Агропромисловий комплекс

План Суть АПК.

Агропромисловий цикл.

Потреби населення.

Зернопромисловий комплекс.

Бурякоцукровий комплекс.

Плодоовочевоконсервний комплекс.

Виноградарсько-виноробний комплекс.

Олійножировий комплекс.

Льонопромисловий комплекс.

Ефіроолійний комплекс.

Тваринницько-промислові комплекси.

Молокопромисловий комплекс.

Птахопромисловий комплекс.

Територіальна організація АПК.

Агропромислові зони.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність взаємопов «язаних галузей породного господарства, об «єднаних своєрідною цільовою функцією (забезпечення населення продуктами харчування і предметами народного споживання сільськогосподарського походження), що розвиваються відповідно до конкретних природноі суспільно-географічних особливостей території.

АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв «язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов «язані.

Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки):

а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво);

б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м «ясна, молочна, мукомельно-круп «яна промисловість, легка промисловість по переробці сільськогосподарської сировини);

в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва; мікробіологічна промисловість, комбікормова промисловість; сільське будівництво);

г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науково-дослідні організації і підготовка кадрів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм компонентної структури АПК — це поєднання взаємопов «язаних стадій одного виробничого процесу, що охоплює виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м «ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Аналіз компонентної структури АПК України наприкінці 80 — на початку 90-х років, (див.таблиця) засвідчує значне переважання у вартості основних виробничих фондів і чисельності зайнятих робітників (більше 70%) сільського господарства, що не відповідає прогресивним світовим тенденціям щодо структури агробізнесу. Для розвинутих країн світу характерне переважання галузей, що здійснюють виробниче і невиробниче обслуговування сільського господарства, займаються переробкою і реалізацією сільськогосподарської сировини (наприклад, на сільське господарство США припадає лише 10% зайнятих).

Таким чином, компонентна структура АПК України вимагає подальшого вдосконалення на основі зміни пріоритетів розвитку, а також організаційно-правових основ господарювання.

Україна — давня землеробська держава, на яку припадає третина чорноземів світу, тому відродження її сільського господарства, насамперед зернового — основа відродження держави.

Розподіл обсягу продукції, основних виробничих фондів і середньорічної чисельності зайнятих по галузях АПК України, 1989 р., %*.

Галузі АПК Обсяг продукції Основні виробничі фонди Середньорічна чисельність зайнятих АПК в цілому 100,0 100,0 100,0.

в т.ч. по галузях:

сільське і лісове.

господарство 51,4 72,3 73,5.

заготівля 1,1 2,6 1,3.

галузі промисловості,.

що переробляють сільсько.

господарську сировину 36,3 15,8 9,9.

торгівля і громадське.

харчування 2,1 3,5 6,5.

ремонт тракторів і сільсько.

господарських машин.

будівництво 1,5 2,0.

7,6 3,8 1,9.

6,9.

Зміна пріоритетів у розвитку сільського господарства вбачається у встановленні раціональних пропорцій між зерновим господарством і тваринництвом.

У найбільш урожайні роки в Україні вирощують понад 50 млн т зерна, однак навіть тоді держава має від «ємний зовнішньоторговельний баланс цього продукту. Причина — переважаюче використання зерна для фуражних цілей (більше 60%), переробка пшениці на комбікормі, замість кукурудзи і ячменю, значні втрати зерна під час заготівлі і зберігання, недостатньо раціональна територіальна концентрація посівів зернових в окремих природних зонах зокрема, в Поліссі необхідно збільшити площі озимого жита, ячменю, вики і жовтого люпину, а посіви пшениці — скоротити. У Лісостепу можна сконцентрувати посіви пшениці, кукурудзи, гречки, гороху, проса і ячменю. Степ — зона для вирощування сильних сортів пшениці, проса, кукурудзи, сої на зрошувальних землях, ячменю.

Нові пріоритети у розвитку сільського господарства вбачаються у розвитку тих галузей, продукція яких може стати джерелом постійних і значних валютних надходжень, зокрема, — це виробництво цукру, м «яса, масла, олії та продуктів їх переробки. У тваринництві головним є різке підвищення його продуктивності, скорочення чисельності малопродуктивного поголів «я худоби відповідно до кормової бази, зміна структури тваринництва на користь переважаючого розвитку свинарства і птахівництва, збільшення обсягу виробництва кормів та їх збалансованість за якісним складом.

Однак нарощування виробництва сільськогосподарської продукції при недостатньому розвитку системи її заготівлі, транспортування і переробки не дасть змоги розв «язати проблему забезпечення населення продуктами харчування і легкої промисловості сировиною. Цього можна досягти лише при умові технічного переоснащення сільського господарства. вдосконалення системи переробки і реалізації продукції Причому йдеться не лише про кількісні, а й про якісні зміни (використання малоі середньопотужної та універсальної техніки, застосування передових технологій тощо).

Нові умови господарювання на селі привели до докорінної зміни організаційної.

структури АПК, що тривалий час характеризувалася функціонуванням.

колективних, радянських і міжгосподарських підприємств, на які припадала основна частина виробництва сільськогосподарської сировини. Розвиток на селі нових форм власності (орендної, приватної) зумовить виникнення високопродуктивних спеціалізованих підприємств, а також підприємств по виробничому і невиробничому обслуговуванню сільського господарства. Господарська самостійність таких підприємств забезпечить ефективне функціонування міжгалузевих агропромислових формувань.

Фактори формування і територіальної організації продовольчих АПК. Формування АПК і особливості його територіальної організації залежать від сукупної дії природноі суспільно-гсографічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розміщення та спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-географічних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190−215 днів. Річна сума опадів становить 550−750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і середніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем тепло-забезпеченості. Суми температур понад 10° коливаються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11°-130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600°-1800°. Період вегетації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її території виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.

Для підвищення їх родючості в грунт обов «язково слід вносити органічні і мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, свинарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах ґрунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в вертикальному напрямах. Найбільш придатними для сільського господарства є Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дсрново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю, сільського господарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатнини грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі— коричневі грунти. Основними галузями сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ, сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку агарарно-промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має, досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. його частка становить більш як 2/3.

Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу.

вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони і розвивати всі основні галузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%).

Структура сільськогосподарських угідь у цілому відображає їх природну й економічну специфіку. Якщо проаналізувати співвідношення інтенсивно (рілля та багаторічні насадження) і екстенсивне (сінокоси та пасовища) використовуваних угідь, то воно буде приблизно таким: в середньому по Україні 83:17, на Поліссі — 70:30, в Лісостепу — 87:13, в зоні Степу — 86:14.

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

Україна володіє запасами продуктивних угідь, що приблизно в чотири рази перевищують її сучасні внутрішні потреби. Загальна земельна площа на одну людину в цілому по Україні становить 0,82 га сільськогосподарських угідь і 0,67 га ріллі. По зонах України землезабезпеченість зростає у напрямку з північного заходу на південний схід, від поліських районів до степових.

Україна має досить високий рівень господарського освоєння території. Щільність основних виробничих фондів промисловості вдвічі перевищує густоту основних виробничих фондів сільського господарства. Сільське господарство поступається промисловості і за обсягом виробництва товарної продукції. У зв «язку з цим в Україні переважає промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК і регулярність зв «язків між його основними ланками.

Україна має досить густу мережу залізниць і автомобільних доріг з твердим покриттям. В середньому на 1000 км² території припадає 296,1 км автомобільних доріг і 60 км залізниць.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніх зв «язків АПК.

Одним із головних чинників, які впливають на формування і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції, є характер розселення, густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.

Ступінь наближення окремих видів продуктів харчування в Україні до науково обгрунтованих норм неоднаковий. За рядом продуктів (хліб, борошняні вироби, картопля, молоко) фактичне споживання перевищує раціональну норму, що є наслідком неоптимальної стуктури асортименту. За іншими, перш за все продуктами тваринництва (м «ясо, яйця), рівень споживання ще далеко відстає від науково обгрунтованих норм, а за деякими (овочі, фрукти і ягоди) — залишається дуже низьким.

Спеціалізовані рослинницько-промислові комплекси. Вони є важливою ланкою АПК України, що поєднують виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні обслуговуючі ланки комплексу підприємства й організації. Рослинницькі сільськогосподарські ресурси можна розділити на дві групи. Перша група об «єднує виробництва, які займаються вирощуванням сировини для харчової промисловості, друга — для легкої.

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинницько-промислові комплекси: зернопромисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний, олійножировий, виноградарсько-виноробний, льонопромисловий і ефіроолійний.

Провідне місце у складі АПК України займає зернопромисловий комплекс. Він об «єднує галузі, зайняті виробництвом зернових, їх заготівлею, переробкою, обслуговуванням сільськогосподарської і переробної ланок. Сільськогосподарська ланка представлена вирощуванням зерновик культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. До складу переробної ланки входять борошномельно-круп «яні, комбікормові і хлібопекарні підприємства.

Основу комплексу становить зернове господарство. Зернові культури відіграють провідну роль у всіх областях України, особливо в областях Степової та Лісостепової зон. Навіть у Закарпатській та Івано-Франківській областях, де частка зернових культур є найменшою в Україні, вони займають близько 40% посівних площ.

Головною зерновою культурою в Україні є озима пшениця. Найбільш сприятливі грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степової та Лісостепової зон. де ця культура займає половину площ, відведених під зернові. В областях Поліської зони питома вага посівів озимої пшениці значно менша.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Цій культурі належить друге місце опісля пшениці) за розмірами посівних площ під озимину.

Валовий збір зерна.

Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Поліссі та в західних областях Лісостепової зони.

Велике продовольче значення мають гречка, просо і рис, хоч у структурі посівних площ зернових культур вони займають лише близько 5%.

Гречка є однією з найцінніших круп «яних культур. На її розміщення впливає вимогливість цієї рослини до вологи. Тому основні площі посівів гречки зосереджені на Поліссі та в Лісостепу і зовсім зникають у південному Степу.

Просо в Україні є однією зі страхових культур завдяки пізнім строкам сівби. Воно відноситься до посухостійких круп «яних і дає відносно високі врожаї, особливо в роки, в які випадає мало опадів. Основні посіви його розміщені в Лісостеповій та в північних і центральних областях Степової зон.

Новою для України зерновою культурою є рис. В Україні його вирощують лише на поливних землях, де він дає високі та стабільні врожаї. Проведення зрошувальної меліорації в південній частині України створило сприятливі умови для розширення його посівів.

Зернове господарство мас важливе значення і для розвитку тваринництва. Фуражне зерно становить більш як 40% валового збору зернових культур. Основними зернофуражними культурами в Україні є ячмінь, овес, кукурудза і зернобобові — горох, вика, люпин. Такі культури, як ячмінь, кукурудза і горох, використовуються і для продовольчих цілей.

Ярий ячмінь вирощують у всіх областях України. Зерно ячменю має високі кормові якості, використовується також як сировина у пивоварній промисловості, фармацевтичній, хлібопекарській, спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудза відіграє важливу роль у забезпеченні скотарства концентрованими кормами. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також у Закарпатті та Прикарпатті.

Промислова ланка зернопромислового комплексу забезпечує зберігання і переробку зерна. Основними галузями зернопереробної промисловості є борошномельно-круп «яна, комбікормова і хлібопекарна. Продукція зернового господарства транспортабельна. Тому підприємства, що виробляють хлібопродукти, розміщуються у місцях їх споживання. Потужні підприємства по виробництву борошна і хліба розміщені у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших великих містах. Хлібозаводи с у всіх середніх і малих містах, селищах міського типу і великих селах. Розвиток борошномельної і хлібопекарської промисловості залежить від потреб у хлібопродуктах.

Харчова промисловість.

В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі природні умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська (вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим фактором зміцнення кормової бази і підвищення культури землеробства.

J.

h.

j.

†.

x0152.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

J.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

h5.

У Лісостепу розміщено понад ¾ посівів цукрових буряків. Частка їх у посівних площах сягає 9−11%. Середня врожайність в останні роки коливалася в межах 300−320 ц/га. Найбільшими виробниками цукрових буряків є Вінницька, Черкаська і Полтавська області, які дають близько 25% загального виробництва цієї культури (рис. 47).

Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу цукрової промисловості. Усього на Україні працює 194 цукрові заводи, які переробляють в середньому за рік близько 44,0 млн т буряків. У середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис. т цукрових буряків. Обсяг випуску цукру-піску становить близько 5,5 млн т.

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Випуск цукру-рафінаду зосереджений переважно в Одесі, Черкасах, Бердичеві, Ходорові та Вінниці. Окремі цукрові заводи поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами.

Валовий збір цукрових буряків.

До складу плодоовочеконсервного комплексу України входить вирощування овочів, фруктів і ягід, підприємства консервної та плодоовочесушильної промисловості, а також обслуговуючі й допоміжні підприємства.

Овочівництво поширене на всій території України, але рівень його концентрації і спеціалізації неоднаковий у різних регіонах. На Поліссі, наприклад, вирощують переважно огірки, моркву, столовий буряк і капусту, у Лісостепу — огірки, помідори, цибулю, у Степу — помідори, перець, баклажани. Найбільша концентрація посівів овочевих культур у тих господарствах, які входять до складу сировинної зони консервного заводу, а також розташовані навколо великих міст.

Важлива роль у постачанні населення міст свіжими овочами в несезонний період належить парниково-тепличним господарствам. Найбільші площі закритого грунту відводяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова, Донецька, Одеси, Львова.

Садівництво розвинуте на всій території України. Тут поширені такі плодовоягідні культури: яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, полуниці, малина. У південних районах вирощують абрикоси, персики, інжир. Найсприятливіші умови для садівництва склалися в Криму, Придністров «ї, у південному Степу і Закарпатті.

Більша частина овочів, фруктів і ягід споживається у свіжому вигляді, а решта надходить на переробні підприємства для виробництва консервів. Найбільш розвинена плодоовочеконсервна промисловість у Кримській, Херсонській і Одеській областях, які виробляють близько 40% усіх плодоовочевих консервів. В Україні склалася певна спеціалізація у виробництві плодоовочевих консервів. Переробні підприємства Центру і Заходу виробляють в основному фруктові консерви, а Південного району спеціалізуються на виробництві томатних консервів.

До складу виноградарсько-виноробного комплексу України входить виноградарство, промислова переробка винограду, а також виробництва, що обслуговують ці галузі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград, виноградні вина, виноградний сік, коньяки, які виготовляють з технічних сортів винограду. З відходів переробки одержують різні кислоти, дубильні речовини, спирт.

Загальна площа виноградних насаджень в 1990 р. становила 176 тис.га. Основні їх масиви розміщені в зоні Степу. Найбільшою концентрацією виноградників характеризується зона передгірських і гірських районів Криму, де створені великі спеціалізовані господарства. Основними виноградарськими областями є Кримська, Одеська, Херсонська, Миколаївська і Закарпатська. Тут зосереджено понад 90% виноградних насаджень України.

Виноград — малотранспортабельний продукт, тому виробництва первинної його переробки розташовані поблизу сировинних баз. Промислову переробку винограду здійснюють в основному радгоспи-заводи. Підприємства по виробництву коньячного спирту розміщені поряд із заводами первинного виноробства, тобто в районах вирощування винограду. Заводи вторинного виноградарства і шампанських вин розміщені в основному в районі споживання готової продукції (Одеса, Київ, Донецьк).

Олійножировий комплекс України грунтується в основному на виробництві та переробці насіння соняшнику. Посівні площі соняшнику в 1990 р. займали 1636 тис. га, що становило більше 90% усіх посівних площ олійних культур. Крім соняшнику, в олійножировій промисловості використовується насіння льону-довгунця, рицини, коноплі, рапсу, а також відходи деяких сільськогосподарських продуктів.

Основні посіви соняшнику як теплолюбивої культури зосереджені переважно в південних областях України. Особливо великого поширення набув соняшник у північних і центральних районах Степу. Дещо менші його площі в Лісостепу і південному Степу. Зовсім незначне місце цієї культури на Поліссі і в передгірських районах Карпат.

Олійножирова промисловість представлена олійноекстракційними і олійнопресовими, маргариновими і миловарними заводами, а також олійножировими і жировими комбінатами. Виробництво олії належить до матеріаломістких, тому олійноекстракційні заводи розміщені в районах вирощування соняшнику. Близько третини всієї вироблюваної олії використовується для виготовлення маргарину і мила. В Україні маргаринові заводи розміщені у Києві, Донецьку, Ужгороді.

Значне поширення в олійножировій промисловості набуло комбінування. Тепер на олійножирових і жирових комбінатах виробляється 50% олії, основна частина маргарину, мила і мийних засобів. Потужні олійножирові і жирові комбінати розміщені в Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Чернівцях, Вінниці та Львові.

Льонопромисловий комплекс України об «єднує льонарство, промисловість первинної обробки льону і виробництво льняних тканин.

Посівна площа льону-довгунця в 1990 р. досягла 172 тис.га. Основні посіви льону-довгунця розміщені на Поліссі, де сприятливі для цього грунтово-кліматичні умови. Крім того, льон-довгунець висівають у районах Лісостепу, що прилягають до Полісся, у передгірських і гірських районах Карпат.

Первинну переробку льону-довгунця здійснюють державні льонозаводи, кооперативні та державні льонопункти. В Україні налічується понад ЗО льонозаводів, які виробляють основну частину льоноволокна. Найбільше таких підприємств у Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Волинській областях. У таких областях, як Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька льон переробляють в основному на кооперативних і державних пунктах. Одержане в результаті первинної переробки льоноволокно надходить на льонозаготівельні пункти, а звідси — на Житомирський та Рівненський льонокомбінати. Льоноволокно є також предметом зовнішньої торгівлі.

З насіння льону-довгунця одержують олію з високими харчовими та технологічними якостями, а також макуху. Широке застосування знаходять відходи первинної переробки. З клоччя виготовляють мотузки, шпагат, а з костриці — папір, технічний спирт, ацетон.

Ефіроолійний комплекс України займається вирощуванням і переробкою ефіроолійних культур. Кінцева продукція комплексу — ефірна олія — використовується у виробництві парфюмерно-косметичних виробів, медичній та харчосмаковій промисловості.

Ефіроолійні культури займають лише 0,1% усіх посівних площ України. Серед них важливе значення мають: коріандр, м «ята, кмин, лаванда, троянда, шавлія, фенхель та ін. Посіви коріандру розміщені в основному в зоні Степу, а м «яти, кмину і фенхелю — в зоні Лісостепу. Троянду, лаванду і шавлію вирощують у Криму. Ефіроолійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, які виробляють ефірну олію високої якості, розміщені в Бахчисараї, Алушті і Сімферополі.

Спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси є важливою ланкою агропромислового комплексу України. Вони поєднують виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів тваринного походження, реалізацію готової продукції і обслуговуючі підприємства й організації. В межах тваринницько-промислових комплексів встановлюються, як правило, прямі виробничі зв «язки між сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють продукцію тваринництва, і промисловими підприємствами, що її переробляють. У результаті агропромислової інтеграції тваринництва з іншими галузями в Україні сформувалися такі спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси: м «ясопромисловий, молокопромисловий і птахопромисловий. М «ясопромисловий комплекс України діє на основі розвитку тваринництва м «ясного і м «ясо-молочного напряму та переробки його сировини. До його складу входять також обслуговуючі галузі: виробництво устаткування для тваринницьких ферм і м «ясної промисловості, комбікормова промисловість, кормовиробництво і виробництво тари.

Основою формування м «ясопромислового комплексу України є м «ясне скотарство, птахівництво і вівчарство.

Значення скотарства — провідної галузі тваринництва у всіх природних зонах України — не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним постачальником шкіряної сировини для легкої промисловості та органічних добрив для рільництва.

Найбільша густота великої рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь у передгірських і гірських районах Карпат, в Лісостепу і на Поліссі, тобто в зонах, добре забезпечених природними кормовими угіддями і високою густотою сільського населення. Що ж до Лісостепу, то зростанню густоти поголів «я великої рогатої худоби тут сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її відходами (жому і меляси) .

Скотарство України, залежно від природно-економічних умов, характеризується певними територіальними відмінностями у виробничій спеціалізації. На Поліссі та в Лісостепу розвивається молочно-м «ясне і м «ясо-молочне скотарство. У Степу переважає м «ясне і м «ясо-молочне. В приміських зонах, особливо найбільших і великих міст, — молочно-м «ясне. Розводять в Україні переважно симентальську, червону степову, сіру українську, чорно-рябу та інші породи.

Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивалося у всіх природно-економічних зонах України. Відмінності у рівні його розвитку визначаються насамперед характером кормових ресурсів і наявності достатньої кількості концентрованих кормів. Найбільше розвинуте свинарство у Лісостепу і Степу. Переважно розводять білу українську породу.

В Україні найбільшого поширення набули свинарські ферми замкнутого циклу, в яких поєднуються стадії відтворення, доришування і відгодівлі свиней. Поглиблення спеціалізації призвело до створення спеціалізованих відгодівельних комплексів.

Вівчарство в Україні відіграє допоміжну роль. За 1981;1991 рр. Поголов’я овець зменшилось з 8,8 млн голів до 7,9 млн голів. Наибільший розвиток вівчарство отримало в Степу і в Карпатах. Воно дає сировину для текстильної, смушково-хутрової і шкіряної промисловості. М «ясо овець характеризується високою калорійністю. Крім того, вівчарство відзначається прискореним оборотом стада, що створює сприятливі умови для збільшення виробництва вовни і баранини. Однак в Україні його розвитку приділяють мало уваги.

Виробництво м «яса у забійній вазі становило 4,4 млн т, а промислове виробництво (включаючи субпродукти І категорії) (1990 р.) — 2,8 млн т. У структурі виробництва м «яса і м «ясовиробів провідне місце займає яловичина. Далі йдуть свинина, м «ясо птиці і баранина. Понад 2/3 м «яса йде на ковбасні вироби.

Найбільші м «ясокомбінати України розміщені у великих містах. Нові потужні м «ясокомбінати, які орієнтуються на місцеві сировинні ресурси, збудовані також у Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Хмельницькій і Тернопільській областях.

Молокопромисловий комплекс — один із важливих агропромислових комплексів України. Основою його формування є сприятливі природні й економічні умови.

Приблизно третина поголів «я великої рогатої худоби України припадає на поголів «я корів (у 1991 р. — 8,4 млн голів, з них 60% — худоба молочного напряму). Найбільш поширені червона степова і чорно-ряба породи. Вони дають найвищі надої молока. У 1991 р. середньорічні надої молока в цілому в Україні становили 2941 кг.

В Україні 2/3 молока виробляють спеціалізовані господарства. У зоні великих міст, наприклад, на них припадає понад 4/5 усього виробленого молока.

У молочній промисловості виділяють такі галузі: маслоробну, незбираномолочну, сироробну і консервну. Особливістю молочної промисловості є те, що на більшості підприємств виробляють кілька видів молочної продукції. Хоча в цілому молокопромисловий комплекс України має маслоробну спеціалізацію.

Масло виробляється у всіх областях України, але найбільше — у Чернігівській, Вінницькій і Київській (близько ЗО тис т на рік).

Молокопромисловий комплекс Донецької, Закарпатської, Кримської і Львівської областей спеціалізується в основному на випуску незбираної молочної продукції.

Птахопромисловий комплекс серед тваринницьких комплексів найменше залежить від землі. Важливим фактором його розміщення є райони споживання продукції, в основному біля великих міст, в промислових і курортних зонах.

Промислове птахівництво розвивається у всіх природно-економічних зонах. Найбільшими виробниками м «яса птиці і яєць є Степові області, серед яких виділяється Крим (перше місце в Україні) .За спеціалізацією птахопромислові підприємства поділяються на яєчні та м «ясні. Основними виробниками пташиного м «яса і яєць є птахофабрики. У всіх природно-економічних зонах у структурі поголів «я птиці переважають кури. На птахофабриках м «ясної спеціалізації, крім бройлерів вирощують індиків, качок і гусей.

Територіальна організація АПК. Під територіально-функціональною структурою АПК розуміють сукупність взаємопов «язаних територіальних частин (утворень, елементів). У науковій літературі існує кілька підходів до їх виділення. Перший з них базується на виділенні локальних, регіональних і народногосподарського АПК. При цьому враховують адміністративно-територіальний поділ країни. Зокрема, локальні АПК, як правило, охоплюють території окремих низових адміністративних районів чи їх груп, що характеризуються схожістю природних і суспільно-географічних передумов розвитку, близькою виробничою спеціалізацією сільського господарства. Прикладом локального АПК можуть служити поліська, лісостепова чи передгірна частини Львівщини, гірська, передгірська чи низовинна частини Закарпаття. Регіональні АПК охоплюють території окремих адміністративних областей чи їх груп — АПК Львівської області чи АПК Карпатського регіону (включаючи АПК Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької областей).

Народногосподарський АПК — це сукупність взаємодіючих регіональних і локальних АПК країни.

Інший підхід до виділення елементів територіальної структури АПК полягає у врахуванні виробничо-технологічних зв «язків підприємств, що переробляють сільськогосподарську сировину, тобто переробні підприємства розглядаються як територіальні інтегратори агропромислових зв «язків, як функціональна першооснова АПК. З урахуванням цього підходу виділяють наступні елементи територіальних структур АПК.

а) агропромисловий пункт (центр) — переробка в одному населеному пункті одного або кількох видів сільськогосподарської сировини, виробленої сільськогосподарськими підприємствами місцевої сировинної зони. Якщо переробляють один вид продукції, то це називають агропромисловим пунктом, якщо кілька — агропромисловим центром;

б) агропромисловий кущ — компактне розміщення на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

в) агропромисловий вузол — система компактно розміщених агропромислових підприємств і кущів навколо міста (обласного чи районного центру);

г) агропромислова зона — система агропромислових підприємств, кущів і вузлів, що сформувалися на значній, порівняно однорідній за природноі соціально-географічними умовами території (зональний агротериторіальний комплекс, сільськогосподарський район).

Агропромислові зони бувають багатогалузеві, однак у їх межах можна виділити галузеві (спеціалізовані) агропромислові утворення — агропромислові райони.

Наступний підхід до виділення елементів територіальної структури АПК полягає в розгляді сільського господарства як генетичної першооснови АПК. Згідно з цим підходом виділяють:

1) агропромислові територіальні системи (АПТС) — територіальні поєднання сільськогосподарських і промислових підприємств, які безпосередньо пов «язані між собою виробничо-територіальними зв «язками. Основними складовими елементами АПТС є: промислове підприємство, що переробляє сільськогосподарську сировину; сільськогосподарські підприємства або їх системи, спеціалізовані на виробництві відповідної сировини; заготівельні пункти; транспортні засоби; допоміжні підприємства. Сировинна зона і переробне підприємство становлять елементарну агропромислову територіальну систему (комплекс);

2) спеціалізовані агропромислові райони — територіальне зосередження і поєднання агропромислових підприємств та елементарних агропромислових систем однієї спеціалізації в межах певної спеціалізованої зони. Спеціалізований район менший за територіальним масштабом від спеціалізованої агропромислової зони, тут менше внутрішніх відмінностей за природними і суспільними умовами;

3) спеціалізовані агропромислові зони — територіальне зосередження і поєднання спеціалізованих агропромислових територіальних систем і спеціалізованих агропромислових районів у межах певної сільськогосподарської зони чи її частини;

4) інтегральні агропромислові райони — територіальне зосередження і поєднання агропромислових підприємств та елементарних агропромислових систем різної спеціалізації в межах певної частини сільськогосподарської зони;

5) інтегральні агропромислові зони — територіальне зосередження і поєднання агропромислових підприємств, елементарних агропромислових систем і.

агропромислових районів у межах однієї або кількох сільськогосподарських зон. Вони характеризуються зональною спеціалізацією сільського господарства і добре розвинутою промисловістю, що обслуговує сільськогосподарське виробництво і переробляє його продукцію.

В Україні сформувалися три інтегральні агропромислові зони — Поліська, Лісостепова і Степова. Основою їх виділення стали сільськогосподарські зони з відповідною спеціалізацією сільськогосподарського виробництва.

Поліська агропромислова зона охоплює північну частину Львівської, Волинську, Рівненську, більшу частину Житомирської, значну частину Київської, Чернігівської та Сумської областей, займаючи майже 19% площі України. Для цієї зони характерний помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерново-підзолистий ґрунтовий покрив. Такі природні умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства та інших галузей, що функціонально пов «язані з ним. Основний зональний тип сільського господарства на Поліссі — поєднання скотарської і льонарської спеціалізації з виробництвом картоплі і жита. На Полісся припадає більше 90% виробництва льону-довгунця, більше 40% картоплі, 20−25% молока і м «яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м «ясопереробні, плодоовочеконсервні картопляно-крохмало-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

Лісостепова агропромислова зона охоплює значну частину Львівської і Чернівецької областей, східну частину Івано-Франківської, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, південну частину Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської, південну частину Кіровоградської, Черкаську, Полтавську, Харківську області. Вона займає близько 34% площі України. Ця зона характеризується порівняно з Поліссям значно вищою розораністю земель (частка ріллі в загальній земельній площі становить 70%, що удвічі більше, ніж на Поліссі).

У Лісостепу виробляється майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона — на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції.

Основний зональний тип господарства в Лісостепу — скотарський, цукробуряковий, зерновий. Головною зерновою культурою є озима пшениця, а технічною — цукрові буряки. Значні площі займають тут кукурудза, ячмінь, гречка, просо, з технічних — коноплі, озимий ріпак, соняшник. Поширені картопля та овочеві культури. На Лісостеп припадає більша частка товарного виробництва фруктів (яблук, груш, вишень, слив).

Кормові ресурси зони сприяють розвитку тут молочно-м «ясного скотарства. На 100 га сільськогосподарських угідь припадає 40−50 голів ВРХ, стільки ж свиней. Тут виробляється більше половини м «яса, молока, яєць.

На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочеконсервні, зернові, картопляно-спиртові, молочноі м «ясопереробні комплекси. У західній частині зони розвиваються також тютюново-ферментаційні, а в східній — олійножирові комплекси.

Степова агропромислова зона охоплює Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, більшу частину Одеської, південні райони Кіровоградської, Полтавської, Харківської областей і Республіку Крим. Вона займає близько 40% площі України. Степова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких більш як 90% становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду.

Степ — основний виробник товарного зерна (озимої пшениці, кукурудзи, ячменю). Вирощують тут соняшник, льон-кудряш, рицину, сою, арахіс, рис, лікарські, ефіроолійні, баштанні культури. Розвинені садівництво і виноградарство. Недостатньо продуктивна природна кормова база стримує розвиток тваринництва (показники поголів «я, худоби та свиней в розрахунку на одиницю площі нижчі, ніж в інших землях).

Основний функціональний тип господарства (скотарсько-зерновий з виробництвом соняшнику) зумовив розвиток тут плодоовочеконсервних, олійножирових, виноградарсько-переробних, ефіроолійних, молокоі м «ясопереробних комплексів.

Крім вказаних зональних елементів територіальної структури АПК у межах України формуються також азональні, пов «язані головним чином з територіальною концентрацією міського населення в окремих поселеннях і на агломерованих територіях. Це призводить до розвитку приміського типу сільського господарства, зорієнтованого на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця і т. д.).

Зміни, що відбуваються в АПК, впливають і на його територіальну структуру. Основний напрям таких змін — поглиблення зональної спеціалізації сільського господарства на основі повного використання природних особливостей території та вже сформованих трудових навиків населення, а також більш рівномірного розміщення переробних і обслуговуючих підприємств малої потужності.

Література:

Розміщення продуктивних сил України: Підручник. За ред. Є. П. Качана.—К.: 1997.

Соціально-економічна географія України./ За ред. О. І. Шаблія.—Львів:1994.

Паламарчук М. М. Географія України.—К.: 1992.

Польський Б. М. Основи сільського господарства.—К.: 1990.