Договір перевезення вантажів

Курсова робота

з навчальної дисципліни «Цивільне право»

«Договір перевезення вантажів»

ПЛАН

• Вступ
• 1. Поняття та правова природа договору перевезення вантажів
• 2. Правове регулювання перевезення вантажів
• 3. Обов’язки сторін за договором перевезення вантажів
• 4. Межі відповідальності перевізника
• 5. Підстави звільнення перевізника від відповідальності
• Висновки
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Становлення Української держави в умовах ринкових реформ сьогодні залежить від розв`язання багатьох правових проблем, у тому числі у сфері транспортних послуг. Транспорт є однією з найважливіших галузей національної економіки, від функціонування якої залежать усі сфери суспільного виробництва і соціальний клімат у державі.

Актуальність теми дослідження обумовлена великим значенням перевезень вантажу для економіки України, недосконалістю правового регулювання відносин, які пов’язані з перевезеннями вантажу та відсутністю комплексних наукових досліджень. Сьогодення зумовлює необхідність визначення та однозначного розуміння базових понять договору перевезення вантажу в умовах реформи цивільного права та формування нової системи зобов’язань.

Цивільний кодекс України вніс низку істотних новел у правове регулювання договірних зобов’язань, викликаних потребами ринкових реформ. Відповідно на практиці виникає чимало труднощів у застосуванні нових положень Цивільного кодексу України. Надзвичайну актуальність набуває проблема узгодження норм нового Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Повітряного кодексу України.

Відбулися зміни в економічному укладі держави, які зумовили зміну планового характеру ведення народного господарства на ринковий. Зміна економічного базису потребує своєї надбудови — системи, яка мала б на меті правове регулювання відповідних відносин (у контексті даного дослідження — пов’язаних із перевезенням вантажів).

На сьогодні маємо ту ситуацію, за якої практично залишився механізм правового регулювання, що ґрунтувався на застарілій ідеології імперативу, що зумовлює наявність прогалин, неточностей та протиріч у позитивному праві. Це певним чином зумовлює протиріччя серед позицій науковців щодо правової природи договору перевезення, які в їх обґрунтування посилаються на норми діючого законодавства.

За нових підприємницьких обставин є потреба в дослідженні договору перевезення вантажів з точки зору нових засад — засад приватного характеру, як гнучкої форми правового регулювання вказаних відносин, у вирішенні ряду питань доктринального та нормативного характеру.

Проблемам правового регулювання перевезень вантажів присвячені роботи відомих учених-цивілістів радянського періоду М. М. Агарова, Ю.Г. Басіна, С. М. Братуся, В. П. Грибанова, М. О. Тарасова, P.O. Халфіної, І.О. Андріанова, А.Д. Кейліна, К.К. Яїчкова, М. Е. Ходунова, В.І. Серебровського, М.М. Ніколаєвої; сучасного періоду — В.В. Вітрянського, В. В. Луця, Є.Д. Стрельцової, І.В. Булгакової, Е. Ф. Демського.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-правові і зобов’язальні відносини.

Предмет дослідження — договір перевезення вантажів.

Мета роботи є дослідження договору перевезення вантажів.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

розкрити поняття та правову природу договору перевезення вантажів;

здійснити загальний огляд правового регулювання перевезення вантажів;

дослідити обов’язки сторін за договором перевезення вантажів;

здійснити аналіз відповідальності перевізника.

Методологічну основу курсової роботи складають діалектико-матеріалістичний, формально-логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи наукового пізнання.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Поняття та правова природа договору перевезення вантажів

Згідно зі ст. 909 ЦК України договір перевезення вантажу — договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Більшість авторів у своїх працях характеризують договір як реальний, обґрунтовуючи це тим, що відправник передає вантаж перевізнику, а останній видає документ, що підтверджує цей факт.

Прибічники визнання договору як консенсуального посилаються на статтю 917 ЦК України, яка закріплює наступне — перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором. А частина 2 цієї статті закріплює, що відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, у належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог.

На обґрунтування своїх доводів вони зазначають, що стаття встановлює обов’язок перевізника подати транспортний засіб під навантаження, а відправника — надати вантаж для перевезення.

На перший погляд така аргументація сумнівів не викликає. Проте глибоке дослідження сутності явища, окремих елементів перевізного зобов’язання як складного технологічного циклу, моменту укладання договору, призводить до дещо інших міркувань.

Стаття 909 ЦК прямо визначає, що за договором перевезення перевізник зобов’язується доставити довірений йому другою стороною (відправником) вантаж.

Тобто, обов’язок доставити вантаж виникає з моменту вручення вантажу. А це є нічим іншим, як характеристика реальності договору. Внаслідок такої позиції дії сторін по поданню транспортних засобів та вантажу до перевезення випадають зі сфери дії договору перевезення.

Певні особливості існують при морських перевезеннях вантажів. Так, ст. 133 КТМ закріплює, що за договором морського перевезення вантажу перевізник або фрахтівник зобов’язується перевезти доручений йому відправником вантаж з порту відправлення до порту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник або фрахтувальник зобов’язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт).

Проте такий вид морського перевезення вантажу, як фрахтування судна (чартер), не є реальним договором. Відповідно до статті 912 ЦК за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

З визначення витікає консенсуальний характер договору фрахтування. Він є укладеним з моменту досягнення згоди сторонами з усіх істотних умов.

Хоча щодо даного договору (фрахтування) є певні сумніви щодо розміщення договору чартеру (фрахтування) в главі 64 Перевезення, адже мова в договорі йде про надання приміщень (місткості) транспортного засобу для певної мети — перевезення. Але ж обов’язку доставити вантаж як такого не існує - є обов’язок надати місткість і пересувати її у просторі.

Повернемося до моменту укладання договору. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в належній формі досягнуто згоди за всіма істотними його умовами.

Укладання договору є процесом погодження між майбутніми контрагентами суттєвих умов майбутнього договору.

Існує думка, що договір перевезення вантажу є реальним договором, тобто для його укладання недостатньо згоди перевізника і відправника вантажу, а необхідна ще й передача вантажу перевізнику. Але в ЦК України ст. 640 передбачає і можливість конструкції реально-консенсуальних договорів.

Стаття 909 ЦК України передбачає, що зобов’язання між відправником і перевізником виникають після передачі вантажу. Існує це правило на всіх видах транспорту без винятку.

Так, ст. 67 Статуту ВВТ передбачає, що зобов’язальні відносини між пароплавством та відправником вантажу виникають лише тоді, коли відправник одночасно з пред’явленням вантажу вручає накладну і порт відправлення приймає вантаж до перевезення разом з накладною.

П. 22 Статуту залізниць закріплює, що за договором залізничного перевезення вантажу залізниця зобов’язується доставити ввірений їй вантажовідправником вантаж у пункт призначення в зазначений термін і видати його одержувачу, а відправник зобов’язується сплатити за перевезення встановлену плату.

З цього моменту в перевізника виникає зобов’язання перевезти переданий йому вантаж у пункт призначення і видати його правоуповноваженій на отримання вантажу особі, вказаній у накладній, а у відправника — зобов’язання сплатити пароплавству встановлену перевізну плату за перевезення вантажу. У результаті цих дій конкретний договір перевезення вважається укладеним.

Згідно зі ст. 638 ч. 2 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції укласти договір (оферти) однієї сторони і прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною.

У законодавстві інших країн є така ж конструкція. Так, ЦК Російської Федерації (ст. 433) містить норму, згідно з якою договір є укладеним у момент отримання особою, яка направила оферту, її акцепту. Якщо відповідно до закону для укладення договору необхідна також передача речей, договір вважається укладеним з моменту передачі відповідних речей.

Перед нами постає питання: що є офертою, який спосіб її вираження і що є акцептом, його формою та моментом вираження в договорі перевезення вантажу.

Загальновизнано, що укладання договорів, особливо господарських (комерційних), проходить принаймні дві стадії (акцепт і оферту). Офертою є пропозиція укласти договір, адресована одній чи кільком особам і містить вказівку на істотні умови договору, виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв’язаною договором у разі її прийняття (акцепту).

Загалом офертою вважаються складені та підписані належним чином, завірені печаткою оферента екземпляри проекту договору. Однак Статут ВВТ, Статут залізниць говорить не про сам договір і його форму, а про підтвердження існування договору, що забезпечується накладною.

Відповідно до ст. 642 ЦК України акцептом вважається відповідь від особи, якій адресована оферта, про прийняття нею визначеної пропозиції. Але накладну видає саме перевізник. Складується ситуація, за якої стає незрозумілим, хто в який момент є оферентом і акцептантом.

На практиці з боку перевізника, як правило, відсутня оферта. У рекламі перевізника зазвичай міститься лише інформація про те, що він здійснює такий вид господарської діяльності, як перевезення, і відсутня вказівка про суттєві умови майбутнього договору.

Щодо договору перевезення вантажів, то до суттєвих умов відносяться дані про вантаж, порт призначення, одержувача, вартість наданих послуг. Ці умови, як правило, відсутні, оскільки є прерогативою визначення відправником вантажу.

Якщо прийняти за оферента відправника вантажу (напевно, при цьому не слід випадку вважати офертою передачу вантажу перевізнику), а перевізника акцептантом, то акцептом можна вважати факт прийняття вантажу останнім. Ця ситуація не містить протиріччя загальним нормам про укладення договорів.

Проте є незрозумілим, коли оферентом є перевізник, а відправник в якості акцепту передає йому вантаж, — то що буде свідчити факт прийняття вантажу до перевезення? Ці неясності зумовлені відсутністю письмової форми договору і наявністю лише доказів його укладення у формі накладної; умовою, передбаченою законом про укладення договору перевезення, пов’язаною з реальною передачею вантажу перевізникові.

Така ситуація пояснюється усталеностями перевезень та вироблені практикою традиції. Укладення договору перевезення вантажу хоча й слідує загальним правилам про укладення договорів, але має свої особливості, які зумовлені видом вантажних перевезень.

Деякі автори навіть мають позицію, з якої слідує характер договору перевезення вантажу як такого, що містить ознаки і реальної, і консенсуальної угоди. Тобто такий, який є укладеним не з моменту надання вантажу до перевезення, а з моменту досягнення сторонами згоди з усіх суттєвих умов договору, що може виражатися у формі згоди перевізника виконати замовлення відправника (ч. 3 ст. 154 ЦК УРСР передбачала, що договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення; ст. 915 ЦК України передбачає, що у публічному договорі перевізник повинен здійснити перевезення на звернення будь-якого перевізника). При цьому зобов’язання в перевізника доставити вантаж виникають лише після реальної передачі вантажу. Прибічником такої думки виступає також В. В. Вітрянський [15,с. 259]

За визнання цього договору реально-консенсуальним, є логічною договірна відповідальність за ненадання чи прострочення надання відправником вантажу до перевезення (зараз за такої ситуації наявна відповідальність за ще не укладеним договором, оскільки він є таким лише після прийняття вантажу до перевезення).

Договори на разове перевезення вантажів укладаються, як правило, шляхом погодження всіх умов майбутнього договору і підписанням відповідного документа. При цьому, як правило, сторони навіть не підозрюють про реальність даного договору, укладаючи його за правилами, які застосовуються до консенсуальних договорів.

За іншим варіантом відправник вантажу складає перевізникові заявку на перевезення вантажу, що відповідає ст. 61 Статуту ВВТ, п. 21 Статуту залізниць, вказуючи в ній дані про вантаж, його призначення, відомості про упаковку, назву відправника й одержувача. Цим самим відправник виражає свій намір на укладення договору з перевізником. Це дає нам можливість встановити три важливі в правовому смислі обставини: бажання відправника укласти з перевізником договір перевезення вантажу, звернення до конкретного перевізника з такою пропозицією, викладення у своїй пропозиції основних суттєвих даних про вантаж і умов його перевезення.

В юридичній літературі існують і впливають досі на механізм правового регулювання перевезень вантажів різні точки зору на значення заявки на окремих видах транспорту та їх юридичної природи.

Так, К. К. Яїчков [34,с.60], С. С. Алексєєв [11,с.22] вважають, що подання заявки — це самостійна одностороння вимога відправника вантажу, яка за своєю природою є одностороннім правочином.

На думку В. Т. Смірнова [24,с. 7], М. М. Ніколаєвої [23,с.153], визнати заявку угодою — значить надати невластиве їй значення. В. А. Єгіазаров відстоює думку оперативно-регулюючих функцій заявки [18,с.43], за допомогою якої відбувається згодом укладання договору перевезення вантажу.

Порядок подання відправником вантажу заявки і її розгляд перевізником традиційно, за зразком, що зберігся з радянських часів, регламентується транспортним законодавством шляхом встановлення імперативних норм. Вітрянський В. В. зазначає, що в умовах ринкової економіки це є не зовсім виправданим [15,с. 361].

Однак специфіка виду транспорту та його технологічний процес здійснення перевезення (зокрема, найбільш чітко виражена специфіка на залізниці та водному транспорті) вимагають саме такої організації діяльності.

Варто розуміти, що перевезення вантажів є досить складним технологічним процесом, який включає в себе надання транспортного засобу під навантаження, надання вантажу, здійснення навантаження та вивантаження та безпосередньо саме перевезення. В якості допоміжних операцій, що можуть здійснюватися і третіми особами може бути навантаження, очищення вагонів, організація експлуатації під'їзних шляхів, експедирування, тощо.

У зв’язку з цим у сфері перевезень взагалі виділяють три групи договорів — організаційні, допоміжні та сам договір перевезення.

У випадку укладання організаційного договору — договору про організацію перевезень вантажів (довгостроковий, навігаційний, і т. п.) — обов’язок подання транспортного засобу виникає саме на підставі нього у відповідності до поданої заявки. З цього слідує, що подання заявки і надання транспортного засобу для здійснення перевезення не мають самостійного значення, а виходять з зазначеного організаційного договору.

Якщо організаційний договір відсутній, заявка, яка подана відправником і прийнята перевізником, є самостійною підставою виникнення зобов’язань по подачі транспортного засобу для здійснення перевезення. Тобто, можна говорити, що подача заявки (оферта) та її прийняття перевізником (акцепт) є діями осіб по укладанню договору про надання транспортного засобу.

Він, звичайно, передує договору перевезення і має по відношенню до нього організаційний характер.

У випадку надання транспортного засобу і ненадання вантажу до перевезення договір перевезення не виникає, оскільки не є укладеним. Замовник при цьому несе відповідальність (відшкодовує збитки), завдані перевізникові ненаданням вантажу відповідно до статті 921 ЦК та відповідного транспортного Кодексу чи Статуту не з договору перевезення, а з договору про надання транспортного засобу.

Таким чином, зазначене дає підстави стверджувати про існування двох самостійних, але взаємопов'язаних договори — договір про надання транспортного засобу та договір перевезення, що характеризує договір перевезення саме як реальний договір.

З метою забезпечення адекватності та однозначності правового регулювання, та єдності теоретичної думки щодо визнання договору перевезення вантажу реальним, є доцільним доповнити ЦК статтею 909−1, у якій закріпити визначення договору про надання транспортного засобу, що укладається шляхом подання заявки відправником і прийняття її перевізником.

договір перевезення вантаж

2. Правове регулювання перевезення вантажів

Відповідно до ст. 306 ГК перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.

Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.

Допоміжним видом діяльності, пов’язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція.

Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.

Відносини, пов’язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва. Він покликаний задовольняти потреби населення та народногосподарського комплексу в перевезеннях.

Сутність економічних відносин, які виникають у процесі здійснення перевезення вантажів, полягає у тому, що вони є продовженням процесу виробництва. Транспорт, як самостійна галузь народного господарства України, не може існувати поза виробництвом, він виконує функцію переміщення результатів останнього — продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання. Сьогодні основу функціонування транспортного комплексу України становлять ринкові відносини, найважливішими елементами яких є демонополізація, цивілізована конкуренція, рівність структур усіх форм власності та розширення сфери застосування приватного капіталу.

Перевезення вантажів — один з видів господарської діяльності, яка здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей вид діяльності може здійснюватися як з метою одержання прибутку, так і без такої мети (наприклад, морські та повітряні судна можуть використовуватися для перевезень у наукових, навчальних цілях або під час несення спеціальної державної служби тощо). У першому випадку перевезення вантажів є різновидом комерційної господарської діяльності, а в другому — різновидом некомерційної господарської діяльності.

Сферу господарських відносин, які виникають у процесі перевезення вантажів, становлять господарсько-виробничі (виникають при укладенні та виконанні договору перевезення вантажу), організаційно-господарські (наприклад, планування, ліцензування діяльності підприємств транспорту щодо здійснення перевезень вантажів) та внутрішньогосподарські (наприклад, відносини, що виникають між авіакомпанією та її представництвом або філією в іншому населеному пункті) відносини.

Відповідно до ст. 908 ЦК перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.

Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Таким чином, частина 1 статті 908 ЦК передбачає, що підставою для здійснення перевезення вантажів, пасажирів і багажу є укладення договору перевезення, що повинен бути засвідчений відповідним письмовим документом (див. ч. 3 ст. 909 ЦК і ч. 2 ст. 910 ЦК).

Хоча договору перевезення вантажу та договору перевезення пасажира та багажу притаманні і деякі спільні риси, однак вони мають і деякі особливості. ЦК передбачає поруч із загальними правилами і певні спеціальні норми про пасажирські перевезення та вантажі. Водночас договір перевезення вантажу має ряд різновидів, які розрізняються між собою залежно від того, яким видом транспорту здійснюється перевезення (наприклад, залізничним чи водним).

Господарська діяльність підприємств транспорту регулюється Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. ст. 6 цього закону передбачає правові основи здійснення такої діяльності. Перевезення пасажирів, вантажу, багажу і пошти здійснюються залізницями, пароплавствами, портами, автомобільними, авіаційними підприємствами, якщо це передбачено їх статутами.

Відносини щодо перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, які виникають між перевізниками, з одного боку, і пасажирами, відправниками вантажу, вантажоодержувачами, з другого боку, регулюються двоі багатосторонніми міжнародними угодами, ЦК та низкою спеціальних нормативних актів. ЦК є основним законом, який містить загальні положення щодо перевезення. Крім того відносини перевезення регулюються міжнародними угодами, які стосуються окремих видів перевезення (наприклад, Конвенція ООН Про морське перевезенні вантажу 1978 р.). Верховною Радою України також прийнято ряд спеціальних законів (наприклад, Закони України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р., «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р.), які регламентують здійснення перевезення на окремих видах транспорту. Крім того, низка підзаконних нормативних актів містять правила, які детальніше регламентують умови здійснення перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями. Так, на залізничному транспорті діє Статут залізниць України (далі - СЗ), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р., на річковому транспорті - Статут внутрішнього водного транспорту (далі - СВВТ), затверджений Постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р., на морському — Кодекс торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 р. (далі - КТМ), на повітряному — Повітряний кодекс України від 4 травня 1994 р. (далі - ПКУ). Умови перевезення пасажирів, вантажу і багажу на автомобільному транспорті визначаються Статутом автомобільного транспорту Української РСР, затвердженим Радою Міністрів України 27 червня 1969 р. (далі - CAT) [33,с.618].

Правила перевезень на окремих видах транспорту затверджуються відповідними органами центральної виконавчої влади. Правила мають відповідати вимогам відповідних транспортних статутів і кодексів. Публікування правил здійснюється у вигляді періодичних збірників правил перевезень і тарифів (видаються для залізничного і морського транспорту), а також у вигляді збірників таких правил, що іноді іменуються тарифами чи тарифними посібниками.

Правила перевезень є одним з найважливіших джерел транспортного права, які більш детально регламентують відносини перевезення. У розвиток і доповнення транспортних статутів і кодексів вони містять як положення загального характеру (порядок пред’явлення вантажів до перевезення і їхньої видачі, оформлення транспортної документації), так і спеціальні правила про перевезення окремих видів вантажів (швидкопсувних, небезпечних, у контейнерах і ін.). Окремо затверджуються правила перевезень пасажирів і багажу.

Стаття 908 ЦК передбачає можливість визначення умов перевезення угодою сторін. Це положення відображає свободу договору у ринкових відносинах, з правом сторін вільно визначати його умови (ст. 627 ЦК). У транспортній діяльності це положення має свою специфіку через особливості транспорту (масовість операцій, єдність транспортно-технологічних процесів, інтереси безпеки).

Сторони можуть визначити умови конкретного виду перевезення, якщо норми транспортного права надають їм право вибору між визначеними умовами перевезення (наприклад, обрання виду відправлення, швидкості вантажу, що доставляється, і т. д.) або носять диспозитивний характер. Однак, в інтересах безпеки перевезень та внаслідок транспортно-технологічних особливостей роботи транспорту більшість норм, регламентуючих цю діяльність, носять імперативний характер, особливо на залізничному і повітряному транспорті.

Основним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, що здійснюють перевезення вантажів, є ліцензування такої діяльності.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12, 14 ГК та Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [22,с.463].

Суб'єктами відносин перевезення вантажів визнаються учасники господарських відносин, які організовують вантажні перевезення або здійснюють їх безпосередньо. Відповідно до цього визначають прямих (сторони договору перевезення вантажу) і непрямих (експедитори, аеропорти, залізничні станції, автовокзали, морські порти тощо) учасників процесу перевезення вантажів.

До суб'єктів господарювання, що безпосередньо здійснюють перевезення вантажів, належать сторони договору перевезення вантажу: перевізник, вантажовідправник та вантажоодержувач. Вони є прямими учасниками процесу перевезення вантажу, які реалізують свою господарську компетенцію у цій сфері.

Перевізник є таким учасником процесу перевезення вантажів, функціональне призначення якого полягає у наданні транспортної послуги — переміщення продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання.

Правовий статус перевізника характеризує те, що він є суб'єктом господарювання, який на виконання умов договору перевезення вантажу зобов’язується доставити ввірений йому вантажовідправником вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі - вантажоодержувачу. Перевізник є стороною договору перевезення вантажу і зазначається як такий у відповідних транспортних документах [22,с.464].

Зазначимо особливості правового статусу повітряного, залізничного та морського перевізника.

Повітряним перевізником згідно із статтею 59 Повітряного кодексу України визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. У свою чергу, під експлуатантом слід розуміти особу, організацію або підприємство, що експлуатує повітряні судна або пропонує свої послуги у цій галузі. Статус експлуатанта підтверджується наявністю у нього сертифіката, який дозволяє виконувати повітряні перевезення у відповідності з вимогами нормативних документів цивільної авіації.

Визначення категорії «експлуатант повітряного судна» є похідним від категорій «власник повітряного судна» та «судновласник», що розкривають правовий статус особи, яка володіє повітряним судном на законних підставах. Власником повітряного судна можна визначити суб'єкт господарювання, який на свій розсуд, одноосібне або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому повітряним судном; відповідно, судновласником — суб'єкт господарювання, який експлуатує повітряне судно від свого імені незалежно від того, є він власником цього повітряного судна чи використовує його на інших законних підставах [22,с.464].

Отже, повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання — власник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію останнього для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень.

На залізничному транспорті залізничним вантажним перевізником є залізниця. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про залізничний транспорт» залізниця — це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу котрого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Сьогодні в Україні функціонують шість залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна.

Залізничний вантажний перевізник повинен мати ліцензію на здійснення вантажних перевезень та сертифікат відповідності згідно з ДСТУ-2296 або свідоцтво про визнання закордонного сертифіката. Сертифікаційна діяльність на залізничному транспорті - обов’язкова частина процедури обґрунтування можливості здійснення суб'єктами господарювання перевезення вантажів.

Згідно із статтею 8 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 p., перевезення вантажів проводиться у вагонах парку залізниць або орендованих у залізниць, а також у власних вагонах, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності, у тому числі розташованим за межами України [22,с.465].

Отже, залізничний вантажний перевізник — це такий суб'єкт господарювання, який є власником залізничного транспортного засобу або використовує його на законних підставах для перевезення вантажів згідно з ліцензією і сертифікатом, що підтверджують його господарську компетенцію у цій сфері.

Роль перевізника на морському та внутрішньому водному транспорті виконує судновласник або власник судна. Згідно із статтею 20 КТМ судновласником визнається юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах; власником судна є суб'єкт права власності або особа, яка здійснює щодо закріпленого за нею судна права, до яких застосовуються правила про право власності. Це стосується також власників річкових суден, правовий статус яких врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 p.

Слід зауважити, що у практиці торговельного мореплавства у більшості випадків перевезення здійснює не власник морського судна, а особа, яка експлуатує його на підставі договору фрахтування. Перевізник, таким чином, є фрахтувальником за договором фрахтування, з одного боку, і перевізником за договором перевезення — з іншого. У цьому випадку ми водночас маємо справу з правовідносинами, що виникають внаслідок фрахтування морського судна, і з правовідносинами, що виникають внаслідок перевезення вантажу. Можливо, це є підґрунтям того, щоб кожний з термінів («перевізник» і «фрахтівник») застосовувався лише стосовно договору відповідного виду [22с.465].

Отже, вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морського судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію даного судна для вантажних перевезень морськими чи внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії.

Правове становище перевізника може характеризувати його особливий статус — статус національного перевізника. Набуття вказаного статусу підприємствами морського і річкового транспорту передбачено Порядком проведення конкурсу щодо надання судноплавним компаніям статусу національного перевізника, затвердженим наказом Мінтрансу України від 4 вересня 2001 p.

Правовий статус вантажовідправника характеризується такими ознаками: по-перше, він вступає у договір перевезення вантажу від свого імені; по-друге, предметом зобов’язань вантажовідправника є надання вантажу разом з перевізними документами перевізнику; по-третє, вантажовідправник повинен бути зазначений як такий у перевізних документах.

Юридичним фактом, з яким пов’язано виникнення правовідносин між вантажовідправником і перевізником, є передача вантажу останньому. Вантажовідправниками можуть бути суб'єкти господарювання, яким вантаж належить на праві власності або інших законних підставах.

Вантажовідправник є стороною договору перевезення вантажу, функціональне призначення якого полягає у тому, що він зобов’язаний ввірити перевізнику вантаж для його перевезення [22,с.466].

Таким чином, вантажовідправником є такий суб'єкт господарювання, який вступає у договір перевезення вантажу від свого імені, зобов’язується надати перевізнику для перевезення вантаж разом з перевізними документами, в яких він значиться як такий.

Правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу поєднується з таким учасником перевезення, як фрахтувальник. Відповідно до частини 2 статті 133 КТМ фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою договір фрахтування судна (чартер). Однак поняття договору фрахтування судна міститься у статті 203 КТМ, яка визначає сторонами договору судновласника і фрахтувальника, а не фрахтівника і фрахтувальника. Слід визнати, що правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу відмінний від правового статусу фрахтувальника, оскільки предметом зобов’язань відправника є подання вантажу для перевезення, а фрахтувальника — використання судна для перевезень або інших цілей торговельного мореплавства.

Поряд з перевізником та вантажовідправником, суб'єктом відносин з перевезення вантажу є вантажоодержувач — особа, уповноважена на одержання вантажу.

Господарський кодекс України визначає основи правового регулювання господарської діяльності щодо перевезення вантажів усіма видами транспорту, що становлять Єдину транспортну систему України.

3. Обов’язки сторін за договором перевезення вантажів

У системі договорів, що регулюють перевезення вантажів, договір перевезення конкретного вантажу має особливе місце.

Відповідно до ст. 909 ЦК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладання такого договору підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента), форма якої встановлюється транспортним законодавством.

Відповідно до ЦК України договори перевезення належать до групи договорів про надання відплатних послуг. Саме глава 64 «Перевезення» розташована першою після глави 63 «Послуги. Загальні положення». Але так було не завжди. Розділ 63 «Послуги. Загальні положення» в ЦК України з’явився вперше. ЦК 1922 p. та ЦК 1963 p. взагалі не визначали договір про надання послуг як такий.

У договорі перевезення вантажу надання послуги з перевезення вантажу невіддільне від діяльності перевізника — послугонадава-ча. Крім того, корисний ефект перевезення не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, а полягає в самому процесі надання послуги перевезення і виражається в юридичних наслідках — в набутті прав та обов’язків вантажовідправника, перевізника, вантажоодержувача. Отже, договори перевезення вантажів (незалежно від виду перевезення) належать до групи цивільно-правових договорів про надання послуг [32,с.361].

Договір перевезення вантажу є двостороннім, оскільки в ньому міститься нерозривний зв’язок двох зобов’язань і кожна зі сторін договору має права та несе обов’язки.

Згідно зі ст. 909 ЦК України відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Крім цього, ст. 916 ЦК України регламентує порядок внесення провізної плати. Таким чином, виконання перевізником обов’язку з переміщення вантажу передбачає визначену зустрічну дію з боку вантажовідправника (внести провізну плату). Таким чином, договори перевезення конкретного вантажу належать до відплатних договорів.

Специфіка договору перевезення вантажу полягає у тому, що в тих випадках, коли перевізник належить до транспорту загального користування (ст. 915 ЦК України), плата за перевезення вантажів визначається на підставі тарифів, що затверджуються в порядку, передбаченому транспортними статутами й кодексами.

Виходячи з визначення договору перевезення вантажу, такий договір слід визнати як реальний. Про реальний характер договору свідчить той факт, що зобов’язання перевізника з доставки в пункт призначення розповсюджується лише на вантаж, що був переданий йому відправником. Отже, саме зобов’язання перевізника виникає лише з моменту отримання останнім вантажу від відправника.

Однією з новел ЦК України є те, що в ньому були враховані властивості договорів перевезення транспортом загального користування як публічних.

Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, що було видано цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу за зверненням будь-якої особи. Публічність договору перевезення особливо підкреслена в ч. 2 ст. 915 ЦК України: «Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором» [32,с.362].

До транспорту загального користування слід віднести залізниці, що входять у загальну мережу залізниць України й відкриті для загального користування, а також у більшості випадків повітряний та водний транспорт.

Умови перевезення вантажу транспортом загального користування визначаються перевізником і можуть бути прийняті іншою стороною лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У зв’язку з цим, договори перевезення вантажів транспортом загального користування відносять до категорії договорів приєднання.

Сторонами договору перевезення вантажу є вантажовідправник і перевізник. Але у зобов’язанні, що виникає з договору перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, бере участь також управомочена на отримання вантажу особа — вантажоодержувач. Як вантажоодержувач може виступати сам відправник, але зазвичай вантажоодержувачем стає третя особа, яка зазначається у перевізних документах і на користь якої здійснюється відповідне перевезення. На відміну від вантажовідправника та перевізника, вантажоодержувач не бере участі в укладанні договору перевезення, а отже, не може вважатися стороною цього договору.

Отже, договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права (наприклад, вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортним законодавством обов’язки (здійснити доплату за перевезення, перевірити стан одержаного вантажу та ін.).

Усі види договору перевезення вантажу належать до операцій, для яких установлена письмова форма їх здійснення. Перевезення вантажу оформляється спеціальним транспортним документом зазвичай транспортною накладною (залізничною, автомобільною, повітряною, внутрішнього водного транспорту) або коносаментом.

Накладна містить усі необхідні відомості про вантаж, що перевозиться, ступінь використання вантажопідйомності вагону (контейнера), швидкість перевезення, час прийняття вантажу до перевезення і т. д. Відсутність накладної свідчить про відсутність договору перевезення, оскільки договір перевезення належить до формальних операцій і його наявність і зміст може бути підтверджено тільки письмовими документами.

Товарно-транспортна накладна складається із двох розділів: товарного й транспортного, й відповідно до цього має двояке правове значення: юридичне і розрахунково-касове [32,с.363].

Юридичне значення накладної полягає в тому, що вона є товаросупровідним документом (супроводжує вантаж на всьому шляху його прямування і видається вантажоодержувачеві разом з вантажем) і письмовим доказом як факту укладення договору перевезення, так і його змісту (прав та обов’язків сторін, що з нього випливають).

Зміст накладної не може бути доведений ніяким іншим документом, окрім як самою накладною. Тому при неналежному виконанні транспортною організацією своїх обов’язків із перевезення, вантажоодержувач або вантажовідправник можуть пред’явити вимоги лише за умови надання накладної. Зокрема, претензії і позови до транспортної організації, що виникають, після доставки вантажу і видачі його вантажоодержувачеві (при простроченні доставки, частковій втраті, псуванні або пошкодженні вантажу і т. д.), беруться до розгляду і можуть бути задоволені лише за умови пред’явлення вантажоодержувачем оригіналу накладної.

Розрахунково-касове значення накладної визначається тим, що за накладною перевіряється правильність застосування тарифів і різних зборів за перевезення, а також її дані служать підставою для розрахунків між учасниками перевізних правовідносин.

Відповідно до ст. 134 КТМ України, договір морського перевезення вантажу повинен бути укладений у письмовій формі. Наявність і зміст договору морського перевезення вантажу можуть підтверджуватися чартером, коносаментом або іншими письмовими доказами (ст. 134 КТМ).

Коносамент видається перевізником після приймання вантажу для перевезення, що свідчить про реальний характер договору морського перевезення вантажу за коносаментом.

Коносамент є не тільки документом, що посвідчує факт приймання перевізником вантажу для перевезення та факт укладення договору морського перевезення вантажу, а коносамент ще й визнається товаророзпорядчим документом. Разом із передачею коносаменту, до особи, яка стає його новим утримувачем, переходять усі права з розпорядження майном, відносно якого цей документ було оформлено.

Зміст договору перевезення вантажу (незалежно від виду транспорту) зумовлений предметом цього договору, а саме: необхідністю врегулювати дії перевізника з доставки вантажу в пункт призначення і видачі його одержувачеві, а також дії вантажовідправника зі сплати за перевезення вантажу встановленої плати.

Передаючи вантаж у повне розпорядження транспортної організації, вантажовідправник позбавлений можливості забезпечити збереження цього вантажу в дорозі. У зв’язку з цим перевізникам необхідно вжити заходів, яких у таких умовах вжив би власник речей, і більше того, проявляти турботу, властиву організаціям, що займаються зберіганням товарів та інших речей. Тому істотною умовою збереження вантажу при транспортуванні є належне його пакування. Упаковка товару — це тара, матеріал, у якому розташовується товар з метою його збереження після виготовлення, а також додання йому компактності для зручності перевезення і зберігання.

Вимоги до упаковки повинні виходити зі способу, відстані й тривалості перевезення, необхідності перевалки товару в дорозі, температурного режиму та вологості під час транспортування, пори року (умов погоди), способу оплати транспортування (за піддон, кіпу, контейнер і т. д.), сумісності з іншими вантажами та ін. [32,с.364]

Так, наприклад, при морському перевезенні необхідно враховувати тиск на вантаж інших вантажів, а також бічний тиск під впливом крену судна, глибину трюмів та їх розміри, розміри вантажних люків, можливість проникнення води, сторонніх запахів і забруднюючих речовин.

При залізничних перевезеннях необхідно враховувати можливість частих перевантажень, поштовхів у дорозі в результаті гальмування і при маневруванні на залізничних станціях, розміри тунелів і мостів, а також габарити, вагу і зовнішню форму вантажного місця.

Витрати, пов’язані з приведенням тари в належний стан, у всіх випадках покладається на вантажовідправника, за винятком тих випадків, коли несправність тари стала результатом недбалого ставлення до неї перевізника.

Відправник відповідає за наслідки недоліків, тари і внутрішньої упаковки, які призвели до бою, пошкодження, деформації, протікання, псування вантажу, порушення термінів доставки, затримки транспортних засобів, додаткових витрат у пунктах перевалки на підготовку вантажу для подальшого перевезення або його реалізації.

До моменту пред’явлення тарно-пакувальних і штучних вантажів до перевезення вони повинні бути обов’язково замарковані.

Під маркуванням розуміється: умовні позначення, відомості та зображення, що наносяться на упаковку, бірки або на відвантажувані товари з метою уникнення їх засортування, а також створення умов для схороннього транспортування з урахуванням фізико-хімічних і транспортних особливостей вантажу.

Маркування вантажу покликано забезпечити збереження вантажів, що перевозяться, прискорити процес їх завантаження і перевалки, а при втраті перевізних документів — полегшити уточнення одержувача і пункту призначення.

Усі наслідки неправильного маркування відправника несе відправник.

Перевізник повинен перевірити наявність маркування відправника, але він не зобов’язаний перевіряти правильність маркування та його відповідність характеру вантажу. Тому перевізник не несе відповідальності за пошкодження вантажу, зумовлене вадами маркування, але не звільняється від відповідальності, якщо всупереч вимогам транспортного законодавства прийняв вантаж без маркування [32,с.365].

На користь збереження вантажів, що перевозяться, транспортне законодавство встановлює певні вимоги і для транспортних засобів, що подаються під завантаження. В першу чергу, вони повинні бути справними у технічному відношенні. Крім придатності транспортних засобів в технічному відношенні існує ще поняття придатності транспортних засобів у комерційному відношенні.

Під технічною справністю транспортних засобів слід розуміти такий технічний стан транспортного засобу, який повністю забезпечує збереження вантажу при його перевезенні, тобто виключається можливість його псування, пошкодження і т. д.

Під придатністю в комерційному відношенні слід розуміти такий стан транспортних засобів, який придатний для перевезення саме такого вантажу (наприклад, відсутній стійкий запах, стіни і підлога чисті і т. д.).

Відповідальність за придатність транспортних засобів в технічному відношенні повинен нести перевізник, який їх подає, — транспортні засоби належать йому і він повинен відповідати за їх технічний стан. Визначати ж придатність транспортного засобу в комерційному відношенні повинен перевізник, який завантажує в нього вантаж. Завантаживши вантаж у транспортний засіб, непридатний у комерційному відношенні, перевізник, який здійснив завантаження, бере на себе всю відповідальність, пов’язану з незбереженням вантажу.

Основний обов’язок вантажовідправника як сторони в договорі перевезення вантажу полягає у тому, що він повинен сплатити перевізнику вантажу встановлену плату. Загальні правила про оплату перевезення вантажів містяться в ст. 916 ЦК України, згідно з якою за перевезення вантажів стягується провізна плата, розмір якої встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено законом або іншими нормативно-правовими актами. Плата за перевезення вантажів транспортом загального користування визначається на підставі тарифів, затверджуваних у порядку, встановленому транспортними статутами й кодексами.

Зобов’язання зі своєчасного внесення перевізнику всіх платежів, що належать йому, за перевезення вантажу забезпечується правом притримання цього вантажу, яким наділений перевізник (п. 4 ст. 916 ЦК України).

Разом з тим у ході виконання зобов’язання з перевезення вантажу можуть виникнути різні обставини, які змінюють первинне зобов’язання або перешкоджають його виконанню [32,с.366].

За певних умов транспортне законодавство допускає зміну пункту призначення або одержувача вантажу, що перевозиться. Переадресування вантажу після укладення договору перевезення є зміною умов відповідного договору. За загальним правилом, зміна умов договору допускається лише за згодою сторін.

Транспортна організація має право відмовити в переадресуванні. Зокрема, переадресування вантажів, що швидко псуються, допускається лише в тому випадку, якщо вантаж у новий пункт призначення може бути доставлений протягом терміну дії сертифіката, або посвідчення про якість вантажу, або після продовження дії їх відповідною організацією, або органом санітарного контролю.

Статут ВВТ СРСР (ст. ст. 92−93) говорить про те, що зміна пункту первинного призначення проводиться з оформленням подальшого перевезення новою накладною. У новій накладній порт (пристань), що проводить переадресування, повинен зробити відмітку про переадресування зі вказівкою номера накладної, згідно з якою вантаж був прийнятий до перевезення.

У всіх випадках зміни вантажоодержувача або станції (порту) призначення вантажу організація, за заявою якої проведена така зміна, є відповідальною перед первинним адресатом за наслідки цієї зміни і зобов’язана врегулювати розрахунки між вантажовідправником, первинним адресатом і фактичним вантажоодержувачем.

Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу.

Одержувач зобов’язаний прийняти вантаж, який надійшов на його адресу. Але він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первісним призначенням.