Мікроісторія і її пізнавальний характер

Реферат на тему:

«Мікроісторія і її пізнавальний характер»

Ціле XX століття, аж до переломних 1990;х рр., можна сміливо вважати ерою макропідходів в історичному мисленні. Уявлення про те, що хід світової історії легко відтворити за допомогою універсальних пояснювальних схем, рівною мірою присутнє і в модифікованих варіантах марксизму, і в побудовах німецьких геополітиків, і у працях теоретиків «Римського клубу». Історицизм у баченні прихильникіз цивілізаційних підходів стимулював пошук витоків Глобалізації у XV ст. та навіть ще більш ранніх часах. А вітчизняні рефлекси щодо «всесвітньої макроцивілізаційної суперсистеми» та «макрохристиянського світу» окреслювали рамки перехідного періоду від «цивілізаційно-реґіональної» до дійсної всесвітньої історії ХVІ-ХІХ століттями.

Розуміння того, що замість побудови генералізуючих пояснень і загальносвітових моделей розвитку слід уважніше «придивитися до локальних особливостей і варіантів, усвідомити фундаментальну багатоманітність культурно-історичного процесу у різних куточках земної кулі» прийшло до вчених разом із крахом двополюсної системи світоустрою, супроводжуваним виразною хаотизаціею суспільних процесів. Заклики до повернення історичним дослідженням «людського виміру» якоюсь мірою маскували розгубленість гуманітаріїв, що виразно побачили наукову неспроможність «тоталізуючих фікцій». Але значно більшою мірою у них відбилися реальні потреби «переакцентації» історичного знання — від простеження нібито існуючих; «загальних закономірностей» до проникнення у деталі соціальної взаємодії і культурних взаємовпливів. Так виникли нові наукові напрями, які найчастіше об'єднуються поняттям «мікроісторія», але охоче застосовують також бренди «історичної локалістикн», «нової локальної історії», «нової культурної історії» тощо.

Термін «мікроісторія», застосований ще у 1960;х рр. Ф. Броделем, зазнав складної еволюції. Спочатку він уживався в іронічно-скептичному сенсі, на означення чогось маловартісного навіть у порівнянні з «історією подій». У ньому вчувалося щось ефемерне й кон’юнктурне — доти, поки цей термін не зробила своїм брендом наукова школа італійських істориків, які групувадися навколо журналу «Quaderni Storici». Гідна подиву активність її представників була належним чином оцінена науковою громадськістю у середині 1990;х рр., коли у видавництві «Einaudi» вийшло понад 20 томів праць, виконаних у ключі мікроаналізу, і серед них «Нематеріальна спадщина» Дж. Леві (1985 р.), «Робітничий світ і робітничий міф» М. Ґрібауді (1987 р.). «Майстри й привілеї» С. Черутті (1992 р.). їх поява була розцінена як виклик «риторичній» історії, своєрідний бунт проти спрощених уявлень про автоматизм суспільних процесів, який, зокрема, виявляли представники модної на той час школи історико-критичної соціальної науки. Історію-синтез пропонувалося замінити прискіпливим інтересом до деталей під гаслом: «Від аналізу глобальних суспільних структур — до вивчення малих життєвих світів».

Побачитив речі, яких раніше не помічали — та стисло висловив суть мікроісторії як експериментального методу Дж. Леві. Він же зауважив, що «мікроісторія не налаштована приносити у жертву індивідуальність заради узагальнень: більше того, у центрі її уваги — вчинки особистостей або одиничні події. Але вона також не схильна відкидати всіляку абстракцію: малопомітні ознаки або окремі казуси можуть сприяти виявленню більш загальних феноменів» Леви Дж. К вопросу о микроистории // Современные методы преподавания новейшей истории. — Москва, 1996. С. 171, 184.

Новий напрям недовго залишався прерогативою італійської наукової школи мікроаналізу. Остаточно у світовій науці він утвердився після виходу монографії Б. Гауперта та Ф.Шафера. Попри те, що книга мала назву «Молодь між Христом і свастикою», у ній ішлося не про молодь як соціальну категорію, а про одну людину, пересічного таксиста. Реконструкція його біографії дала змогу переконливо виявити не лише характерні риси молодіжного світосприймання, але й сутність фашизму як ідеології та політики.

Переорієнтація істориків від дослідження «суспільства», «нації», «колективної самосвідомості» на аналіз досвіду самоідентифікації окремої людини, що відчуває себе членом певної спільноти і живе за її законами (або всупереч їм), стала примітною ознакою часу, в якому розмиваються і втрачають чіткі обриси не лише суспільні страти й вибудувані ними демаркаційні межі, але й засади корпоративної психології. Девальвували, втративши власний генералізуючий пафос, не лише марксистські канони, але й структуралістські схеми, ґрунтовані на пошуку закономірностей у суспільному розвитку. За таких умов звернення до «нормальних винятків», яке постулює мікроісторія, сприймається не стільки як «потреба історіографічного розуму розкладати інформацію у різні шухляди інтелектуального комода», а радше, як пошук нової парадигми для гуманітарних дослідницьких програм.

Поява мікроісторії як наукового напряму ознаменувала утвердження нового, особистісно-психологічного підходу до аналізу минулого. Його зростаючу роль у розширенні історичного горизонту реєструють і соціологи. Як уважає О. Яницький, інтерес до розуміння соціальної динаміки «через людину» та її мікроісторію зростає з кількох причин. Сучасній людині потрібні «свідки повсякденності», які доносять до нас думки й почуття «маленьких, але справжніх агентів історичного процесу». Причому їй потрібні не коментатори, а аналітики, здатні створити ефект «пробудження розуму». Нашому часові критично не вистачає глибокої рефлексії, «радикального сумніву». «Розсекречування історії» неможливе лише через архівний документ. Щоб «далеке минуле вийшло на сучасність, потрібні живі свідчення». Яницкий О. Н. Расширение исторического горизонта // Социологический журнал. 2008. — № 4. — С. 150−151.

У такому переакцентуванні дослідницьких інтересів від макро — до мікропроцесів більшість дослідників убачає вплив популярної у 1970;х рр. історичної антропології. Проекти «антропологізації історії», що виходили від Г. Медіка, а Ґеттінґенського інституту історії ім. М. Планка, та «історичних досліджень поведінки», запропонованих А. Нічке з Інституту соціальних досліджень (Штутґарт) стали вагомим внеском німецької системи Аlltagsgeschte (історія повсякдення) у розширення предметного поля мікроісторії. Неможливо обійти увагою і внесок у концептуалізацію мікроісторії француза Ж. Ревеля, який теоретично обгрунтував можливості застосування мікроаналізу у дослідженні соціальних і духовних процесів, зокрема, історії ментальностей.

У Російській Федерації популяризація аналогічного напряму досліджень велася в рамках семінару з історії приватного життя в Інституті загальної історії НАН. Теоретичні проблеми мікроаналізу порушувалися на шпальтах альманахів: «Казус» «Индивидуальное и уникальное в истории», «Одиссей. Человек в истории», а також під час наукової конференції, присвяченої зіставленню мікро — й макропідходів у дослідженні минулого. Историки в поиске: Микро — и макро подходы к изучению прошлого. — Москва, 1999. Збірку перекладів основоположних праць із мікроісторії з анотованою бібліографією у 2003 р. видав Європейський університет Санкт-Петербурга.

У мікроісторії, як нового напряму історичних досліджень, відразу ж з’явилося багато як прихильників, так і опонентів. Останні звертали увагу на «пастки описовості», «безідейної мікрології», брак репрезентативності об'єкта, що вивчається. Постмодерністи побачили у мікроісторії всього лише «черговий міф», доводячи, що вона можлива тією мірою, наскільки використовуватиме макроісторичні поняття. Багато хто закидав мікроісторикам нетрадиційні композиційні прийоми, із надмірним зверненням до поліцейських; розслідувань чи літературних текстів.

Зрозуміло, що певні аналогії такого плану припустимі - мікроісторією досить довго було прийнято вважати все те, що фокусує увагу на частковому; й унікальному. Але якщо говорити про сучасне обличчя мікроісторії, то туй ми маємо справу, за Г. Медіком, не з частковим залишком «великої» історії, а з принципово новим способом пізнання, що відкриває можливість проникнення у недосліджені області соціальної історії. «Зміна методу» спричинена; «зміною досвіду» сучасників, але не лише цим. Конституюючими чинниками стали широкі інтелектуальні дебати з проблем гуманітарних наук і, особливо, виклик, кинутий соціальній історії етнологією та культурно-антропологічннми дослідженнями. Ослаблення ідентифікації людей із великими; спільнотами — від нації і держави до профспілок — разом зі втратою ефективності глобально-історичних євроцентристських підходів стимулювало інтерес до переважно приватних історичних «мікросвітів», тих самих «малих, областей», у центрі яких стоїть окрема людина.

На той помітний вплив, що його мікроісторія справила на історію повсякденності, звертає увагу російська дослідниця Н. Пушкарьова, яка вважає, що мікроісторичний підхід, по-перше, дав змогу взяти до уваги множинність приватних доль, реконструювати життя непримітних людей. По-друге, на цьому шляху здійснювалася апробація методик вивчення нереалізованих можливостей. По-третє, цей підхід визначив нове місце джерел особового походження, допомагаючи розумінню міри свободи індивіда у заданих історико-політичнпх, етнокультурних та інших обставинах. По-четверте, саме історики цього напряму, слідом за Ф. Броделем, скерували свої дослідження на способи життя й екстремального виживання в умовах війни, революцій, терору. За О. Коляструк, саме це мало своїм наслідком подолання снобізму стосовно маргіналів — інакомислячих, злочинців, представників сексуальних меншин тощо. Див.: Коляструк О. А. Предмет історії повсякденності: історіографічний огляд його становлення у зарубіжній та вітчизняній історичні науці. // Укр. іст. журн.- 2007. № 1. С. 175−184.

Н.Яковенко бачить специфіку мікроісторії не лише у тому, що, фокусуючи увагу на «безіменних будівничих» історії, вона зближується із започаткованою англійськими істориками-марксистами у 1980;х рр. «історією знизу». Дослідниця робить акцент на тому, що мікроісторія рішучіше, ніж історична антропологія, переміщує історика від зовнішнього, подієвого, світу у прихований світ думок, намірів, світосприймань.

Про те, що дискусії на тему мікроаналізу здатні стимулювати джерелознавчі роздуми, пише К.Єрусалимський. Адже інтерес до унікального не тільки розширює коло уведених до наукового обігу джерел, але й зміщує дослідницьку увагу до нетрадиційних джерел і нетрадиційних методів роботи з документами. К. Гінзбурґ і К. Поні навіть вивели цікаву закономірність: масові, стандартизовані джерела для мікроісторії менш цікаві, ніж випадкові й статистично рідкісні - саме вони сприяють виробленню специфічної понятійної мови. На цьому шляху, уважає К.Єрусалимський, історія здатна виходити на грань, суміжну не лише з психологією, але й з біохімією. Ерусалимский К. История, историк и источник в конфликте интерпретаций // Исторические исследования в России — II. Семь лет спустя. — Москва, 2003. — С. 541−542.

Немає нічого дивного у тому, що і досі мікроісторія навіть в академічному середовищі сприймається неоднозначно, їй закидають відсутність власного, чітко окресленого методу, спроби «тривілізувати» історію шляхом зосередження уваги на надто вузьких проблемах чи долях маловпливових, пересічних, осіб. Хоч сьогодні мікроісторія вже знайшла свою нішу у системі історичного знання, її часто характеризують як особливий, якщо не сказати «зухвалий», випадок історичної репрезентації, «камінь спотикання сучасної історичної теорії. За А. Олейниковим, «головний парадокс, перед яким ставить нас мікроісторія, полягає у тому, що відчуття незвичайної близькості минулого створюється у ній за відсутності скільки-небудь цілісної картини […] Минуле, з яким має справу мікроісторія, — це, строго кажучи, уже не те минуле, яке конструюється засобами історіографічної оптики. Воно не вставлене у рамку і не винесене на зручну для розгляду дистанцію». Олейников А. Микроистория и генеалогия исторического опыта // Казус. Индывидуальное и уникальноу в истории. Вип. 8 — Москва, 2007. С.379−373. Ф. Анкерсміт бачить у таких «невловимих і прозорих» підходах небезпеку «осучаснення минулого» чи «історизації сучасного», «цікаве змішування теорії й історії» Верменич Я. В. Мікроісторія як проблемне поле соціогуманітарних досліджень. Український історичний журнал. — 2010, № 4. С. 160.

Навряд чи такі сумніви (які, зрозуміло, мають право на існування) бодай якоюсь мірою здатні применшити евристичний потенціал мікроісторичних підходів. На те, що вони не руйнують цілісний образ історії, а, навпаки, підкріплюють його, звертає увагу Л. Зашкільняк. «Власне культурно-антропологічний дискурс» в історіографії, неззажаючи на захоплення «мікроісто-рією», створює сприятливі умови для синтезуючого погляду на минуле, який уникає телеологічних уявлень про односпрямованість історичного процесу і передбачає його багатовекторність. Так само, як мотиви і дії людей мають індивідуальний і суб'єктивний характер, історичні інтерпретації цих дій призводять до плюралістичного бачення минулого" Українська історіографія на зламі XX-XXI століть: здобутки і проблеми. — Л., 2004. — С. 37 .

Здається, що мікроісторія як жанр історичного дослідження з’явилася вчасно — саме тоді, коли і традиційні (антикварні), і осучаснені методи дослідження локальності виразно виявили свою недостатність, а усталена джерельна база — ознаки вичерпаності. Щоб не ходити безліч разів протоптаними стежками, історична наука повинна була, по-перше, «підняти» в архівах ті справи, які попередникам здавалися нецікавими, а, по-друге, сміливо ввійти у суміжні сфери наукового пізнання, уже освоєні антропологами, соціологами, соціальними психологами. Важливо тепер зберегти відчуття міри, у тому числі й у номенклатурі понять. Слід звільнити термін «мікроісторія» від надто розширених трактувань, якомога чіткіше відмежувавши предметне поле нового наукового напряму від суміжних полів історії ментальностей, повсякденності, побуту тощо. А головне — дбати про те, щоби мікроісторичні підходи не стали інтелектуальною модою, яка здатна знецінити те суттєво нове, що виводить мікроісторію на новий, постнекласичний, рівень узагальнень.

Висновок Мікроісторія, отже, вибудовує власну лінію досліджень по той бік концепції макроісторичної синтезуючої історії. Ідеться не про специфічний інтерес до малозначущих деталей і постатей, а про цілісне вивчення об'єкта: «за допомогою мікроскопа». Таким чином; удається досліджувати спосіб включення індивідуальної діяльності у колективну та, отже, фіксувати індивідуальне у соціальному і соціальне в індивідуальному на рівні конкретної історичної практики. Це означає істотне розширення сфери дослідження.

Замість традиційної зосередженості на національних символах соціальні історики спрямовують увагу на маргінальні суспільні прояви, субкультури, звичайних людей. Інваліди чи представники пригноблених національних меншин здатні затьмарити героїв війн і навіть ідеологічних речників націй. Мікроісторія, стала відповіддю на соціокультурний виклик 1970;1980;х рр., протестом проти дослідження «суспільства без людського обличчя». Етична налаштованість нової історіографічної культури допомагає вибудовувати мости між суспільствами, культурами і різними образами минулого, створювати з'єднувальні і кроскультурні, а не спокутувальні чи реваншистські наративи.

Орієнтація на вивчення життя «маленької людини» в її органічному середовищі, глибоке проникнення у життєвий світ індивіда і його оточення у контексті широких історичних узагальнень, з урахуванням суспільних, економічних, політичних і культурних умов та відносин, дослідження мікроспільнот, заснованих на родинних чи сусідських зв’язках — усе це перетворює мікроісторію на перспективний науковий напрям, за допомогою якого вдається простежити ті глибокі рівні соціальних «правил гри», які залишаються непоміченими за умов використання традиційних методів історичного пошуку.

Список використаної літератури:

мікроісторія минуле глобалізація аналіз

1. Український історичний журнал. — 2010, № 4. С.156−170

2. Польская С. А. Микроистория в зеркале исследований современной французской медиевистики // Новая локальная история. Выпуск 1. Новая локальная история: методы, источники, столичная и провинциальная историография: Материалы первой Всероссийской научной Интернет-конференции. Ставрополь, 23 мая 2003 г. — Ставрополь: Изд-во СГУ, 2003. — 262 с.

3. Ханс Медик. Микроистория // THESIS, 1994, вып. 4. — С. 193−202

4. Историки в поиске: Микро — и макро подходы к изучению прошлого. — Москва, 1999.

5. http:// wikipedia.org.ru.

6. http://ec-dejavu.ru/m-2/Microhistory_Zenkin.