Окреме провадження

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний університет «Одеська юридична академія»

Факультет адвокатури Кафедра цивільного процесу

Курсова робота з теми:

Окреме провадження

Одеса — 2012

Зміст

Вступ Розділ 1. Загальна характеристика окремого провадження

1.1 Поняття, зміст та ознаки окремого провадження

1.2 Ознаки окремого провадження

1.3 Особи, які беруть участь в справах окремого провадження Розділ 2. Справи окремого провадження, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством Розділ 3. Справи, особливості розгляду яких в окремому провадженні визначені іншими актами законодавства Висновки Список використаної літератури

Вступ

Встановлення в судовому порядку фактів, що мають юридичне значення, є обумовленим необхідністю здійснення захисту прав та законних інтересів. Виникнення, зміна та припинення майнових та особистих немайнових прав завжди безпосередньо наслідком тих чи інших юридичних фактів. Однак, нажаль, далеко не завжди наявність або відсутність цих фактів є очевидною. Для таких випадків передбачений судовий порядок встановлення юридичних фактів. Ці справи розглядаються в порядку окремого провадження, який закріплений в Розділі IV Цивільного процесуального кодексу України. Окреме провадження відрізняється від інших видів провадження у цивільному процесі відсутністю спору про право, розглядається тільки питання про наявність або відсутність юридичних фактів. Окреме провадження вирізняється за суб'єктним складом та особливостями розгляду. Такі справи порушуються виключно на підставі заяви. Справи окремого провадження не можуть вирішуватись в третейському суді та закриватись у зв’язку з укладенням мирової угоди. Всі ці ознаки виділяють окреме провадження як окремий вид цивільного судочинства.

Отже, мета даної роботи полягає в розкритті поняття окремого провадження, визначенні його особливостей та розгляді категорій справ, що, відповідно до законодавства, розглядаються в порядку окремого провадження.

Нормативною основою даної роботи стали такі правові акти, як Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, а також Постанова Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. № 3, Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. № 11.

Науковою основою стали праці таких видатних вчених, як Бичкова С. С., Білоусов Ю.В., Борисова В.І., Жилінкова І.В., Кілічава Т.М., Червоний Ю. С., Чорнооченко С.І., Штефан М. Й., Фурса С.Я.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У розділі 1 розглянуто загалом окреме провадження як вид цивільного судочинства, також визначено його основні ознаки, розкрито суб'єктний склад.

У розділі 2 детально розглянуто основні категорії справ, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством, досліджено особливості їх розгляду.

У розділі 3 досліджено справи, особливості розгляду яких в окремому провадженні визначені іншими актами законодавства, визначено їх характерні риси та специфічні властивості.

Розділ 1. Загальна характеристика окремого провадження

1.1 Поняття та зміст окремого провадження

В ст. 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Однак, захист прав та інтересів, що охороняються законом, виникає не тільки у випадках їх порушення. Часто виникає необхідність у встановленні у судовому порядку юридичних фактів, що необхідні для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Такі справи розглядаються в порядку окремого провадження.

У вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві протягом більш ніж 100 років знаходила своє відображення конструкція кількох форм цивільного судочинства — так званий спірний або позовний і окремий порядок (форма) цивільного процесу, зумовлений необхідністю формулювання спеціальних процесуальних норм.

Деякі сучасні дослідники конструкцію форм судочинства пов’язують із традицією римського права, яка виокремлює спірне позовне провадження (jurisdictio conteutiose) і безспірне (jurisdictio voluntaria) і яка, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

З приводу окремого провадження С. Фурса стверджує, що «чинне цивільне процесуальне законодавство хоча і допускає су довий розгляд справ окремого провадження, проте розцінює останній як вид цивільного судочинства та виходить із виключного характеру цього провадження як засобу захисту охоронюваних законом інтересів. І це зрозуміло, якщо зважати на те, що цивільна процесуальна діяльність організується насамперед для вирішення цивільно-правових спорів. Усе інше, що не пов’язане з такими спорами, можна віднести до компетенції суду в силу прямої вказівки закону і за наявності певних умов».

Визначення окремого провадження дано в ст. 234 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) України. Відповідно до цієї статті, окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Останнім часом в юридичній літературі висловлена думка про здійснення в окремому провадженні не правосуддя, а судового «управління», коли законодавець покладає на суд невластиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без розгляду спору про право. Як зазначає І. Удальцова, у окремому провадженні відсутній предмет судового захисту, змагальні засади, виключність рішення суду як акта судової влади. Подібні погляди можна знайти ще в роботах П. Єлісєйкіна, який дійшов висновку про адміністративно-процесуальну природу методів судової діяльності у непозовних провадженнях (до яких він відносив окреме провадження та провадження у справах, що виникають з адміністративних правовідносин), які не охоплюються поняттям правосуддя у цивільних справах.

Компромісною в цьому плані можна назвати позицію С. Фурси про можливість віднесення тієї чи іншої діяльності до компетенції суду лише «за умови, якщо вона пов’язана із захистом суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу, оскільки правосуддя — це особливим чином організована діяльність судів, що характеризується певними цілями, досягнення цієї мети забезпечується процесуальним законодавством, яке регулює порядок здійснення правосуддя».

Законодавець у ЦПК України порівняно з ЦПК УРСР 1963 р. інакше підійшов до категорії справ, що підлягають розгляду в порядку окремого провадження, розширивши їх коло, а крім того, вказав, що у випадках, передбачених законом, у порядку окремого провадження можуть розглядатися й інші справи. Раніше ЦПК містив виключний перелік справ, які підлягали розгляду судами в окремому провадженні.

Відповідно до новітнього цивільного процесуального законодавства із категорій справ окремого провадження вилучаються справи за заявами про встановлення неправильностей у актах громадянського (нині - цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Так, відповідно до перехідних та прикінцевих положень ЦПК скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до глави 39 ЦПК 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК за правилами, встановленими главою 36 ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України.

Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4)усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Також, відповідно до ч. 3 ст. 234 ЦПК України, можуть бути розглянуті в окремому провадженні такі категорії справ, як справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

1.2 Ознаки окремого провадження

Всі категорій справ, що розглядаються в порядку окремого провадження, мають свої особливості, що обумовлюють специфічний порядок їх розгляду і вирішення. Але всі вони наділені спільними рисами, які дають підстави об'єднати їх в окремий вид провадження:

1) у справах окремого провадження відсутній спір про право цивільне. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який має вирішуватись в порядку позовного провадження, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК України);

2) у порядку окремого провадження розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Проте встановленню підлягають не будь-які юридичні факти, а лише ті, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності оспорюваних прав (ч. З ст. 234 ЦПК України);

3) підставою порушення таких справ є заява (статті 236, 242, 246 ЦПК України тощо);

4) всі справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Однак законодавець встановлює ще додаткові особливості розгляду для більшості таких справ (ч. З ст. 235 ЦПК України);

5) особами, які беруть участь у справах окремого провадження, є заявник, заінтересовані особи та їх представники (ч. 2 ст. 26, ч. 4 ст. 235 ЦПК України);

6) враховуючи особливості предмета та суб'єктного складу справ окремого провадження, закон обумовлює неможливість їх передання на розгляд третейського суду та закриття у зв’язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235 ЦПК України).

Справи окремого провадження можна охарактеризувати тим, що предметом судового розгляду в основному є інтереси заявників, що охороняються законом. При цьому інтерес, що охороняється законом — це самостійний предмет захисту в справах окремого провадження, який є складовою частиною права і має місце в окремому провадженні внаслідок відсутності в справі сторін із протилежними юридичними інтересами.

Розгляд матеріально-правового спору в них виключається, оскільки це суперечить природі цього виду цивільного судочинства, в якому суд лише підтверджує наявність або відсутність фактів, з якими пов’язана реалізація суб'єктивного права.

Однак у справах окремого провадження можливий спір про факт, що вимагає судового підтвердження, оскільки не завжди встановлювані судом факти є очевидними і щодо їх існування є суперечливі міркування. В усіх таких випадках суд повинен переконатися в існуванні чи не існуванні фактів шляхом перевірки та співставлення наявних доказів, з’ясування суперечностей в міркуваннях заінтересованих осіб. Тому спір про факт у окремому провадженні можливий, а наявність чи відсутність факту мають бути встановлені судом, якщо спір про факт не перейшов у спір про право.

Аксіомою для справ окремого провадження є те, що при їх розгляді, якщо виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК). Дійсно, для категорій справ окремого провадження, закріплених у ЦПК, характерною є безспірність предмета судового розгляду. Якщо в позовному провадженні розглядаються і вирішуються спірні цивільні правовідносини, то в окремому провадженні, як правило, розглядаються безспірні правовідносини. Спірність або безспірність права, що підлягає судовому захисту, ще в своїй допроцесуальній стадії є об'єктивно існуючими чинниками, які, набуваючи процесуальної якості, визначають спірний чи безспірний характер процесуальної форми.

Необхідно також зазначити, що позовне і окреме провадження в цивільному процесі мають різну мету. Метою позовного провадження є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Метою окремого провадження може бути як охорона інтересів заявника та заінтересованих осіб, так і захист прав заінтересованої особи (наприклад, у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, а також про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глави 2 і 3 розділу IV ЦПК).

Виходячи з принципів цивільного процесуального права, такі принципи, як диспозитивність, безпосередність, усність, гласність судового процесу та його повна фіксація технічними засобами, а також інші застосовуються в окремому провадженні. Згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК положення щодо змагальності та меж судового розгляду у справах окремого провадження не застосовуються.

Із цим положенням погодитись не можна, оскільки принцип змагальності може й повинен мати місце при розгляді судами таких категорій справ, як визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або отримання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, оскільки залучені до участі в справі заінтересовані особи можуть спростовувати факт обмеженої дієздатності, каліцтва тощо залежно від категорії справи.

Справи окремого провадження розглядаються судами з дотриманням загальних правил, передбачених ЦПК. При цьому треба зазначити, що особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються конкретно для кожної категорії справ, а також загальними положеннями, встановленими розділом IV ЦПК.

Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з’ясування обставин справи. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі - заявника та заінтересованої особи, встановлені ст. 27, а також ч. 5 ст. 31 ЦПК, де зазначено, що заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов’язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК.

Справи окремого провадження проходять ті самі стадії цивільного процесу, що й справи позовного провадження: відкриття провадження у справі, проведення попереднього судового засідання, судовий розгляд тощо. Але незважаючи на загальний порядок, справи окремого провадження доповнюються певними процесуальними діями, віднесеними до тієї чи іншої категорії справ.

На справи окремого провадження поширюються загальні правила доказування, фіксації судового процесу технічними засобами, ухвалення судових рішень тощо.

1.3 Особи, які беруть участь в справах окремого провадження

Однією з характерних рис окремого провадження є відсутність сторін у справі, оскільки окреме провадження не має змагальності. Замість сторін у справах окремого провадження беруть участь заявник, заінтересовані особи та їх представники (окрім справ про усиновлення).

Закон встановлює, що особи, які беруть участь у справах окремого провадження, користуються рівними процесуальними правами (ч.1 ст. 31 ЦПК). Відповідно вони несуть і рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін випливають із установленого ст. 55 Конституції права на судовий захист.

Процесуальні права осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, різноманітні, і в даному випадку необхідно зробити їх загальний огляд. Перш за все вони володіють правом на безпосередню участь у справі. Вони вправі брати участь у всіх судових засіданнях по справі, — присутніми при здійсненні процесуальних дій, знайомитись з матеріалами справами, робити виписки з них, робити копії. Мають право попередньо оцінювати неупередженість членів суду, їм надано право заявлення відводів. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження, є зацікавленими особами, вони можуть самостійно визначати обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносить, зміни в заявлених вимогах.

Особи, які беруть участь у справах окремого провадження мають право пред’являти докази і брати участь у дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь в справі, а також свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводи і заперечувати.

Особи, які беруть участь у справах окремого провадження мають право перевірки законності і обґрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в апеляційному та касаційному порядку, порушувати питання про його перегляд за нововиявленими обставинами.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин у окремому провадженні є суд, особи, які беруть участь у справі, інші учасники цивільного процесу. Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати лише між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах. Обов’язковим суб'єктом є суд незалежно від виду цивільного судочинства. Особами, які беруть участь у справі, в справах окремого провадження є заявники та заінтересовані особи.

Заявником вважається особа, в інтересах якої порушується справа в судді про встановлення якої-небудь обставини, необхідної для здійснення цією особою суб'єктивних майнових або особистих немайнових прав. Заявник сам може подати заяву для порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може порушуватись на вимогу прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування та особи, якій законом надано право захищати права, свободи, інтереси Інших осіб. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального законодавства, які регулюють порядок розгляду конкретних категорій справ окремого провадження, або нормами матеріального права, які визначають можливість звернення до суду певних органів.

До заінтересованих осіб ЦПК відносить осіб, які беруть участь у справі й мають у ній юридичну заінтересованість. Коло заінтересованих осіб визначається взаємостосунками із заявником у зв’язку з обставинами, які підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов’язки. Участь у справі цих осіб зумовлена тим, що з встановленням певних обставин заявник може реалізувати своє право в матеріальних правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерно те, що їх суб'єктивні права та обов’язки мають юридичний зв’язок із суб'єктивними правами та обов’язками заявників.

Іншими учасниками цивільного процесу є секретар судового засідання, судовий розпорядник, експерт, спеціаліст, свідки, перекладач та особи, які надають правову допомогу при розгляді справи (Параграф 2 Глави 4 Розділу І ЦПК).

Однією з новел ЦПК є розгляд деяких категорій справ окремого Провадження одним суддею і двома народними засідателями. До таких належать справи: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про визнання фізичної особи недієздатною і поновлення цивільної Дієздатності фізичної особи, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; про усиновлення; про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Законодавець, вводячи інститут народних засідателів у цивільному процесі, виходив зі ст. 124 Конституції, в якій зазначено, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Розділ 2. Справи окремого провадження, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством

Справи, які суд розглядає в порядку окремого провадження, варто розділити на дві групи. До першої відносяться ті справи, процесуальний порядок розгляду яких урегульований ЦПК, а до другої - справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. До першої групи належать справи про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

усиновлення;

встановлення фактів, що мають юридичне значення;

відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;

передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

визнання спадщини відумерлою;

надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

ЦК установлює 3 види дієздатності: часткову, неповну, повну. Частковою цивільною дієздатністю володіють фізичні особи, які не досягли 14 років, неповною цивільною дієздатністю — фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла повноліття — 18 років. У певних випадках повної дієздатності може набувати особа, яка не досягла 18-річного віку. Відповідно до ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Також фізична особа набуває повної цивільної дієздатності, якщо вона досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю — з моменту державної реєстрації її як підприємця, або записана матір'ю або батьком дитини (ст. 35 ЦК).

Підставами для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є:

1) страждання особи на психічний розлад. Причому психічний розлад має бути таким, що істотно впливає на здатність усвідомлення цією особою значення своїх дій та (або) керування ними;

2) зловживання особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Проте одного факту зловживання для обмеження цивільної дієздатності недостатньо. Таким зловживанням особа має ставити себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК України).

Суть обмеження дієздатності фізичної особи полягає у тому, що при цьому вона може укладати угоди щодо розпорядження майном, а також одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. У разі визнання фізичної особи недієздатною всі угоди від її імені здійснює опікун. Такі обмеження у сфері цивільної діяльності фізичних осіб змінюють їх правовий статус. Тому з метою гарантування захисту фізичних осіб від незаконного та необґрунтованого позбавлення їх можливості реалізації належних їм прав та виконання обов’язків встановлена цивільна процесуальна форма обмеження їх дієздатності і визнання недієздатними з підстав, чітко визначених законодавством (статті 36, 39 ЦК України). Цим охороняються матеріальні права та інтереси таких осіб і членів їх сімей, усуваються можливості діяти на шкоду собі.

Згідно зі ст. 237 ЦПК справа про обмеження цивільної дієздатності особи може бути порушена за заявою членів її сім'ї, органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу; про визнання фізичної особи недієздатною — за заявою членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу; про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органу опіки та піклування.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» вказав, що справи про визнання громадянина обмежено дієздатним можуть бути порушені лише за заявою осіб, зазначених у законі. Таким чином, коло цих осіб обмежене і розширеному тлумаченню не підлягає. Право на порушення справ про обмеження дієздатності громадянина, що зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами, мають лише ті члени сім'ї, які проживають разом з цією особою і внаслідок зловживання нею спиртними напоями чи наркотичними засобами виявляються у важкому матеріальному становищі. Працездатний один з подружжя, що проживає окремо, працездатні, проживаючі окремо батьки чи діти не мають права на порушення справи, оскільки громадянин не може ставити їх у тяжке матеріальне становище.

Заява про визнання громадянина обмежено дієздатним подається до суду за місцем проживання цього громадянина. У заяві про визнання громадянина обмежено дієздатним повинні бути викладені обставини, що стверджують дії, внаслідок яких громадянин, що зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище (ст. 257 ЦПК).

Справи про визнання громадянина обмежено дієздатним суд розглядає з обов’язковою участю представників органів опіки і піклування. Питання про виклик громадянина, щодо якого розглядається справа, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану його здоров’я. Ці справи розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів та з викликом заявників і за обов’язковою участю органів опіки та піклування. Питання про виклик особи, щодо якої розглядається справа, вирішується у кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров’я (ч. 1 ст. 240 ЦПК України).

Відповідно до ст. 239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. Про обов’язковість проведення експертизи при визнанні особи обмежено дієздатною в цивільному процесуальному законодавстві вказівки немає. Однак її проведення можливе і доцільне тоді, коли у суду є достатньо підстав за медичними даними вважати, що особа страждає на алкоголізм або наркоманію, і тому може бути порушене питання про її примусове лікування.

Законодавство України передбачає підстави і порядок поновлення цивільної дієздатності особи. У ст. 38 ЦК зазначається, що в разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також у разі припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність. Згідно зі ст. 42 ЦК у разі видужання або значного поліпшення психічного стану особи, яка була визнана недієздатною, суд поновлює її цивільну дієздатність і припиняє опіку за заявою опікуна або органу опіки та піклування.

Скасування обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка припинила зловживання спиртними напоями, токсичними або наркотичними засобами речовинами, здійснюється рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування. Поновлення фізичної особи в цивільній дієздатності здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи, за заявою опікуна або органу опіки та піклування.

Повну цивільну дієздатність має особа, яка досягла повноліття (18 років). Раніше цього віку надання повної цивільної дієздатності (емансипація) фізичній особі проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи та за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Відповідно до ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана:

фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Правовими наслідками надання повної цивільної дієздатності є:

повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки;

у разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Підсудність. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання.

Суд розглядає справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь останніх у розгляді справи є обов’язковою. Справи розглядаються судом з додержанням загальних правил їх розгляду, встановленого ЦПК України для окремого провадження (ст. 235 ЦПК України).

За результатами розгляду справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, суд ухвалює рішення про задоволення вимоги заявника. Після набрання рішенням законної сили у разі задоволення заявленої вимоги, неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність. Таке рішення надсилається органові опіки та піклування і поширюється на всі цивільні права і обов’язки особи, якій надана повна цивільна дієздатність (ч. 4 ст. 35 ЦК України).

Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими в судовому порядку. Безвісна відсутність громадян може бути пов’язана із стихійним лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність громадянина у місці його постійного проживання або переважного перебування, а також відсутність відомостей про це протягом тривалого часу створює невизначеність у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню належних їм суб'єктивних прав. У зв’язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з громадянином, щодо якого тривалий час відсутні відомості в місці його проживання, виникає потреба у зміні правового стану цього громадянина.

Так, фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом 1 року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Якщо буде встановлено відсутність таких відомостей протягом 3 років у місці постійного проживання фізичної особи, то суд може оголосити її померлою. Якщо фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, то вона може бути оголошена померлою за відсутності відомостей про місце її перебування протягом 6 місяців. Військовослужбовець або інша фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою після спливу 2 років від дня закінчення воєнних дій. Однак із цього правила є виняток: відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦК з урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу 2-річного строку, але не раніше спливу 6 місяців Якщо фізична особа, яку визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, з’явиться або буде виявлено місце її перебування, особи, за заявою яких судом був змінений правовий статус цієї особи, він сам та інші особи, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, мають право подати до суду заяву про скасування рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Статті 45 і 48 ЦК України, ст. 250 ЦПК України передбачають у цьому разі скасування рішення. Однак суд, який ухвалив рішення, не має права скасувати або змінити його (ч. 2 ст. 218 ЦПК України). Отже, суд може скасувати не рішення, а визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Правильність такого висновку підтверджується аналогічним вирішенням питання ст. 260 ЦПК України 1963 р., де йдеться не про скасування рішення, а про скасування обмеження й поновлення громадянина у дієздатності.

Розгляд справ про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами віднесений до судової юрисдикції і здійснюється в порядку окремого провадження. Така позиція законодавця обумовлена тим, що з усиновленням пов’язана зміна правового становища дитини та усиновлювача, а судовий порядок розгляду таких справ є гарантією законного й обґрунтованого вирішення нього питання. Правове регулювання умов усиновлення дітей або повнолітньої особи передбачено главою 18 Сімейного кодексу України (далі - СК).

Розгляд судами справ про усиновлення дітей або повнолітньої особи визначений статтями 251−255 ЦПК України. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами підсудні районним (міським) судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи.

Усиновлювачем дитини може бути:

особа повнолітня та дієздатна;

фізична особа, яка є старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років;

у разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років;

подружжя;

Справа про усиновлення дитини розглядається за обов’язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, яка за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд вважає за необхідне допитати.

Треба зазначити, що усиновлення вважається здійсненим з моменту набрання рішенням суду законної сили. Саме з цього моменту в усиновлювача та усиновителя виникають певні взаємні права і обов’язки.

Необхідність захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів громадян обумовлює важливе значення передбаченої законом можливості встановлення в судовому порядку фактів, що мають юридичне значення. Порядок судочинства у справах про встановлення юридичних фактів врегульовано статтями 256−259 ЦПК України.

Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду у порядку окремого провадження за таких умов:

1) факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер.

установлення факту не має бути пов’язане з наступним вирішенням спору про право, підвідомчого суду.

заявник не має іншої можливості одержати чи поновити документи, які посвідчують факт, що має юридичні наслідки.

чинним законодавством не передбачений інший позасудовий порядок встановлення юридичних фактів.

Згідно зі ст. 256 ЦПК у порядку окремого провадження можуть бути встановлені такі факти, що мають юридичне значення:

родинних відносин між фізичними особами;

перебування фізичної особи на утриманні;

каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;

реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Цей перелік фактів не є вичерпним. За наявності вказаних у законі умов суд може встановлювати також інші факти, що мають юридичне значення, наприклад факту прийняття спадщини, володіння жилим приміщенням на праві власності тощо.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має відповідати загальним вимогам, установленим для рішень суду. Суд повинен зазначити які обставини, що мають значення для вирішення справи, встановлені та якими доказами вони підтверджуються, а у разі задоволення заяви — чітко сформулювати, який факт і з якою метою встановлено. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються ними органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів (ст. 259 ЦПК).

У цивільному обороті об'єктом використання можуть бути різноманітні цінні напери на пред’явника. Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказане ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка пред’явить його до виконання. Тож у разі втрати цінного папера на пред’явника або векселя вимагати виконання за ними зобов’язань може особа, якій вони на законних правах не належать. Охорона прав та інтересів власника в разі втрати цінного папера на пред’явника або векселя здійснюється в судовому порядку.

Захист прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред’явника знає, хто є його держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред’явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний папір на пред’явника, не знає, хто є його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний папір.

Суд, прийнявши заяву до свого провадження, у порядку до судового розгляду своєю ухвалою постановляє зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя до суду та забороняє здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред’явника або за векселем. Публікація друкується коштом заявника у місцевій пресі за місцем знаходження емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. За змістом така публікація повинна містити повідомлення про те, держатель якого втраченого цінного папера на пред’явника або векселя викликається до суду, докази про їх втрату, а також пропозицію держателя втраченого папера на пред’явника або векселя повідомити суду у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель.

Відповідно до ч. 2 ст. 335 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться Оголошення у, друкованих засобах масової інформації. Після спливу 1 року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Прийнята заява про передачу безхазяйної речі у власність територіальної громади розглядається судом за умови участі заявника і обов’язкового повідомлення усіх заінтересованих осіб про час і місце її розгляду. Встановлення за наслідками розгляду справи, що нерухома річ є безхазяйною, взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також, що закінчився один-рік з дня взяття на облік нерухомої речі, суд ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

В деяких випадках може виникнути питання про те, що майно, яке залишилось після смерті особи, не може перейти до інших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Така спадщина може бути визнана відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Розгляд справи про визнання спадщини відумерлою відбувається у судовому засіданні з обов’язковою участю заявника та з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (ст. 277 ЦПК України). У разі, якщо суд встановить, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або усунені від права на спадкування, або якщо спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.

Особливості цивільного процесуального порядку розгляду цієї категорії справ встановлені статтями 279−282 ЦПК України. Судам підвідомчі справи:

1) про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку; про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження. Заява про відкриття провадження у цих справах подається лікарем-психіатром до суду за місцем проживання такої особи;

2) про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку; про продовження такої госпіталізації. Заява про відкриття провадження у цих справах подається представником психіатричного закладу до суду за місцем знаходження такого закладу;

3) про припинення амбулаторної психіатричної допомоги, яка надається за рішенням СУДУ У примусовому порядку; про припинення госпіталізації. Заява про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку подається особою, якій за рішенням суду надається така допомога, або її законним представником до суду за місцем проживання такої особи. А заява про припинення госпіталізації - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

Зазначені справи розглядаються судом у присутності особи, щодо якої вирішується заява про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, а також з обов’язковою участю законного представника такої особи, лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, прокурора.

За результатами розгляду справи суд ухвалює відповідне рішення. Рішення про задоволення заяви, поданої лікарем-психіатром або представником психіатричного закладу є підставою для надання визначеної ним психіатричної допомоги у примусовому порядку. Рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів та зобов’язані пройти відповідне лікування. У разі ухилення від обов’язкової госпіталізації зазначені особи з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду підлягають розшуку, приводу та обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Вирішення справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу спрямоване як на захист осіб, які хворіють на заразну форму туберкульозу й ухиляються від лікування, так і передусім на захист оточуючих.

У ЦПК не зазначені категорії осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про обов’язкову госпіталізацію до туберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу. Однак, виходячи зі змісту глави 11 розділу IV ЦПК, можна дійти висновку, що такими особами є представники протитуберкульозних закладів.

Зазначені справи суд має розглянути протягом трьох днів після відкриття провадження у них з наданням права особам, щодо яких розглядається питання про обов’язкову госпіталізацію або про продовження лікування, на особисту участь у судовому засіданні, за винятком, коли за даними протитуберкульозного закладу зазначена особа становить загрозу розповсюдження хвороби. Обов’язковою є участь у справі представника такої особи, а також представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого було відкрито провадження у справі.

За результатами справи суд ухвалює рішення, яким задовольняє або відхиляє заяву про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування. Рішення про задоволення заяви є підставою для обов’язкової госпіталізації або подальшого лікування особи у протитуберкульозному закладі на встановлений законом строк.

На відкриття провадження у справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, подається заява у встановлених законом випадках до суду, на території обслуговування якого знаходиться банк, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу.

Участь у судовому засіданні заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, їх представників та представника банку визнана ч. 2 ст. 289 ЦПК України факультативною, тому їх неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду справи. Але суд може визнати участь у судовому засіданні зазначених осіб необхідною (обов'язковою), відкласти розгляд справи, надіслати повторне повідомлення про виклик у судове засідання, застосувати за неявку відповідні санкції.

Якщо під час розгляду справи судом буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядається в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація. Особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у 5-денний строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку. Оскаржене рішення не зупиняє його виконання.

Розділ 3. Справи, особливості розгляду яких в окремому провадженні визначені іншими актами законодавства

Також в порядку окремого провадження розглядаються справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства, зокрема Сімейним кодексом України (далі - СК) Такими є справи про надання права на шлюб (ст. 23 СК), про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК), про поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 СК).

Згідно з п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. № 11 заява про надання особі, яка досягла 14 років, права на шлюб має розглядатися судом в окремому провадженні.

Новий СК України вперше вводить таке поняття, як «право на шлюб», хоча і не надає його визначення. У зв’язку з цим виникає необхідність звернутися до відомих сімейно-правових категорій. Хоча в Кодексі про шлюб та сім'ю України 1969 р. поняття «право на шлюб» не закріплювалося, в літературі право особи вступати у шлюб піддавалося юридичному аналізу і розглядалося в площині сімейної правосуб'єктності. Можна вважати спільною думку науковців про те, що здатність особи вступити у шлюб — це елемент сімейної правоздатності1. Таку думку можна вважати справедливою і стосовно права особи на шлюб, що закріплено в новому сімейному законодавства

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. У зв’язку з цим З. В. Ромовська вважає, що таким чином запроваджена відносно нова правова категорія «надання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлюбного віку. Виходячи з указаної норми, можна дійти висновку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде доказано, що надання права на шлюб відповідає інтересам неповнолітньої особи (фактичне утворення сім'ї, вагітність, народження дитини, тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися до суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розглядає заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про це батьків і піклувальників неповнолітньої особи.

В Правилах реєстрації актів цивільного стану, затверджених Міністерством юстиції України 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Мін'юсту 18.11.2003 р. № 140/5) встановлено, що реєстрація шлюбу осіб, яким знижено шлюбний вік, провадиться на загальних підставах. Якщо особи, які бажають зареєструвати шлюб, на день реєстрації шлюбу не досягли шлюбного віку, реєстрація шлюбу провадиться тільки за наявності рішення суду про надання права на шлюб. У цих випадках при реєстрації шлюбу в графі «Для відміток» актового запису про шлюб зазначаються назва суду, яким постановлене дане рішення, його номер та дата (п. 4.13). Особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов’язані пред’явити на посвідчення їх особи паспорт або паспортний документ. Якщо обидві особи, які бажають укласти шлюб, або один з них не досягли 16 років і відповідно до ст. 23 СК України їм надано право на шлюб, то реєстрація може бути проведена на підставі свідоцтва про народження, у якому робиться запис про проведену реєстрацію.