися і деякі особливості розвитку феодалізму в Англії, де частково збереглися вільні землевласники і де з епохи завоювання Англії нормандцями королівська влада була відносно сильнішою і спиралася на верхівку хліборобів та лицарів у боротьбі з великими феодалами-баронами.

Однак головний вплив на розвиток земельного права зробили, звичайно, нові соціально-економічні тенденції, що з’явилися у житті Англії в середині періоду феодалізму, і поступово, але неминуче руйнували цей лад, підриваючи саму його основу — натуральне господарство.

З цього видно, що, роблячи вплив на всі інші галузі, земельне право, безсумнівно, саме розвивалося за законами, що диктувалися економічними перетвореннями, що намітилися ще в середині і, які потрясли всю Англію наприкінці середньовічного періоду.

У даній роботі представлений оглядовий аналіз тих нововведень, що мали місце в аграрному житті Англії з VII до XVI століття, а також фіксація останніх законодавчих актах.

Особлива увага приділена ХІІІ століттю, тому що саме в цей період у аграрній системі Англії намічаються зміни, що вплинули на весь подальший хід розвитку поземельних відносин, а отже, і всієї країни.

Розділ І. Розвиток земельних відносин і їх відображення в законодавстві VII-поч. ХІ ст.

1.1 Англійське село на початку Середньовіччя На початку Середньовіччя більшість населення Англії складали вільні селяни-общинники, які займалися крім землеробства скотарством і промислом. Вони ж були і воїнами.

У середині VIIст. в Англії відбувається перехід від великосімейної до сусідської громади. Зайнята в процесі розселення територія стає загальнонародним завоюванням — фольклендом. Верховним її розпорядником був король, який наділяв землею родову знать і дружинників.

Територія окремих громад вважалася частиною фолькленда; пашні розподілялися в спадкоємне користування між вільними сімейними колективами. «Земля сусідської громади складалася з багатьох розкиданих ділянок, котрі знаходились у відповідності з прийнятою тут системою полів — у двох (рідше в трьох) полях». [7,15]

Сукупність таких ділянок складали невідчужуваний наділ керла.

Він не міг бути відчужений без згоди громади і найближчих родичів. Звичайно розмір ділянки дорівнював гайду — у середньому близько 50 гектарів (ділянка, яку можна було обробити за допомогою упряжі з вісьмох волів), у той час як ерли мали маєтки в 40 гайд, гезити — по 3−20 гайд, а наближені короля одержували, іноді, сотні гайд. Угіддя знаходилися в спільному користуванні общинників, здійснювався випас худоби по парі (система «відкритих полів») і примусова сівозміна. [7,18]

Але розвиток йшов по шляху твердження феодального способу виробництва. Поява в VIIIст. приватної власності на землю стало прискорювачем майнового і класового розшарування в середовищі селянства.

Розорені селяни змушені були звертатися за заступництвом до великих землевласників, брати в них земельні наділи на умовах сплати оброку або виконання панщини. Так з’являється і неухильно росте шар феодально залежного селянства — летів. Були в цьому суспільстві і раби, що походили в основному з завойованого кельтського населення і складали незначну частину залежного селянства. Королівська влада посилено сприяла росту великого землеволодіння. Вже в VII-VIIIст. англійські королі стали роздавати окремі території своїм людям і церкві по особливих грамотах на термін, у довічне, а рідше в спадкоємне керування (під їхню судову владу). Ті, що отримували такі землі, називалися глафордами (пізніше лордами). «Спочатку бокленд був не їхньою земельною власністю, а ніби муніципальним округом». [7, 23] Але в IX-XIст. великі землевласники наділяються імунітетними привілеями. Це означало, що подаровані території звільнялися від повинностей на користь держави. Право одержання судових штрафів належало відтепер землевласникові. Завдяки цим широким судовим і фіскальним правам глафорди поступово ставили керлів, особливо збіднілих, у поземельну залежність. Останнім давалася в користування земля за несення панщини й оброків.

Роздача боклендів — один з головних шляхів складання в Англії великого феодального землеволодіння. Однак міцна громада гальмувала процес розкладання вільного селянства і процес феодалізації.

" У другій половині ранньосередньовічного періоду розвиток британського субрегіону став ще більш нерівномірним". [7, 25]

1.2 Система тримань та система місцевого управління Англії в ранньому Середньовіччі

В основі земельних відносин феодальної Англії лежала система тримань, тобто усякий власник землі тримав її від будь-якої іншої особи, що стоїть вище неї у феодальній ієрархії. З кінця IXст. глафорди одержують право вільного відчуження боклендів і стають сеньйорами людей, котрі там жили. «Розвиток практики земельних виплат та імунітетів… сприяв перетворенню вільного селянства у феодально залежне». [13,5] Серйозні зміни відбуваються в середовищі селян. У ІХст. виникає індивідуальна власність общинника на наділ із правом відчуження.

З її появою йде поділ наділів: якщо велика родина звичайно володіла гайдою, то індивідуальна — віргатою (чверть гайди, близько 10,25 акр.), а це значно сприяло майновому розшаруванню селян.

У цих умовах у поземельній залежності від глафордів стають не тільки селяни невільного походження (колони), але і нащадки керлів, особисто вільні геніти, частково гебури. Сплачуючи оброк або несучи панщину, гебури ставали прикріпленими до землі і втрачали свою повноправність. Якщо глафорд одержував від короля і юрисдикцію над імунітетною територією, то її жителі попадали в судову залежність від землевласника. «З першої половини Хст. людина, що не мала сеньйора, по «Законах Ательстана», зобов’язувалася терміново «знайти собі лорда». [7, 28]

У середині Хст. згідно «Правді короля Едмунда» поземельно залежні селяни вважалися вже неправоздатними. У трактаті першої половини ХІст. «Про права й обов’язки різних осіб» виділяються три основні категорії селянства: 1) геніми — ті, що опинилися в залежності від лорда — власника бокленда. Вони платили ряд невеликих натуральних платежів, виконували деякі доручення пана («верхи на коні»), але були у той же час зобов’язані королю кінною військовою службою; 2) гебури — селяни, що знаходилися у важкій поземельній залежності. Вони походили, мабуть, від рабів або уілей, але іноді і від керлів, які втратили права на наділ. Гебури несли найбільш важку панщину (2−3 дні в тиждень), вносили багато натуральних і грошових платежів. Цей розряд залежних селян, що сиділи на наділі середнього розміру, виконував головну частину обробки землі лорда; 3) коттери були власниками того ж типу, але з дрібними земельними наділами. Вони також несли щотижневу панщину, але в меншому обсязі, а також багато дрібних платежів. Коттери походили з вільних, рабів і вільновідпущених, що розорилися. «На панській садибі використовувалася часом і праця двірських рабів-холопів». [7, 31]

Що стосується місцевого керування в період ранньофеодальної монархії, то нижчою адміністративною одиницею була сільська община. Право господарських зборів, розгляд позовів належало общинному зібранні, у роботі якого брало участь усе доросле чоловіче населення громади, і виборному старості.

Кілька сіл складали територіальний округ — сотню.

Тут розглядалися суперечки між громадами, вироблялася розкладка податків. Самою великою адміністративною одиницею було графство Шайр. На чолі графства стояв олдермен, котрого назначав король і він походив із представників місцевої феодальної знаті. Потім королі стали направляти в графства своїх чиновників — шерифів.

Незабаром шериф стає першим помічником олдермена. Він спостерігав за виконанням повинностей на користь короля, виступав представником королівської влади у всіх фінансових питаннях і суді. З часом шериф витісняє олдермена.

Зміцнення великої земельної власності, поширення імунітету приводить до посилення окремих феодалів, росту їхньої самостійності.

1.3 Англійське селянство з ІХ по ХІІ ст.

Маноріальна структура не була розповсюдженою в Англії до кінця раннього середньовіччя, а була характерна насамперед для великого землеволодіння Середньої Англії. У країні ж в цілому переважала перехідна форма власності, в якій в основному переважала праця домашніх рабів.

Для Англії періоду раннього феодалізму була характерною велика кількість вільного селянства зі збереженим правом на землю і правами-обов'язками общинника й ополченця. Однак після нормандського завоювання в міру поширення феодалізму по території всієї країни і витиснення родоплемінного кланового ладу на окраїнах ця частина населення сильно скоротилася. До ХІст. основна частина феодалів Англії вела у великих або менших масштабах доменіальне господарство, використовуючи працю залежних селян.

Одержувана з них приватно-сеньйоріальна рента була в цей період головним забезпеченням існування феодалів. Майже повсюдно селяни знаходилися або в особистій (більш важкій), або в поземельній (більш легкій) приватно власній залежності від своїх сеньйорів.

Особисто залежні селяни (нетіви, пізніше віллани) складали значну, однак поки ще не переважну частину селянського населення (близько 30−40%). Вони несли важкі сільські барщини, платили різні сервільні повинності: «шлюбну подать», «посмертний збір». Їх права на земельний наділ не були захищені законом. Поземельно залежні селяни, якщо несли панщину, проте менш важку (часто поурочну), платили в основному натуральну, пізніше і грошову ренту, не несли сервильних повинностей, мали більш захищені права на земельний наділ. Вони складали більшу частину залежного селянства.

Розділ ІІ. Аграрна система в Англії від нормандського завоювання до XVI ст.

2.1 Посилення королівської влади в Англії з середини ХІ до початку ХІІІ ст. Вільгельм Завойовник і Генріх ІІ

Вільгельм Завойовник, захопивши при завоюванні до 1/7 усієї території тодішньої Англії, роздав землі частково своїм приближеним і оголосив, що верховним власником землі є король. Скорення Англії супроводжувалося масовою конфіскацією землі в місцевого населення. Панівний клас у такий спосіб стає в основному нормандським за походженням. У середовищі феодалів у цей час розрізняються наступні категорії: 1) барони — великі землевласники, безпосередні власники королівської землі; 2) лицар, що також одержували землю від короля і 3) землевласники, що тримали землі від баронів.

Лорди, що тримали землі безпосередньо від короля, вважалися «головними власниками». Усі вони, що передавали землю далі, називались посередніми, «середніми», лордами і баронами. Їх володіння складали маєтки — манори, навколо яких групувалися більш дрібні власники, що одержали землі від лордів. Особливістю Англії було те, що в ХІст. більше половини орної землі знаходилось у руках «головних власників». У ХІІІст. йде процес розвитку феодальної ієрархії. Безпосередні власники королівських земель передають володіння власним васалам, останні, у свою чергу, ще далі.

Термін «манор», невідомий у середньовічних джерелах і конкретне значення здобув в історіографії другої половини ХІХ століття. Виноградов охарактеризував його в такий спосіб. «Так названа маноріальна система, по суті, полягає у певному зв’язку між двома аграрними організаціями — поселенням селян, що обробляють свої поля, і панською економікою, пов’язаною з цим поселенням і залежною від праці, яку виконують.

Громада, сплачуючи внески, фермери, що орендують землю за ренту, робочі без свого незалежного господарства — усі вони можуть бути підпорядковані якому-небудь лордові, але цей зв’язок не буде маноріальним. Два елементи необхідні для створення маноріальної організації: селянське село й оброблювана при його допомозі панська економіка". [10,12]

Також характерним явищем для манора, за словами Е.А.Космінського, є те, що селяни не мали свободи.

Відміною рисою Англії після нормандського завоювання була сильна королівська влада. Вільгельм залишив за собою значну частину земель, котрі обробляли, значна частина лісів, що складали близько 1/3 території, була перетворена в королівські мисливські заповідники. Володіння баронів не складали суцільної території, як це було у Франції. Так як роздача земель вироблялася Вільгельмом поступово, у міру завоювання країни, то в руках нормандських баронів зосередились маєтки, які були розкидані по різних графствах Англії. «А це приводило до того, що король був сильніше кожного з його васалів». [13, 28]

Важливим етапом розвитку феодальної державності стало правління Генріха ІІ (1154−1189). Його військова реформа привела до концентрації військової влади в руках короля, створила свого роду противагу військовій силі баронів. Судова реформа серйозно вторглась у феодальну юрисдикцію останніх. Відтепер кожна вільна людина одержувала можливість за визначену плату перенести розгляд своєї справи із суду феодала в королівський суд.

Зростаюче невдоволення власників королівською сваволею змушувало наступних монархів приймати хартії, у яких вони відміняли «худі звичаї, якими несправедливо було утиснуто королівство Англії» .

Особливим невдоволенням користувалася політика Іоанна Безземельного (1199−1216): нескінченні стягування платежів і субсидій, не передбачених звичаєм, конфіскація без суду маєтків. Усе це змусило феодалів узятися за зброю, це підтримали лицарі і городяни. Підсумком цього стало підписання в 1215 році Іоанном Великої Хартії Вільностей. Вимоги Хартії відбивали насамперед інтереси церковних феодалів і баронів, «головних власників» .

Хартія докладно визначила васальні відносини, обмежила певні права короля. Так, друга стаття установила, що сума рельєфу залежала від розміру землеволодіння, що переходило по спадковості, «відповідно до древнього звичаю ф'єфів». Стаття третя взагалі звільняла неповнолітнього спадкоємця від сплати рельєфу.

Також був урегульований порядок спадкування й опіки над спадкоємцями васалів (ст.4−5).

Хартія відобразила інтереси лицарства, однак, права лицарів сформульовані дуже лаконічно. Стаття 60 вимагала від феодалів дотримуватися усіх звичаїв і вимог, які встановлені у відношенні до королівських власників.

Зміни відбулися й у середовищі селянства. Завойовники намагались установити тут ті ж порядки, що існували у Франції: збільшуються феодальні платежі і повинності, маса вільного і напіввільного селянства переводиться на положення кріпаків.

Покріпачення англійського селянства було прискорено земельним переписом, проведеним Вільгельмом у 1086 році. По всій країні були розіслані спеціальні королівські посланці, що складали докладний огляд кількості землі, залежних селян, доходів, худоби і т.д. по кожному манору. Результатом перепису стала так звана «Книга страшного суду» .

Значна частина населення (38%) була віднесена в ході перепису до розряду вілланів. До Хіст. віллан остаточно стає кріпаком. Основний його обов’язок — робота на панщині - доходила до трьох і більш днів у тиждень.

До особливої категорії були віднесені коттарії (32%), що володіли невеликими наділами, що не входили в загальну суму общинних полів.

Вони відбували панщину в розмірі одного дня в тиждень. Крім землеробства вони, як правило, займалися ще і ремеслом.

Була невелика кількість двірських людей — сервів (9%), вони не мали земельних наділів, а виконували лише різні роботи у панській садибі. До ХІІст. серви як окрема категорія зникають, злившись з вілланами.

" Однак навіть після нормандського завоювання в англійському селі зберігався прошарок вільного селянства (12%). Такий селянин сплачував феодалові платежі, ніс на його користь повинність, підкорявся лордові в судовому відношенні. Але він міг піти з маєтку, продати, подарувати свою землю і вважався особисто вільним". [13,124]

Тримання завжди породжували для власника різного роду обов’язки на користь вищестоящого пана. Характер цього «тримання» визначав юридичне значення самого тримання, тобто обсяг і тривалість прав на земельний наділ. Основним було розходження між вільними і невільними власниками.

Повинності вільних власників були строго визначені, а обов’язки невільних власників не були зафіксовані, також вони не користувалися захистом королівських судів, тобто усі суперечки розглядалися на основі місцевих звичаїв маноріальними судами.

" Тільки в XVст. суди «справедливості» почали захищати вівланські тримання, спираючись на маноріальні звичаї". [3,18]

2.2 Основні вільні тримання в ранньому Середньовіччі

Основними вільними триманнями були лицарська служба і сокаж. Тримання по лицарській службі зобов’язувало спочатку до військової служби впродовж 40 днів у рік, але до середини ХІІ століття, з розвитком найманих військ особиста служба була замінена сплатою «щитових» грошей. Іншими феодальними повинностями були як при триманні по лицарській службі, так і при триманні по сокажу оплата шлюбу дітей власника, а також визначена плата при переході тримання до спадкоємців власника. Сокаж часто був зв’язаний з уплатою грошової феодальної ренти. Лорд, маючи право опікувати малолітніх дітей, що залишилися після смерті власника, користувався доходами їхнього майна, також він мав право одержувати допомогу від утримувача в різних урочистих випадках (видача заміж старшої дочки, посвята в лицарі старшого сина і т.д.). У випадку, якщо власник не залишав спадкоємців, його майно діставалося лордові.

Незалежно від повинностей, що несли вільні власники, вони розпадалися на різні групи з погляду повноважень власника.

В інших випадках власник одержував землю довічно або тимчасово, у цьому випадку він мав так названими поворотними правами. Землі при таких триманнях поверталися до лорда при певних умовах: смерть самого власника, відсутність прямих нащадків і т.д.

Однак існували і «заповідні» маєтки. Вони переходили, як правило, до старшого сина.

Права на нерухомість носили за англійським правом двоякий характер: у першому випадку особі належало володіння речі; а в другому — він міг одержати володіння лише в майбутньому. Крім «повернених» прав, до них відносилися і так названі «вичікувальні» права, тобто права на одержання якого-небудь майна після закінчення попереднього на нього права.

Історія земельної власності в Англії в період феодалізму — це історія боротьби за право розпорядження земельними триманнями, так як відчуження тримання означало визначену небезпеку невиправного несення феодальних повинностей. Зокрема, у 3-їй редакції Великої Хартії Вільностей була заборона продавати землю, не залишаючи частини, достатньої для забезпечення повинностей, що належать лордові.

При відчуженні землі власник міг або поставити здобувача на своє місце в ланці феодальних відносин (субституція), або передати йому землю як своєму васалові, тобто створити нову низову ланку цього ланцюга (субінфеодація). Обидва ці випадки були пов’язані з визначеним ризиком для лорда.

У першому випадку новий власник міг виявитися незабезпеченим або несправним у виконанні повинностей. В другому випадку основний власник одержував від свого нового васала при відчуженні його землі грошову суму, що вислизає від домагань лорда. Щоб застрахувати себе від подібного ризику, у ХІІІст. установили ряд стягнень при відчуженні землі в основному для «головних держателів», які одержали землю безпосередньо від короля. Так, останні повинні були довести, що це відчуження не принесе шкоди короні. У той же час королі не були схильні підтримувати намагання баронів заборонити відчуження землі взагалі.

У 1290 році статут за яким тримання можуть бути вільно відчужувані в порядку субституції, але в той же час заборонив субінфеодацію і тим самим утруднив створення в Англії нових тримань.

Однак воля відчуження земель не поширювалася на передачу церковних земель. Це було пов’язано з тим, що відчуження земель монастиря вело до припинення феодальних повинностей. Часто колишні власники одержували свою землю назад від монастиря на льготних умовах. Від цього страждали не тільки інтереси лордів, але і корони, тому що землі «мертвої руки» не могли ні при яких умовах стати виморочними або якось інакше надійти короні.

У Великій Хартії Вільностей 1215 року з цього приводу було сказано, «що у випадку передачі землі монастирям зі зворотним отриманням її власником, тримання проголошується незначним і земля може бути відібрана лордом». 3, 22]

Однак боротьба баронів і церкви продовжувалася і далі, і в 1279 року був виданий спеціальний «Статут мертвої руки», що підтверджував заборону відчуження землі на користь церкви без дозволу лорда. Але слідом за цим статутом королі самі почали видавати за плату дозвіл на продаж і дарування земель монастирям і тим самим, фактично, звели нанівець дію «Статуту мертвої руки» .

Відчуження земель у феодальній Англії було пов’язано з рядом труднощів і для набувача. Він завжди стояв перед ризиком, що земля буде в нього відібрана спадкоємцем основного власника. Тому при відчуженні землі середній власник давав гарантію набувачеві, де обіцяв йому відшкодування у випадку, якщо земля в нього буде відібрана.

В англосаксонський період перехід прав на землю відбувався в силу письмового документа, але при нормандських королях установився погляд, що документ сам по собі служить тільки доказом, але не переносить прав на землю. [3, 27] Тільки фактичний вступ у володіння нею і видалення з ділянки колишнього власника вважалося передачею землі.

Іншим способом передачі земельних прав було оформлення угоди у вигляді судової суперечки з наступною угодою, що вноситься у судові документи. Щоб кожен учасник мав підтвердження своїх прав, виготовлялися «іззубренні документи» — два однакових тексти писалися на двох половинках пергаменту, що потім разрізався по зиґзаґоподібній лінії. При судовій реєстрації угоди виготовлявся потрійний іззубренний документ, корінець якого залишався в архіві суду.

У земельних документах обговорювалися гарантії і передбачалися всі можливі ускладнення земельних тримань, так що англійські юристи навіть зробили земельні угоди особливою галуззю своєї професії, тому вони не підтримували реформи загального англійського права.

2.3 Головні інститути у праві середньовічної Англії

Феодальне землеволодіння не знало застави в тому вигляді, у якому цей інститут відомий у римському або сучасному праві, тобто, коли кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником, отримував можливість задовольнити свої вимоги за рахунок вартості закладеного майна. У ХІ-ХІІст. боржник іноді передавав свою землю на термін кредиторові до виплати боргу. Якщо кредитор не зараховував доходи від ділянки в рахунок погашення боргу, а залишав їх собі, то угода вважалася розтрачальною і грішною та називалася «мертва застава» .

У ХІІІ і ХІVст. застава відбувалася найчастіше у формі передачі власності на ділянку з умовою зворотної передачі власності у випадку сплати. Але якщо боржник не платив у назначений термін, то він втрачав право на повернення землі, тому що королівські суди не визнавали за боржником права на зворотне одержання землі після сплати боргу. Тільки суд канцлера в XVIст. почав надавати таким боржникам можливість одержати назад свою землю в силу «справедливості викупу» .

У період утворення в Англії Common Law виник дуже важливий інститут, що спочатку суперечив цьому праву, але потім став однією з основних особливостей останнього. Цей інститут у сучасному виді називається «довірча власність» — «трест», але при своєму виникненні він іменувався «цільовим призначенням. [3, 31]

Його сутність полягала в тому, що одна особа передавала іншій у власність своє майно або його частину для того, щоб отримувач, ставши власником, керував майном і використовував його в інтересах колишнього власника. Віддача майна з цільовим призначенням нерідко використовувалася для відхилення від повинностей і для приховання майна від кредиторів.

Крім цього передача з цільовим призначенням була єдиним способом перетворити один вид земельного тримання в інший, дати можливість володіти нерухомим майном таким колективам, як гільдії і т.д.

Протиріччя з «загальним правом» полягало в тому, що, за останнім, особа, що віддала майно з цільовим призначенням, мала не бути його власником, ним ставав отримувач. Якщо він порушував довіру і неправильно розпоряджався майном, то королівський суд не давав впливати на нього. Але так як це було пов’язано з порушенням обіцянки, тобто мова йшла про питання честі, то в другій половині XIVст. цільові призначення були узяті під захист судів справедливості.

Було зроблено безліч спроб боротися з цим інститутом. Але в 1535 році був виданий спеціальний статут, що визнав права власників, що передавали кому-небудь майно з визначеною метою.

Поряд з довірчою власністю виник ще один нефеодальний інститут — термінова оренда, пов’язаний з феодальними повинностями, який з’явився вже в ХІІІст.

Кредитори, які давали гроші в борг землевласникам, одержували грошову ділянку і користувалися її доходами, що заміняли їм заборонені відсотки. Уже на початку ХІІІст. стала розвиватися оренда землі вільними землевласниками. Така оренда розвилася настільки, що Common Law взяло в 1235 році орендаря під свій захист і надало йому позов для захисту від землевласника, якщо цей бажав зігнати його з ділянки до кінця терміну оренди". [3, 94]

У феодальній Англії не існувало будь-якої єдиної системи спадкування. [16, 47] Сімейне і спадкоємне право визначалося інтересами охорони феодальних тримань. Питання встановлення і розірвання шлюбу, а також відносини між чоловіками регулювались канонічним правом, але майнова сторона сімейних відносин регулювалася «загальним правом» .

В праві Англії власність поділялась на два види: реальну і персональну. Це розходження не збігалося з розходженням між рухомим і нерухомим майном. Перехід прав на землю і пов’язані з ними права складали категорію «real property» і визначались одними правилами, а перехід прав на personal property — іншими.

Феодальне право не відразу допустило спадкування земельних тримань. Спочатку після смерті власника земля поверталася лорду, і спадкоємець повинний був просити в останнього дозвіл на її викуп. На початку ХІІст. було встановлено, що землі головних власників і власників від них повинні переходити до їхніх нащадків, а виплати панові набували вид однієї з феодальних повинностей.

Наприкінці ХІІст. старий звичай поділу спадщини порівно між усіма синами змінився принципом майорату. Він забезпечував більш справне несення повинностей, запобігав поділу спадщини. Ніяким іншим спадкоємцям землі не передавалися. Common Law не знало такого інституту спадкування, як заповіт. Обхід цих правил був можливий тільки в порядку передачі за життя землі в довірчу власність, з покладанням на одержувача обов’язку розподілити її після смерті попереднього власника. [3, 98]

Розпорядження землею за заповітом було допущено тільки в 1540 році.

Сильним феодалом в Англії була і церква. Боротьбу з католицькою церквою юридично почали в 1351 році, коли був виданий статут «про провізорів», який не допускав заміщення кафедр єпископів іноземцями. У 1393 році іншим статутом було заборонено перенесення на розгляд римського папи справ, що могли бути дозволені англійськими судами. Але крім боротьби за невтручання римських пап у внутрішні справи Англії, англійський уряд ще з кінця ХІІІст. вів боротьбу проти розширення церковного землеволодіння. У 1279 році був виданий статут «De viris religiosis», в силу якого заборонявся подальший ріст церковного землеволодіння. [3,112] А на початку XVст. англійський уряд використовуваd часткову секуляризацію церковних земель. Королівська влада бачила в церковних землях джерело для покриття витрат, що давало їй можливість зайняти незалежне положення у відношенні парламенту. Після проголошення короля Генріха VІІІ главою церкви він провів за допомогою парламенту секуляризацію монастирського майна (1536−1540р.).

Розділ ІІІ. Джерела земельних відносин в Англії в ХІІІ ст.

3.1 Джерела маноріального походження та урядові джерела Тепер варто звернутися до юридичної сторони поземельних відносин. Аграрна історія Англії має у своєму розпорядженні величезний фонд різноманітних джерел.

Серед матеріалів для аграрної історії ХІІІст. (розквіт феодалізму) на першому місці стоять ті, котрі були складені виробництвом феодальних вотчин. Тут на першому місці слід назвати маноріальні описи, так звані екстенти манорів. Ці описи, що звичайно складаються на підставі доказів найбільше важливих, тобто найбільш заможних селян, дають докладне перечислення всіх тримань у манорі, як вільних так і кріпаків, з усіма їх повинностями. Часто дається опис і доменіальної землі. Сам термін «екстент» або «екстента» припускає, що повинність власників і прибутковість домена дані в грошовій оцінці. [8,112] Але звичайно термін «екстент» додається до всіх описів такого типу, незалежно від того, чи є в них грошові оцінки доходів і повинностей.

Іншим джерелом маноріального походження є протоколи маноріальних курій. Ці протоколи, що містять короткі записи всіх справ у маноріальних куріях, із вказівкою штрафів і мита, що йшли лордові, з рішеннями маноріальних журі, іноді з установленням норм маноріального звичаю, включають у себе величезний матеріал, що малює внутрішнє життя манора, побут в багатьох аспектах.

Однак, як відзначає у своїй роботі «Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст.» Е. А. Косминський, спеціальні дослідження з кінця ХІХст. стали висувати на перше місце третій вид маноріальних джерел — приказні звіти. Це джерело являє собою щорічні звіти старостів і прикажчиків про усі доходи і витрати маноріального господарства як грошових, так і натуральних, з урахуванням кількості панщинних робіт, як виконаниних, так і замінених грошовими платежами. Це джерело враховує дрібні подробиці побуту доменіального господарства. Жодне джерело, за словами Космінського, не може дати такого багатого матеріалу на питання про зв’язки доменіального господарства з ринком.

Ще одним важливим джерелом маноріального характеру є інструкції прикажчикам і старостам, що стосуються різних сторін керівництва господарством домена і складання звітів. Зокрема, це джерело висвітлює життя панського двору і роль у ньому невільних двірських робітників.

Ці чотири розряди джерел мають одне важливе, загальне — усі вони маноріального походження і малюють життя манора з точки зору доменіального господарства і маноріальної адміністрації. Ці джерела характерні, як правило, для великих церковних, рідше світських володінь півдня і сходу Англії.

На наступному місці в роботі «Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст.» ставляться матеріали урядового характеру: опису, судові справи, юридичні трактати, законодавчі акти і т.д. Діяльність урядових комісій і об'їзних суддів підсилюється під час правління Анжуйскої династії. Усілякі фінансові і судові розслідування складають найважливіший розділ джерел по аграрній історії Англії.

Серед них перше місце належить так званим Сотенним Сувоям 1279 року, що являє собою володарюючий кадастр, який своєю докладністю і точністю в багато разів переважає Книгу Страшного Суду. До цієї ж групи джерел варто віднести такі джерела, як описи, що складаються для спеціальних цілей — при переході тих або інших володінь у руки короля з нагоди конфіскації або смерті «головного тримача», а також звіти, що складаються чиновниками, яким було доручене керування цими володіннями.

До числа описів такого типу варто віднести також опис церковних володінь і церковних доходів, що вироблялися декілька разів протягом ХІІІст. З них найважливішою є «Церковна таксація папи Миколи ІV» 1291 року.

Існує також безліч інших джерел, однак найбільший інтерес мають лише «масові» урядові описи, тому що вони стосуються не тільки маноріального господарства, але дозволяють вийти за його межі, хоча вони, звичайно, менш детальні, ніж екстенти манорів.

Серед таких «масових» джерел, як зазначалося вище, найбільш цінними були Сотенні Сувої 1279 р. «Сотенні Сувої описують церковні і світські володіння, і дрібні і великі, і типові манори, і такі утворення, що навряд чи можуть бути названі манорами». [8, 125] Важливим в цьому джерелі є те, що всі частини опису складені одночасно, а тому не може бути неправильне поєднання в одній картині рис, які йдуть від різних періодів.

Район, охоплений Сотенними Сувоями 1279 р., переважає район землеробства (Верхня Темза, Уз, Авон), де зберігається панщина, тобто тут були цілком сприятливі умови для повного розвитку маноріальної системи.

Сотенні Сувої 1279 р. являють собою розслідування, в яких мають з’ясовуватися розміри збитків, нанесених короною під час смут попереднього царювання, і того розладу, який був внесений в діяльність провінційних органів держави. Особливий інтерес являла собою земельна власність і платежі вілланів.

У 1278−1279 р. призначаються об'їзди, під час яких роз'їздні судді вчиняють довгий ряд позовів на підставі розслідувань 1274−75 р. Деякі з них майже дослівно повторюють capitula 1274−75 р. — це питання про королівські манори і їхнє відчуження, про тримання in capite, сотнях у руках короля, про служби, які існують при королю, але втрачених ним, і про інші порушення прав корони.

З’ясовувалися і форми тримання: хто тримає свої володіння як феодал, хто на термін життя або на певний строк, хто тримає in capite, а хто за посередництвом інших лордів і яких саме, за які служби, повинності і платежі.

У такий спосіб це розслідування ставило перед комісією грандіозну задачу загального поземельного перепису всієї Англії.

Хоча вивчення Сотенних Сувоїв у загальному дає статистичне зображення англійського села в 1279 р., але, як відзначається в роботі «Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст.», у даному джерелі можна доглянути ряд указівок на зміни, що відбувалися в аграрному житті. У Сотенних Сувоях знайшли відображення такі явища, як диференціація тримань, захоплення общинних земель, комутація відробіткових повинностей.

Сотенні Сувої охоплюють порівняно незначну територію Англії, причому більш-менш подібну за своїм економічним і соціальним характером. Тому, щоб охопити більш обширну територію, необхідно вдатися до іншого джерела, наприклад, до Посмертних розслідувань. Коли вмирав «головний власник», то землі його йшли до рук короля. Королівський чиновник робив розслідування про їхню прибутковість і про те, хто являється найближчим спадкоємцем. Поки особа спадкоємця не була установлена, поки він не приносив феодальної присяги і не сплачував рельєфу, або поки не призначалось опікунство над неповнолітнім спадкоємцем, землі залишалися в руках короля і доходи йшли на його користь.

На основі цих джерел автор роботи «Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст.» піднімає ряд проблем: чи була Англія країною з пануванням маноріальної системи, і як співвідносились натуральна і грошова ренти.

3.2 Вотчинна система в Англії у ХІІІ ст. Грошова та натуральна рента Класична теорія розглядає аграрну Англію як сукупність більш-менш одноманітно побудованих манорів. Над манором стоїть лорд (одиничний або колективний), що тримає манор від короля або іншого лорда. Манор поділяється на дві основні частини: домен, що складає ½−1/3 території манора й оброблюваний працею селян, а також землі кріпаків-вілланів.

Однак маноріальна організація аж ніяк не була обов’язковою. Складністю у вивченні манорів полягає в порушенні маноріальної системи тим, що вільні власники часто тримали землі від декількох лордів у декількох манорах. У такий спосіб складаються досить значні володіння міжманоріального типу. Проблемою є і те, що одна і та ж особа тримає в одній вотчині, або в різних вотчинах частину земель як вільні тримання, а частину як вілланські. Можна було мати в чужому манорі вілланів, саджаючи їх на своє вільне тримання в ньому. Таким чином, окремі манори вростають один в другий і доменом, і вілланською землею, і вільним триманням.

Тому, відповідаючи на питання, чи можна сказати, що вся Англія була покрита однотипними манорами (думка Сібома і Виноградова) або ж, що Англія не складалася з манорів (думка Метланда) автор «Досліджень…» заявляє, що «ні тої, ні іншої думки ми без застережень прийняти не можемо». [11, 176]

На основі вивчених районів (Середня Англія) він робить наступні висновки.

1. Типовий манор з доменом і великою вілланською землею, преважаючи своїми розмірами вільні тримання, у цілому домінує в даних районах. Найбільша «маноріалізація» помітна саме на землі великих вотчинників, особливо на землі великих церковних лордів.

2. Типовий кріпак, манор виступає, в супроводженні вотчинних утворень іншої структури, за більшою частиною дрібних, де відмітною ознакою був слабкий розвиток або повна відсутність вілланства.

3. Навіть у розглянутих специфічно маноріальних районах можна виділити зони більш слабкої маноріалізації, де вілланська земля в загальному мала менше вільних тримань, і де велика вотчина не грає визначальної ролі.

Однак, щоб скласти собі повну картину історії аграрної Англії, необхідно розглянути ситуацію, що склалася в інших регіонах країни.

У своїх «Дослідженнях…» Космінский посилається на роботу Стентона «Types of manorial structure in the Northen Danlaw», у якій останній виявив характерні риси вотчинної структури в північному Денло (графства Йорк, Дербі, Ноттингем, Лестер, Лінкольн, Ретленд). У цій області довго зберігалися місцеві особливості, що виникли ще в часи датської колонізації ІХст.

Вотчини раннього нормандського періоду складались тут із тримань, і були розкидані на великі території, зв’язані з центром сплатою звичайних внесків і відвідуванням курій. Важких панщинних повинностей не несло навіть невільне селянство. Вільні ж селяни складали тут місцями до 60% населення.

Щодо аграрних порядків Східної Англії Космінський звертається до досліджень Дугласа і його роботи «The social structure of medieval East Anglia» (графства Норфок і Сеффок). Тут селянські тримання не розподілені навіть із приблизною рівномірністю по сільських полях у той час, як звичайно «кожен намагається зосередити свої смуги в одній якій-небудь частині цих полів». [7, 214] У результаті розвинених дрібних відчужень спостерігається крайня строкатість тримань по розмірах і розмаїття видів рент. Вілла і манор дуже рідко співпадають у Східній Англії. Вілла, як правило, розпадається на декілька манорів середньої величини, дуже строкатих у змісті сеньоріальних прав лорда.

Найбільш характерною рисою тут є вільне селянство. «Вільне село — село без лорда — нерідке явище у Східній Англії». [7, 234]

Історики визначають своєрідні аграрні порядки Кента, які не мають звичайної маноріальної характеристики. У Книзі Страшного Суду, Кент нічим не відрізняється від інших графств. Але в ХІІІст. між Кентом і іншими графствами спостерігається розходження. У Кенті панує місцеве звичайне право — Lex Kantiae, — яка відіграє в місцевих судах таку ж роль, як і загальне право в судах інших графств. Особливістю кентського звичайного права було те, що те населення, на яке воно поширювалося, вважалося особисто вільним. Кентський звичай дуже обмежував права лорда стосовно селянського володіння. Зокрема, селяни були вільні в відчуженні своїх наділів, і лорд міг вимагати тільки, щоб при цьому зберігалися належні йому служби і платежі. Отже, говорячи про аграрну, вотчинну структуру Англії ХІІІст. можна зробити наступний висновок. В основі аграрної структури Середньої Англії спочатку дійсно лежала маноріальная система, але в ході соціально-економічних перетворень вона зазнала значних змін. На більшості ж окраїн маноріальна система ніколи не існувала в класичному виді.

Найважливішим, що вплинуло на зміни в аграрній структурі Англії, був розвиток грошової ренти, цієї основної форми ренти для вільних власників, що поступово завоювала і сферу вілланського тримання. Грошова рента, що є уже формою розкладання феодальних відносин, вносила корінні зміни в вотчинний лад середньовічної Англії.

Автор «Досліджень…» в першу чергу порушує питання про те, яка форма ренти панувала в другій половині ХІІІст. Він вважає необхідним почати з чисто кількісного визначення частки тієї або іншої форми ренти в загальній сумі феодальної ренти, що англійське селянство віддавало церковним і світським лордам, хоча це «ще саме по собі не дає відповіді на це питання». [7, 312] Кількісне співвідношення можна визначити за допомогою вотчинних і урядових описів, у яких як відробіткові, так і ренти продуктами нерідко оцінюються в грошах. По приказним звітам добре відомий зміст цих оцінок — завдяки їм виробляється «продаж робіт», тобто заміна їх грошовими платежами, коли дані роботи не були потрібні. Однак тут виникає питання, якою мірою грошові оцінки були еквівалентні замінними ними відробітковими рентами. Питання суттєве хоча б тому, що оцінки вілланських робіт, що даються в маноріальних та урядових описах, як правило, нижче прийнятої в цей час заробітної плати найманих робітників.

Але це може бути пояснене тим, що від кріпаків не вимагався повний робочий день. У випадках же відрядної роботи оцінки були досить близькі. Загалом, ці нерідко досить складні розрахунки в остаточному підсумку дають лише приблизні цифри, але все-таки за ними можна скласти загальне уявлення про розміри відроблених і грошових рент. «Рента продуктами грає зовсім другорядну роль у Сотенних Сувоях, у середньому складаючи не більше 2−3% вілланських повинностей». [7, 367]

Найбільші труднощі зв’язані з підрахунком грошових рент. При крайній заплутаності держательських відносин в області вільних тримань дуже важко визначити розміри рент останніх. Вільний власник не тільки сплачує ренту, але й одержує її від своїх досить численних власників. І хоча автор «Досліджень…» говорить лише про можливості приблизних висновків, він, на основі зроблених обчислень, із упевненістю характеризує область, «охоплену уцілілими Сотенними Сувоями, як область кількісної переваги грошової ренти». Також у цій роботі відзначається, що є підстава думати, що роль грошової ренти була ще більш значною, ніж показує джерело. Сотенні Сувої при порівняльній однорідності охопленого даним джерелом регіону показують і ряд локальних особливостей. Так, наприклад, помітне посилення грошової ренти при переході від західних до східних графств. Крім розходжень, зв’язаних з географічним положенням вотчин, необхідно відзначити розходження в співвідношенні відробіткової і грошової ренти у вотчинах різної величини. «Досить швидкого перегляду сторінок Сотенних Сувоїв, щоб переконатися, що відробіткові ренти переважають переважно у великих вотчинах». Якщо ж спробувати встановити співвідношення грошової й відробленої рент у світських і церковних вотчинах, то видно, що в церковних вотчинах переважає саме відробіткова рента. Міцність, стійкість і консерватизм господарських порядків у старих церковних установах пояснюється нерухомістю їхніх власницьких прав — вони не змінювали своїх власників, не відчужувалися, не дробилися.

Проблема феодальної ренти була висунута в історичній літературі в основному в зв’язку з проблемою комутації. У цілому причини і хід комутації змальовувалися в такий спосіб: у ХІІ-ХІІІст. в Англії в загальному панує манор, заснований на повинностях невільних селян. З кінця ХІІІст., а частково вже і набагато раніше, роботи на панщинні починають замінятися грошовими платежами. Ця заміна, комутація, пов’язується з розвитком грошового господарства, що розкладає натурально-господарську основу манора. Ріст суспільного поділу праці, відокремлення міста від села, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринку ускладнюють колишні чисто споживчі цілі господарської діяльності. Передумовами комутації є зв’язок селянського господарства з ринком, а також зацікавленість у комутації як селянства, так і його сеньйора. Лорд був зацікавлений в одержанні грошей, так як у нього виникають нові потреби, а держава час від часу накладає на його землю великі грошові платежі і, крім того, великі суми поглинали його військові походи. З іншої сторони, лорд прагне позбутися від невигідної системи панщинної праці, що зв’язує його маноріальними звичаями, і замінити її системою найманої праці.

Комутація була вигідна і для селян, — звільняючи їх від найбільш важких повинностей і фактично створюючи можливість для переходу до повного звільнення.

Спочатку не існувало повної визначеності в змісті фіксації того або іншого порядку — лорд міг або брати гроші, або вимагати відбування панщини, не було і визначених норм грошових платежів. Лише поступово грошові платежі перетворилися в redditus assisae, одержали незмінну визначеність і нерухомість, освячені маноріальним звичаєм.

Таким чином, можна сказати, що в ХV-XVIст. Англія залишалась аграрною країною, це був початок разладу феодальних відносин.

3.3 Соціальні зміни в середовищі дворянства та селян

XVIст. займає особливе місце в історії Англії. Жодна країна Європи не зазнавала в настільки ранній період таких бурхливих потрясінь, що виражалися в руйнуванні феодальних відносин та інтенсивному розвитку капіталістичного укладу в економіці. «Англійське село… при достатній традиційності господарських підвалин, які збереглися на маноріальному звичаї, у XV-XVIст. не була вже селянською Аркадією». [8,54; 7,220] Вона стає основною сферою проникнення капіталу, створюючи найкращі умови для початкового накопичення. Аграрний переворот, заснований на експропріації селянства, збігався з мануфактурною стадією розвитку капіталізму в промисловості, чим у значній мірі прискорив генезис капіталізму в Англії. Класичний характер процесу розкладання феодальних порядків найбільше яскраво проявився в еволюції головного виробничого відношення епохи феодалізму — рентного, — яке, хоча й залишалося протягом XVI-першої половини XVIIст. частково феодальним, проте «якісно трансформувалося під впливом капіталістичних відносин, інфляційного характеру ринкових цін, зв’язаного з припливом золота з Нового Світу і його знеціненням». [7, 63]

До кінця XVст. у зв’язку з комутацією в Англії зникло кріпацтво: відносини між основними сільськими класами усе більш здобували «договірний характер». [7,72; 8,194] Викуп панщини став для більшості селян фактичним звільненням, знищивши саму основу їхньої неволі — роботу на землі лорда.

Зміни у виробничих відносинах спричинили за собою класові і соціальні зміни. Дворянство розкололося на два досить різних по своїй соціально-економічній структурі шари: старе і нове дворянство (джентри). Старе дворянство являло собою ортодоксальний шар, що продовжував розкішний образ життя, вважало нижче своєї гідності займатися господарською діяльністю. Підсумком цього стало поступове обідніння їх манорів, виснаження землі їх доменів, що привело в середині XVIIст. до упаду аристократії. Так, за період 1556−1602 р. з 40 родин перів 13 утратили до половини своїх манорів, а 25 — більш чверті земельних володінь через борги.

Джентри, залишаючись у рамках колишнього станового статусу, у класовому відношенні наблизилися до буржуазії. Шляхи формування земельної власності джентри були різними. Частково здобуваючи земельні володіння завдяки тюдоровській політиці внесків, нове дворянство зазвичай розширювало свої ділянки за рахунок селянських тримань шляхом різного роду насильницьких експропріацій. Що стосуєтьяс доходів джентри, то вони варіюються по графствам від 5 до 25 тисяч фунтів. Це було б неможливо лише при використанні традиційних феодальних методів експлуатації землі і її власників. «Необхідною умовою дбайливого господарювання було сполучення в дохідній частині маноріального бюджету феодальної ренти з комерційним прибутком за рахунок капіталістичних методів володіння господарством». [7,97]

Названа система знаходилася в явному протиріччі із системою лицарських тримань, що існувала в Англії до 1646 року. Хоча ця система з виплатою щитових грошей уже вижила себе, вона залишалась і в XVI і в XVIIст. як «релікт минулого». Зберігався принцип єдиноспадкування в передачі землі, система опіки малолітніх нащадків, прав керування їхнім майном і т.д.

Інтенсивність господарських змін не могла не позначитися і на селянстві. XVIст. стало критичним для селянського землеволодіння. Абсолютно переважною його формою в XVI-початку XVIIст. був усе ще копігольд — тримання з волі лорда і за звичаєм манора, що прийшло на зміну вілланству. Допуск до тримання копігольда одержували звичайно в маноріальній курії, де після сплати грошового внеску (вступного файна) і приношення присяги лордові, копігольдеру видавалася копія протоколу, який фіксував розміри ренти й його частки, а також термін тримання.