Права та свободи громадян

Права та свободи громадян

ПЛАН.

Вступ.

Системи прав і свобод громадян на різних історичних етапах розвитку суспільства.

Поняття правового статусу особи.

Розуміння прав і свобод людини, прав нації (народу) на сучасному етапі.

Права і свободи людини і громадянина у новій Конституції України.

Гарантії та механізм захисту прав і свобод людини і громадянина у Конституції України.

Висновок.

Список використаної літератури.

ВСУП.

Сучасний стан розвитку суспільства характеризується значною кількістю суспільних відносин, виникаючих між людьми. Велика кількість з них має законодавче закріплення. Тому людина в своїй діяльності має значні обмеження з однієї сторони — «жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо», певні обов" язки по відношенню до суспільства та його членів, а з іншої має певні права і свободи, тобто вправі виконувати певні дії та здатна вимагати від суспільства, його членів, держави виконання певних обов" язків щодо себе.

Права і свободи людини і громадянина по праву вважаються одними із най величезніших досягнень людства. Тому недарма щодо них на протязі всієї історії людства виникають різні суперечки та погляди. Питання прав і свобод людини і громадянина дуже тісно пов" язано з однієї сторони із історико-філософським баченням людини, суспільства, місцем людини у всесвіті, її роллю в житті суспільства, а з другої - із філософсько-правовим баченням юридичної природи держави, її взаємовідносин із суспільством та громадянином (підданим).

Характер держави і суспільства завжди визначався й визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина в суспільстві й державі. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Тому розділи, положення чи статті конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини й громадянина є, як правило, обличчям кожної конституції. Вони нерідко започатковують конституції або знаходяться в числі перших.

Цілком зрозуміло, що одним із перших розділів нової Конституції України є розділ, присвячений правовому статусу особи. Цей розділ має назву «Права, свободи та обов» язки людини і громадянина" (ст.21−68). Коло цих прав та свобод, звичайно, більше порівняно з попередньою Конституцією, а зміст в переважній більшості багатший. Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва, є втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості, має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя. До того ж передбачені новою Конституцією права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншими особами, які проживають на її території (особами без громадянства тощо).

Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів, таких як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), європейська Конвенція про права і основні свободи людини (1950 р.) та ряду інших.

Це, природно, закономірно для України як суб" єкта міжнародного і європейського співтовариства, і зокрема члена Ради Європи.

Цілком зрозуміло, що питання природи прав і свобод людини, їх історичного розвитку актуальне на сьогоднішній час, час коли в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України і іде процес становлення і розвитку правової демократичної держави сучасного світового рівня.

Володіння цією проблематикою відіграє значну роль для працівників правоохоронних органів, адже захист прав і свобод громадян є їх найголовнішою задачею і їх призначенням. Як зазначається в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» в цілому суди України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини, але разом з тим у цій діяльності є недоліки та упущення. Тому п. 1 зазначеної постанови гласить «Звернути увагу судів на те, що вся їх діяльність повинна бути підпорядкована захисту прав та свобод людини і громадянина."(3,242) Це положення відноситься і до органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ та інших правоохоронних органів. А тому знання проблематики правового статусу особи, природи, походження та перспектив розвитку прав і свобод людини і громадянина має вкрай важливе значення для їх захисту.

1. Система прав і свобод громадян на різних історичних етапах розвитку суспільства.

Теорія та практика прав людини мають довгу історію.

Сучасна постановка питання про права людини спирається на великий попередній досвід людства, і передусім в області правових форм організації суспільного життя людей, правового способу регуляції їх поведінки.

Права людини — явище природно-історичне. Це означає, що вони виникають і розвиваються на основі природної і соціальної сутності людини з врахуванням історичної динаміки суспільства, умов людського буття, які постійно змінюються. Права людини створюють сукупність принципів і норм, що регулюють певні суспільні відносини. Звідси необхідність пізнання цих принципів та норм, розкриття закономірностей, властивих цій галузі людських відношень.

Слід мати на увазі історичну наступність уяв про обсяг прав і свобод кожного члена суспільства з попередніми правовими поглядами на людину як учасника соціального життя. Кожна історично дана система прав включала і включає в себе певну юридичну концепцію людини як суб" єкта права та відповідне уявлення про його права та обов" язки, його свободу та несвободу.

Просліджуючи історію формування та еволюції уявлень про права людини від примітивних, обмежених та нерозвинутих до сучасних, можна сказати, що ступінь і характер розвинутості прав і свобод особистості визначаються рівнем соціального розвитку та розвитку права у відповідному суспільстві.

Право взагалі і права людини — це явище принципово одного порядку і одного типу. Права людини — це необхідна частина всілякого права як права взагалі, певна форма вираження сутності права як особливого типу та специфічної форми соціальної регуляції. Право без прав людини так само неможливе, як права людини без і поза права.

Головний принцип будь-якого права, що виражає його специфіку і відміну від всіх інших видів соціальних норм і типів соціальної регуляції, — це принцип абстрактної, формальної рівності фактично різних людей, що виступають в ролі учасників певного кола відношень.

Властивий праву принцип рівної свободи носить всезагальний характер, але тільки в тому смислі, що він в однаковій мірі значимий для всіх можливих учасників певного кола відношень, що підпадають під дію принципу права. Ця все загальність відносна, оскільки обмежується лише суб" єктами відношень, що регулюються правом. Як і сам склад учасників, так і коло правової форми відношень в процесі історичного розвитку змінюються і відображають соціально-історичну еволюцію від поділу людей на вільних та невільних до визнання формальної рівності і свободи всіх.

В ті періоди, коли зберігалась повна або часткова несвобода тієї чи іншої частини людей (рабство, кріпосництво), само право та користування правовою формою являло собою привілею (право-привілея) по відношенню до тих, хто не був включений в коло формально рівних, не визнавався суб" єктом права.

Індивід визнавався суб" єктом такого права-привілеї не в якості людини як такої, а лише в якості певним чином і для певного кола відношень виділеної, привілейованої людини. Людина наділяється відповідними правами в залежності від соціального положення, приналежності до певного роду, сословія, групі або від наявності певного майна, багатства.

На різних ступенях історичного шляху до сучасної концепції прав людини ми маємо справу з тим чи іншим варіантом привілейованої людини. Останнім типом такої привілейованої людини в цьому в цьому історичному ряду являється громадянин (людина як член держави), а останньою формою прав привілейованої людини — права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

В процесі історичного розвитку проходило прогресуюче розширення правового визнання в якості громадянина тих чи інших людей для того чи іншого кола відношень. Принцип правової рівності поширювався на все більш широке коло людей і відношень.

Просліджуючи еволюцію змісту принципу формальної рівності людей в різні епохи, слід відмітити, що в принципі таліона (око за око, зуб за зуб) та в міфологічному образі вагів правосуддя зафіксована ідея рівної відплати за вчинене. В цьому випадку право — переважне кримінальне право, а правова рівність — це передусім рівність у відповідальності, рівність між злочином і покаранням, відповідність відплати шкоді.

Друга форма вираження і реалізації рівності - жереб охоплює більш широке коло людських відношень (Розподіл благ, почестей, посад, прийняття рішень, вирішення спорів і т.д.). Учасники жеребу в рівній мірі рівні перед долею. Жереб первісно означав явище самої долі, її вибір відповідної долі для того чи іншого учасника даної події.

Пізніше жереб трансформується вже у власний вибір учасником жребію своєї долі. В руслі цієї еволюції поступово формується інститут виборів — нова і перспективна форма додатку і реалізації правового принципу рівності.

З появою суду як спеціального органу важливе значення набуває рівність тих, хто підсудний одному і тому ж суду.

Являється цікавим прослідити еволюцію уяв про рівність в його зв" язку із справедливістю і правом. Ще з давніх часів рівність трактувалась як принцип справедливості та права, при цьому розрізнялись два види рівності: рівність арифметична (рівність міри, числа, ваги і т.д.) та геометрична (рівність по гідності).

Так, Аристотель урівнював право (і природне, і волевстановлене) з правом політичним. Воно можливо і має місце тільки в державі, тобто, згідно Аристотелю, в умовах політичної (полісної) організації людей, «причому для (громадян) вільно народжених і рівних пропорційно чи арифметично» (4,159).

При панівному (тобто неполітичному) типі влади і відношень (у варварських деспотіях, у відношеннях між паном і рабом і т.д.) право, згідно Аристотелю, неможливе. За його думкою, природне право можливе тільки як політичне право, а права людини — лише як права громадянина (члена поліса).

Одна з ранніх сторінок розповсюдження ідеї прав людини на жінку пов" язана з платонівською концепцією рівноправності жінок з чоловіками. У формуванні уявлень про права людини слід відмітити і аристотелівський захист прав індивіда, зокрема, в питаннях приватної власності та незалежної від держави індивідуальної сім" ї.

Початок антично-просвітницького підходу до людини пов" язаний з творчістю давньогрецьких софістів. Видатна формула софіста Протагора: «Міра всіх речей — людина» — володіє великим загально гуманістичним потенціалом. Ряд софістів (Антіфонт, Лікофрон, Алкідам) виступили з ідеєю природної рівності всіх людей — рівності по природі, за природнім правом. Нерівність людей, включаючи їх поділ на вільних і рабів, трактувалась при цьому як слідство штучних людських установлень, полісних законів.

Зусиллями грецьких і римських мислителів ідея рівності людей як співгромадян єдиної космополітичної держави була виведена за вузькополісні та етнічні рамки та розповсюджена на всіх представників людського роду.

На новій основі ідею всезагальної рівності і свободи людей незалежно від їх майнового положення, соціального походження, статусу, етнічної та державної приналежності проповідували представники раннього християнства. Для розвитку уявлень про права людини важливе значення мали, наприклад, такі їх вимоги і положення, як «Де нема закону, немає і злочину», «Якою мірою міряєте, такою відмірено буде і вам».

Ключову роль в концепції прав людини відіграє поняття суб" єкта права, розроблене в римській юриспруденції. Це поняття було виражене в конструкції юридичної особи. Враховуючи, що за природнім правом всі народжуються вільними, рабство наступило по праву народів, римські юристи разом з тим суб" єктом права, юридичною особою визнавали лише вільних, залишаючи рабів в принципі лише об" єктом права.

Римськими авторами був заснований і такий суттєвий аспект правової рівності, як все загальність і єдинство вимог закону: «Під дію закону повинні підпадати всі».

В середні віки замість попередньої поляризації між правосуб" єктивністю вільного і безправністю раба складається більш розгалужена і деталізована структура права і правового спілкування у відповідності з сословно-ієрархічним принципом побудови і функціонування феодального ладу в цілому. В феодальному суспільстві права людини стали визначатись його сословною приналежністю. Різні соціальні статуси обумовлювали неоднакові обсяги прав-привілеїв.

Принцип правової рівності став поширюватись на більш широке, ніж раніше, коло людей і відношень, зрозуміло, в їх сословній диференціації і обмеженості. Права людини на цій історичній залишаються різними по змісту і за обсягом правами-привілеями членів різних сословій, сословними правами людини.

Ідея всезагальної рівності людей, що виникла в стародавньому світі в середні віки продовжувала розвиватися з різних позицій, в різних формах і напрямках. Практичне вираження цієї ідеї в правових актах того часу уявляло собою закріплення сословних прав і свобод (вільностей). Разом з тим це історично перспективний напрямок, що здійснив вплив на формування буржуазних конституцій і юридичних конструкцій прав і свобод людини.

З точки зору історії прав людини слід відмітити певний змістовний зв" язок, логіку наступності та момент розвитку в ланцюзі таких, зокрема, актів, як англійські Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), Habeas Corpus Akt (1679 р.), Біль про права (1689 р.), американські Декларація прав Віргінії (1776 р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), Конституція США (1787 р.), Біль про права (1789−1791 рр.), французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Всезагальна декларація прав людини (1948 р.), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Пакт про громадянські і політичні права (1966 р.).

Вже на матеріалі перекислених правових документів можна побачити шляхи і логіку формування юридичних норм і конструкцій в галузі прав і свобод людини, затвердження цих норм і конструкцій першочергово в сословно обмеженому варіанті, послідуючий розвиток та збагачення їх змісту, визнання універсального характеру прав людини сучасним світовим суспільством.

У всьому цьому процесі універсалізації (по-перше на внутрішньодержавному, а потім і на міжнародному рівні) положень про права людини суттєву роль зіграли уявлення про природжені та невідчужувані, природні права людини. Ці права, зберігаючись і в умовах державності, повинні бути визнані і гарантовані публічними владами і законами.

Організація політичної влади, відкрито попираюча права людини, наприклад не визнаюча право на життя, свободу і особисту недоторканість, не може визнаватись державою в сучасному смислі цього поняття.

Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск" є, Т. Джефферсона і інших мислителів. Своєю критикою феодального ладу та обґрунтуванням нових уявлень про права і свободи особистості, про необхідність панування права у відношенні між індивідом та державою ця теорія внесла великий вклад у формування буржуазного юридичного світогляду, в ідеологічну підготовку Буржуазних революцій і юридичне закріплення їх результатів.

Теоретичні уявлення про невідчужувані, природні права людини, пов" язані з вченням про розподіл влад, зіграли свою роль в процесі формування конституціалізму і здійснили помітний вплив на ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику.

Так, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. були проголошені свобода та правова рівність всіх людей. Права людини оцінювались в ній як «природні, невідчужувані та святі». «Природніми» такі називають тому, що ними людину наділяє в момент її народження природа і ніхто крім неї. «Невідчужуваними» їх визнають в силу того, що відносять до числа тих корінних якостей, які властиві людині як життєдіяльній істоті і які не можна відокремити від неї без явної погрози загубити в ньому «члена суспільного союзу».

І нарешті, в Декларації права людини отримують титул «священних». Але набувають вони цей титул не з тієї причини, що понад природні, низ послані Богом і т.д. «Священні» тут — синонім надзвичайно важливого, високочтимого і непохитного.

До таких прав віднесені свобода, власність, безпека та протидія пригнобленню. В якості права людини визнана свобода вираження думок та поглядів, в тому числі і з питань релігіозних. Проголошувався і принцип рівності всіх громадян перед законом. Ряд статей Декларації присвячений захисту прав і свобод людини в кримінально-правовій сфері. Презумпція невинності визнається в слідуючому формулюванні: «Кожний визнається невинним, поки не встановлене зворотнє».

Проголосивши ряд фундаментальних політичних і громадських прав, які ми можемо назвати правами «першого покоління», зробивши їх діючим правом. Декларація відкрила перший етап в розвитку інституту прав людини. В цей період дійсні права людини виявились особливо далекими від ідеального образу. Їх реалізація наштовхнулась на труднощі, породжені суспільними структурами, в результаті чого люди, «народжені рівними», стали розділятися на громадян «активних» і «пасивних», а в якості противаги поняттю «права людини» в політичне життя міцно увійшло поняття «ценз». Другий етап в розвитку даного інституту датується минулим століттям і пов" язаний з появою нового, другого, покоління прав — соціально-економічних. Соціально-економічні права (право на працю, освіту, соціальне забезпечення) куди більше, ніж політичні права, потребують державних заходів як матеріальних, так і юридичних властивостей, без чого ці права не можуть бути скіль-небудь послідовно реалізовані.

Третій етап, що відноситься до другої половини минулого століття, характеризується різким зростанням ролі міжнародного права в розвитку, здійсненні і охороні прав людини. Ще більше розширюється каталог прав і свобод, формується їх «третє покоління».

В ряду міжнародно-правових актів, присвячених правам людини «третього покоління», особливе місце займає Всезагальна декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Спочатку було визначено, що Міжнародна хартія прав людини повинна складатися з Декларації прав людини, Конвенції про права людини і акта, що містить заходи по проведенню в життя положень Конвенції.

В грудні 1948 року було прийнято перший з передбачуваних документів — Декларацію прав людини. В ході розробки другого і третього актів було вирішено замість одного єдиного договору, в який були б включені всі категорії прав людини, прийняти два пакти про права людини: Пакт про економічні, соціальні та культурні права і Пакт про громадянські і політичні права, прийнятий одночасно з актами.

Юридична сила документів, що складає хартію, різноманітна. З однієї сторони Всезагальна декларація прав людини містить рекомендаційні норми, норми-заклики, а з іншої сторони, пакти, як міжнародні угоди, встановлюють обов" язкові норми поведінки для держав-учасників пактів. Звідси випливає, що розглядати хартію як єдиний документ неможливо — це загальна назва, що об" єднує цілком самостійні міжнародні документи.

Права і свободи, що містяться в Декларації можна класифікувати по чотирьох групах. В першу групу включаються так звані елементарні права і свободи: на життя, свободу, недоторканість (ст.3), свободу від рабства (ст.4), заборону від тортур чи жорстокого, нелюдяного поводження чи покарання (ст.5), рівність перед законом (ст.7), ряд прав, що стосуються процедурних гарантій правосуддя (ст.8−11), захист від свавільного втручання в особисте та сімейне життя та від посягань на честь та репутацію, недоторканість житла, таємниця переписки (ст.12).

Другу групу складають цивільні права: право особистості на визнання її правосуб" єктності (ст.6), свобода пере висування та вибору місця проживання (ст.13), право на притулок (ст.14), право на громадянство (ст.15), право вступати в шлюб та створювати сім" ю (ст.16), право володіти майном (ст.17).

В числі політичних прав і свобод Декларація встановлює: свободу поглядів, совісті, релігії (ст.18), свободу переконань та висловів їх (ст.19), свободу мирних зібрань та асоціацій (ст.20), право брати участь в управлінні своєю країною (ст.21).

І напри кінець, в ст.22−28 перераховуються економічні, соціальні та культурні права, такі як право на працю та вільний вибір роботи, рівну оплату за рівну працю, право на об" єднання в професійні союзи, право на відпочинок та досуг, право на певний життєвий рівень, право на освіту.

Аналіз Декларації буде одностороннім, якщо не звернути уваги на ст. 29, в якій говориться про обов" язки кожної людини перед суспільством і встановлені підстави, по яким можливі обмеження при здійсненні індивідом прав і свобод. Ці обмеження встановлюються з метою визнання і поваги прав і свобод інших, а також за міркуваннями моральності, для забезпечення громадського порядку та загального добробуту. Всі такі обмеження можуть мати місце тільки при умові, що вони прямо встановлені законом.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що не всі цінності західної цивілізації взагалі і західної демократії зокрема, визнані світовим співтовариством в якості природних прав людини, є абсолютними з огляду на багато чисельність культурних традицій, що склалися в різних країнах світу.

2.Поняття правового статусу особи.

Особа реалізує себе через активну участь в суспільному житті, через суспільні відносини, різні рухи. Соціальні групи, класи і особи, які входять в них, впливають як на соціальний розвиток суспільства, так і на свій особистий. Велике значення в розвитку особи має її правовий статус, тобто система гарантованих державою і громадянським суспільством прав, свобод і обов" язків особи. Правовий статус — це сукупність юридичних прав, свобод і обов" язків особи, які закріплені в діючому законодавстві і складають соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб" єктивні права і обов" язки і реалізувати їх в системі суспільних відносин. Правовий статус складається з об" єктивних (законодавчих) і суб" єктивних прав, свобод і обов" язків особи. Правовий статус особи може бути також обумовлений природними правами і обов" язками людини, які не закріплені в законодавстві, але входять до суб" єктивних прав і обов" язків особи.

Правовий статус закріплює досягнутий рівень свободи особи, людини в суспільстві, виступає важливим засобом ефективного задоволення потреб і інтересів кожної людини, створення і використання умов для всебічного розвитку особи. Правовий статус служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності, втягнення кожного громадянина в активну діяльність по управлінню державними і суспільними справами, в розвиток економічного виробництва.

Послідовна реалізація прав, свобод і обов" язків дає кожній особі сильні засоби для пізнання закономірностей суспільного розвитку, для завоювання свободи. Права, свободи і обов" язки — це елементи правового статусу особи. Правовий статус особи виражає її соціальне становище, а також можливості для його розвитку. Закон від імені держави і громадянського суспільства виділяє найбільш суттєві соціальні можливості особи і закріплює їх у вигляді прав, свобод і обов" язків громадянина певної держави. Всі інші особи по відношенню до цієї держави виступають в якості іноземних громадян і осіб без громадянства, правовий статус яких має свої особливості.

Зміст прав, свобод і обов" язків громадян повинен базуватися на єдності і поєднанні суспільних і особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами. В останні роки при переході до правової держави і громадянського суспільства головний акцент робився на пріоритет прав людини над правами держави. Що привело до вседозволеності, росту злочинності, втрати державою управління економікою і контролю над розвитком і проведенням правових економічних реформ. Але приватний інтерес повинен поступитися загальнонародним, державним інтересам, як говорили стародавні римляни.

В зв" язку із цим повинен бути паритет прав особи і держави, а не пріоритет прав особи.

Права і свободи особи є матеріально обумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості індивіда мати і користуватись конкретними соціальними благами — соціально-економічними, духовними, політичними і особистими. Між правами і свободами особи немає особливих відмінностей. В будь-якому суспільстві юридичні права і свободи невід" ємні від юридичних обов" язків. В людському суспільстві «немає прав без обов» язків, як і немає обов" язків без прав", — писав К.Маркс. Якщо у одного суб" єкта є права, то в іншого виникають юридичні обов" язки. Права держави, наприклад, є обов" язками для громадянина, а обов" язки держави є (виступають) правами громадянина. Між правами і обов" язками існує діалектичний взаємозв" язок, вони можуть мінятися місцями.

Суб" єктивне право — це міра можливої і бажаної поведінки особи для задоволення своїх чи інших законних потреб і інтересів. суб" єктивні права — це такі права, що належать конкретній особі і об" єктивуються в діючому законодавстві, яке є підставою для реалізації суб" єктивних прав особи. Реалізація суб" єктивних прав особи залежить від волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування людини. Суб" єктивний юридичний обов" язок — це міра необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві і спрямована на задоволення потреб і інтересів інших суб" єктів суспільних відносин. Наприклад, обов" язок дотримуватись Конституції, правопорядку тощо. Юридичні обов" язки обумовлені об" єктивними закономірностями розвитку суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.

Поряд з юридичними правами і обов" язками існують законні інтереси. Законними інтересам є інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту зі сторони держави.(6,11). Законні інтереси і необхідним додатковим елементом правового статусу громадян.

Правовий статус особи, громадянина формується на підставі його принципів. До основних принципів правового статусу відносяться: повнота прав і свобод, єдність і рівність прав і обов" язків, поєднання суспільних і особистих інтересів, реальність, гарантованість прав і обов" язків.

3.Розуміння прав і свобод людини,.

прав нації (народу) на сучасному етапі.

Термін «права людини» з" явився в армії Кромвеля під час Англійської буржуазної революції в XVII столітті, але реалізувати їх в той час не було можливості.(8). Під час Великої французької революції 1789 р. Була прийнята Декларація прав людини і громадянина, в якій було сформульовано право громадян на участь в виборах і головний принцип правової держави — «громадянам дозволяється робити все те, що не заборонено законом». Ці принципи не могли зразу реалізуватись у життя, оскільки юридично вони були проголошені, а фактично на протязі тривалого часу ігнорувались правлячими класами. В 1917 році після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії була прийнята Декларація прав трудящих і експлуатованого народу. Всі ці акти послужили розвитку і реалізації прав людини. Разом з тим, в Радянському Союзі і в країнах Заходу права людини розвивались по-різному, оскільки існували різні політичні системи, різні форми правління і політичні режими.

Лише після другої світової війни в 1948 році ООН була прийнята «загальна декларація прав людини», яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватись теорія прав людини на міжнародному рівні. В 1975 році був прийнятий Хельсінський заключний акт з безпеки і співробітництва в Європі, в 1989 р. — підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ, в 1990 р. — Паризька хартія для нової Європи і цілий ряд інших документів. В 1989 р. в колишньому Радянському Союзі була також прийнята Декларація прав людини, Україна поки що такої декларації не прийняла.

Таким чином, еволюція правового статусу особи в багатьох випадках залежить від факторів міжнародного розвитку і співробітництва. Економічне і науково-технічне співробітництво позитивно впливає на правове регулювання прав і обов" язків особи. Під впливом міжнародного співробітництва посилився розвиток принципу поваги прав і свобод людини. Основною умовою еволюції правового статусу особи є вирішення загально соціальних міжнародних проблем таких, як забезпечення миру і процес роззброєння, заборона ядерних досліджень в повітрі, в океані і під землею, збереження природи і навколишнього середовища, проблеми моря і океану, охорона здоров" я, взаємодопомога в соціальному розвитку тощо.

Вирішення глобальних направлено на забезпечення і розвиток основних прав і свобод народів, націй, держав світового співробітництва в цілому. Все це пов" язано із забезпеченням миру і безпеки, ліквідацією війн, агресій расизму, апартеїду, колоніалізму. Всі права і свободи спеціалісти поділяють на три «покоління». Права «першого покоління» — буржуазно-демократичні права і свободи, які були проголошені ще в французькій Загальній декларації прав людини і громадянина, права «другого покоління» — права і свободи, які завойовані трудящими і закріплені в міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини, правами «третього покоління» є права і свободи націй, народів, держав, світового співтовариства. (6,73). Всі ці права взаємопов" язані і обумовлені, і розвивались вони паралельно.

Основні права нації (народу) — це певні можливості кожної нації (народу), які необхідні для нормального її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об" єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх народів і націй. (14,14). Потрібно відрізняти права нації і народу, оскільки в суспільстві і державі може існувати багато націй. В умовах багатонаціональної держави права націй обумовлені правами держави і всього суспільства. Всі ці права знайшли своє відображення в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), в Акті проголошення незалежності України (1991 р.), в Декларації прав національностей України (1991 р.), в Законі України «Про національні меншини» (1992 р.) та в інших законодавчих актах. Основні права нації можна класифікувати на фізичні, етнічні, культурні, економічні, політичні. Право на самовизначення або на державну самоорганізацію належить до найважливіших, визначальних прав всього народу, а не окремої нації, яка може існувати в суспільстві і державі. Ці питання викладені в Резолюції ООН «Право народів і націй на самовизначенні» (1952 р.). В кожній державі можуть існувати свої особливості стосовно прав націй і національних меншин. В Україні створено Міністерство у справах національностей і міграцій України. Крім прав націй і народу нині ставиться питання і про основні права людства.

В Загальній декларації прав людини, яка прийнята ООН в 1948 р., проголошено:

1. Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності.

і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у.

відношенні один до одного в дусі братерства,.

2. Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи,.

проголошені цією Декларацією, незалежно від раси,.

кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища,.

Кожна людина має право на життя, свободу і особисту недоторканість,.

Ніхто не повинен бути у рабстві або підневільному стані, рабство і работоргівля забороняється в усіх видах,.

Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання,.

Всі люди рівні перед законом і мають право на рівний їх захист законом від любої дискримінації і від підбу3рювання до такої дискримінації,.

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом,.

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання,.

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист від такого втручання або таких посягань,.

Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повернутися у свою країну,.

Кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство,.

Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім" ю. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються. Сім" я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави,.

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії,.

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів,.

В Декларації також закріплюються політичні і соціально-економічні права, право на освіту, культуру, право на соціальний і міжнародний порядок. Кожна людина має обов" язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

Вказані права і обов" язки людини конкретизовані в проекті Конституції України. Потрібно відрізняти права і свободи, які закріплені в законодавстві, а також їх гарантії і фактичний стан. В умовах політичної і економічної кризи багато прав і свобод не можуть бути гарантовані державою.

Права і свободи людини можуть бути класифіковані за сферою їх реалізації на п" ять груп: фізичні (життєві), особистісні, економічні, політичні, культурні.

Фізичні (життєві або вітальні) права — необхідні для нормального існування і розвитку людини. До них можна віднести право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на власність.

Особистісні - це такі права, які спрямовані на конкретизацію свободи і розвиток особи: право на ім" я, честь і гідність, таємницю переписки, телефонних розмов і іншої кореспонденції, свободу совісті - тобто свободу вільно сповідувати будь-яку релігію або ніяку.

Економічні права пов" язані з реалізацією особи в сфері виробничих відносин: право на працю, професію, на відпочинок, на оплату праці, право на власність стосовно засобів виробництва.

Політичні права — це такі права, які пов" язані з участю громадян в політичному житті суспільства: право на громадянство, право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо.

Культурні права — це такі права, які пов" язані із реалізацією їх у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту і інформацію, користування закладами культури (театрами, кінотеатрами, бібліотеками, музеями, заповідниками і т.п.).

4.Права і свободи людини і громадянина.

у новій Конституції України.

Права і свободи людини і громадянина, як і їх обов" язки, складають найважливіший соціальний і політико-юридичний інститут, який об" єктивно виступає мірилом досягнень даного суспільства, показником його цивілізованості. І це зрозуміло. Адже саме за допомогою цього інституту особистість прилучається до матеріальних і духовних благ суспільства, до механізмів влади, до законних форм волевиявлення і реалізації власних інтересів.

Від рівня забезпеченості прав і свобод значною мірою залежать ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров" я, честь і гідність, недоторканість і безпека. «Людський вимір», нарешті, є пробним каменем і точкою відліку будь-яких перетворень, що здійснюються у суспільстві.

Не випадково цьому інституту прав і свобод людини і громадянина відводиться центральне місце в конституціях сучасних держав. Не є винятком у цьому відношенні також Конституція України. Зазначеному інституту в ній присвячено розділ ІІ, якому лише передує розділ «Загальні засади». Причому за кількістю статей цей розділ явно переважає всі інші розділи (їх всього XV) і складає загалом близько 30% всіх статей Конституції (47 із 167), тільки в 4-х з них фіксуються основні обов" язки людини.

Та все ж справа не стільки у кількісних показниках, скільки у змісті зазначеного розділу.

У Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції Радянського Союзу 1977 року і, відповідно, Конституції УРСР 1978 року, концепцію прав людини. Конституція рішуче відходить від так званого патерналістського розуміння її прав, згідно з яким свої права людина отримує від держави. Як підтверджує світовий та й наш власний досвід, таке розуміння природи прав людини (прикрите нерідко зовні респектабельною фразеологією) — це те «теоретичне підґрунтя», на якому тримались і намагаються триматися нині всі тоталітарні режими з їх синдромом державної непогрішності та монополією на все і вся, включаючи права людини.

За закладеною в Конституції концепцією права людини пов" язані із самим фактом її існування, вони відносяться до основних властивостей, іманентних людині, без яких вона не може бути «членом суспільного союзу». Інакше кажучи, якщо людина не має прав, то тим самим знищується сама природа людської істоти.

Декому може на перший погляд, здатися, що питання про природу прав людини — це сфера теоретичних абстракцій, зміщення акцентів в яких не має прямого відношення до конструкційної практики. Проте це далеко не так. Саме зміщення зазначених теоретичних акцентів дало змогу закласти конституційні основи для докорінної зміни відносин людини і держави — перетворення людини з прохача (просять же, як правило, безправні) і покірно-вдячного підопічного держави-монополіста (як тут не згадати популярний у попередні часи лозунг «Спасибо родной партии и правительству за заботу о человеке»), що принижує людську гідність, у вільного і рівного партнера держави, яка має щодо людини не тільки права, а й обов" язки. Головним з низ є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що прямо фіксується у Конституції (ст.3).

Із зазначеної концепції випливають також інші надзвичайно важливі положення основного Закону: про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст.21), про те що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст.22), про їх рівність для всіх громадян (ст.24). Це означає, що держава не може позбавити людей їх іманентних властивостей, які б мотиви вона при цьому не висувала. Максимум, що дозволяється державі - це обмеження певних прав для окремих людей чи їх об" єднань і то лише з метою забезпечення національної безпеки, запобігання злочинам, охорони здоров" я, захисту прав інших людей та за наявності умов, визначених Конституцією і законами. Будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками не допускаються (ст.24).

Друга характерна риса розділу нової Конституції, присвяченого правам і свободам, полягає у помітному розширенні їх каталогу порівняно з Конституцією 1978 року.

Визнання, дотримання і захист прав і свобод не є нині виключно внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Права і свободи людини — поза національні і поза територіальні. Як загальноцивілізаторська, загальнокультурна цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об" єктом міжнародно-правового регулювання. Україна, як член міжнародного і європейського співтовариства, зокрема такої авторитетної і впливової міжнародної і правозахисної організації як Рада Європи, зобов" язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених в таких широко відомих актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист і основних свобод людини.

(1950 р.) та ін.

Спираючись на ці та інші міжнародно-правові документи, нова Конституція закріплює цілий ряд нових прав, раніше не відомих ні Конституції Радянської України, ні українському законодавству. Серед них слід особливо відзначити право на життя (ст.27), право на повагу гідності (ст.28), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст.32), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), право на свободу об" єднання у тому числі у політичні партії (ст.36) та інші. Чимало нових прав викликано не тільки приведенням їх у відповідність з міжнародними пактами про права людини, а й запровадженням в Україні механізмів ринкової економіки. Це такі, зокрема, права, як правило, приватної власності (ст.41), право на підприємницьку діяльність (ст.42), право на забезпечення у разі безробіття (ст.46), право на страйк (ст.44) тощо.

Наступна особливість зазначеного розділу Конституції - це прагнення очистити права і свободи людини і громадянина від фетишизованих ідеологічних нашарувань, дуже багатою на які була Конституція УРСР.

Мова йде не про якусь повну, абсолютну деідеологізацію Конституції. Вона не може не ґрунтуватися на певній системі ідей, виражених у політико-юридичній формі. Питання, однак, у тому, яка ця система. Одна справа, коли вона орієнтована на цінності, властиві громадянському суспільству і правовій державі - інтелектуальну свободу, свободи думки і переконань, недопустимість ідеологічного диктату, звільнення від масової і національної ворожнечі тощо, і зовсім інша — коли зазначена система жорстко пронизана однією «всеперемагаючою» і незаперечною ідеологією, яка протягом десятиліть втілювалась у свідомість людей.

Саме цієї ідеологічної монополізації позбавлений зазначений розділ. У ньому права і свободи не зв" язані ідеологічними і політичними «ізмами». Вони є загально цивілізаторськими, несумісними як з директивно — розподільчою економікою, нав" язуванням зверху примусових зразків життя і діяльності, так і з неконтрольованою стихією ринку. Особистість, власність, свобода, сім" я, духовність, порядок, державність — ось ті наріжні камені, з яких вибудовується нова Конституція. І в цьому її безсумнівний здобуток.

Нарешті, до характерних рис розділу Конституції про права і свободи людини і громадянина слід віднести те, що він не тільки декларує права і свободи, у тому числі нові, а й значно посилює юридичні гарантії їх реалізації та захисту.

З метою подолання поширеної в попередні роки практики, коли конституційні права і свободи фактично зводились нанівець поточним законодавством, у Конституції закладено підстави та межі для можливих обмежень основних прав і свобод. Такі обмеження існують у всьому цивілізованому світі: як свідчить практика, кількість прав і свобод, які можна було б назвати абсолютними, тобто необмеженими, дужа мала. До них відносяться хіба що право на повагу гідності людини, її свободу від тортур, жорстоких або таких, що принижують гідність покарань, від примусових медичних і наукових досліджень та, можливо ще, одне-два права. Решта прав і свобод, включаючи право на життя (згадаймо дебати навколо відміни смертної кари), не є абсолютними. Крім загальних підстав обмежень, про які згадувалось вище, права і свободи мають і більш конкретизовані підстави обмежень, які сформульовані у статтях, присвячених окремим з них.

Практичне застосування деяких з них, особливо тих, де вживаються так звані оціночні поняття типу «в інтересах національної безпеки, економічного добробуту» (ст.32), «в інтересах… здоров» я і моральності населення" (ст.35), очевидно, викличе певні труднощі через можливе їх неоднозначне тлумачення. Проте ці труднощі можуть бути подолані шляхом офіційного тлумачення Конституції, яке згідно з ст. 147 дається виключно Конституційним Судом України.

У Конституції зафіксовано також цілий ряд як традиційних, так і нових гарантій прав і свобод людини, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56), і закінчуючи положенням про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім" ї чи близьких родичів (ст.63).

З метою посилення захисту прав і свобод особистості Конституція закладає базу для подальшого розширення прав адвокатури та запроваджує спеціальний інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст.55).

Особливе значення серед гарантій прав і свобод Конституція цілком обґрунтовано відводить суду. Згідно зі ст. 55 судовому захисту підлягають усі права і свободи на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їх прав взагалі виключалось із судової юрисдикції. Тільки суд віднині санкціонуватиме арешт або тримання під вартою особи (ст.29), проникнення до житла чи іншого її володіння, проведення в них огляду чи обшуку (ст.30), встановлюватиме винятки з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції (ст.31), обмеження щодо права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39) та ін. Виключно за рішенням суду можуть бути застосовані такі примусові заходи, як конфіскація майна (ст.41) і позбавлення житла (ст.47).

Принципово новим для нашої правової системи є положення ч. IV ст. 55 Конституції, згідно з яким кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Словом, можна констатувати, що закріплений новою Конституцією арсенал юридичних засобів забезпечення прав і свобод цілком відповідає міжнародним стандартам і за належного їх використання є цілком достатнім для реального здійснення громадянських і політичних прав і свобод. Складніше іде справа із забезпеченням соціально-економічних прав — на працю, житло, охорону здоров" я, освіту тощо.

Не заперечуючи за цими правами якості суб" єктивних прав, визнаних світовим співтовариством нарівні з іншими правами людини, про що свідчить, зокрема, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, разом з тим не можна не помічати, що гарантуюча роль держави щодо цих прав істотно відрізняється від гарантій громадянських і політичних прав. Якщо гарантії останніх окреслюють сферу індивідуальної автономії особистості і містять заборони на втручання у цю сферу будь-яких суб" єктів, включаючи саму державу, то соціально-економічні права, навпаки вимагають для своєї реалізації активного втручання держави, її позитивних зусиль (звідси, до речі, назва цих прав як позитивних на відміну від громадянських і політичних, які часто іменуються негативними).

Гарантуюча роль держави у забезпеченні соціально-економічних прав проявляється, головним чином, у створенні належних умов для реалізації людиною цих прав, а точніше — покладені на державу обов" язку розробки і здійснення відповідних соціальних програм. Вони ж обумовлюються економічним потенціалом держави. Співвідношенням форм власності, домінуючою в суспільстві соціально-психологічною атмосферою та іншими чинниками.

Немає потреби доводити, що стан реалізації зазначених прав, як і багатьох інших положень Конституції, найближчим часом визначатимуть, на жаль, не становище суспільства, вихід з якого поки що залишається проблематичним, відсутність у зв" язку з цим необхідних матеріальних коштів та ін.

Та головна біда навіть не в цьому. Як свідчить світовий досвід, рівень повного забезпечення цих прав відповідно до їх міжнародних стандартів не досягнутий практично жодною державою світу. Найбільш негативно позначаються на забезпеченні соціально-економічних прав наслідки втрати державного регулювання економічних і соціальних процесів задовго до того, як почали набувати сили ринкові регулятори. Без активного втручання держави у перерозподіл доходів між різними соціальними групами через оподаткування, державний бюджет, соціальні програми тощо, «вирівнювання» невластивої для цивілізованих країн кричущої соціальної нерівності (що зовсім не означає повернення до «зрівнялівки») зафіксовані у Конституції соціально-економічні права можуть залишитись декларацією. І ніякі супроводжуючі їх терміни типу «гарантуються», «забезпечуються» тощо цьому не допоможуть.

Ускладнюватимуть реалізацію конституційних прав і свобод (причому не тільки соціально-економічних) й такі явища, як надмірна політизація суспільства, викликана його різкою поляризацією, низька авторитетність влади, її фактична безконтрольність, соціальна апатія, правовий нігілізм, який став складовою частиною національної психології, нашого способу життя та ін. Не можна не врахувати також того факту, що деякі положення Конституції, зокрема ті, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, прийняті шляхом політичного компромісу, що призвело до їх суперечностей, які теж можуть стати на перешкоді реалізації цих положень.

Сказане свідчить про те, що прийняття й обнародування нової Конституції - це хоч і надзвичайно важливий, але лише початковий етап конституційного регулювання. За ним наступає не менш складний і тривалий його етап реалізації конституційних положень. Вона являє собою спосіб фактичного існування, реального буття Конституції. Саме по реалізації конституційних норм, зокрема й тих, що закріплюють права і свободи людини і громадянина, можна робити надійний висновок про ступінь відповідності фактичної Конституції юридичній.

Гарантії та механізм захисту прав і свобод людини і громадянина у Конституції України.

Новою Конституцією України передбачено і закріплено значний комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина.

Умовно їх можна поділити на дві основні групи: 1) загальносуспільні (загально соціальні) гарантії, 2) юридичні гарантії.

В свою чергу, серед загальносуспільних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні і духовні (культурні) гарантії.

Політичними, економічними, соціальними і духовними (культурними) гарантіями є відповідні суспільні системи — політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), які склались і функціонують у нашому суспільстві. Наприклад, економічними гарантіями прав і свобод є існуюча система форм власності і ринкових відносин, духовними гарантіями — існуюча система освіти, науки, культури, тощо.

Юридичні гарантії поділяються на нормативно-правові і організаційно-правові гарантії. До нормативно-правових гарантій належать, зокрема, норми — принципи матеріального і процесуального характеру, юридична відповідальність, юридичні обов" язки тощо.

Юридичними гарантіями прав і свобод є насамперед певні норми — принципи правового статусу особи, які містить Конституція України.

Зокрема, Конституцією передбачаються такі принципи правового статусу особи:

— принцип вільності і рівностей людей у своїй гідності та.

правах, який означає, що усі люди є вільні і рівні щодо своїх прав та гідності (ст.21),.

— принцип не відчужуваності й непорушності прав і свобод людини, який означає, що закріплені Конституцією України права і свободи людини є незворотними (ст.21),.

— принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина,.

закріплених Конституцією, який означає, що коло прав і свобод людини й громадянина, закріплених цією Конституцією, може збільшуватися (ст.22),.

— принцип гарантованості й довічності прав та свобод, який означає, що конституційні права і свободи можуть бути скасовані (ст.22),.

— принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов" язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст.23),.

— принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, який означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст.24),.

— принцип права громадянства і його зміни, який означає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства й права змінити громадянство (ст.25),.

— принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства, який означає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов" язки, як сі громадяни України, за винятками, встановлених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст.26).

Крім цих конституційно-правових принципів статусу людини і.

Громадянина, які закріплені в Конституції як пріоритетні, Основним законом передбачається й ряд інших, зокрема процесуальних, які є переважно традиційними для Конституції і законів України.

До цих принципів належать, зокрема, такі:

принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, який означає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності цих органів або осіб (ст.55),.

принцип відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56),.

принцип права на інформацію щодо своїх прав і обов" язків, який означає, що кожному гарантується право знати свої права і обов" язки, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов" язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, і що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов" язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є недійсними (ст.57),.

принцип недопустимості зворотної дії закону, який означає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом" якшують або скасовують відповідальність особи, і що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст.58),.

принцип права на правову допомогу, який означає, зокрема, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав, і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст.59),.

принцип необов" язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст.60),.

принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної тощо) за одне й те саме правопорушення (ст.61),.

принцип (презумпція) невинуватості особи, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов" язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину (ст.62),.

принцип звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення, який означає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім" ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст.63),.

принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, який означає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.64).

Поряд з нормативно-правовими гарантіями, які містять Конституція і закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також організаційні гарантії.

Основними організаційними (організаційно-правовими) гарантами прав і свобод людини й громадянина, за Конституцією України є:

Парламент — Верховна Рада України, яка визначає виключно законами України права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов" язки громадян (ст.92),.

Президент України (ст.102),.

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ст.116),.

Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст.119),.

Суди, які захищають права і свободи людини й громадянина (ст.55),.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст.55),.

Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст.121),.

Органи місцевого самоврядування (ст.143),.

Адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст.59),.

Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права й свободи громадян, що об" єднуються у них (ст.36),.

Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є також держава в цілому, оскільки, відповідно до ст. 3 Конституції, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є обов" язком держави. І, звичайно, гарантом прав і свобод людини й громадянина є сама особа — людина й громадянин, — яка може захищати свої права і свободи в порядку і межах, передбаченому Конституцією і законами.

Відповідно до ст. 64 Конституції, конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Та не менш важливим є питання їх повної і правильної реалізації, охорони та захисту.

Згідно зі ст. 55 Конституції, права і свободи людини й громадянина захищаються насамперед судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Суд є пріоритетним, але далеко не єдиним органом захисту прав і свобод людини й громадянина, на що прямо звертається увага в Конституції. Зокрема, зазначається, що кожен може звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні засоби правового захисту, тощо.

Нормативно-правовими засобами захисту прав і свобод людини і громадянина при зверненні до суду або інших інституцій є насамперед Конституція України і відповідні закони.

Норми Конституції України, зазначається у ст. 8 цієї Конституції, є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Виходячи з наявності практично необмеженого кола засобів захисту прав і свобод людини в Україні, Конституція зазначає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Механізм основних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема, складають:

1.Органи державної влади і місцевого самоврядування у межах своїх повноважень та відповідні посадові і службові особи,.

2. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності відповідно до своїх прав і обов" язків,.

3. Політичні партії і громадські організації та їх органи,.

4. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав та свобод людини й громадянина (наприклад, адвокатура, нотаріат тощо),.

5. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють відповідні права й свободи, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення,.

6. Правові акти (документи), які підтверджують наявність, межі й характер тих чи інших прав і свобод (правосуб" єктність особи, людини і громадянина),.

7. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій та громадських організацій, звичаєві норми тощо),.

8. Засоби масової інформації та державні і недержавні органи й організації в галузі масової інформації.

Єдність системи засобів захисту прав і свобод людини й громадянина не лише не виключає, а й передбачає особливості, специфіку механізму захисту кожного виду прав і свобод (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо).

Так, захист політичних прав і свобод (права голосу тощо) здійснюється, як правило, за участю політичних партій і громадських організацій, засобів масової інформації та ряду інших інститутів. Зверненню до суду передують нерідко звернення до Президента України, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та спеціальних органів (виборчих комісій та інших). Практика звернення громадян до суду за захистом своїх політичних прав і свобод досить незначна. Це стосується, зокрема, захисту виборчих прав, права на інформацію, права на свободу об" єднання у політичні партії та громадські організації, права збиратися мирно. Без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.

При зверненні до суду, як і до інших державних і громадських інституцій, за захистом цих прав нерідко бракує належного документального підтвердження порушень відповідних політичних прав, належної і своєчасної фіксації фактів, подій, явищ, пов" язаних із порушенням політичних прав і свобод, а також відповідної нормативно-правової бази з цих питань, яка перебуває на стадії становлення.

Механізм захисту економічних прав (права приватної власності, права на підприємницьку діяльність тощо) характеризується в цілому при масовому їх порушенні попереднім зверненням до Президента України, Парламенту України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади та активною участю у механізмі захисту цих прав відповідних політичних партій і громадських організацій.

При поодиноких порушеннях економічних прав окремих осіб, тобто фізичних осіб, громадян, має місце, як правило, безпосереднє і негайне звернення їх до суду за захистом своїх прав. Громадяни звертаються, зокрема, з позовними заявами про відшкодування збитків (шкоди), завданих їх майну, тобто власності, про усунення перешкод у здійсненні ними свого права власності тощо. Суд захищає право приватної власності лише за умов, якщо воно набуто громадянином в порядку, визначеному законом. Право власності має підтверджуватись відповідним документом про це право, підстави його набуття і особу власника. Разом з тим громадяни при здійсненні свого права власності, тобто володіння, користування і розпорядження майном, повинні проявляти більше обережності, обачності, допускати лише розумний ризик, зокрема при передачі своїх коштів на зберігання або вкладанні їх в якусь справу. Те саме стосується укладення й інших договорів (угод правочинів), особливо позики, оренди тощо. Треба завчасно передбачати гарантії виконання умов договору іншою стороною. Зокрема, письмовий договір (угода) має належним чином посвідчуватись і відповідати іншим вимогам, складатись у відповідній кількості примірників, але не менше ніж у 2 примірниках, максимально повно визначати умови і наслідки невиконання чи неналежного угоди. Треба рішуче долати правовий нігілізм. Бажано, щоб громадяни звертались за юридичними консультаціями до укладення тих чи інших цивільних договорів (угод), як це має місце у більшості країн світу, а не лише після того, коли попадають у глухий кут.

Механізм захисту соціальних і культурних прав і свобод характеризується, як правило, участю професійних спілок та інших громадських організацій, страйкових комітетів та інших громадських формувань, попереднім зверненням за захистом своїх прав до міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та адміністрації відповідних підприємств, установ і організацій.

Захист кожного окремо соціального та культурного права (права на працю, відпочинок, на житло, на охорону здоров" я тощо) теж має певні особливості, специфіку.

Так, у разі порушення права на працю або відпочинок, тобто виникнення трудового індивідуального спору між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, працівник, у відповідності з Кодексом законів про працю та Цивільним процесуальним кодексом, має звернутись за розглядом спору спочатку до комісії з трудових спорів. У разі незгоди з рішенням, яке має прийматись у десятиденний строк, працівник або інша сторона можуть звернутись до суду. В ряді передбачених законом випадків можливе безпосереднє звернення до суду, тобто вирішення трудових індивідуальних спорів безпосередньо в суді.

Разом з тим при порушенні права на працю або відпочинок особа може попередньо звернутися до власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу, з яким вона уклала трудовий договір, за з" ясуванням підстав порушення її прав і, тим самим, умов трудового договору та за захистом свого порушеного права (чи прав). У разі неможливості вирішення трудового спору між працівником і роботодавцем трудовий індивідуальний спір вирішується через передбачені законом органи.

У разі порушення права на житло особа звертається за захистом своїх прав спочатку, як правило, до органів державної влади або місцевого самоврядування в залежності від виду житла (тобто житлового фонду, з якого надавалось чи мало надаватись житло) та від виду органів, які надавали або мали надавати житло. В разі незадовільного вирішення питання органами місцевого самоврядування особа звертається до суду, який може визнати безпідставно виданий ордер на відповідне житло недійсним.

За новою Конституцією України, загальний порядок надання житла (в порядку черговості, за чергою) в цілому зберігся, проте підстави його надання значно змінилися. Житло, відповідно до нового Основного Закону, надається державою або органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну плату відповідно до закону лише громадянам, які потребують соціального захисту. Проте у зв" язку із сповільненням житлового будівництва реалізація права на житло значно ускладнилася і для осіб, що потребують соціального захисту.

ВИСНОВОК.

Дана робота присвячена розгляду питань прав і свобод людини і громадянина, їх природи, походження, історичного розвитку та сучасного стану.

Теоретичні та практичні аспекти прав і свобод людини і громадянина мають довгу історію.

Сучасна постановка питання про права людини базується на громадному попередньому досвіді людства, і передусім в області правових форм організації суспільного життя людей, правового способу регуляції їх поведінки.

Права людини виникають і розвиваються на основі природної і соціальної сутності людини з врахуванням історичного розвитку суспільства, з урахуванням умов людського буття, які постійно змінюються. Права людини створюють сукупність принципів і норм, що регулюють певні суспільні відносини. Звідси необхідність пізнання цих принципів та норм, розкриття закономірностей, властивих цій галузі людських відношень.

Сукупність юридичних прав, свобод і обов" язків особи, які закріплені в діючому законодавстві і складають соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб" єктивні права і обов" язки і реалізувати їх в системі суспільних відносин складає правовий статус особи.

Правовий статус закріплює досягнутий рівень свободи особи, людини в суспільстві, виступає важливим засобом ефективного задоволення потреб і інтересів кожної людини, створення і використання умов для всебічного розвитку особи. Правовий статус служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності, втягнення кожного громадянина в активну діяльність по управлінню державними і суспільними справами, в розвиток економічного виробництва.

Права і свободи людини та громадянина мають багато спільного за своєю суттю, змістом і формами, проте їм притаманні й певні відмінності. Право, тобто суб" єктивне право особи, — це передбачені і закріплені в юридичних нормах межі можливої поведінки особи щодо інших суб" єктів права (право на життя, право на працю, право приватної власності тощо). Свобода — це також суб" єктивне право особи, яке втілює передбачені і закріплені у правових нормах, як правило, способи (форми) її можливої поведінки (свобода об" єднання у політичні партії та громадські організації, свобода думки і слова тощо).

Цілком закономірно, що одним зі перших розділів нової Конституції України є розділ, присвячений правовому статусу особи. Цей розділ має назву «Права, свободи та обов» язки людини і громадянина" (ст.21−68). Коло цих прав та свобод, звичайно, більше порівняно з попередньою Конституцією, а зміст в переважній кількості багатший.

За закладеною в Конституції концепцією права людини пов" язані із самим фактом її існування, вони відносяться до основних властивостей, іманентних людині, без яких вона не може бути «членом суспільного союзу». Інакше кажучи, якщо людина не має прав, то тим самим знищується сама природа людської істоти.

У новій Конституції України права і свободи не зв" язані ні з якими ідеологічними і політичними «ізмами». Вони є загальноцивілізаторськими, несумісними як з директивно-розподільчою економікою, нав" язуванням зверху примусових зразків життя і діяльності, так і з неконтрольованою стихією ринку. Особистість, власність, свобода, сім" я, духовність, порядок, державність — ось ті наріжні камені, з яких вибудовується нова Конституція. І в цьому її безсумнівний здобуток.

Від рівня забезпеченості прав і свобод значною мірою залежать ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров" я, честь і гідність, недоторканість і безпека. До характерних рис розділу Конституції про права і свободи людини і громадянина слід віднести те, що він не тільки декларує права і свободи, у тому числі нові, а й значно посилює юридичні гарантії їх реалізації та захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Конституція України.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 \ Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995;1997).-К.:"Юрінком", 1998.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р. № 7 \Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995;1997). — К.:"Юрінком", 1998.

Аристотель \ Собр.соч. в 4-х томах. -М., 1983.

Виндельбанд В. История древней философии. -К.: «Тандем», 1995.

Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР -М., 1985.

Горфункель Л. Х. Философия епохи Возрождения. -М.1989.

Зарічинський Г. В. Нижник Н.Р. Права радянської людини. —К.: Знання, 1990.

История античной философии. -М., 1989.

Козюбра М.І, Права і свободи людини і громадянина у новій Конституції України. \ Адвокат. — № 2, 1996.

11.Котюк О. Теорія права. — К.: «Вен турі», 1996.

12.Общая теория права и государства. Под ред. В. В. Лазарева. -М.,"Юрист", 1994.

13.Погорілко В. Ф. Нова Конституція України (огляд, коментарі і текст Основного Закону). -К.: «Наукова думка», 1997.

14.Рабінович П. М. Основи Загальної теорії права та держави. -К., 1994.

15.Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. -М., 1991.

16.Козловський А. А. Право як пізнання. Вступ до.