Локальний конфлікт: Ізраїль і Палестина

РЕФЕРАТ.

на тему:

«Локальний конфлікт:

Ізраїль і Палестина.

1. Історія зародження конфлікту.

Для розуміння питання дуже важливо знати, що предки як євреїв (ізраїльсько-юдейська група), так і арабів (і одні, і другі є семітами), не були автохтонним населенням Палестини, Сирії, Загросу, Ливану, Месопотамії". «Первинною областю проживання юдейсько-ізраїльської групи були, судячи з усього, аравійські степи… Присутність же цих племен в Палестині документується лише з 13 ст. до н.е.» .

Назва Палестина з’явилася пізніше, а перед тим ця територія називалася Ханаан, HYPERLINK «internet «remw «Кнаан або HYPERLINK «internet «remw «Кінаххи. В широкому значенні Ханааном називали східне узбережжя Середземного моря, яке включало Палестину (землю пелазгів), Фінікію і частину Сирії (древня назва — Сурія, або Арам). Про давню Сурію відомо, що це «HYPERLINK «internet «remw «історична область, що включала в себе, крім сучасної Сирії, ще Ливан, Ізраїль та Йорданію ». Таким чином, топоніми Ханаан і Сурія позначали приблизно ту ж саму територію. Її замешкували етнічно близькі народи, які розмовляли різними діалектами фактично однієї мови. В основному це були індоєвропейці (можливо, з наявністю семітських домішок), які живилася постійними міграціями з українського етнотворчого казана. Вони створили оригінальну, технологічно і культурно розвинену землеробську цивілізацію.

«У перший період свого розселення на території Палестини ізраїльтяни стояли нижче ханаанеїв за своїм культурним розвитком. Тому загальний характер ханаанейської культури був сприйнятий ними». В результаті через певний час «HYPERLINK «internet «remw «культура Ізраїлю мала багато подібного з ханаанейською «.

«Тероризм знизу» розвивався в найрозмаїтіших формах, набуваючи характеру чи то релігійних рухів, чи то політичних бунтів і соціальних повстань. Одне з найдавніших відомих історії терористичних угруповань складали сикарії, прекрасно організована секта, яка діяла в Палестині в 66−73 роках н.е. Джерела нечисленні і суперечливі, однак, якщо вірити Йосипу Флавію, сикарії застосовували незвичайну тактику: вони атакували супротивника в денний час, особливо по святах, коли Єрусалим бував загачений юрбами людей. Улюбленою зброєю сикаріїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали під одягом. Як відзначено в есеї англійського письменника Де Квінсі «Убивство як красне мистецтво», сикарії, слушно гадаючи, що юрба сама по собі є чимось подібним до темряви (завдяки своїй щільності, тисняві і неможливості побачити збоку, хто саме завдав фатального удару), були присутні там, де була товкотнеча, і коли люди намагалися зрозуміти, хто убивця і де він, відповіддю залишалося: «невідомо!» Сикарії знищили будинок первосвященика Ананії, а також палаци представників династії Іродів, вони спалили публічний архів, щоб знищити розписки боржників. У Тацита згадується, що сикарії спалювали зерносховища і виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимі. Вони були екстремістськи й антиримськи налаштованими націоналістами, але водночас вбачали своїх ворогів у середовищі поміркованої єгипетської і палестинської діаспори, у євреях, котрі стояли за спілку з Римом. З деяких джерел випливає, що в сикаріїв була ретельно розроблена доктрина, так звана «четверта філософія», щось на кшталт юдейського протестантизму. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священослужителях посередників між Всевишнім і простими смертними. Інші автори наголошують на тому, що сикарії очолювали рух соціального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхів. Йосип Флавій, однак, не схильний бачити в них утілення шляхетности. Він переконаний, що це були звичайнісінькі корисливі розбійники, керовані іноземними силами, які використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цілей. Але навіть Йосип Флавій визнає, що деякі з них виявляли релігійний фанатизм: вони бачили в мучеництві щось таке, що дарує радість, думали, що після скинення ненависного режиму Господь з’явиться своєму народові і порятує їх від мук і страждань. Утім, так міркували аж ніяк не рядові сикарії.

2. Сучасні етапи конфлікту Що ми маємо ближче до наших часів?

Із часу проголошення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року немає, мабуть, важливішого завдання для країн регіону, ніж вирішення територіальних суперечок. Нездоланні протиріччя на цьому ґрунті призвели до війн 1948, 1956, 1967, 1973 і 1982 років. Очевидно, що в такій ситуації країни Близького Сходу, безпосередньо втягнуті у військовий конфлікт, змушені витрачати на свою оборону великі кошти. За даними лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, Ізраїль витрачає на оборону приблизно 12% свого ВНП і утримує регулярну армію чисельністю близько 180 тисяч чоловік; Саудівська Аравія — 12,5% ВНП, Йорданія та Сирія приблизно по 6%, Ліван — 5%, Єгипет — 4%.

У квітні 1993 року, під тиском США, Ізраїль розпочав серію переговорів з ОВП. У результаті було досягнуто домовленості про передачу Ізраїлем частини територій на Західному березі ріки Йордан і встановлення там Палестинської автономії. Таким чином, Ізраїль утратив контроль над територією площею 6000 кв. км і над історично й стратегічно важливими Іудеєю та Самарією.

Однак проблема передачі Голанських висот і територій на Західному березі, а також надання палестинцям автономії — камінь спотикання не лише у відносинах між Ізраїлем та арабським світом. Це — ключове питання для всіх євреїв: своєрідний вододіл, що поділяє єврейський народ на тих, хто «за» переговори і домовленості з арабами про повернення земель, і на тих, хто «проти» них. Думки сторін зводяться ось до чого: прибічники діалогу з арабами стверджують, що вихід із глухого кута їм бачиться в продовженні політики «мир в обмін на землі». Їхні опоненти переконані, що передача Голанських висот Сирії, відведення ізраїльських частин із південного Лівану, створення Палестинської держави і переговори про статус Єрусалима не лише не гарантують миру, а й створюють реальну загрозу самому існуванню Держави Ізраїль.

Парадокс полягає в тому, що вагомі аргументи на користь своїх тверджень має і та, й друга сторони. Проводячи політику повернення земель в обмін на гарантії безпеки для Ізраїлю, керівництво країни розраховує, що при невиконанні взятих на себе зобов’язань араби будуть відкинуті до кордонів, які існували до укладання домовленостей. З військової точки зору, проведення такої операції нескладне, але спричинить нові жертви по обидва боки. Події останнього часу підтверджують це. Виведення військ і надання палестинцям автономії вже призвели до того, що почалася нова, терористична війна проти Ізраїлю.

Водночас співіснування з арабами за принципом «ні миру, ні війни», як це хочуть робити противники діалогу, також не має перспектив. Світове співтовариство примусить Ізраїль сісти за стіл переговорів. І річ тут не лише в економічних, а й у правових, морально-психологічних аспектах. Територіальне завдання все одно доведеться вирішувати. Якщо не нинішньому поколінню, то їхнім дітям.

Тим часом у зазначеній проблемі існує, як нам бачиться, найважливіший аспект, не озвучуваний сторонами, але незримо присутній. Аспект цей не має економічного, політичного чи регулятивно-правового характеру. Однак саме його ігнорування завело ситуацію в глухий кут. Ми говоримо про філолофсько-релігійне підґрунтя цього конфлікту.

Тора і Старий Заповіт стверджують: територія, суперечки про яку призводять до незліченних бідувань та жертв, була заповідана євреям Творцем. Іудеї вірять у те, що Його воля здійснюється завжди і будь-хто, хто спробує її порушити, спопеліє. Трагічна доля Іцхака Рабина — того підтвердження. Атеїстам же надамо можливість переконатися у певних закономірностях на численних прикладах. Захоплення римлянами Іудейського царства і руйнування другого Храму призвели до вигнання євреїв з обітованої землі. 1948 року Держава Ізраїль була знову проголошена. Наступного дня після цього почалася перша близькосхідна війна. Результатом тієї війни, як утім, і решти, стала перемога Ізраїлю і розширення його меж. Отже, ми маємо підстави припускати, що, окрім військових талантів, «таємничі євреї» володіють і допомогою згори.

Таким чином, у рамках, якими обмежили себе сторони конфлікту, виходу з ситуації, що склалася, немає. Та вихід може бути знайдений, якщо зійти з прокрустового ложа умовностей і забобонів і спробувати вирішити завдання іншим способом. Нам він бачиться в купівлі якоїсь території в межах арабського світу для облаштування там Палестинської держави. Діапазон територій широкий, однак вважаємо за вкрай неетичне називати якісь із них конкретно. Ми гадаємо, що визначення території становитиме основний предмет переговорів. Ізраїль і держави-спонсори фінансуватимуть придбання цієї землі і побудову всієї інфраструктури. Значну частку витрат добровільно візьме на себе і єврейська діаспора. Палестинці мають право також розраховувати і на продовження фінансової допомоги протягом певного часу після здобуття державності, а Сирія — на продуктивні переговори про долю Голан. В історичному плані цей проект перспективніший, ніж ведення перманентної війни на Близькому Сході. Крім того, в арабському світі достатньо поміркованих режимів, які можуть піти на переговори з цього питання. Обговорення статусу Єрусалима не передбачається, оскільки це святе для багатьох людей місто ніколи не було столицею жодної з арабських держав, але завжди було столицею держави єврейської. Аргументи на користь визнання прав арабів на Єрусалим як на столицю лише на тій підставі, що там містяться мусульманські святині і мешкає багато арабів, вагомими назвати не можна, оскільки, за аналогією, столицею палестинців із таким самим успіхом можуть бути названі Париж, Лондон, Сарагоса чи Мекка.

Бачиться цікавим світовий історичний досвід такого роду угод. 1803 року США уклали з наполеонівською Францією найбільший у своїй історії договір на купівлю землі. Предметом угоди були території Луїзіани. Землі площею 2 144 523 кв. км США купили по 3 центи за 1 акр. 30 березня 1876 року державний секретар США Стюард подав на розгляд Конгресу США договір про купівлю Аляски в Росії. Території цієї північної землі площею 586 000 кв. км були куплені в Росії за 7,2 мільйона доларів. Наприкінці 30-х років XX ст. Радянський Союз вів переговори з Фінляндією про купівлю або обмін деяких її територій, що прилягають до Ленінградської області СРСР. Та й у справі відродження єврейської держави лідерами сіонізму і Європи в XIX—XX ст. велися переговори про викуп частини Уганди. Тож ми можемо стверджувати, що міждержавні договори про купівлю територій не є чимось екстраординарним.

Такий договір між Ізраїлем і палестинцями має базуватися на відповідній резолюції ООН і забезпечуватися гарантіями країн-спонсорів. У нашому випадку користь від такого роду угоди очевидна: Ізраїль забезпечує реальну, а не ефемерну безпеку своїх кордонів, зберігає свої історичні землі; палестинці отримують власну державу, щедру фінансову допомогу і мир, а світове співтовариство — правове врегулювання одного з найскладніших конфліктів, який прямо чи опосередковано впливає на мир в усьому світі. Ми пропонуємо викупити кров дітей. То скільки вона коштує?

Попри всю, здавалося б, недоречність релігійної аргументації під час обговорення політичних проблем, можливо, саме цей містичний (а не «філософсько-релігійний») вимір відіграє певну й часто дуже негативну роль у щоденному відтворенні близькосхідного глухого кута. Питання тільки в тому, де варто локалізувати всі ці вищі смисли і хто втілює їх. Той факт, що Іцхак Рабин загинув від рук релігійного екстреміста, навряд чи свідчить на користь втручання вищих сил. Нагадаємо, що бін Ладен теж претендує на втілення в життя таємних задумів Творця. Спроба апелювати до вищих сил на користь палестинців, яка практикується ХАМАСом, а ось тепер на користь ізраїльтян вустами пана Барабаша, насправді являє собою одне й те ж саме явище. Такі тексти експлікують те саме колективне несвідоме, яке не вписується в офіційні декларації, підписувані сторонами в Кемп-Девиді та інших місцях, де не заведено зводити руки до неба, але проявляється в щоденній кровопролитній практиці близькосхідного процесу. Вічний парадокс — Бог один, але віра різна. Мусульмани та іудеї, що релігійно мислять, вважають одну й ту саму землю своєю не тільки і навіть не стільки як власність чи місце проживання, а насамперед як свою, іудейську або мусульманську, святиню. Будь-якій третій стороні очевидно, що суперечка про те, чиї священні права священніші, безперспективна у принципі. Не Бога, а сліпу віру людини можна обвинуватити в багатьох кривавих подіях нашої історії. Стомлена багаторічними релігійними війнами Європа кілька століть ішла до розв’язання цієї проблеми, відомої тепер як принцип від'єднання церкви від держави.

Якщо вже апелювати до божого промислу, то ця логіка, очевидно, мала б привести автора до приблизно такого висновку: давайте потерпимо трохи, і Господь обов’язково втрутиться і знову захистить синів Ізраїлевих. А тому закономірно, що перехід від минулого до сьогодення змушує автора моментально змінити проповідницьку інтонацію на досить побутову. Справді, що може бути простішим, ніж виселити неугодного квартиранта, сварливого сусіда подалі. Що в таких випадках часто й відбувається, як нам відомо з досвіду комунального «соціалістичного гуртожитку». Історія переповнена прикладами таких простих рішень — від недавніх, таких як виселення кримських татар і народів Кавказу в Центральну Азію та Сибір, до біблійних-таки — депортація євреїв вавілонянами, яка, попри свою очевидну давність — і навіть зникнення самих винуватців з історичної сцени, — залишилася навічно в пам’яті народів. Відмінність між побутовими та міжнародними конфліктами полягає в тому, що в останніх сварливого сусіда навряд чи можна умовити виїхати. Спокуса побутовою простотою неминуче призводить до насильства, війн і невигойних рубців на історичній пам’яті. Хрестоматійний приклад: галут — історія двотисячолітніх поневірянь євреїв. Ідея депортації палестинців, запропонована автором, зовсім не нова, вперше її висловили ще батьки-засновники єврейської держави. Частково вона навіть реалізувалася. Чимало палестинців, в основному вихідці з території сучасного Ізраїлю, мають тепер йорданське громадянство і становлять приблизно 70% населення цієї країни, що, втім, жодним чином не применшило їхнього прагнення отримати компенсацію за втрачене майно й підтвердити своє право на повернення.

Слід зазначити, що в арабському світі не було жодного, навіть найпоміркованішого режиму, готового всерйоз обговорювати ідею переселення палестинців як спосіб розв’язання проблеми. Ця ідея, відома як «трансфер», втілює в собі кульмінацію арабських страхів перед Ізраїлем і служить майже головним аргументом у будь-якій антиізраїльській полеміці, виступаючи приблизно в такому контексті — «дивіться, ізраїльтяни говорять із нами про мир, а насправді вони, мовляв, хочуть нас виселити з нашої землі». Еквівалентним за силою негативним стереотипом протилежної сторони виступає страх перед нібито властивим усім арабам нездоланним прагненням знищити Ізраїль.

На гарячому сонці - великий темперамент, і заяви всіх сторін дуже і дуже різкі. Хоча, напевно, ізраїльтяни менш емоційні, ніж араби. І якби ми почитали арабські заяви, то вони виглядали б ще куди більш емоційно. Але дана ізраїльська заява відбиває ситуацію, коли дійсно, з одного боку, є розчарування мирним процесом, що, здавалося б, у чергов раз почався на Близький Схід: план «Дорожня карта », призначення палестинським прем «єром помірного Аббаса, руками якого американці й ізраїльтяни сподівалися відтіснити Арафата від влади. Але Арафат, як завжди, виявився більш хитрою лисицею, чим здавався многим у Єрусалимі і тим більше у Вашингтоні. Він переграв американців і ізраїльтян, фактично саботувавши діяльність Аббаса і не дозволивши йому знайти реальний політичний вплив у Палестинській автономії. І все це справа закінчилася відставкою цього помірного палестинського керівника, що, звичайно, не можна не розцінити інакше як плювок Сполученим Штатам, що на нього ставили. У даній ситуації, швидше за все, ізраїльтяни вирішили скористатися невдоволенням і розгубленістю, що, напевно, панує зараз серед співробітників близькосхідних департаментів державного департаменту Сполучених Штатів, і, видимо, вирішили загострити ситуацію і хоч якийсь образ Арафатові помститися. Ну і висилка Арафата з автономії - це фактично єдиний козир, яким у Єрусалимі, де знаходиться штаб-квартира ізраїльського уряду, володіють.

3. Останні події.

Ізраїль — країна демократична, це не Палестинська автономія. І, звичайно ж, уже так прямо нагнітати обстановку заради того, щоб усидіти у влади, безумовно, у Єрусалимі не будуть, інакше це може викликати серйозний внутрішньополітичний скандал із зовсім непередбаченими наслідками. Але скористатися ситуацією для того, щоб закріпити свої внутрішньополітичні позиції, особливо коли для цього існують усі необхідні зовнішньополітичні передумови, думаю, ніхто й у демократичній країні, у тому числі й у Росії, не відмовиться.

Не так давно ізраїльські поселенці і військові залишили сектор Газа. Спочатку те, що трапилося трактувалася як поразка єврейської держави. Однак з того моменту, як туди прийшла палестинська адміністрація, тон коментарів змінився. Багато хто думають, що Арієль Шарон, віддавши частину контрольованих територій, здобув перемогу в багаторічному конфлікті.

Висновки Зі сторони виглядає, що Шарон йде на поступки. Цей політик давно заслужив прізвисько «Бульдозер «і репутацію яструба. Важко повірити, що він змінить собі в настільки поважному віці, і неможливо припустити, що він вірив у замирення з терористами. Він просто розв «язав собі руки в боротьбі з ними. Він дав можливість палестинської адміністрації показати свою здатність контролювати ситуацію, а населенню автономії - продемонструвати прихильність визначеному господарсько-культурному типу. І ще він дав можливість армії і спецслужбам Ізраїлю перегрупувати свої сили, звільнивши їх від необхідності захищати поселення у ворожому оточенні. Що буде далі - покаже час. Але миру точно ще не має.

Використана література:

Підбірка статтей журналу «Компас». — М., 2003;2004.

Погляд політологів на Близький Схід // Політик. — 2003. — № 47.

PAGE.

PAGE 2.