Тенденції розвитку мистецтва

Тенденції розвитку мистецтва.

.

.

Мистецтво революційної доби — яскрава сторінка світової художньої культури — зросло на ідеях Просвітництва. Незважаючи на певні теоретичні розбіжності, основою художнього єднання були віра у загальнолюдське братерство, активна громадянська позиція. Це знайшло яскравий вияв у публіцистиці, значення якої дивовижно зросло разом зі збільшенням газетно-журнальної продукції. Розвиток національних мов, що остаточно витіснив латину як носія інформації, сприяв поширенню популярної пропагандистської літератури, напівлегальних та нелегальних видань. Зазнала змін і художня література — в ній з’явились авторські відступи, соціально-політичні узагальнення, документально точні характери. Популярним став жанр есеїстики, здатний миттєво реагувати на суспільні події, розвинулася памфлетна література. У живописі ця лінія підхоплювалася політичною карикатурою та злободенним лубком.

Гострота політичної боротьби викликала інтерес до ораторства й появу неперевершених його майстрів — Робесп'єра, Мірабо, Дантона, Сен-Жюста, Барера. У період якобинської диктатури на площах просто неба розігрувалися масові політично-агітаційні вистави. Аплодуючи героїчним персонажам, народ виражав свою солідарність з ними, ненависть та презирство до ворогів республіки.

Потужна хвиля революційного руху внесла зміни в усі види мистецтва, яке від барокко й «старого» класицизму спочатку прийшло до певних «проміжних» течій, а згодом — до революційного класицизму XVIII ст. Чутливою до реалій часу виявилася музика. Вона відповіла на них драматизмом тематики, пристрасністю, динамізмом, різкими контрастами. Це викликало появу великих форм — опери, ораторії; так звана «серйозна опера», що колись виникла при дворі, стала витіснятися побутовою комічною, ближчою широким масам. У вокальну та інструментальну творчість проникла народна пісня, масові музичні жанри почали активно впливати на симфонічні й оперні твори.

Більшість майстрів того часу формувалися під впливом барокко — стилю, що передусім прагнув декоративної пишності. Барокковими були й образи та колізії опер Генделя, його інструментальна музика, але поєднання яскравої фантазії, сили почуттів із підказаною добою епічною величчю дало йому змогу подолати межі барокко. Цьому посприяла революційна атмосфера Англії, де працював цей видатний німецький органіст і композитор. Шукаючи сюжетів для втілення героїчного ентузіазму, що вирував навколо, Гендель звернувся до Біблії, яка визначила тематику близько тридцяти його монументальних ораторій.

Суттєво поглибив і розвинув стиль барокко геніальний Бах. Він змінив традиційні засоби музичної виразності і практично створив власний стиль, відмінний від доволі важкої манери старих майстрів. Свої численні твори композитор наповнив гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Перлиною творчості Баха стали євангельські легенди «Страсті за Іоанном» та «Страсті за Матфієм» — величні трагедії, написані для трьох хорів і двох органів. У цій музиці вчувалося все: і передсмертний стан Христа, і біль ридаючого Петра, і ненависть, острах та каяття натовпу. Та над усім, окрилюючі людські душі, підносилася краса духовного подвигу.

Музичні смаки суспільства формували й так звані «молоді» стилі, пов’язані з просвітницькими ідеями, їхня спільна мета виражалася по-різному: від витонченого, граціозно-поверхового рококо (класична французька опера) до наївно-реалістичного нового стилю італійців (Перголезі, Вівальді) чи щирого розкриття почуттів у сентименталізмі (мангеймська школа, Піччіні та ін.). Загальне полегшення стилю, відмова від релігійної тематики, від щедрого звукового декору тощо. Узагальнив усі ці спрямування стиль віденських класиків — Глюка, Гайдна, Моцарта, Бетховена. Між операми Глюка, «паризькими» симфоніями Гайдна та П’ятою симфонією Бетховена пролягає ціла епоха, та це лише етапи у розвитку єдиного великого стилю, який живив музику понад півстоліття.

Ранній представник цієї школи Глюк проголосив простоту, правду і природність єдиними критеріями краси для всіх творів мистецтва, у реформуванні опери він наполягав на необхідності внесення в неї громадянського пафосу, героїки, ідейно насичених образів. Зовсім іншим був Гайдн, котрий приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його творчість позначена яскравим колоритом, точною жанровістю, поетизацією природи, добротою та лукавістю.

Глибше відображала життя творчість Моцарта, яка тяжіла до класицизму, його широких ідейних та художніх узагальнень. Основний зміст творів композитора — людська драма, зіткнення сильних характерів, розкриття психології боротьби. Моцарт завжди оспівував красу життя і навіть у трагічному бачив поезію.

Рівновага почуття і розуму, змісту й форми, гармонійного сприйняття світу і драматизму мистецтва, вміння бачити життя через властиві йому суперечності та конфлікти — ось що відрізняло віденських класиків від представників барокко. Саме вони проклали шлях музичному романтизмові, яскраво втіленому у творчості Бетховена. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті ідеями Великої французької революції, а усвідомлення суспільного обов’язку є однією з визначальних рис творчої індивідуальності композитора. Наявність високого ідеалу, яскравої особистості художника, благородства його життєвої лінії пов’язувала віденську школу з класицизмом більше, ніж з будь-яким художнім напрямом XVIII століття.

Усе культурне життя Європи доби Просвітництва було позначене ідеями, що зародилися в Англії, а розвитку набули у Франції. Динаміка соціально-політичних процесів викликала пошук їхнього естетичного аналога в мистецтві. Лідером у цьому стала Франція, що впродовж десятиліть зберігала за собою звання культурного центру Європи, законодавця художніх нововведень. Тому розгляд мистецтва доби Просвітництва передусім спирається на французьку художню спадщину — яскраву, складну й самобутню. В ній дістали втілення усі ті процеси, що супроводжували вступ європейських країн у нову епоху.

Грунтом, на якому пізніше зійшли паростки Просвітництва, було мистецтво рококо з його підкреслено світським характером. Термін походить від франц. rocaille — декоративний мотив у вигляді черепашки. Інтимне і щире, тісно пов’язане з побутом людини, воно змінило барокко у перші десятиліття XVIII ст., тоді, коли в суспільстві виникло відчуття хисткості існування, тривоги за майбутнє, бажання встигнути взяти все від життя. Рококо входить до інтер'єру, привносячи в нього приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах для оздоблення житла, бронзі, порцеляні. Асиметрія — тепер головна ознака форми — створює відчуття неспокою, що напружує та бентежить. Спалахує інтерес до найтонших душевних переживань, який пізніше зреалізує себе в сентименталізмі.

Своєрідний стиль рококо щедро виявився в живописі таких майстрів, як Ватто, Буше, Фрагонар. На полотнах Ватто життя розгортається як театральна дія; основна тема — галантні святкування — подається з вишуканою грацією, з акцентом на любовному почутті в його різноманітних нюансах. За цим убачається іронічний, меланхолійний споглядач. Відверто плотська насолода життям розкривається в образах Буше, котрий будь-яку тематику зводить до пасторалі, а богинь змальовує аристократками-парижанками. Ідилічного зображення сцен сільського життя. Фрагонар доповнює загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, сміливістю письма.

У пошуках ідеалу нової людини Просвітництво активно звертається до глибинного змісту понять духовної природи, досконалості, краси. В єдину концепцію їх об «єднав німецький історик мистецтва Вінкельман. Він стверджував, що ідеальна людина може бути сформована лише в умовах справжньої політичної свободи, як, зокрема, це було в античній Греції. Не випадково ідеї Вінкельмана були палко зустрінуті сучасниками та швидко вийшли за межі Німеччини. Довівши нежиттєздатність «старого» класицизму, орієнтованого на наслідування імператорського Риму, а не демократичної Греції, Вінкельман поклав початок революційному класицизмові кінця XVIII ст., що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля, полотнам Давіда.

Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру доби героїку і певний романтизм. Це виявлялося навіть в архітектурі, зокрема у творчості Леду, майстра простих геометричних форм, у моді на англійський ландшафтний парк тощо. На противагу ретельно впорядкованому французькому він мав вражати своєю природністю, яка нібито й не знала людських рук. Виникає прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, до створення узагальнених образів.

Передвістя революційного класицизму вчувається у творчості Фальконе, котрий від рокайльної скульптури приходить до створення образу Петра І. Виготовлення моделей для порцелянових виробів. Пишні атрибути й складні алегорії митець свідомо відкидає заради максимальної виразності самої фігури, яка є символом нестримної енергії.

Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітниками, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почуття, героїчні вчинки, прекрасні людські образи мали право на життя в мистецтві. Розуміння простоти як вияву людської самодостатності утверджували реалістичні пошуки Грьоза, котрий присвятив свої живописні замальовки скромному побутові суспільних низів, їхнім патріархальним звичаям і моральним чеснотам, а також жанрові картини й портрети англійських майстрів Гогарта і Рейнолдса.

Напруженість пристрастей напередодні Великої французької революції згодом вступила у протиріччя зі спокійною величчю давньогрецьких зразків і повернула інтерес до римської історії, але вже часів Республіки. Зокрема, на сцену знову виступили герої драматурга минулого століття Корнеля — взірці античних чеснот і патріотизму. В цьому контексті розгорталася творчість основоположника революційного класицизму Давіда. Його відоме полотно «Клятва Гораціїв», яке славило подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх до боротьби.

Антична краса, якої прагнув Давід, виявилася насиченою далеко не античною експресією. Монолітна група з трьох воїнів, котрі в єдиному пориві кинулись уперед, сповнена енергії й драматизму, що підсилюються тричі повтореним жестом піднятих у клятві рук. Тема вірності обов’язку й готовності боротися з ворогами вирішена у прямолінійній, майже аскетичній, хоча й не позбавленій бундючності, манері.

З початком революційних подій Давід стає організатором художнього життя Франції, опікується націоналізацією творів мистецтва, перетворенням Лувра на музей, відкриттям бібліотек і архівів для народу, оформленням масових свят. У виконаній на замовлення Конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив можливості реалізму — стилю, що пізніше визначить долі багатьох митців.

.

.

_.

.